Vissi d’arte, vissi d’amore,
non feci mai male ad anima viva!
Живучи мистецтвом, живучи коханням,
Я не зашкодила жодній живій душі!
“Флоріє — ти все ще наполягаєш, щоб тебе називали Флорією, хоча твоя кар'єра в опері вже тричі в минулому? — я скучив за тобою! Хочу дати тобі не вигадане, а справжнє чудове життя! Турбуватися, щодня дарувати квіти...”
Я зібгала листа у миттєвому шквалі гніву, щоб втамувати відчуття вогню в скронях та перебирала паперову кульку ще кілька вічностей пальцями (все ще тонкими, хай там минули якісь ці три хронотопи, в яких Флорія то була, то не було її, але пальці ніщо не змогло змінити). Розгорнути? Дочитати? Що він знає про моє щастя! Квіти! Хай носить квіти щодня своїм глибоким, як Аральське море, колежанкам! Завойовник в пелюстках, пан О (скоротила його довжелезне ім'я пропорційно його значущості) завжди хотів й мене перетворити на одну з таких квіточок. Сповнений дієвості: всі ці “хочу дати”, “турбуватися”, “дарувати” - суцільне викрадання в мене відповідальності за мою власну долю.
Втім (й тут мій великий палець ковзнув під краєчок заслони таємниці та припідняв папірець з легким шелестом) — чому б мені не прочитати це послання? Це ж не те, що пан О увірвався знов в моє життя зі своєю ідеальною зачіскою, суворою чорною краваткою до картатого костюму, не те, щоб він знов сидів навпроти, вантажачи в мої відсіки розуму свої ящики з позначками “Впевненість”, “Стабільність”, “Рішення”. Якраз те, чого б хотіла дослідниця космосу, еге ж? Щоб все було щільно та впорядковано розкладене... А от й ні. Дуже скоро я відчула з ним, що корабель мій навантажено так, що він ніколи не злетить. Пан О хотів викреслити з моїх спогадів найболючіше — втрату сцени.
Краєчок папірця розрівнявся, оголюючи “Фло...” Так, я назвала себе на честь іншої співачки. Й моя доля в театрі обірвалася теж трагічно, хоча й не через кохання. Ці дні й вечори, коли я жила й дихала музикою, відточувала годинами пронизливий стилет мого сопрано, уявляючи, як він проникатиме глибоко в серця людей, щоб лишити рану туги за мною, а заразом й вбити якесь сіре чудовисько туги, що там живе — вони були суцільною річкою почуттів, а не окремими подіями. Мелодійний малюнок не обривався й не містив зайвих закарлючок істеричного композиторського ego, я була собою, й все розгорталося навколо мене в зазначені моменти. Та за найвищою нотою слідує мовчанка. Й моє сопрано замовкло після арії в світлі софітів; тут й нагодився пан О, втішати мене, змушувати забувати оперний провал.
Я так йому й не розповіла, що ж насправді сталося. Його слова, його листи, ці всі маленьки записки, що він лишав — всі були сповнені любові та підтримки. Мені хотілося огорнути пана О собою та бути його егідою, звисати з мужніх плеч. Тому я не казала, що він помилявся в походженні дракона, від якого мене мав рятувати лицар. Мені було надто солодко бути інакшою. Все одно, це була для мене вистава, не трагічна — але й не моя.
“Моя любове, моя пристрасте, я так хочу, щоб ти забула свій неприємний досвід в тому жахливому театрі. Брудна сцена, заходжена вайлуватим балетом, всі ці надривні голоси фальшивої тривоги, ролі, виконані людьми, що живуть відмежовані від реальних катастроф, в своєму світі творчих теплиць” - так він мені писав тоді. Він нічого не тямив у театрі, ані в примадонах (як я до себе жартома зверталася), та я ігнорувала в його листах недосконалі обороти, відчуваючи щирість захоплення за ними. Справді ж, було начхати, від чого він мене хотів рятувати, я відчувала енергію порятунку, й жила з неї.
А потім мені наснилося, що я знов стою, як тоді, під сліпучим сяйвом софітів — й розумію, що зала порожня, й передо мною безодня, з якої мерехтять справжні зірки. Це був космос. З великої літери Космос! Я співала для нього в зеніті слави, злітала в кожному слові, й вони втрачали будь-який сенс окрім вібрацій, й моїми слухачами стали пречисті джерела світла! Ось, що я побачила тоді на сцені, й не зрозуміла сама. Бо в мене не було тоді ніякої трагедії (зрозумілої нормальній людині) — хіба що насправді зі мною відбувалося жахіття нерозуміння себе. Так, пан О був впевнений, що мені довелося тікати з театру через одну з тих гайпових історій із сексуально стурбованими діячами мистецтв, бо в мене був конфлікт з “покровителем”, коли я звільнялася. Але мій полум'яний коханий уявляв його жахливим Скарпіа, а себе романтичним Каварадоссі — так, він геть не розбирався в опері, але це було так мило, що хоча б намагався вдягнути маску поціновувача, хоча б загуглив імена — що хотів за будь яку ціну врятувати. Й врятував, але не від того.
Бо в театрі мене душила саме успішність. Той “хворий покидьок, через якого я пішла” насправді пропонував мені протекцію, й дійсно вимагав за неї високу ціну. Він був моїм дядьком. Й я мала б присвятити себе родинній честі. Тобто, ще більше репетицій, ще більше роботи із стилістами та модистками, ще більше сповнених класичного пафосу проектів. Мені б заздрила кожна! Й ось саме тому я й відмовилася. Я не відчувала в собі бажання ставати такою: протеже шанованої та заможної людини, веселого бороданя у золотому метелику, дамою, яка пливе крижаною чаплею повз натовпи шанувальників. Флорія не хотіла, щоб це ім'я до неї приросло настільки, проникло в душу, не змогла жадати нарцисичної втіхи.
Хоча, може, навпаки? Я не змогла б вдовольнитися увагою людей, навіть мільйонів слухачів та глядачів — бо підсвідомо я хотіла відчути “погляди” зірок на собі. Знати, що вони чують мене. Та як можна це реалізувати? Ніяк! Логіка підказувала, що слава відомої сопрано відкрила б мені двері до участі в космічній програмі (або я б заробила на виступах достатньо грошей, щоб відправитися в комерційну подорож, та виступила б у прямому етері з навколоземної орбіти) — та я не змогла скористатися з неї теж.
Голос мене полишив. Чи то був акт впертості психіки, чи стрес від сварки з дядьком Панасом, та однієї миті я вдихнула, видихнула — й не могла вже заспівати жодної ноти. Розмовляти, кричати, шепотіти, навіть гарчати, але не співати. Й відчула себе вільною, вільною від визначеності буття. Шалені перспективи та незвідані шляхи відкривалися переді мною! Безвідповідальність! Безтурботність! Без...
Безпорадність. Саме тому я скористалася з пана О. Ну, як скористалася: гроші я могла б взяти в дядька, якби хотіла цього. А пан О був протилежністю — земна людина, проста, пряма, небагата. Я втекла в нього, в його дієвість, в його відсутність зв'язку з творчим світом. А він пішов мені назустріч та став перетворюватися на це все, від чого я намагалася відкараскатися! Спочатку став мене називати Флорією, як я просила (не можу відмовитися від цього імені!), потім почав цікавитися малюванням, щоб вразити мене своїми здібностями художника.
Alora! Мої пальці самі розгорнули ту дурнувату пихату записку. “Турбуватися, дбати, дарувати квіти! Профінансую всі твої маленькі примхи!” Так, так, все такий же смішний, хоча й щиро хоче догодити. Він створював мені патріархальний рай — а я йому щедро це дозволяла. Не тому, що він витрачав на мене багато грошей. А тому, що він нарешті ставав сильним сам, заробляючи їх для мене. Чомусь без мене пан О патологічно не міг турбуватися, наприклад, про себе. А про мене міг, й на себе ще лишалося. Це було моєю благодійністю. Я не хотіла стільки квітів, але обрала приємну пані із невеличкого магазинчка, яка їх підбирала та доставляла, щоб підтримати саме її бізнес; я не хотіла машину, та усіляко уникала її придбання (декілька разів я була на межі того, що він би купив бензинового монстра за непритомну суму грошей), а він сприймав це як стимул заробити ще більше та “порадувати” мене справді вартісною покупкою; я не хотіла театральних декорацій вдома, але не могла спиняти його пристрасний вир інтер'єрних ініціатив. Зараз я почуваюся винною за це все, бо думала, що готую його до іншої жінки — такої, якою він мене бачив, а я нею не була. Я не розуміла, що “відпустивши” його на волю, я насправді тільки посаджу його на довгий ланцюг, до того ж, найміцніший з можливих для подібного чоловіка (який був безсилим все життя, але отримав силу від жінки, в яку закохався, або вирішив, що закохався, рішучо вмовив себе самого).
Спалю цього листа на свічці, пан О б точно порадів такій драматизації. Чому ж я більше не можу повернутися, після стількох років, після трьох, або чотирьох або навіть п'яти життів, повернутися до хоча б якогось серйозного сприйняття мистецтва, що дарувало моїй душі політ? Озираюся, а навколо — вогника свічки у візерунчастому підсвічнику з антикварної крамнички з Рю де ля Шато, здається, 1743 року. вихоплюючи життя з його тепла, домішуючи цю енергію до холодного світла LED на стелі — розвішані на стінах кресленики майбутньої орбітальної станції. Взагалі ніякого зв'язку з тою тендітною Флорією!
Є в цьому дещо оперне, сценічне, драматичне-драматизоване: жінка змушена бути в житті тією, ким її прагнуть бачити “глядачі”. Я повстала проти цього, відмовилася від пурхання з квітки на квітку, та засіла за навчання. Пан О ходив навколо навшпиньках, не розуміючи, навіщо я зайнялася концепціями житлових орбітальних станцій. Моєю єдиною відповіддю було, що шахти на астероїдах я розумію ще менше (й це було щирою правдою). Врешті решт (це мені далося нелегко) довелося полишити пана О, бо він був занадто сфокусований на стосунках зі мною, навіть не на мені. Тобто, я буквально при ньому вивчала засади створення блоків життєзабезпечення та поширені уявлення про космічне опромінення — а він зосереджено “створював домашній затишок”. Моє бажання ділитися з ним захопливими відкриттями, вичитаними у книжках, враженнями від каталогів світлин сріблястих станцій від початку їх існування до 2070-го року дуже швидко згасло, бо він поглинав цей вогонь цікавості без залишку. Добре пам'ятаю той день, коли я перегорнула останню сторінку книжки (люблю сучасні “паперові”, насправді, вони пластикові), й зрозуміла, що станцій наразі більше немає!
А так хотілося побачити ще й ще! Ось тоді я внутрішньо перейшла від споглядання до дії. “Флоріє, якщо ти хочеш нову орбітальну станцію — ти мусиш її спроектувати!” Визнаю, визнаю! Саме в цю мить я шкодувала, що не стала заможною знаменитістю, яка б просто профінансувала будівництво собі цяцянки-забаганки. Наступної ж миті прохолодна хвиля накрила мене, нагадуючи, що я на творчому шляху теж шукала не слави (її жадав для мене дядечко Панас), а відчуття, як повертається до мене луна щастя від збурених сердець, відчуття справжності, того, що це зробила я сама! Чи купила б я вихід на сцену заради того, щоб на мене витріщався зал, на мою блискучу сукню, чи заплатила б я за оплески моїй пісні незалежно від того, чи вона летіла чи різала вуха? Ні! Тож, вочевидь, я б не стала купляти об'єкт в просторі поза атмосферою, бо він би не став продовженням мене. Хотілося існувати, а не лише огортати себе речами та подіями.
Існування виявилося справді більше “існуванням”, аніж життям. Мене взяли до Зоряної Академії (звісно ж, її засновник був змалечку фанатом старих науково-фантастичних стрічок та книжок, де обов'язково всі серйозні дослідники космоса хотіли потрапити до якогось такого закладу) без проблем. Туди брали майже всіх охочих, навіть нездар, бо навіть на хвилі ретроспективи 1960-70-х, розгорнувши новітні позаземні перегони, людей все одно більше цікавив розвиток земного життя. Воно й не дивно: після трьох пандемій та Третьої світової війни (не хочу навіть згадувати!) людство не відчувало потреби у підкоренні романтичної “останньої межі”, не прибравши в себе в хаті. Тому в Академії зібралися суцільні мрійники. Здебільшого, мрійниці. Старенький викладач із підковою ейнштейнівської сивини ходив поміж терміналами та солодко посміхався до “дівчат”, примовляючи, що “ви ж краще пристосовані до математичних обчислень, ніж чоловіки!” Разом з тим, він був безпечний, геть не огидний (можливо, через те, як повільно рухався), тому ми лише кепкували з його вивернутого сексизму в чатах, впевнені, що єдине, що робить чоловіків “менш рівними” - то їхня пристрасть до відволічень.
Менше з тим, був на курсі один красень, що відволікався по-королівськи: кожен його замислений погляд народжуав якийсь крутий дизайн екстер'єру орбітальної станції. Так, це мало стосувалося копіткої роботи над розрахунками стін, перепонок, трасуванням комунікацій, дуже побіжно торкалося захисних нашарувань, та інколи навіть суперечило здоровому глузду планування внутрішніх відсіків... тому Андре дуже скоро попросили змінити курс, й він знайшов себе у концептуальних рішеннях станцій. Я закохалася в нього (або в його малюнки) — і саме тому заборонила собі мати з ним стосунки. Любов піднімала в мені гірші прояви драматичної Флорії. Він навіть не знав про це ім'я, називав мене згідно бейджика. Знаючи, що споглядання його готових нарисів вб'є в мені бажання розробляти власне, я припинила на них дивитися. Потім ми взагалі перестали розмовляти, й він одружився раніше за випуск з Академії. Куди мене занесло? Так, я сумую за ним — от за ним дійсно сумую, на відміну від поважного пана О.
Розумниця-Флорія, довела себе до запаморочення, так тримати! В тебе завтра завершення довгого відрізку життєвого шляху, а ти потопаєш в примарних чоловіках. Й це вже буде, справді, третє життя після опери.
Академія скінчилася без пригод. Саме скінчилася, бо від мене не залежало, завершу я навчання раніше чи пізніше, монотонне осягання потрібних мені дисциплін я могла брати лише якістю на повній швидкості. Спілкуючись із студентами не з Академії, я розуміла, що в нас ще був дуже й дуже щільний та постійно оновлюваний курс. Десь я читала про нерівномірний розвиток цивілізації, властивий всім її рівням (але вже не згадаю, де). Незалежно від того, чи це були університети Української Співдружності чи Європейської Конфедерації, численні банки мудрості обох Америк чи амбітні Об'єднані держави Африки — всюди знаходилися заклади, що навмисне навчали застарілих речей, перетворюючи науки на подобу релігійної обрядовості... Можливо, цим людям не вистачало в житті театру, де вони б раз по раз вдягали на себе ролі з минулих часів й розповідали романтичні версії того, як жилося в ті буремні й жорстокі дні й ночі?
На превелике щастя, Зоряна Академія була створена ООН, як символ того, що ця організація все ще здатна на будь-які міжнародні дії, проваливши розвиток та протікання Третьої світової. А освітні програми ООН вміла робити, орієнтуючись на найкраще, завжди (хоча багато хто сміявся, що вони ні до чого фактичного не призводять).
Моя перша робота як фахівчині з проектування орбітальних станцій була дуже схожою на навчання: такі ж ряди столів, дуже схожий дядечко, який ходив між нами (я все чекала, коли він скаже про старанних дівчат, що краще знаються на математиці, й на ньому було написано, що він так думає, проте ні, не сталося). Національна космічна агенція, перероблена із старовинного НДІ у київському Академмістечку, змусила мене покинути столицю Співдружності, місто Лева. Незважаючи на те, що ремонтували половину її будівель років сто тому, всередині життя вирувало. Якраз так, як я бачила свою першу станцію: головне — всередині.
Приємно згадати, що ось тоді, в цьому третьому житті після сценічного, я відчула потік, таку саму мелодію творіння, і моїм мистецтвом стала практична можливість торкнутися зірок! В мені неначе жила пісня, мрійливі, неквапні переливи якої перетворювалися на плетиво коридорів та комунікацій станції, моїми нотами стали відсіки та допоміжні приміщення, забарвлені обертонами сигнального освітлення. Ітерація за ітерацією, я добивалася ідеальної компактності, щоб не втрачати при цьому прокладені мною маршрути для астронавтів.
- Знаєте, шановна, - сказав мені начальник на презентації за півроку, бігаючи очима по анімованому рендеру, сказав й запнувся. Облизавши нерішучо губи, продовжив думку, яку б краще залишив при собі:
- Це все дуже гарно, творчо, але заскладно й коштовно. Найкраща форма в космосі, як вже доведено досвідом — це куб. Я був певен, що вам це розповідали в Академії, тому й не чіпав вас весь цей час. А дарма. Бачу, що дарма.
- Вважаєте, варто було це припинити ще на злеті! - тут я скипіла, в мені прокинулася Флорія.
- Не хочу висловитися так грубо, проте... приблизно, щоб не образити, так.
Хоч як підозріло обережно він намагався говорити, але я палала люттю. Кричала, що в нього повно тих, хто може йому намалювати кубік Рубіка, що не чекала такого ставлення у 2083 році — й з тріском звільнилася. Мені дозволили забрати проект із собою, “з найкращими побажаннями”. Я відійшла від стресу за кілька днів та втратилася в роздумах, чи правильно я відреагувала? Мої традиційні два тижні не встигли скінчитися, як лівий зап'ясток заблимав повідомленням від начальника сусіднього відділу проектування, аналогічного до мого. Виявилося, що мій вже колишній шеф поговорив з ним про те, щоб мене “влаштувати”. Попри спокусу послати до бісової мами протекціонізм, я глибоко вдихнула та погодилася на співбесіду на загальних засадах.
Устя була на багато років молодшою за мене.
- Батько сказав, що ви артистична, але що ви — сама Флорія Вишневецька, я не знала, - загальні засади провалилися: майбутня керівниця була моєю шанувальницею з дитинства. Я зітхнула та прийняла долю. Та намагалася ігнорувати цей шалений вогник в її погляді, який натякав на те, що в Усті була величезна витримка, яка не дозволяла їй перетнути межу професійного спілкування жодним словом.
- Так, це була я. Ви можете мене звати... втім, нехай буде Флорія, - я їй посміхнулася та запізно замислилася, чи не відповідаю на невимовне в очах?
Та панянка виявилася не тільки стриманою в подвійних змістах, але дуже прискіпливою в роботі, розібрала мій проект крок за кроком, захоплено, уважно, забувши (за що я їй вдячна) захоплення мною як співачкою. Не раз мені здавалося, що вона боялася розчаруватися в мені, саме тому так препарувала. За місяць ми обидві з полегшенням зітхнули, опрацювавши все, що потребувало корекції.
Для повноти драматизму ще не вистачало, щоб дизайнером зовнішньої обшивки був Андре, але він гайнув десь в Танзанію. Устя розуміла мою ідею, що спочатку треба спланувати функціонал, а потім вже вкрити оболонкою станцію.
- Це так само, як в музиці, - сказала я їй за вечерею, коли ми пішли до ресторану. Я вдягнула нову маленьку чорну сукню, а керівниця була в бордовому брючному костюмі. Ми йшли по краєчку провалля натяків, й нас одну від одної відділяв та оберігав лише стіл. - Не може бути зайвих звуків, композитор розташовує ноти згідно сенсу пересування. Я ніколи б і не думала, що можу складати мелодії, та навряд чи б написала хоч одну справжню.
- Повернутися до співу не думала?
Я тоді лиш похитала головою, не стала пояснювати, що голос так й не відновився. Ми багато жартували, обираючи “кольори фіранок” для нашої станції (йшлося про захисні шари корпусу). А перед сном я розплакалася й заснула, не витерши сліз. Розрахунки не могли стати життям, подумалося мені тоді, чогось не вистачало.
- Проект буде трохи доповнено, - занепокоєно повідомила мені начальниця, уважно вдивляючись в мої очі, шукаючи реакцію. Нічого, окрім запитання, вона там не змогла знайти, й продовжила:
- Таємний інвестор забажав додати ще один відсік, комерційне замовлення.
На екрані з'явилися креслення конференційної кімнати. Я закотила очі та знизала плечима:
- Йой, най буде. Це таке ретро, але якщо хтось не може без зали для реальних нарад на станції, заповненій моніторами, й сплачує за це гроші, й не чіпає мої дбайливо розплановані...
- Та ні, ні, я перевірила, - трохи знервовано перебила мене Устя. - Нічого не торкалися, тільки доєднали цю залу.
Щось мене в тому непокоїло, але навряд чи це був таємний лист від Скарпіа, що командував страту мого кохання. Надія в серці шепотіла, що все буде добре, не можна весь час бути підозріливою.
Виявилося, що ця ситуація була ще ненайгіршою з неочікуваних. Багато чого доводилося виправляти та переузгоджувати, багато сварок через те й інше (й навіть з Устею, про яку я вже точно здогадалася, що вона тільки й чекає завершення проекту, щоб мене звільнити, але не через ненависть). Багато сивого волосся з'явилося через це, але я вирішила його не приховувати.
На самому “будівництві” ми були хіба що на наземній частині — та й то, я швидко знудилася їздити й перевіряти все, оминаючи повторювані виправлення. На третьому році, коли інспектувати нагальної потреби не було, я взагалі з'являлася в ангарах не більше половини разів, й не спостерігала за тим, що відвантажувалося. Мене тривожило те, що цей час, пролітаючи, ніяк не підточував сталеву професійну стриманість Усті. З іншого боку, ми відвідали з нею усі можливі вистави в трьох десятках країн світу, порівнюючи різні виконання, зокрема, що не дивно, ролі Тоски. Я почала думати, що мені здалося щось “більше” за фільтраційними щитами нашої дружби, та коли добре разом — яка різниця? Я розробляла все, що всередині, Устя керувала проєктом та малювала те, що зовні, додаючи хвилястого декору моїм компоновкам.
Аж ось, нарешті, урочистості на орбіті, з приводу відкриття. Охочим з наземної команди, конструкторського та технологічного бюро — забезпечили квитки та засоби перебування там, де немає повітря та твердої землі під ногами. Серце рвалося з грудей, коли я зійшла на борт човника, готового до злету...
- Ходімо, перед відкриттям оглянемо той відсік, якого не було в планах, - так сказала мені керівниця мого мистецтва, й в погляді її грали дивовижні бісики. Я вже була у своєму парадному скафандрі, як й вона, й легко послідувала за нею.
- Так, фінальна завіса вже скоро, одночасно одна підніметься, а інша впаде.
- Зарано драматизуєш все, Флоріє, - Устя провела долонею над ключ-панеллю, двері зашелестіли, відкриваючи зовсім не те, що було на візуалізації!
Величезна простора зала, заколисана м'яким світлом, майже невідчутним, належала нам двом з Устею. Срібло мерехтіння тисяч цяточок, що складалися у візерунки людські, розливалося суцільним серпанком, доповнюючи зіркове мистецьке безладдя за цим вікном, яке наче посміхалося завширшки в ціле приміщення.
- Цим інвестором була я, - прошепотів голос за моєю спиною. - Щоб в тебе була власна оперна платформа.
Я не могла стримуватися більше, ступила крок вперед, теж вітаючи чорну безодню, з якої на мене дивилися далекі, але такі сліпучі, зірки, й з мене полилися знайомі слова:
Vissi d'arte, vissi d'amore,
Non feci mai male ad anima viva!
Con man furtiva
Quante miserie conobbi aiutai.
Sempre con fè sincera
La mia preghiera
Ai santi tabernacoli salì.
Sempre con fè sincera
Diedi fiori agli altar.
Nell'ora del dolore
Perché, perché, Signore,
Perché me ne rimuneri così?*
На останньому рядку дух перехопило з незвички. Устя скрикнула й підбігла до мене, завмерла, не зробивши один чи два кроки, перетворилася вся на питання, на яке я відповіла:
- Так, люба, все гаразд, не переймайся. Давно не робила цього, ось й увірвалася в польоті, але це не важливо.
- Звісно, не важливо, ти зможеш, моя Флоріє, зможеш доспівати свою арію до кінця! Зірки почують тебе!
- Станція, - відповіла я їй, пірнаючи в захоплення в очах-озерах. Устя знов була тією дівчинкою, яка брала мене на роботу через моє минуле, й зараз мене це не бентежило. - Ось ця вся станція вже є моєю завершальною арією, яку на свій манер чують зірки. І твоєю картиною, яку ти намалювала навколо неї.
Устя зітхнула посмішкою, немовби скафандр став їй затісний, й за мить я відчула потиск її рук, коли дівчина наблизилася до мене, рішучо вириваючись за силу тяжіння дружби, яка тримала її й прошепотіла:
- Повір, це не завершення, Флоріє!
- Вірю, Маріо...
*Дослівно: Живучи мистецтвом, живучи любов'ю, // я не заподіяла шкоди жодній живій душі! // Ховаючись, ніби злодюжка, // допомагала в нещастях, лиш взнавши про них. // Завжди щиро віруючи // підносила молитви до святинь. // Завжди щиро віруючи // прикрашала вівтар квітами. // О першій годині болю // Чому, чому, Господи, // Чому Ти винагороджуєш мене так? (Арія Флорії Тоски з другого акту опери “Тоска” Дж. Пуччіні) |
Рассказ открыт для комментариев