 |
|
| |
10:06 02.01.2026
У нас снова работает форум. И это хорошо.
В ближайшее время обновится список "Аргонавти Всесвіту" і REAL SCIENCE FICTION. Книжек за эти полгода прибавилось изрядно. Заброшенные ветки форума будут удалены, вместо них думаю открыть тему "Будущее Украины". Нет, это не публицистика. Это проза. Фантастика. В теории, на двух языках: рус/укр. На русском, потому что ещё не родился такой путин, который бы мне запретил думать на языке, которому меня научили папа с мамой. И на украинском, потому что путин, который загнал репутацию русского языка под плинтус, увы! - всё-таки родился.
Надеюсь, я найду силы, время и возможность для реализации этого проекта.
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
|
|
|
|
|
Автор не проголосував вчасно.
|
По блискучій від ранкового туману бруківці мчав на електричному велосипеді десятирічний Семен. В обличчя йому зі штучною свіжістю вдаряв холодний потік вітру. Та він не відвертався від нього, а з хлоп'ячою насолодою приймав його струменеву силу.
— Семене! — гукала на все селище мати хлопчика, босоніж стоячи на балконі шостого поверху. — Швидко повертай назад, хуліган ти такий!
"І що я такого зробив?" — дивувався винуватець переполоху. І справді, що такого зробило це маленьке янголятко? Всього лише поставило простесенький експеримент: на справі перевірило, якого розміру цвях зможе проковтнути автоматичний пилосос. Звідки ж було хлопчині знати, що агрегат після цього не захоче працювати?
Знаючи, що мати сердитиметься ще не менше години, Семен вирішив скоротати час на своєму улюбленому місці — невелчкій ділянці колись широкого поля, до якого ще не встигла торкнутись вперта рука людського прогресу. Хлопчик поклав на землю двоколісного коня, заліз всередину поля і розлігся між розквітлими волошками, уважно вдивляючись у безмежно далеке небо.
"Десь там зараз і мій тато літає. Ех, скоріши б підрости і стати таким, як він, — космічним розвідником." Семен привітливо помахав небу рукою, чудово розуміючи, що ніхто його з такої висоти не помітить. А так хотілося, щоб помітив!
У цей же час безмежний простір космосу пронизував на шаленій швидкості Валерій Миколайович Дрібко, — батько маленького Семена. Та не був він, як вважав довірливий хлопчина, космічним розвідником, що можна було зрозуміти з його непоказного літального апарату "Хмарка-360": власноручно зроблена з міцного матеріалу капсула, розміром трохи більше звичайної шафи. Точної назви його професії не існувало: хтось називав таких людей небесними санітарами, хтось — законними злодюжками. Робота була не надто складна. Валерій Миколайович домовлявся з великими компаніями, що займаються створенням штучних планет, аби ті дозволили йому відвідати астероїди, які будуть знищені під час будівництва. Підписавши угоду, він розпочинав вивчати вказані малі планети на наявність цікавих знахідок, які можно було дорого продати на чорному ринку.
"Хмарка-360" опустилась на поверхню чергової малої планети. В капсулі відчинились бічні двері і з них вийшов чоловік, весь у чорному, дуже тонкому за товщиною, але не за міцністю блискучому скафандрі. Діставши з кишені маленький, трохи більший за пачку цигарок, прилад, він натиснув на ньому кнопку і розпочав сканування ґрунту. "Добре, що хоча б цей астероїд не такий великий, як п'ять попередніх. Мабуть, на вечерю встигну: Віруня якраз мою улюблену курку з картоплею пекти буде. Може, ще й з сином побалакаю, а не як зазвичай — поцілую його сплячого в лоб." Підбадьорений цими думками, Валерій Миколаєвич швидко пострибав по останньому за його списком об'єктом, не сподіваючись знайти щось більш-менш цікаве.
Та в якийсь момент екран приладу неочікувано заблимав жовтим кольором. "Невже кріптоларіум? Та ні, знову "мухоморки". Звідки б тут кріптоларіуму взятись? Його на повноцінних планетах рідко знайдеш, не те, що тут… А що, як пощастить? Ох, як же ж заманливо!"
Відчуваючи азарт ігромана, що тримає в руках пачку неперевірених лотерейних білетів, чоловік дістав з кишені портативний землерийний пристрій і кинув його на ґрунт. Прилад задзижчав, закрутився, підіймаючи довкола стовп пилу.
Минуло небагато часу, коли Валерій відчув, що щось пішло. Наступної миті земля під ногами пішла тріщинами і почала швидко обвалюватись. Небесний санітар спробував вистрибнути з пастки, але марно.
— Ах ти ж чорт! — з запалом викрикнув чоловік, неначе хтось міг почути його голос крізь товсте скло шолома. Останнє, що побачив Валерій перед тим, як загубити свідомість, були численні шматочки астероїда, які засипали його земляним дощем…
— От дідько, — трохи оговтавшись, жалібно прошепотів чоловік. За людським рефлексом він спробував потерти забиті місця, але завадив непробивний скафандр. Озирнувшись довкола і побачивши тільки майже суцільну темряву, він зробив невтішний висновок: — Ну ось, як завжди в житті: хотів розбагатіти, а потрапив в "аладінову печеру". Ех, на вечерю тепер точно не встигну.
"Аладінові печери" — так законні злодюжки називають ті випадки, коли людина опиняється під ґрунтом і не знає де верх, а де низ. Вибратися з таких пасток без сторонньої домпомоги зазвичай доволі складно, бо є виникає одне важливе питання — в якому напрямі необхідно рити? Адже ти знаходишся в суцільній печері, яка зовні ще й обертається, через що стеля може виявитись "підлогою", а бічна стіна — поверхнею.
" Ех, доведеться вчиняти наобум, — чоловік струсив з землерійки пилюку і приєднав до бічної стінки своїх вимушених апартаментів. — Що ж, колись ця дзижчалка прориє мені рятівний тунель. От чорт: макрофон я свій на "Хмарці" забув! Тепер вже точно зв'язок з цивілізацією перерван. А все через ту липучу рекламу! От нащо вона мені в космосі? Навіщо мені, спускаючись на астероїд, знати, як купити музичну ніжню білизну і де виступає гурт піснярів, які співають без слів? Уявляю заголовки газет: "Реклама людину згубила!" Хоча чого це "згубила"? Я щось помирати зовсім не збираюсь. Так, кілька днів почекаю, поки ритиметься вихід з цієї печери, та й полечу на Землю — отримувати від Віруні належну порцію повчань."
Маючи чималу кількість вільного часу в запасі, небесний санітар вирішив оглянути свою порожню халабуду. Хоча, чого порожню? Дещо в цих двадцяти квадратних метрах печерних апартаментів було.
По-перше, ластинси — різновид мухомориків, які Валерій помилково прийняв за кріптоларіум. Це така органічна речовина, яка своїм виглядом нагадує золото, а на дотик — як холодне желе. Саме від них линуло жовтувате тьмяне світло, яке хоча б трохи прорізало густу темряву.
По-друге, равлери — дивакуватий різновид космічних слимаків. Їх найближчими родичами є земні равлики, на яких вони були дуже схожі: такі ж маленькі й слизькі. Та були в них й відмінності. На відміну від своїх родичів, космічні слимаки мали не круглу, а пірамідальну форму. Саме за допомогою цих "пірамідок" равлери і пересувались, стрибаючи на них, мов на пружинах. Їли вони майже все, що могли прогризти, іноді навіть металеві бляшанки. Та все ж улюбленою стравою равлерів були згадані раніше ластинси. Такий дивний вибір в їжі не міг не відбитися на їхньому здоров'ї: від постійного харчування цими мухомориками тендітні тіла слимаків починали світитися зеленим сяянням.
"І як ви цю гидоту можете жерти? — жартома питав у них Валерій, під важкістю вимушеного неробства спостерігаючи за життям неприємних створінь. — Ні, я краще день чи два посиджу на суворій дієті, ніж покладу до рота хоча б грам цього псевдозолота."
Валерій свого слова стримав: і першого, і другого дня чоловік вперто продовжував своє голодування. Та на п'ятий день він все-таки зрадив своїм принципам: "Фу, яка гидота! Наче риб'ячий жир змішали з медом і всю цю мішанину розбавили водою. Ну, хоча б з їжою і водою тепер питань немає. Ще б санвузол нормальний влаштувати — і життя печерної людини вдалося."
Наступного тижня мухоморики вже не здавалися законному злодюжці гидотними — вн їв їх цілими жменями, неначе це були звичайні шоколадні цукерки. "Уявляєш, Бені, — звертався він до свого улюбленого слимачка. — Я, звичайний небесний санітар, зробив справжнє наукове відкриття! Всі вважають, що ластинси можуть вплинути лише на вас, равликів. А ось і ні! Псевдозолото впливає і на людину! Ось, поглянь на мою руку. Поглянь, поглянь уважніше! Що ти бачиш? Вона світиться! І не зеленим, як твоє тіло, а рожевим. Ось як в житті виходить. Десь там, на Землі, сидять в своїх кабінетах сотні вчених і ламають голови: що б таке відкрити, аби отримати дорогий грант й увіковічити своє ім'я в науці? А я, звичайна людина, яка мріє лише про теплу ванну і тарілку борщу, сиджу тут і роблю за них їхню роботу. Правда, навіщо це кляте відкриття комусь потрібне? Хоча, вчені напевно щось би вигадили з цього приводу… А в тебе як справи, Бені? Як дружина, як батьки? Чого мовчиш? Все стрибаєш і стрибаєш… Ну, і стрибай хвідси, дурне створіння."
Так тягнулись дні за днями. Валерій збирав для слимаків латинси, розмовляв про щось з ними, а ті натомість забавляли його своєю поведінкою. Землерійний пристрій все дзижчав і дзижчав, ні на мить не припиняючи свою роботу. Він вже прорив півкілометровий тонель, але жодного натяку на визволення не з'являлось. Здавалось, що життя чоловіка потрапило в замкнене коло тужливої циклічності, виходу з якого не існує.
Та в кінці другого тижня ситуація раптово змінилась. Кам'яна в'язниця, в якій випадково опинився Валерій, почала швидко і невпинно нагріватись. Ті, хто далекі від теми космосу, могли б помилково подумати, що на астероїді розпочалось літо. Але це лише дитячі вигадки порівняно з тими реаліями, що звалилися на бідолашного законного крадія.
"От чорт! З'їсти мені живу медузу, якщо це не чорні бізнесмени вирішили раніше терміну розчистити зону для забудівлі! Написано ж в законі: не раніше, ніж через півроку після останнього фіксування людини на визначеній території. Але ж їм чхати на закони, в них лише гроші на думці. Я більше, ніж просто впевнений, що потім все перепишуть заднім числом."
Коли в аладіновій печері стало настільки спекотно, що від ластинсів пішов пар, розпочався справжній слимаковий смерч. Всі равлери, які більшу частину свого часу ховалися в ґрунті, повилазили зі своїх нірок і десятками застрибали по всій вільній площі.
— Ну-ну, заспокойтеся. Тихіше, не треба так хвилюватись, — розмовляючи з ними на рівних, мов з повноцінними людьми, чоловік намагався всіляко заспокоїти своїх друзів по лиху. Як не дивно, це йому вдалося: равлери ненадовго завмерли, мов чогось чекаючи від Валерія. — Ого! Здається, за той час, що тут провів, я навчився присипляти найпримітивніших створінь. Хоча, це вже мені ні до чого: через кілька годин ми всі тут заснемо вічним сном.
Ніби зрозумівши почуте, космічні равлики захвилювались з новою силою. Більш того — в треба ністрибунці дружньо напали на небесного санітара. Вони чіплялися своїми слизькими тілами до міцного скафандру, утворюючи зі своїх мушлів щільний суцільний панцир. Чоловік намагався зкинути їх, та марно. Вже за кілька хвилин він був повністю заліплений в товстий сірий кокон. Не маючи змоги повурухнутись і відчуваючи недомагання від пекельної спеки, Валерій втратив свідомість, вже повністю віддавшись у кістляві долоні смерті.
Та не так сталося, як гадалося. Не дивлячись на всі логічні висновки, чоловік все ж таки прийшов до тями. Та коли він розплющів очі, то не побачив вже рідної для нього печери з голими брудними стінами, які ледь освітлені такими смачними мухомориками. Замість цього перед його почервонілими від виснаження очами постала широка, чисто біла лікарняна палата з декількома порожніми ліжками, на одній з яких і спочивав небесний санітар. З одного його боку, біля самісінького вікна стояв неповороткий доктор і пильно роздивлявся подвір'я лікарні. З іншого ж боку, на скрипучому дерев'яному стільці сиділа кохана Віра і міцно тримала його за руку.
— Нарешті ти прокинувся, — незв'язно забелькотіла дружина заплаканим голосом. — Я вже й не знала, що робити. Вечеря застигла, а поліфон не відповідає. А в агенстві всі мовчать, мов води в рот набрали. Я ж тебе всюди шукала, всюди…
— Ну-ну, дамочко, годі тут сирість розводити, — припинив тужливі причитання вічно сонливий лікар. — Йдіть, відпочиньте вже. І так три дні майже нічого не їли, я вже не кажу про сон.
— Як? А Валера?
— А Вашого чоловіка ми зараз швидесенько оглянемо і залишемо відпочивати. Йому треба набиратись сил після таких випробувань.
Зсутулившись, Віра Дрібко неквапливо вийшла з палати, пославши чоловікові цілу дюжину повітряних поцілунків. Щойно жінка зникла за дверима, ведмежоподібний лікар розпочав класичний огляд: посвітив на зіниці очей ліхтариком, поміряв пульс, задав прості запитання.
— Лікарю, — несміливо промовив врешті Валерій, неначе боячись промовити якусь дурню. — А Ви, випадково, не знаєте, як я… Ну, того…
— Як Ви вижили? Випадково знаю. А що, цікаво?
— Враховуючи, що я вже давно розпрощався з білим світом, то так, цікаво.
— Що ж, тоді розповім. Відкрийте рота. Ага… Ваш випадок і справді дивовижний. Я скільки живу, так ще ніколи нічого подібного не чув. Закрийте ріт. Так ось, кажу тільки те, що мені відомо з газет, бо не люблю не точностей, вигадок, чуток там усяких…
— Та кажіть вже, лікарю! — не витримав Валерій Миколаєвич занадто затягнувшегося вступного слова. — Вас нестерпно слухати!
— Тоді не слухайте, — спокійно, мов не про нього йде мова, відповів в свою чергу важкий на слова лікар. — Що ж, я пацієнта оглянув, тому можу йти. Так мені йти?
— Ні. Вибачте, я не хотів Вас образити. Я Вас уважно слухаю.
— Що ж, тоді я продовжу. Отож, в газетах було написано, що якась там компанія розпочала розчистку території для забудівлі якоїсь елітної планети. Точної назви компанії не пам'ятаю, бо в мене є дивна звичка: все непотрібне чи нецікаве одразу забуваю. Чи то "ГлобалПланет", чи то " Новий світ". Та це й не важливо. Отож, розпочала ця компанія рощчищати територію. Трощила лазером астероїди, трощила. А тут бац — камінь людської форми. Розчисники вже було зраділи, вирішивши, що перед ними якась стара скульптура, що коштує бог зна скільки. Та коли пригледілись — невдача: звичайна людина, обліплена равлерами. Так ще що дивно — людина ця живою виявилась! Запанікували ці рочисники і потягнули тіло до першої-ліпшої лікарні. Так Ви в нас і опинились.
— Так що ж це виходить? Як би не слимаки, я б…
— Безсумнівно, від Вас би залишився лише опалений скафандр. Знаєие, а вони вчинили на диво правильно.
— Що Ви хочете сказати?
— Я кажу, що це було найправильніше рішення з боку слимаків: себе вони б все одно не врятували, а так хоч Вас врятували. Ви зі мною згодні?
— Ну, так. Згоден, — буркнув небесний санітар, а сам подумав: "Правильне рішення? Чого б це? Звісно, для равлерів це справжній вчинок — врятувати людину. Але чи хоча б одна людина зробила б те саме? Хоча б одна людина поклала б своє життя заради якогось слимака?"
Незабаром лікар пішов до інших пацієнтів, залишивши Валерія сам на сам з думками. Вже незабаром чоловік заснув. Йому неодноразово снився один і той скмий дивакуватий сон. Що ось він, одягнутий в скафандр, стоїть посеред розпаленого астероїда, і його з усіх боків обліпляють сотні космічних равликів. А навпроти стоїть півметровий Бені, чомусь з людським дитячим обличчям, і промовляє: "Будь ласка, тато"...
Минув місяць. Чоловік сидів у дитячій кімнаті, разом з сином усівшись на підлозі. Валерій Миколаєвич постійно тицяв у скло чималого акваріуму, щоразу примовляючи:
— Ось це — Гензі і Греті. Вони близнюки. А ось це, товстий такий, — це Маоці, їх дідусь.
— А це хто? — і собі тицяв у скло допитливий Семен. — Це Лясі, їх бабуся?
— Що ти! По-перше, це не вона, а він: бачиш, яка мушля? А по-друге, поглянь — він зовсім ще маленький. Ну що, здогадався? Що, досі не зрозумів? Це Дені, син Бені.
— Знову з цими слимаками копирсаєшся? — невдоволено промовила Віра Михайлівна Дрібко, яка з неочікуваністю примари з'явилась у дверях. — Цікаво, Валеро: якби в кишенях твого скафандру приховались космічні таргани, то ти б і їх теж додому притягнув?
— Обов'язково, — впевнено, мов стверджуючи таблицю множення, відповів чоловік. — Якщо їх предки були б такі ж відважні, то чого б і ні.
— От послав же бог чоловіка! І раніше він розумом не хвалився, а зараз зовсім з глузду з'їхав. Що ж, ходімо: обід вже майже готовий.
— Так, так, зараз прийдемо, люба, — дочекавшись, коли дружина піде на кухню, Валерій Миколаєвич зашепотів синові: — Ти маму не слухай. Вона розумна, але в дечому вона не тямить. Ти, синку, запам'ятай одне: оцінюй особистостей не по зовнішності, а по вчинках. Цей закон працює як з тваринами, так і з людьми… Що ж, пішли. Якщо мене не обманює мій чутливий ніс, то в нас сьогодні буде смажена курочка…
|
|
|
|
Время приёма: 11:21 23.03.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев