“Має той пустельник
хату із каміння,
ложе кам'яне,
свічку кам'яну”.
(Відома пісня з минулого)
Він приніс коробку з “Майбутніми томатами” і сховав у гостьовій шафці. Думав, я не помічу до ранку. І, може, краще б мені дійсно забігатися в той день і не зазирати за ті дзеркальні дверцята, що мовчки ховали чужу таємницю біля виходу з квартири. Але ж клятий пилосос знову проковтнув мого капця, і я кинулася до універсального будинкового пульту, щоб вимкнути негідника, поки він не спресував, остаточно зіпсувавши, це багатостраждальне взуття.
Клацнула кнопкою, відміняючи сухе прибирання... І зачепилася поглядом за цю коробку. А як не помітити — зазвичай все, що потрапляє до нашої квартири, проходить через мої руки, адже раз ти вже фрілансер, то й домогосподарка, а також постачальник усього, від борошна до нової техніки!
Коробку я впізнала одразу, можна було і не дивитися на етикетку. “Майбутні томати” продавалися у вигляді набору: керамічний горщик-ринва, пакет грунту, насіння помидорів і органічні добрива. Такі масово скуповують майбутні та молоді мамки, а також заядлі еко-їсти — краще ж годувати малих (і себе) натуральною, власноруч вирощеною їжею, а не клонованою продукцією з супермаркетів. Але ж мій чоловік завжди спокійно ставився до купованих овочів... Коли це він встиг захопитися скоростиглим еко-ГМО?
Забігалася з вечерею, забула про “Томати”.
Але коли ввечері він змовчав про ящик, а на наступний ранок той просто зник з шафи, це таки зачепило... І, три ночі промучившись майже без сну, я вирішила перевірити його телефон, достоту як якась ревнива жертва скандальних телешоу і жіночих романів.
Далі скажу у двох словах, бо мені буде боляче, а вам нудно: секретарка, 25 років. Фарбована білявка з модним рожевим пір'ячком на кінчиках волосся. Вагітність — 8 тижнів. Вісім! Це коли у немовляти вже є не тільки ручки, а й маленькі пальчики, і серце стукає.
Не дочула, як зайшов. Тому спіймав з “розкритим” телефоном у руках — і так навіть краще: не довелося розпитувати і з болем чекати відповіді (або й того гірше — брехні). За нас все сказала тиша.
— І давно? — не витримала я недосказаності, що відтепер назавжди оселилася між нами.
— Півроку... Спочатку це було...ну, просто так, але тепер... — зізнався він... не мені, а холодильнику, бо відвернувся і втупився в нього.
Отже, ось як він виглядає — “Павло Джонович, інструктор з капоейри”, після “тренувань” з яким чоловік так швидко засинав. Більше того: він вже добровільно, і (а чому ні?) навіть радісно перетворюється на майбутнього татуся. Навіть про раціон свого біологічного “інкубатора” (чи то пак, “коханої” — хто їх, чоловіків, розбере) дбає...
— Дитині потрібен батько, — врешті з глибини темряви, яка ось щойно поселилася в усенькій душі, видавила я. Вісім тижнів — малюка та білява “фея” однозначно зібралася залишити. Тим більше, якщо доносила до такого терміну: отже, генний аналіз найсуворішого, першого скрінінгу в нормі — чудова новина (най тя качка копне, як колись казала бабця).
Може, якби він і не мовчав, я б сказала щось інше. Якби він лаяв себе, посилався на алкоголь, миттєву закоханість, “біса в ребро”... Але, сто чортів йому в печінку, дивився трохи убік, і більше ні пари з вуст!
А я завжди вірила — якщо любиш, не станеш на заваді щастю коханої людини.
...Якби ж хоч лаявся, що взяла телефон, не спитавши (ми ж їх навіть не паролили, сім років було нічого ховати). Якби хоч присягався мені у коханні... Чи обматюкав, що від'їла дупу і стала нецікавим співрозмовником. Якби хоч щось!
Він іноді телефонував, пропонував залишатися друзями. Адже розійшлися ж без скандалів... Якими ж чоловіки бувають сліпими!
“Це ж цілий вік стоятиме між нами!
А з чого ж, Грицю, пісню я складу?”
На Землі стало зимно і незатишно. Не те, що я задумалася про смерть... Робота на ролкерах обіцяла подорож до інших планет (такий собі робітничий туризм — на звичайний у мене постійно бракувало коштів). А те, що 37% моно-екіпажів таких космічних суден накладали на себе руки або просто безглуздо гинули по дорозі, наплювавши на техніку безпеки — це просто збіг.
І взяли пілотом після першого ж інтерв'ю з психологом! Навіть навчатися довго не довелося — роботодавець оплатив місячні експрес-курси, більшу половину яких я сиділа з нейрошоломом на голові і тупо дрімала, поки розумна машинка записувала мені на гіпокамп потрібні дані.
Взагалі-то, у механізмах я з дитинства не дуже, я навіть двомісний парковий електрокар погано водила. Але ролкер — настільки розумний корабель, що керує себе сам. А я — як у тому анекдоті про дядька з собаками... Ну, у тому, де з Землі наказували “Бровку, поверни важіль, Жучко, натисни на кнопку, а ти, дурню, погодуй собак і ні до чого не торкайся”.
...Ви спитаєте — а чого ж тоді ці бідолахи гинули? Від самотності, ось чому.
Вісім місяців— тільки корабель, ти і чорнота за стінами. Ілюмінаторів такі судна не мають. Кажуть, їх техніки заборонили — мовляв, конструктивні отвори шкодять конструкції бортів. Але між пілотів ходять чутки, що це психологи наполягли — більшість людей чорнота з “вікон” з часом починає душити, і навіть барвисті голограми не допомагають.
П'ять хвилин на день службового спілкування з Землею або Джаннатом, нашою штучною колонією неподалік від Церери і незмінною ціллю всіх моїх польотів, а далі тиша — бо ти не велике цабе, а маленький пілот, яких у людства не одна сотня, ніхто тебе розважати не буде.
Але ж я інтровертка — верхня ланка розвитку гомо сапіенс з аутистичним розладом психіки. Нас самотою на тісному ролкері не злякаєш. Це моя нора. Хижаки заводять нори для того, щоб недовго ховатися у них між полюваннями. Я зі своєї не вилазила б узагалі... Ну, хіба що заради щедрих кафетеріїв Джанната, та й то — на один-два вечори, поки мій ролкер розвантажують, завзаєм набиваючи різним космічним сміттям, яке вчені на Землі чомусь називають “цінними матеріалами для досліджень”.
Думала — ось де я наплачуся і нажалію себе до всирачки. Аж ні! Стільки корисних справ знайшлося, нІколи було і згадувати про своє обсмалене, кастроване минуле. Читала, музику слухала. Почала описувати історії з життя космосу і навіть щось правдоподібне вигадувати — благо, під час відеозв'язку з Борисполем або Джаннатом мала змогу перекидати свої тексти в місцеву мережу.
Навіть сама здивувалася, що люди досі читають (я ж-бо з третього покоління книгу в руках не тримала, навіть електронну). І читають не тільки гумористичні оповіді про те, як Васько Родрігез заснув на купі ананасів у рідному Еквадорі, а прокинувся за три дні до Марсу. Багатьох цікавлять також історична проза, моторошний хорор, фантастика (хоча після активного заселення Космосу письменникам цього жанру стало важкувато з ідеями) і навіть поезія.
До останньої я і вдалася. Причому — з нетиповим для себе запалом. Так нещасні люди кидаються в лоно релігії, бідні — в перспективу кар'єрного зростання, а сироти — у ранній шлюб. Мій розумний ПК, делікатно попискуючи (і, завдяки ШІ, самостійно скачуючи потрібні програми), взявся допомагати з обробкою. І ось вчора це був вірш, а сьогодні пісня! Я помурмикала під носа мелодію — а ПК і ноти настрочив, ще й гітарне соло програв.
Перша ж пісня-цяцька здалася мені не просто вдалою, а вершиною людської цивілізації. Тож в «п'ятихвилинку Джаннату» я, ще навіть не встигши почути голосу їх операторки (веселої, хоч і страшенно забобонної Кімі), вже натиснула кнопку передачі файлів:
Напала ніч, ця грішна потороча...
— Хррр... хр...хр... — затріщало у динаміках.
Вперше!
Вперше за три рейди туди-назад виникли проблеми зі зв'язком, тож спочатку оторопіла, а потім — все, як у підручнику (якого після курсів ніколи не викидала з бардачка). Запустити систему тестування внутрішнього процесора! Перевірити дані камери біля головної антени! Активувати додаткову антену, “розбудити” камери біля неї! Запросити у ШІ внутрішнього процесора звіт! Аналіз даних!
Хм. Такого у підручниках не описували — аналіз відзвітував, що кораблик працює, немов швейцарський годинник. Обидві ж камери життєрадісно показували білий чи то пил, чи то туман (да те пак в космосі тумани?), котрий огорнув ролкера з усіх боків. Дивно, наближення до такого об'єкту апаратура мала б засікти за кілька годин — таки ж, цінний вантаж везу, тож мене добряче нафарширували захисними механізмами!
—Хррр... шшш... — продовжували “радувати” динаміки, і до мене нарешті дійшло: це ж січуться об антену дрібні часточки, з яких і складається ця мара. Чорт! Вони ж і об корабель труться. Теоретично такі дрібні об'єкти не мусять нашкодити товстим стінам і зовнішнім механізмам... Але коли їх так багато?
Клацнула тумблером, виводячи на монітор картинку з секції двигунів. Ніякого перевантаження оболонки, нагрівання зовнішніх елементів у межах норми. А що вантаж? Сидить собі мовчки (хоча — а чого ще чекати від квадриків?)
Я вивела за борт довгого мацака-маніпулятора для дистанційної роботи у космосі. Поклацала його клешнею, хоча що намагалася зловити?
— Ш-ш-ш, — не вгавали динаміки. Най тя качка, цей звук вже почав бісити! Я запустила інспекцію мізків ролкера. Дивно. Системи демонстрували ідеальні показники... При цьому вимикаючись одна по одній. Ось засіпалося світло, одна з ламп сконала, загрозливо бомкнувши. Заторохтіла вентиляція, немовби повітря, що мусило невагомо ковзати по її лабіринтах, раптом загусло і застрягло у її металевій горлянці. Заморгав екран ШІ...
Вперше улюблений корабель, який я вже почала називати домівкою, обжитий і обтертий до останнього міліметра, видався незатишним і загрозливим.
А, виявляється, у нього ще й почуття гумору є: виводить на екран цифри з ідеальними внутрішніми показниками, а сам аж гопака танцює: гуде, мигтить... А ось і дрижаки стінами пройшли...
Похололими руками я надіслала сигнал СОС на колонію (хоча хто зна, чи дійде, чи зможе він тепер прорватися через це моторошне шипіння ефіру) і кинулася до захисної капсули. Благо, до Джаннату залишився вього тиджень. Хай корабель хоч розірве, вони встигнуть засікти мій маячок і підібрати все, що лишилося від ролкера... Або ні, краще, хай не розриває — прискорення від вибуху ж рознесе уламки (і моє сонне тільце) по всьому космосу. Хай краще металева “тушка” мирно заглохне і зависне отут...
Дверцята капсули скрипнули (най тя качка, 8 місяців тут сиджу, і знову забула їх змазати). Я зламала шийку ампули зі снодійним і запустила приватну програму життєзабеспечення, аж враз шипіння у динаміках оглушливо... закінчилося. Ось так: було — і нема. З незвички здалося, що мізки контузило. Затрусила головою... А потім дійшло: летимо рівно, без стогонів і підморгувань... Мій кораблик таки вигріб з тої напасті!
Хмара, що взялася немов би нізвідки, так само в нікуди і розтанула. Я вже навіть було злякалася, чи не всотався “туман” у борти. От же ж, вічно начитаюся фантастичної містики! Запустила всі зовнішні камери, ініціювала аналіз повітря усередині ролкера... Навіть запхнулася до клятого скафандра і випхалася назовні. Ризикнула. Оглянула стіни (як на диво, навіть не подряпані), постукала (шкода, в космосі не понюхаєш), зробила зішкріб. Звісно, у мене немає толкової лабораторії (як і знань хіміка), але ж є міні медблок, а там — аналізатор. Він створений для людських виділень, але впорався і з металевою стружкою, віддано відзвітувавши, що “на зразку ознак інфікування чи отруєння хімікатами не виявлено”.
Що ж, то й чудово!
Єдине “але” — хоч апаратурні тести показували, що на кораблі все справне (навіть запасна антена, тонка і ненадійна, не зламалася), зв'язок так і не відновився. Ні з рідною планетою, ні з колонією. Втім, могло бути й гірше! Корпус же без пробоїн (ну, не люблю я виходити в відкритий космос у тому “квадратному” скафандрі, у якому лікті-коліна майже не гнуться, і “дерев'яними” руками щось там лагодити), двигуни справні, корабель сам знає, куди летіти. А пара тижнів ефірної мовчанки мене не лякають.
Поговорю з собою. Може, навіть концерт влаштую. На чотири голоси.
...Джаннат заговорив сам, за три години до стиковки. Інтелект мого корабля попередив, що надійшов сигнал по вакуумній лінії... Дивно, ми нею ніколи не користувалися. На корабель цей приймальник встановили ось уперше і тільки заради тестування, але в Борисполі щось пішло не так, тож він і дня не працював. Але запрограмований комп знав, як прийняти і розшифрувати такий дзвінок, тож за мить у динаміках вже зазвучав молодий чоловічий голос:
— Невідомий к-корабель, це Джаннат, п-прийом. Назвіться. П-прийом.
Дивно, зазвичай я спілкуюся з Кімі. Для декрету вона старувата, для пенсії замолода. Чи не захворіла моя люба індіянка? І — стоп! Який я вам невідомий корабель?
— Гей, Джаннат, ви чого? До квітня ще далеко, що за розіграш? — весело всміхнулася (от же ж, інтроверт не інтроверт, а почутій людині таки зраділа). Студента, чи що, найняли? Ну, якою може бути ціль прильоту корабля класу ролкер? Чи вони вирішили, що я замість техніки їм живих корів везу?
Але голос все наполягав. Радість поступово змінилася роздратуванням. Супер серйозним тоном відрапортувала, немов у першому своєму польоті, хоч від офіціозу сказаного аж оскома звела:
— Малий вантажний корабель “Рось” класу ролкер, тип VB 84-19, відправлений з української космічної бази в Борисполі, просить дозволу на посадку! Мій вантаж — партія квадроциклів, замовлена адміністрацією вашої станції торік, ніякої органіки. Час вильоту — 24 січня 2237 року.
У динаміках щось шваркнуло, а потім зазвучав інший голос, дорослий і владний. От вже де офіціоз! Цілий допит мені влаштував: а хто саме замовив вантаж (ім'я, посада), а скільки квадроциклів у моєму відсіку, а яка земна фірма виконала завантаження... Та ще й запросив мої власні ідентифікаційні дані (разом із доволі конфіденційною інформацією, як-от група крові чи всеземний ІД код — таким цікавляться тільки люди зі Служби безпеки).
...І тільки тепер я зрозуміла, що щось нечисто.
Це не банальна бюрократична перевірка. У голосі чоловіка вчувався... Острах?! А той, перший хлопчина взагалі заїкався. Я спочатку не звернула на це увагу (а що, заїкувані люди не мають права на працевлаштування оператором?), але тепер думка про те, чому це мій приліт міг їх так налякати, примусила серце застережно кольнути, а шкіру перетворитися на полігон для сотень крижаних мурашок.
Коли висилала Владному Голосу свій код, ці мурашки завзято танцювали гопака і на щоках, і на руках, і навіть десь нижче колін.
Врешті мені повірили, і “Рось” направили на посадку. Але не на звичну вантажну платформу — на додаткову, аварійну, розміщену на окремому астероїді, що курсував за межами Джанната.
Стало вже не просто лячно, а панічно моторошно, навіть захотілося розвернути судно і чкурнути собі... Але куди, на Землю? Але їх я теж не чула. А що, як там зустрінуть так само — а то й просто бабахнуть з гармат ще на підльоті?
Чого? Що сталося? Може... Може, на Землі тепер щось лютує (вірус, пошесть), і Джаннат боїться, що я цю “радість” і до них завезла? Чи це після тієї пилової хмари у мене радіаційний фон... Або, скажімо, корабель почав переливатися всіма кольорами веселки, а я й не помітила?
Мою скромну персону зустріли чи то науковці, чи то медики, завбачливо вбрані в прозорі захисні костюми, що нагадували живі, пульсуючі кокони: повітря пропускають, всі відомі людству зарази — ні. Тільки фасон якийсь дивний — тканина не обялага шкіру, а немов плавала навколо людських тіл. Що вже за нове “нано-шмано” вигадало людство за мої місяці відсутності?
Звеліли вбратися у скафандр (най тя качка), вивели під білі рученьки, пристебнули до каталки (матінко...) і потарабанили в медичний блок на обстеження. І ні тобі “доброго дня”, ні “як літалося, їсти хочеш?”
І головне, жодного знайомого обличчя! Не було ні Марічки (молодої інтернки, вже, мабуть, повноцінного лікаря, яка того разу накладала мені гіпс), ні Бранимира Бранковича (місцевого журналіста, єдиного і неповторного, без якого на Джаннаті ні слониха не розтелиться... чи то пак, не розслониться, ні ролкер не розвантажиться), ні Мартина Джонса, місцевого цабе з питань безпеки. Хоча його вони точно мусили б покликати, он, як мене бояться... Тобто, Мартин і сам прибіг би, він запрошень не чекає — така вже служба!
...Мабуть, це були таки медики — саме в цієї братії є бісяча звичка ходити коло тебе з діловим сьорбалом, щось там перевіряти, записувати — але ні слова тобі не пояснювати. Добре хоч, увечері всі розійшлися, і лаборантка пригнала до палати малий штат роботів-прибиральників. Поки вони трудилися навколо мого закутку (а я що, не сказала — я в куточку за захисним щитком сиділа, мені через карантин навіть прибирання побоялися зробити), хоч вона щось розповіла. І я потім не спала всю ніч.
120 років.
Ось стільки минуло від часу мого відльоту з Землі.
Вони перевірили — я справжня. Не клон, “підкинутий” якоюсь розважальною телекомпанією для сміху (як колись були запустили Віктора Януковича на вулиці Львова — ох, і розголосу було про те шоу). Аналіз ДНК, відбиток сітківки — все збіглося з архівними записами.
А от звідки я взялася, ніхто не знає. Ні радіаційного фону, ні слідів контакту з невідомими (або відомими) вірусами, бактеріями, грибами, хімічними речовинами... Виглядаю так, немов дійсно летіла до них 8 місяців. І... Вони тепер просто не знають, що зі мною робити.
Коли двері палати замкнулися і світло згасло, дозволяючи поспати, я довго лежала, втикаючи у стелю... А потім розплакалася.
От же ж. Соромно, але, вперше почувши про зраду чоловіка, я (звісно, приховуючи це від самої себе) так щиро мріяла, щоб ця “лахудра” померла. Або вони обоє...
І ось твоє бажання здійснилося. Ти рада? Померли — і “лахудра”, і коханий твій гулящий, і... і діти їхні, і навіть онуки... Бійся своїх бажань, вони іноді здійснюються, та ще й з відсотками.
Капосні лікарі маринували мене на астероїді цілих три тижні. Як виявилося, бути лабораторним пацюком — не найкраща доля. Сидиш, нудишся, вигадуєш ці дурнуваті питання, на які ніхто не відповість, і не знаєш, що буде завтра. Тільки й радості, що годують по графіку.
На щастя, мудрагелі, досхочу набравшись у мене аналізів і позапихавши мою тушку до всіх існуючих у їх часі діагностичних апаратів (навіть допотопний рентген звідкись притягли), нарешті відчепилися.
Владний Голос навіть офіційне вибачення приніс (і як же приємно було чути, що він говорить по-губернаторськи зарозуміло і зверхньо, але без того огидного остраху). І я знову стала собою — не безіменним монстриком з космосу, а вільним рядовим земним хом'ячком.
Ролкер теж вилучили для дослідів... Втім, працювати на цьому кораблі я все одно не змогла б — він і технічно, і морально застарів.
Владний Голос запропонував пройти 30-денні курси на Джаннаті і перекваліфікуватися в адміністратори (не лякайтеся, це те саме, що пілоти, тільки сказано “по модньому”) більш сучасного судна — балкера BB 79-2120. Благо, на цю роботу досі годилися тільки інтроверти, а завдяки довагітним скрінінгам і контролю народжуваності нас у їх часі залишилося не просто малувато, а катастрофічно йок — хоч клонуй (та закон забороняє). Тож, незважаючи на надто поважний (і як для студента, і як для адміністратора-новачка) вік, я ще й виявилася цінним кадром.
Вечорами після навчання тинялася по станції. Сидіти в кімнатці, яку люб'язно виділив у своєму домі новий губернатор Джаннату, не хотілося. Голова гула. Попереду були три тижні польоту до Землі (ага, за 120 років ці хлопці добряче попрацювали над швидкістю двигунів). Тож я ще насиджуся в міжзоряному інтернеті, що тепер не залежить від радіозв'язку (йєс!), і встигну перечитати про всі новинки і зміни, які... Проспала, чи як?
Спасибі адміністрації, яка зуміла приховати від загалу факт много часового кульбіту, тому на вулицях ніхто не тицяв у мене пальцями... Ех, немає у них зараз гаспадіна Бранковича, першого і кращого репортера вільної колонії! Він би начхав на всілякі заборони і таки розкопав, і опублікував би правду... Але не поспішайте жаліти цього покійного добродушного серба. Адміністратор розповів, що Бранимир помер у все ще елітному Капаоніку, в оточенні дружньої і багатої родини, у віці 114 років. Кожному би таку смерть.
...Як це іноді траплялося після тривалої самотності, мені поки що страшенно хотілося між людей — слухати їх гамір, бачити різні обличчя, відчуваючи себе частиною чогось живого і теплого. Тож повільно походжала місцевими площами і садами, і, звісно, інспектувала кафетерії. Благо, серед них була навіть варенична (а я завжди говорила, що вареники, особливо з вишнями — річ вічна і незмінна в своїй прадавній довершеності).
У вареничній Інна (чорнявка, народжена на Джаннаті, тому — висока, струнка і вся навдивовижу витягнута, як для землянки) розносила таці, за звичкою наспівуючи щось під носа. Репертуар її пісень постійно змінювався, перескакуючи від “Несе Галя воду” (а що ще можна співати у вареничній?) до популярного на цей час марсіанського маріачі “Заплач по мені”. Сьогодні знову звучало щось нове. Нове, але... Тим не менш... Знайоме?!
“Напала ніч, ця грішна потороча!
Безсило стогне, дивиться крізь очі...
В думках до ранку схлипує пітьма.
Є ковдра, двері. А тебе — нема...”
Та невже?!
У мене аж подих перехопило, немов у цьому чужому, наповненому незнайомими обличчями часі, зустріла близького, доброго, теплого і світлого родича.
А може, не такого вже й теплого... І зовсім навіть не рідного...
Повітря у грудях немов зацементувалося, тому я стояла у дверях і просто витріщалася на дівчину.
А потім таки спромоглася проквакати: звідки ж вона знає ці слова?
— О, це наш, джаннатський фольклор! — з гордістю відповіла Інна. — Пісня народилася майже на орбіті станції, тож вона дійсно НАША, а не земна... Ну, перша наша, тобто. І така гарна, романтична, про нещасне кохання! Шкода, що корабель її автора майже одразу розбився... Якщо чесно, молодь вже добряче підзабула слова, але торік пісню використали в одному з земних телешоу, і ми всі її знову пригадали...
Вона ще щось розповідала (пригадувала свої улюблені земні народні пісні, порівнювала мелодії, щось говорила про свою першу любов), а я сиділа за столом, і мозок все менше вловлював дотики реальності. Відчувала тільки, що коліна впираються у щось металеве, біля мене парують чиїсь гарячі вареники, а по щоках градом течуть сльози.
Дістав. Негідник. І після смерті, і в далекій колонії — все одно дістав холодними пальцями по оголених нервах.
Всередині (одночасно і в грудях, і в мозку) розбурхалося щось велетенське, як та пітьма, що споконвіку огортала Джаннат — вбивча суміш болю, образи, суму і ненависті, яку я нібито надійно закоркувала своєю фірмовою інтровертською байдужістю.
Закоркувати в цю пісню.
Заховати в рядки, навіки випустивши з себе...
Аж диви — ці слова повернулися, через сотню років знайшовши свою господиню. Огорнули з усіх боків, уп'ялися в мозок... І я знову, як по живому, відчула подих давнього болю на своєму чолі.
Порожні ночі на Землі, коли ти прокидаєшся і не можеш примусити себе не думати про те, як ти сумуєш за ним.
Її сторінки в соцмережах з двома усміхненими писками, її і “коханого”. Ти заходиш туди тричі на день, з “лівого” акаунту; ти гучно читаєш свою щоденну мантру про те, що “ щастя в соцмережах рукотворне і постановочне, а насправді люди, що так старанно виставляють себе напоказ, нещасливі”. Але це не допомагає, не беруть твого болю ці слова-плацебо!
Почуття зіжмаканості, духовної і тілесної, з якого починався кожен ранок...
А ще бісове люстерко, яке, немов екран у кімнаті жаху, щоранку транслювало розтяте зморшками, обтяжене “безсонними” мішками під очима обличчя. Дурне, жахливе обличчя — якби ж не воно!
Ох, якби ж ти наважилася на одну з тих модних операцій по пересадці шкіри... Бач, не схотіла відмовлятися від свого “єства”... Сама не схотіла — то він відмовився, бо кому ж воно здалося, це твоє зморщене, брезкле, стомлене від життя єство!
І, звісно ж, якби не зробила того генного аналізу, як ті наївні дурочки, що зовсім не планують дітей, бо скринінги — це, бач, не природно! Якби ж не отримала на смартфон документа з 70%-ю нерекомендацією народження, а просто мовчки згодилася на вагітність, а далі будь що буде!
Якби не була собою... змінилася, зламалася — то може, життя склалося б по-іншому?
Була б з ним... Прожили б разом... І я... Була б щаслива?
О, люди... Люди — це тільки у другу чергу милі, гомінкі обличчя, що посміхаються над барвистими костюмами-сукнями і життєрадісно нахвалюють вареники. У першу чергу це — оманливо-теплі істоти, що несуть розчарування і біль.
Через тиждень я закінчу перекваліфікацію, і буде готовий мій балкер. В напарники дадуть якогось андроїда, але при бажанні його можна буде відключити, щоб не просторікував над душею.
Космос чекає на мене — порожній і тихий, в якому буду тільки я. Мої думки, мої книжки, моя музика, мої вдумливі діалоги з самою собою, моє єство без жодних люстерок. Металеві голоси операторів, міцні троси, що стискають вантаж. Теплі на дотик стіни, за якими ховається порожнеча — моя порожнеча. Вона ночами шепотітиме колискові, а якщо й ковтне одиноку душу разом з пожмаканим тільцем — так ніхто й не заплаче (і роботодавець теж, адже на кораблі застраховане все до останнього гвинтика і до останньої клітинки шкіри пілота... адміністратора).
Мій голос литиметься у цій чорній тиші вічно, навіть після смерті... Коли б вона не завітала.
І більше ніхто (НІХТО) не розіб'є мені серця. Бо до людей зі своєї нової нори я більше не виповзатиму... |
Рассказ открыт для комментариев