 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Всіма забутий світ лежить у забутті. Він пережив планетарну війну громадську, що привела народ його до прірви самогубства. Кінець їхнього життя був прорублений до тьми зброєю масового знищення. Припинили співати пісні про мир та щастя, обірвалися розвиток культурний, науковий, традиційний. Позабули привиди світу того про нескінченний простір космічний, в який колись тягнули думки вони. Настала тиша на планеті, замовкли всі. Навіки…
2153 рік від Оволодіння простором. Дев’ятий місяць. 27 день.
- Коли ж нарешті вирішимося ми з точним формулюванням “людяності”? Чи існує взагалі ця “людяність”? Сьогодні на нараді директорів голова відділу “PacificRim” назвала нашу структуру… “Виродками нелюдяними ”. Мене, Амартерія Вікторіона, назвали виродком, що не знає меж людяності. Мені присудили всі злочини асоціальних терористичних інститутів, які тільки могло уявити людство. А все через що? Бо наш відділ приносить прибуток корпорації виключно розробкою засобів, направлених на знищення всього живого у Чумацькому шляху. Звісно, свої висловлювання у цілях психологічної та моральної безпеки я вирішив притримати при собі, але це ніяк не означає, що на мені не лишилося сліду від її слів. Чому саме ми стали ціллю для дискутування на тему “людяності”? Чому саме наш відділ, що створений був для розробки засобів захисту від інопланетних загарбників? Я не дочекаюся відповіді, нажаль, ні від себе, ні від суспільства. Одному я однозначно можу радіти: керівництво задоволено напрацюванням мого відділу, а отже у мене лишилося матеріальне джерело для досягнення життєвих цілей.
- У пошуках скарбів для створення зброї ми прилетіли у віддалений куток галактики. Я завжди знав, що у інших космічних видів (особливо вимерлих) є можливість надихнутися неймовірними технологічними здобутками. Так от ми прилетіли на планету RW-317350-c. Точніше, ми навідалися до першого супутника планети, бо на ній відшукали потужне електромагнітне випромінювання, а також цілий могильник біологічних космічних кораблів. Робота тільки починається, але ми вже відшукали на кораблях цінний ресурс у вигляді древніх плазменних гармат. Відчуваю, що на Картахенському фронті наші суперники дуже здивуються, коли їхні енергетичні поля будуть знищені в лічені секунди.
- На сорок третій день досліджень я дізнався про неприємні новини нашої наукової кампанії. Корпорація була зацікавлена у колонізації RW-317350-c, так як на ній умови відповідають всім необхідним рівням стандартів, а найбільшим бонусом виявилися інфраструктура вимерлої цивілізації та відкритий доступ до будівельних матеріалів. Через тридцять днів неприємне відчуття від сусідства з фермерами та шахтарями принесло мені здивування. Їхня розвідка по пошукам цінних ресурсів наштовхнулася на підземні комплекси, де виявилися живі представники раси, що проживала на планеті. Комахоподібні створіння перебували у гібернації. Тепер у нас є додатковий матеріал…
Морок. Тьма. Пітьма. Вічність. Нескінченність. Пустота.
Пам’ятаю вічну боротьбу за справедливість рівності народу, який підконтрольний владі. Пам’ятаю вічну боротьбу між державами за ідеальність ідейного мотивування менталітету. Пам’ятаю, як обрана мною була сторона конфлікту та шлях боротьби. Був за народ я, за справедливість серед пригнічених. Був за народ я схоплений, засуджений та відправлений на віки вічні у пітьму.
Загнаний. Морок. Засуджений. Тьма. Зраджений. Пітьма. Забутий. Вічність. Сон. Нескінченність. Самотність. Пустота.
Стазис мав тривати вічність не одну. Глибоко під землею полоненим лишався я під містом великого горя та беззаконня. Моя в’язниця повільно трансформувалася у приміщення духовного тиску. Моєї камери метаморфоза почалася від осудження суспільством до власного забуття. Я був забутий, зачинений у пітьмі. Забутий всіма, навіть друзями, родиною, близькими. Вороги знищили моє ім’я, життя, гідності позбавили. Я був покинутий на вічний сон у камері гниття.
Стазис. Морок. Страждання. Тьма. Полон. Пітьма. Знищений. Вічність. Ніхто. Нескінченність. Ніщо. Пустота.
У час, коли війна ще набирала обертів, прийняли вільні у ряди свої героя і лідера, що готовий був пожертвувати собою заради стовпів правосуддя та свободи. Він привів їх до воріт перемоги, але в останню мить, у вирішальну мить, в бою був взятий у полон він та засуджений на вічне ув’язнення у Пустотних землях забуття. Камера повинна була стиснути його душу і свідомість та перетворити їх у витік пустоти, пригнічення. Закутий у стазис, придушений словами проклять на різних мовах, відправився у нескінченне мандрування по глибинам розуму герой народний. Навіки…
2153 рік від Оволодіння простором. Дванадцятий місяць. 18 день.
- У мене виникла неймовірно потенціальна ідея по розвитку військової справи нашої держави! Окрім плазмових гармат я зміг вигадати нову тактику ведення планетарного наземного бою. Ці комахоподібні просто неймовірні створіння у багатьох планах, особливо у фізіологічних. Лишилося тільки відшукати склеп з живими представниками. У тих місцях, що відзначали колоністи, ми наштовхувалися на сухі тіла, камери гібернації котрих були виведені з ладу.
- Тринадцятий день від початку розкопок у найбільшому з міст (Артпанумах) на RW-317350-c. Ми наштовхнулися під комплексом стовпів на одиночну гробницю, де відшукали найцінніше на планеті – живого представника комах, що перебував у гібернації. Поки триває момент вивчення камери та її інтер’єру науковим персоналом, я особисто вирішив спуститися на глибину двох тисяч сорока чотирьох метрів та навідатися до нашого товариша.
- Ліфтову шахту ми провели по древньому каналу, що прямує до глибинних підземних палаців, але до самої гробниці нам довелося розкопувати прохід, бо він виявився замурованим. Причини поки що невідомі. Але експедиційна група обіцяє у найближчий час розшифрувати всі ієрогліфи всередині камери. Тим часом краще не чіпати гібернаціну установку, щоб не нашкодити зразку.
- Гробниця. Я не знаю, на що вона схожа. Чи тут заховали якогось лідера, або ж вона належить в’язню - не знаю. Я відчуваю тиск, атмосфера гнітюча. Звук ніби відсутній, але чується звідкись тривожне гудіння, поверхні віддають холодом та слабкими вібраціями. Водночас страшно, але інтригує. Скоро ми дізнаємося, з ким маємо справу та які результати принесе наше знайомство.
Світло. Тіней каскадний карнавал. Невідомі. Надія. Сподівання.
І вічність цілу провівши в камері сновидінь, загубивши часу потік, була в’язниця відкрита моя. Вдерлися крізь завісу мороку невідомі мені створіння, що не схожі на мене зовнішньо. Замість мови чув я з камери звуки невідомі, неприємні. Навколо сяйво. Усюди їх багато. Здавалось, моя прірва мала, щоб умістити стільки живих потвор, але їх чисельність, якою б фантастичною та нереальною не була, вибігла зі свідомості. Сяйвом заполонили вони тьму. Оточили камеру мою.
Порятунок. Можливо. Суд. Можливо. Страждання. Ймовірно. Вічність.
Я відчував, як зняли вони з платформи енергетичної стазисну капсулу, де я провів невідомий проміжок, вирізаний з нескінченності. Для Всесвіту та себе самого був стертий я, а тепер відроджується надія на відновлення. Створіння, що пересували себе двома кінцівками, ходили навколо, поки транспортували у невідомому мені напрямку моє заблоковане механізмами ув’язнення тіло. Світло і темрява змішувалися у міріади отруйно небезпечну гаму кольорів, а потім тільки світло.
Біль. Дезорієнтація. Неусвідомленість. Страх. Надія. Порятунок.
І розрізаючи кайдани вічності, і лякаючи роковий вирок, призначений для мене, камера вискочила з глибин земельних на поверхню мною забутого світу. Двоногі підняли мене з мороку, тьми і пітьми та доставили до моторошних пейзажів старого міста, назва якого забута мною, володарів-тиранів, імена чиїх загубилися у пам’яті. Світло різало органи сприймання реальності. Звуки і хаос шумовий проривалися у свідомість. Страх. Я відчував страх, що переплітався надією.
Забутий не був він серед своїх, і вороги про нього завжди пам’ятали. З іменем героя на вустах йшли для бою звільнені від соціального тиску раби, рухалися на столицю. Буря передвіщалася, смертоносна, безпощадна. Загинуло мільярди, загине ще більше. Перетворяться величезні поліси на пустельні пустирі. Ті-Що-Володіли не бажали віддаватися у руки праведних катів, тому сховалися у Пустотних землях забуття, де палаци їхні возвели у кінці Епохи миру. Застосована була зброя масового ураження, захлинулися вогнем поля світла та перетворилися у вічно темні лабіринти. Навіки…
Руїна. Поліс. Шок. Пустота. Пустеля. Слабкість.
Коли ж зібралися нарешті в єдине свідомість та усвідомленість, то мерехтіння, гра світла з тінями, перетворилося у зображення, що ніяким чином не нагадувало місце, яке колись замінили мені на темряву. Місто, де життям жили мільярди мільярдів, лежало у руїнах. Колосальна кількість житлових колон, що тягнулися від моєї колиски, від моєї тьми і забуття мого та сягали небес простору вічності, від тепер подібні темним вежам, які початок брали у мороці і не знали кінця у пітьмі.
Страх. Відчай. Надія. Порятунок. Двоногі. Рух.
Камеру втягнули у будівлю іншу. Спочатку був я у нескінченно вічній темряві, тепер перенісся у вічно нескінченне світло. Всюди білий простір. Всюди світлий день. Двоногі ходять довкола мене, продовжуючи упускати сотні неприємних звуків зі свого органу спілкування. Напівпрозорий кристал камери оточили пристроями, непривітні хвилі яких дратували мені розум.
Інший. Страх. Новий. Страх. Ув’язнення. Вічність.
Забуття, в який ти раз стала моїм спокусливим супутником? О, забуття. Лишився я в оточенні зухвалих двоногих, в оточенні пристроїв, які кричать скаженим голосом, але відчував при цьому нестерпну нав’язливу самотність і твої обійми, забуття. І ніби вічність в котрий раз провів я у кришталевій клітці, а біль пустоти все не покидала палацу думок моїх. І знов забутий, закутий пробув у камері я, сподіваючись на оновлення забуття.
Вічність. Пустота. Забуття. Душа. Біль. Сяйво.
Нарешті час той наступив, коли створіння, що перейняли мене у колишніх тюремщиків, вирішили ввійти зі мною у безпосередній контакт. Не перший раз, коли щось інопланетне спілкується зі мною, та вперше мені бачити інших на планеті рідній, у полісі знищеному без народу, подібного мені. Спустили вони з кришталевої камери рідину паралітично гібернаційного впливу, що у стазисі тримала мене. Усвідомлення є, але тіло було непідвладне мені. Тепер ситуація має перемінитися у бік для мене значно ліпший.
Заблудження. Страждання. Вічність. Біль. Створіння. Жорстокість.
Та став обманутим я, бо ті невідомі вторглися до мене зовсім не з ціллю врятувати від ув’язнення, а метою їхньої зацікавленості були доволі радикальні дії. В першу мить мого звільнення з Камери вічності, у тіло моє встромили незлічену незліченність страшенних пристроїв, що пускали по організму імпульси болю. Я відчував страждання та жагу пізнати свободу іншого характеру. Компанією для мене стало обладнання, робочі хвилі яких калічили розум. І повірив я у те нарешті, що двоногих прислали мені у покарання за вічність, проведену у забутті від злочинів.
Страждання. Вічність. Біль. Надія. Сяйво. Білий.
Перебуваючи у конфлікті з нервовою системою, намагався я пробудитися від тривалої дії паралітично гібернаційної рідини. Тіло моє не бажало слухатися думок та команд. І чим довше це тривало, тим більше страждань доводилося нестерпно довго витримувати. Час від часу змінювалися операції та процедури. Час від часу маніпуляцій проводилося з моїм тілом все більше і більше. Намагаючись заговорити до потвор двоногих, прийшов до висновку простого я – безнадійна це місія. А вони все скреготали і скреготали іклами своїми, і білим образом зовнішності осліплюючої вертілися навколо.
Межа. Страждання. Вічність. Біль. Боротьба. Втеча.
До того розвинулися знущання, що створіння інопланетні вирішили пробитися до сердець моїх, де хоронилася пам'ять всього забутого і не згаданого мною. Прибравши від кінцівок моїх нещасних ікласте обладнання, вимкнувши майже всі пристрої духовної агонії, а не співу електронного, двоногі приставили до організму мого машину, яка здатна була прорубати собі дорогу крізь панцирі мого природного захисту. Свердління відлунювало крики болю. Нарешті. Нарешті я зміг поворушити кінцівками. Не прості були рухи мої, а насичені страхом і болем.
Червоний. Білий. Страх. Біль. Страждання. Вічність.
Не пам’ятаючи сил своїх, не усвідомлюючи міцність моїх нових полонителів, ударами трьох ніг своїх я пролив червону рідину, що містилася всередині кожного. Розірвавши енергетичні пута, які утримували мене на горизонтальній поверхні, я здійнявся над шістьма двоногими у білих обліках, покрашених в червоне. Їхні колись повільні рухи стали різкими і непокірними. Тіла їхні нерозривними частками рвалися по приміщенню білому. До волі ще не вільний я, а у скорій боротьбі відчував потребу.
Хаос. Шум. Роздратування. Червоний. Білий. Страх.
Щойно вдалося мені, здавалось би, зробити невеличкий крок до звільнення від в’язниці, котра замінила мені майже на вічність життя, як двоногі прийняли заходи щодо повернення мене назад. Завібрувала під ногами поверхня металева, запищало, заричало – загриміло! – таємниче створіння, сховане від погляду та розуму. Мої думки переплелися у невідомо пасивну масу, відпустили тіло, послабили контроль. Я повалився, я поплив у далекий нескінчений простір пустоти. Відчув захисними пластинами біля ніг удар об стіну. Втрата усвідомлення реальності.
Шум. Шум. Шум. Біль. Біль. Біль.
Гіперпростір думки. Рефлексія пустоти душевної. Порушення суцільності підсвідомої таємниці власних можливостей. Прорив. Неймовірно великої сили вивільнилася накоплена вічним ув’язненням енергія. Синтез псі-духовних елементів в ядрах серцевих прорізався. Карциноми, якими я встиг наректи двоногих потвор, відступили. Енергія підняла мене на кінцівки. Я страждання, отриманні забуттям та знущанням, вивільнив повністю. Бар’єр білого і червоного розлетівся у ту-саму мить та відкрив мені світ монохромного рідного краю.
Втеча. Надія. Шум. Боротьба. Іскри. Прорив.
Пісні давно забутого мною вітру залоскотали орган слуховий. Я відчував панцирами, крилами, ногами, покровом тілесним прохолоду моєї планети. Та не мав я ні миті, ні долі миті на насолоду втраченого на кінці життєвого шляху. Не мав я ні можливості, ні нагоди, що пробудило в мені сум та розчарування власної незначності у центрі Всесвітніх подій. Вирішили наздогнати мене невідомі загарбники, окупанти, колонізатори та примусово-насильно повернути до крихких домівок власних. Ні, не збираюся я йти їм на поступки. Все життя боровся, а зараз і тим більше не маю наміру здаватися.
Рух. Насилля. Бій. Сірий. Червоний. Білий.
Вставши від сновидіння, відринувши від ковзання насолоди прекрасного, хоч і зруйнованого, світу, прийнявся я рухатися на трьох ногах до енергетичної огорожі, від якої лунали агресивні пісні електромагнітного поля. Відчуваю, що назріває невідкладна потреба розминати крила. Відчуваю, що опісля довічного марення організму доведеться пропорційно тому часу готувати себе до неймовірно колосальних фізичних навантажень. А тим часом інопланетяни з політикою реквізиції реліктових планет вже посилювали проти мене заходи перехоплення.
Енергія. Енергія. Енергія. Енергія. Енергія. Енергія.
Повстали проти мене, покаліченого часом, розірваного ув’язненням, роздробленого несправедливим вироком інструментами, що діяли на мій організм паралітичним чином. Інструмент цей, що кожний з двоногих тримав у кінцівках вище, випускав мікроскопічні капсули з рідиною всередині, яка намагалася підкорити мої м’язи. Я приклав зусилля, надихнув себе довговічно затриманим бажанням звільнитися і викликав духовну сферу, захищаючи себе від загарбників. Вона допомогла, вона рятувала, вони захищала.
Карцинома. Загроза. Незліченно. Червоний. Сірий. Червоний.
Марш створінь. Марш створінь у металевих захисних скелетах. Марш створінь, що з невідомої причини вирішили нашкодити мені. Свідок мені Всесвіт справедливий та раціональний. Я не бажав нікому зла до тієї пори, поки не проявиться потаємна чи відкрита агресія до понівечених, знедолених. Я не бажав нікому шкоди. Я не бажав нікому смерті. Та-Що-Неминуча і тільки вона єдина має право вирішувати, хто відправиться до неї у пустоту, але ці потвори пробудили у мені суддю та ката, що позбавить їх Великого дару.
Смерть. Боротьба. Смерть. Боротьба. Смерть. Боротьба.
Та й змогла нарешті пробудитися в мені смертельна сила, якою прославився я у роки початку боротьби з несправедливістю. Тоді я був несмертним володарем тіней, жалом разив тих, хто силою привласнив душі обездолених. Тоді я був першим у строю, стояв стіною авангарду, захищав, боронив. Я був лідером руху вільних, я був омріяний ідеєю створити націю космічних авантюристів з чистими серцями. То й пробудилася смертельна сила. Окрім духовного бар’єру та панцирів міцних до захисту прибавив я засоби атаки. Розправив крила я, що понесуть смертоносного воїна на службі у Тієї-Що-Неминуча. Я розім’яв та приготував мандибули і отруєне жало своє. У війнах старих, відголоски котрих шепотіли у свідомості, допомагали мені вони.
Скрипіння. Сірий. Червоний. Білий. Смерть. Смерть.
Маневрував я між групами двоногих, хаотична поведінка яких позбавляла мене стандартного почуття відносного спокою під час бою. Ця сутичка, ця бійня двох зовсім різних видів, зовсім різних емоційно, характером, фізіологією, ця сутичка простягнула довгий кіготь до картин минулого, де я танцював поміж ворогів. А у час цей, критично небезпечний для мого існування, не відчував я спокою. Була тривога і страх. Можливість була, що то від довгого сну та позбавлення щоденних битв, або ж вірус повстав з різниці між нами. Не знаю я. Бар’єр все ще відбивав снаряди, але ті з часом набували інших форм, з різноманітними властивостями та ефектами враження цілі. Після чергового противника, враженого отрутою з жала, я відчув удар в одну з ніг… Захист розсипався так-само швидко, як зміг нещодавно я звести того. Мене покосило та повалило на сіру поверхню всіма давно забутого світу.
Біль. Страждання. Сірий. Червоний. Білий. Смерть.
Охолонув жар всередині печі душі моєї войовничої. Лежав на боці я та споглядав за тілами двоногих, розсипаних навколо білої будівлі їхньої. Сірими були вони, як і все навколо, але вкривалися червоними плямами, лініями негеометричними. Чорними квітами поростали двоногих сірі тіла, а початок вони брали з червоного-червоного… Вони знову оточували мене, вони знову збиралися взяти у полон мене. Але на цей раз їхні дії по відношенню до мене стануть ще більш радикальними та непривітними. Я не можу їм здатися. Хоч яку слабкість не відчував, хоч куди не сховалася духовна енергія, хоч як далеко не втекли життєві сили.
Прорив. Біль. Страждання. Знесилення. Червоний. Чорний.
Намагаюсь підвестись, намагаюсь боротися, намагаюсь зібратися з силами. Намагаюся… Втрата контролю… Схоже, двоногі застосували проти мене пристрій, що всупереч волі моєї, проти бажання мого позбавив сил та енергії духовної. Окрім безкрайньої невагомості розум занурюватися став у темну пучину сновидінь. Страх, що невласний був мені до заточення, прорізався у душу та вколов у саму сутність мого існування. Страх нагадав мені, що може повторитися, якщо знов візьмуть у полон мене. Страх окликав забуття та поворушив інтенсивно натягнуті струни ірраціонального мислення. Прорив! Прорив! Духовний прорив! Я знав, як небезпечно для репутації лідерської відступ, але зараз саме той критично кризовий час, коли необхідно пригадувати прийоми, яким я навчений матір’ю родини моєї великої…
Абстрагування. Пустота. Вічність. Я. Ми. Прорив.
Енергія та матерія зібралися в пучок та понеслися разом з моєю свідомістю крізь просторовий канал у іншу точку матеріальності. Я втік від поразки, що пригнітила та ослабила і без того слабке тіло. Я пустився тікати, пустився крізь простір. Відносно планети я зовсім на малу відстань стрибнув. Від невідомих структур двоногих, функціонал та призначення яких лишаються загадкою, я перенісся до величезної вежі, думками за котру вчепився перед стрибком. Опинившись посеред руйнації, посеред праху, лишився стояти на трьох кінцівках я. Духом зібравшись, силами обвивши м’язи атрофовані, я прийнявся оцінювати втрати тілесні, після недовготривалого бою з інопланетними мародерами. Задня лапа ліва, що поруч з крилом, втратила значну кількість захисних пластин. З передньої лапи і досі сиплеться матерія захисна. Впевнений у переконанні я, що без духовного бар’єру мене б подолали за миті лічені.
Чуття. Енергія. Дух. Інтуїція. Настороженість. Сірий.
Всі серця поразивши, проникло правдою обвите чуття, що наближався хтось до місця мого стрибку. Рівні веж мого народу, як пам’ятав я, були просторими, атмосферні та неймовірні вони, цілі клани вели життєву діяльність на них, тому не стане випадковістю чиясь поява. За мною прийшли двоногі, що полювали на мене, що бачили у мені звіра дикого, подібного тому, що жив на планеті у доісторичні часи. Я насторожився, приготувався до неминучого бою, бо на ще один стрибок за короткий час у мене не стане духовної енергії.
Пустота. Руїна. Вежа. Вороги. Слабкість. Чорний.
Рецептори напружилися. Сенсорна система організму вловила аромати шістьох двоногих створінь. Чув я неприємне скреготання їхнє, яке усіма інтелектуальними здібностями намагався розшифрувати у мені знайому мову – марно. Налаштувавшись на бій, я приготував жало, наситив енергією слабкий бар’єр та засів у засідці посеред сірих залишок кланового гнізда. Явилися вони… Незграбні, потворні, страшенні. Але зовсім не схожі ці елементи соціального строю двоногих на тих, що заполонили мене. Серед них було лише двоє, що розмірами походили на інших, у білому панцирі. Четверо інших мали якісь мутації зросту, або ж вони являлися потомством двоногих. І білий облік розтворився у сірості неважливого їхнього існування. Шестеро представників інопланетян рухалися повільно, щось шукали на давно забутому та покинутому рівні. Вірним рішенням буде не видавати свого місцезнаходження та лишатися непомітною тінню.
Діти. Клан. Матір. Боротьба. Свобода. Рівність.
Спогади нахлинули хвилею разом з усвідомленням. Двоногих клан цей малий рухався переді мною. Для виживання та добробуту збирають цінні вони ресурси з попелища. Усвідомлення та спогади. Так. Приєдналися вони до мене та заспокоїли. Не несуть загрози мені ці створіння, поки не видаю свого положення я. Я мушу вичікувати їхнього віддалення та спочити на місці цьому. А поки розмірковувати треба мені. Усвідомленням займатися, щоб перебороти не тільки двоногих агресорів, але і моторошної пустоти всередині. Я пам’ятав у забутті, і з болем згадуючи матір клану свого, де був героєм я, захисником слабих. Я тримався у забутті за ідею принципів свободи і рівності кожного мешканця планети. Тепер, вірогідно, немає сенсу у нескінченній боротьби за спогади. Я маю усвідомити нове.
Планета. Кардіа-Курселі. Клан. Рамнента-Соптемі. Життя. Воїн-захисник.
Прекрасно пам’ятаю я одне, коли ув’язнили мене у кришталеву клітку, то світ інакше виглядав мій. Світліше був чудовий край для мене, життя на ньому панувало, кланові житлові вежі слугували домівкою для мільйонів, але тепер… Темними тонами офарбували Кардіа-Курселі, оточили його двоногі, а живих представників мого виду – не спостерігаю. У часи до мого засудження я був би радий зустрітися у сутичці з іншим воїном; від тепер же бажаю зустріти я для бесіди когось, щоб прояснилася доля середовища оточуючого. Вірив я, що двоногі намагаються колонізувати планету; знаю я, що якби хоча б один клан лишився у місті, вони б не дали спокою загарбникам космічним. Є імовірність, що двоногі знищили всіх нас… А ще страшнішою здавалася мені думка, що ми самі себе зігнали у попелове забуття.
Втома. Безсилля. Чорний. Забуття. Розчарування. Слабкість.
Я вирішив лишитися у своїй майже непомітній для зорових органів двоногих потвор схованці. Надати потрібно можливість та час для загоєння поранень, пошкоджень, отриманих при втечі. Відчуваючи втому, що наскочила на мене, я знав, що це очікувано. Після довготривалого сновидіння у камері моїй організм не встигає адаптуватися до навантажень розумових і фізичних, а ще й бій нав’язаний був, тому стає логічним для мене бажання заритися глибше у структурний матеріал вежі та сховатися від усіх, включаючи власну сутність. Занурення відбувалося довгий проміжок, нарізаних на рівні частки моментів, поки я займався облаштуванням маскування та уловлюванням слідів двоногих. Сірим пилом покрившись, заспокоївшись відсутністю голодних та хижих загарбників, віддався я нарешті відпочинку. Нарешті…
2153 рік від Оволодіння простором. Тринадцятий місяць. 24 день.
- Сьогодні політичний в’язень, котрий йшов проти своєї влади, повстав і проти нас! Він якимсь чином зміг розірвати всі утримуючі поля та блокатори свідомості! Просто неймовірно! Це те про що я мріяв з моменту прибуття на RW-317350-c! Польові іспити показали його спритним, швидким, сильним! Як і в теорії ми здогадувалися, наш в’язень, товариш – наш великий друг! – володіє здібностями, котрі я не в силах до кінця описати. Він силою думки створив навколо свого тіла енергетичний щит, і цією ж силою вбивав службу охорони лабораторії! Просто неймовірно! Ідеальний кандидат!
- Признатися варто, наш друг наніс немалі втрати: загинуло четверо співробітників наукового відділу та дванадцять бійців служби безпеки. Доведеться скласти акт та надіслати разом з доповіддю до керівництва, включаючи збитки обладнання, яке знищив піддослідний. Але це не засмучує мене у тій мірі, щоб я припинив роботу на цій планеті. Навпаки. Я налаштований зібрати з в’язня всі дані та матеріали. Нас чекатиме прорив у збройній сфері.
- Відкритим лишається питання його пошуків. З цим, відчуваю будуть труднощі. Він телепортувався (про що я теж не можу ніяк забути), не залишивши нам слідів. Доведеться організувати пошукові роботи, залучивши при цьому місцеве населення колоністів. Доведеться покластися на їхню некомпетентність у подібних справах, але… Я не виключаю їхню допомогу у відкритті гробниць, тому довіра не стане зайвою.
Чорний. Білий. Чорний. Білий. Чорний. Білий.
Я мертвим був на довгий час для всіх і кожного навколо. Я тінню власної думи став, перетворився на ніщо не схоже, ніким незриме. І от довга, ірреальна мить вічного перекачування піщаних пилинок часу з вчорашнього на завтрашнє спинилася. Я спав, і спав я довго. Ні снів, ні мрій, нічого. Спав у забутті я стільки, що ніби не дістали мене щойно з камери гібернаційної. Зітхнув я рухом плавним і легким весь пил, у котрий погрузився, у котрому спав, наче посеред братів і сестер із клану свого. Підвівшись на три ноги, розпрямивши крила, я огледів поранення. Все загоїлось, все забулося. Регенерація не покинула тіло, скільки б часу не пробув я у забутті. Чуття пройшлося по рівням вежі, жодного з двоногих не знайшовши. Час рухатися далі, час шукати на мене схожих, час встановлювати контакти з минулим та майбутнім. Час жити.
Сірий. Кардіа-Курселі. День. Насторожений. Приготовлений. Свобода.
Повільно, але рішуче; плавно, але граціозно я крався через тунелі рівня, проходив по архітектурно знайомим місцям. Навколо пустота та тиша заправляють мелодією буття щоденного, і кожною миттю розпоряджаються вони по бажанню своєму. Ніяких ознак існування виду мого, ніякого шепотіння, ніяких тіней, навіть думок ніяких. Лишилися тільки стіни-свідки, безмовне та сліпе супроводження яких заганяло думки у страхітний край нескінченного не існування. Привів мене шлях довготривалий і прямий до колосального діаметру круга у стіні вежі. Руїна безпосереднім образом тепер вклинилася у мою свідомість і тонкою ниттю співчуття встромилася у душу поранену мою. Підняли мене двоногі на поверхню, але бачив я все знизу знищене та стерте, а тепер відкрився поліс столичний звисока. Так боляче стало серцям, так затремтіло всередині, такою об’ємною стала пустота.
Руїна здійнялася над небесами білими, підкорила висоти недосягненні. Що колись живим було, що колись проквітало від щастя та енергії, знайшло кінець у міфах та легендах. Колись величний поліс, колись перлина високо розвинутої космічної цивілізації – тепер держава задушених душ. Тепер високо тягнуться мовчазні кістки з-під землі, тепер пусті вони і без душ. Тепер немає нікого всередині, окрім вітру і вітру. Сірою і чорною стала спадщина, покрилася віковічними тінями. Навколо розповзся, наче вірус, морок і темрява. Тепер мовчить планета, тепер знедолена вона. Навіки…
Чорний. Білий. Пустота. Вічність. Забуття. Нескінченність.
Мушу рухатися я до полісу, де мій клан мешкав колись. Мушу рухатися я до вежі, де родина моя мешкала колись. Відчуваю, коли повстання загасили, то всіх їх, ймовірно осудити могли, але не вбити. Подібний геноцид позбавив би Кардіа-Курселі мільярдів одиниць необхідної на всіх фронтах та постах робочої сили. Відчуваю, могли і в такому випадку всі вони перетворитися у забутий та не почутий крик. Знаю, мені необхідно розпочинати з пошуків саме у тих краях, пробиватися крізь незлічені вежі столиці та прямувати саме туди. Духом я зібравшись, став тягнутися до енергії внутрішньої. Концентрація, міркування. Я думав про вежу, що далеко звідси, що десь на окраїні. Ні. Я відчуваю, що розбився флакон духовний, що не стане мені енергії дострибнути. І розгубився я у соромі власної нікчемності на мить єдину, і врешті-решт відринув сумніви та стрибнув на ту дистанцію, яку дух мій здатний був подолати.
Стрибок. Пустота. Чорний. Матеріалізація. Підніжжя. Вежа.
Із простору, де розчепився я, у простір, де знов зчепився. Під вежею викинуло мене з просторового виміру, та тіло ступило на сірі платформи невідомого походження. Я оцінив обстановку, оточення. Навколо виросли структури, поміж житлових веж кланових. Світло-сірі. Вирізнялися на фоні руїни кургану народу мого. А ще… Чуття. Двоногі. Сенсорні здібності уловили їхню присутність у великій кількості. Мене помітили, у просторі безземельному зліталися пристрої механічні і малі, кружляли наді мною. Мене помітили, з будівель виштовхнули себе групи сірих-сірих двоногих. Вони скреготом калічили мене, разили у самий центр нервової системи. Ні, не час стояти спантеличено, не час лякатися їх та мовчати. Я мушу бігти, мушу прориватися. Набравшись сили, зібравшись з духом, став прориватися я через поселення створінь непривітних та неприємних, що розбігалися при моєму наближенні.
Рух. Страх. Сірий. Сірий. Поселення. Двоногі.
У погоні дикій від скаженого незнання невідомого я намагався урватися. Мчався, не оглядаючись, нагнаний пристроями літаючими, що видавали смертельно неприємні мелодії. Я втікав від двоногих, знаючи, що, окрім болі, нічого ті не подарують мені. Двох довелося мені вбити, бо ті агресію проявляли, направляючи інструменти на мене небезпечні. Пролилася рідина, окропило сіре червоним. Та мчався я далі, не спинявся – виднівся вже край поселення дикунів. Мене розчарувало здивування, коли вискочив на зустріч більший за мене двоногий механізм. Загородивши мені шлях, став він тепер погрожувати мені клешнею та гострим інструментом, що малися у нього замість верхніх кінцівок. Або він, або я. Хотів я жити, тому і прийняв рішення боротися. Кинувся на нього я щелепами, жалом, отрутою та енергетичною силою, але на нього це не впливало у тій мірі, яка так необхідна мені була. Натомість велетень схопив мене за передню ногу щелепою та пробив її неминучими трьома ударами, потім ще два удари у тіло. Обезсилений. Покалічений. Поранений. Я смерті ніколи не лякався, не знав біди у тому я, щоб загинути в бою поруч з близькими та рідними. Але зараз вмираю я на самоті…
Біль. Забуття. Чорний. Пустота. Страждання. Смерть…
Я мріяв про життя посеред вільних та рівних, посеред клану та родини. Я мріяв про смерть у сутичці з ворогом рівним чи сильнішим за мене. Я мріяв про велич нашої цивілізації, фундаментальність культури та науки. Про це я мріяв весь шлях життєвий, що повен був страждання і пустоти; що ніс мені лише біль та досвід боротьби і вбивств; я мріяв, що суд наді мною буде справедливим; я мріяв, що забуття колись мине; я мріяв при пробудженні відшукати подібних мені, але натомість… У свідомість я повернувся, перебуваючи у іншій прозорій кришталевій камері. Навколо рідину залили. Я не відчував ніг, крил. Я чуття втратив та зв'язок з енергією. Ні, я не помер. Лишився я посеред білих стін двоногих загарбників.
- Модуль працює? – пролунав у думках чийсь голос незнайомий.
- Так, докторе. Він вас чує.
- Це прекрасно. – Бачив я його. Той, що стояв напроти камери моєї. Він говорив зі мною у думках. – Колоністи тебе трохи пошматували… Це неприємно. Краще б ти не тікав з польової лабораторії. Але я радий, що їм вдалося спинити тебе, мій друже. Таких, як ти, дуже важко відшукати на твоїй планеті, але ці витрати коштують того, щоб попрацювати. – Двоногий встав ще ближче до камери та поклав верхньої кінцівки закінчення на прозорий кристал. – Ваші здібності, ваші таланти… Ви станете ідеальною біологічною зброєю… У нас дуже багато з вами роботи, тому відпочивайте, друже.
2154 рік від Оволодіння простором. Перший місяць. 15 день.
- Вертаючись до питання о “людяності”, смію заявити, що я і справді перетнув ту невидиму межу. Мої досліджування, якщо є можливість так виразитися, торкнулися забороненого. Ми, люди, використовували у вигляді зброї ледь не все, чого може торкнутися розум і тіло. Інформація… Армія… Вогнепальна… Холодна… Слово. Все може стати зброєю. Переслідуючи свої цілі, користуючись ресурсами корпорації, я ніколи не замислювався, що зможу створити монстра, здатного вбивати швидше, аніж всі перелічені види зброї перед цим.
- Біологічна зброя… Армія клонованих комахоподібних створінь, що мають можливість використовувати псионічну силу. Так, я на процесі її створення, і не збираюся зупинятися, але замислитися варто: цією розумною силою ми тепер зможемо підкорювати цілі планети без зайвих людських витрат, нам не доведеться використовувати зброю масового ураження, нам не доведеться знищувати цінні ресурси потенціальної планети для захоплення. Висадити у капсулах цілу армію комах, смертоносну саранчу, що викосить живу силу супротивника, а потім покірно вернеться у стрій.
- Ось це я тепер можу назвати: “перетин межі людяності”. Але хіба це мене зупинить? Ні, не спинить. Я знаю, що для розвитку людства доволі часто доведеться забувати про саму людяність. Потрібно самому перетворитися на монстра, щоб дати вижити слабким. Через сто стандартних діб я приготую першу партію по замовленню корпорації. Десять тисяч бойових одиниць. Перший підкорений світ. Перші кроки людини у агресивно налаштовану частину галактики…
Морок. Тьма. Пітьма. Вічність. Нескінченність. Пустота. Настала тиша у душі. Настигло мовчання свідомість. Бездумний, без почуттів. Волі своєї не має. Лише інструмент в руках володарів. Навіки проклятий служити, навіки покараний за злочини старі. І забуття здається тепер не таким страшним покаранням, як участь нова, приготовлена йому. Герой народу вільного, що за нього загинув під стінами столиці, герой ідеї про справедливість і правосуддя став поживною здобиччю для більш агресивного створіння. І став рабом його, і став зброєю. Навіки…
|
|
|
|
Время приёма: 20:37 22.03.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев