ax038 Дракон

    Маленький диск Сонця ледь зійшов над коричнево-червоним горбистим небокраєм. У жовтавій пелені атмосфери Титана світило здавалося розмитою плямою, розсіяні промені якого навіть не відблискували в хромованих деталях пошарпаного газовозу, що мірно їхав рівнинною місциною. На масивній цистерні красувався малюнок зеленої черепахи з чорними очима.
    За кермом газовоза сидів міцний бородань в оливковому однострої без будь-яких розпізнавальних знаків. Поруч дівчинка років тринадцяти. Вона смачно позіхнула, не відводячи погляду від ігрового голопланшету. На його поверхні серед руїн стрибала тривимірна фігурка тиранозавра.
    – Не виспалася? – чоловік глянув на доньку. – Казав: раніше лягай спати. Знала ж, що з самого раночку їдемо до Буферної зони.
    Дівчинка пхикнула.
    – Мені треба було провести Рекса вогняним лабіринтом. А комнет у нас працює найкраще вночі.
    Батько стиснув губи.
    – Може досить уже гратися. Краще б повторила механізм закачування метану нашою "Черепашкою".
    – Та знаю я його, – відказала дівчинка і повернулася спиною до батька, боком спершись на спинку сидіння.
    – Юлю! – гримнув чоловік.
    Донька важко зітхнула, вимкнула планшет, поклала на панель. Сплела руки на грудях.
    – І що мені робити?
    – Повторюй те, що я казав.
    – Та знаю я його! – донька махнула рукою.
    – Ну, тоді дивися у вікно на краєвид.
    – Нічого цікавого, – похмуро промовила Юля.
    Батько скрушно хитнув головою  і додав "газу". Газовіз пришвидшив ходу. Попереду в імлі почала проступати гора.
    – Чому це не наша земля, а якась Буферна зона?
    Батько зітхнув.
    – Бо в нас з корпоратами перемир'я.
    – Тату, а ти тут воював?
    – Ні, – хитнув головою батько.
    – А далеко звідси до тих місць, де ти воював?
    – Далеко.
    Дівчинка глянула на батька, покрутила носом і сперлася ліктями на панель, дивлячись на шлях перед газовозом. Долоні чоловіка міцно стиснулися на важелях керування. В жовтавій димці розгорталася поверхня Титана. Вони їхали вздовж неглибокого яру, що, мов траншея, звивався паралельно їхньому руху. Чоловіку здалося, що з нього от-от виповзе крокуючий танк в оточенні дронів-камікадзе і ринеться в атаку. А за он тим брунатним пагорбом  ховається важка піхота в поліморфних скафандрах із базуками напоготові. Щось чмихнуло. Газовіз смикнувся й спинився.
    – Тату, – донька смикнула за руку. – Двигун "Черепашки" знову вирубився.  
    Чоловік кліпнув, поволі глянув на дочку, натягнуто всміхнувся:
    – Зараз полагоджу.
    Він вимкнув живлення, відстібнув паски безпеки, скуйовдив донці коротке руде волосся і пішов до відсіку зі скафандрами. Юля супроводила його зажуреним поглядом.
    Вийшовши назовні, чоловік підійшов до секції між кабіною і цистерною. Став на сходинку, відчинив люк. Зняв кришку з кожуха на електродвигуні. Один із контактів вискочив з роз'єму.
    – Старий мотлох, – пробурчав чоловік під носа.
    – Не кажи так на нашу "Черепашку"– почулося у шоломі. – Знову контакт?
    Чоловік скосив погляд. Поруч у полі зору зависнув сферичний дрон-розвідник.
    – Юлю, – гримнув батько, – зажени його назад до гнізда. Не сади акумулятор.
    – Ну, можна я ще політаю.
    – Ні.
    – Ну, тату.
    Чоловік скрипнув зубами, гримнув:
    – Юлю!
    З навушників долинуло:
    – Слухаюся, пане!
    Чоловік уявив, як донька козиряє, хитнув головою і всміхнувся. Дрон гайнув угору, сховався у ніші даху. Чоловік обережно взяв дріт, устромив у роз'єм, затиснув клемою. Повернув кришку назад, зачинив люк, зіскочив зі сходинки.
    – Юлю, увімкни адаптаційну систему.
    – Зараз, – пролунало в шоломі.
    Знявши у відсіку скафандр і помістивши його в бокс, чоловік повернувся до кабіни. Донька із занудженим виразом обличчя сиділа на своєму сидінні і напружено смикала балабончик кенгурушки.
    – Раз ми вже спинилися, тобі треба щось перекусити. Ти ж зранку й риски в роті не мала, хоча я пропонував поснідати перед дорогою. Та хіба ж тебе вмовиш.
    Батько дістав із-під сидіння ланч-бокс, подав доньці. Та його відкрила, зморщила носа.
    – Грибні котлети. У мами вони виходили смачніші.
    Обличчя чоловіка застигло, губи міцно стиснулися, очі оскляніли.
    – Мами нема, – тихо промовив.
    Дівчинка схаменулася, обережно торкнулася руки батька, благально глянула.
    – Тату, пробач.
    Батько подивився на доньку, ледь усміхнувся. Долоня скуйовдила її руде волосся.
    – Нічого, – промовив він. – Тільки частіше мене слухайся.
    Дівчина кивнула. Батько кинув погляд на керівну панель.
    – Рушаємо далі, а то ми щось застоялися.
    Чоловік увімкнув живлення, завів двигуни і натиснув важелі. Газовіз рушив уперед. Поруч плямкала Юля, смакуючи несмачні котлети.
     
    За деякий час дісталися гори. Біля підніжжя розкинулося вузьке метанове озеро. Сонце сховалося за горою і здавалося, що все довкола залите брудною сепією. Поверхня озера ледь ряботіла від легенького вітру. Ліворуч на березі виднілися сферичні руїни якогось поселення.  Газовіз під'їхав до вузького затону й спинився.
    – Ну, що, Юлю? Вперед, – батько порухом руки перевів віртуальну керівну панель на панель перед донькою. – Запускай процес закачування, як я вчив.
    Дівчинка пирхнула, пробіглася пальцями по панелі. Спереду "Черепашки" з-під широкого бампера висунулися два рукави і поволі занурилися в метан. Юля натиснула кнопку "закачування". Індикатор цистерни навіть не смикнувся. Дівчинка нерозуміюче глянула на батька.
    – Тиск виставила?
    Дівчинка міцно стиснула губи, засопіла. Вивела на панель регулятор тиску. За мить насоси загули, індикатор цистерни засмикався і поволі рушив угору. Юля тріумфально глянула на батька. Той усміхнувся, перевів панель до себе.
    – Далі я сам. Можеш погратися на планшеті.
    Дівчинка схопила ґаджет, торкнулася пальцем для активації. Тим часом батько продіагностував системи газовозу. Все працювало справно. Глянувши на Юлю, він побачив на планшеті об'ємну карту місцевості, в якій вони знаходилися. Дівчина помітила, що батько за нею спостерігає.
    – Цікавенько, – промовила вона, тицьнула пальцем в сторону зруйнованого поселення, – ті руїни колись називалися Есгаротом.
    – Та ні, – заперечив батько, – то – залишки поселення СБ-5.
    Юля глянула на батька.
    – Я якось читала, що ті, хто вижив, називали його Есгаротом. А знаєш чому?
    Батько хитнув головою.
    – Тому, що гора, біля якої ми стоїмо називається Еребор. Був колись, дуже-дуже давно, такий письменник Толкін. Він написав класнючу книжку "Гобіт", яку я недавно читала. Так от, там була гора Еребор, до якої йшли гноми й гобіт. Гобіт – це такий маленький чоловічок, майже як гном. Тільки менший і з волохатими ногами. Біля гори було озеро, а біля озера – зруйноване місто. Достоту як у нас. Ще там були орки. Думаю вони як корпорати, проти яких ти воював. На честь того Еребору і назвали нашу гору.
    Батько зиркнув на панель керування, тоді знову перевів погляд на доньку.
    – І чому туди йшла та компанія?
    – Еребор колись був їхнім домом, – Юля спохмурніла. – І там було багато золота.
    – І його ніхто не викрав?
    – Хех, – обличчя дівчинки враз просвітліло, – викрав би його хтось. Те золото охороняв великий дракон. Хотіла б я побачити дракона тільки доброго. Не такого як в книжці.
    – То що врешті-решт  сталося?
    – Дракона вбили, а гноми почали володарювати на своїй горі.
    Батько всміхнувся і тихо промовив:
    – То й ми якось повернемо собі цю гору. Треба, мабуть, лиш здолати дракона.
    Індикатор цистерни показав заповнення наполовину. Юля прибрала карту з планшета і щось переглядала. Батько ще раз перевірив показники і відхилився на спинку сидіння.
    – О, – Юля тицьнула пальцем в планшет, – деякі жителі Есгарота під час його обстрілу з боку корпоратів бачили великі безформні тіні в імлі. Як ти думаєш, може тут живе дракон?
    Батько хитнув головою.
    – На Титані, доню, життя немає.
    – А може воно десь і є, – Юля заглибилася в пошуки на планшеті, не забуваючи теревенити: – Десь глибоко під горою або на дні озері. Як Глибинний сторож. Гм… Це вже з іншої книги Толкіна. "Володар перснів" називається.
     В цей час батько важко видихнув.  
    – Лайно.
    Юля підвела голову. Попереду, з-за руїн поселення, мов химерна комаха, виповзла крокуюча зенітка і швидко перебираючи шістьма кінцівками рушила до них.
    – Гей, на газовозі, – долинуло з динаміку, – пропоную вийти з машини.
    Зенітка спинилася майже навпроти "Черепашки". Їх розділяв лише вузький затон.   
    – О, чуваки з іншої опери, – тицьнула Юля, вказуючи на емблему у вигляді ока. – Око Саурона. Саурона в "Гобіті" не було.
    – Бісові корпорати, – пробурмотів батько.
    Він спинив закачування, рукави втягнилися під бампер. Чоловік серйозно глянув на доньку, підвівся.
    – Якщо щось зі мною станеться, увімкни передачу сигналу біди і чимдуж жени додому. На тебе вийдуть наші.
    Дівчинка схопила батька за рукав.
    – Ти вийдеш?
    Чоловік лагідно торкнувся щоки доньки.
    – Спробую домовитися. Інакше вони рознесуть нас на друзки. Ти ж впораєшся з "Черепашкою"?
    Юля шморгнула носом, стиснула губи, кивнула і рішуче сіла на батькове сидіння. Чоловік пішов до відсіку зі скафандрами, одягнувся і вийшов назовні. Пройшов наперед, став між зеніткою і "Черепашкою". Озирнувся. Крізь скло побачив доньку. Та зосереджено дивилася вперед, пальці міцно стиснені на важелях руху. Чоловік повернувся до зенітки. Циліндричний дрон, що вилетів з її даху, на мить зависнув навпроти шолому, потім шугонув угору. В цей час боковий люк зенітки відчинився і назовні вийшов корпорат в поліколірному скафандрі, який набув брудно-коричневого забарвлення.
    – А ось і орк, – тихо прокоментувала Юля в навушнику.
    – Вован, бородатий пес! – розвів у сторони руки прибулий. – Я ледь тебе впізнав на фотці, яку дрон передав.
    Чоловік намагався розгледіти обличчя недруга, та крізь скло шолому бачив лише розмиті риси.
    – Ми працювали разом в кооперативі "Трайдент" ще до війни. Я Балдаг.
    Володимир згадав невисокого вузькоокого хлопака, що вічно жалівся на мізерність свого доходу.
    – То ти примкнув до корпаратів?
    – Як бачиш. А ти так і лишився в Титанії?
    – Так.
    – Може і воював?
    – Це моя земля, – глухо промовив Володимир.
    – А як же. Ви вже давно лягли під компанії з Тіфеї, Енцелада, – Балдаг запнувся, промимрив: – як там у біса? А, Діони!  
    – Угу, – Володимир іронічно всміхнувся, – ми то лягли, а у вас? Не нагадаєш? Здається, керує "Айкорп" із Реї. І все. Один величний "Айкорп".
    – То він нам платить скажені гроші.
    – Більше, ніж ти отримував у "Трайденті"? Не сміши мене. "Айкорп" скуповує у вас метан задешево і ви нікуди більше потикнутися не можете. Чи не так?
    Балдаг, здається, щось хотів відповісти, та враз затнувся. Дрон, що в цей час кружляв довкола, сховався у ніші зенітки.
    – Ну все, годі теревенів, – просичав корпорат. – Нам треба твій газовіз.
    – Навіщо тобі моя розвалюха?
    – Запчастини. Ти і хто там у тебе ще є по-доброму вимітаєтеся і лишаєте все нам. Інакше…
    Зенітка смикнулася, шість стволів спрямувалися на "Черепашку". Чотири пневмофіксатори, що були підібгані з боків, різко опустилися і гострими шпичаками гулко вбилися в поверхню. Володимир відчув легкий струс поверхні. Метаном в затоні побігли дрібні хвилі. Шкіра вкрилася сиротами. Чомусь згадалася атака корпоратських дронів-камікадзе. Він сидів у бункері разом з рештою вояків і молився, щоб бісові дрони не пробили товщу захисту. Чоловік зціпив зуби. Прошипів:
    – Юлю…
    Позаду зашумів двигун. В цю мить під зеніткою просочилася пляма чорної рідини і почала розтікатися довкола. Балдаг зиркнув під ноги, підняв праву ступню. За нею потягнулося чорне пасмо, що почало огортати ногу.
    – Якого чорта! – ошелешено скрикнув корпорат.
    Маса під зеніткою кипіла і звивалася, поступово поглинаючи метапластову поверхню. Стволи смикнулися, максимально опустилися, гучно вистрілили. Шматки чорної маси обляпали Балдага і вмить окутали його суцільним шаром. Той несамовито закричав. За мить кокон, що шалено смикався, завмер і поступово осів, ховаючи рештки людини під собою.
    – Вимкни двигун, – тихо промовив Володимир.
    Він усе ще заклякло стояв перед "Черепашкою", спостерігаючи, як маса швидко поглинає зенітку, перетворюючи її на невеликий горбик під лискучою чорнотою. Враз маса висунула довгий мацак, що зависнув над затоном і спинився перед Володимиром.
    – Тату, – прошепотіла Юля.
    – Тихо, – відмовив батько.
    Мацак гойднувся перед склом шолому, потім ніби подивився на "Черепашку", гойднувся знову і поволі втягнувся назад. Велетенською масою пробіглися дрібні брижі. За мить вона всоталася в поверхню, не лишивши від корпоратів і сліду.
    Володимир, мов загіпнотизований, повернувся до відсіку зі скафандрами, увійшов до кабіни.
    – Я казала, що тут є дракон, – Юлині очі сяяли захопленням. Здавалося, вона вже забула про корпоратів і напругу ситуації, в яку вони щойно були. Дівчина швидко активувала планшет і занурилася в пошуки. Володимир кліпнув, полегшено зітхнув, усівся на своє місце. Завів "Черепашку" і, незважаючи на незаповнену каністру, рушив додому.
    – Продамо відео того страхопудала.
    – То не страхопудало, – поправила дівчинка, – то дракон.
    Володимир всміхнувся, скуйовдив волосся доньки.
    – Дракон, то й дракон, – промовив він і додав "газу".
    Позаду віддалявся Еребор.