20:36 30.01.2021
Поздравляем победителей 56-ого конкурса
1 Христя Хмиз av004 Дресирувальниця космічного цирку (3 балла)
2 Сокира av001 Три слоїки (2 балла)
3 Инка av023 Остання відьма (1 балл)


11:00 14.01.2021
Поступила в продажу новая книга "Серце мiста". Цена прежняя - 150грн/экз.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №57 Приём рассказов

Автор: Балацька Віра Число символов: 27217
Конкурс №56 (зима 2021) Фінал
Рассказ открыт для обсуждения

av012 Хованець, що літав на Альфу


    

     Хто ж знав, що вони візьмуть на борт цуцика!
     Я чув, що люди в цьому плані безвідповідальні: купують тваринку, аби награтися, а потім — хоч трава не рости... Але — взяти собаку на космічний корабель, що летить до Альфа Центаври 8 років? При тому, що приватно-транспортних соних капсул для тварин в пасажирські кораблі ніхто не закуповує? І як тільки пронесли — під пуховиком, чи що?
     Собаку виявили на останній фазі збору переселенців — під час закладання в ту саму горезвісну капсулу. “Східці” вже від'єднали, всі квитки перевірили, проводжаючих випровадили, люди здали свій ручний багаж, позбулися верхнього одягу, почали перевдягатися в біо-комбінезони... І раптом — “гав” на весь коридор.
     Ох, і лаявся ж пан Стівен! У нас його недаремно кличуть капітаном Крюком — від його слів навіть у бувалих “матросів” вуха в трубочку згортаються (і це він ще при дитині стримувався). А та вперлася — каже, мама дозволила взяти собачá з собою до капсули, ми і на Землі разом спимо, і він вже навіть майже не мочить сидіння у авто. Га, як тобі таке — майже не мочить?!
     Капітан в крик — дівча в вереск. Капітан ногами тупоче — а дівча губи надуло, пса до серця притулило... А “східці” ж уже від'єднали!
     Ось так Дунай у нас і залишився. Ох, і здивується ж мала, коли, прокинувшись, побачить поряд з собою не кудлатого “хом'ячка”, а потужного вівчара, відгодованого на відновленому соєвому НЗ, котрий ми возимо з собою, мабуть, вже з двадцять років на випадок аварії... або, хто зна... може, і чогось ТАКОГО.
    
    
     Дунаєм, якщо чесно, ми його назвали не спочатку. Стівен називав його Кудиля (скоріше, так: “Куди, ля!”), Ольга Іванівна — Прецедентом (тому що такий випадок і в нас, і за всю історію колонізаторства уперше), а Лі Пень — Неко (тобто, котом по-їхньому). Сказав: ще з дитинства про кота мріяв, але батьки так і не купили, а тепер, на старості та ще й на цій посаді, вже пізно — то хай хоч такий буде...
     Але коли екіпаж поснув поряд з пасажирами, а на вахту встав наш Олесь, ми з ним песика і перейменували. І він залишиться Дунаєм аж до Альфи. А наче йому не все рівно!
    
    
     ...А добре-таки, що Олесь — андроїд. Мене техніка слухається... Не завжди з першого разу, але все ж таки (бібліотека Павла Івановича, мого ще земного газди, згодилася, і я вмію проникати в дротові мізки хоч електрочайника, а хоч і роботизованого прототипу людини). Я його трішки підрихтував, і він навіть почав мене бачити. Тепер маю, з ким розмовляти, ось вже років з 70!
     Особливо мене тішить, що Олесь знає українську. І не тільки сучасну, а ще й... Ні, не з мого улюбленого 17 сторіччя, а з початку 21-го. Навчили перші творці, що зібрали його на базі київського КПІ. Його “смартфон” або “маршрутка”, що, бува, прориваються в цій, базовій версії мови, так мені Павла Івановича (а маленьким — Павлика-Жучка) нагадують, аж на серці теплішає!
     Ох, та Павликова бібліотека мене грамотним зробила! Коли Жучок навчався удома аж до третього класу (через епідемію всі школи тоді позакривали), то і я з-за плеча в екран заглядав. А потім вже й сам почав книжки тягати. З однієї, до речі, дізнався, що я й сам — не зовсім я: я ж завжди називав себе хованцéм, а люди кажуть — дворовик... Ну, та дворовик — то й дворовик. Хай хоч горщиком називають, аби тільки в піч не ставили!
     ...Хоча ви могли б запитати — а що взагалі робить хованець у космосі?
     Як і всюди у своєму житті, я потрапив сюди випадково.
     Я ж споконвіку в Мостищах жив! Це таке село, маленьке й тихе — дарма, що під самісіньким Києвом. Доглядав скотину, глядів, щоб сніговим заметом солом'яний дах узимку не проломило, а влітку там летючі миші не завелися. Відганяв з грядок вороння, не пускав шуліку до курчат... Одним словом, крутився цілими днями і не присідав — та для того ж і існував на світі, тож не жалівся. Але потім помер мій останній хазяїн, а за ним і хазяйка пішла у засвіти. А новий, савєцький, вже ні скотини не заводив (а всю, що була, до колгоспу завів), ні мені куті на Різдво не заносив... Та й самого Різдва не святкував. Ох, набігався я з ним. Він же пив, як чортяка. Якби не я, там би і горідчик завалився, і двір бур'янами поріс би.
     Коли років через сімдесят те нещасне подвір'я, пройшовши через кілька рук, нарешті дісталося хорошим господарям з міста, я аж танцював. Дім вони, звісно, знесли, і багато старезних, вже неродючих вишень зрубали. Зате вибудували-насадили нове, та так до ладу! І мені на Паску, вперше за багато років, цукерочку лишили.
     ...Вони ж мене й звели з того двору. Ненавмисне! Господарі на зиму до Києва зібралися, от я, старий дурень, і вирішив їх провести. Перекинувся на кота (як то частенько останнім часом робив — подобалося мені тертися до їх ніг, відчутним тілом торкаючись добрих людей), та й вибіг у двір! А Павлик-Жучок і каже:
    - Он наш Мурчик прийшов! Він прибився до нас ще навесні, звик до рук, пригодувався, а тепер ми його зрадимо, і він з голоду-холоду тут помре. Це неправильно. Ми приручили кота, ми відповідаємо тепер за нього. І мусимо забрати з собою!
     І я навіть спом'ятатися не встиг, як опинився в багажнику! Ох, я вже і нявкав, і дряпався, і шипів, і навіть завивав... Примчали до міста, закрили в квартирі на 9 поверсі. А наступного літа на дачу (тобто до тієї хати) вже не повезли — бо, бач, вирішили, що Мурчик дороги страшенно боїться! Залишили на все літо старенькій сусідці-пенсіонерці...
     Ох, і нудився ж я там! Роботи зовсім не було. Знічев'я читати за Павликом навчився, то хазяйську бібліотеку ночами листав, а вдень спав (добре, що для кота це звичне заняття, тож ніяких претензій у людей не виникало). А щоб господарі не дивувалися, чого це кіт книжки гортає, часто повертався до звичної мені форми, для хазяїв невидимої.
     І, коли одного разу вже дорослий Павло Іванович різко забіг до квартири і схопив до рук книжку, невидимий я саме тримав її. І я потягся за його руками, навіть сам не знаю, чому. От і влетів, спочатку — до авто (ох, досі страшно згадати, як вони тоді гарчали), а потім — на Гостомельський космодром. І ось я тут!
     І нарешті при ділі! Стільки ж роботи у мене тут, у кораблі! Пасажирські капсули перевіряти, за рівнем тиску в кисневих балонах стежити, заклепки в бортах підкручувати (а їх же більше мільйона, і не всі вироблені в Україні — з часом я навчився навіть міняти браковані). А що там складного, якщо я все це в теорії ще з Києва вивчив, з книг!
     Коли ж хлопці сюди ще й Олеся привезли, у мене навіть співрозмовник з'явився. От, живу і не тужу.
     І, до речі, я не один такий! Чув, що на японському кораблі йокай подорожував (його випадково журналісти у об'єктив зловили, коли документальний фільм записували). Але що ті йокаї, вони ж як миші — користі від них менше, ніж шкоди. Через те японці того корабля до строку на металолом порізали. А от наш “Кий” навпаки, виявився довгожителем — наразі він найстаріший з усіх міжсистемників! Літає собі роками і не ламається... А спитаєте — завдяки кому? Ото ж!
    
    
     Єдине, чого мені тут не вистачає... Ви думаєте — живої зелені і пташиного співу? Але це в нас усе є, в біо-садочку. Вирощуємо з Олесем там і картопельку, і пшеницю — все для того, щоб нові поселенці отримали не розморожені зразки, а живу, пристосовану до теплиць з “балонним” повітрям, розсаду. А який у нас соловейко співає на міні-черешні! У цій секції навіть штучна гравітація діє.
     А не вистачає паперових книг! На Землі вони ще трішки продаються, але сюди їх ніхто не вносить. А кого я попрошу? Хіба Олеся міг би, але товариша мого вимикають перед прильотом на планету (економлять батареї). Та й не ходять андроїди по крамницях...
     Єдина радість — тоненький томик поезії, у якому колись ще Павло Іванович свої перші схеми малював! Ото в найбільш меланхолійні хвилини сідаю біля центрального ілюмінатора, дивлюся на далекі зірки і, читаючи, потихеньку філософствую про людське:
    Нові — вітрисько, сонця схід,
    а очі в дзеркалі — ті самі.
    І дивиться торішня драма
    на фото у старенькій рамі
    і на надій моїх політ...
     ...В одну з таких ночей нас і потурбував комутатор.
    
    
     ...Його там просто не мусило бути!
     На Землі наш маршрут розробляли 73 людини, наперед прораховуючи траекторії руху планет, їх супутників, комет і так далі. Просвічували космос на вісім світлових років уперед, вимірювали швидкість руху різного космічного сміття. І в той момент, коли у нас від'єднали “східці”, а капітан заганяв до капсули останнього пасажира, весь екіпаж був упевнений: автопілот вестиме нас тихо-мирно, зарані коригуючи курс перед зустріччю з черговим космічним об'єктом.
     Але, врешті-решт, Олесь теж не дарма ніколи не спить!
     Як тільки писнув комутатор, ми з ним кинулися до кабіни управління — і заледве-ледве встигли розвернули корабель управо. Просто на нас мчала здоровенна купа мертвого каміння, чорна і ворожа (запевняю, от щось таке мені звідти відчулося — дарма, що нас розділяли вакуум і товстелезний метал бортів корабля).
     Ми крутнулися, я перевів подих, а Олесь вже вивів на екрани зображення, яке наші розумні камери (налаштовані, щоб в разі форс-мажорів робити сотні знімків і відео) наловили. І ми охнули: з протилежного боку астероїда біліли уламки іншого корабля!
     То он воно що: якісь наші бідолашні колеги через збій управління втелющилися в цю каменюку, тим самим змінивши її траекторію — і ось вона помчала ще й на нас. Причому аварія сталася вже після нашого старту, інакше в нашу бортову систему обов'язково внесли б шлях цього астероїду...
     Олесь зітхнув (чи то мені здалося — наче ж андроїдам такої функції не програмували... або ж це просто мій згубний вплив) і почав процедуру гальмування:
    - Розділ три, стаття 18 бортових правил: дізнавшись про аварію будь-чиєго космічного човна екіпаж мусить дослідити уламки корабля з тим, щоб виявити вцілілих і врятувати їх, а також знайти чорну скриньку. Потрібно розбудити пана Стівена.
     Я теж зітхнув і, зіщулившись, глипнув на чорне громаддя астероїда, що все повільніше віддалялося від нас. Не подобався він мені. І не тому, що (скоріше за все) відібрав життя багатьох людей на тому кораблі. Щось у ньому було таке...
     Хто зна, з якої він планети! Нехай би ще з покинутої, мертвої, розтрощеної агонізуючою зіркою і розбризканої по всій галактиці... Але ж це міг бути і уламок чогось по-справжньому нечистого! Як любили говорити в нас у 21 сторіччі — хтонного.
     Не вірите?
     Скажи хто в 15-17 сторіччі, що чорти, бісиська і навіть сам арідник з'явилися не з-під землі (де за віруваннями того часу було пекло), а з неба, йому в очі наплювали б! Звісно, на багатті за таке б не спалили (все ж, клепка в наших предків була), але від церкви таки відсторонили б.
     Але ми, хованці й берегині, завжди добре знали, що до чого. Не знаю, як цій нечисті вдавалося запускати до нас метеорити — хоча голод не тітка, а в нас, на Землі, і сонце гріє, і трава зеленіє, і річки виблискують — рай, та й годі. От вони й перли, скільки я себе пам'ятаю. Найближчий до нас впав у сусідній державі, його назвали Тунгуським — ох, воно, наче, й далеченько, але навіть нас тоді зачепило. Адже нечисть вічно голодна і зла, тож миттю там пішли неврожаї та хвилі ненависті (і до інакомислячих, і до однаковомислячих, і до чужих, і до своїх), а далі все переросло в революцію і війни з усіма сусідами. Більше ста років нашому братові вгамовувати тих хтонців довелося... Та й люди намучилися!
    
    
     ...Але про що це я?
     Отже, команду Олесь розбудив.
     Його не вимкнули — залишили на пульті керування, коли самі, убравшись у неповороткі скафандри, почалапали на східці, щоб, вручну відкривши аварійний люк, вибратися у відкритий космос, запустити двигуни кисневих ранців і пірнути в розтрощений корабель.
     Повернулися за годину, несучи бортовий диск з останньою пам'яттю мертвого корабля. На жаль, вантажити до нас капсули екіпажу не довелося — удар об астероїд припав саме на правий бік корабля, і люди, що мирно спали, загинули миттєво. Добре хоч, прокинутися і злякатися не встигли...
    - ...То он воно ще: це ж був британський Juniper, — вигукнула Ольга Іванівна, дослідивши чорну скриньку. Нічого крамольного той компьютер не зафіксував — тільки банальну поломку мікросхеми автопілота, через яку курс відхилився всього на три міліметри.
    - І що? — не зрозумів пан Стівен.
    - Корабель був сумнозвісним через свої нещастя. У ньому постійно щось виходило з ладу. Врешті страхова компанія, що спрівпрацює з “Брітіш Альфа”, заявила, що сумарна вартість страхових виплат перевищує вартість самого судна, і якщо в компанії його не спишуть, вони розірвуть договір. Тож це, настільки мені відомо, мав бути останній політ Juniper-а.
    - І він дійсно став останнім, — філософськи додав Лі Пень.
     Ми з Орестом солідарно змовчали. Хоча у мене закралася дивна, мулька думка...
    
    
     Перед майбутньою закладкою до капсул команда мала три дні — система біо-підтримки мусила повністю очиститися і оновитися. Люди вешталися коридорами, згадували старі анекдоти, пили каву і знічев'я дресирували Дуная, який за вісім місяців польоту встиг перетворитися на могутнього, хоча й добряче розбещеного (за що щиро каюся) кудлатого дідька. Він вдячно ловив смаколики, дивуючи команду дивовижною як для пса зграбністю в умовах відсутності гравітації, підставляв животика для почухів і відмовлявся кусати Лі Пеня на команду “чужий”.
     Люди тішилися (адже поряд з чужою смертю, а тим більше — наглою, своє власне життя завжди здається смачнішим), а мені не було, коли присісти. Я не забобонний, але навіть у мою логічну голову закралася непрохана думка: нас таки заразило хронічне нещастя того корабля-покійника!
     Спочатку в кухонному відсіці, де зберігалися консерви, вийшов з ладу холодильник. І якби я не встиг все полагодити, не бачити б нашим переселенцям традиційних вареників з м'ясом після пробудження. Полагодив кухню — повіяло холодом від рушійної установки. Дивовижно, але там у борті протерлося одночасно 18 заклепок! Повітря вже почало з шипінням покидати межі корабля, тож довелося послати туди Олеся. А поки він трудився, щось потягло мене у біо-садочок. Так і є — гниють томати, поливальна установка працює з подвійною силою. Відрихтував її, і хутчій до комори по фунгіциди... І так — два дні поспіль!
     В моїй голові полум'яніла думка: непростим був той астероїд, ох, непростим! Як той хижак, шастав він космічним океаном, відшукуючи собі жертву. Одну проковтнув, а тепер і за нас узявся!
     Щось до нас там таки вчепилося, дарма, що ми не торкалися тієї каменюки. ...Але — чому не торкалися? Он, троє людей літало, ходило там, серед уламків. А цього цілком достатньо, щоб принести за собою чорта.
     Хоча, судячи з масових пошкоджень на кораблі, ніякий це не чорт, а сам арідник — отаман усіх чортів, щезників і тому подібних бісів. А це значить, що рано мої люди тішаться. Тут хоч би кістьми не полягти...
    
     ...Про те, що з кораблем твориться якась чортівня, команда здогадалася аж на третій день, коли почулися перебої у роботі двигунів. Ольга Іванівна заходилася перевіряти діяльність кожної системи, і тут же виявила всю мою працю, яку вона завжди називала “глюками” (ну, а як іще людина назве збій в електроніці, який раптом “самоліквідувався”?) Але тих “глюків” виявилося так багато, що просто махнути на них рукою було б необачно.
     “Якби ж хоч хтось почав молитися”, — сердито думав я, обшукуючи всі закапелки рятувальної підстанції. Щира молитва (байдуже, до якого божества — головне, щоб воно було добрим і така молитва відкривала в душі людини шлях до світла) послаблює навіть найсильнішу нечисть! Але ні ж, з лайкою кинулися тестувати корабель, почавши з моторної секції. А то наче я там вже не побував! Вірний Олесь плавав за ними назирці, але що зробить андроїд проти нечисті, якщо він її навіть побачити не здатен?
     Єдине, що не давало мені спокою — чому я ніде не зустрів духів загиблого екіпажу Juniper-а? Наскільки пам'ятаю, арідник любить полонити духовну суть убитих ним людей (як казали в моєму улюбленому сторіччі — заложних мерців), використовуючи собі на втіху. Ці душі й людей лякають, і шкоду роблять (тим же світлом моргати вміють, чи речі зі столів зкидають)... Але в нашому кораблі духів-привидів не видно — здається, що все ламається просто саме по собі: від старості, браку чи слабкого монтажу. Ніякої чортівні! Але ж я спиною відчував, що це все не просто так...
     Дурень, яким же я став у цьму космосі м'якотілим, розслабленим, а головне — нездогадливим! Арідника, бач, шукав... А тим часом на моєму кораблі оселилося набагато гірше зло!
    
    
     Вона сиділа в пасажирській секції, зовсім не криючись, і тонкими, схожими на кості пальцями погладжувала скло сонної капсули, за яким слабко проглядалися риси обличчя пасажира. В слабкому світлі аварійних ламп здіймалися її височенні плечі, криваво зблиснуло єдине око.
     Лихо!
     У мене прихопило серце, а кров миттю захолола в жилах.
     Лихо не шкодує нікого — ні красивого, ні потворного, ні розумного, ні дурного. Це — найбільш нерозбірлива, найбільш лиховісна доля, що тільки може спіткати живу істоту... Або ж цілий корабель. Juniper... А тепер от ця потороча вчепилася до “Кия”...
    - Ти диви, кого тільки в космосі не зустрінеш... — її голос пролунав глухо, немовби звучав з глибоченної підземної печери, наповненої лютими кажанами і отруйними туманами. — Малий хованець!
     І Лихо засміялася, хрипко і загрозливо. А я стояв і не зміг видавити з себе нічого, окрім:
    - Що ти робиш на моєму кораблі?
    - Те ж, що й ти, — хижо розтягла тонкі губи в нещирій посмішці стара. — Лечу крізь темінь і вічну мерзлоту.
    - І ламаєш системи корабля? — вже гучніше скрикнув я. — Щоб ми усі тут загинули?
    - Ой, перестань... — відмахнулася вона. — Так, підхарчувалася трішки... Не бійся, я вже розрахувала свої сили. Цей корабель не розіб'ється... В усякому разі, до прильоту на екзопланету.
    - Але ж люди... — задихнувся я від обурення.
    - А що мені твої люди? — скривилася Лихо. — Не стане цих, інші народяться. Біля того, нового Сонця (Альфа, чи як його там), знаєш, скільки вже їх бігає? Я там була, роздивилася. Зо три мільйони точно є, і летять щороку нові! От, не дали мені того разу вибратися з корабля, надто швидко розвантажились, наче чогось боялися, передчували... То я вже цього разу все пришвидшу, кораблик розіб'ю при посадці. І нíкому мене буде назад на цю осоружну Землю везти!
     Вона лунко розсміялася і попливла до коридору. І тут же з динаміків застогнав сигнал тривоги — вийшло з ладу щось у кисневій системі...
    
    
     Вона була учетверо більшою за мене. Але навіть не в тім річ. Щоб змагатися з цією нечистю, потрібно бути сильним характерником. А я..?
     Тим не менш, я вже знав, де її шукати. Тому, як тільки подив і страх, що скували мене, мов кригою, трохи відпустили мій мозок, я кинувся в біо-садочок.
     І дійсно — в найбільшій гущавині, за деревами, у переплетенні малинових і ожинових лоз, знайшов купу кісток — на щастя, поки що не людських, а тварин (ох, наші бідолашні кролики, тридцять друге покоління котрих, космічне, так чекають фермери Альфи). На цій купі і примостилася лиховісна одноока тінь, готуючись до сну. На її губах застигла глумлива посмішка.
    - І? — гордовито спитала вона. — Чого припхався? Нічого я твоїм людям не зроблю. Так, трохи подражню, щоб було за рахунок чого обідати. Ходитимуть сумні та дратівливі, такими ж і поснуть, і бачитимуть тривожні сни. Не схочуть коритися — з'їм. А якщо ти заважатимеш, то й за тебе візьмуся!
     Вона дивилася спідлоба, опираючись на сухі, незграбні руки, і ми обоє чудово розуміли — нічого я їй не зроблю.
     Тим не менш, я не відступив.
     Постійно ремонтуючи корабель, я тижнями не виймав з кишень інструменти. От і зараз лівою рукою намацав крізь тканину тонку викрутку. Її довжини вистачить, щоб поранити Лихо, вдаривши її в око. Звісно, це не вб'є поторочу, однак осліпить її. А далі я знову щось вигадаю...
    - Чому космос? — запитав, намагаючись не дивитися на те кляте око (я ж кажу, я надто наївний, у мене на обличчі постійно написані власні думки). — Сиділа б десь біля старого млина, як ти любиш — чи мало їх на планеті?
    - А я просила ваших мольфарів виганяти мене з України? — вишкірилася стара. — А потім у Польші мене медіуми ганяли, неначе пацюка, по всій Варшаві! І ще ці езотерики у Празі! Цілих шістдесят років блукала світами, поки нарешті не зрозуміла, що в цьому світі мені ловити нічого. Але вони, люди, вже створили інший, молодший і наївніший! Робили для себе — а вийде для мене!
     Вона облизнулася, озирнувшись у бік виходу з садочка.
    - Бісові людиська, що це їх там знову розсмішило? Все не нарадіються тій капосній собаці. У мене від їх сміху з самого ранку живіт до спини прилип. Стільки гірких думок посилала — і що діти їх постаріли, поки вони тут бурлакують туди-сюди, і що всі друзі і родичі про них забули, а то й повмирали... А диви ж!
     Я змовчав, але про себе аж підскочив: ох, Дунай, молодець! Поки він розважає команду, поки Лихо не харчується людським горем, вона слабка! А отже...
     Хованці не відомі своєю мужністю і хоробрістю, тому що ці риси нам просто не притаманні. Наш характер і в назві вчувається — ми все життя ховаємося, ведемо себе тихіше за мишку...
     Але — вона напала на МІЙ корабель!
     Тож я скочив якомога вище, на лету дістаючи вірну викрутку — і вцілив Лиху прямісінько в зіницю.
     Стара заревла, затрусила довгими руками, розкидаючи в усі боки кролячі кістки, і рвонула до виходу. Вдарилася об одвірок, перевернулася у повітрі, відіпхнулася і поплила до хвоста корабля повз командний модуль, де саме через свої склянки з трубочками пив каву екіпаж.
     Звісно ж, люди нас не побачили. Тільки Олесь здивовано озирнувся і поплив слідом, та ще Дунай загарчав.
     Звісно! Собаки і не таке відчувають, а андроїд бачить за допомогою скляних лінз, а саме скло допомагає розгледіти справжнє обличчя Лиха (навіть якщо ця нечисть обернеться у щось матеріальне).
     Лихо принюхалося, загарчало у відповідь. І, загрібаючи в повітрі незграбними руками, попливло швидше.
    - Що це? — здивовано (та не може бути) запитав Олесь.
    - Хтонь, — коротко відповів я. — Лиха, ворожа. Хоче вбити пасажирів.
     Олесь з розумінням кивнув головою. От же люблю андроїдів — завжди вірять тобі на слово і ніколи не лякаються!
    - Як ми можемо її ув'язнити? — запитав він.
    - А ніяк! — сердито гиркнув я під зболене гарчання Лиха. — Наскільки мені відомо, ці істоти невмирущі. Чіпляються до людини, поки зі світу не зживуть, і тоді шукають собі нову жертву. І так — безкінечно...
     Тим часом стара встигла оговтатися від болю і зупинилася. Тим більше, що за її спиною була хвостова частина корабля. Далі гнати її було просто нікуди. І у мене більше не було ідей!
    - Ну, поранив ти мене, хованець... Осліпив... — загрозливо зашипіла вона. — Але це нічого... Де лежать твої любі люди-пасажири, я знаю. Я повернуся туди, навіть не сумнівайся. І щодня буду діставати по одному... І вони будуть добряче мучитися перед смертю...
     Я вже був ладен волосся на собі рвати — ох, що ж я накоїв, тільки розлютив страховисько?
     І раптом Лихо стрепенулося, нашорошило вуха — та було вже пізно: з коридору, з-за наших з Олесем спин, на поторочу кинувся Дунай. Слухняну, пещену тварину було не впізнати — пес шкірив ікла, гарчав, розбризкуючи слину по всьому коридорі, а потім не стримався і вкусив Лихо за суху руку.
     Стара знову заверещала (довіку чутиму цей крик) і відсахнулася назад.
     І враз у мене в голові, як любив говорити Павлик-Жучок, загорілася лампочка.
     Сміттєва система!
    
    
     Ми на кораблі нею практично не користуємося, тому що пан Стівен — великий фанат вторинної переробки будь-чого. В нас стоїть устаткування не тільки для перегонки повітря і води (таке на кожному кораблі знайдеться), а й апарати для переплавки пластику, перепрошивки батарейок, і, звісно, мала компостна яма для біо-садочка.
     Тим не менш, сміттєва система для викидання непотребу у відкритий космос входить до базової комплектації таких кораблів, так що вона мусить бути десь у хвостовій частині.
     А ми зараз де?
     Я щосили заволав, сподіваючись, що Дунай зрозуміє:
    - Давай, маленький, жени її в отой куток! Я для тебе за це дві... та навіть три банки м'ясної консерви відкрию!
     Лихо завищало і спробувало відбиватися, але собачі зуби знову пройшлися по її руках, і, загрозливо завиваючи, вона шарпнулася до люку сміттєпроводу.
     Зараз!
    - Олесю, подбай про пса! — вигукнув я, метнувся до важеля на стіні і смикнув за нього.
     ...Так як сміттєпровід проектували ще в першій комплектації, інженери не здогадалися ні про що розумніше, як — зробити дверцята, які можна ось так просто відкрити назовні. Звісно, заради цього людина мусила одягти скафандр і пристебнутися до стіни, а оця кімнатка замикалася, і все повітря відсмоктувалося (не витрачати ж добро задарма).
     Але нам на це бракувало часу.
     Розумник андроїд не підвів — миттю схопив нашого кудлатого улюбленця за хвоста, не дозволивши вилетіти у відкритий космос услід за Лихом. У кімнатці стало нічим дихати, на стінах з'явилася паморозь. Але нічого, за секунду люк сміттєпроводу закриється автоматом, і з моїми друзями все буде добре. А я... А що я? Моє основне завдання — порятувати свій корабель. А що далі — байдуже...
    
    
     Коли я прийшов до тями, люди так і не заснули. Ольга Іванівна досі тестувала всі системи (самовільне відкривання механічних дверцят з ручним упарвлінням у хвості корабля не давало їй спокою). Але наш “Кий” нарешті перестав ламатися, тому, ще два дні покопирсавшись у його електронних мізках і зробивши відповідні записи до судового журналу, вона дала колегам відбій: усе гаразд, можна довірити себе розумній техніці і лягати до капсул. Тим більше, що до Альфи — ще 7 років шляху.
     І ми знову залишилися утрьох.
     Я довго мовчав, не наважуючись запитати про це. Та й не знав, чи андроїд розуміється на духовному житті... тобто, житті духів... ну, ви зрозуміли.
     Врешті не стримався:
    - Олесю, але як ти втримав мене? Чим? Я ж був тоді у своїй безтілесній формі?
    - Та я не тримав... — здивовано (чи мені знову здалося) відповів андроїд.
    - Тоді чому мене не винесло у вакуум услід за Лихом?
     Ми помовчали, а потім Олесь, ніби пригадуючи щось, сказав:
    - А пам'ятаєш, ти сам казав, що хованці не можуть покинути меж свого двору (хіба що господар забере з собою)? А цей корабель — то теж твій двір. Він тебе і не випустив.
     Я промовчав (з андроїдами так зручно мовчати). А права рука, наче сама собою, піднялася і погладила обшивку. Мій двір... За яким я на совість доглядаю ось вже 70 років. Рідний, і вже весь наскрізь хтонний.
     “А давай так, — подумки звернувся я до корабля. — Якщо наступного разу до нас знову полізе якась нечисть, ти просто не впустиш її, і все тут?”
     Корабель, звісно, не відповів... Але одна з лампочок на пульті керування моргнула не зовсім звично.
     Чи то мені просто здалося?
    
    
     ...Ех, люблю вам щось розповідати. Ви — чудові слухачі! Лежите собі рівненько, спите, не перебиваєте. Шкода, прокинетесь, і не згадаєте нічого... Будете грітися у світлі Альфа-Центаври, з часом забудете про земне життя, набудуєте там міст... Але хто зна, хто зна... Може, ці мої розповіді хоч трохи, та й відкладуться у ваших головах, і ви не повторите помилок окремих міст і країн!
     Так що це... Послухайте-но про події, що відбулися в Україні взимку 2014 року, і про те, що їм передувало.
     Отже, дядка Павлика-Жучка звали Орест. Він тільки-но вступив до київської Політехніки і навіть закохався. Але у місті запахло небезпекою, і він зрозумів: краще нехай йому надають по голові за щире діло, аніж (як декому) поб'ють заради грабунку, а то й просто для розваги. І вийшов на вулицю в рудій будівельній касці, стискаючи пляшку, з якої до самої землі звисав гніт...

  Время приёма: 16:52 17.01.2021