 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
‒ Це якийсь цирк! ‒ я не можу оговтатись від несподіваних обвинувачень. Здається, що мені сниться жахіття. ‒ Ви мене з кимось плутаєте!
‒ Наха-а-аба! Підлий пройдисвіт! ‒ на прекрасному обличчі дівчини проступає таке відразливе ставлення до мене, що серце болісно тьохкає. А я ще поспішав її порятувати, життям ризикував, гадав, що вона неодмінно зрадіє й кинеться в мої обійми!
‒ Молодий чоловіче, добре, що ви залишились живим, але вам слід все пояснити. Знищення обладнання – серйозний злочин! ‒ голос у Кирила Костянтиновича деренчливий, а погляд маленьких сірих очей настільки їдкий, що кортить чкурнути від професора подалі. ‒ Маєте щось на своє виправдання?
‒ Я ні в чому не винен! ‒ виривається з моїх грудей щире зізнання.
‒ Не каєтесь? ‒ уточнює вчений. ‒ Що ж – ваше право. Та щоб потім не шкодували!
‒ Що маєте на увазі? ‒ мої брови лізуть на лоба.
‒ Може, цей покруч просто хворий на голову? ‒ припускає красуня, окидаючи мене зневажливим крижаним поглядом. ‒ Це багато чого б пояснило.
‒ Шановні, заспокойтеся! ‒ мій голос тремтить від обурення, та я з останніх сил тримаю себе в руках, адже правда на моєму боці. ‒ Я нічого не розумію… Справді… Давайте разом в усьому розбиратися!
‒ Праця в космосі спричиняє психічні розлади. На цю тему є досить публікацій, ‒ погоджується зі своєю ученицею професор. ‒ І треба ж, щоб якийсь псих трапився саме тоді, коли ми були на порозі грандіозного відкриття? Що за іронія долі!
‒ Послухайте! Ми ж давно й добре знайомі! ‒ від образи на моїх очах виступають сльози. ‒ Навіщо мені обманювати? Я нічого поганого не чинив!
‒ Я хоч і старий, та добре пам’ятаю, як ви кілька годин тому примчали сюди й, нічого не пояснюючи, побили прилади. А потім кинулися в реактор інфлюометра, що спричинило детонацію периметру компенсаційних камер. Ми гадали, що й ви там загинули! Ось, Марія Василівна не дасть збрехати!
‒ Нащо стільки місяців залицявся, зізнавався у коханні? Тільки для того, щоби втертися в довіру й знищити те, над чим ми так довго й важко працювали? – слова дівчини настільки болісні, що стають останньою краплиною, яка руйнує греблю мого терпіння.
‒ Це ви зійшли з розуму! Скніли в лабораторії, наче в’язні у буцегарні. Ось вам хтозна що й привиділося! ‒ розпалююсь я все більше. ‒ А, можливо, справа ще гірша! Зламали ви безцінне обладнання, а провину хочете на когось перекласти! Достатньо переглянути записи відеоспостереження, щоб переконатись: мене тут не було. І якби не клята детонація – я летів би у відпустку на Землю, а не вислуховував безпідставні…
‒ Ви ж чудово знаєте, що майже вся електроніка в межах лабораторії виведена з ладу й довести вашу провину неможливо, ‒ перебиває мене Кирило Костянтинович. ‒ Але ж зосталися живі свідки! Хіба що ви повернулися, щоб… і їх усунути?
Дівчина з дідуганом підозріло переглядаються і поволі відступають у глиб приміщення. Професор хапає продовгувату деталь й виставляє перед себе.
‒ Отямтесь нарешті! Колеги бачили мене одразу після вибуху! ‒ кричу, хоч вже й розумію: зараз вчені швидше повірять в пласку Землю на трьох слонах, ніж моїм словам.
Краще бігти назад до хлопців, яких я провів тунелем, та допомагати їм хутчій розібрати завал, поки я спересердя не заподіяв тут комусь шкоди.
***
…А день розпочався з того, що я збирав речі. Перша відпустка за довгих десять місяців ‒ то не жарти. За годину відлітав корабель на якому я планував дістатись Землі. Шкода тільки, що довгенько не бачитимусь з Марічкою. Я пропонував і їй полетіти зі мною та вона не погодилась. Мала набагато важливіші справи: серія експериментів, перший з яких розпочинався вже сьогодні зранку.
Зненацька підлога здригнулася. А за мить мої барабанні перетинки мало не розірвалися від надсадного реву аварійної сигналізації. Підхопивши з підлоги спаковані валізи, я вибіг з каюти. Із сусідніх приміщень вискакували сполошені мешканці. За моєї пам’яті подібної ситуації ще не було. В будь-якому випадку слід рухатись до портового сектора. Туди, куди зараз лине людський потік.
Та щось в душі тихенько дзенькнуло й не дало так вчинити. Закинувши свої речі назад у каюту, я з усіх сил мчу до центру керування.
‒ Іване? Добре, що ти не встиг відлетіти, ‒ хапнув мене за лікоть Ігор Денисович, заступник директора по технічним питанням.
‒ Що скоїлось?
‒ Вибух неподалік лабораторії, знищено компенсаційні камери та багато іншої важливої апаратури. На щастя, ніхто не постраждав, але вчені відрізані завалами. Скільки потрібно часу, щоб розібрати уламки породи – те лише Бог один знає.
Одразу ж уявився наш чудернацької форми астероїд ‒ здоровезна груша, в центрі якої, наче зернятко, розташована унікальна фізична лабораторія. А порт, складські та житлові приміщення знаходяться там, де плід має кріпитися до гілки дерева. Ці два комплекса споруд з'єднуються довгим коридором. Якщо він зруйнований ‒ справи дійсно кепські: працівники лабораторії заживо замуровані в багатокілометровому саркофазі, наче давньоєгипетські фараони в пірамідах.
Тим часом ми вбігли до просторої зали з великим підковоподібним столом. В приміщенні галасливо: кожен із фахівців, що ніс вахту, вдивлявся в монітори, віддаючи команди комп’ютерам та паралельно спілкувався з колегами.
‒ … Кирило Костянтинович та його помічниця Марія, ‒ свідомість виокремила знайомі імена із загальної балаканини. ‒ Запаси кисню та харчів у них достатньо, щоб протриматися три доби. І це той термін, за який маємо до них дістатись.
Перед внутрішнім зором постає тендітна постать Марічки Кохана здається набагато молодшою, ніж є насправді ‒ худючим цибатим дівчиськом з великими допитливими зеленими очицями та довгим рудим волоссям.
‒ Можливо, є шанс пробитися до них, просвердливши хід з поверхі? ‒ поцікавився Богдан Петрович, головний лікар нашої станції. Його обличчя настільки похмуре, що видається вкрай неприязним, хоч насправді добрішої за нього людини годі й знайти.
‒ Не думаю, ‒ басовито відповів пузатий чоловічок. Я впізнав планетолога Руслана Миколайовича. ‒ Високий вміст заліза в структурі мінералів не дасть це швидко зробити. Навіть, якщо люди працюватимуть у три зміни ‒ все-одно не вкладемося у термін.
‒ Є ще тунель, через який прокладено кабелі аварійного енергопостачання, ‒ нагадав Олексій Степанович, директор станції, кинувши погляд на високого кремезного хлопчину ‒ саме того техніка, що вчора заступив на мою посаду. ‒ По ньому можна вивести постраждалих. Максиме, візьмешся за це?
В мене перехопило подих: в технічному тунелі багато вузьких місць, а Максим, наскільки мені відомо, ще ніколи туди не лазив.
‒ Я проведу рятувальників! ‒ запропонував я, хоч міг би спокійно промовчати. ‒ Ніхто крім мене з цим краще не впорається!
***
Завдяки низькому росту, я міг рухатись по тунелю не нахиляючись, чого не скажеш про інших хлопців з партії рятувальників, що ланцюжком слідували за мною. Всі вони набагато вищі за мене, через що постійно згинались, щоб не битися забралом гермошолому в стелю. Хоча, «стеля» в глибинах залізо-кам’яного астероїда – термін досить відносний. Зате удари об нерівності стін проходу викликали відчутний біль, та ще й були небезпечними для герметичності скафандрів.
Всього нас йшло п’ятеро душ. Я ‒ на чолі партії, освітлював ліхтарем далекий темний шлях. Командир загону ‒ Матвій Леонідович, суворий та бувалий чоловік, замикав колону. Він постійно комунікував з центром керування. А на мої спроби допитатись, про стан тих, до кого ми поспішаємо – відповідав однаково: «зв'язок відсутній».
Місцями, де були встановленні контрольні вузли, вільний простір у тунелі настільки звужувався, що доводилося протискатись боком.
Весь шлях постійно думав про Марію та Кирило Костянтинович. Може вони безпорадно стікають кров’ю? Чи у них закінчується кисень? А що, як їх придавило обладнанням? Від переживань серце мало не вискакувало з грудей, а рухи пришвидшувались. Часто доводилось призупинятись, щоб інші не відставали.
Раптом, коли ми вже здолали близько трьох четвертих відстані ‒ попереду забовваніла перешкода. Прохід був засипаний здоровенними каменюками. Невже наша подорож скінчилась? Я озирнувся на хлопців. Вони чекали на моє рішення.
Повертатися в центр керування?
Ні! Не годиться так просто опускати руки!
Я підхопив здоровезну каменюку. На Землі від такого вантажу в мене обов’язок розв’язався б пупець, а тут ‒ нічого, можна втримати. Найближчий рятувальник прийняв валуна і в свою чергу віддав його по ланцюжку далі. Розумію, що праця марудна, може тривати добу або й більше, але ж інакшого виходу не існує.
Невдовзі посеред завалу я помітив вузенький лаз. Посвітивши всередину, побачив – нора досить довга, кінець губиться в темній імлі. Туди лізти вкрай небезпечно. Один невірний рух – і сміливець буде надовго, можливо назавжди, похований в кам’яній могилі.
Але відступати ‒ соромно. Саме такий невеликий чоловік, як я, має тут найкращі шанси на успіх. Можливо, сенс людського існування саме в тому, щоб використати в потрібний момент свої переваги чи недоліки, нехай і ризикуючи життям?
Опустившись на коліна, я поповз у невідоме. Кожен метр давався з таким напруженням, що піт мало не виїдав очі. Та я все протискався і просувався вперед, мов справжній хробак. Це квиток в один кінець: якщо попереду тупик ‒ навряд чи зможу задкуючи повернутися до моєї команди.
Нарешті з’явився вільний простір: я дістався протилежного боку завалу. Розбирати каміння хлопцям доведеться кілька годин, але це набагато менше, ніж ми сподівалися. Я повідомив по каналу зв’язку, що зі мною все гаразд і що я побіжу в лабораторію, щоб довідатись про долю постраждалих та надати їм першу допомогу.
Останні кілька кілометрів тунелю я здолав, наче спринтер на змаганнях. Мене тішило, що першим до Марічки дістануся саме я. То буде вирішальним доказом щирості моїх почуттів. Сподівався, що після такого вчинку вона відповість взаємністю. Похапцем відкривав численні технічні люки, зістрибнув у коридор. Забіг до шлюзової камери, після якої відкривається доступ у внутрішні приміщення лабораторії.
Тендітна дівчина та сивочолий підстаркуватий чоловік схилились над розбитим приладом. Побачивши мене, вони одночасно здригнулися, наче узріли привида.
‒ Живий? ‒ почув я схвильований Марійчин голос. ‒ Навіщо ти зірвав важливий експеримент, зруйнував мою кар’єру?
***
…Про всяк випадок проводжаю Матвія Леонідовича з його людьми до кінця технічного тунелю. А біля люка, що веде в коридор до лабораторії, прощаюсь. Знову бачитись з Кирилом Костянтиновичем та Марією Василівною в мене не має бажання. Кортить хильнути чогось міцного для заспокоєння нервів, а галюцинаціями наукових співробітників нехай займається хтось компетентніший. Наприклад, головний лікар станції. Хоча, звичайно, скаржитись на вчених я не збираюся.
В голову невідомо звідки припхалася неймовірна ідея: а що як Кирило Костянтинович з Марічкою мене розігрували? Однак, згадавши вирази їх обличчя та дошкульні слова на мою адресу, я відкидаю це припущення. Слід бути геніальним актором щоб вийшло так переконливо. Та і хто я такий, щоб заради мене влаштовували виставу? Звичайнісінький технік! Та ще й настільки худорлявий та низькорослий, що кохана дівчина не сприймає всерйоз мої спроби завоювати її руку та серце.
Сповнений негативними думками, як бродячий пес ‒ блохами, чимчикую в заклад, який працівники станції частенько використовують для емоційного розвантаження після важких змін. Жоден психолог не може в такій мірі зняти тягар з душі, як гарне товариство, приємна музика та чарчина доброго вина. Звичайно, перелік напоїв контролювався адміністрацією та складався виключно зі слабоалкогольних найменувань, але при мудрому застосуванні й вони давали потрібний ефект.
Відвідувачів немає ‒ надзвичайний стан! Та бар, на щастя, відкритий. Замовляю робоофіціанту «Марсіанське Світле» ‒ краще пиво в цьому секторі Сонячної системи. Його виробляє найстаріша броварня на Червоній планеті, власник якої емігрував з Львівщини в першій хвилі колоністів. Хоч зал цілком порожній, я все-одно займаю столик за старою звичкою ‒ в найдальшому його закутку.
Коли опорожнюю третій келих ‒ раптом помічаю перед собою знайоме похмуре обличчя Богдана Петровича. Приязно посміхаюся та запрошую його приєднатись.
‒ Іване, тут така справа… ‒ гість порухом долоні відмовляється від частунку.
‒ Розказуй-те, ‒ мій язик, здається, трохи заплітається. Але то нічого, лікар – чоловік добрячий, зрозуміє. Пів-року тому я травмував лікоть, то він так за мене дбав, був таким чуйним, наче батечко рідний. ‒ Слухаю вас ув-в-важно!
‒ Треба, щоб ти деякий час побув під наглядом.
‒ Що таке? Я ж не хв-в-ворий! ‒ щиро обурююся. ‒ А те, що в-випив трішки ‒ маю право! Спитайте Матвія Леонідовича чи став я сьогодні йому в нагоді!
‒ Нам доповіли про твій героїчний вчинок, ‒ повідомляє Богдан Петрович. ‒ Але є ще одна серйозна проблема. Будь-ласка, допоможи нам її вирішити. Гаразд?
‒ Старий упир Кирило Костянтинович та його помічниця поскаржилися на мене? ‒ здогадуюсь я. ‒ То їх краще потримайте в себе, щоб людям нерви не псували!
***
Дбайливі руки двох санітарів м’яко, але наполегливо штовхають мене до палати. Невже медичний персонал гадає, що я пручатимусь чи тікатиму? Навряд чи подібні вчинки допоможуть переконати лікаря в моїй адекватності.
Білий колір приміщення неймовірно дратує. Окрім ліжка та монітора життєдіяльності в кімнаті інших меблів немає. Наді мною схиляється медсестра, поправляючи подушку. Потім вона здіймає з поясу невеличкий прилад, схожий на пістолета. Зблискує сріблястий метал, відчуваю невеличкий біль: в моє передпліччя впинається голка іньєктора, посилаючи в судини порцію ліків.
За хвилину настає такий стан, мов я от-от засну. В голові злегка паморочиться, все на світі здається неважливим, ба, більше, ‒ не вартим уваги. Працівниця медслужби перевіряє показники на моніторі та залишає мене на самоті.
Раптом дивна рожева імла заступає білосніжні стіни, перетворюючись на багряну завісу, котра оточує зусібіч й тягнеться вгору, гублячись у недосяжній високості. Озираюсь, почуваючись актором на сцені театру. Страх холодить спину: оце так заспокійливі вкололи! А я ще довіряв Богдану Петровичу!
Зненацька із-за куліс вискакує клоун. Відсахуюсь від нього, як від вогню!
Тільки галюцинації мені бракувало!
Руде волосся, накладний червоний ніс, товстий шар гриму на обличчі, розтягнуті до вух в зухвалій посмішці губи, кумедна різноколірна одежа, гігантські черевики із задертими вгору кінчиками… Весь джентльменський набір професійного блазня! І треба ж такому наснитись! Адже я ненавиджу клоунів змалечку!
Мама відвела мене до цирку років у п’ять. Все було прекрасно до того моменту, як почався виступ ось такого огидного суб’єкта. Замість того, щоб запросити мене до номеру, про що я голосно прохав із заднього ряду ‒ він обрав сопливу кучеряву малявку. І саме їй подарував повітряну кульку! З того часу я в цирк більше не ходив, хоч молодшого братика батьки кілька разів водили, й мене з собою запрошували.
‒ Вітаю, шановний! Не зважай на мій вигляд. То твоя підсвідомість так реагує на вторгнення, ‒ із медовою приязністю промовляє клоун, напружено в мене вдивляючись.
Відчуваю в його глибоких, наче космічна безодня, чорних очах невгасиму допитливість, що разюче контрастує з гротескним вбранням гостя.
‒ Де я? ‒ цікавлюсь у чудернацької ілюзії.
‒ На моєму шматку реальності, у моєму часовому потоці.
‒ Хто ви? Що вам потрібно?
Паяц на мить задумується, показово прикладаючи вказівні пальці до скронь. А потім натискає на свій клоунський ніс, від чого той голосно пищить.
‒ Можна сказати, що я ‒ історик. А кортить єдине ‒ порозмовляти!
‒ Чому я? На станції досить людей.
‒ Ти саме в тому стані, що можеш мене адекватно сприймати.
Невже я й справді з глузду з’їхав? Й треба дякувати Богдану Петровичу за те, що він опікується мною, замість того, щоб ображатись?
‒ Нічого не розумію, ‒ знизую я плечима.
В долонях блазня з’являються блискучі різноколірні м’ячики. Він швидко підкидає їх вгору, як вправний жонглер. Але замість того, щоб впасти ‒ іграшки стають кружляти в недосяжній височині, перетворюючись на яскраві зорі. Вони створюють чарівні візерунки, наче у калейдоскопі. Мимоволі милуюся їх гармонійним рухом.
‒ Я з того Всесвіту, що існує поряд з твоїм. Тільки… часовий вектор у нас різний. Ми наче два потяга, що мчать у протилежних напрямах… Майбутнє твого світу ‒ то минуле мого. Та навпаки. Й мені дуже шкода, що ваша галактика… перестала існувати.
У мене підкошуються ноги, я осідаю на дерев’яний поміст.
Ми загинемо! ЗАГИНЕМО! Бо це вже сталося у минулому його реальності.
Так погано мені ще не було ніколи. Безнадія тугим обручом стягує груди, не даючи вдихнути життєдайного повітря.
‒ Ви нас порятуєте? ‒ шепочу я, бо на крик вже не має сили.
‒ Ми не всесильні. Закон причинно-наслідкових зав’язків порушити неможливо.
Напевно візитер прибув сюди з далекого й недосяжного паралельного простору, щоб вивчити наше буття, препарувати людські біди та радості, розчарування та мрії. Для цього чужовсесвітного дослідника ми всі давно загинули. І є кимось на зразок рухливих, емоційних, по-своєму цікавих… мерців.
‒ Ми не бажаємо нікому зла, ‒ заперечує клоун, зчитуючи з мого обличчя всю негативну емоційну палітру. ‒ Не потрібно нас демонізувати.
‒ Хіба не можете віднайти причину нашої загибелі та усунути її?
‒ Не вийде. Після того, як дізнаємось ‒ у нас не буде можливості виправити ситуацію, ‒ цілком слушно зауважує чужак. ‒ Реальність Мультивсесвіту інколи дуже жорстока. І краще змиритись, ніж боротись з невідворотнім.
Не хочу! Так не має бути! Це – не по-людськи! Стогну в безсилій люті.
‒ Та для тебе є виняткова пропозиція! ‒ занадто вже бадьоро оголошує комедіант.
Він жестом фокусника зненацька дістає з-за пазухи велику червону повітряну кульку, дуже схожу на ту, що я не отримав у дитинстві, й протягує її мені.
Та я не поспішаю приймати подарунка. Колись, будучи малим, я її одразу схопив би її. Але зараз я чудово розумію: все не так просто, як здається. Все має свою ціну. Що ж від мене захоче цей чужинський історик?
‒ Повірте, у нас ви будете у безпеці. Ми гарантуємо неймовірну тривалість вашого існування та винятково приємні враження!
Ага! Мені пропонують стати чимось на зразок живого експонату їх музею. Це не він, а я буду блазнем, який змушений вічно розважати своїх могутніх таємничих господарів. Моя підсвідомість не помилилась, демонструючи цей огидний образ.
І тут я раптово згадую Кирила Костянтиновича та Марічку.
У тих звинуваченнях ‒ знак для мене. І чи не єдиний шанс всіх урятувати!
Для цього іншовсесвітного дослідника ми загинули, але хто сказав, що закон причинно-наслідкових зав’язків не можливо обійти у нашому світі?
Але ж мені так хочеться жити, а не жертвувати собою… Кортить ще безліч разів відчути тепло сонячних променів, освіжаючий подих вітерця, смак свіжої хлібини, запах повітря після грози, мелодійний спів солов’я, ніжність губ коханої!
Однак, якщо галактика й справді загине ‒ цього всього також більше не буде.
Тож нехай інший, хто навіть не підозрюватиме, про мій вчинок, радіє всьому, що є, будь то кохання або розлука, ясний день чи темна ніч.
Відчуваю душею наближення вирішальної миті. Завше цікавило: як почувалися би люди, знаючи про своє прийдешнє. Тепер я маю на це відповідь.
‒ Ви казали, що я перебуваю у вашому шматку реальності? Рухаюсь у ваше майбутнє ‒ тобто у своє минуле? ‒ підводжуся, рішучість нуртує в мені.
‒ Саме так.
‒ Будь-ласка, випустіть мене у мій світ!
‒ Добре все зважили? Вдруге підібрати не зможу, ‒ примружується клоун.
‒ А більше й не треба, ‒ сумовито посміхаюсь. ‒ Краще бути мертвим злочинцем у живому світі, ніж живим блазнем поряд із кладовищем.
***
Не знаю, чи зрозумів мене чужинський історик. Але моє прохання виконав. Я опиняюсь у тій же платі. Кидаю погляд на монітор: часу в мене обмаль.
Шкода, що не зможу пояснити всього Марічці. Довго розказувати та й не повірить.
Мчу коридором станції до лабораторії, захованої в товщі астероїда, знаючи, що більше ніколи мені тут не бути. Колись я нарікав на свою долю, вважав що заслуговую на краще. Та тепер, зрозумівши своє призначення, не проміняв би її на жодну іншу.
Наш світ тому й існує, що хтось мусить завжди жертвувати собою…
Чому ж я не гідний цього?
|
|
|
|
Время приёма: 16:46 17.01.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев