 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
‒ Василино, ти ідеш? ‒ кричала мені однокласниця, Ліза.
Лізу я не чула, або ж вдавала, що не чую. Зараз мене цікавила інша річ, яка захопила мою увагу абсолютно повністю, моя ж сила волі була ніщо проти цього. Це зачарувало мене та змусило задуматися. Ліза, що стояла неподалік, підійшла та прослідкувала за моїм поглядом. Коли ж вона зрозуміла, що ж захопило мою увагу, то голосно пирхнула та засміялась.
‒ Тебе так зацікавила реклама зубної пасти? ‒ з насміхом спитала подруга.
‒ Подивися трішки праворуч, ‒ мовила я, навіть не глянувши на Лізу.
Я споглядала рекламу про цирк, що приїхав на тиждень у наше місто. Ця вивіска була така маленька, що замітити її було просто неможливо, однак, якимось дивом, вона попалась мені на очі. Коли я її помітила, то після не помічала нічого, навіть глузливого тону подруги. Хоча й була та реклама зовсім звичайною, буденною, однак щось було з нею не так.
‒ Там вивіска про цирк, ‒ сказала я Лізі, яка ніяк не могла її знайти.
‒ Ох, Василино, тільки не говори мені, що ти, як мала дитина, хочеш туди сходити, ‒ театральним та нудним голосом мовила дівчина. ‒ Проте я її і так не бачу, ‒ сказала Ліза, стараючись розгледіти рекламу.
Дівчина торкнулась мого плеча, і я подивилася навкруги. Я відчула сором за себе, зрозуміла всю недоцільність своєї поведінки. Відчуття збентеження та сором виникли раптово та відразу захопили мене, мої щоки покрились рум’янцем. Ліза права, туди ходять лише діти. Тай цирки стали не популярними ще до мого народження. Людей зараз мало чим здивуєш, особливо якимись виставами.
Засміявшись, щоб звести мою дивну поведінку на жарт, я промовила:
‒ Ходімо. Просто мене здивувало, що вони ще існують.
Однак, поки подруга не бачила, я сфотографувала рекламу. Свої дії перед собою я виправдала тим, що, можливо, хтось з сусідніх дітей захоче сходити.
***
Додому я прийшла біля четвертої години. Стомлена та виснажена після додаткових курсів, я відразу заснула. Коли будильник пролунав, я проснулась з дивним відчуттям. Жах та переляк. Я щось пропустила, щось не догледіла. Відчуття тривоги, що охопило мене тоді було таким сильним, що в якийсь момент мені було тяжко дихати. Задихалась, старалась хапати повітря, проте нічого не виходило. Руки почали опускатись, а свідомість почала тьмяніти. Що це? Що ж я пропустила? Що не так? Я старалась хапати повітря та машинально почала рукою бити себе, щоб відчути біль. Це допомогло. Вдих. Повітря. Я врешті-решт заспокоїлась.
Годинник показував о пів на шосту. Я запізнююсь, але час на ранню вечерю ще є. Швидко поставила нагріватись чайник, паралельно розпаковуючи «Мівіну». Потім почала кликати брата, щоб він також хоча б щось поїв, однак відповіді не почула.
‒ Оресте, не ігноруй мене, ‒ говорила я, коли підходила до його кімнати.
Постукала. Відповіді не було. Я почала злитися.
‒ Я заходжу.
Кімната була пустою. Брат ще не прийшов? Чому?
Відчуваючи злість на брата, я їла та паралельно гортала стрічку новин. У думках частіше випливала згадка про цирк, однак я старанно ховала їх у глибинах. Зараз не час думати про ці розваги для дітей.
Вийшла з під’їзда, і в обличчя вдарило свіже весняне повітря. Очі мимовільно попрямували до неба, що сьогодні було надзвичайно чарівним. Різні відтінки синього, червоногарячого та трішки жовтого перетинались між собою, сперечались, поєднувались та утворювали справжню картину з масла. Я посміхнулась цій картині та рушила.
***
‒ О, Василино, ти якраз вчасно, ‒ сказав продавець та протягнув мені бланк.
Я підписала, тим самим зазначивши, що приступила до роботи. Хлопець, що працював до мене, швидко зібрався, побажав хорошого дня та вибіг з магазину. Простеживши за фігурою, що віддалялася від магазину, я подивилась на годинник, зараз рівно шоста. Сьогодні субота, отже потрібно закритися о дев’ятій.
Час летів швидко, як це зазвичай буває. Покупців було не багато. Кілька п’яних чоловіків, що приходили за додатковою пляшкою горілки, жіночка з вередливою дитиною та кілька студентів, що допізна були в сусідній бібліотеці. Коли заходили останні, я старалась розгледіти в них обличчя брата. Чомусь зараз я відчувала гостру потребу побачити радісне обличчя, бо здавалось, що лише він зможе вбити ту тривогу, що поселилася у мені. Де ж ти пропадаєш?
Почувся скрип підлоги ‒ хтось прийшов. Звичайно, можна вважати це неполадкою, тобто те, що якщо хтось заходить, то підлога біля входу скрипить. Проте це мені дуже допомагає не занурюватись у власні думки. Коли почувся характерний звук, я обернулась до дверей та побачила дивного літнього чоловіка. Одягнутий він був досить звично, однак його зачіска мене дуже здивувала. Таке густе, довге волосся не завжди буває навіть у молодих дівчат, однак у цього дідуся воно було просто чудове. Я відчула заздрість, однак потрібно сказати про те, що цей чоловік викликав у мене лише світлі емоції. Коли мій погляд був напрямлений на нього, я знову подумала про цирк. Чорт. Схоже на те, що я божеволію. Чому так часто згадую про цей дурнуватий цирк?
Чоловік ходив по рядах та вибирав корм для собак, а, коли проходив біля полиць з котячим кормом, то морщив носа. Дивний він. Потім ще набрав безліч різних продуктів та підійшов до мене, щоб розплатитися. Дідусь був привітний та посміхнувся до мене.
‒ Напевне, тяжко працювати тут таким молодим людям, як ви, ‒ мовив він з сильним акцентом, природа якого не була для мене відомою.
‒ Ох, та що ви, ‒ сказала я, зашарівшись, ‒ я молода, ще повна енергії, тому працювати мені не важко.
Погляд його був таким теплим, ласкавим, нагадував погляд рідного дідуся. Я відчула, як на душі моїй стає спокійніше.
Я розрахувала його та побажала хорошого вечора. Він стояв ще кілька секунд, потім поставив великі пакети та почав діставати щось з кишені. Чоловік звідкись витяг великий записник. Той записник був чудернацьким, весь у подряпинах та погризаний, ніби собакою. Це не було дивно, зважаючи, що він купував корм, але однаково це здалось мені незвичним. Чоловік почав перегорати сторінка за сторінкою, а потім скрикнув: «Ось воно!» та поклав щось мені на прилавок. Я подивилась на цей папірець і відразу здогадалась що це. Дідусь уже був біля виходу, коли обернувся та сказав:
‒ Будемо раді вас бачити, юна леді.
Мої руки відразу попрямували до папірця. Це, як я і думала, був квиток до цирку!
Квиток до цирку «Вір у те, що бачиш»
Адрес розташування: йдіть за покликом душі
Час: будь-який
Місце в залі: будь-яке
Я перечитала кілька разів написане, а потім розсміялась. А ще, по секрету, я відчула розчарування, проте навіть собі в цьому не захотіла признаватись. З мене просто пожартували. І правда, хто захоче подарувати незнайомій людині квиток? Це не поганий рекламних хід, але чому вони не написали адрес, чи номер телефону? Я закинула квиток, чи радше рекламку, у сумку та перевела свій погляд на годинник. Десять хвилин по дев’ятій. Потрібно закриватися.
Коли я йшла по нічній вулиці, мені закортіло ще раз глянути на фальшивий квиток. Я дістала папірець, і він був повністю пустий. Абсолютно чистий та білесенький з обох сторін. Ніяких надписів та згадок про цирк. Зупинилась та перевірила всі кармани на всякий випадок, однак сумнівів у мене щодо того, що я тримаю у руках той же папірець, не було. Можливо, він і був завжди пустий? Ні, я точно тримала квиток на якому було написано про цирк «Вір у те, що бачиш». Чи це чорнила, що з часом зникають? Однак квиток був різнокольоровим та з блискітками, не думаю, що все це могло так просто зникнути. Що це таке взагалі?
‒ О, точно! ‒ крикнула я комусь у простір.
Я дістала телефон та почала гортати галерею. Фото, яке я робила нещодавно, має бути десь тут. Що? Я не можу знайти цю фотографію. Її немає. Ніякої згадки про ранкове фото вивіски. Я божеволію? Ні, ні, ні. Просто втомилась, потрібно відпочити.
Дійшовши додому та знявши взуття, я відразу попрямувала до брата в кімнату. Його там не було. Чого Орест так довго не з’являється? Де він? З ним все добре?
‒ Спокійно, Василино, ‒ промовила я до себе, ‒ він дорослий хлопець справиться і сам. Я йому не матір, щоб наглядати за ним.
З моїх очей полилися сльози. Гарячі, наповнені сумом безнадійно вони стікали по моїм щокам та капали мені на блузку. Я відчувала як тривога, сум, жаль та злість розповзались по мені, захоплювали темні куточки душі. Мені так боляче. Боляче дихати, жити та думати. Де ж ти Орест? Ти потрібен мені.
***
Я проснулась від проміння сонця, що світило мені в обличчя. Кімната, що була наповнена ранковим сонцем та теплотою, була такою пустою, бездушною. Тут не хватало його.
Вмила обличчя, пожувала несвіжий хліб, одягнулась та вийшла на двір з чіткою ціллю знайти Ореста. У нього не було багато друзів, я знала лише двох: Артема та Діму. Колись давно, я мала їх номери, проте, коли нещодавно пробувала їм дзвонити, вияснилось, що вони уже застарілі. Саме тому я вирішила сходити до них додому, щоб вияснити де пропадає мій брат.
Я стояла перед дверями на яких красувався номер 34. Квартира Діми. Постукала та стала чекати, мені довго ніхто не відчиняв, однак, коли я збиралась постукати вшосте, все-таки вони відчинилися. Переді мною стояв високий, худорлявий хлопчина, яким всім своїм видом так і говорив: «Я встав з теплесенького ліжка, щоб відчинити ці чортові двері». Його погляд натрапив на мій, і він відразу сказав:
‒ Василина? ‒ хоча й звучало це як питання, проте це була ствердження, що сповнене несподіванкою.
Діма був здивований, але швидко прийшов до тями та мовив цього разу більш спокійніше:
‒ Привіт, давно не бачились. Чому ти прийшла? Не хочеш зайти?
‒ Привіт, ‒ проказала я, зашарівшись, ‒ ні, я не надовго. Я хотіла спитати в тебе про Ореста. Не бачила його з вчорашнього ранку. Можливо, знаєш де він пропадає?
Хлопець змінився на обличчі. Я відразу помітила щось схоже на співчуття та дивне здивування. Діма просто стояв та ось так безсоромно дивився на мене з гіркотою та незрозумілістю. Що за жалість у його очах? Я йому видаюся жалкою через те, що розшукую брата? Мене це розізлило, його погляд. Нахаба він.
‒ Я зрозуміла, що ти не знаєш. Тому я пішла, бувай, ‒ кинула я та насильно посміхнулася.
Після своїх слів я рушила вниз. Я чула, як Діма сказав моє ім’я, проте вирішила, що не хочу обертатись. Та як він сміє думати так про мене? Діма не мав братів та сестер, не розуміє він мої почуття.
Наступним я відвідала Артема, однак ця зустріч була ще жахливішою ніж попередня. Відчинив він двері майже відразу, проте, коли я мовила про Ореста, Артем розізлився та крикнув на мене:
‒ Це що за жарти? Ти у своєму розумі взагалі?!
Не встигла я спитати про що він, Артем зачинив двері. Що я зробила не так?
***
Ранкові вулиці, прохолодний вітер та моя тривога. Мої думки повністю зайняв Орест. Я пам’ятаю його обличчя так добре, що здається, ніби він тут, переді мною. Високий, білявий, двадцятирічний юнак, що в душі завжди був дитиною, яка вірить у чудеса. Вміти бачити радість у прозаїчних хвилинах життя, сміятись над всім та вірити в казку ‒ це справжній дар, яким обдаровані одиниці. Орест був таким, а я завжди хотіла бути схожою на нього.
Я йшла кудись, дивилась на красиве небо та думала про щось неможливе. Грюх. Я впала, перечепилась за якийсь камінець та розвалилась на холодному асфальті. Мені це здалося таким смішним, тому я розсміялась. Потім помалу встала та струсила з себе бруд. Що це? Цирк? Різнокольорові відтінки, що так були схожі на веселку на землі. Так, це шатро цирку. Якась частина мене говорила мені, що потрібно просто пройти мимо, проте брат не пройшов би повз таких чудес, тому і я рушила прямо туди. З кожним кроком, що наближував мене до нього, викликав у мене спокійну радість.
Біля входу я зустріла чоловіка, зовнішність якого моя пам’ять вирішила ігнорувати.
‒ Маєте квиток, міс?
‒ Квиток? ‒ розгублено перепитала я.
‒ Саме він, ‒ підтвердив чоловік, ‒ можливо, пошукаєте в кишенях?
Я почала перевіряти свої кишені, знаючи, що ніякого білета там бути й не може. Квиток, чи радше папірець, який у мене був, я викинула ще по дорозі додому. Я вже хотіла перепросити та сказати, що десь загубила, але моя рука, щось нащупала у внутрішньому кармані куртки. Я дістала та здивувалась, поглянула на чоловіка, він виглядав абсолютно спокійно. Це був квиток, підписаний він був так же само, як той, що вручив мені чоловік у магазині. Я простягнула та віддала його чоловіку, проте він похитав головою та просто відійшов, пускаючи мене до середини.
Ніколи мої очі не бачили цирку, лиш поодинокі фотографії та моменти в фільмах ‒ єдине, що давало мені якесь уявлення про те, що взагалі це таке. Коли ж я побачила це власними очима, я викинула з голови будь-які упередження на рахунок цього місця. Це було казково, чарівно та прекрасно. .
Коли я зайшла, то опинилась на доріжці, що вела до великої червоної сцени, що була кругла та розташовувалась по середині. З різних сторін розташовувалась місця, і кожний ряд розташовувався вище ніж попередній. Це місце було просякнуте запахами дитячих смаколиків, захватливих викриків та щастя. Здавалось, що тут, і лише тут можуть здійснюватися мрії. Я заплакала, солодкі та гіркі сльози скочувались по моїх щоках. Мені й близько не вдасться описати всі ті емоції, почуття, що нахлинули на мене в той момент. Я витерла свої соромливі сльози та пішла до центру, щоб краще роздивитися це диво. Нікого тут не було, і шум, що мав би долітати з надвору, тут не існував. Тут були лише я та мої думки.
Мій погляд за кілька секунд дослідив усі куточки цієї зали, на мене нахлинуло хвилюватись через те, що нікого тут не було. Спершу це здалось мені абсолютно природним, однак зараз я відчувала збентеження. Ноги почали нести мене в якийсь куток. І я опинилась перед завісою з якої до мене долітали деякі вигуки та сміх. Чи можна мені сюди зайти? Можливо, це службове приміщення? Однак, не встигла я до кінця подумати, що мені робити, як шторка, що ніби перегороджувала мене та інший світ, сама полинула вбік. Я злякалась та мимовільно на кілька кроків відійшла назад. Проте мій страх, що це могли бути страшні духи, відступив назад, як тільки я побачила хлопчину. Він, напевне, був на кілька років молодшим за мене, однак був вищим та більш мужнім за всіх хлопців, яких я знаю, його віку. Чорняві волоси спадали йому на обличчя, що частково не давали змоги розгледіти йому незнайомку. Одним порухом руки, він прибрав волосся з свого обличчя та яскраво-зелені очі почали з цікавістю досліджувати мене. Хлопець так відкрито оцінював мене, що я мимоволі здійняла руки, щоб прикрити себе. Коли він це помітив, тихо засміявся та сказав:
‒ Ти дивна. Проте ні твоє красиве обличчя, ні те, що ти здаєшся досить непересічною не дають тобі права тут бути. До нашого виступу ще година, ‒ голос у нього був низьким та трішки хриплий.
Він говорив це, і відчувалось, що він розуміє свою зверхність наді мною, простою відвідувачкою цирку.
‒ Мене пропустив чоловік на вході, ‒ тихо мовила я.
Моя рішучість та вперта вдача кудись зникли, як тільки я опинилась перед цими зеленим очами. На його обличчя появився подив, а потім посмішка, що була сповнена лукавства та хитрістю.
‒ Чоловік говориш, ‒ сказав хлопчина, а потім ще раз обгледів мене. ‒ Неможливо.
Його останнє слово звучав, як вирок суду. Він злісний суддя, а я ‒ нікчемний злочинець. Я відчула сором, проте моя гордість ніяк не передбачала те, що я буду виправдовуватись перед цим нахабою, тому я різко розвернулась та пішла.
‒ Ей, дівчисько, ‒ крикну хлопець, ‒ куди ти пішла? Не думаєш, що маєш відповісти за те, що незаконно пробралась сюди?
Що? Незаконно? Відповісти?
‒ Мене пропустив чоловік, що стояв на вході. Він перевірив мій квиток, ‒ я розуміла, що мій тон звучав так, ніби я образилась, однак то так і було.
Я почала лазити по карманах у пошуках квитка. Що? Де він? Я не могла знайти його.
‒ Не знайдеш, ‒ сказав хлопець.
Потім він почав підходити до мене, а я відчула страх. Що ж робити? Я почала шукати очами вихід, проте так швидко зорієнтуватись я не змога.
‒ Що тут за галас, ‒ прозвучав чийсь голос.
Я не змогла зразу знати звідки він, проте це точно говорив не хлопець.
‒ Мирон, ти знову лякаєш людей?
Тоді з-за спини хлопця вийшов старий чоловік.
‒ О, я вас знаю, ‒ мовила я, до цього чоловіка, ‒ ви були у магазині, якому я працюю.
Чоловік посміхнувся та кивнув головою, тоді підійшов та взяв мене за руку.
‒ Я знав, що ти прийдеш, і знав, що цирк тебе пропустить, ‒ сказав теплим голосом чоловік.
Мій погляд попрацював до юнака, і всім своїм виглядом я хотіла ніби сказати: «Ось бачиш, я не злодійка. А ти нахаба.», однак хлопчина уже зайшов назад. Я подивилась на чоловіка з німим запитанням. І почала аналізувати все те, що він мені сказав.
‒ Тобі багато ще потрібно дізнатись, ‒ сказав він та повів мене іншої зали.
Через кілька секунд, я з чоловіком опинилась у іншій залі, що була наповнена різноманітними людьми. Над нашими головами тренувалась кілька акробатів на мотузках. Це були дві дівчинки та хлопчина. Потім мій погляд перехопила гімнастка, що стояла на одній руці, а паралельно іншою перегортала сторінку книги, що лежала на підлозі. Тут було людей не більше десяти, однак кожен з них займався чимось таким дивовижним. Мій погляд постійно блукав то від фокусника, що змусив зникнути свою ліву руку, до жонглера, якому час від часу кидали різні речі, починаючи від черевика до миски, що була наповнена супом, або ж від коміка, що безнадійно перебирав свої карточки, а потім викрикував: «Геніально!», до художника, якому за кілька секунд вдавалось намалювати того ж коміка. Чоловік помітив мій занадто схвильований погляд та сказав:
‒ Ходімо у більш спокійніше місце, бо вам, юна леді, не буде цікаво дивитися шоу, ‒ зараз його мова була ледь мені зрозумілою.
Напевне, знаходячись тут, він давав волю своєму акценту. Він взяв мене під руку та повів до якоїсь маленької кімнати. Це була гримерка, з кількома великими дзеркалами. Ми присіли за маленький столик, тоді чоловік мовчки показав мені кудись убік та приклав палець до губ. Я подивилась у бік, і спершу жахнулась. Там скрючившись у клубок спала жінка. Проте чим більше я дивилась на неї, тим більш чіткіше бачила її втоплене обличчя, чомусь мене це заспокоїло. Не встигла я відвести погляд від жінки, що солодко спала, на столі виявився чай, а біля столу стояв маленьких хлопчина, що з цікавістю та зляканістю дивився на мене.
‒ Ти моя нова сестра? ‒ спитав хлопчика дуже ніжним та милозвучним голосом.
Йому було не більше семи, він мав світле волосся, схоже на ранній сніг, та худорляве тіло. Поряд з дідусем, що був досить міцно зложений та мав темно-агатовий відтінок волосся та бороди, цей хлопчина видавався геть крихітним. Я не хотіла його замучувати, боялась, що він заплаче, якщо я йому відмовлю. Мій незграбний погляд попрямував до чоловіка. Він все зрозумів з мого погляду тому сам відповів хлопчині:
‒ Ми ще цього не знаємо. Я тобі це скажу після виступу.
Що?! Ми ще цього не знаємо? Що він таке говорить? Хлопчина ще раз глянув на мене своїми великими, сірчастими очима та пішов з гримерки.
‒ Що ви йому таке сказали? Не можна так відкрито говорити дітям таку нісенітницю. Вони ж вірять кожному вашому слову, ‒ мовила я найтихішим тоном яким тільки могла, щоб не розбудити жінку.
‒ Саме про це, я і хотів поговорити, ‒ так же тихо мовив чоловік.
Я уважно слухала чоловіка, хоча почала задумуватись, що тут взагалі відбувається.
‒ Коли я побачив вас, любе дитя, то зразу зрозумів хто ви. Тому і вручив вам наш квиток, ‒ почав повільно, стараючись приховати свій акцент, говорити чоловік.
‒ Однак, коли я вдруге глянула на квиток, то це, як виявилось, був простий папірець. Це якийсь фокус?
‒ Ох, ‒ з журбою в голосі почав чоловік, ‒ ваша душа сумнівається. Не хоче відкриватись дивам та чарам світу.
‒ А вивіска? Я бачила її ще до зустрічі з вами, однак моя подруга не замітила її, а пізніше і фото, яке я робила також пропало.
Чоловік здивовано дивився на мене, а потім, подумавши, сказав:
‒ Дивно чути таке. Значить цирк особисто проявляв інтерес до вас, а це, хочу сказати, буває не часто. Ви сказали, що всі знаки зникли? Це лиш значить, що вас щось тримає тут, у вашому житті. І ви сумнівались чи варто йти сюди, однак серце все-ж-таки привело вас до нам, ‒ мовив чоловік з легкою посмішкою.
‒ Чому ви говорите про цирк, як про якусь людину? ‒ коли я вперше це почула, то подумала, що дідусь обмовився, але він продовжує так говорити.
‒ Цирк ‒ це дух. Він живе тут з нами, оберігає нас. Чоловік, що пустив вас сюди, був матеріальним втіленням цирку. Саме тому Мирон не повірив тобі.
Нісенітниця якась. Я все більше думала про те, що це просто жарт. Персональна вистава? Для однієї мене? Ще більша нісенітниця.
‒ Бачу не дуже ви вірите моїм словам, ‒ з гіркотою мовив дідусь.
Я б всім серцем хотіла вірити йому, але це справді звучить дивно. У моїй свідомості виплив образ брата, він би точно повірив би цьому чоловіку. Орест не сумнівався б у цьому. Потрібно вірити.
‒ Я вірю вам, ‒ сказала я, звичайно, з деяким сумнівом у голосі, але віра все-таки переважала.
‒ Усі, кого ти могла змогу бачити в цьому цирку, ‒ сироти, що зашились без родини та близьких, без надії в серці. Цирк став для них тим, хто дав їм домівку, сім’ю, друзів. Колись серце привело їх сюди, і вони вирішили залишились тут. У цих дітей, дорослих та занадто дорослих, ‒ на цих словах він посміхнувся сам до себе, ‒ не було нічого, але цирк дав їм те, що змусило їх жити далі.
Зараз у його очах був сум та жаль, однак вони не були трагічними. Його погляд був сповнений солодким жалем та теплим сумом.
‒ Я хочу, щоб ви залишились тут, з нами, ‒ сказав чоловік та подивився прямо мені в очі.
Не знаю, що сказати. Не могла мовити й слова. Мені тут затишно, спокійно та тривога, що не покидала мене довгий час відступила. Я віру цьому дідусю, і відчуваю, що в його словах немає лихого. Хочу залишитись, хочу бути тут, навіть якщо це невдалий жарт та виставка. Однак думці був лише брат. Я не могла його покинути, не могла взяти та просто так линути з цирком. Чоловік зрозумів усе без слів та сказав:
‒ Гаразд. Однак на виставу ви подивитесь?
‒ Звичайно, ‒ мовила я зі сльозами на очах.
***
Мене провів до місця Мирон. Хлопець мовчав та постійно кидав на мене гнівні погляди, сповнені засудження. Я сіла та вирішила висловити все, що було в мене на думці:
‒ Чому ти постійно кидаєш на мене свої незадоволені погляди? Я уже все пояснила, чому ж тоді ти ставишся до мене так, ніби я якась шахрайка, що обманула вас всіх?
Мирон зупинився та подивився на мене. Він стояв мовчки та дивився на мене ніби старанно хотів знайти відповідь в обрисах мого обличчя.
‒ А хіба не обманула? ‒ запитав він.
Голос його не був наповнений злістю чи ображенням, він звучав так… засмучено?
‒ Маленький хлопчик, якого ти бачила, ‒ знову мовив він, ‒ Анті, так радісно вибіг з гримерки та почав розказувати, як ти йому сподобалась, як він радий, що в нього появилася ще одна сестричка. Але, судячи по твоєму вигляду, ти відмовилась залишитись з нами. Ти хоча б розумієш, що він буде відчувати, коли ти підеш і більше не прийдеш? Діти в його віці все близько до серця сприймають.
Я не могла більш дивитись в його очі. Відвернулась та не відповіла на це. Хіба я винна в тому, що цирк мене сам привів сюди? У чому моя вина? Я ніколи й не говорила, що маю намір залишитись тут.
‒ Тому я не хотів тебе пускати. Я хотів ще при першій секунді, коли ти сказала про дух цирку, вивести тебе звідси, бо розумів, що ти не залишишся з нами.
Потім він пішов, не чекаючи на мою відповідь. Чому цей нахаба змушує мене відчувати себе винною? Ще кілька хвилин я гнівилась на Мирона, а потім зрозуміла, що, певне, він був правий.
Мене посадили в перший ряд з якого було дуже добре все видно. Зал наповнювався людьми, маленькими дітьми та запахом смаженого попкорну. Біля мене з одного боку сіла дитина років п’яти та мама, а інше сидіння залишалося пусте.
Світло в залі виключили, нічого і ніде не було видно. Спершу відчувалось якась напруга. Дівчинка, що сиділа поруч, щось перелякано говорила мамі. Однак не встигли батьки заспокоїти своїх дітей, як сцена яскраво засвітила. Пролунали перші оплески. На сцені стояв хлопчина з лялькою в руках. Я здивувалась, коли впізнала хлопця. Це був Мирон. Одягнутий він був у кумедний наряд, а лялька, що він тримав, була так же само одягнута, тільки наряд ляльки був схожий на плаття.
‒ Леді, джентльмени та їх прекрасні дітки, ‒ почав Мирон, оглядаючи залу своїми зеленими очима.
‒ Леді та джентльмени? ‒ почувся голос, якоїсь дівчини. ‒ Це ти так вітаєш публіку? Стидно тобі має бути, Мироне, ‒ сказала лялька та повернулась до хлопця.
Так виходить, що Мирон ‒ черевомовець?
‒ Мері, ‒ сказав хлопець до ляльки, ‒ ти можеш не псувати мені виступ?
‒ Мерііі, ти могеш не пувати мні виииисттуп, ‒ перекривлювала його лялька. ‒ А ти можеш виступати нормально? Мені соромно за тебе.
Лялька відвернулась від хлопця та тепер дивилась у зал.
‒ Вас також бісить цей вискочка? ‒ запитала лялька.
У залі почулись оплески та крики дітей. Я відразу відмітила для себе, що Мирон дуже здібний. Я бачила кілька черевомовців у життя, проте вони навіть не зрівняються з ним. Хлопець мав навіть акторські навички, що робили його виступ бездоганним.
‒ Тепер я буду вести шоу. Мирон, тебе звільнено, ‒ останню репліку лялька сказала Мирону, тоді обличчя останнього насупилося.
Лялька взяла ліву руку Мирона та поглянула на годинник.
‒ Ох, ми уже не вкладаємося у час. Усе через тебе, ‒ гнівно сказала лялька. ‒ І так, люба публіко, зустрічайте неповторного хлопчика Анті та його домашню тваринку.
Пролунали оплески, і на сцену під милу музику вийшов хлопчик, якого я зустріла у гримерні. А позаду його йшла велика чорна собака. Я злякалась за дитину, бо собака була справді дуже велико. У моїй свідомості уже складався план того, як я буду спасати хлопчика, якщо пес буде вести себе дивно.
‒ Не переживайте, все в порядку ‒ пролунало біля мене.
Я обернулась та побачила, що на місці, яке на залишалось пусте, зараз сидить чоловік. Його я впізнала, хоча зовнішність я знову-таки запам’ятати не змогла. Чоловік, що впустив мене до цирку. Я не почула, як він прийшов та сів сюди. Значить, це дух цирку? Вирішивши, що я й так уже надто довго дивлюсь на нього, я відвела всій погляд знову на Анті. Хлопчик грався та виконував різні трюки з собакою, що здавалась була вдвічі більша за нього. Анті здавався щасливим, його очі світились кожного разу, коли він чув оплески та коли його друг, з яким він виступав, вдало виконував команди. Здавалось, ніби пса я бачила раніше, однак у залі, в якій всі тренувались, не було й духу якоїсь тварини. Тим більше я думаю, що запам’ятала б його, якщо б десь побачила. Собака була великою та чорнявою, таких на вулиці не зустрінеш. Однак вдача, незважаючи на страхаючу зовнішність, здавалася спокійною та кмітливою. У кінці кінців я заспокоїлась, коли побачила, як Анті дивиться на пса з довірою, і як останній слухається його. Я відчула щось схоже на душевний спокій, коли дивилась на це.
Після цього на сцену вийшов Мирон, що знову розіграв сценку з лялькою, а потім вони на сцену запросили акробатів. Точніше не на сцену, а на простір над сценою. Дві дівчинки та хлопець літали та малювали в повітрі справжні картини. Виступи були найрізноманітніші. Кожний вихід викликав у дівчинки, що сиділа біля мене, безліч емоцій. Вона все зверталася до мама, показувала своєю ручкою та хлопала найперша після виступу. Я сиділа та з моїх очей знову полилися сльози. Це так чарівно. Ці люди творять чудеса, дарять надію, яка буде з дітьми до кінця їхнього життя. Чомусь ця дівчинка нагадала мені Ореста. Так дивно, але майже все у цьому чудному маленькому світі нагадувало мені про нього. Орест не був оточений чудесами, як я раніше думала, він створював їх.
‒ Ти повинна його відпустити, ‒ мовив чолові, що ніби прочитав мої думки.
‒ Я не можу, ‒ сказала я, помітивши, що виступ уже закінчився і люди стали розходитись, ‒ він мій брат, я живу лише заради нього.
Я почала схлипувати, а чоловік лише обняв мене. Тепло, що розповзлося по моєму тілу, було таке ніжне, повільне та спокійне. Те відчуття, що виникнуло тоді, як цей дух торкнувся мене, можна було порівняти лише з тим, як брат брав мене за руку, коли ми були ще зовсім крихітними. Я скучила за тобою.
***
У руках у мене конвалії. Руки тремтіли, однак я не плакала.
‒ Я прийшла, щоб попрощатися з тобою, Орест, ‒ мовила тихо я. ‒ Я знайшла те, що так давно шукала. Чудеса, якими ти сповнював світ навколо мене, з’явилися знову в моєму життя. Старанно шукаючи те, що змогло б заповнити порожнечу десь у грудях, я загубила себе та пам’ять про тебе. Ти вибачиш свою меншу сестру за те, що так довго не могла тебе відпустити?
Я поклала квіти на могилу.
‒ Обіцяю прожити це життя добре. Обіцяю, що буду, як і ти вірити в чудеса та створювати їх. Я люблю тебе, братику.
|
|
|
|
Время приёма: 15:50 17.01.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев