av007 Крила

    Змахнув темно-сірим крилом,
    На вдиху, на видиху,
    Примружився.
    Не зачепити би.

    
    
    Брезентова покрівля плескала від вітру. Я відтягнула тканину й визирнула – пахло дощем, а небо було густим і темним. Пірнула всередину човна, затягуючи мотузку тугіше. Десь вдалині буяла гроза, і човен нервово погойдувався на повітряних потоках. Рі витягнув ліхтарик, ввімкнув, усміхнувся загадково й дістав хустку, зав’язану вузлом, акуратно розгорнув, розправив крайчики. Я присунулася, розглядаючи вміст. Ти диви, солодощі. Зацукровані горішки й сушня.
    – Де роздобув?
    – У гостя, – самовдоволено хмикнув Рі.
    Я зрозуміла, що поцупив і насупилася. Знайшов чим похвалятися. А якби спіймали?
    
    Почулося характерне торохтіння, наближалася джонка. Двигун скинув оберти, захлинувся й різко змовк. Нас обдало запахом гару і відпрацьованого палива, пролунав невиразний окрик, але двигун ізнов завівся та загудів хрипким гуркотом.
    – Чужий човен, – зауважив Рі.
    Їдкий дим лоскотав ніздрі, і я голосно чхнула.
    – З чого вирішив, звідки тут чужому взятися?
    – Звук. Наші боти інакше працюють. Ось зараз низький, гуркоче, а потім свистить, ніби «і-їх» і знову гуде.
    Я прислухалася, намагаючись вловити це «і-їх»: – Є щось схоже.
    – І запах, паливна суміш інша.
    – Горілим смердить, – я знову чхнула.
    
    Джонка стояла на місці, не причалювала й не відходила. Двигун працював вхолосту, але не знижував оберти.
    – Може гість їде? – припустила я і схопила зацукрований горішок. Покатала на язику і з насолодою примружилася. – М-мм.
    – У нього бот інший, біля центральної пристані стоїть, разом же ходили дивитися. Двигун новий, майже безшумний. З островів. Гість там буває часто.
    Угу, – погодилася я, подумавши, що човен у гостя крутий, а цей і справді звучить, як мотлох, і зітхнула: «горішки». Наші обмінювали улов на продукти, що вирощуються на островах, але такої розкоші як солодощі, в таборі не водилося.
    – Тс-с, – шепнув Рі і вимкнув ліхтарик. По помостах хтось йшов. Важкі черевики з металевою скобою. Чувся дзвін і постукування. Невідомий зупинився, дошка рипнула під його вагою, розвернувся і квапливо пішов назад.
    – Підемо, поки не застукали? – запропонувала я. Підняла брезент, оглянула помости. Темно, ліхтарі чомусь не горіли, навіть червоні – габаритні. Глянула в бік, куди пішли важкі черевики – нічого не видно. І лише світильник біля халупи Мо блимав, ніби маяк. Перебої з електрикою чи що? Раптом зовсім поруч почулися голоси. Я швидко пірнула на дно човна, поправила брезент і зачаїлася. Рі лежав поруч, його подих лоскотав шию. Обережно взяв мене за руку, і я відповіла легким потиском пальців.
    Прислухалася. На помостах, прямо над нами, сперечалися. Двоє. Жінка злобно шипіла, переходячи на істеричний вереск. Чоловік говорив спокійно й тихо, слів не розібрати. Низький тембр. Хоча. Жінку я теж не розуміла, мова здавалася незнайомою, та інтонації незвичні. У нашому таборі так не говорять. Але вищає характерно.
    – Голосіння знайоме. А ось чоловічий голос уперше чую, – шепнула я другові.
    – На гостя схожий, тільки балакає не по-нашому, – зауважив Рі.
     
    Гість прибув сьогодні вранці. Важливий, одягнений чепурно, та й сам гарний, з тих, за якими дівчата сохнуть. На ногах черевики високі, не босий, як більшість сільських. І човен у нього двокорпусний, довгий. Приїхав не сам, помічник у човні залишився, чи вартувати, чи не можна йому в селі з’являтися. Коли ходили на човен витріщатися, бачила помічника – палубу драїв. Інтересний дядько: високий і плечистий, тільки сутулий, навіть згорблений, волосся чорняве, обличчя смагляве й ніс довгий, із горбинкою - такий собі пташиний дзьоб.
    Гостя староста зустрічав і усамітнився з ним до вечора, поки сільські до святкової вечері готувалися. Гість подарунків привіз, із човна виносили сувої тканин і кошики, повні різних різнощів.
     
    Застілля ще тривало, і ми з Рі непомітно вислизнули, сховалися в старій джонці недалеко від покинутого причалу – покурити.
     
    Зовні пролунав дзвінкий удар, як від ляпасу й гіркий схлип, що закінчився риданням. Мені так і кортіло зиркнути, подивитися хоча б одним оком, але Рі схопив за руку, зупинив. Пролунали легкі кроки, що віддалялися – хтось квапливо йшов по помостах у село - і другі важкі, брязкучі, у протилежний бік, до старої пристані. У ніс вдарило тютюновим димом і чимось терпким і міцним. Загавкав собака, зайшовся ненадовго, і через кілька хвилин нарешті відійшла джонка – двигун гудів на віддалі. Незабаром усе стихло.
    Ми почекали ще трохи, обережно відвернули тент. Никого, і тиша дзвінка, тільки мерехтливі габаритні вогні на помостах нарешті увімкнулися.
    – Покурим, раз збиралися, потім розбіжимося, – Рі дістав самокрутку, тернув сірник, запалив, простягнув мені. Затягнулася й повернула другові. Добре. Солодкуватий димок легкої цівкою йшов у небо. Хмари розійшлися і прямо над нами, виступаючи з розсипу зірок, сяяв місяць. Тонкий, молодий і лукавий, з загостреними, витягнутими ріжками.
    Зітхнула з жалем, пора йти. Ні, мене не почнуть шукати, дівчина самостійна, що хочу, те й роблю, а ось Рі може і влетіти. Друг потрапив у табір майже дорослим, узяли працівником і господиня в нього злюща.
     
    Поверталися нарізно, та й не по дорозі нам. Я вийшла першою, минула хатину старого Мо й почула позаду крик. Страшний, на низькій ноті, і хрипіння. Серце підстрибнуло в грудях, мене скував жах. Хтось ступав важко й дихав шумно, а я не могла поворухнутися. Кроки затихли, різко спалахнуло освітлення, від чого я заплющила очі. Незабаром затупотіли, ніби бігло відразу кілька людей, і хтось закричав: «вбили, вбили». Заціпеніння відпустило, і я повернула назад.
    Ліхтар розгойдувався на вітру, світло, чомусь мерехтливе й занадто яскраве, ніби не ліхтар це був, а прожектор, вихопило лежачу на містках жінку. Руки розкинуті, права стиснута в кулак, широко розкриті очі дивилися в небо, на обличчі нерухомою маскою застигло дивне, майже дитяче здивування. Хустка квітчаста, знайома. Ігара – дружина старости?
    Не відразу я зрозуміла, що не Ігара це, а дурненька Лу, й очі в неї неживі більше. На грудях, прямо під серцем, розповзалася багряна пляма. Біля дівчини стояв Рі, тримав ніж, і пальці вимазані червоним. Кров? Навколо юрмилися сільські. Коли тільки встигли? Серед них і гість був, і староста.
    – Ти, хлопець, ніж викинь, – тихо сказав гість.
    Рі розтиснув пальці, ніж глухо вдарився об дерев’яний настил. Як завжди сутулий, але зараз якийсь особливо згорблений і нещасний, друг подивився на мене, розгублено і винувато, і раптом різко підскочив, відштовхнув старосту, кинувся по помостам до старої пристані. З жахом зрозуміла – зараз стрибне вниз. Гість побіг слідом, не наздогнав, але вхопив Рі за сорочку, хлопець рвонувся, намагаючись вивільнитися. Тканина лопнула, на оголеній спині Рі розпрямилися крила.
    – Мутант, – зойкнув хтось.
    Добігти до краю Рі не встиг. Ворона, наш гард, скелею виріс у нього на шляху, збив із ніг.
    Рі заламали руки й повели до обори, де в клітинах містилися бійцівські собаки. Табір часто виїжджав на ярмарки, влаштовував різні шоу, у тому числі й собачі бої. Жорстока штука, але популярна, приносила чималий прибуток.
    Сільські розходилися, і тільки біля бідолахи Лу метушилися жінки.
     
    Вночі сон мене не брав. Від думок поганих голова розболілася. Що сталося за ті кілька хвилин? Рі не здатний на вбивство, та ще й на таке жорстоке. Однак його застали з ножем над нерухомим тілом. Сама бачила кров на руках приятеля. І чому Лу? Дівчина хоч і дивна, але добра й нешкідлива. Її всі любили.
    Ах, якби ми повернулися разом! Я розплакалася через Лу і від образи, адже Рі приховував від мене, що мутант. Таких, як він уникали, навіть боялися, якби дізналися, могли запросто вигнати з табору. Але я завжди думала – раз ми друзі, між нами не повинно бути таємниць.
     
    Так і не заснувши, вранці вибралася з човна, що був мені замість будинка. Село ще спало, і тільки із житла старости доносився жіноче виття – плакальниці голосили над тілом Лу.
    Небо було ясним і безхмарним, ранкове сонце заливало округу м’яким рожевим світлом. Я повернулася до місця, де Лу знайшли. Чисто все, прибрано, ні плямочки не залишилося. Пройшлася по дошках туди й сюди, озирнулася. Встала обличчям до села. Хатина Мо – попереду, позаду старий причал, якраз посередині – джонка, де ми з Рі сиділи. Не доходячи до причалу є розвилка, помости йдуть вліво, по ним можна вийти на центральну пристань. Лу лежала до розвилки.
    Погляд ковзнув по поручнях, зелене покриття виглядало обдертим. Подряпини і свіжі. Можливо Лу схопилася, коли падала. Чи навідатися до плакальниць? Якщо не вичистили, під нігтями могла залишитися фарба. Хоча це ні про що не скаже, крім того, що Лу подряпала поручні.
    На дерев’яних дошках, якраз біля моїх ніг лежала пір’їнка. Я підняла її й розглянула. Подовжена, велика, димчасто-сіра. Гм. Невже з крил Рі висмикнулася, коли вони з гостем боролися? А з чого я взяла, що вони боролися? Сорочка ціла була, і крила потім побачили. Дивно як усе. І ніж. У Рі був складаний ножик, з усілякими корисними штуками, але в руках приятель тримав зовсім інший ніж, з довгим широким лезом, схожим наш різник туші обробляє.
    Скільки неясностей! Зрозуміло лише чому Рі сутулився – крила ховав, хоча вони в нього й невеликі. Крилатих мутантів я одного разу зустрічала. Ми якраз на ярмарку були, на великому острові, що є частиною основного архіпелагу. Мутанти виступали разом із цирком. Пара. Крила темні, відливали синявою. Великі – у складеному стані, кінчики досягали попереку. Подумала ще, що такі могли б утримати людське тіло у воздуху.
     
    У роздумах, я дійшла до обори. Рі посадили в собачу клітку, занадто низьку, переміщатися він міг тільки навпочіпки. Друг виглядав не дуже добре. Зацькований і змучений погляд, на щоці бурів синець. Побачивши мене, Рі підвівся, стукнувся головою об прути, скривився й посміхнувся, зніяковіло й сумно.
    – Я не вбивав. Спіткнувся об якусь залізяку, коли йшов, підняв, а це ніж, і ліхтарі одразу засвітилися… а там вона лежить… Віриш мені, Тату?
    – Вірю, – пробурмотіла я й зітхнула. Не здатний Рі на таке й не встиг би за кілька хвилин на Лу напасти.
    – Але це не має значення. Я – мутант, значить винен, – гірко сказав Рі. До обори хтось наближався, і він поспішно додав: – Іди, Татка, не треба, щоби тебе зі мною бачили.
    Я хотіла заперечити, але все-таки послухалася й пішла, вирішивши поговорити зі старостою, розповісти, що з Рі провела вечір.
     
    Помости до оселі старости вели широкі, нові, будинок – кращий і самий просторий у всьому селу. Батьків у Лу не було, жила вона в невеликому боті на околиці, тому староста облаштував приміщення, щоби плакальниці зробили все як годиться, і кожен зміг попрощатися. Подумала, давно ми стоїмо на одному місці. Раніше хатини були тимчасові, розібрав по човнах, і весь табір на ходу. І жили більше в човнах, ніж у хатинах. А будинок, як у старости, просто так і не розбереш. З іншого боку, місце знайшли гарне, повітряні фронти обходять стороною, тому й заспокоїлися, осіли. Спочатку ще балакали про кочове життя, але облаштовуватися в повітрі складно, а острова архіпелагу занадто перенаселені, нам там нічого робити. Поступово всі розслабилися і про переїзд забули.
     
    У будинку старости двері були відчинені. Я обережно зазирнула. Плакальниці ще не закінчили, але й не співали, речитативом повторювали тексти. І Кру – чаклунка наша – керувала процесом. Побачивши мене, поманила гачкуватим пальцем:
    – Заходь, Тату.
    Я увійшла й опустила очі, на чаклунку краще не дивитися. Побачила Лу й не стримала сліз. Як можна було її образити? І хто на таке спромігся?
    Лу переодягли, причесали, здавалося, що бідолаха спить. Спокійна така, гарна: коси темні, пекучі і фігурка жіноча. Ось тільки дивна Лу була, бачила різне, чого насправді не існувало. Бувало смикає намисто, лепече щось незрозуміле. Доросла, старша за мене, а поводила себе наче дитина.
     
    Села поруч, належить ось так посидіти, зиркнула на Лу. Руки витончені, пальці тонкі, нігті чисті й акуратні, не обламані ніде. Запитала плакальниць, чи вони нігтями займалися. Мені відповіли, що ні. Помітила, що на шиї в Лу відсутнє намисто, тільки слід тонкий виднівся, схожий на червону смужку.
    – Намисто де? Лу ніколи з ним не розлучалася.
    – Без нього принесли. Посилала дівчат шукати, скрізь оглянули – нема, – відповіла чаклунка й додала крізь зуби: – А в кулачку в неї пір’я знайшли. Мутанта триклятого. Схопила бідолаха, і так і тримала.
    – Можна подивитися? – попросила я.
    Чаклунка підвела мене до столу, де в невеликій плетений вазі лежало кілька пер. Сірі, трохи світліше, ніж я знайшла, і дрібні, пухові.
    – На пташині схожі, – задумливо промовила я.
    – Так напівптахи вони і є, нечисті кодла, – відповіла чаклунка. – Нічого, не довго залишилося, очистять.
    Я кивнула, ніби як погоджуючись, та серце защеміло. Що тепер із Рі зроблять? Адже не стануть розбиратися.
    – Старосту де знайти?
    – Не турбуй його, дівчинка. Ігара пропала.
    – Як пропала? – здивувалася я.
     
    Дружина в старости – норовиста, але красуня. Висока, фігуриста, очі темні, оксамитові. Подивиться, ніби вистрілить. Коси – густі й чорні, дістають майже до талії. Не те що я – дрібна й худа, у свої сімнадцять виглядаю, як дівчисько. Білошкіра, але веснянкувата. Волосся – руде, ще й в’ється дрібно, що не розчешеш та не заплетеш. Хоч з очима пощастило, зелені вони, старий Мо каже –  як у відьми.
     
    Чаклунка обвела мене чіпким поглядом, я опустила голову ще нижче:
    – Мутант, випадково, не твій приятель? Кажуть, ви часто тинялися разом.
    Зрозуміла, що краще піти, поки й мене до нечистих не записали. Намагаючись не дивитися на чаклунку і всім своїм виглядом висловлюючи смиренність, вийшла з дому й ледь не налетіла на гостя. Вірніше, на його черевики. Жовта шкіра, товста підошва. Підняла голову. Серйозний. Губи щільно стиснуті. Волосся світле й коротке, а очі глибокі, сірі.
    – Куди так поспішаєш? – він усміхнувся.
    – Старосту шукала. Але в нього дружина кудись поділася, просили не турбувати, – буркнула я.
    – Дружина… – гість скривився й чомусь хмикнув.
    Усміхнулася розуміюче. Характер в Ігари сварливий. Ніс задирає, немов ми їй не рівня. Згадала незвичний говір, який чула вчора. Рі тоді ще сказав, що на гостя схоже.
    – Сам звідки будеш?
    – З півночі я. Та й ти виглядаєш як північанка – руденька. Рідкісна масть і для наших країв, майже ніде більше не зустрічається.
    Я пирхнула для порядку, хоча й задумалась. Найда я, батьків своїх не знаю, можливо гість правду каже.
    – Думала, ти поїхав учора.
    – Хотів, та не вийшло, – гість скривився. – А тепер розслідування почекаю. Викликали розслідувача з островів. Прибуде через кілька днів.
     
    Загавкали собаки й тут же пролунали крики. Обидва ми кинулися до обори з клітинами. Там свистів та стукав натовп, лютим виттям йому вторували собаки. Серце стиснулося від передчуття біди. Двоє чоловіків витягли Рі з клітки, розпластали обличчям донизу на дерев’яному помості і тримали. А різник наш стояв напоготові із сокирою в руках. Поруч палала жаровня з вугіллям. Мій друг виривався і кричав:
    – Це не я, не я. Не вбивав, тільки ніж підняв, не я.
    Один із чоловіків вдарив його по обличчю, з розбитого носа потекла кров, Рі перестав смикатися й затих. У погляді застигла приреченість.
    Я пробиралася до помосту, але мене тіснили назад. Краєм ока помітила старосту, він стояв трохи віддалік, схрестивши на грудях руки, і спокійно спостерігав. А гість, швидко він там опинився, щось шепотів йому у вухо. Староста хмурився, хитав головою, потім відсторонився й кивнув, дивлячись не на гостя, а на когось біля помосту. Різник підскочив до Рі, відтягнув ліве крило й замахнувся сокирою. Я заплющила очі. Пролунало чвакання, зойк і стукіт металу по дереву, які потонули в схвальному реву натовпу. Широка чоловіча спина загородила огляд. Почула повторний стукіт, несамовитий крик Рі, і відчула запах паленого м’яса. Крик різко обірвався, я побачила, як чоловіки тягнуть непритомне тіло назад у клітку. Рі кинули всередину, зачинили грати, замок клацнув, жадібно брязнувши по скобах.
    Натовп рідшав, роззяви розходилися, і незабаром я залишилася одна. Сльози текли з очей, і було так боляче, ніби це мої рани припекли розпеченим залізом.
     
    Хтось торкнув мене за плече, я розвернулася і втупилася носом у широкі груди гостя. Він легенько притиснув до себе, погладив по голові, шепнув на вухо:
    – Заспокойся.
    – Не винен він, – я схлипнула. – Ми разом у джонці курили. Навіть якщо й хотів зло створити, не встиг би. І взагалі, Рі – не злочинець.
    – Шкода хлопчину. Дурні забобони! Не можна так. Йдемо, ліки для приятеля твого дам, і розкажеш мені все.
    Подивилася на нього з недовірою, так прямо й розповім, але пішла. На помості залишилися крила. Я намагалася не дивитися, але не могла відвести погляд. Закривавлені біле пір’я й пух, багато пуха, зазвичай так у пташенят буває.
    – Мутація недавно почалася, – зауважив гість. – Не виросли ще.
     
    Бот стояв на колишньому місці, тільки помічника на палубі не було. Як заворожена дивилася на човен. Широка і плоска конструкція, насаджена на гостроносі корпуси-ракети. Містка штука, напевно. Ходить без вітрила, на відміну від багатьох джонок, не залежить від ходового вітру.
    – Подобається? Катамаран це, кличу його – Кет, – з гордістю промовив гість.
    Ми піднялися, гість дав знак почекати і зник усередині. На палубі стояли шезлонги, я влаштувалася в одному з них. Гість скоро повернувся, приніс невеликий пухирець і подав мені.
    – П’ять крапель на пінту води й давай приятелю кожні дві години.
    Узяла бульбашка, покрутила – рідина всередині бурштинова, прозора.
    – Всю пінту давати?
    – Половини на один раз досить.
    – Ти лікар? – запитала із сумнівом.
    – Ні. Але не бійся, від цього шкоди не буде. Біль зменшиться, і запалення не почнеться. Шкода гоюща мазь закінчилася.
    – Навіщо допомагаєш? Не вважаєш мутантів нелюдами? – я здивувалася.
    Гість помовчав трохи і сказав:
    – Не люблю дурість і неуцтво.
    – Співчуваєш, значить, – прорекла я й раптово запитала. – Правда, що мутанти літати можуть?
    – Цілком. Якщо крила дорослі. Але не в період линяння, коли махові пера випадають. Друг твій – пташеня, впав би. Тому й зупинив.
    – Зрозумів, що він мутант? – здивувалася я. – Багато про крилатих знаєш. Випадково не один із них?
    – Ні, – гість розсміявся, але в сміху чулася гіркота. – Подруга в мене була з крилами. Красива. Теж руда… Ех… Але повернемося до тебе. Значить, гуляла разом з…?
    – Рі. А я – Тата. Весь вечір у човні провели, недалеко від хатини Мо. Курили, розмовляли.
    – Так як же Рі виявився біля тіла з ножем у руці?
    – Не знаю, – я опустила очі. – Окремо йшли та в різні боки. Я, коли крики почула, одразу назад побігла. А там Рі біля Лу і з ножем. Спочатку подумала, що це дружина старости, Ігара. Схожі вони. До того ж Ігара свою хустку Лу подарувала. Бідолаха її наділа і… – я замовкла. Згадала жіночий вереск зі знайомим голосінням.
    – Поки в човні сиділи, чула, ніби Ігара з чолов'ягою якимось лаялася і сперечалася. Тільки балакали вони не по-нашому.
    Гість спохмурнів, сірі очі звузилися.
    – Що небудь ще?
    – Ходив хтось у важких черевиках, – я виразно подивилася на взуття співрозмовника, – і собаки гавкали.
    Гість зніяковіло переступив із ноги на ногу. М’який звук, у вчорашніх точно скоби були, я пам’ятала стукіт металу.
    – А ви зі старостою як там опинилися?
    – Справи в нас, – гість посміхнувся. – Закінчили вже. Ліхтарі не працювали, пішли перевірити генератор і почули крики. Але генератор ваш гард запустив, замкнуло там щось.
    – На півночі мова, напевно, відрізняється. Скажи що-небудь на своєму, – попросила я.
    – Ігара ні з півночі, чорнява, – задумливо сказав гість, проігнорувавши моє прохання. – Кочівники на півдні живуть, у них закон свій і релігія. Ігара на них схожа.
    – І говорять іншою мовою?
    – Так, але я їй не володію.
    Я подякувала за ліки й зібралася йти. Підходячи до трапу, натрапила на помічника, який горбатою горою височів перед мене, затуляючи шлях. Ну і здоровило! Машинально глянула на його ноги – босий. Повільно підняла голову і здригнулася. Пекучі очі які, тривожні, пронизували мене наскрізь. Стало лячно. Пробурмотіла щось незрозуміле, бочком протиснулася між ним і поручнями і рвонула геть із човна. Посковзнулася на помостах і розтягнулася та чимало вдарила коліно. З човна пролунав сміх. Я піднялася й міцно вилаялася, як це робив старий Мо, коли хапав зайвого, викликавши в помічника ще один напад реготу.
    Відсміявшись, він сказав: – Мала ще так лаятися, – розвернувся та зник у трюмі.
    Голос низький, з легким акцентом.
     
    Я шипіла й обтрушувалася – падаючи, замазалася. Помости були слизькі, ніби пролили щось, і вимазані брудом. Гм. Застигла, розглядаючи сліди. Натоптано. Тут ми з гостем пройшли. Він попереду, поруч відбитки босих ніг – мої. А ось ще слід, теж черевик, але більше і виїмка у формі підкови на підборах. Чи не та скоба металева? Слід вів до човна гостя, але недалеко від трапа губився. А біля поручнів у невеликій калюжі валялося перо. Підібрала його й обтрусила. Димчасте. Сунула за пазуху, заодно перевіривши, що бульбашка не розбилася.
     
    Напій я зробила, як гість наказав, перелила в баклагу й обережно прокралася до обори. Побачивши мене, собаки почали скавчати й барабанити хвостами. Адже я їх завжди підгодовую, і зараз смаколики принесла. Швидко розкидала їжу по клітинам, поплескала по загривку ватажка й зайнялася Рі. Друг посміхнувся, але я бачила, наскільки йому погано.
    – Пий. Легше стане, – протягнула баклагу.
    Рі припав жадібно, випив до краплі. Бідолаха, йому і води не давали, а я не здогадалася принести. Рі просунув руку крізь прути, схопив мою, стиснув пальці. У мене клубок до горла підступив, говорити не можу. Друг зрозумів усе, відпустив, я піднялася, позадкувала й ледь не спіткнулася об закривавлені, обгризені кістки, що лежали в брудному, залитому бурим, пуху. З жахом зрозуміла, вони спеціально не прибрали крила, щоби Рі бачив, як щури терзають то, що недавно було його тілом.
     
    Розмазуючи по обличчю сльози, дійшла до хатини Мо. Старий завжди знаходив для мене слова втішання.
    – Гей, Мо! – крикнула з помостів.
    Старий сидів на триногому кособокому стільці в носовій частині бота, який ми називали хатиною, тому що Мо надмурував і веранду, і невеликий будиночок, і так захарастив човна, що від нього незайнятим залишився тільки ніс.
    Пихкаючи незмінною люлькою, Мо співчутливо оглянув мене з голови до ніг і похитав головою:
    – Входь, Тату. Зажурена яка. Розумію, товаришувала з маніяком.
    – Мо, і ти туди ж, – з докором сказала я, забираючись на пошарпаний бот. – Не винен Рі.
    – Не кажи. Мутанти хорошими тільки прикидаються. Насправді нутро в них чорне. Пощастило тобі, дівчинко, легко відбулася.
    «Упертий дідуган», – подумала я, але заводитися не стала. Сіла прямо на дошки, підгорнула ноги, дістала кусень свіжого хліба й ковбаску, якими щойно розжилася на кухні.
    – Ось тримай.
    Мо відкусив ковбаску, дбайливо підхопив хлібець, жадібно потягнув носом.
    – Білий! Давно не їв. Гість борошна підвіз? Спасибі, догодила.
    – Скажи, адже ти не спав, коли з Лу нещастя трапилося? – обережно запитала я.
    – А що мені спати? Ще рано було. Сидів тут, зовні.
    – Може чув чого? Джонку чужу? – підказала я. – У неї ще двигун свистів із таким звуком: «і-їх».
    Старий скривився, напружився, я так і бачила, як ворушаться звивини в його черепку. Раптом закрив очі, голова впала на груди – заснув. Я підвелася, щоби упарити його гарненько, але Мо стрепенувся, і як ні в чому не бувало, продовжив.
    – Контрабандисти, ага. Підходив човен. Гасу мені завезли.
    – Знаю я твій «гас».
    – А що? Одна в мене радість, – губи Мо розповзлися в усмішці. – Довго стояли вони, хтось повертався. Чужий, не із сільських.
    – Бачив? Розкажи.
    – Хлопчина. Нижче наших чолов’яг буде, але вище за тебе. У черевиках йшов, ступав м’яко, нога маленька. Обличчя не розгледів – ліхтарі не світили.
    – Твій горів, – не погодилась я.
    – Так відвернувся ненадовго. Фігуру зі спини бачив.
    – Значить повертався… А як приходив, помітив?
    – Ні. Контрабандистів двоє зійшло, один до мене прийшов із «гасом», я йому тож дещо в обмін приготував, – старий загадково хмикнув. – А другий до центру попрямував, мабуть зі старостою зустріч була. Повернувся швидко. Третього – хлопчину, я не помітив. Джонка ніби як відійшла, двигун замовк, але запрацював знову.
    – Чув, що Ігара пропала?
    – Ага. Тільки кажуть, що не пропала вона, мутант із помостів скинув. Дурненька Лу бачила, почала кричати, він і її того.
    – Мо, ми з Рі курили по сусідству, не міг він Ігару скинути, – заперечила я. – І не кричав ніхто, поки Лу не знайшли.
    – Не кажи нікому, що з мутантом була, – суворо наказав Мо. – Він уже відлітався, а тобі – жити.
    – Розслідувач приїжджає, винного знайде.
    Мо недобре розсміявся, і я зрозуміла, не дочекається табір розслідувача, самосуд влаштує.
     
    За спиною старого височіла купа мотлоху. Мо охочий до збирання всяких штук, що знайде, відразу до себе тягне. Пляшечки зберігає порожні і склянки, бляшанки всякі.
    Як завжди, я розглядала «скарби», у пошуках корисного. Старий – не жадібний, якщо попросити, віддасть. Привернула увагу банка з яскравою етикеткою, узяла, заглянула й мало не впустила. Всередині лежало намисто. Но тонкій нитці прозорі камінці з іскристими гранями – у них виблискувала й переливалася веселка. Таке було в Лу.
    – Мо, де ти це взяв?
    – Валялося якраз перед моєю стоянкою. Упустили, я й підібрав.
    – Хто кинув? – я аж підскочила. – Давай, Мо, згадуй! Коли ти намисто знайшов?
    – Вчора? – невпевнено сказав старий і почухав потилицю. – Точно вчора.
    – Контрабандисти поїхали чи ні?
    – Не пам’ятаю, – задумався Мо. – Так хлопчина й кинув. Пам’ятаєш, де ґудзик із поручнів стирчить? Ти все просила мене висмикнути та зашліфувати. Хлопчина за нього зачепився, лаявся, видко одяг подер. Поспішав він, не помітив, як випало щось – стукнуло по дереву, я чув. І джонка незабаром відчалила. Намисто цінне, між іншим. Збуду добре.
    – Не збудеш, – похитала я головою. – Це Лу намисто, доведеться повернути. Звідки знаєш, що цінне?
    – Дивись сама. – Мо взяв порожню пляшку і провів камінцем по склу. Продемонстрував подряпину. – Ось. Не скельце якесь. Міське намисто.
     
    Цікаво. Після катастрофи, коли жити на поверхні стало неможливе, відкололися й пішли нагору острова – осколки, утворивши архіпелаг. На них і жило більшість населення. Але на іншому рівні, багато вище хмар, існували штучні міста, де жила еліта. Простих людей туди не пускали, навіть піднятися потужностей не вистачало. Гостю, наприклад, хоч і мотався туди-сюди перевізником, у міста ходу не було, чула, як він про це старості говорив. Звідки в Лу міське намисто?
     
    – Гаразд, раз дурненької воно, забирай. Сама занесеш, – зітхнув Мо, з жалем віддаючи мені намисто.
     
    Сунула прикрасу за пазуху, попрощалася з Мо й пішла до себе: напій для Рі приготувати й подумати.
    Крутила темне перо в руках та й роздумувала. Крила в Рі білі… були. Пір’я коротке, м’яке, як сказав гість – пташеня. Знайдене перо довге, махове. І підпушок у Лу знайшли димчастий. Не Рі це пера. Виходить, що є ще один мутант у таборі, але хто?
    І куди пропала Ігара? У дурість, що казав Мо, я не вірила. Чи не староста від дружини позбувся, а тепер на Рі звертає? Кажуть, Ігара вірністю не відзначалася. Красива, звичайно, однак або терпіння в старости скінчилося, або застукав, з ким дружина зналася, так із помостів і зіштовхнув. Якраз у тому місці, де поручні подряпані – фарбу Ігара здерла, коли донизу падала.
    Ще, зустрічалася вона з кимось і сперечалася, іншою мовою говорили. У цьому я вже не сумнівалася. Бив, напевно, чоловік – звук ляпасу і схлип. Ішли в різні боки, і незабаром відійшла джонка.
    Гм, зазвичай ми все босоніж ходимо, дружина старости не виняток, але Ігара у взутті була, – я запам’ятала стукіт підошви – м’яка хода, кроки легкі. Ваги в неї менше ніж у чоловіка. Припустимо, що з гостем Ігара сварилася – Рі сказав голос схожий. Вони розійшлися, але гість повернувся й напав на Лу? Причому тут дурненька? У розпачі стиснула голову руками: «Думай, Тата, думай».
    Згадала Лу, як та лежала на помостах, хустку квітчасту й темні коси. Адже подумала, що це Ігара. Останнім часом дружина старости багато уваги Лу приділяла. Дурненька раділа, лепетала щось своє, намисто показувала. Ігара все просила приміряти. Але Лу, хоч і дурна, намисто не віддавала.
    Можливо гість Ігару в темряві з дурненькою переплутав? Одже це гість – мутант. Як же він крила ховає? Ставний чолов’яга, спина пряма, ніде там крилам поміститися. Рі через них завжди сутулився.
    «Ой! Й акцент у нього. Невже? " – скрикнула я, і вискочила назовні, помчала до човна гостя.
     
    Злетіла на палубу, і ледве віддихавшись, крикнула:
    – Гей?
    Нікого. Відчинила двері в житлові приміщення і знову покликала. Знизу пролунало:
    – Заходь, Тату.
    Спустилася. Просторо, віконця круглі в стінах. Килим на підлозі, ногам м’яко. І меблі красиві. У старости в будинку – простіше. Гість сидів у кріслі й цідив із великої пузатої склянки. На низькому круглому столику красувалася висока пляшка.
    – Знаю, хто Лу вбив, – крикнула я.
    – Випити хочеш? – гість усміхнувся, але подивився якось дивно.
    – Чого? – не зрозуміла я. – Кажу, знаю, хто вбивця.
    Гість, встав, дістав ще одного череватого келиха, налив до половини, простягнув мені:
    – Тримай.
    Рідина темна, у ніс вдарив запах. Знайомий. Ковтнула й закашлялась. Не слабкіше за «гас» Мо буде.
    Гість наповнив свій келих до країв, випив вміст залпом і ніяково плюхнувся в крісло. Я присіла поруч із ним, заглянула в очі. Білки почервоніли, зіниці розширені.
    – Та ти п’яний!
    – П’яний, – він і не думав заперечувати.
    – Мені допомога потрібна, вони Рі вб’ють ні за що!
    – Уб’ють, – гість погодився й налив ще. – Випий зі мною, Тату.
    – У-у-у, – завила я. Забрала в нього пляшку, поставила на столик. – Знайшов, коли пити. Я знаю, хто вбивця.
    – Я теж знаю, – сказав гість і гикнув. – Хотів би допомогти, але не можу, вибач.
    – Що ти знаєш? – розлютилася я. – Давай краще розповім, як було. Помічник твій із дружиною старости зустрічався. Думаю, що вони знайомі – чорняві обоє й говорили не по-нашому. Але не зрослося в них, розбіглися. Помічник на Ігару зло затаїв, і коли повертався, з бідолахою Лу переплутав – фігури в них схожі, і хустку Лу наділа, що Ігара подарувала. Не відразу він зрозумів помилку, а коли усвідомив, то наздогнав Ігару та з помостів скинув, на поручнях подряпини залишилися… Ти слухаєш?
    Гість дивився крізь мене, ніби не бачив, так і хотілося заліпити йому ляпасу.
    – Слухаю, – він кивнув і знову гикнув.
    – Спочатку я тебе підозрювала, – зізналася я. – Ваші голоси з помічником надто схожі, тільки в нього акцент. А ще він мутант, як і Рі, але пір’я темне, таке в руці в Лу знайшли.
    – Який у тебе… є… план? – гість наповнив келих і противно хихикнув.
    – Здаєш помічника старости, він відпускає Рі.
    – І?
    – Що і? Головне, щоби повірили. Помічник – он який величезний, викрутиться, полетить у крайній потреби. Хоча, я б його до розслідувачів на острови відвезла.
    – Не може він літати, оперення змінюється, – сказав гість тихим і зовсім тверезим голосом.
     
    – Дивись, мала ще, але вже така шкідлива, – пролунало за спиною.
    Я здригнулася й обернулася. Помічник стояв у дверях і посміювався. У чоботах, не в черевиках, каблуком стукнув, і підкови брязнули. Зрозуміла, давно він тут і слухає.
    – Ось як усе розклала. Не дівка, а цілий розслідувач.
    – Скажеш, не маю рації? Усе саме так і було, – я позадкувала, тримаючись ближче до гостя, встала за бильцем його крісла. Хоч і п’яний, але вірила, що захистить.
    – Вогняна, – видихнув гість і повернувся до мене. – Хочеш, щоби я друга різникам вашим здав?
    Він знову потягнувся до пляшки, вміст якої стрімко зменшувався.
    – Але він же Лу вбив! І дружину старости, – схлипнула я.
    – Ти їй віриш? – запитав помічник у гостя. – Бачу, сам так же думаєш, тому і п’єш.
    – Будеш? – гість помахав пляшкою.
    – Ні, і тобі не раджу, – відповів помічник. – Човен хто поведе?
    – Навіщо? – здивовано промовив гість. – Ми хіба їдемо?
    – А то. Зараз пташеня витягну, і кігті рвати будемо.
    – Врятуєш Рі? – не повірила я, усе ще ховаючись за спиною гостя.
    – Не бійся, не ображу. Я – не звір і не вбивця, хоч і мутант. З Ігарою – так, зустрічалися, бо знайомі давно. За нашими законами дружиною вона мені була. І ліхтарі відключав – вона просила, тільки не вбивав нікого. Дівчинку хтось інший ножем штрикнув. На руках у мене померла. Значно поскубала, у крило вчепилася так, що поручні скріб, щоби крик стримати.
    – Голий був? – я здивувалася.
    – Ігару завжди мої пера збуджували, – хмикнув помічник.
    Він стягнув сорочку, випростав крила. Димчасті, темні й дивовижно красиві. Я не втрималася, підійшла ближче, погладила. Здалося, або помічник загурчав від задоволення?
    – Але хто ж тоді Лу вбив, і куди поділася Ігара? – я задумалась. Згадала червоний слід на шиї в Лу й намисто, що Мо знайшов. – Контрабандисти! У дурненької намисто цінне було, Мо сказав – міське. Через намисто її і прикінчили. І хлопчину старий бачив.
    – Хлопчину? – перепитав крилатий.
    – Ігара в брюках була. Це вона з контрабандистами втекла, – здогадалася я. – А намисто Лу їй завжди хотілося роздобути.
     
    Увечері разом із крилатим помічником ми рушили до обори, залишивши гостя чекати в човні. Двигун працював безшумно й бортові вогні не горіли. Нема чого табору знати, що гість їде.
    Рі забився в самий кут клітки, біля грат валялися дерев’яні стрижні з гострим оскіпом, мабуть діти знайшли собі забаву. Собаки гарчали і брехали, присутність чужого їм не подобалася, не допомогли, навіть смаколики.
    Замок виглядав неприступним. У Мо колись знайшовся комплект відмичок, але досвіду в мене небагато. Приречено потикала механізм дротиками, крутячи й так, і сяк, та зрозуміла – не впораюся. Крилатий хмикнув, оцінивши мої зусилля, примірявся і вхопився за прути. М’язи на руках і шиї напружилися, жили здулися, він аж почервонів, але решітка піддалася.
    «Невже виламає», – думала я.
    Не виламав, але відігнув досить, щоби протиснутися. Рі проліз із шипінням, лаючись крізь зуби. Собаки аж заходилися гавкотом, і ми побігли. Гість очікував нас, човен відійшов, як тільки опинилися на борту. Вчасно, позаду вже чулися крики, зростав шум погоні.
     
    Катамаран відвозив нас на північ, туди де зустрічаються рудоволосі, і люди спокійно ставляться до мутантів. Гість обіцяв допомогти з облаштуванням. Рі оклигав, рани на спині загоювалися. Помічник якось згадав, що мутація – хитра штука, і крила можуть вирости заново. Сподівалася, що так воно і станеться.
    У цьому поспіху я забула повернути намисто Лу до плакальниць. У гостя та в крилатого очі розширилися, коли я його дістала.
    – Можна подивитися? – запитав гість.
    Кивнула, передала йому нитку.
    – Ти – заможна жінка, Тату. Дуже заможна, – сказав він, розглядаючи іскристі камінці. – Це намисто – цілий статок.