20:36 30.01.2021
Поздравляем победителей 56-ого конкурса
1 Христя Хмиз av004 Дресирувальниця космічного цирку (3 балла)
2 Сокира av001 Три слоїки (2 балла)
3 Инка av023 Остання відьма (1 балл)


11:00 14.01.2021
Поступила в продажу новая книга "Серце мiста". Цена прежняя - 150грн/экз.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №57 Приём рассказов

Автор: Волод Йович Число символов: 16095
Конкурс №56 (зима 2021) Фінал
Рассказ открыт для обсуждения

av019 Законник


    Степ тихо мрів під густими потоками щедрого полуденного сонця і парував ніби спечена хлібина.
     Температура у затінку сягала шалених 34 градусів.
     Поза затінком – … але хто б там її перевіряв.
     Законник виник, роздивився, і зачудувався. І чого раптом знадобилось слати його в це тихе, сонне, зморене сонцем місце? Ледь встиг няньку малій підшукати.
     Ніде ж нікого. Що й не дивно – у таку то спеку.
     Але, ще раз оглянувши обрій, помітив як щось ворухнулось десь аж на рівні землі. А згодом долетіла і лайка.
     – Недержавна мова, нецензурна лексика, ознаки інцесту й зоофілії. Кепсько. Але писані закони ніби й не порушує. – змирився Законник. – гарна ж країна, якщо це найстрашніші злочини у ній. Але таки треба підійти і рішуче засудити все оте. Аби не переросло в щось гірше.
     І Законник тихо поструменів до окопу. Й далі не відкидаючи тіні.
     – Панове! – суворо звернувся він до осіб бездомного вигляду, які там перечікували денну спеку, мабуть. – Мушу зазначити, що ваша поведінка вселяє побоювання. Так і до злочину недале…
     Промову заглушив стрекіт купи автоматів і безладні верески, серед яких виділялось, істеричними нотками, повторюване, ніби заклинання, лиш одне слово – ніби випромінюване переляканими вибалушеними очиськами „… бєндєравєц…, бєндєравєц…, бєндєравєц…”
     Законник аж зашарівся і спробував перекричати стрілянину.
     – Панове, панове, це справді якось аж занадто. Ви мені лестите і я все можливе зроблю для України, але певен, що ще не заслужив так героїчно зватись. І такого приголомшливого феєрверку – теж.
     Стрільці один за іншим затихли і похапцем почали перезаряджати зброю. Неспинно згадуючи чиїхось матерів.
     – Приємно чути, що сім’я так багато для всіх вас значить – прокашлявшись, зауважив Законник. – Але повернімось до головного. Я сподіваюсь, що ви маєте дозвіл на носіння й використання всієї цієї зброї? Хоч то й дивно… Хто ж би видав дозвіл на аж таке? Будьте такі люб’язні надати всі відповідні документи.
     Але чомусь, це, зусебіч доречне прохання, викликало лише лютий вереск, причому хором і нову зливу автоматних черг.
     – Так. Годі. – Законник махнув рукою і злива вщухла. – Не відволікайтесь, будь ласка. Це ж не жарти. Я деактивував зброю, до з’ясування обставин. І тепер чекаю документів.
     – Здохні сука! – вихопився наперед один із стрільців, лисий, з вм’ятиною на черепі, і, широко розмахнувшись мачете, могутнім ударом розпанахав Законника від плеча і до стегна, що лезо від розгону аж по руків’я увігналось в сиру землю.
     – Застерігаю вас, що жорстоке ставлення до тварин – незаконне і матиме наслідки. – мовив Законник, безуспішно шукаючи поглядом, де ж причаїлась та нещасна собачка.
     – Умрі, умрі, умрі… – лисий, тим часом, безладно махав мачете поміж очима Законника.
     – Це якась неконструктивна розмова. – насупився той і ще раз махнув рукою.
     Бездомні раптом ніби потрапити в якийсь невидимий сироп. Рухи їхні, що доти здавались хаотичнимии й карикатурними, раптом стали плавні, витончені, ніби в балеті. Руки поволі здіймались, ніби чекаючи нагоди зааплодувати, а роти поважно роззявлялись, от як на лікуванні у дантиста.
     – Ббббббб… – линуло тепер з роззявленої пащеки лисого.
     – Так краще – усміхнувся Законник. – Швидкість сприйняття у вас не змінилась, тому я легко зможу розвіяти всі непорозуміння. Ви, мабуть, не одразу збагнули – я представник Закону.
     – лллллллл… – продовжував гудіти лисий.
     – Ні, справді. Найвищого закону. Власне – я Охоронець Конституції. Або Гарант, якщо вам це звичніше. Або Законник. Для хороших людей – просто Зак. І я прибув, бо отримав сигнал – саме тут відбувається найбільше беззаконня у країні. А ви перші кого побачив.
     – ййййаааа… – не стихав лисий.
     – Так, так, от саме ви. Тож хочу спитати, чи не помічали тут якогось безладу? Й кричущого порушення Конституції? Може якихось підозрілих осіб? Недарма ж мене саме сюди спрямувало. Вона розумна й чутлива, аж страшно. – замріявся Зак. – То як, було щось? – і махнув рукою.
     – Гммм… – затих лисий. І зло втупився у очі візаві, мабуть, шукаючи якийсь підступ.
     – Що? Зовсім нічого? – зажурився Зак. – Жаль. Я ж поки не виправлю беззаконня – то не матиму спокою. Може таки щось згадаєте?
     – Мммм… – замукав лисий, відводячи очі.
     – Що ж. Шукатиму далі. Але, оскільки я вже тут, то, таки, покажіть документи на право володіння і користування всією цією зброєю.
     – Нєту с сабой. – тихо буркнув лисий, втупившись в землю.
     – Та. Всяке буває. А ваш паспорт, чи ще якийсь документ – перевірю, може в мережі є дозволи. – не розгубився Зак.
     – І паспарта щас нєту.
     – Ох як незручно… Але не біда. Ви назвіться, а я сам все знайду.
     Лисий зацьковано заозирався, засмикався, але потім хитро запосміхався і видав:
     – Пушкін Мікола Фьодаравіч! – а його друзяки чогось заіржали.
     – Гм. – Задумався на секунду Законник. – Дивно. Нема збігів. Але не турбуйтесь. Контузія – то не страшно, то мине. А ще лише кілька секунд, це вас не має обтяжити – і я сам знайду в базі по фото. Ага, ось, дивіться – і створив зображення в повітрі.
     – Отже, Гончар Іван Васильович. Яке гарне українське прізвище! Але що це!? Ув’язнений донецької міської в’язниці? Ой-йой. А це вже недобре. Це ви дарма. Не можна вам тут. В полях. Та ще й зі зброєю. Чекайте! – і Зак махнув рукою заморожуючи лисого.
     – А ви всі хто? – з підозрою звернувся до натовпу. – Маєте документи? Хоча ні, не кажіть. Я сам. – швидко оббіг всіх поглядом, а через кілька секунд біля кожного почали виникати зображення.
     – А це сумно… – похитував Зак головою, походжаючи довкола. Ув’язнені, безробітні з кримінальним минулим, наркомани – і кожен зі зброєю. А ви у нас хто? З якої країни? – підійшов до непримітного чоловічка, що не розжився на власний екран, і якраз задумливо жував губу.
     – Да укрАінєц я, чєво ви… – заперечив той.
     – Цікава вимова. – не повірив Законник і клацнув пальцями.
     Поруч виник якийсь дядько – викапаний клон Зака. А ще за кілька секунд він видав фото й опис якогось капітана ГРУ. І знову зник.
     – А це вже гірше. Незаконний перетин кордону. Шпигунство. Ви заарештовані. Всі заарештовані. І всі рушаєте в найближче СІЗО. Буде вам наука. Знатимете як порушувати Закон! – і Зак обвів усіх важким, зажуреним поглядом. А от натовп навпаки – трохи навіть аж і зрадів. Так, ніби чомусь любили СІЗО. Рідні стіни, чи що…?
    
     *
    
     Перенесення живих, та ще й стількох – справа непроста. Кепсько ж буде як хтось влипне в стіну, абощо. Хай навіть і дуже вже підозрілий підозрюваний. Негарно буде. Й соромно. А що Конституція скаже – навіть і думати не хотілось.
     Вона ж так любить права людей…
     Але все обійшлось.
     Зак аж замилувався.
     – Достоту як ягнята за селом… Часткове знерухомлення їм таки до лиця!
    
     – Опанькі! – грубо обірвав його замріяність вигук від котрогось із службовців СІЗО. – А чьо ета ви здєсь, пацани!?
     – Доброго дня. Чи могли б ви повідомити керівництво, про затримання крупного організованого злочинного угруповання. Потрібно належно все оформити – Зак вирішив перейти до головного і поки не відволікатись на негідну поведінку дрібного службовця.
     – Вот ета цирк… Дє ета ви такова пріхватілі – загиготів у відповідь той, звертаючись чомусь до заарештованих.
     Зак почав дратуватись. Швидко приморозив і його. Й гучно спитав на всю залу:
     – Де я можу знайти керівника СІЗО?
     У відповідь всі чомусь стихли. Дехто потягнувся за зброєю.
     Зак занервував. То ж, якщо почнеться срілянина – то когось можуть і поранити. Чи й узагалі вб’ють. І таке в перший же ж день, на першій справі! Тому, майже не вагаючись вирішив морозити всіх. Потім вибачиться.
     Але, після пошуку фот присутніх, раптом прийшло полегшення – інтуїція не підвела. Ще одна бандитська зграя. У державному закладі! Ооо… От це так улов. Конституція буде ним задоволена. Треба лише безпечно доправити всіх у належне місце. Мабуть, краще в СБУ. Бо місцева поліція може надто болісно сприйняти факт, що її СІЗО було захоплене злочинцями.
     Зак додав заморозки, аби й не ворушились, А ще сповільнив всі двері. Негарно ж буде як хтось прийде і повиносить всіх затриманих…
    
     *
    
     У будівлі СБУ Зак спершу пороздивлявся, послухав, а лиш потім вийшов із стіни.
     Представники закону тут і справді були серйозні. Відчувалось – справжні "санітари міста". Багато пошрамованих. Всі з колючими, чіпкими, злими поглядами.
     Ніби й самі як бандити, навіть мовою під них маскуються, чи то може тренуються між завданнями? Але як інакше? Якщо злочинність вже настільки зубата, що захоплює навіть і СІЗО, то милі й пухнасті сбушники навряд чи з таким впораються. Краще вже такі.
     Професійна деформація, згадав з нізвідки Зак. Але нічого. Я прийшов недарма ж – тепер їм буде легше. Вже не так вигоратимуть.
     – Доброго дня. Я шукаю керівника відділу боротьби з особливо небезпечними озброєними злочинними угрупованнями. – звернувся Зак до службовця у приймальні.
     Той гидливо скривився і недовірливо втупився в Зака.
     – Так, так, я розумію, що маєте багато й справді важливих справ. Злочинність тут і дійсно страшна. Але з дрібницею я б і не прийшов. Бандити захопили міське СІЗО! Я сам все бачив!
     – Ооо… – округлились очі есбеушника. – Да. Нам уже саабщілі. Вам і правда лучче к начальніку.
     Ні на секунду не забуває маскуватись під злочинців. Це, мабуть, професіоналізм найвищого рівня. Навіть ціною порушення Закону про Мову. Все – аби не демаскуватись! От на які жертви йдуть доблесні сбушники аби захистити країну. І Конституцію. І Зак, йдучи за слідом, насилу втримав вдячну сльозу. Реабілітацію. Всім реабілітацію! Допоможу їм все тут виправити, а країна має дати довгу відпуску. Творчу відпуску. Подивляться українських фільмів, послухають української музики, почитають українських книг і навіть такі зболені серця оживуть.
     – Начальнік тут. Аружиє імєєте? – сбушник, спинившись, з сумнівом оглянув обтягуюче трико на поточному худенькому тілі Зака.
     – Ні. Вся зброя лишилась там, у злочинців.
     – Я такі должен проверіть. – і обмацав Зака звідусіль.
     А той аж ущільнився від задоволення, що потрапив під справжній, професійний, законний обшук. Ще й у перший же ж день. Хто би міг подумати, що аж так пощастить…
    
     *
    
     Керівник місцевого СБУ вражав.
     Ще звіроподібніший вигляд аніж у підлеглих – здавалось, що для повноти картини не вистачало лише гарних, довгих, показних ікол. Зак одразу все збагнув – важкі часи вимагають важких людей. Хто краще зможе підтримувати безпеку у місті, де злочинці захоплюють цілі СІЗО!? Ніхто…
     – Ґратулюю, пане провіднику! – радісно привітався Зак.
     А той чомусь лише мовчки й підозріливо мружився. І Зак його не засуджував. За таких умов – недовіра понад усе!
     – Не хочу займати багато вашого безцінного часу, злочинці ж не сплять, сам знаю, тому коротко опишу ситуацію… – і Зак переповів ранкові події.
     Керівник виглядав дедалі очманілішим. А наприкінці й узагалі зашипів щось нерозбірливе.
     – Так, так. Розумію ваше обурення – поспівчував Зак. Саме тому, аби не затягувати справу, звернувся одразу в СБУ. То давайте оформимо передачу підозрюваних під варту?
     – Я… Це… Да…руйте. – насилу вичавлював з себе звуки той, ніби втрачав мову.
     – Розумію, розумію. Тож, просто скажіть, під чию відповідальність все оформимо, а я зроблю акти на підпис, і надішлю всі докази.
     Керівник занімів, а потім видушив з себе:
     – Бойко Валерій Іванович я…
     – О. Як далеко вас занесло від Карпат. Але… Гм… – спохмурнів Зак. – Дивно. Вас чомусь нема в переліку регіональних керівників СБУ. Якщо не заперечуєте, я шукатиму по фото. Так воно чомусь простіше.
     – Я…
     – Ой… Та що ж це нині за день такий! Перепрошую, але всі ці бази даних ніби змовились сьогодні. Тепер ще й і якийсь „Миротворець”… А давайте зробимо простіше – гайнемо до Києва. Миттєве переміщення. З начальством побачитесь, а то весь час, мабуть, лише телефони, листи, телефони… Хіба ж це замінить живе людське спілкування? Я аж трохи заздрю вам, людям… Прочитав кількадесят книг коли видавалась вільна хвилинка – у вас тут так все цікаво…! Емоції. Кров, що кипить в жилах. А у вас часто кипить? Ех… А от я не маю крові.
     – Може не треба… – прошамкотів „сбушник”, сполотніний, ніби кров от щойно вся і википіла.
     – Та хвилинна ж справа. Дізнаємось хто там має внести вас у базу. І назад. Помчали. Вйо!
    
     *
    
     У головному управлінні СБУ тим часом вирували пристрасті. Думки розділились і консенсус чомусь навіть і не проглядався.
     – А я кажу, що всі "плівки", від мельницьких і до деркацьких з вагнерівськими – краще знищити. А шо тут такого? Сталось самозаймання. Все згоріло.
     – А хмара!?
     – А в хмару вліз вірус. У нас є купа назбираних мишебратських вірусів – лиш треба випустити. Може й двох вистачити. От "валодя" і "дімон" – так люблять нищити, що мають легко впоратись з усім навіть і без допомоги.
     – Та нас потім паяльниками змусять згадувати текст і театральними голосами записувати все як було…
    
     – Кх, кх, – я перепрошую панове, – втрутився Зак, вдосталь начитавшись книг під час неочікуваної павзи. – Я з Донецька, разом з місцевим керівником СБУ. Ми не розуміємо, чому в базі даних такий безлад!
     – Та це ж Бойко! – відвисла щелепа в одного зі сперечальників.
     – Саме так! І чому його нема в базі!? – строго спитав Зак.
     – Йййеее… На „миротворці”.
     – Отож. Якась незрозуміла й недержавна організація. А згідно Конституції – Зак побожно глянув кудись вгору, – й Законів України – мало би бути у вас.
     – Тепер буде. Тепер, коли цей сєпар потрапив нам до рук – якраз і внесемо – радісно підсумував любитель пожеж.
     – Який ще "сєпар"? – нерозуміюче витріщався Зак. Є Конституція. Є Україна. Є державні органи влади. Про яких "сєпарів" мова?
     – Йшли би ви додому, дядьку. Ми зайняті люди…
     Зак нахмурився і махнув рукою. Потім скоромовкою все розповів і почав питати:
     – Ви, я бачу, є в базі. Що не так з Донецьком?
     – …
     – Ким окупований!?
     – …
     – Чому про це нема примітки в Констититуції? Чи хоча би посилання на відповідні Закони? Гіперпосилання, найпростішого, аби людина могла клацнути і почитати уточнення і пояснення.
     – Всі ж знають…
     – Хто знає? Що знає? От я не не знаю. Хоч і читаю книгу за секунду. Як я мав дізнатись, якщо все на рівні лише якихось чуток? Що мені, треба перескановувати все законодавство щогодини, чи щохвилини, аби знати про зміни? Я вам хто!? Трясця. Невже нікому впорядкувати документи до якогось зручного вигляду…!? Що ж. Це потім. Що з цим робитимете?
     – Арештуємо…
     – А зі всіма цими? – і Зак показав видиво з донецького СІЗО.
     – Їх трохи забагато. – скис палій. – Але деяких ми б взяли. – запалав його погляд побачивши щось цікавеньке.
     – Панове… Ми ж не на базарі. Я доправлю цього, і всіх інших, і вас двох теж – у київське СІЗО. А далі вже самі сортуйте.
     – Нам треба помічники. Ще людей з 20 з наших колег. Увесь поверх! – втрутився другий київський, попри шалені гримаси палія.
     – Легко. Спочатку всіх вас. За пару хвилин будуть донецькі. Загальмовані лише на місяць. За цей час мусите їх розброїти і влаштувати. Їх, і всіх підозрюваних, кого ще там знайду. Починайте думати, де знайдете їм місце. Можна й стоячи. Загальмованим то не шкодить…
    
     *
    
     – Ох і важко з цим народом України… – підсумував Зак, всідаючись на землю, і підсовуючи нову, почищену, карту під носа Конституції. – Я цілий день розтягував купу людей з Криму і якогось там ордла – по СІЗО й таборах для військовополонених по цілій країні, а всі лиш кривлялись. Як малі діти. Але тепер це місце вже не болітиме. А ти що робила, сонечко моє?
     Конституція щасливо всміхнулась, стерла піщинки з носика, показала на пасочки перед собою і радісно прожебоніла:
     – Козен має плаво на зитло! От, лоблю зитло.
     – Ти ж моя розумниця… – розчулився Зак. От, правда, не знаю чи вистачить піску. Може, краще якось поперетягувати існуючі хати? Бо люди всі чомусь збігаються на одне місце, а житла стоять пусті по всій країні. Загадково це все… А як ти нині посиділа з тітонькою Амою?
     – Добле!
     – А нагадай-но, яке у вас головне правило?
     – Не блати цукелки у незнайомих дядечків!
     – І…?
     – І у знайомих – тез! – захихотіла мала.
     – От розумнички. Залишишся з Амою ще й завтра? Бо чую – в країні якось не дуже виконують Закон про Мову. Особливо там. Думаю, треба пройтись. Інкогніто. Бюджет поповнити. Дефіцит закрити…
     – Хі-хі. Говолиш, як тітонька Ама.
     – Дійсно. Є трохи. Але то просто день був важкий. Завтра минеться. Завтра все стане добре…
     – І я змозу вимовляти всі букви!? – засяяла Конституція.
     – Зможеш. Нарешті зможеш...
    

  Время приёма: 20:56 16.01.2021