 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Степ тихо мрів під густими потоками щедрого полуденного сонця і парував ніби спечена хлібина.
Температура у затінку сягала шалених 34 градусів.
Поза затінком – … але хто б там її перевіряв.
Законник виник, роздивився, і зачудувався. І чого раптом знадобилось слати його в це тихе, сонне, зморене сонцем місце? Ледь встиг няньку малій підшукати.
Ніде ж нікого. Що й не дивно – у таку то спеку.
Але, ще раз оглянувши обрій, помітив як щось ворухнулось десь аж на рівні землі. А згодом долетіла і лайка.
– Недержавна мова, нецензурна лексика, ознаки інцесту й зоофілії. Кепсько. Але писані закони ніби й не порушує. – змирився Законник. – гарна ж країна, якщо це найстрашніші злочини у ній. Але таки треба підійти і рішуче засудити все оте. Аби не переросло в щось гірше.
І Законник тихо поструменів до окопу. Й далі не відкидаючи тіні.
– Панове! – суворо звернувся він до осіб бездомного вигляду, які там перечікували денну спеку, мабуть. – Мушу зазначити, що ваша поведінка вселяє побоювання. Так і до злочину недале…
Промову заглушив стрекіт купи автоматів і безладні верески, серед яких виділялось, істеричними нотками, повторюване, ніби заклинання, лиш одне слово – ніби випромінюване переляканими вибалушеними очиськами „… бєндєравєц…, бєндєравєц…, бєндєравєц…”
Законник аж зашарівся і спробував перекричати стрілянину.
– Панове, панове, це справді якось аж занадто. Ви мені лестите і я все можливе зроблю для України, але певен, що ще не заслужив так героїчно зватись. І такого приголомшливого феєрверку – теж.
Стрільці один за іншим затихли і похапцем почали перезаряджати зброю. Неспинно згадуючи чиїхось матерів.
– Приємно чути, що сім’я так багато для всіх вас значить – прокашлявшись, зауважив Законник. – Але повернімось до головного. Я сподіваюсь, що ви маєте дозвіл на носіння й використання всієї цієї зброї? Хоч то й дивно… Хто ж би видав дозвіл на аж таке? Будьте такі люб’язні надати всі відповідні документи.
Але чомусь, це, зусебіч доречне прохання, викликало лише лютий вереск, причому хором і нову зливу автоматних черг.
– Так. Годі. – Законник махнув рукою і злива вщухла. – Не відволікайтесь, будь ласка. Це ж не жарти. Я деактивував зброю, до з’ясування обставин. І тепер чекаю документів.
– Здохні сука! – вихопився наперед один із стрільців, лисий, з вм’ятиною на черепі, і, широко розмахнувшись мачете, могутнім ударом розпанахав Законника від плеча і до стегна, що лезо від розгону аж по руків’я увігналось в сиру землю.
– Застерігаю вас, що жорстоке ставлення до тварин – незаконне і матиме наслідки. – мовив Законник, безуспішно шукаючи поглядом, де ж причаїлась та нещасна собачка.
– Умрі, умрі, умрі… – лисий, тим часом, безладно махав мачете поміж очима Законника.
– Це якась неконструктивна розмова. – насупився той і ще раз махнув рукою.
Бездомні раптом ніби потрапити в якийсь невидимий сироп. Рухи їхні, що доти здавались хаотичнимии й карикатурними, раптом стали плавні, витончені, ніби в балеті. Руки поволі здіймались, ніби чекаючи нагоди зааплодувати, а роти поважно роззявлялись, от як на лікуванні у дантиста.
– Ббббббб… – линуло тепер з роззявленої пащеки лисого.
– Так краще – усміхнувся Законник. – Швидкість сприйняття у вас не змінилась, тому я легко зможу розвіяти всі непорозуміння. Ви, мабуть, не одразу збагнули – я представник Закону.
– лллллллл… – продовжував гудіти лисий.
– Ні, справді. Найвищого закону. Власне – я Охоронець Конституції. Або Гарант, якщо вам це звичніше. Або Законник. Для хороших людей – просто Зак. І я прибув, бо отримав сигнал – саме тут відбувається найбільше беззаконня у країні. А ви перші кого побачив.
– ййййаааа… – не стихав лисий.
– Так, так, от саме ви. Тож хочу спитати, чи не помічали тут якогось безладу? Й кричущого порушення Конституції? Може якихось підозрілих осіб? Недарма ж мене саме сюди спрямувало. Вона розумна й чутлива, аж страшно. – замріявся Зак. – То як, було щось? – і махнув рукою.
– Гммм… – затих лисий. І зло втупився у очі візаві, мабуть, шукаючи якийсь підступ.
– Що? Зовсім нічого? – зажурився Зак. – Жаль. Я ж поки не виправлю беззаконня – то не матиму спокою. Може таки щось згадаєте?
– Мммм… – замукав лисий, відводячи очі.
– Що ж. Шукатиму далі. Але, оскільки я вже тут, то, таки, покажіть документи на право володіння і користування всією цією зброєю.
– Нєту с сабой. – тихо буркнув лисий, втупившись в землю.
– Та. Всяке буває. А ваш паспорт, чи ще якийсь документ – перевірю, може в мережі є дозволи. – не розгубився Зак.
– І паспарта щас нєту.
– Ох як незручно… Але не біда. Ви назвіться, а я сам все знайду.
Лисий зацьковано заозирався, засмикався, але потім хитро запосміхався і видав:
– Пушкін Мікола Фьодаравіч! – а його друзяки чогось заіржали.
– Гм. – Задумався на секунду Законник. – Дивно. Нема збігів. Але не турбуйтесь. Контузія – то не страшно, то мине. А ще лише кілька секунд, це вас не має обтяжити – і я сам знайду в базі по фото. Ага, ось, дивіться – і створив зображення в повітрі.
– Отже, Гончар Іван Васильович. Яке гарне українське прізвище! Але що це!? Ув’язнений донецької міської в’язниці? Ой-йой. А це вже недобре. Це ви дарма. Не можна вам тут. В полях. Та ще й зі зброєю. Чекайте! – і Зак махнув рукою заморожуючи лисого.
– А ви всі хто? – з підозрою звернувся до натовпу. – Маєте документи? Хоча ні, не кажіть. Я сам. – швидко оббіг всіх поглядом, а через кілька секунд біля кожного почали виникати зображення.
– А це сумно… – похитував Зак головою, походжаючи довкола. Ув’язнені, безробітні з кримінальним минулим, наркомани – і кожен зі зброєю. А ви у нас хто? З якої країни? – підійшов до непримітного чоловічка, що не розжився на власний екран, і якраз задумливо жував губу.
– Да укрАінєц я, чєво ви… – заперечив той.
– Цікава вимова. – не повірив Законник і клацнув пальцями.
Поруч виник якийсь дядько – викапаний клон Зака. А ще за кілька секунд він видав фото й опис якогось капітана ГРУ. І знову зник.
– А це вже гірше. Незаконний перетин кордону. Шпигунство. Ви заарештовані. Всі заарештовані. І всі рушаєте в найближче СІЗО. Буде вам наука. Знатимете як порушувати Закон! – і Зак обвів усіх важким, зажуреним поглядом. А от натовп навпаки – трохи навіть аж і зрадів. Так, ніби чомусь любили СІЗО. Рідні стіни, чи що…?
*
Перенесення живих, та ще й стількох – справа непроста. Кепсько ж буде як хтось влипне в стіну, абощо. Хай навіть і дуже вже підозрілий підозрюваний. Негарно буде. Й соромно. А що Конституція скаже – навіть і думати не хотілось.
Вона ж так любить права людей…
Але все обійшлось.
Зак аж замилувався.
– Достоту як ягнята за селом… Часткове знерухомлення їм таки до лиця!
– Опанькі! – грубо обірвав його замріяність вигук від котрогось із службовців СІЗО. – А чьо ета ви здєсь, пацани!?
– Доброго дня. Чи могли б ви повідомити керівництво, про затримання крупного організованого злочинного угруповання. Потрібно належно все оформити – Зак вирішив перейти до головного і поки не відволікатись на негідну поведінку дрібного службовця.
– Вот ета цирк… Дє ета ви такова пріхватілі – загиготів у відповідь той, звертаючись чомусь до заарештованих.
Зак почав дратуватись. Швидко приморозив і його. Й гучно спитав на всю залу:
– Де я можу знайти керівника СІЗО?
У відповідь всі чомусь стихли. Дехто потягнувся за зброєю.
Зак занервував. То ж, якщо почнеться срілянина – то когось можуть і поранити. Чи й узагалі вб’ють. І таке в перший же ж день, на першій справі! Тому, майже не вагаючись вирішив морозити всіх. Потім вибачиться.
Але, після пошуку фот присутніх, раптом прийшло полегшення – інтуїція не підвела. Ще одна бандитська зграя. У державному закладі! Ооо… От це так улов. Конституція буде ним задоволена. Треба лише безпечно доправити всіх у належне місце. Мабуть, краще в СБУ. Бо місцева поліція може надто болісно сприйняти факт, що її СІЗО було захоплене злочинцями.
Зак додав заморозки, аби й не ворушились, А ще сповільнив всі двері. Негарно ж буде як хтось прийде і повиносить всіх затриманих…
*
У будівлі СБУ Зак спершу пороздивлявся, послухав, а лиш потім вийшов із стіни.
Представники закону тут і справді були серйозні. Відчувалось – справжні "санітари міста". Багато пошрамованих. Всі з колючими, чіпкими, злими поглядами.
Ніби й самі як бандити, навіть мовою під них маскуються, чи то може тренуються між завданнями? Але як інакше? Якщо злочинність вже настільки зубата, що захоплює навіть і СІЗО, то милі й пухнасті сбушники навряд чи з таким впораються. Краще вже такі.
Професійна деформація, згадав з нізвідки Зак. Але нічого. Я прийшов недарма ж – тепер їм буде легше. Вже не так вигоратимуть.
– Доброго дня. Я шукаю керівника відділу боротьби з особливо небезпечними озброєними злочинними угрупованнями. – звернувся Зак до службовця у приймальні.
Той гидливо скривився і недовірливо втупився в Зака.
– Так, так, я розумію, що маєте багато й справді важливих справ. Злочинність тут і дійсно страшна. Але з дрібницею я б і не прийшов. Бандити захопили міське СІЗО! Я сам все бачив!
– Ооо… – округлились очі есбеушника. – Да. Нам уже саабщілі. Вам і правда лучче к начальніку.
Ні на секунду не забуває маскуватись під злочинців. Це, мабуть, професіоналізм найвищого рівня. Навіть ціною порушення Закону про Мову. Все – аби не демаскуватись! От на які жертви йдуть доблесні сбушники аби захистити країну. І Конституцію. І Зак, йдучи за слідом, насилу втримав вдячну сльозу. Реабілітацію. Всім реабілітацію! Допоможу їм все тут виправити, а країна має дати довгу відпуску. Творчу відпуску. Подивляться українських фільмів, послухають української музики, почитають українських книг і навіть такі зболені серця оживуть.
– Начальнік тут. Аружиє імєєте? – сбушник, спинившись, з сумнівом оглянув обтягуюче трико на поточному худенькому тілі Зака.
– Ні. Вся зброя лишилась там, у злочинців.
– Я такі должен проверіть. – і обмацав Зака звідусіль.
А той аж ущільнився від задоволення, що потрапив під справжній, професійний, законний обшук. Ще й у перший же ж день. Хто би міг подумати, що аж так пощастить…
*
Керівник місцевого СБУ вражав.
Ще звіроподібніший вигляд аніж у підлеглих – здавалось, що для повноти картини не вистачало лише гарних, довгих, показних ікол. Зак одразу все збагнув – важкі часи вимагають важких людей. Хто краще зможе підтримувати безпеку у місті, де злочинці захоплюють цілі СІЗО!? Ніхто…
– Ґратулюю, пане провіднику! – радісно привітався Зак.
А той чомусь лише мовчки й підозріливо мружився. І Зак його не засуджував. За таких умов – недовіра понад усе!
– Не хочу займати багато вашого безцінного часу, злочинці ж не сплять, сам знаю, тому коротко опишу ситуацію… – і Зак переповів ранкові події.
Керівник виглядав дедалі очманілішим. А наприкінці й узагалі зашипів щось нерозбірливе.
– Так, так. Розумію ваше обурення – поспівчував Зак. Саме тому, аби не затягувати справу, звернувся одразу в СБУ. То давайте оформимо передачу підозрюваних під варту?
– Я… Це… Да…руйте. – насилу вичавлював з себе звуки той, ніби втрачав мову.
– Розумію, розумію. Тож, просто скажіть, під чию відповідальність все оформимо, а я зроблю акти на підпис, і надішлю всі докази.
Керівник занімів, а потім видушив з себе:
– Бойко Валерій Іванович я…
– О. Як далеко вас занесло від Карпат. Але… Гм… – спохмурнів Зак. – Дивно. Вас чомусь нема в переліку регіональних керівників СБУ. Якщо не заперечуєте, я шукатиму по фото. Так воно чомусь простіше.
– Я…
– Ой… Та що ж це нині за день такий! Перепрошую, але всі ці бази даних ніби змовились сьогодні. Тепер ще й і якийсь „Миротворець”… А давайте зробимо простіше – гайнемо до Києва. Миттєве переміщення. З начальством побачитесь, а то весь час, мабуть, лише телефони, листи, телефони… Хіба ж це замінить живе людське спілкування? Я аж трохи заздрю вам, людям… Прочитав кількадесят книг коли видавалась вільна хвилинка – у вас тут так все цікаво…! Емоції. Кров, що кипить в жилах. А у вас часто кипить? Ех… А от я не маю крові.
– Може не треба… – прошамкотів „сбушник”, сполотніний, ніби кров от щойно вся і википіла.
– Та хвилинна ж справа. Дізнаємось хто там має внести вас у базу. І назад. Помчали. Вйо!
*
У головному управлінні СБУ тим часом вирували пристрасті. Думки розділились і консенсус чомусь навіть і не проглядався.
– А я кажу, що всі "плівки", від мельницьких і до деркацьких з вагнерівськими – краще знищити. А шо тут такого? Сталось самозаймання. Все згоріло.
– А хмара!?
– А в хмару вліз вірус. У нас є купа назбираних мишебратських вірусів – лиш треба випустити. Може й двох вистачити. От "валодя" і "дімон" – так люблять нищити, що мають легко впоратись з усім навіть і без допомоги.
– Та нас потім паяльниками змусять згадувати текст і театральними голосами записувати все як було…
– Кх, кх, – я перепрошую панове, – втрутився Зак, вдосталь начитавшись книг під час неочікуваної павзи. – Я з Донецька, разом з місцевим керівником СБУ. Ми не розуміємо, чому в базі даних такий безлад!
– Та це ж Бойко! – відвисла щелепа в одного зі сперечальників.
– Саме так! І чому його нема в базі!? – строго спитав Зак.
– Йййеее… На „миротворці”.
– Отож. Якась незрозуміла й недержавна організація. А згідно Конституції – Зак побожно глянув кудись вгору, – й Законів України – мало би бути у вас.
– Тепер буде. Тепер, коли цей сєпар потрапив нам до рук – якраз і внесемо – радісно підсумував любитель пожеж.
– Який ще "сєпар"? – нерозуміюче витріщався Зак. Є Конституція. Є Україна. Є державні органи влади. Про яких "сєпарів" мова?
– Йшли би ви додому, дядьку. Ми зайняті люди…
Зак нахмурився і махнув рукою. Потім скоромовкою все розповів і почав питати:
– Ви, я бачу, є в базі. Що не так з Донецьком?
– …
– Ким окупований!?
– …
– Чому про це нема примітки в Констититуції? Чи хоча би посилання на відповідні Закони? Гіперпосилання, найпростішого, аби людина могла клацнути і почитати уточнення і пояснення.
– Всі ж знають…
– Хто знає? Що знає? От я не не знаю. Хоч і читаю книгу за секунду. Як я мав дізнатись, якщо все на рівні лише якихось чуток? Що мені, треба перескановувати все законодавство щогодини, чи щохвилини, аби знати про зміни? Я вам хто!? Трясця. Невже нікому впорядкувати документи до якогось зручного вигляду…!? Що ж. Це потім. Що з цим робитимете?
– Арештуємо…
– А зі всіма цими? – і Зак показав видиво з донецького СІЗО.
– Їх трохи забагато. – скис палій. – Але деяких ми б взяли. – запалав його погляд побачивши щось цікавеньке.
– Панове… Ми ж не на базарі. Я доправлю цього, і всіх інших, і вас двох теж – у київське СІЗО. А далі вже самі сортуйте.
– Нам треба помічники. Ще людей з 20 з наших колег. Увесь поверх! – втрутився другий київський, попри шалені гримаси палія.
– Легко. Спочатку всіх вас. За пару хвилин будуть донецькі. Загальмовані лише на місяць. За цей час мусите їх розброїти і влаштувати. Їх, і всіх підозрюваних, кого ще там знайду. Починайте думати, де знайдете їм місце. Можна й стоячи. Загальмованим то не шкодить…
*
– Ох і важко з цим народом України… – підсумував Зак, всідаючись на землю, і підсовуючи нову, почищену, карту під носа Конституції. – Я цілий день розтягував купу людей з Криму і якогось там ордла – по СІЗО й таборах для військовополонених по цілій країні, а всі лиш кривлялись. Як малі діти. Але тепер це місце вже не болітиме. А ти що робила, сонечко моє?
Конституція щасливо всміхнулась, стерла піщинки з носика, показала на пасочки перед собою і радісно прожебоніла:
– Козен має плаво на зитло! От, лоблю зитло.
– Ти ж моя розумниця… – розчулився Зак. От, правда, не знаю чи вистачить піску. Може, краще якось поперетягувати існуючі хати? Бо люди всі чомусь збігаються на одне місце, а житла стоять пусті по всій країні. Загадково це все… А як ти нині посиділа з тітонькою Амою?
– Добле!
– А нагадай-но, яке у вас головне правило?
– Не блати цукелки у незнайомих дядечків!
– І…?
– І у знайомих – тез! – захихотіла мала.
– От розумнички. Залишишся з Амою ще й завтра? Бо чую – в країні якось не дуже виконують Закон про Мову. Особливо там. Думаю, треба пройтись. Інкогніто. Бюджет поповнити. Дефіцит закрити…
– Хі-хі. Говолиш, як тітонька Ама.
– Дійсно. Є трохи. Але то просто день був важкий. Завтра минеться. Завтра все стане добре…
– І я змозу вимовляти всі букви!? – засяяла Конституція.
– Зможеш. Нарешті зможеш...
|
|
|
|
Время приёма: 20:56 16.01.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев