20:36 30.01.2021
Поздравляем победителей 56-ого конкурса
1 Христя Хмиз av004 Дресирувальниця космічного цирку (3 балла)
2 Сокира av001 Три слоїки (2 балла)
3 Инка av023 Остання відьма (1 балл)


11:00 14.01.2021
Поступила в продажу новая книга "Серце мiста". Цена прежняя - 150грн/экз.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №57 Приём рассказов

Автор: Зорепад Число символов: 40160
Конкурс №56 (зима 2021) Фінал
Рассказ открыт для обсуждения

av002 Джура Божана Уса


    За часів козацької доби існували воїни, яким довелося бути на сторожі українських земель. Їх називали характерниками, галдовниками чи химородниками. Мали вони таємничі, древні знання, що передавалися від роду до роду пращурами, були вони сильними магами, перед якими схилив голову не один ворог. Якщо вірити історичним сувоям схимників, на початку сімнадцятого століття саме химородники допомогли гетьману Івану Сулимі здобути славетну перемогу над польськими драгунами фортеці Кодак. Особливу роль у цій битві зіграв молодий джура Марко…
    
    
    Виспатися йому не дали.
    Служниця Маріам, яку завсідники шинка звали спрощено Мар'яною, впустила глек з молоком. Гримнуло так, що було чутно на два поверхи. Її господар, шинкар Шльома Городніцер, вибухнув лайкою, звертаючись одразу до всіх біблійних пророків. Поки він скаржився їм на гірку долю і «цих опецькуватих, лінивих гоїв», трясучи в повітрі смуглявими кулаками, Божан Ус вже зав'язував на сорочці, що була прикрашена вишивкою на зап'ястках та комірі, шнурки з червоними китицями. Потім підперезав шаровари з сірого сукна, на подив дорогим, шовковим поясом. Похапцем хлюпнув в обличчя пригоршню води, зачерпнувши з відра, що залишила Маріам звечора поруч з його ліжком.
    Божан витирався, коли у двері обережно постукали. Напевне це був Шльома.
    Перед заможними постояльцями жид завжди лабузнився. Але Божанові готовий був лизати халяви: вочевидь побоювався, сучий син.
    – Ну? – коротко запитав Божан Ус, він зразу розкусив жидівські наміри.
    Шльома протер рукою спітнілу лисину і масні щоки, які тонули у пишній, чорній з сивиною бороді, та із шумом видихнув.
    – Пане Усе, вибач, що не дав сон додивитися! Але у мене біда! Без тебе не розібратися, – очі жида дивилися улесливо, а вигляд був жалюгідний. – Не відмов, пане!
    Божан не мав жодного бажання затримуватися в шинку довше обіду, бо обіцяв нурменнському торжнику хортицькі зілля, тому прохання Шльоми було йому, мов кістка поперек горла. Але, судячи з того, як жид покірливо схилив перед ним лисину, тупцяючись з ноги на ногу, це була справа життя і смерті.
    Авжеж! Божан усміхнувся. Став би так шинкар перед простим козаком головою кивати, як би не нагальна потреба? Та нізащо. Однак простоти в Божані теж годі шукати. Щоправда, Шльома, мабуть, давно позбирав плітки про Уса, тому й колотить по дверях із острахом, проте наполегливо.
    – Тільки не падай на коліна! Ти ж знаєш, я цього в людях не вітаю, - попередив Божан. – До того ж, Шльомо, я зночі ще нічого не їв, зголоднів, мов чорт. Спочатку нагодуй мене, а потім розповіси, що в тебе за біда.
    - А що пан бажає?
    - Бажає свіжоспеченого хліба, глечик молока та шматок сиру доброго, твердого... але можна і м'якого, білого. І миску смаженого м'яса з цибулею, – Божан погладив свій живіт, який радісно відгукнувся пісенькою голодного шлунка. – Чуєш? Моє черево не проти попоїсти.
    – Для такого значного постояльця нічого не шкода! – одразу пожвавився жид. – Тільки треба швидше панові їсти, бо щойно у мене великий гаманець з талярами стягнули, - шинкар склав руки в молитві й жалісливо скоцюрбився. – Захисти, пане!
    Козак присвиснув. Знайшовся ж сміливець і пройдисвіт, який у єврея з-під носа гаманець срібних монет поцупив!
    – Отакої! Але ти все одно, спершу накажи збирати на стіл, а я за гарячим слідом… – кинув козак через плече, збігаючи дерев'яними сходами у широкий зал, де похмелялися після вчорашнього банкету заможні селяни.
    Божан підійшов до дверей, уважно оглянув одвірок, потім повільно обвів поглядом кожного п'яницю в шинку. Зловив кілька недоброзичливих поглядів у відповідь. Втім козакові на них було начхати. Цікаво, чи встиг злодій втекти, чи ні…
    У Шльоми гуляли незнайомі йому чумаки, вельми задоволені своєю поїздкою до Криму, мірошник із запорозьким козаком Нечуєм, якого Бажан близько не знав. Ще тут сиділа парочка сизих носів, які залишили в шинку всі свої заощадження ще років десять тому й приходили до жида за дармовою горілкою. Пили в борг, відпрацьовуючи Шльомі чорновою роботою. Шинкар мав маленьке поле, де вирощував пшеницю і городину. Працювати на землі він, як і всі торгаші, не любив, білі ручки дочок жалів, тому наймав гультяїв та пияків.
    – Пане Усе, та ніхто тут не міг зазіхнути, – заторохкотів біля нього шинкар. – Ці щоліта у мене п'ють. Повернулися, сіль розвантажили по своїх коморах, мені частку продали і на ці ж гроші пива набрали кілька бочечок – воно у мене завжди свіженьке… А вже Нечуй з мельником Тишкевичем даремно воду теж каламутити не будуть.
    - Сам на кого думаєш? – спитав Божан Ус.
    Обличчя жида зачервоніло раптовим соромом:
    - Та це обшарпанці, яких Маріам впустила! Два таких гаденяти... років десяти-тринадцяти, хлопчаки. Прийшли вчора, коли ви вже міцно спали, та стали підвивати під вікнами: «Дай, дядьку, монетку, ми їсти хочемо! Дай, дядьку, хліба крихту!»
    – І що ти зробив? – насупився Божан.
    – А що роблять з байстрюками? Погнав втришия! Наплодять паскудники щенят, а потім люди їх задурно годувати мусять!?
    – Літо вчора почалося, голодно ще, міг дати хоч юшки, якщо хліба шкода, – суворо мовив Божан, добре пам'ятаючи своє голодне дитинство.
    Голод був його найбільш раннім спогадом. Він смутно пам'ятав обличчя батьків, витягнуті та бліді та плач братиків та сестриць, які завжди билися між собою через зайвий шматок і дзвінки запотиличники батька. Ставний кучерявий бородань частенько відважував ляща нахабним нащадкам за те, що ті відбирали в молодших частки убогої вечері… І великі темні очі матері, такі чудові й добрі, мов у Богородиці на іконі в церкві. Вони були повні сліз, коли його забрав Вогнедар.
    Божан успадкував мамині очі. Але не було в них лагідності її погляду – він завжди дивився проникливо, немов хотів розгледіти людське нутро.
    - Та ви б їх теж не пожаліли б на моєму місці, пане! – вибачливим тоном загугнявив шинкар. – Якби вони таке з вами утнули!.. Ви мене чуєте?
    Козак все, звичайно, чув, але й не чув водночас, бо перебував у своїй царині пильності та зосередження, в яку звично занурився, щоб згустити Дух та віднайти сліди втікачів. Зараз думки про дитинство були – ох, як не на часі! Він спохмурнів, бо минуле розторсалося до старого болю і сколихнуло останні спогади про матір: «Не дарма я молилася старим богам, синку! – шепотіла мама, цілуючи його, малого, на прощання. – Зате ти виростеш сильним та красивим, і завжди, чуєш? Ти завжди будеш ситим!»
    Мати не помилилася – коли Божана забрав химородник, привізши на далекий дніпровський острів Хортиця, він наче потрапив до раю: дивним та багатим виявився цей степовий край, і понині безліч дичини та риби водиться в ньому. Варто вийти у степ вправному лучнику – як без довгих зусиль, вполюєш сугака, чиє м'ясо таке ніжне, що тане у році, наче шматочки густих вершків. Закинь невід у Великому Лузі – дістанеш його повним риби. І над панами ти пан: немає нічого смачнішого за щойно виловлену та обсмажену рибу.
    А ця степова суниця? Бризнеш ягідкою у роті! – і навіть сиротинці на світі вже солодше живеться, вільніше, радісніше. Краще за ярмаркову цукерку були малому Божанчику лісові ягідки. А дикі вишні, яблука та груші, які старий химородник Вогнедар сушив для свого вихованця на зиму, а потім розпарював у печі, що вони ставали мов свіжі, та поливав медом диких бджіл?.. Ммм, смакота!.. Щосені Божан сам порається біля печі із фруктами, як і Вогнедар, з передчуттям, що колись візьме до себе в науку обдароване хлоп’ятко, щоб бавити його та навчати таємничому ремеслу химородників. А що ж? Вже час вбирати собі спадкоємця, адже Дух Хортиці не чекатиме.
    Віковічна Хортиця так само, як і сотні років тому назад, повставала серед дніпрової блакиті пишною зеленню прадавніх дубів. Яскраво виблискувала білим лататтям та золотими глечиками у плавневій частині, і жахала червоно-бурими скелями та кручами, мальовничими у первозданній величі, далекій від метушні Києва, Львова, а тим паче, гомінкої Кафи, де химороднику довелося бувати не раз. Острів п'янко духмянів цілющими відьомськими травами, деякі з яких росли лише тут, і незамінними у чаклунстві.
    Козацьким чародіям треба було добре харчуватися, зважаючи на виснажливі уроки древньої магії та бойового мистецтва. У десять років Божан більше не згадував про голод і навчився відчувати присутність Духа, вдало накладати найпростіші замови на воду. Хоча, для того, щоб цілком забути про голодного себе, мабуть, слід було накласти закляття дрімоти. Та це було невдячною й чорною справою, адже тоді Божан Ус не зміг би згадати ані батьківських очей, ані мамчиних, ані якого він племені-роду сином є…
    – Пане Усе! – голос шинкаря повернув Божана з минулого на грішну землю. – Не побивайся ж ти та за голодранців, знайшлася і без тебе добра душа! Це все Маріам! Нишком за моєю спиною прихистила, поклала їх спати у коморі, ще й їжі їм притягла! – тут шинкар замахнувся ліктем на невидиму Маріам, яка, мабуть, сумлінно пріла над котлами в кухні. – Ух, злидня! Через неї пропав тхорик на поясі!
    – Зранку пропав, поки куняв без задніх ніг? – уточнив Божан.
    – Вранці, як тутечки розливав з жбанів пива, в тому й справа, – розвів руками збуджений Шльома.
    – Стривай, жиде. Ти хочеш сказати, що два худих хлопчаки зняли на очах у чумаків з твого пояса капшук, набитий сріблом? І ти не встиг жодного з них схопити за вухо?
    – Та бог з тобою, пане, і всі апостоли теж! – вигукнув Шльома. – Як тут схопиш щось?! Я його сам віддав. Сам! Розумієш, пане Ус?
    Зізнання шинкаря Божа зацікавило не менше за тарілку смаженої качки з цибулькою, що поставила перед ним Маріам. Він всівся за стіл та із задоволення взявся обгризати крильця птаха, запиваючи молоком з кухля. При цьому поглядом Ус наказав жидові продовжувати історію.
    Шльома Городніцер підбадьорився. Ще б пак! Його слухав химородник з Хортиці, Божан Ус, прославлений не однією сутичкою з ляхами і розв'язуванням вельми заплутаних, темних справ, де фігурували водяники, потерчата, хухи, русалки, відьми, упирі та вся інша нежить, створена дияволом на погибель роду людського.
    – Вони зайшли якраз тоді, коли я налив пива Тишкевичу та взявся розчисляти вчорашні прибутки та видатки. Встали переді мною... ось так! – шинкар вилупив очі та замахав збуджено руками. – Я-а-а-ак заколишуться! Очиська такі величезні, видно, що жерти хочуть! У-у-у, звірі! Як нелюди, примари з боліт! Тільки звідки у нас болота? Навколо ж степ!..
    - Ти язиком намолов сім мішків гречаної вовни, - незадоволено смикнув вусами Божан. – Шинкарю, суть кажи!
    - Так, я й кажу!.. Отже, ті бісові діти колишуться, очей з мене не зводять, а один, що менший на зріст – худющий, волосся світле, блідий, з очима, як у пугача – жовті такі, що я злякався. Ох, клянуся, що й ти, пане, такого диявольського погляду не бачив! Він як зиркнув на мене! І каже: «Дядько, віддай мені свій гаманець, що у тебе на поясі бовтається»
    - Нахаба, - оцінив химородник. – Мабуть, ти від страху трохи п’ятами з власного шинку не накивав…
    - Від страху? Не те слово, пане! Та Шльома Городніцер не такий дурень, щоб свої кревні грошики віддавати! Я схопився за тхорик, а він собі сміятися, та й править своє: «Хотів мені дріб'язок всучити? Ні, давай всі свої срібні таляри!.. Гаразд! Не жертиму твого серця, пошкодую тебе, старий бовдуре, через твою служницю, яка була доброю до нас. Досить і капшука з талярами!»
    - І що, так і назвав тебе, старим бовдуром? – не втримався від усмішки Божан.
    - Так і назвав! А-ай, щоб собаки пошматували того волоцюжку! І звідки він знав, пане Усе, що у мене срібні таляри були?! Не інакше, як сатанинське поріддя!
    Поки жид розповідав, кумедно роздуваючи щоки й прицмокуючи м'ясистими губами, Божан міркував. Ні, нечисте тут діло…
    – І ти йому віддав гроші? – підсумував химородник, задумливо насупивши брова.
    – Таки віддав! – скрушно підтвердив Шльома. – Ця істота могла зі мною створити будь-що! Навести прокляття, хворобами замучити – а у мене дві незаміжні доці! Марія та Ліза, і не можна мені помирати, пане. Поки заміж не віддам – я до пекла не піду, - категорично затрусив головою шинкар.
    – Нехай, може й так було. А далі що? – перепитав Божан. – Хлопчик пішов?
    – Пішов! Через двері вийшов – і щез! І другий за ним – вжик!.. Обидва чкурнули!
    – А чумаки?
    – А ніхто нічого не чув і не зрозумів. Ніби їм всім вуха позаливало, і очі засипало. Ніхто! – сказав шинкар і зітхнув із присвистом. – Плакав мій капшук. І що ж я його не сховав у скриню! Та хіба знав я, що така нагла біда спіткає! Вийняв, щоб прибуток у нього сховати! Та й який дурінь насмілився би мене пограбувати, пане? Шинок без гарного шинкаря пропаде, та й кожна собака мене знає і поважає! Горілочку мою та смаженину м’ясну від священика до судді – всі полюбляють! І бог, і закон за мене!
    Дійсно, шинкаря знали у Животові. Містяни цінували Городніцера за справедливість, чистоту кімнат, за міцну горілку, яку жид хоч і брав втридорога, та не псував водою. Їжу теж у шинку готували порядно, частували свіжою, а прокислою годували худобину. Чесний шинкар, розуміється, був на вагу золота і недарма вважався міською окрасою.
    Химородник критично оглянув стільницю, на яку щойно впирався ліктями. Потім дістав з піхов катану з довгим руків'ям, з якого виходило вузьке, червоно-коричневе лезо, заокруглене на кінці. Лезо було вкрито химерними письменами, і Шльома зметикував, що це якась невідома побожним людям мова.
    – Що це в тебе за меч такий? – боязко запитав жид.
    – Цей меч привезли з того краю, де вранці сонце виходить з-за великого океану. В тім краю живуть люди з вузькими очима. Як у монголів. Такі ж будуть у тебе, якщо бджоли покусають, – усміхнувся Божан, чим зразу згасив зацікавленість шинкаря.
    І тут несподівано для всього шинку Шльома Городніцер голосно вискнув, бо Ус різко відсунув тарілку вбік та вскочив своїми довжелезними ногами на лаву , на якій щойно сидів, і вструмив дивного меча у стіл. Козак безжально пошарпав стільницю, висікши на ній восьмикутну зірку..
    – Це зірка давно забутого бога. Колись його називали Ра, і це було у далекій країні на півдні від нас, де тече така сама широка та могутня річка, як і наш Дніпро, – пояснив Божан, чим остаточно доконав бідолашного єврея, від жаху готового тікати з власного шинка світ заочі. – Та не трусися ти, мов чорт на горщиках! Це для ясного розуму. Твого! Щоб він запрацював для мене. Дай руку!
    Шльома відчув, як його ноги підкосилися, а на спині виступив піт. А ще, як на гріх, схотілося до вітру.
    – Потрібна кров, – невблаганно сказав Божан. – Менше за дзбан витече, не бійся, – порснув він, побачивши, як бідолашний шинкар обм’як, наче ось-ось зомліє. – Трохи поганої крові торгівця пустимо... Не ламай комедію, Шльомо, наче баба! – прикрикнув химородник.
    Шльома у відповідь встиг лише зойкнути – Божан неглибоко розсік йому долоню, і кров пролилася прямо в центр накресленої зірки Ра.
    – Далі мовчи, верещати не можна, інакше не до свого бісівського відріддя – а до мороків заведеш…
    Гості шинка, які досі мирно попивали пиво та горілку, побачивши, що утнув з шинкарем козак – з переляку замовкли, наче язики ковтнули.
    Божан заплющив очі, захитався з боку в бік, зосереджуючись. Кров кликала його, гнала вперед, геть з шинка. Вузьким, протоптаним кіньми, путівцем у поле – через живе, червоненьке море маків... У гайок степової вишні та чагарників терну... Божан схопився, різко змахнув мечем. Дивний клинок зі свистом розсік повітря, відтворюючи якийсь знак, немов ламав невидиму перешкоду у трьох напрямках.
    – Тріскеле... – прошепотів Божан.
    Шльома вилупив баньки на химородника, притискаючи до грудей закривавлену долоню. Шинкар боявся навіть дихати глибоко, втім як і інші відвідувачі, які воліли б покинути цей клятий шинок, де кояться такі богомерзенні речі.
    Але варто було химороднику вийти з шинка, як на Шльому напала балаканина.
     – Тріскеле!.. – видихнув він, стираючи піт з лоба й щік. – Ти це чула, Маріам?! Тріскеле – зірка з трьома променями! У нас зірка Давида з шістьма, а у них з трьома! А чого це ти стоїш? Мене поранено! Рушника неси, жінко!.. Оце чари, оце є справжня майстерність хим.. химо!.. тьху, характерника! Це тобі не кашу у горщику мішати, тут треба пороху не раз нюхнути, щоб такі тріскаля на столах малювати! А бачила, яка шабля заморська? Пан Ус ще до обіду повернеться з їхніми головами, от побачиш!.. – задоволено оголосив шинкар під схвальний гомін чумаків за столами.
    Зараз зірки цікавили Маріам найменше. Засмучена жінка замотала порізану руку господарю рушником та вийшла на двір, де на шляху щойно вляглася курява від дорожнього пилу, який здійняв кінь Божана. Жалісливій жінці було невимовно шкода хлопчиків, яких вона на власний ризик сховала в коморі, щоб діти набралися сил під дахом, у теплі, нагодовані. Милосердне серце її забилося у тривозі, проте Маріам сподівалася, що Божан Ус зжалиться над малечею.
    - Я знаю, пане Бож, ви добра людина, не робіть зла… - прошепотіла вона вголос, сподіваючись, що окрім безжурних щевриків, які пурхали у кущах, ще хтось її почує.
    
    
    Божан швидко наздогнав злодюжок. Хлопчаки явно ховалися, бо вони не йшли трактом, а пустилися бігти стежкою, яка розсунула зарості терну й вела крізь невеличкий лісок. Божан зупинив коня там, де вказав йому Дух, що досяг повної сили, від чого повітря згустилося та задрижало, наче химородник дивився на язики полум’я. Ус зістрибнув швидко і буквально вбіг крізь зарості терену, ламаючи гілля.
    Двоє хлопчиськ, які спокійненько ділили Шльомові гроші на пеньку спиляної вишні, злякано озирнулися на тріск.
    Високий хлопчина зразу сховався за свого приятеля, який був нижчий зростом. Коротунчик мужньо виставив перед собою ніж. Дивився люто, з викликом, немов йому до снаги було битися з дорослим чоловіком, перемогти якого ще й не кожний воїн зміг би. Але чудакуватими були очі цього хлопчика – жовті, недобрі, наче не людина, а гаспид дивиться. І рота хлопчина ощирив як вовк, що був вже ладний кинутися та вкусити.
    Божан усміхнувся, все це було йому добре знайомо. Колись, дуже давно, він теж був таким, доки не навчився таємниць чотирьох стихій – Вогню, Води, Повітря та Землі. Поки не опанував їхні течії в собі й не підкорив Дух.
    Те, що хлопчисько має дар, він з'ясував ще в шинку.
    Жовтоокий хлопчик стисся, мов приготувався стрибнути. І стільки було у ньому впевненості, що він неминуче вчепиться Божанові у горло, перш, ніж той встигне пустити в дію свій дивацький меч. Химородник мимоволі замилувався.
    Ач, який же ти хороший, чарівний хлопчина!
     Хлопець атакував і Божан легко вибив ніж з його рук. Для цього навіть не довелося робити низку ударів. Він склав пальцем мудру і вдарив, викликаючи легкий, але сильний струс. Хлопчина перелякано скричав і схопився вільною рукою за зап'ясток, впустивши ножа. Химородник посміхнувся. Тепер лишалося небагато: застати зненацька супротивника, викликати у нього безліч питань і подарувати одне велике, глибоке здивування на межі захоплення. І це дійсно може спрацювати, коли маєш справу з обдарованою Духом дитиною.
    – Обпекло? Вибач, я трохи не розрахував. Звати тебе як?
    – Як мати з батьком нарекли! Не по твоїм це розумі, – рикнув жовтоокий, похмуро зиркнувши з-під лоба. – А як ти… це зробив?
    – Так само, як ти капшук з талярами у жида забрав. Красти недобре, – похитав Божан головою. – З таким даром, як у тебе, хлопче, гріх стратити горло на шибениці!
    - Нічого, на побазарувати нас досить, безхлібними не залишимося, - відказав гордовито хлопчик. – І схопити не схоплять, ми пекельні джури!
    - Пекельні джури? Ти ба! Ох-охох! Оце не мед мені з вами, як бачу, - гмикнув химородник, ледь стримуючи себе від сміху. – Приятеля твого як звуть?
    – Іванко, – назвався височенький хлопчик.
    – Іванку, у тебе є батьки? – запитав Божан, оглядаючи його. – Скільки тобі років?
    Але Іванко був звичайним хлопчиком, Божан присутності Духа у ньому не відчув. Нічого у другому «пекельному джурі» не було – порожній, сільський пастушок.
    – Я сирота, мені десять років. Просто зависокий, тож виглядаю старшим. А от Маркові тринадцять, він просто...
    – Занизький, – усміхнувся козак. – Я здогадався. Вибач, Іванку, але ти мені нецікавий. Отже, хлопчино, маєш відсьогодні такий вибір: або дати драла, або залишитися та піти з нами у Запорозьку Січ.
    Жовтоокий Марко невдоволено засопів, йому не подобалося, що цей з вигляду простий січовик виявився чаклуном та розпоряджається його долею, мов своєю власною. Диви, який знайшовся!
    – А ти не сапай, – наказав йому химородник. – У тебе взагалі немає жодного вибору. Ти негайно поїдеш зі мною на Хортицю. З Івана зробимо козака, а з тебе – пекельного джуру химородника. Особисто проситиму за тебе волхвів. Хочеш?
    Пекельний джура ще голосніше засопів і відвернувся вбік.
    - Та не сопи ти! Така твоя доля, самородку. Лише тікати не думай – побережи наш час. У тебе, все одно, синку, нічого не вийде. Наздожену – і за голу п'яту назад притягну! Зрозумів? – посміхнувся Божан. – Будеш ситим, у братерстві жити, у людську повагу виб’єшся.
    - А я? – запитав Іванко тоненько, вже хлюпаючи кирпатим носом.
    – І ти теж, малий. Залазьте на коня, джури, я за вузду поведу. Тільки не здумайте його щипати чи ще якось бешкетувати – одразу в траву гепнетеся!..
    
    
    Відтоді, як Божан Ус повернувся на Хортицю з двома сиротами, минуло сім років. Від Різдва Христового налічувався 1635 рік.
    Хати химородників стояли у хащах хортицьких гаїв, мов звичайні житла. Але про те, де та як живуть їхні таємничі побратими, козаки не пліткували навіть між собою, тому й не кожен новий січовик відав, що в тому чи іншому курені мешкають козаки з давнього клану чаклунів. Чому серед прадавніх курганів у південній частині острова час від часу збираються запоріжці, не пускаючи до свого Кола навіть кошового отамана? Чому серед них є озброєні жінки у шароварах та шкіряних кірасах? Про це козаки між собою мовчали. Та кому яке до цього діло, зрештою, якщо отаман першим же припиняв теревені грізним окликом «Ану, припиніть точити один одному баляси з баляндрасами! Не пхайте носа у таємниці Хортиці, поки вона вас терпить на своїй землі, псячі діти!» Більшості було не втямки, що це Коло козаків-кшатріїв – зберігачів таємних знань, переданих з роду в рід прабатьками. А старі козаки язиками не трусили. Досвідчені запоріжці, що відійшли від ратних справ та доживали свого віку в усамітнених зимівниках, знали, що козацькі чаклуни своєю магією бережуть Січ та й і всі українські землі. І дівчат тих, поляниць, що переважно були лучницями, хоча на мечах вони теж досить вправні, займати хлопцям забороняли. Граційні та безжальні войовниці майже ні в чому не поступалися чоловікам, могли й поранити нахабного залицяльника. Втім, охочих до залицянь і не було: гетьман виганяв з Хортиці за раз.
    У той день було Коло на верхівці кургану. Старші химородники Тур і Далібор схилилися над картою земель України, великим шкіряним сувоєм, розстеленим на траві. Навколо стовпилися два десятки характерників, серед їхніх оселедців майоріли туго сплетені та підняті вгору коси поляниць.
    – Даліборе, вже й у степи прийшла ця пошесть з Московії! – заревів Велимир, велетень у довжелезній свиті по коліна. – На берегах Великого Лугу сталося кілька кривавих вбивств і, поки гетьман Сулима міркує, як звільнитися від Речі Посполитої, ми стоїмо на слизькій доріжці. Селяни доведені до тваринного жаху. Ти кинеш їх на поталу московським вервольфам?!
    Далібор, уважно вислухавши химородника, схвально кивнув. Це був старець у довгій просторій рясі, яка частими складками огортала худе, жилаве тіло – йому у падолисті ось-ось готова була посміхнутися вісімдесят четверта зима.
    – Ти говориш правильно… Ab ovo usque ad mala – себто – з початку й до кінця. Але є одна велика перепона, Велимире. Вервольфи відвернуть нашу увагу, і Іван Сулима не зможе взяти Кодак. Або ми об'єднуємося зараз і йдемо разом з нашими братами-козаками на польську шляхту, або ділимося на частини. Наприклад, Тур, мій брат, і Вогнедар можуть взяти на себе вервольфів. Але я не впевнений, що навіть разом зі своїми джурами вони впораються. Хіба що... – Далібор замовк, спохмурнівши, бо кілька паляниць заговорили враз, заважаючи іншим та одна одній.
    Дівчата наперебій давали поради та підтверджували їх енергійними жестами. Але жоден химородник не посмів вгамувати жіноцтва – у клані всі рівні, незалежно від статі. Такий прадавній звичай.
    – Даліборе, покличте Божана Уса! В нього є блискучий джура, – дзвінко вигукнула руда войовниця з важкою вогняною косою.
    Але Далібор наче не почув її. Тоді чорнява дівчина боязко, ледь торкнулася рукава його свитки й тремтячим голосом промовила:
    – Матрона правду каже, хіба ти й сам не знаєш? Вибираючи між пихою, священним статутом і… і між порятунком звичайних селян, що ти вибереш, Даліборе? Поклич Божа!
     - «Поклич Божа» та «поклич Божа», - розгнівано пирхнув у вуса старець. – Та що це, зрештою, таке коїться на світі? Коло без нього не впорається, думаєте? Теж мені, князь Русі!..
    - У нього є Марко, Даліборе! Хлопець перекидається на вовка, гладесенько-рівнесенько, так, що голки не підточиш! Довго тримається в звірі, дуже сильний! Яскравий, звір у нього, сили великої виходить. Його навчав не тільки Божан, але й лісова відьма, – і чорнява поляниця багатозначно скинула брови.
    – Ірга!? – волохаті брови Далібора злетіли вгору, а на лобі зморшки зібралися решіткою. – Ця норовиста баба, яка ще пів століття тому люто плювала нам в очі, взялася вчити? От стара мегера! Чорти б її матері… Втім її мати змалку верховодила чортами! Але, ти, Ружена, кажеш діло, бо відьма на подив вправна у багатьох науках, – знехотя визнав волхв. – Якщо вона навчила хлопця переходити у звіра і назад… А що з переміщенням у часовому просторі Духу? – пожвавився старий. – Наскільки пам'ятаю, той хлопчисько подавав великі надії. Щоправда, ми взяли його переростком…
    Тур, який зовні був викопаний його брат Далібор, хіба що молодшим років на п'ятнадцять, негайно втрутився:
    – Ах, ви про жовтоокого вовченя? Преславна тоді вийшла Толока – пересварилися так, що й згадувати гидко, – гмикнув він у вуса. – Пам'ятайте? Божан зрадив нас та пішов з Хортиці! Ось так віддячив за те, що ми взяли на навчання хлопчисько з поганими нахилами, якого слід було вводити в науку обережно, відірвавши від матері ще дитинчам. Тринадцять років – це поганий вік! У людині занадто є людського... Я не думаю, що Марко міг з цим впоратися, перебуваючи в служінні кріра-бунтаря. Непоступливість вчителя передається учневі так само, як і чесноти. Чи не так? Це ще вилізе нам усім боком!
    Рудоволоса поляниця похитала головою, від чого її розкішна коса, заворушилася, мов степовий полоз, а в очах проскочили іскорки прихованого гніву, змовчати вона не змогла:
    – Туре, хіба не ти говорив, що обмін таємними знаннями мусить відбутися між магами всіх шкіл? Чому б мені не відпливти у далеку країну Вранішнього Сонця, засвоїти їхню науку чарів, бою? Хіба ми сильні – тільки своїм? Вчитися та брати найкраще в інших! Хіба не цим є шлях мага-воїна? Божан хотів долучитися до нурменнів! Північні люди можуть допомогти нам у боротьбі з московськими вервольфами! Чом ти вважаєш це зрадою? Це – заперечити самого себе і звичаї Кола!
    Тур хотів було відповісти, як у натовпі виникло замішання – люди розступалися, пропускаючи у Коло новоприбулих. Молоді джури химородників, що стояли на варті місцини, пильнували, щоб жоден з січовиків не перетнув їхнього живого ланцюга захисту. Отже, пропустити джури могли лише своїх.
    Перед старійшинами Толоки постали двоє подорожніх, одягнених, як запорізькі козаки – у білих свитках, скромно розшитих візерунками з кольорових шнурів. Проте вбрання чоловіків було вкрито пилом, обличчя розчервонілися й блищали від поту. Вочевидь, вони дуже квапилися сюди, тому, ледь зійшовши на берег, мусили бігти так швидко, як дозволяла їм вправність. Одному з гостей на вигляд було близько сорока років. Другий був юним хлопцем – струнким, мов дубочок, з обличчям наче дерев’яної статуї, над якою працював недосвідчений різьбяр – такими неделікатними й різкими сформувалися риси його лінії носа, рота, вилиць, низького лоба. Над верхньою губою парубка ледь-ледь вилізли золотисті м'які вусики, що робило вираз лиця м’якішим, та жовті очі дивилися чіпко, немов промацували. Таким поглядом у гніві вбивають без шабель, мушкетів та кулаків. Через нього хлопець виглядав старшим, неначе хто поробив бідоласі, підселивши до молодого, гнучкого тіла душу старезного дідугана чи самого біса, яка визирала через очі.
    – А ось завітали ті, кого ти намагалася захистити, Матроно, – зверхньо скривився Тур. – З роси і води тобі, Божане. І джурі твоєму!
    Далібор та інші химородники були більш привітні до новоприбулих побратимів. Матрона з Руженою, радісно вискнувши, повислі на шиї джури.
    Поведінка характерниць була дружньою, отже їм ніхто не смів дорікати. Але варто було химороднику виїхати з Січі, як втриматися від гріха перелюбства хлопцю ледь вдавалося. Втім рятували Марка з гарячих обіймів розпусних молодиць та самотніх вдовиць не християнські істини, а більше накази його кріра та лісової відьми Ірги. Окрім цього, у відьми в хатинці жила вродлива дівчина – чи то її родичка, чи то вихованка, і, подейкували, начебто красуня Маркові сильно в око впала. Тому сподівань на успіхи у любовній справі з Марком поляниці не плекали, але захоплювалися ним щиро, як сильним воїном та високообдарованим чаклуном.
    
    
    Коли повщухали всі радощі від зустрічі, Божан вклонився Раді Толоки. Далібор і Тур привітали стриманим кивком. Щоправда, очі Далібора сяяли теплом.
    Майже нізвідки поруч зі старцем виник худенький чоловік, голову якого прикрашали густі чорні кучері з сивиною. Взявши Божана та Марка за руки, він підвів їх до старійшин:
    – Ми розуміємо, що настав день серйозного вибору. У нас два шляхи. Ми не залишимо Івана Сулиму без допомоги. Але і московським вервольфам дамо гідну відсіч! Нехай пробачить мою нахабність Толока, однак я випередив ваше бажання знайти цих химородників та викликав їх, вдавшись до Кличу, – зізнався він. – Вервольфи стають небезпекою більшою, аніж колись! Вчора перевертень по-звірячому розтерзав родину пастуха, а потім винищив ще дві родини у передмісті Вінниці. І те, що він був з Московії, не викликає сумнівів. Цю звістку Божан і Марко привезли звідти. Вони тут, і готові битися з Кланом Хорта.
    – Звідти? Вогнедаре, ви зустріли вервольфів? – здивувався Тур.
    Джура глянув на Божана, той жестом дозволив йому говорити.
    – Одного звіра ми гнали в хащі. Довго гнали, – заговорив він низьким голосом. – Вервольф напав на нас, коли ми з кріром затиснули його з обох боків. Довелося перекинутися вовком та вступити у бій. Потім перевертень прийняв людську подобу...
    – Коротше! – нетерпляче перебив його Тур. – Всі ці виродки, здихаючи, перетворюються на людей! Що достеменно вам відомо, Божане?
    – Ти ж поклявся зі мною не розмовляти, поки цьому світу не прийде кінець, – підштрикнув Божан. – Чи забув?
    – Божане, дозволь поцікавитися, чому ти досі не полюєш тролів біля стін Акерсхуса? Чи король Христиан IV не запросив тебе в Христианію? – уїдливо посміхнувся Тур, не приховуючи, що він ледь терпить присутність Уса.
    – Цікався, – кивнув химородник. – Я не зміг лишити свого джуру вам на поталу. Крім цього, достеменно відомо, що кожен з вас поступається мені в переміщеннях у Часі. Толоці не впоратися, ви всі це знаєте. Так само, як мені не впоратися без мого джури-перевертня. Про це вам ще відомо мало, бо Марко досі не визнаний Радою Толоки. Про його бойові навички кріра Рада теж не знає. Як і про те, що мій пекельний джура… знає набагато більше, ніж належить знати химороднику! – голосно вигукнув Божан Ус. – Адже отримав виховання у лісової чаклунки, про що ви, мабуть, чули. І це так! А ще мені б не хотілося, щоб Клан Хорта, поки ви з запорожцями рубаєте ляхів, підкрався до вас зсередини, – Божан посміхнувся, із задоволенням спостерігаючи, як розлючене обличчя Тура червоніє від заздрощів. Ще б пак! Тур чудово усвідомлював власну безвихідь.
    Повільно поклавши руку на свою незмінну катану, химородник примружив очі. Добра цей погляд не віщував. Джура, який спостерігав за своїм кріром увесь цей час, сердито витягнув уперед шию.
    – Перед смертю вервольф зізнався, що один з їхніх ватажків – це французький капітан, – процідив крізь зуби Марко, проштрикуючи презирливо Тура цупким поглядом, – який прибув разом з зодчим Бопланом. Його звуть Жан Маріон. Коронний гетьман Конецпольський призначив його комендантом Кодака. Так ось цей Жан Маріон зовсім не Жан, а – справжній, місячний перевертень! І він там не сам…
    У Колі здійнявся збуджений галас.
    – Ти хочеш сказати, що наші козаки зіткнуться віч-на-віч ще й з польськими вовкулаками? – зривів Тур, зовсім втративши самовладання. – Та вони ж перекусають христових дітей, як тхори курей, перегризуть!
    – І наплодять подібних до себе, – підтвердив Божан. – Ти цілком правий, тому нам конче треба бути там. Хочеш ти цього чи ні, але Колу доведеться запросити нас назад. Я допоможу вам взяти Кодак, а ви – пообіцяєте мені, що навіть коли я помандрую до Норвегії, мій джура буде прийнятий у кріри, як цього вимагає Коло та козацький звичай. І раніше, ніж йому мине тридцять років, Туре! Марко братиме участь у Толоці, обиратиме Раду й житиме на Хортиці так, як йому заманеться, дотримуючись статуту і давніх звичаїв! Це моя тверда вимога.
    На хвильку серед химородників повисло мовчання. Але незабаром воно вибухнуло стукотом мечів по щитах. Рішення Ради було прийнято козаками одностайно, і оскаржити його більше ніхто не міг.
    
    
    Ввечері запорожці вирушили на штурм фортеці Кодак.
    «Хоробрість міста бере», – подумав Божан, стягуючи з себе сорочку. Він підбадьорливо махнув рукою Маркові, який разом з іншими козаками вже вскочив у сідло та тепер впевнено тримався на гнідому коні.
    – Фортеця чотирикутна. Візьмемо ляхів з різних сторін, як наказував гетьман. Але звичаю треба дотриматися, – нагадав Божан, під'їхавши до джури. – Марку, бери ще Велета і Гостросмисла та нашого Івана, я ж візьму Ярополка і Щека.
    - Я все виконав, що ти наказав. Ми з Іванком всюди накидали «криків», так що налякані ляхи більше за табун сполоханих коней! – дзвінко розсміявся Марко. - І якщо надумають проти нас галопувати, то нічого в них не вийде.
    - Гаразд! Ми поїдемо без сорочок, голяка, нехай трусяться від страху, дивлячись на нас... Я добу сплітав замови проти їх куль і мечів. Ну, що? Зваримо скурвиним синам пива?! Нехай попарять собі качани...
    Другий вихованець Уса, джура Іван, що вправно сидів на мерині, у ту ж мить зухвало підхопив його заклик та пришпорив коня:
    – Нехай попарять! Нехай поцілують мою дупу, лярвині сині! Щоб їм пір'я в горлі виросло!..
    «Криками» називався заговорений очерет. Наступаючи на нього, кінь ворога видавав страшне іржання, вставав дибки і божеволів – мчав вершника, поки той не падав головою під копита. Чимало Іванко накидав «криків» перед ровами, якими ляхи укріпили фортецю.
    Рівно опівночі, коли у фортеці Кодак поснули всі, окрема двох вартових на воротах, характерники під проводом Вогнедара та поляниці Матрони дали знак розпочати штурм. Стискаючи кулак у гору, запоріжці передавали один одному – час вирушати, адже у в'язницях на них чекали бранці – побратими, схоплені ляхами.
     Запоріжці йшли стрімко, але тихо. Їм сприяли закляття Божана й Марка, накладені на штурмовий загін. Воїни перекинули легкі містки через рови, а потім піднялися на вали і приставили до стін високі драбини. У той час на бастіонах поляки спали, наче мертві, не підозрюючи, що цієї ночі багатьом з них не судилося прокинутися.
    Один за одним козаки підіймалися по драбинам на галереї фортечних стін – абсолютно безшумно й невідворотно, як сама смерть.
    Вартових вервольфів зняли без галасу.
    Однак капітан Жан Маріон печінкою відчув недобре й піднявся з вартівні на південну галерею. Іван з побратимами якраз рушили до арсеналу, а от Марко опинився лицем до лиця з французом…
    Той недобре зиркнув – і почав перетворення.
    Рот вищирився, блимнули ікла і миттєво збільшилися майже вдвічі. Зіниці звузилися, жовтим вогнем, таким спорідненим з бурштиновим Марковим, засвітилися очі ворога. Вервольф загарчав та всього лише двома стрибками значно зменшив відстань між ними.
    Коли звіру залишалися до нього три людських кроки, Марко злетів вгору. Розкинув ноги у поперечному шпагаті, він пропустив вервольфа під собою і навіть встиг стукнути його по маківці яблучком шаблі. Потім впав навпочіпки – і тієї ж миті спружинив на гомілках, трохи підстрибнув та пішов перекатом через ліве плече вперед, до ската сходів. Ледве він встиг розгорнутися, як Жан знову виринув побіч!
    Удар, який міг коштувати життя іншій людині, не справив на потвору ані не найменшого враження.
    Розмахуючи руками і зістригаючи ними повітря, як ножицями, він йшов на відступаючого химородника. Маріон, мабуть, сповнився наміру пустити Марка на фарш для своїх вервольфів – очі палахкотіли диявольським вогнем, а на іклах піною пузирилася слина.
    Шкода місця на галереї – сажень, раз, два та й край. До того ж, ці французькі курви збиття з дощок у стіни понатикали – певне, для аркебуз і пищалей. Розгорнутися ніде і бігти нікуди. І перекинутися на вовка, щоб врівноважити шанси й сили, в обмеженому просторі не вийде.
    Проклинаючи все, на чому світ стоїть, Марко вигнувся кішкою і провів стрімкий рубаючий удар у ключицю, але Маріон відмахнувся й роздратовано смикнув щокою.
    Химородник зрозумів, що тепер лезо його шаблі вже на вершок коротше і наступний замах, скоріш за все, повністю залишить його без зброї.
    Гаркнувши, Маріон метнувся вперед, розраховуючи деморалізувати нахабного ворога. Марко зробив різкий крок назад і вліво, впритул притиснувшись до дерев'яних брусів зовнішньої стіни галереї. Коли звір був готовий встромити кігті у груди химородника, той ткнув уламком шаблі йому у черево і, тієї ж митті, стрибнув вперед через отвір сходів. Марко увійшов у Час боковим переворотом, ноги його при цьому зметнулися по дузі, й підбиті залізними пластинами підбори обох чобіт врізалися у підборіддя Жана Маріона, відкидаючи француза, наче лантух борошна.
    Страшний удар, посилений магією переміщення: простір викривився, частки повітря іскрили білим часовим куривом, яке різало яскравими стрічками застигле полотно Яві, а потім розсіювалося внизу, як роса по траві.
    Бойовий гопак не має таких ударів – Марко підгледів його у раба-арапа у Корсуні. Господар того худого чорношкірого хлопчини заявив, що той легко переможе трьох озброєних людей без чаклунства, і при цьому навіть не зніматиме петлі з рук… Коли ж троє вусатих молодиків вишикувалися на жовтому ракушняковому плацу та почали грати калачами, сивий турок зрізував вірьовки. Арап всміхнувся, заграв білками очей і тричі ляснув собі по п'яті. Потім сплюнув, засмикав плечами й простяг зап'ястки назад старому – мовляв, скрути петлю на місце. В результаті арап заробив три невеликі порізи, а кожен з легінів – по три переломи… Химородник бачив, що і як він робить, але навряд чи б взявся повторити, без страху зламати власну шию. Наступного дня Марко знайшов старого турка і запропонував сорок талерів за воїна. Турок сказав, що арапа він не продаватиме за жодні гроші, за обрізані чи не обрізані, мідні, срібні… але, якщо Марко йому сподобається, раб покаже кілька бойових прийомів... Марко сподобався. Арап же після відпрацювання ударів на плацу, сказав, що гопак чаклуна досить непоганий, але якщо поєднати це з капоейра – молодий чаклун стане непереможним…
    Зараз, вхопившись руками за край сходового майданчика перед розпростертим тілом француза, козак від щирого серця подумки подякував арапу за науку.
    Тим часом звір загарчав і, дряпаючи дошки кігтями, поповз вглиб галереї. Марко згадав дідька на всі лади та кинувся за ним. Але верфольф, за мить до того, як химородник зламав йому хребет, переможно вишкірив ікла й смикнув за мотузку сигнального дзвона гидотною пазуристою рукою перевертня, на якій ще лишалися рештки довгої шерсті.
    Дзвонило так, що пробудився увесь Кодак, й Марко зрозумів, що їхній задум таємного проникнення вже у пса під хвостом. Курррво!..
    Тіло вервольфа ще рухалося в судомах, коли вся залога Кодака була на ногах. Польські драгуни – розгублені, напівголі, втім зі зброєю в руках – вибігали з своїх домівок. Частина з них мчалася прямо до сходів на галереї, і Марко подумав, що відступ буде зараз найбільш правильним тактичним рішенням.
    Він вже збирався скинути мотузку за стіну, та разом з його бажанням вшиватися репнула права стулка брами, і на чолі з Туром й гетьманом Іваном Сулимою дві сотні запоріжців увірвалися у фортецю. Передсмертні крики та стогони наповнили її стіни...
    
    
    У серпневу теплу ніч з сімнадцятого на вісімнадцяте число 1635 року Кодацька фортеця була зруйнована козаками. Подейкували, що французького офіцера стратив Сулима, однак химородники напевне знали, що до цієї справи доклав свою руку джура Божана Уса.
    
    

  Время приёма: 17:11 16.01.2021