av009 Повстання

    1
    Сер Дональд, губернатор колонії, прокинувся від того, що сильно трусили за плечі. Ледве розплющив очі, як його майже під пахви витягли з ліжка. Доповіли – в колонії повстання. У піжамі, босоніж повели до підвалу. Гуркотало, зі стін обсипався тиньк. Двоє охоронців лишилися прикривати. Губернатор наступив на гострий уламок, скрикнув. Навшпиньки спустився у вузький тунель. Зняв із шиї ключа, просунув між цеглинами. Клацання – відкрився хід. Досить вузький, тож рушили низкою. Тим часом нагорі лунала стрілянина. Дональд квапив охорону та й сам квапився, забувши про босі ноги та гострі камені.
    У пусковій шахті, де стояв «Олімп», лампи розігнали морок. Ще двоє з охоронців зосталися, тримаючи напоготові автомати. Дональд побіг далі з керівником охорони. Лунав тупіт босих ніг та гуркіт берців. Дональд забарабанив по панелі човника. Вона беззвучно відійшла.
    – Тримай вхід у шахту! – крикнув охоронцю, й той побіг назад.
    Дональд проскочив повз роботів і наказав готуватися до польоту. Відповів жіночий голос, човник ожив: спалахнуло світло, заблимала панель керування. Губернатор уявив, як десь нагорі в пустелі повільно від’їжджає важкий люк.
    Задиханий керівник охорони підбіг до човника. По ньому відкрили вогонь. Він відповідав, та раптом упав. Але встиг таки жбурнути в темряву гранату. Після вибуху на мить шахту накрила тиша. Дональд відчайдушно замахав охоронцю. Той поповз до «Олімпу», лишаючи червоний слід. Повільно. Надто повільно він повзе…
    У Дональда калатало серце, вирував адреналін. Серед хаосу він навіть не почув – відкрився люк нагорі чи ні. Навмання злітати ризиковано, проте гаятися в таких обставинах теж... Коли знову залунали постріли, рішуче натиснув пружну кнопку. Панель зійшлася. Дональд пристебнувся, дав команду «на старт». Полум’я сопла підсмажило пораненого.
    Човник викинуло мов корок шампанського. Ноги налилися свинцем, стисло в грудях. Колонія під прозорим куполом зменшувалася, віддалялася іржава пустеля і такі само скелі. Гори перетворилися на зморшки, Марс набув форми кулі. Тяжіння зникло, ніби душа покинула тіло. Губернатор із задоволенням відстебнувся, трохи політав і повернувся до крісла.
    – Ліліт, дитинко, будь ласка – зроби гравітацію один g.
    – Так, сер, – відповів мелодійний голос штучного інтелекту.
    Дональда притягнуло до підлоги. Він підвівся, пройшовся й, нарешті, вдихнув на повні груди. Все позаду, він живий. І за вісім годин на Землі не позаздрить тим, хто вчинив заколот. Колонія важлива не копалинами, а сферою впливу на Червоній планеті. Втратити її – це позбутися панування на Марсі та в усьому ближньому космосі.
    – Ліліт, то що з паливом?
    – Політ не запланований, сер, – Дональд завмер. – Для нуль-переходу палива вистачає.
    Губернатор полегшено видихнув.
    – Курс на Землю.
    – Так, сер. До стрибка – п’ять хвилин.
    Дональд задоволено кивнув і ступив на м’який килим, що простягався до відсіку роботів. Біля стіни – улюблений диван, мінібар, на столі мікрохвильовка й міксер. Забурчало в животі. Востаннє він щось перехопив аж учора.
    Губернатор натиснув трикутну кнопку, панель відсіку зрушила вбік. Роботи чекали на підзарядці від сонячних батарей.
    – Сер, – робот-механік моргнув бінокулярами, – незапланований політ небезпечний, бо…
    – Діку, ти тиждень тому перевірив човник, – ущипливо обірвав його Дональд, – то якого біса дістаєш мене? І так оце звалилося, не розгребти!
    Дональд не був робофобом, але вони чинили за невідомими йому законами. Часом було лячно залишатися з ними наодинці. Здавалося, що вони постійно за ним спостерігають. Тож багато чого б віддав, аби прочитати їхні думки.
    – До стрибка чотири хвилини…
    О, Ліліт! Дональду на мить здалося, що вона поруч. Пишногруда білявка завжди змушувала відчувати себе молодим. Шкода, що для нього все закінчилося так швидко. І трагічно для неї. Але забути Ліліт – то втратити частинку себе. Тому Дональд дав її ім’я та голос тому, що керувало «Олімпом». Ця назва теж не забаганка – йому завжди подобався той велетенський вулкан на Марсі.
    – До стрибка три хвилини…
    Дональд востаннє глянув на Марс і з задоволенням плюхнувся на м’який диван. На нуль-переході відчуваєш тільки легку нудоту. Але сам стрибок схожий на швидкий старт машини. Тож краще за щось триматися.
    – Сер, як почуваєтесь? Чи, може, укол? – скрипуче запропонував робот-хірург, і Дональд ледь стримався, щоб не відважити тому замашного стусана.
    – Я в порядку, Шприце.
    – В порядку він, усі так вважають, поки не стає запізно, – торохтів Шприц, чимчикуючи до відсіку. – Людський організм слабкий, без догляду не може, оці всі кісточки – тендітні, ненадійні…
    Губернатор не терпів цю роботичну маячню. Але до свідомості Шприца достукатися нереально. Ех, була б Ліліт…
    – До стрибка дві хвилини…
    Так, він вижив. Ще чекає звіт в уряді, але повстання не його промах, часом таке трапляється. Невдоволення набухає й вихлюпується, як гнійний прищ. Все одно він найкращий. Інший не витримав би стільки часу.
    – До стрибка одна хвилина…
    «Олімп» труснуло так, що Дональд мало не злетів із дивана. Замиготіло світло.
    – Стрибок скасовано, – оголосила Ліліт.
     
    2
    Дональд припав до холодного ілюмінатора. В голову лізло найгірше.
    – Сканування... Пошкоджено двигун, рівень загрози – незначний. Пошкоджено бак, рівень загрози – середній. Пошкоджено обшивку, рівень загрози…
    – Ліліт, сонечко, визнач джерело пошкоджень.
    Може, не дарма хвилювався Дік, що не встиг оглянути човника?
    – Сер, джерело – зовнішній фактор. – Дональд застиг, благаючи, щоб це був метеорит. – Пряме влучання торпеди. Човник атаковано.
    Губернатор рвонув до роботів і тільки зараз відчув, наскільки холодна в них підлога.
    – Діку, нас атаковано. Нумо, вибирайся надвір, ліквідуй той злам. Я прикрию.
    Звісно, інший корабель торпеда пошматує. Проте «Олімп» – літаюча фортеця, вона зроблена особисто для нього, Дональда.
    – Ліліт, перейти до бойового режиму! Виявити противника!
    – Так, сер.
    Дік вирулив на гусеницях із боксу, заїхав до шлюзового відсіку й, не вагаючись ані хвилини, відчинив вхідну панель. Оглянув видимий простір, не виявив явної загрози й попрямував до днища, де стирчала рвана обшивка. Дік заворушив маніпуляторами що той восьминіг, по черзі дістаючи інструменти зі свого прямокутного корпусу. Цілком надійно залатав бак і розвернувся до двигуна.
    Дональд чекав відповіді Ліліт, намотуючи кола й прикусивши губу. Отже, вони послали винищувача. Якщо одного – то дурниця, з двома доведеться попітніти, проте якщо їх більше... Дональд нервово ковтнув. Тільки вищі чини в курсі щодо можливостей «Олімпу». Напевно, вирішили, що все скінчено, гаплик. Пряме влучання... Треба підіграти, вдати, що дрейфуєш. Зачаїтися, як той злодій у провулку.
    Дік! Бісів робот усе зіпсує.
    – Ліліт, накажи Діку повернутися.
    – Зроблено, сер... Тривога! У човник випущено торпеду.
    Дональд із пересердя вдарив по столу.
    – Ліліт, скасуй наказ, нехай Дік займається справою. Скільки винищувачів?
    – Два, сер. Вони наближаються.
    – Відкрити вогонь!
    Виринули бічні турелі, закашлялися свинцевим вогнем. Якщо не рахувати гуку від вібрації стін, панувала моторошна тиша. Серце шалено калатало.
    – Розповідай, що робиш.
    – Так, сер, – голос Ліліт спокійний та ніжний, мов у живій. – Виконую маневр.
    Губернатор наліг на стіну плечем, заглянув у ілюмінатор. Червонуватий диск Марса заходився в танці. Торпеда повторювала маневри човника й скорочувала відстань. На таких віражах турелі тільки даремно витрачали набої.
    – Ліліт…
    Збоку «Олімпу» вискочив такий саме човник, але крихітний, і відвів торпеду. Розцвів вибух. Губернатор змахнув піт.
     
    Пововтузитися з двигуном довелося добряче. Вибух потрощив кабелі. Як не намагався, дотягнутися Дік не міг. Тоді відчинив на собі бокові дверцята й випустив назовні три маленькі створіння з дротів і плат. «Павучки» задріботіли лапками-маніпуляторами й, блимаючи діодами, забрались у двигун.
    Знову вибух.
    – Сер, винищувача знищено.
    Дональд не міг повірити. Турелі встановили здебільшого задля залякування, адже на великій відстані, та при маневрі, поцілити важко. Помилка в міліметр відхиляла снаряд на кілометри. Дональд немов зірвав джек-пот.
    Дік відокремив од тіла пласку голову з антеною і на пружному тросі просунув до двигуна. Неначе страус ховав голову в пісок. Висунув на максимум бінокуляри, спостерігаючи й допомагаючи «павучкам».
    Коли другий винищувач розніс обидві турелі, Дональд брудно вилаявся. Пілот відкрив вогонь по корпусу. А тоді, зрозумівши, що зброя безсила, пірнув під днище в пошуках вразливого місця – й виявив робота. Поринувши у роботу, він став легкою здобиччю. Залп розірвав обшивку, а Діку потрощив гусениці.
    Дональд бачив, як Діка несе в космос. Робот тягнув шию й незграбно водив маніпуляторами. Може, добили б цього бідолаху, але на човнику з’явилися різнокольорові вогники. То помічники Діка виповзли та застигли в подиві. Пілот вистрілив, пошкодив двигун і загасив усі три вогники.
    – Ліліт! – крикнув Дональд. – Якого біса не відповідаємо!
    – Сер, турелі розбиті.
    – Без тебе знаю. Невже на цій посудині немає ще мотлоху!
    – Незапланований політ. Арсенал залишився в шахті.
    – А бодай тобі!          
    – Сер, долучите Арні, – підказала Ліліт.
    – Справді! – і рвонув до роботів.
    Діку набридло літати. Він засунув голову, покопався в інструментах і витягнув рятівний якір-арбалет із липкою стрілою. Зарядив, засував бінокулярами, та влучив у винищувач.
    Якір помчав, розмотуючи троса. Стріла намертво вкарбувалася в крило. Діка потягло до ворожого судна. Винищувач розвернувся, щоб розправитися з Діком, але той мов розчинився.
    Дональд підійшов до боксу Арні. Двометровий здоровань навіть не звернув уваги. Робот-охоронець зовні скидався на людину – ноги, руки, тулуб, голий череп – і був озброєний. Спокій та мовчазність упереміш із надзвичайною силою та бойовою міццю лякали.
    – Арні!
    – Я, – зміряв пильним поглядом.
    Дональд зібрався з духом і наказав:
    – Рухай назовні, інакше застрягнемо тут!
    – Мета некоректна. Уточніть завдання.
    – Дідька лисого некоректна! – Дональд вибухнув лайкою, але мачете робота обдало могильним холодом. – Арні, друже, винищувач може накоїти справ, та й без Діка нам гаплик.
    – Мета некоректна. Уточніть…
    – Та йди під три чорти, бляшана ти банка… – губернатор осікся, бо очниці залізного Арні спалахнули червоним. – Винищувач знищити, Діка доправити живим. У сенсі…
    – Мета визначена. Виконую.
    Арні попростував до шлюзового відсіку. Кожен крок віддавався луною. Ноги згиналися в колінах, мов справжні, сталеві руки рухалися в лад ходьбі, пальці ледь зігнуті. Коли Дональд вперше побачив Арні, він не повірив, що це робот. А тоді помітив, що той скидається на героя старого фільму. Тож ім’я обирав недовго.
    – Губернаторе, що, геть кепсько? Може, укол? Полегшає.
    – Шприце! Під прес відправлю!
    – От коли буде щось боліти, то хай не звертаються… спочатку погрожують, а тоді благають допомогти… проклинають, давлять на жалість… а я не можу відмовити, я давав клятву Гіппократа, знав би, краще дав клятву Робократа…
    Пілот винищувача шукав Діка, тому й не помітив Арні вчасно. Той швидко визначив ціль. Кисть руки від’їхала вбік, з отвору з’явилася боєголовка. Торпеда прошила «черево» винищувача, мов голка. Вибух розтрощив хвоста. Випускаючи з ніг помаранчеві струмені вогню, Арні наблизився до корабля. Пілот і не схаменувся, як Арні вчепився в лобовий ілюмінатор і з усього розмаху зарядив кулаком по склу. Після другого удару воно тріснуло, після третього – хруснуло й розпалося на шматки. Широко розкритими очима пілот дивився, як до нього тягнеться металева рука.
    Дональд із нетерпінням чекав на Арні. Бачив, як той рвонув до винищувача, проте через різкі маневри подальше зникло з виду. Найбільше він боявся за Діка.
    Двері шлюзу розчинилися. В проймі показався здоровило Арні.
    – Завдання виконав, – і жбурнув під ноги голову пілота.
    Дональд відскочив од розбитого шолома й гримаси синього скрижанілого обличчя.
    – Навіщо ти це притягнув?!
    – Завдання виконав.
    Губернатор промовчав. Хай їй грець, тій голові, зараз найважливіше – механік. На щастя, позаду Арні він побачив Діка. Гусениці були пошкоджені, проте робот ворушився. За допомогою маніпуляторів Дік підвівся, схилившись убік. Подивився на людину й вимовив мало не з надривом:
    – Їх більше немає.
    Не одразу Дональд зрозумів, що мова йде про його «павучки».
    Відрізав:
    – Плювати! Встигли полагодити?
    – Напевно. Не знаю.
    Дональд скипів. День не задався з ранку. Хоча, як подивитися. Він живий!
    – Ліліт! Проскануй човник на пошкодження.
    – Так, сер.
    У рубці килим одразу зігрів змерзлі ноги. Шкода, що на човнику немає одягу. Губернатор підійшов до мінібару, із надією перевірив порожні пляшки, залишки їжі. «Незапланований політ». Непогано того разу посиділи… А так хотілося заспокоїти нерви. Гидливо взяв надкушений кимось бутерброд і відкриту бляшанку. Прикинув, що його щелепа більше і, сподіваючись, що то приклалася та миловидна дама з уряду, миттю ум’яв та вижлуктав у два ковтки пляшку. Голод на якийсь час угамувався.
    – Сканування закінчено, – промовила Ліліт. – Пошкоджено турелі. Рівень загрози – критичний. Пошкоджено обшивку. Рівень загрози – незначний. Пошкоджено двигун. Рівень загрози – незначний.
    Дональд підвівся й кинувся до відсіку роботів. Арні любісінько повернувся до боксу, а Шприц із цікавістю розглядав пошкодження Діка. Він стояв на свої тринозі, нахилившись над роботом-механіком, і щось бубонів.
    – Відвали! – Дональд відштовхнув його, присів навпочіпки. – Діку, друже, без тебе ніяк.
    – А мені ніяк без гусениць.
    – Що ж робити? Може, спробуєш доповзти до двигуна? Діку, благаю! Справа не в мені – колонія в небезпеці! – Дональд увімкнув увесь акторський і політичний талант. – А разом із нею Земля! Не вірю, що в тобі немає ані краплі земного патріотизму!
    – Так, я хочу допомогти! – розлютився Дік, і Дональд ледве помітно всміхнувся. – Але без помічників не обійтися. Для мене там місця замало.
    Губернатор замислився.
    – Розболілася голова? Зробити укол?
    – Арні на тебе нацькую, хірург недороблений!
    – Кортить усе зробити якнайкраще, а на тобі зриваються, я хочу допомогти, полегшити страждання, адже людське тіло вразливе, недосконале, крихке, швидко зношується…
    – Арні, викинь його у космос, дістав уже.          
    – Мета некоректна…
    – Овва! Арні, ти можеш доправити Діка до двигуна?
    – Відповідь – так.
    – Діку, друже, зроби все, що в силах. Я в тебе вірю. І ще. Цю голову – геть!
    – Відповідь – так.
    Вже пів години як Арні схопив Діка та залишив човника. Винищувач віддалявся: хвіст потрощено, кабіну пробито, пілот без голови. Арні молодець. Ще б замість Шприца підібрати адекватного лікаря…
    – Ліліт, коли будемо на Землі?
    – Аналізую дані. Сім місяців, три дні, п’ять годин, дві хвилини, одинадцять секунд. Чи ввімкнути зворотний відлік і вивести на екран?
    – Знущаєшся?
    – Ні, сер, ця функція відсутня.
    У шлюзовому відсіку метушня. Дональд відчинив двері та допитливо подивився на Діка.
    – Ми полагодили двигун, – Дік вийняв «павучка». – Маніпулятор понівечений, але, загалом, цілий. Сер, тільки уявіть, він встиг сховатися у двигуні!
    Дональд і не глянув.
    – Ліліт! Проскануй двигун.
    – Пошкоджень немає.
    Губернатор затанцював, обійняв Діка, ляснув по плечу Арні й навіть зізнався Шприцеві в любові. Але потім узяв слова назад.
    – Ліліт, готуйся до стрибка, – Дональд чув, як б’ється серце.
    – До нуль-переходу... Стрибок неможливий.
     
    3
    У Дональда відвисла щелепа.
    – Як?
    – Сер, відсутнє паливо, – сказала Ліліт.
    – Діку! – дихалося важко.
    – Паливо з бака пішло у вакуум, – доповів той.
    Раптом сяйнула думка:
    – Арні! Ти ж на паливі літаєш?
    – Відповідь – так.
    – Багато залишилося?
    – Відповідь – ні.
    – Трясця, відповідай як слід!
    – Сер, смію зауважити, – встряв Шприц, – що у палива Арні й того, на чому літає «Олімп», різний склад. Навряд чи ваша ідея спрацює.
    Побачивши обличчя Дональда, робот-хірург чкурнув до боксу, замкнувся і спостерігав, як губернатор б’є по панелі й загрожує розібрати на мікросхеми. На щастя, скло глушило звук.
    Дональд підійшов до Діка й запитав, швидко дихаючи, немов після ранкової пробіжки:
    – Чи той йолоп має рацію?
    – Загалом, так. Але човник літає на всьому!
    – Ось поважаю, Діку, що знаєшся на своєму ділі. А приятелеві перекажи, щоб із боксу не витикався.
    – Десять відсотків, – сказав Арні.
    Губернатор здивовано глянув.
    – Він про паливо, – підказав Дік. – Незапланований політ.
    Дональд розчаровано відвернувся, на злість не лишалося сил:
    – Бракує?
    – Так, – поховав надію Дік.
    – Задля рятування пацієнта роблять переливання крові, – підкрався непомітно Шприц. Дональд хотів проломити йому процесор, але робот встиг продовжити: – Винищувач іще поруч?
    Дональд підскочив до ілюмінатора. Підбитий турелями давно щез, але той, із яким розправився Арні, ще висів на тлі Марса.
    – Арні, притягни його паливний бак!
    – Відповідь – ні, – робот зазирнув в ілюмінатор.
    – Палива Арні не вистачить, щоб повернутися, – переклав Дік.
    – До біса все, – Дональд поплентався в рубку, кинув погляд на порожній холодильник, згорнувся на дивані клубочком і майже відразу заснув.
    Дік, нахилившись, підтримував себе маніпуляторами. Він не ворушився, ніби статуя. Вимкнув зайві системи й спрямував усі ресурси на розумовий процес. Шприц із цікавістю спостерігав. За півгодини Дік розкрив бінокуляри й покликав Шприца.
    Розмова вийшла ґрунтовною. Робот-хірург погодився виконувати накази Діка. Як і Арні, і Ліліт. Шприца трусило від усвідомлення місії – нарешті він покаже, на що здатний. З сусіднього відсіку лунало хропіння.
    Дік схрестив маніпулятори, наважуючись, і наказав діяти. Він справдить присягу. Йому доручено човник, а найголовніше – зберегти губернатора для колонії. Плати й мікросхеми його майже закипали. Він почвалав до свого відсіку й став на підзарядку.
    Дональд відчув тягар і пронизливий холод. Поборов бажання підхопитися й обережно розплющив очі… Це вже не знати що! Арні тримав його за плечі. Моторошний череп охоронця дивився кудись убік. Дональд перевів погляд. Шприц розсунув для рівноваги триногу й нишпорив у собі маніпуляторами. Рівнобічний трикутник, основа його тіла, обертався навколо осі, а всередині зберігалися інструменти й ліки. Робот-хірург перевірив напівпорожню аптечку й сумно похитав квадратною головою з антенами.
    Дональд хвилювався все більше. Що в них на думці? Хотіли б убити – вбили б давно. Арні однією рукою зламає шию. Робот-хірург вийняв шприц. Гостра голка увійшла в горло ампули й почала висмоктувати каламутну рідину. Шприц підніс улюблене знаряддя до руки губернатора.
    Дональд вирвався, залишивши в Арні клапоть піжами, втік у відсік роботів і натиснув кнопку. Панель зачинилась, Арні не встиг увійти. Зі стіною йому не впоратися. Губернатор із м’ясом вирвав кнопку й розлютився:
    – З глузду з’їхали?
    – Це на вашу користь, – раптом сказав Дік, немов проповідник.
    – Ти з ними разом?!
    – Проаналізувавши справи, дійшов висновку, що вихід один.
    – Та мені плювати на той аналіз! Я тут губернатор, я головний! Ви що, мікросхемами вдарились?
    – Усе вирішено. Інакше загинемо.
    – Ліліт, крихітко, скажи, що ти не з ними, – заблагав Дональд.
    – Це не так, сер, – промуркотів голос, і в Дональда зайшлося серце.
    Він подивився в бінокуляри Діка, стримуючись, аби не вирвати їх, і майже спокійно промовив:
    – Вхід заблоковано. Тобі не дістатися кнопки. – Радше сам здохне, проте й залізякам облишиться небагато. За сім місяців упадуть на Землю. – Це що? Арбалет?
    Дік вийняв зсередини себе щось схоже на маленьку гармату. Дональд очікував ядра, кулі чи напалму. Але вилетіла липка бульбашка – це був рятувальний якір. Від удару в груди Дональд закашлявся. Спробував піднятися, проте його міцно притиснуло до стіни.
    Дік нахилився й поповз. За ним тяглися мертві гусениці. Робот підтягувався верхніми маніпуляторами, чіплявся нижніми, й знову підтягувався.
    Губернатору забракло повітря.
    – Ти що, несповна розуму? Назад, тупа залізяко!
    Якщо Дік зайде збоку, Дональд виявиться беззахисним. Руки по швах, як у солдата в ладу.
    Дік випустив «павучка». Губернатор здригнувся.
    – Прибери цю гидоту!
    Дік поклав павучка на пласку голову. Вона потягнулася вгору, до видертої кнопки. Павучок почав її ремонтувати. Передні лапки працювали з точністю ювеліра.
    Дональд намагався відштовхнути Діка ногою, але не діставав.
    – Це на благо колонії, Марса й Землі.
    – Бодай би тебе замкнуло!
    Павучок захопив маніпуляторами кнопку, встав на задні лапки й закріпив зелений трикутник. Панель від’їхала вбік. Увійшов Арні.
    Дік поставив голову на місце. Помічник гулькнув усередину.
    – Продовжуємо, – Шприц встав навпроти Дональда. – Нарешті я зроблю укол, дістав уже, скільки можна просити, переживаєш, а у відповідь лайки, невдячна людина, я чутлива натура, мене образи виводять із рівноваги, так і хочеться комусь зробити боляче…
    Дональд заворожено дивився на голку.
    – Шприце, друзяко, що ти задумав? – хвилювання переходило в страх.
    – Та нічого – відрубати ногу.
    – Діку, скажи, що це жарт! – обдало жаром, стало млосно.
    – Не скажу, – Дік висунув бінокуляри.
    – Діку, краще докінчи мене!
    – Ви потрібні нам, колонії, Землі.
    – Не переймайтеся, – звернувся Шприц, як психіатр до пацієнта. – Генна інженерія зробила великі кроки. Ногу відростять заново.
    – Ти про біль чув?! Ти, бездушна залізяко, чи знаєш, що це таке?
    – Пора, – Дік повернувся до Шприца.
    Той із неприхованим задоволенням прицілився в вену й проткнув шкіру. Губернатор поморщився і відвернувся, розсердившись на себе від безсилля. Невдовзі відчув, як злипаються повіки.
    – Боляче не буде, – запевнив Шприц, і Дональд провалився в темряву.
     
    4
    Губернатор обережно розплющив очі. Рубка порожня. Напевно, роботи пішли заряджатися. Побачив стелю, відчув тверду поверхню й зрозумів, що лежить на столі. Прислухався до себе – не боляче, тільки від грудей розходиться липка субстанція. Прикували. Поворушив пальцями лівої ноги. На місці. Ковтнув і посовав пальцями правої. Вийшло. Видих полегшення. Підвів голову, щоб остаточно переконатися, що хвилювання – марні…
    Правої ноги не було по коліно. Посовав обрубком і, часто дихаючи, опустив голову. Маячня! Він ворушив пальцями. Нога була.
    Ще раз глянув, сподіваючись, що привиділось, але картина не змінилася. Засвербіла п’ятка, мов забігали мурахи. Захотілося дотягнутися, роздерти нігтями. Однак руки притиснуті по швах. Стоп. Ліва вільна. Підняв, щоб звільнитися від липкої бридоти, та обмір. Обрубана по лікоть. Дональд не стримався, потекли сльози.
    Ліліт, ти була такою милою, кокетливою, грайливою. Кортіло кинути все, поселитися біля моря. Завести дітей. Ті, що від випадкових зв’язків, не рахуються. Ліліт могла відволокти від проблем, від колонії та вищої мети людства. Вона дзвінким голоском сміялась його жартам, а коли залишалися наодинці, кидалася на нього, що та голодна левиця.
    – Сер, як почуваєтесь? – поцікавилася Ліліт, і Дональд подумав, що мариться.
    – А ти як вважаєш? – він не приховував злості.
    – Діку, він прокинувся.
    Дік став нижче. Дональд розгубився, але згодом помітив, що гусениць немає. На маніпуляторах, немов каліка, Дік дістався дивану, забрався і сів так, аби Дональд бачив.
    – Відкрутив, заважають, – і перейшов до справи: – Вибачте за все.
    – Та щоб ти скис! – Дональд відвернувся.
    – Вам не цікаво – навіщо це?
    Губернатор втупився в Діка, готовий присягнутися, що той посміхався, справляючи перемогу. Але замість рота – прямокутний динамік.
    – Ви нас ненавидите, але ваша особистість дорожча за життя багатьох людей. – Увійшли Шприц і Арні. – Я змушений був піти на це. Колонія потребує вас.
    – Так, і повстання – чудовий показник! – розлютився Дональд.
    – Це не наша справа. Ми повинні доправити вас до Землі – ми це зробимо. Я говорив, що двигун може працювати на чому завгодно? Так от, і на органіці теж. На жаль, іншої не знайшлося. Не скажу, що вона так само хороша, як штатне паливо…
    – Запхали ногу в бак? – скривився Дональд.
    – Не зовсім.
    Губернатор подумав і трохи пом’якшив. Зрештою, кінцівки відростять. Життя дорожче.
    – Не хочу знати, що ви з нею створили. Мене цікавить – спрацювало? Зробили стрибок?
    Тиша.
    – Ні.
    Дональд заплющив очі. Мов нічний кошмар. У скронях стукало, гуділо у вухах, потилиця налилася свинцем.
    – Двигун не завівся. Тому Арні відрубав руку. Зараз двигун працює, але стрибка не вийшло.
    Шприц розкрив холодильник:
    – Якби ви не з’їли ту консерву та бутерброд…
    – Хто ж знав, – сказав і осікся, ще виправдовуватися бракувало.
    – Ще голова пілота, – нагадав Дік.
    – Заткнись!
    – Розпочинаємо, хлопці.
    Шприц вийняв залишки піжами, нарвав клаптиків. З іншого боку встав Арні з закривавленим мачете.
    – Знову калічити? Чортові бездушні машини!
    Дональд кричав, виривався. Хай не втекти з однією ногою, але задешево він не дасться. Це доля безхребетних хробаків, а він губернатор найбільшої колонії. Прийме голодну смерть, але не стане заручником думаючих мікросхем... Липучка тримала так, немов Дональд народився приклеєним до столу. В маніпуляторі блиснула голка, робот зробив укол.
     
    Час минав, Дональд не вирубався.
    – Ліки не діють! – занепокоївся губернатор.
    – Це не те, що ви подумали, – Шприц випромінював спокій. – Того вистачило на раз. Незапланований політ. А це сповільнить кровотечу.
    – І все?! Гори ти в пеклі!
    – Арні, вже можна, – Шприц придавив ногу. – Бери вище. Дивись не проломи стіл.
    Арні замахнувся… Гостре лезо впало вище коліна. Біль пронизав тіло, врізався в мозок. Дональд заволав на всю горлянку. Арні, не зволікаючи, вдарив іще раз, відокремивши ногу.
    Шприц узяв апарат для зварювання, дав струмінь помаранчевого полум’я. Почав обпалювати. Дональд горлав, надриваючи зв’язки. Від холодного поту волосся стало липким. І знепритомнів.
    Шприц зашив судини, обв’язав рану смужками піжами, затягнув і подивився на Діка:
    – Давай і руку, щоб мати певність.
    Дональд лежав на кривавому столі, без штанів і трьох кінцівок. Шприц звільнив од липких пут цілу руку, і та звісилася вниз.
    – Так і рубай.
    Арні прицілився між плечем і ліктьовим суглобом і одним ударом відокремив руку. Підлогу забризкало кров’ю. Дональд виплив із небуття, зайшовся зойком.
    – Варто було зробити кляп, – Шприц обробляв рану.
    Квиління припинилося, губернатор знову вирубився.
    Арні відправився в космос за баком. Шприц, розібравшись із кровотечею, засував триногою й підійшов до Діка.
    – Операція пройшла успішно, пацієнт житиме, – повідомив і удостоївся похвали.
    – Займися паливом, – велів Дік.
    Дональд прийшов до тями. Шприц возився біля барної стійки. Дональд глянув на обрубки. Стало зле. Вдивився в багряні залишки піжамних штанів – ну, хоч там не чіпали.
    – Радий, що прокинулися, – між справою привітав Шприц.
    На дошці лежала кістка. Поруч – криваві шматочки м’яса. Шприц кинув їх у міксер. Перемелювалися м’язи, сухожилля, шкіра. Робот виклав на дошку пальці. Клацаючи ножем, дрібно порубав. Закинув. Перевірив, аби помістилися, накрив кришкою. Потім вилив у бак і вийшов.
    Дональд проводив його поглядом. Він відчував себе виснаженим, навіть біль пішов. І знову провалився в забуття.
    Арні попрямував до шлюзу й далі, в космос. Чіпляючись однією рукою за обшивку, другою тримаючи бак, впевнено рухався до паливного відсіку. Потягнув шланг, прикрутив до горлечка бака й засунув на місце.
    – Завдання виконав, – повернувшись, повідомив Діку.
    – Гаразд. Сподіватимемося, спрацює. Ліліт, готуйся.
    – До стрибка сім хвилин.
    Дік засовав маніпуляторами, бажаючи порадувати губернатора. Той лежав без руху. Важко було уявити, через що він пройшов. Дік знімав собі гусениці, але це не боляче. Біль здавався чимось міфічним, недосяжним. Робот-механік шкодував, що не відчуває навколишнє як люди.
    Але інакше неможливо. Знайти заміну губернатору непросто. Посада довічна. Або правиш і розвиваєш колонію, здобуваючи Землі ресурси, собі славу, або спочиваєш із миром.
    – До стрибка залишилося…
    Човник смикнуло, немов дали стусана. Здійснилося!
    – Ліліт, повідом, коли прокинеться. Я повинен йому сказати, – Дік знову вимкнув усі системи.
    Час пролетів миттю. Ось він сповільнив процеси, вимкнув зовнішній світ, а ось уже його кличе Ліліт. Її дзвінкий голос турбує слухові сенсори й запускає системи життєзабезпечення.
    – Заткнись, він не чує тебе, – лунає голос Дональда.
    – Дякую, Ліліт. Сер, я хотів сказати…
    – Мені більше нема чого рубати, – і осікся…
    – Ви мужньо винесли іспит, – почав Дік. – Ми на орбіті Землі.
    – Вибач, Діку. Коли відростуть руки-ноги, особисто пущу тебе під прес.
    Робот не звернув на грубощі уваги:
    – Ваші діяння залишаться у віках, колонія процвітатиме, а жителі, всупереч повстанню, запам’ятають того, що дав їжу, притулок і надію на краще.
    – Що ти верзеш?
    – Арні, Шприце, підійдіть, будь ласка.
    Дональда лихоманило, він погано розумів.
    – Паливо з’їв нуль-перехід, – Дік дивився Дональду в очі. – Ми не можемо приземлитися. – Дональд хотів пожартувати, але промовчав. – Мусимо сказати. Для посадки має бути повний бак.
    Арні взяв мачете.
    – Зв’яжіться з Землею, хай відправлять рятувального човника!
    – Зв’язок пошкоджено, – відповів ніжний голос Ліліт.
    – Я не витримаю! Дику, ти обіцяв, що кінцівки заново відростять…
    – Збрехав. Інакше б ви не чіплялися за життя.
    – Життя! – крикнув Дональд, хриплячи й звиваючись. – Ви тут задля того, щоб рятувати мене.
    Арні підійшов до столу.
    – Сер, нам доручили зберігати вашу особистість для керування колонією. Про життя мова не йшла.
    – Ти знав, що доведеться вбити... – прошипів Дональд.
    – Але, шануючи слухи ваші, сказати не міг. Вибачте.
    Шприц узяв за волосся, притиснув голову до столу.
    – Не хвилюйтеся, ваш клон повернеться губернатором.
    – Тупа залізяко, це вже буду не я!
    Помах – і мачете опускається, як у сповільненій зйомці.
    Прийшов час помирати. Голову відправлять до лабораторії. Мозок має бути свіжим, інакше не зчитати особистість – спогади, переживання, досвід, помилки й удачі, звершення і втрати. Дональд занадто дорогий для Марса й Землі.
    Зрештою, він усе вирішив сам. Якби не позбувся голови пілота. Встиг перелити паливо. Не втамував голод. Якби, врешті-решт, допоміг охоронцю в шахті…
    Голова впала, покотилась і завмерла на правій щоці. Повні жаху очі, розтулений у німому крику рот змусили Діка відвернутися.
    – Шприце, ти знаєш, що робити. Нам потрібно багато палива.
                             
    5
    Дональд розплющив очі. Яскраве світло змусило примружитися.
    – Як почуваєшся?
    – Нормально.
    Дональд сфокусувався і впізнав людину. Навпроти сидів Олексій Хижняк – могутній голова марсіанської розвідки, що лишається в тіні, але смикає за потрібні ниточки. Дивно, що він проґавив повстання.
    Під стелею висіла слизька напівпрозора куля. Дональд знав, що саме в ній він з’явився на світ.
    – Вибач, що так вийшло, – сказав Олексій без емоцій.
    – Я почуваюся відмінно.
    – Я про колонію. Агентура росіян влаштувала заколот. Підкупили багатьох керівників, решту підбили на бунт, і відразу атакували твій маєток. Росіянам не революція потрібна, метою заколота був ти. Влади закортіло. Якби вони добралися до тебе в шахті, від голови б нічого не лишилось, – Олексій сумно й радісно всміхнувся.
    – Ти придушив цю чвару?
    – Її не було. Вгамували тих, що це скоїли. Сміливо повертайся.
    – Хоч зараз!          
    – Тільки, Дональде, більше не вмирай. Остогиділо клонувати. Твій уряд не в захваті. Ти найкращий, але коли знову підсмажать дупу, хлопці у високих кабінетах здадуть тобі, щоби дати дорогу молодим. Я попередив.
    – Добре.
    – Згадай минулі рази. Як конав у корчах на холодній підлозі. Я ж казав – на зустрічі з росіянами не варто брати їжу. Скуштував хліб-сіль?
    – Я пам’ятаю! – розлютився Дональд, і Олексій посміхнувся куточком рота. – І як снайпер зняв. Бо відмовився надягати бронежилет у спеку. І як поїхав без охорони.
    – А Ліліт? Було ясно, що росіяни її підіслали. Поки ви гралися, вони ділили гроші й сфери впливу, і це відбилося на інших колоніях світової спільноти. Ми вимушено ліквідували Ліліт. Скажу чесно – радів, коли ти з головою пішов у роботу. Гаразд, сьогодні ти заново народився. Диви, колеги прийшли привітати.
    Біля ліжка Дональда стовпився ще з десяток Дональдів. Посміхалися, тиснули руку. Такі ж бадьорі сімдесятирічні старигани. Схожі як близнюки, але такі різні. Кожен керує на Марсі колонією і знає її як свої п’ять пальців. Всіх колись клонували з молодого Дональда. Всіх відтак розіслали по колоніях. Тільки перший Дональд лишився на Землі, просуваючись у політиці з неймовірною впертістю. Вже другий після перерви президентський термін закінчується, і Дональд думає про заслужений відпочинок. Про який не мріють губернатори Марса. Їх не для того створювали.
    – Будеш готовий повернутися – скажи, – попросив Олексій. – Не барись.
    – Я знаю. Що довше на Землі, то важче відлітати.
    – «Олімп» твій. Якщо хочеш, роботів можна замінити.
    – Не варто. Якби не вони, мене б тут не було.