20:36 30.01.2021
Поздравляем победителей 56-ого конкурса
1 Христя Хмиз av004 Дресирувальниця космічного цирку (3 балла)
2 Сокира av001 Три слоїки (2 балла)
3 Инка av023 Остання відьма (1 балл)


11:00 14.01.2021
Поступила в продажу новая книга "Серце мiста". Цена прежняя - 150грн/экз.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №57 Приём рассказов

Автор: Инка Число символов: 12786
Конкурс №56 (зима 2021) Фінал
Рассказ открыт для обсуждения

av023 Остання відьма


    

    Вогник блимнув і згас. Дірк кинув недопалок під ноги, пірнув у потік дощу. Затримуватися не мало сенсу, але і йти не хотілося. Тягнув час, палив цигарки одну за одною, ковтав несмачну чорну рідину, яку звуть тут кавою, сподівався, що йому дозволять. Не дозволили. З першими краплями, з першим стуком води по склу, зрозумів: чекати більше нема кого, треба повертатися.
    
    «Ми приходимо з водою, вертаємося у воду, після нас не залишиться нічого, крім води», – бурмотів Дірк, піднімаючи комір.
     
    У Мари були сині очі. Яскраві, ще не знебарвлені сонцем. Волосся пахло карамеллю, а вуста здавалися солоними на смак. Вона любила море, запливала далеко від берега і вибиралася на плоский камінь, щоби засмагнути до чорноти. А він кохав її та боявся в цьому зізнатися.
     
    Не варто було чекати, лише час втратив, але Дірк барився. Обіцяли йому – сьогодні все скінчиться, і відчував, поруч вона. Однак не з’явилася. Або проскочила непомітно? Але Дірк не новачок, пропустити не міг.
    Йти недалеко, міст у полі зору, встигне. Ех, остання… Втомився Дірк, спокою жадає. Надія примарним крилом майнула, поманила та зникла. А він, дурень, повірив. Чи з його досвідом вірити? Чи з його серцем.
    «Примара», – виплюнув Дірк, зірвав плащ, скрутив у вузлик, кинув додолу, підставив обличчя під холодні струмені й руки розкинув – ось він я, бери, якщо не вдавишся. Дощ припустив, що до іншого – тиша. Немає відповіді: чи не зглянулися або погребували.
    Йому дійсно час. Але як хотілося крикнути: «Забирай кинджал, відпрацював. Борги повернені. Тепер би життя трохи, якщо заслужив». Промовчав Дірк, рано зі зброєю розлучатися, одурили його сьогодні.
     
    Політаємо? Я навчилася. Хочеш, візьму тебе із собою. Не боїшся?
    Він кивнув, не маленький, а серце стислося в щільний клубок від страху. Не за себе, за неї.

     
    Дірк – ловець. Робота не гірша за інші: знайти відьму, вистежити, вилучити. Скільки їх було, не перелічити, пам’ятав усіх – порахувати не міг. Пробував, збився. Гільдія облік вела, вона ж і час полювання призначала.
    Ловці, ніби й люди, та не зовсім. Ритуал відтинав зайве – почуття та емоції – і перетворював людину на машину для полювання. Тому й не чули відьми, підпускали близько. Кинджал Ариди бив стрімко, і спалахувало полум’я, а як догоряло, то більш не поверталося.
    Існує правило – в очі відьмі не дивитися – вислизнути може. Дірк і не дивився. Законами з дитинства навчений. Тренували його довго, навички втлумачили намертво, рухи відточені, доведені до автоматизму. Беззвучно підходити зі спини, не дихати, втім, дихати йому й не потрібно – ніздрі для того залишені, щоби відьму відчути, і серце не билося, завмерло давно.
    Коли вилучив, гляди скільки завгодно, але Дірк не дивився й після. Одного разу вистачило.
     
    Старий учитель був суворий, потуру не давав. Ловити майже не міг, тому і вчителював: гільдії користь, і борг по краплині списувався. Дірк дитиною до навчання потрапив, так старий і наставником, і батьком став. Дірк виявився тямущим, знання вбирав швидко, і кинджалу сподобався, той сам до рук ішов, визнав, значить. Учитель кивав схвально, хоча на похвалу зазвичай скупився.
     
    Ніздрі залоскотало, Дірк принюхався і вихватив зброю. Руків’я нагрілося, ніби кинджал уловив щось. Дірк напружився, перейшов у бойову стійку. Ходили чутки, ніби зараза розповзалася серед ловців, забираючи кращих. Але чув Дірк й інше: під час полювання виривався вогонь такої сили, що ловець погасити не міг. Гинули і мисливець, і жертва, навіть кинджал ставав непридатним. Сильніше відьма – більше вогню, адже кинджал забирав те, що міг утримати, решту випалював. Але якої мощі повинна бути відьма, щоби згорів мисливець?
    Навколо леза спалахнуло, і рівчак посередині – через нього сила йде – потемнів. Краплі дощу падали на нагріту поверхню й шипіли. Насупився Дірк, даремно пішов один, і гільдія не радила, але він відтягував момент, звик ловити сам, після першого полювання не довіряв нікому.
    Руку пройняло гарячою хвилею, з кинджала зірвалося кілька іскор і відпустило. Остигло лезо, стало холодним і мертвим. І запах зник, наче його і не було. «Здалося», – вирішив Дірк і раптом подумав: – «Не зараза це, а розплата. За те, що беремо не своє, калічимо заради чужої вигоди».
    Закрив очі, вслухався в шум дощу: рівномірний, заспокійливий і сильний. Холодні струмені били по обличчю, одяг змок і став важким, але Дірк не відчував ані холоду, ані дискомфорту.
    Він – крапля, тече по бруківці, вливається в струмок, стає річкою, проходить весь шлях до океану. З’єднується з іншими, коли є вода й нічого більше, але залишається собою. Крапля, разом і окремо.
     
    Дірк, ти йдеш? – Мара з’явилася на порозі хатини. Тонесенька, тендітна, а очиська сині, величезні.
    Вчитель стрепенувся, носом потягнув, старечі ніздрі розширилися.
    – Хороша дівка, – пробурмотів, хитаючи головою. – Біжи, чого застиг?
    «Не пронюхав», – з полегшенням подумав Дірк.
    Постарів наставник, нюх втратив. Дірк, той чув. Мару бачив і серце калатало, подих перехоплювало. Мара сміялася, думала, що привід інший. Від іншого теж заходилося серце, але не так. Різницю Дірк зрозумів одразу.

     
    Дощ посилювався. На мосту вже клубочився туман, створюючи перехід, кілька кроків, і Дірк піде, повернеться в лігво своє, чекати наступного разу. Йому треба ще трошечки, щоби борг погасити, останнє полювання обіцяно. Раптово до вуха долинув стукіт, але не води. Хтось наближався легкою дівочої ходою. Невже?
    Дірк ступав нечутно, ніздрі тремтіли, відьмою пахло сильно, чітко, поруч вона, лічені метри залишилися.
    Фігурка тоненька виринула з-за повороту і пішла попереду, не помічаючи. Втім, вони ніколи його не бачили. Дірк уже замахнувся, і тут вона обернулася. Гарненька, а очі сині. Літавиця. Серце зайшлося, то саме, що не билося давно.
     
    Літавицю знайти непросто, про це і в книгах говорилося, і вчитель те ж саме повторював. Багато корисних властивостей у відьом, на зцілющі попит чималий. Левітація відносилася до задоволень, рідкісна якість, у вищому світі цінувалася особливо, платили за неї гроші великі. Одна літавиця в середині кар’єри, і ловець міг закрити борг із залишком.
    Але Мара – не відьма. Звичайна дівчина з села, кому, як не Дірку знати, росли разом. Брехала вона про польоти.
     
    Ти повинен сам спробувати, – Мара засміялася. І раптом різко крикнула: – Обійми!
    Дірк підкорився. Не хотів, але Мара не просила – наказувала. Тіло раптом стало легким, ніби не важило нічого, земля пішла з під ніг, дерева залишилися внизу, і немов кущі дрібні, боязко тулилися одне до одного. Повітряні потоки огортали, омивали подібно до води, прохолодної і кришталево прозорої.
    – Ми приходимо з водою, вертаємося у воду, після нас не залишиться нічого, крім води, – захоплено прошепотів Дірк.

     
    Кинджал Ариди не вбивав – тілесна рана затягувалася, але згасала відьма, немов життя з неї вийняли та залишили лише оболонку. І не жила більше, тінню вешталася, смерті просила, а потім зникала. Пам’ять про неї стиралася, забували всі, включаючи ловця. І тільки Дір пам’ятав кожну. Ех, не обирав він таку професію, гільдія за здібностями призначила, вона ж і розмір боргу визначила, як навчання пройшов. І поки не повернеш, доводилося ловити і вилучати. З’являтися з дощем, йти в дощ, бо ловець – вода. Мара любила море, але була повітрям.
     
    З того вечора Дірк уникав подруги, намагався з дому не виходити. Учитель переживав, що захворів хлопець, зіллям відпоював, а Дірк кивав, погоджувався. Захворів, життя не в радість, ходити не під силу. Тіло здавалося чужим і важким, ноги вросли в землю, не відривалися, птах він, дарма що хробаком народився. Лише бажав – розкинути руки й летіти. Одного разу спробувавши, стаєш залежним, звикнути легко, забути складно. Але сильніше жадання польоту був страх, що Мара стане першою. Вік у Дірка якраз, щоби першу відьму вилучити.
    А якщо приховати та не сказати нікому? Адже учитель не помітив. І Мару вмовити, щоби не літала більше або з села виїхала? Дірк благав, але Мара у відповідь сміялася. «Літати – це щастя, нікому не віддам. Потихеньку буду, не дізнаються». Дірк зрозумів, не кине вона, сам раз спробував, а он як його ламає. Тільки не через польоти Дірка скрутило, це натура ловця прокинулася.
     
    Мара літала ночами. Дірк більше не приходив, у хаті відлежувався – зовсім погано стало, але відчував – літає. Сни бачив, як повітря з водою стикаються. Від літавиці іскри розходилися, повітря полум’я народжувало, а вода гасила. До снів про польоти додався ще один: ніч, Дірк крадеться, кинджал Ариди в темряві світиться, попереду відьма, не чує ловця й не бачить. Дірк хапає жертву за плечі, встромляє кинджал у м’яку податливу плоть, потім дивиться в очі. Мара… Він прокидався з криком.
     
    Вище? – запитала Мара.
    
Дірк гарячково кивнув, хотілося туди, до зірок. Легко йому було, як ніколи. Повітря дзвеніло, небо наближалося, і віддалялася земля, і світ ставав морем, котив ласкаво хвилі, колишучи тих двох, хто наважився злетіти.

     
    – Пий, – голос наставника звучав суворо. Дірк слухняно ковтнув.
    – Погано тобі, бачу і знаю чому. Відьму відчув. Так це чудово. Перше діло, давно пора.
    Дірк весь зщулився і схлипнув.
    – Радіти потрібно, а не скиглити, – пробурчав учитель.
    Вночі його розбудили. Учитель сказав, нова відьма в селі, захожа, і Дірк повірив. Йшов попереду, дорогу вказував. А потім нетерпіння прийшло, прокинувся мисливський азарт, кров заклекотала, і від духу відьми повело.
    Вона стояла біля обриву до них спиною. Запах відьми п’янив, кружляв голову, Дірк зажмурився, пальці стиснули кинджал, і метал відгукнувся, став гарячим. Затримавши подих, Дірк наблизився, й обернулася відьма. Солодкість карамелі, сині очі. Мара?
    Рука здригнулася, пальці розтислися, випустили кинджал, Дірк похитнувся, а серце відчайдушно забилося.
    «Літавиця», – видихнув старечий голос. Чужа рука підхопила кинджал, блиснула сталь, і закричала Мара. Тоненько, на одній ноті: «А-а-а». Похитнулася, втрачаючи рівновагу, але раптом повернулася, ступила до краю, і розкинувши руки, злетіла. Але не вгору – вниз.
     
    – Трохи схибив. Не страшно це, – учитель поплескав Дірка по плечу. – Ти – молодець. Не кожному щастить уперше літавицю вистежити.
    Удару Дірк не відчув. Блиснув кинджал в руках у вчителя, груди обпалило вогнем так, що дихати стало боляче, серце зробило удар і зупинилося.
    – Тепер ти ловець, – сказав учитель, витираючи лезо рукавом. – Багато відьом у тебе попереду, а мені час іти на спочинок. Відпрацював сьогодні, борг сплачено.
     
    Дірк ривком обхопив відьму за плечі, розгорнув, побачив очі сині, як у Мари були, і зрозумів, кинджал усе ще в руці, не встромив, ніби запам'ятовував. Відьма дивилася спокійно, не кричала, не злякалася, хоча здогадувалася – хто він і навіщо прийшов. Швидше за блискавку пронеслося в голові: «літавиця», і Дірк опустив кинджал. Рука горіла, сталь вимагала завершення. Ловець – вода, лише вона здатна погасити полум’я. І він увігнав кинджал у податливе м’яке тіло. Тільки не відьми, своє.
     
    Дощ бив по плечах, змушував хилитися до землі, ноги обважніли і не бажали рухатися. Міст попереду, портал відкритий, лише пірнути, і загоїться рана. Пальцям гаряче, але не пекло більше, кинджал у нього був, немає кинджала, де кинув, не пам’ятає.
    Повільно брів Дірк, спотикався, і кров дощем із грудей текла. Крок до порталу, а сил не залишилося.
    Рука схопила за плече, тонка, жіноча. Дірк повернув голову. Відьма синьоока. Треба ж, не пішла, повернулася.
    – Допоможу, тут недалеко.
    – Туди, – ледь чутно видавив Дірк, вказуючи на міст. Синьоока не послухалася.
    Туман коливався, манив, обіцяв порятунок, і розтавав, стаючи примарним, світ тонув, захлинався в потоках дощу, розмивався і тьмянів, тіло раптом втратило вагу, очі заплющилися остаточно.
     
    Отямився й побачив небо, синє та безхмарне. Сонячні промені заплуталися в шторах, пахло квітами, а десь поруч щебетали птахи. Дірк забув, як це прокидатися в ліжку, коли подушка має аромат лаванди, і за вікном світить сонце. Будинком служила халупа, спав на лавці простий, уклавши дорожній мішок під голову.
    Але розбудило Дірка щось інше, від стукоту прокинувся. У грудях, чомусь туго перев’язаних, билося серце. Те саме, що завмерло, коли він став ловцем.
    – Виспався? – вона сіла на краєчок ліжка й усміхнулася. Синьоока, а волосся кольору карамелі.
    – Літавице, навіщо притягла мене сюди? – запитав Дірк і захвилювався. – Йти потрібно. Прийдуть інші ловці.
    – Не прийдуть. Безпечне це місце, забираємо всіх, кого знайдемо, і справжніх, і колишніх.
    – Я ловив тебе, чув, – заперечив Дірк.
    – Ще хто кого ловив? – синьоока хихикнула. – І не ловець ти більше.
    «Ось воно, – думав Дірк. – Занадто сильна відьма, щоби ловцю впоратися. Приманка».
    – Тому я живий, – пробурмотів він. – Кинджал мою силу забрав, а всередині розтануло.
    Принюхався: вловив аромат саду й чогось ледь помітного солодкого і терпкого, але запаху відьомського не відчув, і стало добре й радісно – усе нарешті закінчилося.
    – Політаємо? – Дірк усміхнувся.
    

  Время приёма: 12:17 16.01.2021