20:36 30.01.2021
Поздравляем победителей 56-ого конкурса
1 Христя Хмиз av004 Дресирувальниця космічного цирку (3 балла)
2 Сокира av001 Три слоїки (2 балла)
3 Инка av023 Остання відьма (1 балл)


11:00 14.01.2021
Поступила в продажу новая книга "Серце мiста". Цена прежняя - 150грн/экз.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №57 Приём рассказов

Автор: Олена Панасюк Число символов: 9964
Конкурс №56 (зима 2021) Фінал
Рассказ открыт для обсуждения

av026 Баба Яга


    – А ну, відьмо стара, відчиняй двері, бо як змахну мечем, так твоя халупа й розвалиться!
    Мар’яна заворушилася на печі й подивилася у затягнуте павутинням віконечко: на вулиці, розмахуючи важелезним мечем, гарцював на коні черговий Іван-царенко. В принципі, його ім’я і титул були неважливі, оскільки всім цим молодикам потрібне було лише одне: чарівні пристрої, що допомагали у війні з Кощієм.
    «Колись це скінчиться? – подумала жінка і неохоче злізла з печі. Почовгала до старезних дерев’яних дверей, які ледь трималися на петлях. – Хоч би один розбишака запропонував допомогу. Лише кричати вміють!»
    – Та йду я, йду! Не галасуй! – Мар’яна злегка штурхонула двері, і ті зі страшним скрипом вивалилися назовні, мотиляючись на верхній петлі. – Ну от. І меча твого не треба – тут саме все розвалюється. Чого тобі?
    Умовний Іван розгублено подивився на двері й опустив меча. Не про таку зустріч попереджали його волхви у селищі. Він очікував зустріти супротив злої чаклунки з іклами замість зубів та півметровими кігтями, а натомість побачив перед собою нестару ще жіночку у потертій розтягнутій кофтині та картатій спідниці. Каштанове волосся було зібрано в пучок на потилиці. Риси обличчя видавали в ній колишню красуню. Тоненькі зморшки навколо очей, гладка шкіра обличчя, тонка шия – в неї й зараз можна було б закохатися, от тільки очі… Втомлений погляд світився якоюсь безвихіддю.
    – То чого ти хочеш? – повторила «відьма». Хлопець вийшов з оціпеніння й промовив уже не так упевнено:
    – Можна мені води?.. Пити дуже хочеться.
    Мар’яна втомлено посміхнулася й пішла в хату.
    – Тебе як звати? – гукнула вона зсередини.
    – Мар’яном мене батьки кличуть.
    – Як?!
    «Баба Яга» прожогом вистрибнула з хати, тримаючи в руці глиняну кружку з водою. Її очі якось дивно засяяли. Хлопець зліз з коня і зробив пару кроків назад. Кінь наче відчув щось недобре – розвернувся й чкурнув у хащі старого лісу.
    – Мар’ян я, а що?
    «Невже?! Нарешті! Я буду вільна!» – пронеслося у Мар’яни в голові. Вона так зраділа, що не могла стриматися.
    – Мар’янчику… хлопчику… Чого ж ми на вулиці… Проходь до хати. Я тебе чаєм напою.
    Мар’ян з острахом подивився на стару перекошену хатину, що стирчала посеред майже висохлого болота, збудована на стовбурі гігантського дуба. Покручене коріння, обрубаний стовбур – здалеку все це й справді скидалося на жахливу курячу ногу. «Хіба що не крутися задом-передом», – подумав хлопець, ступаючи на рипучі дерев’яні сходи.
    Хлопець із цікавістю спостерігав, як «баба Яга» метушилася по хаті: схопила з лавки якесь лахміття й закинула на облуплену піч; кинулася в який закуток і винесла звідти білу вишиту скатерку, кинула її на старий дубовий стіл, що стояв під вікном; витягла з печі казанок із якимось ароматним зіллям, зачерпнула звідти кружкою і поставила кружку на стіл.
    – Сідай, хлопчику… Мар’яне. Сідай. Пий, поки чай гарячий. Ти голодний? Їсти будеш?
    Мар’ян обережно всівся на лавку, боячись, що та розвалиться просто під ним. На диво, лавка міцно трималася, намертво прибита до підлоги.
    – А чого це ви, бабусю, така привітна? Ви ж наче відьма? – мовив хлопець, сьорбаючи з кружки дивний напій із незнайомим смаком.
    – А що, як відьма, то кусатися маю? – весело спитала «баба Яга». – Знаєш, я така щаслива, що навіть на «бабусю» не образилася. Ти пий, пий, не соромся! Зараз дива почнуться… Я ж відьма все ж таки!
    Мар’ян відчув, як його ноги стали наче ватяні, в голові загуділо, повіки опустилися і вмить закортіло спати. «Що за див…», – встиг подумати хлопець і впав на підлогу, провалившись у глибокий сон.
    – Який ти слабкий виявився, хлопчику… Як же ти тут житимеш? – промовила Мар’яна, оглядаючи нерухоме тіло.
    Жінка підбігла до пічки, залізна в неї майже до половини і намацала всередині таємний важіль. З силою натиснула на нього, але важіль не піддавався. «Заіржавів, напевно! – подумала Мар’яна. – От лишенько!»
    Нарешті під натиском важіль зрушив з мертвої точки, і в підлозі просто над стовбуром старого дуба відкрився люк. Яскраве світло освітило стару хатинку зсередини. Почувся шурхіт і до кімнати піднявся ліфт. Скляні двері безшумно відчинилися.
    Мар’яна заштовхала у кабіну ліфта хлопця, зайшла сама. Як давно вона мріяла про цей момент!
    Внизу під хатою розташувалася величезна лабораторія. Стіни завішані моніторами, що транслювали відео з помешкань Кощія, Змія Горинича, Бабая та інших «чарівних істот». Робота тривала цілодобово. Інформація про хід історії та ключових осіб надходила до сервера центрального комп’ютера, що містився на Північному полюсі.
    Жінка підійшла до пульта і набрала необхідну комбінацію цифр для зв’язку з центральним офісом. Екран шістнадцятого монітора змінив зображення з печери сорока розбійників на кабінет шефа.
    – Пані Мар’яно? Що сталося? Я слухаю.
    – Пане Анатолію, я знайшла! Ось! – від хвилювання голос доповідачки тремтів.
    – Що ви знайшли? Еліксир вічної молодості? – у голосі шефа чувся сарказм.
    – Еліксир?.. Та ні! Ви мене неправильно зрозуміли! Пане Анатолію, я знайшла собі заміну! Цього хлопця звуть так само, як мене!
    – У нього жіноче ім’я? – складалося враження, що шеф просто знущався з підлеглої.
    – Та ні… Просто я Мар’яна, а він – Мар’ян! Уявляєте? Я знайшла! Мені пощастило!
    Чоловік на моніторі недобре посміхнувся.
    – І чому саме ви зраділи? Яким чином цей… Мар’ян може вас замінити? Ви ж баба Яга! А він ким буде? Дідом Ягом?
    – Ну чому дідом… який Яг… – Мар’яна знітилася. Вона ніяк не очікувала такої реакції на свою знахідку. Що б таке придумати? – Він може бути волхвом! Точно! Або провидцем!
    – Пані Мар’яно, в мене за п’ять хвилин нарада з сімома гномами. Ви відволікаєте мене. Чого ви хочете?
    Тут уже терпець жінки урвався.
    – Пане Анатолію, ви обіцяли мені! Ви сказали, якщо я знайду когось із моїм ім’ям, то зможу звільнитися! Я сиджу в цій дірі вже двадцять років! Усі ці роки я чесно працювала! Сорок наукових статей, дві дисертації з ментальності сусідніх народів! Ви…
    – Ваші «сусідні народи» воюватимуть між собою ще триста років. Ви справді вважаєте свою місію завершеною?
    – Ви ж самі заборонили втручання! Пане Анатолію, це нечесно! Як я сама можу зупинити ці безкінечні війни?
    – Це ваш сектор. Думайте. І не треба весь час чіплятися до Кощія із проханнями про допомогу. У нього своєї роботи повно. Минулого разу його «безсмертя» коштувало нам реанімації та довготривалої реабілітації.
    – Ви ж обіцяли мені! – Мар’яна у відчаї гепнула кулаком по панелі керування, ледь не розбивши пластикову поверхню.
    – Я подумаю, – обличчя керівника замиготіло. – І приведіть себе до ладу! А то й справді наче бабця.
    Екран згас. Мар’яна сповзла на білу холодну підлогу і тихо заплакала. Її бранець, що весь час лежав поряд із ліфтом, поворушився і застогнав.
    Жінка швидко схопилася на ноги. «Ну ні, цей фокус у вас не пройде. Я більше не хочу тут залишатися!» – подумала вона й увімкнула автоматичний передавач колективної пам’яті. Довелося докласти певних зусиль, щоб підтягнути полоненого до АПКП. Тепер залишається лишень начепити шолом…
    – Де я?.. – прошелестіло поряд – бранець прокинувся і мляво крутив головою, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
    – Ет! Чого тобі не спалося? – зі злістю вигукнула Мар’яна й знову спробувала натягнути шолом на голову полоненому.
    – Що ти робиш? Ти хто взагалі? – хлопець намагався завадити жінці, але руки не слухалися.
    – Вибач, малий, але так треба, – крізь сльози вигукнула Мар’яна й коротким ударом вирубила майбутнього провидця.
    Шолом міцно приліг до голови. Засвітилася лампочка «Пуск» і величезний потік інформації обрушився на непідготований мозок: тисячолітня історія, географія, лінгвістичні дослідження, інформація про флору та фауну величезної території. Війни, смерті, народження, герої, зрадники, легенди, міфи, казки…
    Хлопець ганчіркою впав на підлогу й лише тихенько стогнав.
    Мар’яна скинула з себе лахміття, відкрила шафу з матовими дверцятами у дальньому кутку лабораторії та з насолодою перевдягнулася у легкий костюм: білу футболку та білі з блакитними смужками штанці. Задня стінка шафи від’їхала вбік і жінка стрибнула до іншого «ліфта», який поніс її додому – на 400 років уперед. Туди, де на неї чекав син.
    
    Мар’ян розплющив очі і стягнув шолом з голови. В роті страшенно пересохло. Очі наче піском засипало. Стояла така тиша, наче вуха позакладало після вибуху…
    Шістнадцятий екран засвітився.
    – Пані Мар’яно, я маю трохи часу. Ми можемо обговорити вашу… – шеф здивовано поглянув на порожню лабораторію. – Ви де? Пані Мар’яно?
    – З яких це пір я став панею? – почувся незнайомий голос і звідкись знизу вилізла кудлата голова незнайомця. – Я – Мар’ян. А ваша Мар’яна, хай їй грець, втекла, напевно.
    Шеф помовчав якусь хвильку. Тоді продовжив так само спокійно і впевнено:
    – Що ж, пане Мар’яне, вітаю вас! Ви стали співробітником Інституту пам’яті та історії Всесвітньої Академії наук. Наскільки я зрозумів, ви вже отримали всю необхідну інформацію від вашої колеги. Усі необхідні речі ви отримаєте найближчим часом. Призначаю вас… ммм… мольфаром!
    Гірка посмішка скривила губи Мар’яна:
    – У цих краях ніколи мольфарів не було. Інститут пам’яті, трясця…
    – Отже, будете першим! – вигукнув шеф і екран знову перемкнувся на трансляцію печери сорока розбійників.
    Шафа у кутку засвітилася і пролунав приємний сигнал. Мар’ян тяжко підвівся і поплентався подивитися, що йому надіслали. У білій коробці лежали старі потерті штани, довга сорочка з вишивкою, теплий кожух і набір інструментів. Зверху лежала записка: «Не забудьте полагодити двері».
    Мар’ян підняв коробку нагору і зачинив вхід до лабораторії. Погода зіпсувалася: налетів ураган, зірвав двері вщерть. Дощ заливав підлогу. В старій хатині стало холодно мов у печері.
    Хлопець загорнувся в кожух і спробував розпалити вогонь у печі. Тоді спустився мокрими сходами і спробував підняти з землі важкі дерев’яні двері з іржавими залізними петлями.
    – Гей, хлопче, не підкажеш, де тут баба Яга? – раптом з-за спини почувся тоненький голос.
    Мар’ян розвернувся і побачив мокре як миша дівча, що тремтіло від холоду.
    – Мене до баби Яги мачуха послала, – процокотіло зубами дівча.
    – Нема тут її. Я за неї. Мар’ян мене звати… Мольфар я тутешній… Заходь.
    
    

  Время приёма: 01:57 16.01.2021