 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Ліза старанно укладала в зачіску свої кучері, коли до кімнати зазирнула Тіна.
– Ти готова? – дівчина, побачивши подругу, відкрила рота від захоплення. – Вау! Ти сяєш, як зірка!
Ліза посміхнулася у дзеркало до Тіни, тоді відклала гребінець, і крутнулася, вихваляючись своєю новенькою рожевою сукнею.
– Сьогодні лише найкраще! Великий день!
– Невже? – здивувалася Тіна на слова Лізи. – Ну, приїхав якийсь цирк, то й що? Як на мене, краще б повернулись минулорічні атракціони. Тоді справді було весело!
– Атракціони — то забавки для дітей! А от цирк — інша справа. Щоб працювати у цирку, потрібні роки тренувань, наполегливість, – Ліза задумалась і додала, – і трохи таланту. Не кожний зможе непомітно сховати кролика у капелюсі або зробити акробатичні фігури у повітрі!
– Звісно, це цікаво побачити, – погодилась Тіна, – але, як на мене, краще , коли можна брати участь, а не лише спостерігати. Для такого не обов’язково урочисто одягатись.
– Тіно, насправді є ще одна причина. Тільки спершу пообіцяй тримати це у таємниці.
– Звісно, обіцяю. Щось сталося?
– Я сьогодні поїду разом з цирком, - прошепотіла Ліза.
– Гастролюватимеш з ними? Ти з глузду з'їхала! А як же мама?
– Я залишила мамі листа, в якому все пояснила. І буду надсилати їй листівки. Вона бажає мені щастя, тому зрозуміє, що це найкраще рішення. Я справді хочу працювати у цирку.
– Але ж ти навіть не закінчила школу! Навіщо такий поспіх? Зачекай кілька років. Чому саме сьогодні?
– Можна подумати, цирк до нас щороку приїжджає! А раптом він більше не завітає ніколи до нашого Богом забутого містечка? Раптом це мій єдиний шанс? А от твої атракціони в серпні знову повернуться!
– Дуже шкода, що ти так вирішила, – засмутилася Тіна. – Я так чекала того дня, коли ми з тобою знову разом будемо кататися на американських гірках!
– Сподіваюсь, цього разу будеш кататися без мене, – загадково відповіла Ліза.
Стук у двері перервав розмову дівчат.
– Доню!
Ліза відчинила двері, на порозі стояла красива жінка у твідовому костюмі і високою зачіскою. Тіна подумала, що Лізина мама, наче беручи приклад з доньки, також ретельно готувалася до сьогоднішньої вистави. Жінка тримала у руках взуттєву коробку і тонкий плащик.
– Доню, я подумала, тобі до вбрання пасуватимуть новенькі босоніжки. Ось, тримай. Взувайся і швиденько виходьте, бо ми ризикуємо запізнитись на початок!
Мама віддала усі речі доньці, повернулася йти геть, та ще додала:
– Тіно, мама забрала твій жакет і чекає з татом тебе надворі.
Ліза забрала коробку, зняла кришку і дістала пару лакованих босоніжок з бантиками. Взула босоніжки замість старих черевичків, ще раз крутнулася перед дзеркалом, схопила однією рукою плащик, який принесла мама, а іншою наплічник, що лежав на канапі напоготові. Дівчата пішли до дверей. На виході з кімнати Ліза повернулась.
– Секундочку, – дівчина, підбігла до черевичків, схопила їх і засунула до наплічника. ”Знадобляться”, – промовила і пішла до виходу.
Дійсно, приїзд мандрівного цирку до містечка був надзвичайною подією. Перед шатром, який встановили на центральній площі, зібралися, мабуть, усі жителі міста – від немовлят до стареньких у інвалідних візках. Для дітей було організовано безліч розваг – батути, фото в історичних костюмах, безпрограшні лотереї. Кілька яток пригощали містян прохолодними напоями і солодощами. Навколо шатра було розставлено безліч столиків, за якими нетерплячі вже ласували морозивом. Звучала весела музика і в цілому панував піднесений настрій.
Ліза з мамою швидко попрощались з Тіною, бо місця згідно квитків у неї були далеко від їхніх, тому вхід до шатра був з іншого боку. А тоді пішли займати свої.
– Мамо, ми ж поїмо після вистави морозиво на площі?
– Звичайно, моя люба! – погодилась мама, усміхнувшись.
Свої місця вони знайшли швидко. Мама Лізи, знаючи про захоплення доньки, не пошкодувала грошей і придбала квитки у третій ряд, посередині, прямо перед сценою. Звідси було добре видно не лише усю сцену, а й деякі куточки закулісся, що ще більше порадувало Лізу.
Сівши на стілець, Ліза старанно розправила сукню, щоб вона не зім'ялась, але довго ніяк не могла прилаштувати свого наплічника.
– Навіщо ти його узяла з собою? Що ти у нього напихала? – здивовано запитала мама.
– Мені все знадобиться, – відповіла Ліза, уникаючи наступних запитань. Зрештою засунула його під крісло, подалі від маминих очей.
Вистава розпочалася із запізненням. Мабуть, організатори чекали, поки усі займуть свої місця, адже сьогодні був аншлаг. Нарешті, коли глядацький зал заповнився повністю, на сцену вийшов ведучий у красивому зеленому велюровому фраку і стильному метелику. Представившись як Джордж, він оголосив перший вихід клоунів, які мали розвеселити глядачів та налаштувати на хвилю позитиву та гарного настрою.
Їм це з легкістю вдалося. Дорослі і діти з задоволенням кидали м'яч, плескали в такт і сміялися над витівками артистів.
Зал зустрічав гучними оплесками усі наступні номери. Виступ акробатів, які показували свої трюки високо під куполом, тримаючись лише на тонкому канаті, обмотаному навколо їхніх ніг, змушував усіх затримувати подих від хвилювання. Рухи факіра, який майстерно жонглював смолоскипами і дихав вогнем, наче середньовічний дракон, були настільки непередбачуваними і так вражали уяву, що всі спостерігали із завмиранням серця. Заклинателі зміїв з довгим волоссям, заплутаним у тонкі джгути, схожі на спагеті, здавалося, загіпнотизували не лише граційних кобр, які визирнули з плетених кошиків і затанцювали під магічну мелодію сопілок, а й глядачів. Виступ артистів з песиками, які ходили на задніх лапках і розносили чай на залізних тацях, розчулив серця найсуворіших чоловіків у залі.
Особливо бурхливу реакцію глядачів викликало шоу з хижаками, коли на арену, завчасно загороджену сіткою, випустили тигрів з левами. Дикі кішки сердито гарчали на своїх приборкувачів, але все ж слухалися і виконували команди: стояли на задніх лапах, перекидалися на спину, стрибали через палаючі обручі та інші перешкоди. Це стало найяскравішим номером вечора.
Наостанок Джордж оголосив заключний номер шоу —виступ ілюзіоніста. Ліза весь вечір нетерпляче його чекала, адже для неї це було найцікавішим. Їй так кортіло побачити, як справжній професіонал показуватиме фокуси на сцені, як саме він створюватиме ілюзії, непомітно ховаючи у рукавах реквізит.
Не дихаючи та вловлюючи кожний рух і погляд фокусника, Ліза спостерігала за дійством на сцені, уявляючи, що так колись і вона буде виступати замість нього. Багато трюків Ліза знала і вміла робити сама. Деякі були для неї не новими, але сама вона їх ще не навчилась виконувати. А кілька було зовсім нових, і дівчині не вдалося їх розгадати. Вона подумала, що потрібно їх запам'ятати і потім обов'язково розпитати про техніку виконання.
Після чергового фокусу Джордж вивіз на сцену шафу-пенал червоного кольору, зверху прикрашену золотим візерунком, що нагадував своєю формою корону. Ведучий поставив її посередині арени, закріпив колеса, перевірив, що вона не рухається, і залишив фокусника одного на сцені.
Фокусник оголосив, що наступний трюк відбудеться за участю глядача, і попросив підняти руку тим, хто бажає взяти участь. Бажаючих було пів залу, звісно і Ліза також. Вона наполегливо тягнула руку вгору, підстрибуючи на стільці. Фокусник обвів поглядом весь зал, шукаючи найкращого претендента для участі. Починаючи з останніх рядів, він дійшов до перших і, побачивши Лізу, зрадів, наче зустрів давню знайому.
– Ось ви, юна леді, прошу, виходьте на арену!
Ліза не вірила своєму щастю, що обрали саме її! Вона братиме участь у створенні ілюзії, її дебют відбудеться вже сьогодні! Добре, що вона одягнула святкову сукню на виставу!
Ліза вийшла на сцену, ноги підступно трусилися від хвилювання. Ілюзіоніст коротко пояснив суть наступного фокусу: він збирався зачинити дівчину у червоній шафі, а тоді зробити так, щоб вона звідти зникла.
– Прошу вас, леді, – фокусник відкрив двері шафи перед Лізою. Дівчина відмітила, що шафа всередині була чорною, вузькою, без будь-яких отворів. Ліза, не вагаючись, зробила крок до шафи, повернувшись, помахала рукою глядачам, і двері зачинились.
Враз стало дуже темно і, на подив Лізи, надзвичайно тихо. “Як у вакуумі, – подумала дівчина, – З чого ж вона зроблена?”
Ліза стояла , не рухаючись, в очікуванні, коли двері знову відкриються. Час спливав, та нічого не відбувалось. “Вони, певно, чекають, поки я заховаюсь, щоб фокус вдався, – збагнула дівчина. – Зазвичай у таких шафах має бути таємний вихід.” Вона штовхнула задню стінку шафи, яка легко піддалася. Ліза, задоволена собою, зробила крок до кімнати за імпровізованими дверима.
Перше, що кинулося в очі, були дзеркала. Великі дзеркала у людський зріст, які стояли на дерев'яних підставках в ряд, а перед кожним горіла свічка. Це було єдине світло у кімнаті, тому простір за дзеркалами залишався у темряві. Ліза підійшла до першого дзеркала і побачила своє відображення. Мила дівчина у рожевій сукні, красива, наче лялька. Користуючись нагодою, Ліза поправила свою зачіску і пройшла далі.
Наступне дзеркало, вочевидь, було кривим, тому що зменшило талію дівчини до кількох сантиметрів. Ліза посміхнулася і з цікавістю заглянула у наступне. У ньому ж навпаки, зображення розтягнулося настільки, що дівчина нагадувала великий рожевий м'ячик. Захоплена азартом, Ліза підійшла до останнього дзеркала, проте воно виявилося звичайним, без будь-яких ефектів. Дівчина уважно роздивилася себе з голови до ніг, шукаючи особливість останнього дзеркала.
Раптом зображення почало змінюватись. Спочатку талія дівчини зменшилася, як у другому дзеркалі, потім збільшилася, тоді обидві руки видовжилися аж до землі. Це здалося Лізі дотепним, вона посміхнулася. Мила посмішка відобразилася й у дзеркалі, але губи розтягнулися так широко, що кутиками доставали до вух. Поступово сукня змінила колір з рожевого на темно-коричневий, волосся посипалося на землю, а шкіра на обличчі вкрилася глибокими зморшками. Тепер на Лізу з дзеркала дивилася стара лиса потвора у лахмітті з посмішкою на пів обличчя.
Ліза відсахнулася від дзеркала. Ні, це їй вже зовсім не подобалось. Вона торкнулась руками волосся, щоб переконатись, що це лише гра тіней, оглянула сукню, та, відступивши крок назад, зазирнула у попереднє дзеркало. Нічого не змінилось. Та сама потвора продовжувала усміхатись Лізі, хоча на обличчі дівчини посмішки вже не було.
Ліза попрямувала назад до виходу, в усіх дзеркалах відображаючись потворою у лахміттях, яка також крокувала у тому ж напрямку.
Дівчина швидко вискочила з кімнати, зачинивши двері, і, на великий подив, опинилася не у шафі, а у яскраво освітленій кімнаті. Кімната була обставлена клітками, різними за розміром, проте в усіх знаходились однакові білі хом'яки. Вони були не лише у клітках, а й вільно бігали по всій кімнаті. Дівчина здивувалася, збагнувши, що кожен з них зайнятий якоюсь справою. Одні наввипередки крутили колеса, інші перескакували через різні предмети, що були розкидані по підлозі. Вони тренувались!
Помітивши дівчину, кілька хом'яків вишикувались перед нею в ряд, стали на задні лапки і почали жонглювати зеленими горошинками. Згодом до них приєднались інші, і утворилася велика зграя жонглерів. Ліза у захваті спостерігала, як горошинки літали над ними у своєрідному танці.
Коли танець закінчився, усі тваринки втупилися на дівчину, ніби чекаючи на винагороду. “Але ж у мене нічого немає”,- винувато промовила Ліза, розкривши долоні і показуючи, що вона говорить правду. Побачивши це, хом'яки немов озвіріли. Усі разом вони кинулися на ноги дівчини, кусаючи через носки за пальчики, що визирали з босоніжок. Ліза перелякано задкувала назад, струшуючи гризунів зі своїх ніг. Крок за кроком поступово їх ставало менше, і коли дівчина скинула з ноги останнього, вона зрозуміла, що знаходиться вже у іншій кімнаті.
Кімната була без підлоги. Ліза опинилася на тонкій жердині, десь посередині. До дверей навпроти, як і до тих, де залишились розлючені хом'яки, залишалось метрів три. Під жердиною світило надзвичайно яскраве світло, яке моментально засліплювало, отже побачити, як високо Ліза стоїть, не було можливості.
Звісивши всі “за” та “проти”, та твердо вирішивши, що до хом'яків повертатись нема ніякого бажання, бо ноги гули від укусів, Ліза рушила вперед. Зробивши крок, дівчина пошкодувала, що вдягнула сьогодні нові босоніжки. Підошва виявилась дуже слизькою, ще й ноги від хвилювання трусилися, і ці три метри попереду здалися довшими разів в десять. Але стояти на місці було поганим варіантом, отже треба було потихеньку просуватись.
Ліза зробила крок, тоді ще один, і ще. І з кожним новим впевненість у свої сили поверталась. Залишалось ще зовсім трошки, коли на ногу дівчини, дзвінко пискнувши, заповз хом'як. Дівчина різко сіпнулася, намагаючись скинути його з ноги, та, втративши рівновагу, полетіла вниз.
Це сталося так раптово, що Ліза не встигла навіть крикнути. Очікуючи болячого падіння, дівчина міцно заплющила очі і прикрила руками голову. Проте падіння не було.
Розкривши очі, дівчина зрозуміла, що летить. Перед собою вона бачила ту жердину, з якої зісковзнула ще мить тому, а з-під ніг все ще засліплювало яскраве світло. У це важко вірилось, але Ліза літала всередині мильної бульбашки. Отямившись від шоку, вона захоплено спостерігала, як повільно опускається у бульбашці вниз. Коли очі звикли до світла, дівчина побачила, що бульбашки пускали три клоуни, які сиділи на підлозі у світлі прожекторів. Вони, здавалося, зовсім її не помічали, бо були дуже захоплені своєю мильною забавкою.
Бульбашка з Лізою повільно опустилася до підлоги та, торкнувшись її, розсипалась на безліч краплинок-уламків. Ліза переконалася, що вона залишилася сухою і неушкодженою, і попрямувала до групи клоунів.
Клоуни сиділи у позах лотоса і зосереджено видували бульбашки. Коли Ліза підійшла до них ближче, вона зі здивуванням помітила, що в їхніх руках не було паличок з отворами, у які потрібно дмухати. Бульбашки з'являлися прямо з пальців, які вони перед тим занурювали у відро з мильним розчином, що стояло посередині.
Нарешті один клоун помітив дівчину і весело привітався:
– О, Лізо, привіт! Сідай з нами! - він посунувся, звільняючи місце для неї.
– Ви знаєте моє ім’я? – здивувалася Ліза.
– Звичайно, – клоун пильно подивився на дівчину, наче вона щойно сказала нісенітницю. – Ти ж одна з нас.
Слова клоуна ще більше заплутали Лізу. Вона присіла поруч, спостерігаючи за дивним процесом створення бульбашок.
– Спробуй, – запропонував один з клоунів, занурюючи палець у відро з мильним розчином, наче показуючи їй, що робити.
Ліза повторила за ним, намочила свій палець, а тоді легенько на нього подула.
Неймовірно, але з пальця вмить полетіли десятки малесеньких бульбашок. Дівчина не вірила своїм очам! Вона подула ще раз, бульбашок стало ще більше. Вона засміялась, і клоуни одразу повторили її сміх.
Ліза схопилася на ноги і, кружляючи по кімнаті, безперестанку дмухала на свою руку, заповнюючи кімнату дрібними бульбашками, які переливалися різними кольорами. Бульбашок стало так багато, що вже ледь вирізнялися силуети клоунів. Через обмежену видимість Ліза навіть спіткнулася, перечепившись за сходи перед дверима, які вона раніше не помічала. Не зважаючи на те, дівчина весело засміялася, і продовжила кружляти, створюючи нові бульбашки. Клоуни також приєдналися до дівчини, сміючись їй у відповідь.
Раптом сміх клоунів обірвався. Один з них уважно подивився на волосся Лізи, торкнувся рукою і запитав:
– Лізо, навіщо ти натягнула на себе цю дурну перуку?
– Що? – розгубилася Ліза від такого дивного запитання.
– І навіщо тобі дитяча сукня? – запитав інший клоун, що стояв з правого боку від дівчини.
– Це моя святкова сукня, – боязко відповіла дівчина.
– Ні, вона чужа. Вона належить якійсь дитині. Не личить тобі таке носити.
Не зрозумівши змісту слів клоуна, Ліза лише заплескала віями. До очей підступили сльози.
– Та ти не тільки сукню вкрала, а ще й шкіру начепила! – пролунало з-за спини від третього клоуна. Він повернув Лізу до себе і боляче вщипнув за щоку. – А ну знімай, і я хочу приміряти!
Від болю сльози бризнули з очей дівчини.
– Залиште мене у спокої, нічого я не крала. Це все моє! – плакала Ліза.
– Ти ще скажи, що ти маленька дівчинка! – засміялися три клоуни разом. – Досить гратися, Лізо, знімай все! Ти в цьому схожа на опудало.
Клоуни почали смикати дівчину за волосся, рвати на ній сукню і боляче щипати за руки. Ліза перелякано дивилась, як у їхніх руках залишаються золотаві пасма її волосся, а додолу летять шматки рожевої тканини. Вона міцно обійняла себе руками і крізь потік сліз жалібно просила своїх мучителів:
– Ні, не чіпайте мене, не треба! Це не перука! Я прошу вас, не треба!
Клоунів, здавалося, її ниття ще більше підігрівало. Вони, не припиняючи шматувати дівчину, передражнювали її слова і вдавали плач, обливаючи штучними сльозами.
– Тепер все в порядку. Дивись, тепер Ліза – красуня! – клоун зірвав останнє пасмо волосся, а тоді дмухнув на свій мокрий палець, видуваючи перед обличчям дівчини велику бульбашку.
Ліза заніміла від жаху. З бульбашки на неї дивилась та сама лиса потвора, яку вона вже бачила у дзеркалах.
– Краще, чи не так? – не заспокоювались клоуни. – Залишилось ще шкіру зняти.
– Ні! – з жахом закричала Ліза і, втікаючи від небезпечних клоунів і страшної потвори, на яку її ледь не перетворили, побігла до дверей біля сходів, де вона нещодавно впала.
– Далеко не втечеш! Ти вже одна з нас! – почувся уїдливий сміх за її спиною.
Вибігши з кімнати, Ліза опинилася у темному коридорі, у кінці якого виднілися єдині двері. Ліза стрімголов побігла до них, відчинила і на мить сторопіла, бо за дверима виявилась мала комора. Дівчина стрімголов залетіла до комори, зачинила за собою двері і міцно охопила ручку обома руками, щоб клоуни не змогли їх відчинити.
Стримуючи сльози, дівчина намагалася дихати якомога тихіше, хоча це їй важко вдавалося. Крім того голосно гупало серце, а у вухах і досі чулося: “Ти вже одна з нас. Ти одна з нас...”
Невідомо скільки Ліза простояла у тій коморі. Вона втратила відлік часу. Руки втомилися тримати ручку, м’язи аж пекли, тому вона її відпустила. Раптом двері різко відчинилися. Від гучного шуму і яскравого світла Ліза розгубилася. За кілька секунд, коли очі і вуха дівчини звикли до змін, вона побачила, що стоїть на арені, і на неї дивляться сотні очей глядачів. Як у далекому тумані, до Лізи долинули слова подяки фокусника за участь і гучні оплески. Вона незчулася, як вже сиділа на своєму стільці поряд з мамою. Усе було як в тумані.
Як і було домовлено, після вистави Ліза з мамою разом з Тіною та її батьками влаштувалися за столиком на площі. Усі смакували морозиво і ділились враженнями, активно обговорюючи побачені циркові номери. Лише Ліза сиділа сумна, про що задумавшись.
– Доню, ти зовсім не їла своє морозиво. Не подобається? Якщо хочеш, можеш піти обрати собі інше до смаку.
Почувши мамині слова, Ліза поглянула на наплічник, перевела погляд на свої ноги, які досі пекли від укусів, пригладила рукою пасмо свого волосся і хитнула головою.
– Ні, мамо, щось нема у мене апетиту. Та й взагалі, ходімо вже додому...
***
– Бабуню, а подивись, як я тепер вмію!
Маленький хлопчик у масці клоуна залетів, як вихор, з подвір'я до кімнати з паперовим стаканчиком у руках. На його дзвінкий голос відреагував рудий котик, що дрімав на канапі. Він підняв мордочку, нявкнув на дитину і солодко позіхнув. Бабуся в окулярах саме пришивала латочку до шерстяного коцика. Рукою у шкіряній рукавичці світло-молочного кольору вона зробила ще один стібок, а тоді закріпила голку і поглянула на онука.
Хлопчик підійшов до бабусі, простягнув вперед руки зі стаканчиком і розтиснув пальчики. Стаканчик, здавалося, зависнув у повітрі між дитячими долоньками.
– Бачиш, я його не тримаю, але він не падає! – сказав з захопленням хлопчик, задоволений своїм новим вмінням.
– Не займайся дурницями! – бабуся розлючено відірвала стакан від великого пальця онука, до якого він був приклеєним, мабуть, за допомогою цукрового сиропу або ще чогось солодкого.
– Ну ба, ти чого? В мене ж добре вийшло! Я ще тобі фокус з монеткою покажу!
– Не треба мені ніяких фокусів! В тебе що, інших справ немає?
– От я виросту і стану фокусником, найвідомішим у цілому світі! І тоді тобі треба буде платити великі гроші, щоб я тобі показав свій фокус з монеткою!
– От коли виростеш, тоді й поговоримо! А зараз біжи краще до друзів, не ввічливо втікати від гостей. Скоро буде торт, тож підготуйся, будеш свічки задувати. І зніми цю маску, я цього не люблю!
Хлопчик швидко скинув з голови маску, весело загарчав до бабусі, вдаючи тигра, під якого було розмальоване його обличчя.
– Бабуню, а після торту ти нам покажеш своє шоу?
– Ні, я сьогодні вже втомилася. Та й вам фокусник і так багато чого показав.
– Ні, він так не вмів, я у нього запитував. Так умієш тільки ти. Ну ба, ну будь ласочка! Пообіцяй ще раз подумати.
– Добре, – посміхнулася бабуся, – обіцяю, що подумаю.
Хлопчик крутнувся на місці декілька разів і поскакав на подвір'я до друзів.
Коли за дитиною зачинилися двері, з кухні, витираючи руки рушником, вийшла молода жінка. Вона, притулившись плечем до стіни, мовчки спостерігала, як бабуся робила акуратні стіжки голкою, тоді підійшла до неї і присіла поруч.
– Мамо, не злися на Тарасика, у нього ж сьогодні свято. Він понад усе хотів, щоб я замовила йому фокусника. Тільки про це й говорив останні тижні.
– Та знаю. Він марить фокусами, розмови лише про них. Цим він так схожий на мене! Але це ще більше засмучує.
– Як то на тебе? Ти ж не можеш навіть чути про все, що пов'язано з цирком! Усе моє дитинство, скільки я пам'ятаю, ця тема у нашій сім'ї була під суворою забороною. Ніяких клоунів, акробатів чи дресированих звірів. Ніяких книжок, передач чи сімейних походів на вистави! Та я вперше подивилась циркове шоу лише тоді, як вийшла заміж! Хоча причини я не розумію й досі. Тим паче, що ти сама маєш особливий дар!
– Дар, кажеш? Те, що ти звеш даром, я вважаю прокляттям, – бабуся подивилась на свою руку в шкіряній рукавичці. – Ти навіть не уявляєш, як це – жити, почуваючись як інвалід, хоча й мати обидві руки. Жити, ховаючи руку від сторонніх очей, постійно боячись, а раптом доведеться зняти рукавичку. Все життя, як біла ворона.
– Але чому, мамо? Чому ти сприймаєш своє вміння за щось ганебне? А якщо ніхто у світі не може зробити так, як ти? Можливо, ти унікальна людина! Ти могла стати знаменитістю! Та за тебе боролися б усі цирки світу!
– Саме цього я і боялась. Саме цього. Хоча до певного моменту це було моєю мрією. Я навіть хотіла втекти з дому разом з мандрівним цирком!
– Дивно, ти ніколи не розповідала цього. І я вважала, що ти завжди ненавиділа цирк.
– Ні, не завжди. Я була точнісінько так само захоплена ним, як Тарасик. Вивчала секрети створення фокусів, намагалася повторити. Під моєю подушкою постійно були колода карт і ліхтарик, і я часто репетирувала фокуси по ночах, сховавшись під ковдрою.
– А що ж сталось, що так змінило тебе і твої мрії?
– Одного дня до нашого містечка завітав мандрівний цирк. Це була надзвичайна подія, тому що його приїзд розбавив тихий плин однакових між собою днів. Там у нас не так часто взагалі відбувались хоч якійсь події. Моя мама, знаючи про моє захоплення цирковим мистецтвом, заклала в ломбард свою обручку, і на виручені кошти придбала нам квитки. Я розуміла, що це мій єдиний шанс вирватися з нудотного і передбаченого життя, і займатись тим, що бажала найбільше у світі. Я все спланувала. У той день на площі влаштували велике свято, і по нашій з мамою традиції увечері ми мали піти у кафе на морозиво. Там я планувала відлучитись під приводом купівлі додаткової порції і втекти, сховатися в одній з вантажівок, на яких цирк возив свій інвентар, і разом з ними поїхати мандрувати світом.
– Але ж, мамо, чому ти була так упевнена, що тебе не повернуть додому, коли знайдуть?
– Я думала, що для початку погоджуся на будь-яку роботу: прання костюмів, прибирання за тваринами, будь-що. А далі я покажу їм, які фокуси вмію робити, і мені дадуть якусь роль на сцені. Я була самовпевненою дівчинкою. Для своїх майбутніх виступів я навіть одягнула для втечі свою святкову сукню, бо не знала, як інакше непомітно забрати її з собою. Звісно, захопила і повсякденний одяг, щоб переодягнутися потім.
– І що, тоді все вдалося?
– Ні, в кінці дня я передумала.
– Чому?
– Зі мною дещо сталося, у червоній шафі.
– Червоній шафі? Що ти робила у шафі, мамо?
– Мене обрали для фокусу, де мене заховали у шафі, у якій я мала зникнути для публіки. За час проведення фокусу зі мною сталась пригода, яка мене дуже налякала. В мене начебто відбулась екскурсія у темне закулісся, на зворотній бік цирку. Я побачила, що усе, чим я захоплювалась, мало іншу жахливу сторону. Мені показали, якою потворою я стану, коли приєднаюся до них. Так страшно мені не було більше ніколи! Тому я передумала, так і не реалізувавши свій план.
– І зненавиділа усе, що пов’язано з цирком?
– Ні, не одразу. Після того, як у мене згодом проявилось моє прокляття, дар по-твоєму. Коли я зрозуміла, що воно не зникає, я згадала слова, що чула у шафі: “Ти одна з нас”. Я збагнула, що таким чином на мене поставили мітку, завдяки якій мене обов’язково знайдуть, щоб забрати до себе. От тоді я злякалась за життя! Тому я вирішила нікому не показувати своє вміння. А одразу після випускного я влаштувалася на корабель прибиральницею, перепливла океан. Вже у Європі ще кілька разів змінювала країни, щоб заплутати сліди, аж доки не зустріла твого тата і залишилась в Україні.
– Але мені ти показала. Та й Тарасику також.
– Так, інколи я вас так розважала. Але тільки наодинці і за зачиненими дверима, щоб більше ніхто не бачив.
– То ти що, і досі цього боїшся?
– Боюсь. Навіть втікши на інший кінець світу, я не впевнена, що мене не знайдуть.
– А от я не впевнена, що тебе шукають. Мамо, подивись на себе зі сторони! Усе життя ти боялась власної тіні. Твій дитячий страх загнав тебе так далеко від рідного дому! Але він уявний, бо базується лише на дитячому кошмарі! Ти вже не дитина, і все давно мало залишитись у минулому. Тим паче, що немає жодної загрози, жодного підтвердження небезпеки!
– Вони б мене занапастили!
– Ти ж сама це придумала! Як ти це уявляєш? Прилетить чарівник і забере тебе з собою? Цікаво, на чому? На килимі-літаку? Зрозумій, твій дар — це не чорна мітка, це подарунок, безцінний сувенір для твоєї мрії, яким ти даремно не скористалась. Мамо, тобі варто скинути з себе нарешті цей тягар і подивитись страху у вічі. Просто зроби те, чого ти боїшся. Ти побачиш, що нічого не станеться, а ми будемо поруч і тебе підтримаємо!
– Мабуть, твоя правда, – присоромлено погодилась бабуся.
Молода жінка встала з канапи і протягнула бабусі руку:
– Тоді ходімо? Тарасик тебе вже зачекався.
– Що? Ні, я не готова, – перелякано захитала головою бабуся. – Не зараз.
– Ні, мамо. Зараз найкращий час.
Бабуся поглянула на свої руки, тоді знову на доньку. Її погляд був переляканим, вона ще раз хитнула головою, не погоджуючись. Але донька продовжувала стояти в очікуванні. Врешті-решт бабуся зітхнула, відклала коцика з голкою і, зітхнувши, подала руку.
– Добре, ходімо!
Жінка міцно обійняла маму і вони разом пішли на подвір’я до дітей.
Надворі свято було у повному розпалі. Аніматори розважали дітлахів веселими іграми, на столі залишився недоїдений торт. Темою вечора був цирк, тому усі дитячі обличчя були розмальовані у різних звірів, а костюми аніматорів вказували на те, що вони були сьогодні їх приборкувачами.
Діти грали у “Море хвилюється”. Тигрик-Тарасик застиг у ролі морської зірки, широко розставивши ноги і розкинувши руки. Побачивши маму з бабусею, він забув про гру і стрімголов побіг до них.
– Бабуню, ти подумала, так? Буде твоє шоу?
Бабуся ще раз поглянула на доньку, шукаючи підтримки у її очах. Та міцно обійняла стареньку за плечі, поцілувала у щоку і прошепотіла:
– Мамо, ми поруч. Ми нікому тебе не віддамо, хай там що.
Бабуся погладила долонею руку доньки, кивнула і нахилилася до онука.
– Так, сонечко, буде шоу. А ти готовий?
– Ура! Я вірив, я так чекав! – Тарасик щасливо застрибав. Тоді повернувся до друзів і голосно сповістив, – Увага! Знайомтесь, це моя бабуня Ліза! І зараз вона покаже ексклюзивне шоу!
Діти здивовано і з недовірою подивились на стареньку бабусю Тарасика, яка не скидалася на фокусника чи акробата. Що ексклюзивного вона може показати?
Бабуся Ліза повільно зняла шкіряну рукавичку з правої руки. Пальці руки, яка звільнилась з рукавички, були побілілими і дуже зморщеними, наче вони кілька годин були зануреними у воду. Це було помітно навіть на відстані. Ліза віддала рукавичку доньці, тоді легенько змахнула рукою. Раптом на подив усіх з її пальців полетіли у повітря кілька бульбашок, немов би бабуся щойно видула їх через кільце з мильною піною. Але кільця у її руках не було, та й піни також. Увага усіх дітей моментально переключилася з аніматорів на бабусю.
– Тарасику, стань-но посередині, моє сонце, – звернулася Ліза до онука.
Того просити двічі не довелось. Швидко ставши між родичами і друзями, він повернувся обличчям до бабусі, очікуючи на захопливе продовження.
Ліза наставила вказівний палець на Тарасика і легенько дмухнула. З пальця посипались дрібні бульбашки, які наввипередки летіли до хлопчика. Дотикаючись один до одного, вони зливалися, утворюючи все більшу і більшу бульбашку. Долетівши до Тарасика, бульбашка вже була великого розміру, більшою за його зріст. Спочатку, торкнувшись дитини, вона зупинилась і поступово почала огортати його. Врешті-решт хлопчик повністю опинився всередині неї.
Ліза змахнула пальцем, і бульбашка з хлопчиком повільно відірвалася від землі.
Усі діти ахнули від здивування. Тарасик піднявся на метр від землі, тоді повільно крутнувся на 360 градусів.
Ліза дмухнула знову, наставивши палець на іншу дитину, рудого хлопчика у веснянках. З ним трапилось те ж саме, що і з іменинником мить тому. Бульбашка підняла його у повітря. Зіткнувшись з Тарасиковою, бульбашки злились в одну, обидва хлопчики опинилися разом і міцно взялись за руки.
Один за одним Ліза підняла у повітря усіх дітей. Аніматори так зачаровано спостерігали за дійством, що пізно схаменулись. Коли вони дістали смартфони, щоб вийти у прямий етер у соціальній мережі, діти вже літали всі разом у одній величезній бульбашці, яка повільно опускалась під їхньою вагою на землю. Торкнувшись землі, бульбашка розсипалась на мільйон дрібних крапель, які залишились виблискувати на траві усіма кольорами веселки.
Ліза нарешті відірвала погляд від дітей, з острахом озирнулася навкруги і, не помітивши загроз, видихнула з полегшенням. Вона швиденько забрала у доньки свою рукавичку і одягнула на руку. Без неї ніяк, адже будь-який різкий рух супроводжуватиметься шлейфом бульбашок, який буде постійно тягнутися за нею. Вона знала, що цього, на жаль, не зміниш.
– Мамо, ти молодець! Я пишаюся тобою! Як бачиш, ти й досі з нами, – сказала донька і підморгнула Лізі.
Діти захоплено ділились враженнями між собою, описуючи один одному свої відчуття. Тарасик задоволено слухав друзів та спостерігав за їхніми враженими обличчями. Коли він побачив, що бабуся вже йде, він покинув друзів та побіг до старенької.
– Бабуню, – хлопчик міцно обійняв бабусю. – Дякую! Я тобі відкрию один секрет. Щойно здійснилося моє бажання. Саме це я загадав, задуваючи свічки.
Ліза посміхнулася.
– І моє бажання щойно здійснилося, сонечко. Тому дякую і тобі!
Тарасик повернувся до своїх друзів. Його мама заходилася прибирати зі столу, а Ліза повернулася до будинку.
***
Тарасик вимкнув лампу і зручно вмостився у своєму ліжку. Він був щасливий. Його день народження пройшов саме так, як він мріяв, а усі друзі залишились задоволеними. Те шоу, яке влаштувала бабуся, вони ще довго будуть згадувати! Нерозпаковані подарунки були складені на столику у кутку. Не важливо, відкриє їх завтра. Сьогодні йому вистачить вражень від свята.
З такими думками хлопчик задрімав. Раптом він почув шепіт. Спочатку слабкий і нерозбірливий, тоді все більш чіткий. Врешті-решт Тарасик прокинувся і прислухався. Але у кімнаті було тихо. Хлопчик знову закрив очі і поступово провалився у сон після насиченого подіями дня.
Тої ночі Тарасику снилися клоуни, які оточили його з усіх сторін і постійно повторювали: “Ти один з нас, ти один з нас...”
|
|
|
|
Время приёма: 11:20 15.01.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев