20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.

13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.

   
 
 
    запомнить

Автор: Курчатко Число символов: 21393
Конкурс №56 (зима 2021) Фінал
Рассказ открыт для комментариев

av016 Жорстокий Майстер


    

    
    
    

     У найтемніший час, як добре покличеш, прийде Жорстокий Майстер і виконає твоє прохання. Темний Майстер забере те, що ти не хочеш мати, Світлий Майстер дасть те, що ти хочеш. Але вони завжди беруть плату, і велику. Багато недостойних віддали їм свої душі.
     Мельдейська казка
    
    

     У місті Мельдеї жили колись нащадки давнього роду Аргіросів – дівчина на ім’я Янта і двоє її братів. Старший, Дарейос, будував мости. Далеко за межі міста рознеслася слава про його освіченість і талант зодчого, а також про тверду вдачу і грозовий погляд. Про невисокий зріст і не надто могутню статуру говорили менше, бо чи важливо це для поважного чоловіка зі славного роду?
     Середній, Майрон, був головним болем брата і вічною втіхою сестри. Високий, гострий на язик хлопець мав легку вдачу та був улюбленцем чи не всіх дівчат Мельдеї. Але от біда – часто ходив замріяним, у задумі міг одягти туніку навиворіт чи збентежити співрозмовника розповіддю про дивовижні звичаї песиголовців у відповідь на якесь просте запитання. Звичайно, юності властивий вітер у голові, та чи доречно сину поважного роду виставлятися блазнем?
     Янта була схожа на обох братів. Невисока і тендітна, обличчям і осяйним поглядом темних очей була дуже подібна до Майрона. Та, на відміну від середнього брата, вітру в голові не мала ні подиху.
     Батьки їх загинули рано, а чималенький будинок потребував постійної уваги. Дарейос весь час був у роз’їздах і одружуватися поки що не збирався, на Майрона, як дівчина швидко впевнилася, у побутових справах покладатися не можна було. Тож замість мистецтв поезії та складання ароматів Янта добре зналася на цінах на яйця та овечу шерсть, а у вільний час воліла вивчати описи далеких земель та спілкуватися з мандрівниками. До того ж дивилася сміливо і говорила прямо, а це зовсім уже не личило юній дівчині з поважної родини.

     ***

     Теплого літнього вечора Янта тихо наспівувала і навшпиньки кружляла в засипаному білим цвітом саду – бузина і чубушник уже відцвітали. П’янко і солодко пахли липи, з сусіднього будинку долинали звуки скрипки – сусідка готувалася грати на святі сонцестояння, тож після завершення денних справ радувала домочадців і сусідів музикою. Насправді хисту до танців Янта не мала ніякого, і дуже того соромилась. Але зараз, наодинці, коли ніхто не бачить…
     – О, наш метелик захотів пурхати! А мене чого не покликала? Дивись, це зовсім просто. Тільки рахуй подумки – раз-два-три, раз-два-три. – Брат легко підхопив її і закрутив, виписуючи кола. – Бачиш? Виходить! Може, хоч цього року на святі станеш до танцю, ти ж не стара бабця якась!
     – Ага, стану. А потім впаду і вб’юся, і вже ніколи не стану старою бабцею. Що ти тоді робитимеш, Майре?
     – Як що? Подамся у мандри. Побуваю у північних велетнів зі скляними очима, покатаюся на волохатих конях, у південних песиголовців вполюю піщаного змія. А ще кажуть, за східними горами живуть людці з гострими головами… От побуваю всюди, привезу тобі всяких див у подарунок. Або ні, стану полководцем і повернуся з величезною армією!
     – Ага, а тим часом мине цілих п’ять років. А може, і всі десять! Ти станеш величезним бородатим дядьком, Майре! Як я тебе впізнаю? І як ти впізнаєш мене?
     Юнак поволі опустив руки, погляд його іскрився сміхом.
     – Давай через три роки після початку моєї подорожі зустрінемось біля Тралінової гори, де вихід з підземного шляху.
     Янта кивнула і простягнула брату незакінчений малюнок – ластівку з фіалкою у дзьобі. Майрон обережно склав дорогоцінний пергамент і сховав за пазуху.
     – Майре, пообіцяй мені. Пообіцяй писати листи і присилати звістки. Пообіцяй, що куди б ти не вирушив, через три роки після початку подорожі ми зустрінемось біля Тралінової гори у день літнього сонцевороту. Будь ласка!
     Раптом важко грюкнули оббиті бронзою двері будинку. Стрімкими летючими кроками в сад увірвався Дарейос, і був він дуже розлючений.
     – Майроне! Ти ганебний огризок нашого роду! Чим тобі завадила та злощасна грамота? Чому ти жодної справи не можеш зробити до пуття? – Зодчий зупинився під кущем бузини, його суворий погляд приковував брата до землі. – Чому я весь час мушу залагоджувати наслідки твоїх дупоголових дій?
     – Добирай слова, Даре Аргірос! – Майр ступив уперед. Кулаки його були міцно стиснуті, а очі розсипали гнівні іскри, бо брати сварилися не вперше.
     – Що сталося? – Янта легенько торкнулася Дарового плеча.
     – Оцей телепень віддав старовинний сувій на палімпсести! Договір, який дарує мельдейцям право без податків торгувати у бухті Ір Таї! Ти хоч уявляєш наслідки, йолопе? А скільки зусиль я доклав, щоб призначити тебе служителем архіву? А вельмишановна Кризанта? А зіпсоване вино?
     Дарейос з розмаху гепнув кулаком об стовбур, і за мить був весь засипаний білим. Майрон схилив голову і міцно стис щелепи.
     Кілька років тому його призначили молодшим підскарбієм – нечувана честь і удача для такого юного хлопця. З обов’язками своїми він справлявся легко, але було це нестерпно нудно. А вельмишановна Кризанта, дружина скарбничого, така мила і завжди усміхнена. Хто ж знав, що вона так неправильно все зрозуміє і образиться?
     А перед цим ще отой заклад з синами винороба. Хто ж знав, що жменя якоїсь трави в кожну бочку так сильно псує вино? І хто знав, що в тих бочках була вся тогорічна партія елітного мельдейського?
     – Майре, ти не дурний і знаєш чи не більше за мене. То чого ти такий? Вигадуєш дітлахам казочки, втрапляєш у халепи, робиш із себе посміховсько? Подорослішай уже, врешті-решт! Будь чоловіком!
     Вони стояли один проти одного, засипані духмяним білим цвітом, висікали іскри схрещеними поглядами, і двох менше схожих між собою людей годі було й уявити.
     А тоді Майрон повернувся до них спиною і повільно пішов геть із саду.
     – Пішли в дім. А він нехай подумає і провітриться, – старший брат взяв сестру за руку і повів до будинку.

     ***

     – Чому я такий? – Густа кров кам’яними кругляками гупала в скроні, очі горіли від злих сліз. Він прислухався, але за спиною було тихо. Ніхто не йшов за ним. Янта не йшла.
     – Я не хочу більше казок, не хочу більше цього нехлюйства і неуважності. Хочу бути як вони. Але не можу! Чому? Я не хочу бути таким, не хочу більше так!
     Слова, гарячі і гострі, важко падали в байдуже небо, різали темний простір, розходилися невидимими колами. І врешті були почуті.
     – Вогонь, хлопче. В тобі забагато вогню, що задмухується твоїм же вітром. Я почув слово твоє. Налагодження відбудеться в кілька кроків, не все відразу, о так. Спочатку треба пригасити полум'я, –
     Майрон потрусив головою. Чудна вимова незнайомця збивала з пантелику, і цей медальон, поділене вздовж чорно-біле кружальце, притягував погляд і не давав зосередитись.
     – І чим же ти готовий заплатити, юначе із Аргіросів? Може, віддаси погляд, яким довіру завойовуєш? Чи чудні твої сни, що у казки перетворюєш? Чи, – чоловік ледь помітно затнувся, – пам'ять про сестру?
     – Я відпрацюю. – Майрон з усіх сил намагався вгамувати хвилювання, але голос все одно його зрадив. Він щойно зробив крок з твердої землі у прірву, і знав про це.
     – Мою душу ти не зможеш забрати!
     – Мені і не потрібно. Ти сам все віддаш і не помітиш.
     Майрон зверхньо пирхнув. Самовладання, здається, повернулось до нього.
     – Що потрібно буде робити, майстре?
     – Слухатись мене у всьому рівно до того часу, поки я не закінчу працювати з тобою. Ти станеш моїм найвидатнішим творінням, хлопче. І учнем, якщо забажаєш, звісно. Відчиняй!
     Чоловік зробив плавний і точний жест правицею, і перед ними з’явилися непримітні дерев’яні дверцята. Майрон штовхнув їх, і під ноги лягла рівна срібляста дорога. Хлопець, що ступив на неї, більше не мав імені і не мав долі.
     Майстер тоді збрехав. Бажання його матеріалу більше не мали значення.
    
    

     ***

     Наступного ранку Майрон не повернувся додому, не повернувся він і через тиждень.
     – Мабуть, справді подався в мандри. Треба ж, не очікував від нього.
     – Але ж Майр не взяв ні одягу, ні грошей, не запросив супутників! – непокоїлася Янта.
     – Значить, скоро повернеться, – незворушно відвертався до вікна Дар.
     Але минали місяці, потім роки, а брат не повертався і листів не слав.

     ***

     Гаряче, як же гаряче! Тут, у Майстерні Пітьми, і справді темно, лиш відблиски підземного жару пашать червоним. Майстерня глибоко, так глибоко під баштою, що втрачаєш лік часу, поки спускаєшся похилими спіральними сходами, а потім часу вже не існує і поготів. Лише жар і задуха, а ще біль, постійний, невгамовний біль. Гарячі пальці Майстра втишують його, щоб за мить повернути іще нестерпнішим.
     І тихий голос.
     – Ти ж цього хотів, так, Майроне? Ти сам зголосився. Тримайся, хлопче, це для твого ж добра. Кричи. Пручайся. Вороття звідси нема, ти і сам знаєш.
     Розмірений шепіт. М'які, обережні дотики. Сліпучі спалахи перед очима. Біль. Пітьма.
     Скільки ти тут? Перший рік ще якось пам'ятаєш, він складався з безлічі вправ і доручень дивакуватого вчителя. А потім, у першу річницю навчання, тебе вперше відвели вниз.
     Згадати. Згадати хоч щось. Щось точно було, щось дуже, дуже важливе. Що? Здається, сміх. І ім'я – Янта. Її ім'я. А твоє?
     Роздивляєшся затиснутий у руці малюнок. Ластівка. Пташка. Здається, ти її вже бачив недавно. Бездумно крутиш, надаєш Форми і вдихаєш Сенс. Майструєш.
     Гора. Там мала бути гора. І якийсь певний час. Літо.
     Важко, як важко пригадувати, так боляче. Ні! Після такого думку про Майстерню Світла зустрічаєш майже з полегшенням.
     Майстерня Світла знаходиться на вершечку башти, стіни її – суцільні скляні вікна від самої стелі і до підлоги, і світло ллється звідусюди. Сліпучо-біле світло, безжалісне, неживе. Там холодно, так холодно, що крига пробирається у саме серце і в найпотаємніші куточки душі. Крига приносить спокій і забуття. Тут голос Майстра гучний і чіткий, а руки – різкі і точні. Тут не буває боляче, лише холодно і страшно. Тут тебе Доповнюють. Звідси щоразу виходиш інакшим.
     – Ти найкраще моє творіння, але до досконалості тобі ще далеко. Ти не виправдовуєш моїх сподівань, учню. Знову переробляти майже все.
     Щоразу ти пам'ятаєш про себе колишнього все менше.
     Щоразу бачиш світ трохи інакше, розумієш трохи більше. Вмієш працювати зі світом іншим способом. Багатьма різними способами.
     Одного разу ти дивишся на вчителя Холодним Оком, як належить дивитися на об'єкт вивчення, на матеріал для роботи, і розумієш одну просту річ, дивно, як не помітив раніше.
     Вчитель не завершить свою роботу ніколи.
     Що робитимеш із цим знанням, учню без імені?

     ***

     Янта зітхнула і сховала лист від нареченого, в якому він повідомляв, що затримується, але на весілля встигне. Зараз, через два роки після знайомства і за два тижні до шлюбу, дівчина і досі не розуміла, чому Ксантос обрав саме її. Ксантос-чужинець, Ксантос-мандрівник... Найцікавіший з усіх Янтиних знайомих чоловіків, окрім, хіба що, Майрона.
     Вона, мабуть, стільки уваги приділила чужинцю, бо той чимось невловимо нагадував зниклого брата. Чи то очима, повними сміхом, чи то незвичним, чудним поглядом на світ і на події у ньому, чи то дитячою цікавістю до всього.
     А ще Ксантос про одруження спочатку спитав її, а потім пішов за дозволом до старшого брата. Ця думка кутала теплою ковдрою під час довгої відсутності коханого, тішила, як ніщо інше. Наречений її бажання ставить вище за звичаї, за думку голови родини, іноді навіть вище за власні. Як під час ярмарку, коли він поступився виступом ковтачів вогню, щоб посидіти і помалювати з нею в саду.
     І ось через два тижні він приїде, вони одружаться, і далі її думка завжди матиме значення, і старший брат більше не обиратиме для неї життя.
     А ще Ксантос обіцяв знайти Майрона.
     Янта готувалася до весілля. Потрібно було обладнати сад столами і лавками для гостей, прикрасити стрічками і ліхтариками. Потрібно було розіслати запрошення, замовити їжу і вино, запросити майстринь, які готуватимуть спеціальні весільні страви. А вбрання для нареченої і нареченого? Ксантос чужинець, навряд чи у нього є мельдейський весільний стрій.
     Янта захихотіла, пригадуючи, як вчора умовила старшого брата дати приміряти на нього майбутнє вбрання нареченого. І як він півтори години непорушно стояв у чоботях на високих підборах, бо ж був нижчим на зріст за Янтиного обранця, і поки швачки вправно обмірювали його, втикали шпильки, там загортали, там збирали у складки, весь цей час Дар бурчав про сімейну честь Аргіросів і про те, наскільки не личить йому стояти тут на підборах, він-бо не хлопчик із дому для розваг, а голова поважного роду.
     А сьогодні вранці з'явився гонець із міської управи, і Драейос знову зник у справах. Надовго, бо поїхав до сусіднього міста, де після землетрусу обвалилося кілька мостів і будівель, і конче потрібен був тямущий зодчий. І ось Янта залишилася сам на сам із підготовкою до свята, в ролі хазяйки дому і в ролі нареченої одночасно.
     Щось стукнуло у шибку. Стукіт повторився, ще і ще, і дівчина підбігла до вікна. Там був вісник – кострубата пташка з пожмаканого брудного пергаменту, від пильного неживого погляду скляного ока аж морозом продерло по спині. "Знову Ксантосові жарти, – Янта відчинила вікно і підставила віснику долоню. –
     Треба попросити його робити звичайних журавликів, чи шо. Хоча оце все-таки краще за минулого". Дівчина аж пересмикнулася, пригадуючи мертву забальзамовану мишу на коліщатках, яка принесла попереднього листа від нареченого.
     За мить на долоні Янти лежав зібганий шматок пергаменту, у якому дівчина впізнала свій останній подарунок зниклому братові – незакінчений малюнок ластівки. Через нього навскоси нерівним, тремтячим, але все одно впізнаваним Майровим почерком було виведено:"Знайди Жорстокого Майстра". Дівчина перевернула пергамент. Послання на зворотному боці було так само лаконічним: "Бійся Майстра".
     До свята сонцестояння залишалося два тижні – якраз можна встигнути до Тралінової гори, якщо рушити прямо зараз.

     ***

     Отак і стій, втікачу. Підніжжя Тралінової гори, день літнього сонцестояння. Тебе переповнює відчуття правильності – ти маєш бути саме тут і саме сьогодні. Стій біля входу до підземного шляху, що його хитромудрі підгірні майстри проклали в тунелях старих вичерпаних шахт, стій і чекай. Кого? Ти не знаєш. Чи не пам’ятаєш? Вчитель крижаними ланцюгами скував пам’ять про минуле, ти майже фізично відчуваєш кожну ланку, що давить на душу і охолоджує розум. Це добре. Ти думав, Майстер її просто забрав, відрізав частину твоєї сутності.
     Стій біля брами, і нехай людський гамірливий струмок оминає тебе, як валун чи дерево, хай навіть вартові не наважуються підійти. Чекай.
     Нехай починається метушня, струмок змішується, хай варта скеровує його до виходу, не пускає нікого до шляху. Просто чекай.
     А тоді очікування раптово закінчується. З брами виходить людина, втомлено скидає наплічний мішок, мружиться від яскравого сонця, і ти розумієш, що це саме вона. Відчуваєш невимовне полегшення.
     Незграбний крок назустріч.
     – Янто! – Перша ланка ламається навпіл і зникає, як і не було ніколи.
     Людина лякається.

     ***

     – Ми не зможемо повернутись тою ж дорогою, в тунелях обвал! Ти що, не чув? Ти ж був тут!
     Несправжній сніговик мовчав, лиш крижані шпичаки на голові тихенько дзвеніли в такт крокам. Здається, одного не вистачає. Янта з осторогою роздивлялася цього… оце. Цікаво, як істота, сповнена вогню і пари, змогла потрапити у морозну пастку?
     Зовсім незрозуміло, як воно змогло отак вмерзнути в кригу, і при цьому залишатися живим, рухатися і розмовляти. І лід на сонці не тане, лиш сяє сліпучим обладунком на тілі, іскриться морозною короною на голові.
     Він чекав на неї і знав її ім’я. Невже..? Дівчина внутрішньо зіщулилась. Та хто здатен зробити таке з людиною?
     "Нам треба звідси йти, – прошелестів у голові прозорий голос. – Майстер дізнався, де я".
     – Який майстер? – Спину Янти обдало холодом. – "Майстер Світла і Майстер Пітьми. Він скоро буде тут, бо… Я ще не завершений. Він не закінчив роботу".
     – Нам треба до річки, повернутися додому човном. Зараз багато людей туди йде, можна попроситися до когось у гурт. За кілька днів будемо на місці.
     "Ми можемо полетіти, так швидше. Тільки… Допоможи. Поділися теплом, я... Здається, змерз", – здивовано закінчив не-сніговик.
     Янта взяла його за руки. Від живого тепла лід почав танути, але так повільно! Дівчина глибоко зітхнула і обняла свого супутника. Заперечливо дзенькнули бурульки, і пара з обладунків огорнула двійко подорожніх невагомою хмаркою, зробила їх легкими-легкими. Янта заплющила очі.
     – Вмієш танцювати? – спитала істота вже голосом, рівним і якимось неживим. Дівчина похитала головою
     – Тоді слухай – раз-два-три, раз-два-три…
     Пара закружляла у танці, а тоді відірвалася від землі.
     – Думай про місце, куди нам потрібно.
     Янта і думала. Весь час польоту тримала в голові образ річкового порту на Істрі, який бачила на карті. Весь час подумки відстукувала ритм – раз-два-три, раз-два-три, і не розплющувала очей. Не хотіла дивитися на супутника.
     Аж раптом війнуло холодом, просякнутий парою одяг миттю закрижанів і прилип до тіла, а тіло стало важезним і неповороткий, вітер засвистів у вухах.
     – Ми падаємо! – голос Сніговика був напрочуд спокійним. – Мабуть краще звернути подалі від дороги.
     – Нав...в..віщо? – спромоглася видушити із себе Янта.
     – Щоб не привертати уваги!
     Падіння уповільнилося, але не припинилось, і врешті вони плавно опустилися на соковиту траву, що виросла тут нівроку висока.
     – Зовсім трохи не встигли – сумно похилив голову хлопець. Так, без сумніву, тепер це була людина. На голові залишилось всього два шпичаки, броня майже зникла, лиш шкіра іскрилась у багряному промінні вечірнього сонця. Янта не вірила очам, стільки знайомих рідних рис разом проявились у ньому.
     – А що, власне… – дівчина не договорила. Повітря перед ними здригнулося і задзвеніло, над землею пролягла гладенька срібляста дорога. З неї зійшов високий білявий чоловік, вбраний у сірий одяг, і тільки медальон на його шиї приковував увагу – поділене навпіл чорно-біле сліпуче кружальце. В ту ж мить – вона не зрозуміла, як – Янта опинилася за спиною свого супутника. Два голоси пролунали одночасно.
     – Ксантосе!
     – Вчителю, я завершив навчання.
     – Учню, ти ж знаєш, що це не так. До довершеності тобі і раніше було далеко, а зараз подивися на себе! Три роки роботи псу під хвіст, знову все починати спочатку, о так! Який ганебний провал, яке нехтування правилами! Ти сам прийшов до мене, сам! Я не відпускав тебе, – з кожним промовленим словом ставало все прохолодніше, ось шкіра Майрона вкрилась памороззю, ось на його голові виріс новенький гострий шпичак. Янта, стоячи за спиною брата, однією рукою його обійняла, а іншою міцно стиснула його долоню.
     – Сам прийшов, сам і пішов, – новий шпичак на голові хлопця розтанув. – Я вільний, я забираю своє! – На останніх словах Майрон владно простягнув вперед руку долонею догори. Майстер взявся за медальон і ворухнув губами, як раптом в його шию ввіткнулася стріла. Чоловік у сірому безладно замахав руками і завалився на землю.
     – Майроне, на що ти схожий? Вмієш же знайти біду на свою дупу! – Власника цього голосу Янта впізнала б серед тисячі. Дарейос, власною персоною!
     – Дякую, ми тут впоралися б самі, – холодно промовив Майрон. – Він був мені винен дещо, і тепер не віддасть.
     – Сестричко, ти мала бути вдома! – Тремтячими руками старший Аргірос пригорнув дівчину. Оцей… він був небезпечним злочинцем, божевільним, він таке з людьми витворяв! У двох містах його засудили до страти. Я давно підозрював щось недобре, але хотів остаточно впевнитися. Не плач.
     – І коли ти збирався мені сказати? – Янта схилилася над тілом. Брат не відповів, натомість дістав з-за пазухи простого дитячого "щиглика" і різко дмухнув. Від пронизливого свисту заклало вуха.
     – Зараз тут будуть ловці, допоможуть завтра відвезти оце, – Дарейос вказав носаком чобота на тіло, – до магістрату,
     – Ксантос. Його звали Ксантосом, – ледве чутно прошепотіла дівчина.

     ***

     Тихо тріскали дрова у вогнищі, полум’я весело танцювало на них, огортало теплом трьох людей, що більше не були сім’єю.
     – Янто, я давно підозрював щось недобре, тож послав своїх людей зібрати відомості про твого нареченого. І два тижні тому мене терміново викликали до Істри, пам'ятаєш, я сказав, що тут землетрус? Тут я дізнався про Ксантоса таке, що волосся дибки стає, Янто, я не брешу! Найкращі вартові двох міст шукали його і тут напали на слід. Я приєднався до них, ми вистежували покидька і мали взяти живим, але коли я побачив тебе..! Ти мала бути вдома! – Дарейос гарячкував, заглядав сестрі в обличчя, але вона мовчала.
     – Землетрус, між іншим, справді був, – Дарейос зітхнув. Дівчина не відповідала.
     – Я полишу Мельдею, залишу будинок вам, живіть далі як знаєте. Янто, ти не пропадеш, я знаю, і чоловіка гарного згодом вибереш. Прошу лиш, приглянь за цим бовдуром, поки до тями прийде, – Дар кивнув на Майра. Той зачаровано втупився у вогонь і довгенько вже сидів непорушно. Два шпичаки стирчали на голові, залишки крижаної броні і не думали танути, навіть на руках, що їх хлопець запхав чи не в саме вогнище. Янта відвела погляд.
     – А ти?
     – Я подамся до Антеї Срібноголосої в Ренґану, – чоловік подивився на ошелешене обличчя сестри і розсміявся. – Вона давно кликала, та весілля вже два рази довелося відкласти. Боюся, на третій вона просто мене прожене.
     – Ти так гарно все придумав. І як завжди, мене не спитав.
     – Квіточко, але ж ти давно хотіла бути господинею в домі, хіба не так?
     Янта мовчала. Про що думала вона? Про знайденого брата, якого ніяк не могла впізнати у дивній крижаній істоті? Про загиблого нареченого? Чи, може, про владу над своїм життям, якої досі не мала?
     Янта мовчки дивилася у вогонь, і обпікав холодом пальці у кишені Ксантосів медальон.
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    

  Время приёма: 20:27 14.01.2021

 
     
[an error occurred while processing the directive]