20:36 30.01.2021
Поздравляем победителей 56-ого конкурса
1 Христя Хмиз av004 Дресирувальниця космічного цирку (3 балла)
2 Сокира av001 Три слоїки (2 балла)
3 Инка av023 Остання відьма (1 балл)


11:00 14.01.2021
Поступила в продажу новая книга "Серце мiста". Цена прежняя - 150грн/экз.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №57 Приём рассказов

Автор: Mавка Число символов: 37080
Конкурс №56 (зима 2021) Фінал
Рассказ открыт для обсуждения

av005 Віддай моє серце


    Ніколи не відчував за собою схильності до рефлексії. Всі життєві негаразди зносив, не скажу, що стійко, але весело. У найгіршому випадку - пофігістично. Був свято впевнений, що в житті не існує проблем, які неможливо пережити в компанії доброго бармена та пари пінт справжнього англійського портеру.
     Дозвольте ся назвати: Ріп. Колишній бармен (маю нахабство сподіватися, що непоганий). І невиправний оптиміст. Теж колишній. Так сталося, що кількість різноманітних проблем, які останнім часом поперли на мене, немов із рогу достатку, виявилася надмірною навіть для вашого покірного слуги.
     Для початку мене кинула дівчина. В цьому явищі як такому нічого надзвичайного не було: Джулі регулярно мене кидала. Проте на цей раз робити дурницю їй старанно допомагав якийсь Патрік, що надихало на певні роздуми.
     За кілька днів потому старий подертий Форд, мій майже одноліток, загинув смертю хоробрих у боротьбі з ранньою жовтневою ожеледицею і чорною кішкою, яка вирішила перебігти дорогу просто перед його носом. Диво, що мені у такій аварії пощастило вижити, відбувшись парою синців та подряпин. Машина - вщент. "Відновленню не підлягає", - виніс вирок експерт від страхової та запропонував відшкодувати повну вартість. Усі шістсот фунтів. Вистачило оплатити місячний рахунок за крихітну квартирку в Іст-Енді, куди я забрався, намагаючись хоч трохи заощадити. Дозаощаджувався. Працював я на іншому кінці міста.
     Але й ця халепа довго не тривала. Щодня викручувати мізки, вигадуючи спосіб дістатися з Іст-Енду до Челсі без авто, не довелося - роботу я втратив наступного дня. Наш старий, респектабельний паб не витримав "корони". Червоніючи та затинаючись, друже Джером - незмінний власник цього затишного куточка протягом сорока років - довго та плутано вибачався, що матиме змогу виплатити гроші працівникам лише після того, як продасть приміщення і розрахується з кредиторами. Постанова суду.
     Життя дало тріщину, переїду на... брешу. Нікуди я не переїду. Далі Іст-Енду нікуди. Хіба що зовсім в гето забратися.
     І як вишенька на торті - сьогоднішній дзвінок доктора: "Так, прийшли результати. Ні, по телефону ніяк не можна. Нам би хотілося, щоб ви завтра приїхали до шпиталю. Потрібно, щоб і ви теж здали деякі аналізи. Ні, це ще нічого не значить".
     Значило, та ще й як. І лише одне: шизофренія матері виявилася спадковою. А нещодавня аварія натякала, що перші симптоми в мене вже почали з'являтися. Чим ще, окрім галюцинації, могла бути чорна кішка на заледенілій заміській дорозі? У місці, від якого до найближчого людського житла - кілька миль. З огляду на котячі очі, що виблискували червоним у світлі фар, - лише глюком.
     Ось так, одне до одного, і вийшло, що стою я на краю даху, трясуся від пронизливого жовтневого вітру і думку гадаю. Чи варто припинити всі і зараз? Або забити і, позбувшись залишків неефективного нині портеру на голови поодиноких перехожих, спуститися до оплаченої до кінця місяця квартири на четвертому поверсі, щоб ся проспати і вранці вирішити, як бути далі?
     Друга опція перемогла. Головним чином, через ту частину плану, у якій фігурувало пиво. Дуже вже воно прагнуло знайти вихід.
     Втім, доля розпорядилася по-своєму. Вартувало підійти до краю даху ближче, як тонка шкіряна підошва стильних черевиків поїхала по шкірці мокрого льоду, світ закрутився. Порив крижаного вітру рвонув пальто. Щось мокре і противне ляснуло по обличчю, заліпивши очі.
     Почуття невагомості тривало недовго і закінчилося відчутно неприємним ударом в спину.
    
     ***
    
     Телефон волав надто голосно і надто довго, щоб можна було його й надалі ігнорувати. Повіки підніматися відмовлялися, тому я вирішив діяти на дотик і до тумбочки, на якій зазвичай тримав мобільника, потягнувся, не розплющуючи очей. Рука провалилася в порожнечу, я полетів за нею.
     Лежу. Телефон не замовкає. Довгий ворс лоскоче носа. Очі розплющити ліньки, та й сенсу немає. Все одно, окрім клятого килима нічого не побачу: впав писком донизу. Палас із таким довгим ворсом маю лише у вітальні. А значить, заснув я на дивані. Не диво, що тумбочку не намацав: немає у мене тумбочок біля дивана у вітальні, є тільки в спальні, біля ліжка. А туди я, судячи з усього, вчора не дійшов.
     Дивно, але в пам'яті ані натяку на те, як із даху спускався. Начебто, і не напився вчора - зрозумів даремність цього задуму на другій пінті, навіть допивати не став. Я взагалі не любитель нализатися до нестями. Професія, знаєте, позбавляє від бажання ставити над собою такі експерименти.
     Поки я його шукав, телефон віддзвенів своє. Знайшовся, гад повзучий, під диваном. Я туди його точно не клав, напевно, на вібрі заїхав. Дзвінок був зі шпиталю. Судячи з показів годинника та сутінок за вікном, дзвонив лікар - дізнатися, чому потенційний пацієнт не з'явився перед його очі, як домовлялися. Розмірковуючи, чи хочу передзвонювати, вперся поглядом у розмоклий, а потім висохлий у формі моєї фізії папірець, що валявся поряд, біля дивана.
    
     Потрібний бармен
     Живим прохання не турбувати
     221, Портобело Роуд, Лондон.
    
     Ані телефону, ані мила, на яке надсилати резюме. Лише на тлі - няшна фоточка, з якої на мене вишкірилася п'ятірка фріків на будь-який смак: від сірого чоловічка до не менш блідого на вигляд зомбі. Схоже, заклад для відданих неформалів-косплеєрів. Зомбі, бережи Королеву.
     Мабуть, це доля. Як шиза все одно вже стукає у віконце на моєму горищі, то чому б мені не зіграти на випередження і не постукати у двері вподобаного нею закладу? Про всяк випадок оглянув папірець з обох боків - раптом там хоч номер телефону зазначений. Плентатися через половину Лондона проти ночі по нинішній ожеледиці не дуже хотілося, але ж цікавість все одно пожене. Номера не знайшов, проте виявив приписку дрібним шрифтом: "Співбесіди проводяться після заходу сонця". Що ж, поки доберуся, сонце якраз остаточно звільнить сірий небосхил від своєї присутності.
    
     ***
    
     Вузька будівля на три поверхи плюс мансарда. Вікон - менше, ніж поверхів. Розбовтані чорні ворота, замкнені на висячий замок. Так само чорні, пошарпані двері. Над дверима - табличка з номером в обрамленні битого помутнілого скла. Над усією цією красою - кокетлива ліпна розетка з листочками. Перший поверх пофарбований тією ж облізлою чорною фарбою, що і двері з воротами, а вище починається сіра цегляна стіна, що сліпо виртіщилася темними проваллями різноликих вікон. На другому поверсі - грубе, прямокутне, схоже на амбразуру, прикрашену недоречною ліпниною; на третьому чорне скло обрамлене аркою з рудих цеглин. В мансарді замість вікна - двері.
     Будівля справляла враження моторошної мішанини різноманітних архітектурних елементів, затиснутої поміж низеньких акуратних будиночків найвідомішої ринкової вулиці міста. Вивіски не було, лише прямокутна пляма темнішої фарби на стіні, де ця вивіска, мабуть, раніше висіла.
     Двері прикрашало кругле калатало. Інших засобів оповіщення господарів закладу про свій прихід я не виявив: ані дзвінка, ані домофона. Втім, дверної ручки теж не було. Трохи повагавшись, я вирішив, що нічого не втрачаю. Як вже приперся на інший край міста, можна і постукати.
    
     ***
    
     - Ви усвідомлюєте, що бармен у певному сенсі є ще й психологом? Думаєте, ви здатні вислухати і зрозуміти будь-якого відвідувача, ким би він не був? - товстий коротун із надто рум'яною, круглою, немов млинець, фізіономією і пухкими вустами дивився на мене зверху вниз. Як у нього це виходило, гадки не маю.
     Незважаючи на помітно високі підбори епатажно-жовтих лакових черевиків, що гармонійно доповнювали чорний костюм-трійку, персонаж був нижчим за мене щонайменше голови на дві. Я мляво подумав, що бачив його в якомусь мультфільмі, але взуття там було не жовте. Однак, це спостереження залишив при собі, натомість підкреслено недбало поцікавився:
     - Диплом клінічного психолога-психіатра вас влаштує?
     - Хм... - задумливо протягнув коротун. - А чому тоді бармен?
     - Писав докторську, проводив дослідження, так і прижився, - чесно зізнався я в не найрозумнішому, на думку багатьох знайомих, рішенні в своєму житті. Втім, сам я в ньому жодного разу не розчарувався.
     Докторську успішно захистив, та й статейки до наукових журналів пописував подеколи. Щоправда, надприбутків вони не приносили, але влаштовуватися до клініки мені не кортіло. Відлякувала думка, що самому незабаром світить опинитися серед пацієнтів. А гіршої халепи, ніж коли тебе лікують твої менш успішні колишні колеги, годі й уявити.
     - Хм... - забембав він зі своїм "хм", - Гаразд, давайте спробуємо. Ви зможете вже сьогодні стати до роботи, я правильно розумію ваш стан, - швидше ствердно, ніж із запитанням видав коротун, уважно оглянувши мене з голови до п'ят.
     Кивнув. Можу, звичайно. Незважаючи на "мій стан" - що би товстун ні мав під цим словом на увазі. Та як же його звати? Начебто, дядько представився, але ім'я вилетіло з голови, хоч стріляйте.
    
     ***
    
     На тлі іншої публіки, що завзято поглинала коктейлі зі складними назвами (деякі з них були незнайомі навіть мені та змушували підглядати в папірець із рецептами, прихований під барною стійкою), цей тип виглядав найнормальнішим. І що з того, що прикид на ньому з часів Вікторіанської Англії: пальто з пелериною і високий циліндр. Вуса і бакенбарди напрочуд гармонійно цей імідж доповнювали.
     Тутешня тусовка взагалі вражає продуманістю образів. Зображені на оголошенні зомбі - ще не найоригінальніші косплеєри з тих, що за неповні дві години повз мої очі пройшли. Зокрема мені зайшов індивид за столиком у кутку, який косив під вампіра (натурального, дракулоподібного, а не солоденького хлопчика з поціновуваних прекрасною половиною людства серіалів) і замовив "криваву Мері" за особливим рецептом. "Особливий рецепт" від нормального відрізнявся курячою кров'ю замість томатного соку і потрійною дозою табаско. Кров зберігалася в спеціальних пляшечках у наповненій льодом шухлядці під барною стійкою. Судячи з обсягу запасів, особлива "кривава Мері" користувалася поміж відвідувачів нашого закладу особливим успіхом.
     Вкотре за останні години я відзначив про себе, що крім імені роботодавця забув ще й назву нового місця роботи спитати. Вкотре зазначив - і вкотре ця думка миттєво зникла з моєї голови.
     - Що з моїм замовленням? - нагадав вікторіанський тип в бакенбардах.
     Цікаво, кого він зображує? Джека Різника? А що, схожий. Якщо вірити френології, то взагалі - природжений серійний вбивця. А якщо вірити професійній чуйці - а їй, на відміну від френології, вірити можна - людина за складних життєвих обставин. Мій клієнт.
     - Ось, тримай, приятель, - послав я йому через стійку келих із замовленою "кривавою Мері". Не особливою, класичною: із незмінною паличкою селери і гострим перчиком на шпажці.
     Тип сьорбнув із келиха, відкусив разом половину стебла селери, скривився і відставив напій, упершись порожнім поглядом у стійку. Ок. Почекаємо. Ще трохи, і клієнт заговорить. Однак, напій слід замінити. Я хлюпнув у широку склянку віскі на два пальці та додав три кубики льоду. Простота - запорука балакучості пацієнта.
     - Аарон, - вичавив тип, прокашлявшись після того, як сьорбнув віскі, не звернувши увагу на вміст склянки, що трапилася під рукою.
     - Ріп. Ріпер, - відрекомендувавсь я у відповідь. Так, матуся мала прихильність до чорного гумору. Ще до того, як надовго оселилася в казенних будинках певного штибу.
     - Угу, - кивнув Аарон без особливого захоплення. - Новенький?
     - Угу, - кивнув я.
     - Угу, - кивнув він.
     Помовчали. І добре, бо якось по циклу в нас розмова пішла.
     - Збираєшся тут затриматися? - без інтересу в голосі поцікавився Аарон, знімаючи і пристроюючи на барній стійці свій циліндр.
     - Так, мабуть, - кивнув. Робота мені наразі потрібна, а тут, незважаючи на фріковість публіки, начебто містечко непогане. Може, ще на кілька статей матеріалу назбираю, поки сам матеріалом для досліджень колег не став.
     - Зробиш одну послугу постійному клієнтові? - ось тепер в голосі співрозмовника майнула справжня емоція, а не вимучена імітація. Емоція звучала як надія.
     - А ти постійний?
     - Угу. У мене рахунок у закладі вже багато років.
     - Тоді, звичайно, зроблю. Все, що в межах моїх повноважень, - не став відмовлятися я.
     - Угу, - кивнув Аарон.
     Знову помовчали.
     Клієнт допив віскі одним ковтком, надів свій циліндр і встав. Поставив на стійку рудий шкіряний саквояж.
     - Потримай у себе трохи, ок? Завтра віддаси тому, хто правильно попросить. До світанку нікому не віддавай за жодних обставин, всередину не зазирай. А це, - Аарон кивнув на напої, - запиши на мій рахунок, - він невизначено махнув рукою за мою спину і попрямував до виходу.
     - "Правильно" - це як? - крикнув я йому навздогін.
     - Розберешся, - відмахнувся косплеєр і грюкнув дверима.
     Схоже, на цьому типові моя хвалена інтуїція схибила. Зрозуміти, що у людини проблеми, зумів, а ось у чому вони полягають, зі співрозмовника так і не витягнув. Гаразд, запишемо поки випите на його рахунок, а там подивимось. Обернувся до дошки зі списком боржників, що висіла над баром. Найперший запис сповіщав великими літерами: "Аарон Косміньскі - заборгованість 1888 фунтів. У борг не наливати! "
     Чорт. Прочуханка в перший день роботи не входила в мої плани. Я кинувся слідом за нерасплатівшімся клієнтом.
     На вулиці не було нікого. Перехожі, звісно, траплялися, але Аарона серед них око моє не виявило. Таку видатну постать складно не помітити. Провулків або відчинених магазинчиків, в які він міг би пірнути, не спостерігалося. І куди був подівся? Дива.
     Доведеться готуватися до прочухана від начальства. Чи краще докласти в касу власні гроші? Другий варіант мені був більше до вподоби. Людина слабка. І хоче, щоб її усі любили, а не казали їй "ай-ай-ай".
    
     ***
    
     - Віддай моє серце! - завила в голос місіс, або, що більш імовірно, міс.
     Ще одна поціновувачка вікторіанської епохи. Чим вона усіх приваблює, ця епоха? Вважається, що романтизмом…
     Але чому з усього, що пропонує кінець дев'ятнадцятого сторіччя, сьогоднішні відвідувачі вперто вибирають Лондонське дно? Ось і ця вельми наполеглива рудоволоса пані з обмеженим запасом слів вирядилася повією з Уайтчепел. Та ще й у геть неапетитному втіленні "жертви Різника". Особливо реалістично вийшли розріз на шиї від вуха до вуха і залитий "кров'ю" ліф (здається, це так називається?) сукні.
     - Віддай моє серце! - знову. З надривом, що переходить у завивання.
     - Е-е-е, вибачте, мем, але такого коктейлю немає в меню, - спробував відбутися жартом я.
     Із такою варто бути обережним і не провокувати. У панночки помітно не всі вдома. Причому, це не особиста думка диванного психолога, а діагноз. Скидається на симптоми маніакального психозу: міс вовтузилася на табуреті, постійно озиралася на відвідувачів у залі, а її руки не припиняли руху ні на мить. Були обмацані всі предмети на барній стійці, до яких пані вдалося дотягнутися. Стопку коркових підставок під склянки вона розпорошила, підставки розклала в ряд і знову зібрала в неохайну купку. При цьому міс посміхалася, сперечаючись шириною посмішки з "розрізом" на шиї, і нервово підсміювалася.
     - Тоді давай "криваву Мері", - рішуче заявила моя співрозмовниця: - Особливу.
     Кивнувши, нахилився вниз під стійку дістати пляшку крові з льоду, і тут пані на мене кинулася.
     На вас коли-небудь нападали божевільні? Ось і на мене ніколи, навіть попри два роки ординатури у відділенні для буйних пацієнтів. І як щойно з'ясувалося, чутки про їхню надлюдську силою трішечки применшені. А панночка ще й кусатися намагалася, прагнучи за будь-яку ціну дістатися до горла.
     Від перспективи бути покусаним "мертвою повією з Уайтчепел" мене врятував залишений хронічним боржником Аароном рудий саквояж. Щойно пані подолала барну стійку, цей предмет потрапив у поле її зору. Миттю втративши інтерес до моєї шиї, панночка засичала, мов перелякана кішка, і перемкнула свою увагу на саквояж. Я скористався моментом і, не надто вагаючись, вирубав буйну клієнтку ударом пляшки з кров'ю по голові.
     Чим я в той момент думав, науці невідомо. Чому схопив саквояж - теж. Міс розляглася на підлозі, не подаючи ознак життя. З-під її потилиці розтікалася куряча кров. Кров була і на моїх руках, сорочці і чоботях. Вражаюче, але ніхто з клієнтів, котрих в залі вже зібралося чимало, навіть голови не повернув на нашу метушню.
     Проте ефектна поява наступного відвідувача повз увагу поважної публіки не пройшла. Вхідні двері відлетіли в стіну, підкоряючись різкому удару ноги. До зали увірвався порив вогкого, крижаного вітру з Темзи. На порозі стояв Шерлок Холмс.
     У наявності були всі ознаки класичного Великого сищика: сіре твідове пальто, знайомий кожному з дитинства капелюх мисливця за оленями, незмінна люлька в зубах... і шестиствольний Гетлінг, вочевидь позичений у серйозного хлопця на ім'я Сем.
     Шерлок обвів поглядом (і дулом кулемета) усіх присутніх, зачепився за мене. Я щойно підвівся з-за стійки, притискаючи до грудей рудий саквояж Аарона. Мої очі та його шість стволів зустрілися.
     - Віддай моє серце! - завив детектив з Бейкер стріт і натиснув на спусковий гачок.
     Хочете відчути себе зайцем (в клінічному психіатричному розумінні цього слова) - спробуйте втекти від шквального кулеметного вогню, яким вас поливає герой улюбленої книги вашого дитинства. Я ось відчув. Та ще й яким! Я був усім зайцям заєць! Я петляв, виконував різкі кульбіти в усі боки. Висоті та довжині моїх стрибків позаздрив би будь-який русак, що присвятив удосконаленню цієї майстерності все життя. Шерлок невблаганною ходою неспішно крокував за мною, поливаючи свинцем і періодично повторюючи загадковее: "Віддай моє серце!"
     Яким чином мені вдалося вибратися на вулицю, пам'ятаю смутно. Ймовірно, через вікно другого поверху, куди мене загнав наполегливий кулеметник.
     На другому поверсі я ще не був. Там теж був бар, як і внизу. Хоча, щось не пам'ятаю, щоби хтось із відвідувачів цього бару проходив повз мене через головний вхід. Барна стійка виблискувала неоновими вогниками, а бармен був роботом. Пам’ятаю, там були здивовані погляди величезних чорних оченят, що належали сірим дупоголовим чоловічкам. Чоловічки гуртувалися за столиками, оточеними півкільцями м'яких канапок. Пам'ятаю обурений писк рожевого слимака. Йому я наступив на хвіст, послизнувся, проте втримав рівновагу і не впустив саквояж.
     Навіщо я так вчепився в свою ношу, навряд чи поясню. Рефлекси, напевно. Але саквояж я під час цієї феєричної втечі не загубив.
    
     ***
    
     У провулку нестерпно смерділо падлом. Запах набігав липкими хвилями, кожен раз, коли коти (або гігантські щури - хто їх там, в темряві, розбере), що копирсались у сміттєвому контейнері, піднімали кришку. Несміливий сніг, який зривався з вицвіло-сірого неба, безнадійно намагався причепурити засмічену бруківку. По кутах і закутках вже купчився фірмовий Лондонський туман. Виходить, ніч до світанку йде, і я шибався містом півночі, не менше. Хоча б від переслідувача відірвався. До того ж давно. Проте ще довго після того, як Шерлок-кулеметник відчепився, продовжував бігти, петляючи вузькими вуличками у прагненні остаточно заплутати сліди.
     І ось що дивно. Незважаючи на сирість і холод глупої ночі, змерзлим я себе не почував. Хоч і був у чому вилетів з бару: тонкій батистовій сорочці та плисовому жилеті - уніформі, виданій товстуном у жовтих черевиках.
     Час подумати, як вибиратися з халепи. Повертатися до бару лячно: а як Сищик із кулеметом теж повернувся? Найлогічніше звернутися до поліції - повз відділок Скотланд-Ярду я пробігав за два квартали звідси.
     Притиснувши до грудей саквояж, у якого в процесі гонитви почали відриватися ручки, я висунув носа з провулку. Вулиця завмерла, порожня і тиха. Лише сніжинки-пластівці, кружляючи, сріблилися в світлі стилізованих під старовинні газові ліхтарів. Що ж. Ризикнемо.
     Я припустив назад по власних слідах, які повільно, але неухильно з'їдав ледачий снігопад. Поліцейський відділок окупував історичну будівлю. Неяскраве світло з пари вікон сповіщало, що крім нічного чергового там нікого немає. Ну і ок. Мені повний аншлаг і не потрібний, вистачить і одного полісмена, готового записати свідчення і надати захист. Я рішуче потягнув ручку масивних дубових дверей і ступив усередину.
     Двоє чергових, що куняли при світлі старомодних настільних ламп (по-моєму, взагалі гасових), виглядали дивно. Щось не те з формою. Що саме - одразу і не второпаєш. Втім, мені завжди здавалося, що у Лондонської поліції щось не те з формою.
     Правоохоронці напрочуд мляво відреагували на грюкіт дверей. Один навіть голови не підвів. Другий волів глянути, хоч і без надмірного ентузіазму. Ентузіазм почав прорізатися в його погляді, коли полісмен мене роздивився. Очі у констебля (вже не знаю, чи констебль він, але йому пасувало) зробилися величезні й сповнилися подиву.
     - Вибачте, сери, - почав я. - Як я можу повідомити про напад?
     - А на кого ви напали, сер? - запитав констебль, штовхаючи ліктем напарника, який спав із розплющеними очима.
     - Я ні на кого не нападав, сер, - заперечив я. - Це на мене напали.
     - А чим ви це доведете, сер? - запитав полісмен.
     - Що доведу, сер? - я не зрозумів.
     - Що це на вас напали, а не ви напали, сер, - охоче пояснив полісмен.
     Від такої постановки питання я злегка оторопів.
     - Але ж це я прийшов просити захисту, - спробував я звернутися до розуму, який, судячи з усього, не входив до стандартної екіпіровки чергового по відділку.
     - Але ви прийшли у закривавленій сорочці, сер, - логіка служителя закону була непробивно-залізною: - А поранені вочевидь не ви.
     Оглянув себе. Годі й сперечатися. Сніжно-біла ще кілька годин тому сорочка була безнадійно зіпсована кров'ю. Попри мої достеменні спогади про кілька крапель курячої крові з розбитої пляшки, що потрапили на сорочку, нинішній стан мого гардеробу радше навіював думки про бійню. У крові був навіть рудий саквояж. Причому на ньому цієї рідини спостерігалося помітно більше, ніж на мені. Витікала вона з кульового отвору.
     - Що у вас у валізі, сер? - запитав полісмен.
     - Це не мій саквояж, сер, - про всяк випадок відхрестився я.
     - Однак, я би волів поглянути на його вміст, сер, - стояв на своєму правоохоронець.
     Я знехотя поставив саквояж на стіл. Гидливо покривившись, констебль відсунув документи. По столу розтікалася калюжа крові.
     - Відкрийте саквояж, будьте так ласкаві, сер, - знову попросив полісмен, помітивши мої зволікання.
     - Я не хотів би цього робити, сер, - я зробив останню спробу дотриматися даної Космінські обіцянки.
     Чесно кажучи, події із кожною миттю все більше нагадували дешеву виставу на тему буднів Скотланд-Ярду за часів, коли там служили виключно джентльмени. Схоже, мене підозрювали щонайменше у тому, що ховаю в саквояжі відрізану голову. Однак, навіть такі серйозні підозри - не привід забувати про ввічливість.
     - Сподіваюся, ви не будете заперечувати, якщо це зроблю я, сер? - не чекаючи відповіді, полісмен клацнув застібкою саквояжа.
     Всередині виявилася купа битого скла, скалки якого плавали в калюжі крові. Ще там плавало серце. Людське. Зовсім свіже. На мить мені навіть здалося, що воно ще б'ється. Чесно зізнаюся, я не встиг визначитися зі ставленням до вмісту ввіреного мені багажу. Мене перервали.
     - Віддай моє серце! - завив напарник люб'язного констебля, кидаючись до саквояжу.
     Писок у цей момент він мав моторошний. Так міг виглядати несвіжий небіжчик, який змарнував кілька ночей на те, щоби самостійно відкопатися з присипаної мерзлою землею могилки. Або чоловік, вимушений три години поспіль водити дівчину по розпродажах у модних магазинах. Така собі суміш вселенської скорботи і лютої ненависті до всього живого. Знаю, бачив таку на собі, коли одного разу піддався на вмовляння Джулі "забігти купити дещо необхідне".
     Новопридбані інстинкти спрацювали миттєво. Закривши саквояж, я притиснув його до грудей і кулею вилетів із відділку.
     І знову я - заєць, що петляє вузькими Лондонськими вуличками. Тільки цього разу за спиною в мене не приватний детектив із кулеметом, а констебль із револьвером системи Уеблі та свистком. З револьвером полісмен обходився набагато вправніше, ніж Шерлок із Гетлінгом. Один із моїх карколомних стрибків був перерваний у найкрасивішій точці кулею, яка тикнулася під ліву лопатку. Ше якийсь час я продовжував бігти.
    
     ***
    
     - Чого витріщився, проходь, не стій, - до світу живих мені допоміг повернутися буркотливий голос, що йшов з-від купи ганчір'я в черговому тупику, затиснутому з трьох боків глухими стінами будинків.
     Крім мене та купи ганчір'я в глухому куті нікого не було. Були надійно зачинені на висячий замок двері, від яких тхнуло тютюновим димом, і пара сміттєвих баків. З вулиці за спиною тягнуло тишею і смородом тухлих овочів. Переслідувач відчепився? Цей момент якось промайнув повз мою увагу. Пам'ятаю кулю, а потім відразу цей глухий кут.
     - Не підкажете, що це за вулиця? - звернувся я до ганчір'я, з якого виринула кудлата нечесана башка і густа, відмінна від голови за кольором і вочевидь накладна борода мого співрозмовника.
     - Портобело Роуд, - трохи здивовано відповіла борода.
     Безпритульний встав, зірвав накладну бороду і перуку і пішов на мене, дістаючи з кишені капелюх мисливця за оленями. Три кроки, відкинуте в бік ганчір'я, надітий капелюх, люлька, що, немов за помахом чарівної палички, з'являється в зубах. Ну все, зараз дістане Гетлінга і знову зажадає, щоби я "віддав серце". Те, що співрозмовникові ховати кулемета не було куди, мої побоювання не вгамувало. Здається, я починав підозрювати, на яке таке серце сьогодні всі пред'являють майнові претензії. Щоправда, поки що не зовсім розумів, звідки у цього органу розвелася така безліч власників.
     - Спокійно, сер, - рівним тоном, яким зазвичай говорять з буйнопомішаними, звернувся до мене Сищик. - Судячи зі стану вашого одягу, ви довгий час гуляли не найчистішими вулицями. Також вас вбили. Двічі. Хоча... Ні, все-таки один раз. Другий, судячи зі стану ваших нервів, цілком ваша власна заслуга.
     - Мене дійсно двічі намагалися вбити, сер, причому одна зі спроб - на вашій совісті, - безглуздішого діалогу годі було й уявити. Хоча я ще зовсім недавно віддавав перше місце з абсурдності своєму спілкуванню з констеблем у поліцейському відділку. - До того ж, як ви бачите, обидві спроби не вдалися, і я живісінький.
     - Так, так, - покивав Сищик. - Якщо хочете жити, я б не радив віддавати вашу ношу комусь, включаючи джентльмена, який вам її залишив.
     - Ви ж самі не далі, як сьогодні ввечері вимагали в мене віддати серце, погрожуючи кулеметом і заявляючи, що воно - ваше, - здивувався я.
     - А ви настільки в цьому впевнені, сер? - з цими словами Сищик підняв капелюха і, відкланявшись, потягнув до себе замкнені на висячий замок двері.
     Мене обдало знайомим шумом бару, розташованого в будинку 221 по Портобело Роуд. Я кинувся слідом, однак, двері зачинилися перед самим носом. Як я їх ні штовхав і ні смикав, двері не піддавалися, замкнений замок незворушно висів на місці. На стукіт ніхто не відгукнувся.
     З вулиці пролунали кроки, почулися голоси. Інстинкт самозбереження раптово прокинувся і вирішив узяти участь у нашій із ним долі. Тому активно радив ховатися, поки ми не переконалися, що прийдешні не стануть пред'являти права на орган із нещасливого саквояжа, а заразом і намагатися позбутися мене.
     Вирішивши не сперечатися з розумною людиною, я прослизнув у кут за сміттєвими баками та пірнув у кинуте Холмсом-безпритульним ганчір'я. Від старого пальто помітно несло сечею і дешевим алкоголем. Ні, я звичайно, поважаю увагу до дрібниць при маскуванні, однак, такі аромати - це вже занадто.
     - Ви впевнені, що хлопець не підведе? - голос був вочевидь жіночий, баб'ячий якийсь, надмірно буркотливий.
     - Упевнений, ва ... - чоловічий голос здався знайомим, але визирнути, щоби поглянути на його власника, я не наважився.
     - Без титулів, нас можуть підслуховувати, - перервала його леді.
     - Так, звісно, вибачте. Хлопець не в курсі, що потрапило йому до рук. Та й виглядає чесним дурнем, нехай і доволі проникливим, - поспішив заспокоїти співрозмовницю чоловічий голос.
     Ба! Та це ж Аарон.
     Я зібрався, було, вийти, зрадівши єдиній знайомій особі в цьому царстві абсурду, коли б не його наступні слова:
     - Тож саквояж він добровільно нікому не віддасть, а якщо його і спробують прибрати - це не критично.
     Ну тримайся, Аароне. Чесний дурень, кажеш? Я обережно визирнув у щілину між сміттєвими баками. Аарон - у тому ж твидовому пальто з пелериною і чорному циліндрі - прямував до єдиної у провулку двері, галантно надавши лікоть у розпорядження літньої повнуватої леді в чорній сукні вікторіанської епохи. Трималася вона з дійсно королівською гідністю.
     - А клієнту він його хоч передасть? - в голосі бабці лунав сумнів. - Може, не варто так ризикувати, і безпечніше було доставити замовлення особисто?
     - А куди він дінеться, - Аарон був напрочуд упевнений в моїй чесності. - А особисто... Ось ви би хотіли особисто зустрічатися з клієнтом?
     - Мені першого разу вистачило, - поспіхом відхрестилася леді.
     - Ось і мені вистачило, - погодився Космінські. - Тим більше, що строк угоди вже добіг кінця. Що, як, побачивши мене, клієнт вирішить, що йому вигідніше закрити угоду, а не забрати відступні?
     - Мудре рішення, - погодилася стара. - Проте, що як ваш посильний зазирне в саквояж?
     - Що ви, мертві не допитливі, - поспішив заспокоїти співрозмовницю Аарон. - До того ж ... Зазирнувши, він побачить там лише бутиль вишневого компоту.
     - Дотепно, - скрипуче розсміялася леді.
     У цей момент я відчув, як по руці, що стискала саквояж, ковзнуло щось м'яке і пухнасте. Рука сама сіпнулася, грюкнула по гучному, іржавому боці бака для сміття. Леді й Аарон сполошилися.
     - Хто там? - стривожилася старенька в чорному. - Підіть перевірте, - вона владно підштовхнула супутника в мій бік. Сама з місця не зрушила.
     Я гарячково намагався зорієнтуватися. Запхав саквояж між сміттєвих баків, прикривши його ганчіркою. Знайшов у кишенях смердючого пальто накладну бороду і перуку, поспіхом приладнав їх на себе, згорнувся калачиком під ганчір'ям, удаючи, що сплю і взагалі п'яний. Сподіватимемося, що пощастить, і Аарон мене не впізнає. А п'яницю-безпритульного чіпати не стане.
     Проте мені пощастило навіть більше, ніж можна було сподіватися. Винуватицею переполоху виявилася облізла чорна кішка, чий хвіст необережно пройшовся по моїй руці. Вона ж і врятувала становище: стрибнула на кришку бака і басовито нявкнула. Здригнувшись, Аарон зупинився за кілька кроків від смітника і підозріло витріщився на кішку. Та люто на нього засичала, розпушивши хвоста та спину.
     Повільно, намагаючись не повертатися до кішки спиною, Космінські відступив назад до баби в чорному. Мить - і ляскання дверей та хвиля теплого повітря, насиченого тютюновим димом і алкоголем, сповістили, що Аарон зі своєю супутницею зайшли в бар.
     Обережно визирнувши з-за смітників, я переконався, що вони і справді пішли, і можна вилазити.
     - І доби не пройшло, а ти вже встиг стати поперек шляху Виндзорській Вдові, - пролунав вкрадливий голос у мене над вухом. - Поважаю!
     Видавши від несподіванки пірует, гідний циркового акробата, я послизнувся, ледь не гепнувся на мерзлу бруківку, але саквояж утримав.
     - Хто тут? - запитав, тривожно озираючись на всі боки.
     Крім чорної кішки, яка незворушливо сиділа на кришці смітника і наводила чистоту, поряд не було нікого.
     - Я. Не впізнаєш, чи що? - протягнув вкрадливий голос з виразними муркотливими нотками.
     Знову озирнувся. Кішка, звісно, була знайома, достатньо було придивитися до цих червоних очей. Але якщо я вже з котами розмовляю, то сьогодні, чи, точніше вже вчора, не вартувало динамити лікаря. А слід було піти та здати ці дурні аналізи. А по тому здатися самому, зайнявши затишну кімнатку без зайвих предметів, якими можна поранитися, по сусідству з коханою матусею.
     - Я - це хто? - запитав обережно, навмисно не дивлячись на кішку. Щоб вона, не приведи Боже, не подумала, що я до неї звертаюся.
     - Я - твій провідник, - охоче пояснила тваринка, і тепер я чітко побачив, як відкривається її паща при кожному слові, а крихітний ніжно-рожевий язичок блимає між гострими зубками. Занадто гострими для звичайної вуличної кішки.
     - І куди ти мене проводжати зібралася? - похмуро поцікавився, здаючись на милість своєї шизи.
     - У світ загр-р-робний, - муркотіння в голосі кішки стало значно помітнішим, ніби до цього вона щосили стримувалася, а тепер нарешті розслабилася та перестала себе контролювати.
     - А навіщо мене туди проводжати, я що помер? - прийнявши шизу, стало якось легше прийняти і той факт, що я спілкуюся з облізлою червоноокою кішкою, яка цілком серйозно зібралася виконати роль мого особистого Харона.
     - Ага. Звалився вчора-р-ра з кр-риші. Поліція констатувала самогубство на ґр-рунті особистих негар-раздів, обтяжених алкогольним сп'янінням, - охоче, і якось навіть радісно, ​​пояснила кішка.
     - Стій, стій, стій, - замахав я руками, мало не впустивши саквояж. - Яке самогубство? Я ж тут стою, живісінький. І навіть божеволію поступово. Ось, вже з тобою розмовляю, ніби так і треба.
     - А ти впевнений? - кішка хитро примружилася.
     - У чому? У тому, що божеволію? - уточнив я. - Звісно. Я в змозі собі діагноз поставити.
     - Та ні, в тому, що ти не помер-р-р, - уточнила червоноока.
     Замість відповіді я демонстративно вщипнув себе за руку, зойкнув і переможно подивився на співрозмовницю.
     - А це тоді що? - кішка тицьнула пазуристої лапкою в ліву частину моїх грудей.
     Здивовано опустив погляд на залиту кров'ю сорочку.
     Саквояж я все-таки впустив.
     В сорочці, та, чого вже приховувати, у грудях теж, зяяв отвір від кулі. Щоправда, кров витікала не звідти. Виглядала рана так, ніби стріляли в небіжчика. У якого, шонайменше, вже почалося трупне задубіння.
     - І що тепер? - вмію я питати про головне.
     - Є вар-р-ріанти.
     - Які?
     - Сер-рце. Що ти з ним плануєш зр-робити? - байдуже потупилася кішка.
     Надто вже байдуже. Я встиг побачити, як в її очах промайнув жадібний багряний відблиск, і насторожився.
     - А що я можу з ним зробити? Крім того, що дотриматися обіцянки та віддати серце таємничому клієнтові Аарона?
     - По-пер-р-ше, повер-рнути власникові, - важливо початку кішка, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що це - не варіант.
     - І хто у нас власник?
     - Мері Джейн Келлі.
     Я запитально дивився на хвостату інтриганку, чекаючи пояснень.
     - Пр-роститутка з Уайтчепел. Ти її бачив. Щопр-р-равда, їй серце вже ні до чого.
     - А що буде, якщо я його їй віддам?
     - Пр-р-равильне питання: чого не буде.
     - І чого?
     - А чого не буває, якщо небіжчик отримав бажане?
     Помовчали. Я переварював інформацію, намагаючись збагнути, чого ж у таких випадках не буває. З усього виходило, що не буває привидів. А навіщо нам привид повії? Маячня. Втім, як і все, що відбувається.
     - Др-ругий варіант - залишити собі, - перервала мовчання кішка, поглянувши на мене хитро-хитро. Мовляв, "і що робитимеш?"
     - А тут якийсь підступ? - не схибив я.
     - Ти оживеш.
     - І?
     - І з усіма наслідками, що випливають, - зумисно недбало.
     - Відбуду залишок днів у психлікарні?
     - Ну, пар-р-ру років ще поскачеш, поки пер-рші симптоми не почнуть пр-роявлятися.
     - Зрозуміло. Давай третій варіант.
     - Мені давай.
     - А тобі навіщо?
     - Жер-рти хочу. Думаєш, на цьому смітнику легко щось їстівне відшукати? Навіть кр-риси, і ті від голоду подохли або пор-розбігалися, - поскаржилася кішка.
     Гидота яка.
     - Ні, ти, звісно, можеш дочекатися клієнта, пер-р-редати йому, і ми підемо, - знову удавано-байдуже промуркотіла кішка, вочевидь натякаючи, що такий варіант не влаштує ані її, ані мене. - Але так не інтер-ресно...
     - А якщо тобі віддам, то буде інтер-р-ресно? - передражнив співрозмовницю я.
     Кішка зовсім по-людськи знизала плечима, узявшись вилизувати спинку над хвостом. Зрозуміло. Схоже, у мені намагаються розпалити цікавість, витримуючи драматичну паузу. Почекаємо.
     Присів на сходинку, показно не звертаючи уваги на хвостату маніпуляторку. Відкрив саквояжа. Калюжа крові вже майже витекла крізь дірку, і серце лежало обліплене скляними скалками. Придивився. Ні, не здалося: серце ще билося.
     Саквояж сіпнувся в моїх руках. Я звів погляд і вперся у зворушливу мордочку, яка заглядала всередину. Кота в чоботях з мультика пам'ятаєте? Ось воно. Тільки чорне, й очі червоним і кровожерливим світяться.
     - Двер-рі відчиню, - нарешті визначилася зі своєю пропозицією кішка.
     - А там?
     - А там сам р-розбер-р-решся. Але не пошкодуєш, я тебе знаю, - кішка перевела повний надії погляд зі серця на мене й облизнулася.
     В її животі голосно забурчало. Дійсно настільки голодна?
     Раптом мені зробилося весело. А чому б і ні? Серед усього марення, яке діється навколо... Чому би не зробити найсхибленіший з усіх безглуздих виборів? До того ж, шкода тваринку, голодує.
     - Відчиняй, - рішуче поставивши розкритий саквояж на землю, я взявся за ручку.
     Двері подалися, відкрилися всередину. Дивно, попередні відвідувачі відчиняли їх назовні. Я зробив крок у тепле задимлене нутро бару на 221, Портобело Роуд, залишаючи позаду холодну сирість Лондонського світанку.
     - Ріп, ви все-таки вирішили залишитися з нами? - поблискуючи лаком жовтих чобіт, назустріч мені поспішав круглий товстун, мій роботодавець.
     - Ага, - кивнув я, відпускаючи ручку дверей.
     Позаду почулося задоволене бурчання і плямкання. Мабуть, озиратися не стану. Двері зачинилися з гучним грюкотом.
     Проте я обернувся. Щоб упертися поглядом у суцільну стіну. На стіні висіла картина, яка зображала чорну кішку. Дверей, через які я щойно зайшов, не було.
     Кішка з картини підморгнула червоним оком.
     Нудно мені точно не буде.
    

  Время приёма: 20:01 14.01.2021