 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
В повітрі промайнуло декілька ледь помітних жаринок.
Високий чоловік стояв перед широкою аркою із граніту, тримаючись рівно, немов солдат після довгого вишкілу. Матір із донькою дивилися на нього знизу вверх, силкуючись розгледіти хоч якісь натяки на співчуття у бездонних очах незнайомця.
Нарешті, коли мовчання затягнулось аж надто надовго, мати підійшла ближче і, замкнувши свій страх десь глибоко усередині, почала розмову.
— Пане…
— Ви не зможете вимовити. Звертайтесь до мене як забажаєте, — байдуже відказав чоловік, глянувши на жінку відсторонено, немов його все це зовсім не обходить.
— Тоді. Гм… Алевтин. Вам подобається?
— Мені байдуже.
— Ми, готові йти. Цілком, — дівчинка також ствердно кивнула, висунувшись із-за спини матері, яка інстинктивно тримала руки коло неї, для захисту від ворогів.
Алевтин окинув оком їх обох, затримуючи погляд десь у глибині їх душ.
— Ви певні? Залишатися тут можна скільки завгодно. Ні я, ні будь-хто інший вас і пальцем не торкнеться.
— Лишатися? У цій пустелі? Як на мене, краще вже спробувати, аніж гнити тут.
— Спроба лише одна. І, якщо у вас не вийде… Загалом, краще б вам дійти.
— Ви намагаєтесь нас залякати, пане Алевтин?
— Я кажу вам факти, — чоловік замкнув руки у замок, споглядаючи матір із жаринками цікавості у глибині очей. — То ви йдете, чи ні?
— Йдемо, — коротко відповіла матір.
Алевтин дивився тепер на дочку, опустивши погляд униз.
— Так… Я… Я з мамою.
— Добре, — багатозначно посміхнувся чоловік, — прошу за мною.
— А ви теж підете? — здивувалась жінка.
— Звісно. Я ваш провідник. Був ним. І буду до самого кінця.
Жінка глянула на нього зовсім по іншому, коротко кивнула, і навіть усміхнулась кінчиками уст.
Все навколо заполонили жаринки. Алевтин зовсім не боявся їх, він стояв непорушно, поки матір стискала в обіймах своє дитя, рятуючи її від бурі.
Раптом, всі жаринки кудись зникли, а з ними і пустеля та арка, розчинившись, немов дим від невеликого вогника. Перед очима постала довга дорога, вимощена червоним гранітом. Вона проходила серед суцільної порожнечі, освітлена лише тьмяним світлом палаючих посеред темряви вогнів.
— Соня, тримайся коло мене, — Мати міцно схопила дівчинку за руку, намагаючись і сама втриматися на ногах. Голова йшла обертом і неприємно гуділа у скронях, зрадливо виказуючи так вправно прихований страх і занепокоєння. Але дитині не можна показувати, що мама боїться. Тільки не зараз.
— Не стійте! Часу мало! — Алевтин одразу пішов уперед. Навколо нього кружляли ті самі маленькі жаринки, щось схоже на ореол, який світив йому значно сильніше, ніж поодинокі вогні.
— Іду, почекайте! — жінка нарешті рушила. І як тільки вона ступила перший крок, в ту ж мить льодяний вітер вдарив їй просто у серце. Це був не той холод, що відчуваєш посеред зимніх морозів. Зовсім не той. Цей мороз пробирав аж до останньої фібри душі.
Їй захотілось відпустити доньчину долоню. Зупинитись. Кинутись у морок і забути про все. Забути про ненависного чоловіка, про проблеми на роботі, про навчання Соні, в яке вона стільки вкладала. Просто перестати йти. Адже це так просто.
— Маріє, вам не можна слухатись його, — голос Алевтина звічав чітко і твердо. Навкруги заіскились його жаринки, утворивши стіну із суцільного полум’я.
— Звідки ви знаєте, як мене звуть? Я ж вам не…
— Ці спогади вам ще потрібні. Рано забувати про своє життя. Повірте мені, у забутті немає нічого доброго.
— Мамо, давай підемо далі! Мені страшно,— дівчинка вся тремтіла від жаху.
— Сонечко, нам немає чого боятися, скоро все закінчиться, обіцяю тобі — погляд Марії прояснився, дивлячись на доньку, вона повернулась із думок про пітьму.
Алевтин взяв її за руку і потягнув за собою. Разом вони були, немов підкорювачі якоїсь вершини, що саме видиралися вгору посеред хуртовини.
Темрява почала розширюватись. Це було видно по тому, як зникали маленькі вогні за їх спинами. Один за одним, вони поглиналися нею, як жертви голодного звіра.
Соня помітила це, коли вкотре обернулася назад: там, де стіни із жаринок не було, добре виднілась темрява. Чорний туман рухався все швидше, наче і справді хотів їх зжерти цілком свідомо.
Дівчинка закричала що є сили, і вже за мить, всі троє бігли з усіх ніг, тримаючись лише за слабку надію на порятунок. Цієї надією був для них слабенький ліхтар у самому кінці дороги. Він виник раптово, проте непомітно. Ніхто і не розумів до цього моменту, що біжать вони саме до нього. Тільки побачивши його світло, це стало чимось очевидним, що не потребує якихось питань. Дівчинка не встигала за всіма. Помітивши це, мати підхопила її на руки, ледь не втрапивши у туман, через коротку зупинку.
Світло в кінці ставало все яскравішим, все ближчим. Ось вони вже поруч із ним. А позаду пітьма, намагається підхопити їх із-за спини. В якусь мить вони були неначе поміж двох світів. Темрява і світло змішалися навкруги, лишивши лише димчасту сірість. А тоді світло поглинуло все. Марія заплющила очі щоб захиститись.
Знову відкрились важкі повіки.
Навколо був тільки повністю білий простір, він вистилав усе суцільним полотном, не лишаючи місце для жодного іншого кольору.
Серед цієї білизни, повільно крапали із порожнечі, немов чорний дощ, маленькі крапельки густої, темної «смоли».
Марія не на жарт злякалась, але бігти не було куди, вона могла лише мовчки спостерігати за дійством, тихо схлипуючи собі під ніс.
Краплі утворили собою щось схоже на людський силует. Він ставав усе чіткішим, аж поки шокована Марія не впізнала у ньому свого чоловіка.
Максим посміхався їй у своїй улюбленій, зверхній манері. Він стояв непорушно, навіть не кліпаючи. Розумом жінка розуміла, що це не може бути він, але самий лиш його фантом викликав важкі та болючі спогади. Виринаючи із глибини пам’яті, вони ятрили душу, ріжучи її гострими лезами.
— Що ти тут робиш,— заледве видавила із себе Марія, задкуючи.
— Маш, ну не починай. Ти як завжди, забиваєш мені мізки дурними питаннями. Завжди ненавидів це в тобі.
— Я не розумію, що ти від мене хочеш? Це взагалі ти?
— Звісно ж я, а хто б ще прийшов сюди, щоб вказати на твої помилки. Це ти винна у всьому, що сталося. Це ти зруйнувала наш шлюб, і взагалі, ти ніколи мене не любила, це все завжди було лише заради грошей.
Марія відчула, що їй тиснуть на живе. Цей Максим був точно таким самим, і навіть тиснув на ті ж болючі рани.
— Це неправда. Мене це ніколи не цікавило.
— Брехня! — чоловік бризнув слиною, та оскалив жовті зуби. В його очах була ненависть і гнів, як і завжди, коли вона чимось йому заважала.
— Я знаю. Заможний хлопець, із квартирою у столиці. Хіба можна було такого пропустити. Скарб, а не хлопець, твоє рятівне коло, від життя у далекій провінції із злою матусею. Кожного дня, я кожного дня бачив у твоїх очах лише байдужість. Ти перестала робити вигляд, що кохаєш, із першого ж дня після весілля.
— Це неправда. Я любила тебе, але ти став зовсім не таким. Не собою, ти почав пити, почав піднімати на мене руку. Хіба я могла і далі любити того, хто лише змушує мене страждати.
— Ти сама заслужила все це! Ти завжди дорікала мені, за усе на світі, завжди зневажала. Ти і гадки не маєш, скільки разів я пожалкував про цей шлюб. Якби не твоя вагітність, ми б ніколи не одружились.
«Вагітність. Соня», — Марія раптом згадала щось. Це не вкладалося у голові, але… — Ти знаєш, як звуть нашу доньку?
— Доньку? Про що ти, у нас не було доньки. Вона не встигла народитись.— Максим раптом заспокоївся. Він теж поринув у спогади, намагаючись віднайти втрачене.
— Була, адже я бачила її, маленьку прекрасна дівчинка, Соня.
— Я… Я не пам’ятаю. Все було не так. У тебе стався викидень. Я місця собі не знаходив. Не міг повірити, що так могло статися. А тоді все пішло шкереберть. І останнє, що я пам’ятаю,— це гуркіт та шум. І дуже боляче, десь у грудях.
— Гуркіт і шум… Але ж я тримала Соню за руку, я бачила її своїми очима.
— Не знаю… Чому я взагалі тут. Машо, ти не знаєш, що ми тут… — Чоловік раптом розчинився у повітрі, залишивши її одну, посеред суцільної білої порожнечі.
Жінка спустилась на коліна. Хотілося плакати, і водночас втекти. Але сил вистачало лише на сльози. Її поглинув відчай і біль.
— Ти пробачила йому? — Соня глянула на матір якимись зовсім іншими очима. Цілком дорослими, навіть, мудрими.
— Доцю?
— Ти маєш пробачити, інакше, ніякого сенсу у цьому не буде.
Навколо раптом постало широке сіре небо, із вкрапленнями фіолетових цяток та хвиль.
— Так, скажіть, прошу вас, — Алевтин був серйозним, як і завжди. Він ніби стояв поруч цілу вічність, але звернув на себе увагу лише зараз, коли це було стало потрібним.
Марія підвелася на ноги. Під ногами була лише маленька кругла платформа із чорно-білої речовини, над безкінечним білим океаном.
— Я, мабуть, готова простити. Нам обом було важко, усі ці дні. Обоє у чомусь винні.
Соня широко усміхнулась, зараз вона виглядала вже не як дівчинка: її сутність була чимось величним та значним, надто складним для людського зору. Але Марію ця трансформація не здивувала. Зараз вона розуміла, що Соня завжди була такою, треба просто вміти бачити. І Алевтин. Він теж був зовсім не таким, як колись її змушували бачити ілюзії.
— Там внизу знаходиться «сутність буття». Це ваша остання зупинка. Не змушуйте більше Соню чекати. Рух безкінечний, він не терпить довгих зупинок, — проказав Алевтин.
— Що я маю робити?
— Просто відчуйте сутність. Тоді ви або залишитесь із нею назавжди, або підете далі. Ви вже не зможете зостатись у Пустелі, зараз надто пізно.
Марія підійшла до краю платформи і заглянула униз. Сутність буття простягалась у безкінечність, непорушним полотном. Вона не чекала на неї, хіба їй взагалі був сенс чогось чекати?
— Мамо, я б хотіла народитись. Справді побачити світ, у наступний наш раз. Я не знаю, чи ми зможемо побачитись. Може, не з першого разу. Але разом ми будемо, обіцяю — Соня торкнулася мами частиною своєї сутності, так, як могла. На місці її доторку Марія відчула її тепло та ніжність.
— Алевтине, а ви?
— Я нікуди не подінусь. Ми не забуваємо, про своє завдання. Ким би ви не були, і де б не опинились, я буду вести вас до нашої нової зустрічі.
— А Темний? Вибачте, не знаю його ім’я.
— Ви його все одно не вимовите. Я теж буду чекати. Не переймайтесь за мене. — Чорна сутність виникла поруч, хижо посміхнувшись, — можливо, наступного разу, ви все ж приєднаєтесь до мене.
— Сподіваюсь, що ні, — фальшиво посміхнулася йому Марія.
Вона ступила крок уперед, просто в безодню. Відчуття польоту було неймовірним. Воно тривало цілу вічність, немов сотня прожитих життів сходилися в одній точці. А тоді Сутність поглинула її цілком, все залилося сяйвом і розумінням. Повернення до чогось рідного і близького. Дім, який так важко було знайти…
…
Алевтин стояв посеред білої пустки, роздивляючись одночасно декілька тисяч маленьких прозорих сфер, що кружляли у просторі перед ним.
Хтось вимовив його істинне ім’я, від чого світ на мить зрезонував.
— На роздоріжжі нові гості, — сутність темного не може зрозуміти погляд людини, але Алевтин цілком сприймав його присутність. І навіть був їй не дуже радий, — до речі, як там ті двоє? — невимушено запитав Темний, хоча нотки його цікавості зрадливо резонували у чуттях Алевтина
— Все у межах циклу, проблем немає,— коротко відповів Алевтин, не бажаючи розпочинати тривале обговорення, — Я вже йду. Подивись поки за всіма. Тільки не роби занадто багато дурниць.
— Ну що ти, все за правилами,— Темний резонував саркастичними, але при тому доброзичливими інтонаціями.— Клич, коли буде потрібно.
Сутність Алевтина розчинилася у безкінечності, лишивши Темного наодинці. Серед пустелі його вже чекав новий мандрівник.
|
|
|
|
Время приёма: 11:05 13.01.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев