20:36 30.01.2021
Поздравляем победителей 56-ого конкурса
1 Христя Хмиз av004 Дресирувальниця космічного цирку (3 балла)
2 Сокира av001 Три слоїки (2 балла)
3 Инка av023 Остання відьма (1 балл)


11:00 14.01.2021
Поступила в продажу новая книга "Серце мiста". Цена прежняя - 150грн/экз.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №57 Приём рассказов

Автор: Олекса Число символов: 36848
Конкурс №56 (зима 2021) Фінал
Рассказ открыт для обсуждения

av006 Спадкоємиця


    

    Думками Марія Дмитрівна Манівецька була в дорозі. Летіла легкокрилою птахою над зеленими лісами, над лугами з присохлою травою, над  чорними пустими полями. Летіла над звивистою дорогою, по якій, викидаючи в повітря хмари пару, колихаючись на горбах та іноді вскакуючи в ями, тихо пихтів незвичний для цих місць паровий екіпаж. Невдовзі її онука завітає до бабусі в гості. Звичайно ж, зі своїми батьками – сином Марії Дмитрівни, Іваном та невісткою Оксаною. Та нащо їй ці дорослі?! Її маленька пташечка за хвилинку уже прибуде до рідного гніздечка. Ох, як би хотілося осідлати коня та помчати їй назустріч, щоб швидше обійняти маленьку Марійку. Бабуся Марія та онучка Марійка. Тільки б її залишили у маєтку. Нехай самі повертаються в своє брудне, смердюче місто. Хіба дитинці там місце? Чи не краще прогулянки на свіжому повітрі, біля чистої річки, біля затишних лісів, під бабусиним крилом, під бабусиною опікою. Маленька дівчинка –маленька спадкоємиця.
    Марія Дмитрівна перевірила чи накритий стіл для обіду, пройшлася по всім кімнатам, особливу увагу приділила кімнаті маленької Марійки, перевірила обереги, вийшла на подвір’я… Дворовий люд зібрався для зустрічі, а гостей ще не видно і не чути. Та де ж вони так забарилися? Чи польовик з лісовиком їх заморочили та заплутали дорогу? Не може бути! Ті двоє пройдисвітів повинні пам’ятати Івана. Та й Марія Дмитрівна наказала їм, щоб пропустили. Хіба що вирішили розгледіти диковинку – чи не вперше в їхні далекі від цивілізації володіння, приперлася така штукенція – карета без коней. А може в селі затримались? Та годі! Он вже засвистів і закричав з високого дерева голосистий Петько, старого Степана-конюха онук. Їдуть-їдуть…Загавкали заздалегідь прив’язані  собаки.
    Марія Дмитрівна смикнулася було йти та зупинилась – негоже, щоб дворові бачили її нестриманість. Вона - господиня цього будинку і голова родини. Марія Дмитрівна обвела поглядом двір, вгледілась - всі місцеві духи прийшли на зустріч. І небажана гостя теж була тут. Рано та припхалась, бо знайомство з нею буде відкладено на кращі часи. Марія Дмитрівна тільки зиркнула на Петька і той замовк. Принишкли і люди перед будинком, дивувалися вигляду господині та розуміли  – непослух може погано скінчитися. Замовкла і живність дворова. Тихо-тихо стало навкруги… А Марія Дмитрівна спокійно та чинно, підібравши спідниці однією рукою, а іншою притримуючи тоненьку шаль, почала спускатися по східцях.
    Виглянуло сонце з-за хмар і блискуча самохідна карета, дихаючи паром, неймовірно тихо, якщо порівнювати її з гуркотом парового млина, наблизилася до гостинного подвір’я маєтку Манівецьких, заїхала в ворота і попрямувала до широкого ганку, де і зібралися в очікуванні всі місцеві. І видимі, і невидимі.
    Марія Дмитрівна випрямила спину, підняла підборіддя, трішечки розтягла тоненькі губи в посмішку – вона не повинна давати волю почуттям і наче переполохана насідка мчати назустріч дітям, ні. Хай бачать в ній сувору господиню маєтку, що має залізну волюта стальний характер.
    Карета зупинилася. Водій опустив металеві східці і відкрив дверцята.
     Першим вийшов Іван. Одягнений в чорний костюм з блискучими срібними ґудзиками, такими ж чорними високими чоботами з блискучими пряжками. Довготелесий і нескладний, він аж ніяк не нагадував покійного чоловіка Марії Дмитрівни, а був викапаною копією свого дядька Василя Дмитровича. Іван надягнув новомодний  чорний капелюх з  окулярами і підставив руку, щоб допомогти вийти Оксані. Молода панні була також одягнена в усе чорне і жодного іншого кольору в одязі не було; навіть бліде лице було сховано за чорною вуаллю. Пара підійшла до господині та вклонилася. Марія Дмитрівна трішки нахилила голову  не зводячи очей з карети. А серце шалено билося в грудях і готове було вирватися назовні – де ж маленьке пташеня? І ось вона з’явилася –сине плаття, чорний жакет, високі чорні чобітки зі срібними вставками та синій капелюх з маленькою сіточкою, що прикривала очі. Водій допоміг їй спуститися по східцях і Марійка широко крокуючи наблизилась до Марії Дмитрівни. Вона поклонилася старшій роду Манівецьких ледь стримуючи посмішку, а блакитних очах бігали маленькі іскорки. Господиня жестом запросила гостей в дім.
    - Занадто все офіційно, Марія Дмитрівна, - зауважив Іван Матвійович. - Для кого ця вистава?
    - Так потрібно, - тихо, майже не відкриваючи вуст, відказала господиня.
    - Як скажеш, тобі краще знати, мамо. Тільки мені зараз не до цього. У нас…
    - Потім, сину, потім. Краще, за зачиненими дверима, - стримано сказала Марія Дмитрівна і, взявши Марійку за руку, пішла за дітьми в будинок.
    Розійшлися й люди. Йшли по домівках та й дивувалися кареті, що їде сама, чудернацькому одягу новоприбулих та зміні в поведінці господині. Але, то їхня панська справа.
    * * *
    Після обіду, пославшись на погане самопочуття і втому від дороги, Оксана пішла відпочити в свою кімнату, а Марія Дмитрівна з сином перейшли на відкриту терасу в південному крилі будинку, щоб випити кави та обговорити справи. Маленька Марійка, разом зі своїми ляльками теж пішла з ними.
    - Що з Оксаною? – прямо спитала Марія Дмитрівна. – За обідом вона зовсім нічого не з‘їла, а в ній я відчуваю порожнечу. Вона ніби... не жива.
    Іван вдихнув аромат кави і відповів:
    - Ох, мамо. Якби я не знав про вашу безмірну турботу, то міг би подумати бозна-що, - сумно посміхнувся Іван. Він глянув на маленьку Марійку – дівчинка сиділа на протилежному боці невеликого літнього столика та чаювала з двома ляльками. – Може Марійка піде пограється в дворі чи в своїй кімнаті?
    - Ні. Вона про все знає. Знаю і я. Але ти повинен сам мені все розповісти. Тобі потрібно про це поговорити. Стане легше...
    - Звідки ж ви все знаєте? Чи не духи вам розповіли? - вимучено посміхнувся Іван.
    - Твої жарти недоречні. Про духів, я маю на увазі. А якщо тобі вже так треба матеріалістичне пояснення, то ми з Марійкою листувалися.
    - Овва, це для мене новина, - Іван з гордістю подивився на свою дочку. Він відпив ковточок кави та уважніше подивився на Марійку.
    Дівчинка якраз наливала в маленьку чашечку чай білявій ляльці, а чорноволоса опустивши голову чекала своєї черги.
    - Так, тату. Я і читати і писати вмію. Мама була весь час зайнята, а тебе зовсім не було вдома. От якби ти менше часу проводив з залізяччям, то може б і з мамою було все по інакшому.
    - А щоб тобі! - Іван з силою поставив філіжанку на стіл і по білій скатертині розлилася чорна пляма. - Це не твої слова.
    - Звісно, - відказала Марійка. – Дитина до такого не додумається.
    - Годі вам, - примирливо сказала Марія Дмитрівна. – Не час для сварок.
    - Не час, не час. Але раз вже про це заговорили – я сьогодні повертаюся в місто, у нас на заводі великий заказ на силові агрегати…. Е-е-е… Коротше, мені потрібно повернутися.
    - Добре, що ти відразу про це сказав, а не тихо зник,  як завжди.
    - Не завжди, мамо, - махнув рукою Іван , - не завжди.
    - Було-було. Так що з Оксаною?
    Іван завагався на секунду, а потім:
    - Ми втратили дитину. Оксана звинувачує мене в тому, що я приділяв їй мало уваги і мене не було поруч. Вона зненавиділа мою роботу, а мене й бачити не хоче – ледь вмовив їхати в одному екіпажі.
    - Зрозуміло, – співчутливо зітхнула Марія Дмитрівна. -  А Матвій весь часна полюванні пропадав і все ж я не звинувачувала його ні в чому…
    - Перестань, мамо. Оксана хороша, просто такий період.
    - Не захищай її, бо я не звинувачую, - примирливо сказала Марія Дмитрівна. -  Тільки все ніяк не второпаю: за що ти її покохав?
    Іван гмикнув:
    - Так вона ж завжди була в мене перед очима.
    - Звісно але я вважала що ви любите один одного як брат і сестра.
    - Як можна було бути такою наївно? - Іван нервово посміхнувся. – Але досить мамо! Ще й при онуці.
    - Вона, на відміну від тебе, вже все розуміє. Так, Марійко? – «А от як я тоді нічого не помічала і не розуміла, хоча все було видно неозброєним оком», знову здивувалася Марія Дмитрівна.
    - Еге ж , - зітхнула  дівчинка і з дорослою інтонацією додала: – Захомутала, приворожила, прив’язала.
    - А цього де ти набралася, Машо?!
    - Так люди говорять, тато.
    - Вижену з дому всю прислугу та найму нову! І кінець розмовам!
    Марія Дмитрівна поклала свою руку на руку сина.
    - Що там на заводі? Чи є така необхідність, щоб ти був присутнім?
    - Так, мамо, є. За паровими двигунами майбутнє і воно вже не за горами. Навіть у вашому селі млин поставили. Паровий! Але ви не зрозумієте, мамо, вибачте.
    - Авжеж, не зрозумію, - лагідно посміхнулася Марія Дмитрівна. –А ти ось скажи, чому так затримались в дорозі?
    Іван уважно глянув у вічі матері підозрюючи якийсь жарт.
    - В яму вскочили і багато пару стравили.
    - А ти що вгледіла, Марійка?
    - Двоє дядьків - один великий волохатий, а інший - малий та рудий, татів паромобіль роздивлялись. Потім мене побачили, вклонились і ми поїхали далі.
    - Ось так, Іванку, ось так… Ми по різному бачимо світ, - пояснила Марія Дмитрівна переможно глянула на Марійку. – А для тих, кого ти не бачив, Іванку, і була вистава… - і вже тихіше пробурмотіла: - Федір та Микита, звісно, хто ж ще може таке втнути …
    * * *
     
    * * *
    На листках невисоких кущів ще висіли краплинки роси, а Марія Дмитрівна разом з Марійкою, в темних довгих накидках. у супроводі похмурого Степана,йшли по протоптаній  стежині через невеликий лісочок до найближчого поля.
    - Чому невеселий такий, Степане? – запитала дорогою Марія Дмитрівна. – День такий гарний починається…
    - Та я за Петра , онука свого, хвилююся. Пропав десь.
    - Як-то «пропав»?  Може він в село, до мамки побіг?
    Степан перехватив зручніше немаленьку  скриньку:
    - Напевно. Скоро дізнаюсь. Михайло повинен на святі бути. Та я все думаю про Василя – водія Івана Матвійовича.
    Марія Дмитрівна зупинилася на узліссі, повернулась до Степана і жестом наказала опустити  коробку на землю.
    - А що не так з Василем, він же, якщо не помиляюсь, твій родич?
    - Степан розігнувся, витер піт з чола.
    - Ото ж бо, що родич. Малий все бігав вчора коло того паромобіля та розпитував: де та як їх роблять?
    - Хлопчаки, - посміхнулася Марія Дмитрівна, – їм би тільки залізяччям гратися. Тікають в місто, ніби там маслом намазано. Так, Марійко?
    Онучка не відповіла, вона присіла біля бабусі і зачаровано дивилася на скриньку. Старша Марія провела долонею по вирізьбленим на кришці колоскам і лагідна посмішка не сходила з її лиця, що наполовину прикривав глибокий капюшон. Потім Марія Дмитрівна зняла каптур і Марійка побачила зовсім іншу бабусю: бліде обличчя сяяло, здавалося, що сині очі теж світяться, і блищить в сонячних променях срібна діадема, що притримує чорне волосся. Марія Дмитрівна відкрила кришку скриньки і Марійка побачила блискуче лезо великого серпа на  кістяній ручці. Жінка піднялася і Степан зняв з неї плащ.
    Висока, статна жниця стояла на узліссі. Голосніше заспівали птахи, вітер зашелестів листом і до ніг жінки в білому, впало кілька ранніх пожовклих листків. Яка ж молода та гарна в неї бабуся!
    - Пора, Марійко, - сказала Марія Дмитрівна і вони рушили до поля, де біля останнього клаптика незібраного жита, зібралися люди в святковому білому вбранні.
    Марія Дмитрівна підійшла до краю поля, вклонилася ниві та людям. Вона високо підняла над головою серп, який заблищав  в сонячних променях, немов нова зірка, потім притиснула його до грудей і ще раз вклонилася.  Жінки теж вклонилися та заспівали пісню.
    Марія Дмитрівна підійшла до незайманої частини поля і почала жати. Невдовзі до неї приєдналася частина жінок. Марійка стояла близенько і дивувалася вправним бабусиним рукам, а ще вона вгледіла, як з необмежного поля до людей підійшли низенькі чоловічки. Всі вони були одягнуті в однакові білі сорочки розшиті червоними візерунками, в білі штани і червоні чоботи. Всі, як один, були руді, а з борід та волосся в різні боки стирчали колоски. Один з них, певно що найстарший, той, якого бабуся назвала Микитою, знайшов очима Марійку і вклонився їй.
    Хутко було зібране останнє жито;  великий сніп поставили в центрі витоптаної місцини.
    Чоловіки теж заспівали, а жінки почали водити хоровод круг снопа.
    Маленькі чоловічки ж – польовики, луговики, межовики - закрутилися на місці, пританцьовуючи та підспівуючи. Марійка засміялася і заплескала в долоні але відразу ж згадала бабусині згадала слова : « Дивись уважно, тільки нікому не розповідай що побачиш. Та запам’ятай, що тільки ти та я це з можемо вгледіти».Враз пропали з очей польові духи і тільки пилові вихори гуляли полем: підіймались, опадали, збільшувались, з’єднувались… Дядько Микита миттю опинився в центрі хороводу і людей, і духів, він вклонився всім, але з людей його вгледіли тільки дві Марії, і стрибнув в останній сніп.
    Враз замовкли люди та зникли пилові вихори і зробилося тихо-тихо.
    Марія Дмитрівна стала спиною до поля, обличчям до Марійки, та кинула серп позад себе через плече. Серп підлетів угору, крутнувся раз-другий і , спіймавши сонячний промінь, кинувся донизу та й вп’явся вістрям в м’яку землю – добрий знак. Засміялись-звеселились люди, пустилися в танок, заспівали пісень… Марія Дмитрівна забрала серп і поклала його в підставлену Степаном  скриню.
    - Час повертатися, Марійко…
    Марія Дмитрівна відправила Степана до маєтку, але самі вони поверталися не через ліс, а йшли  полями, під високим чистим небом, під спів пташок та шелест листу.
    - Що ж ти бачила, Марійко? – запитала бабуся онуку. Марія Дмитрівна зірвала волошку і віддала її дівчинці.
    Марійка покрутила в руках квітку і розповіла. бабуся уважно, не перебиваючи слухала.
    - Добре, моя маленька. Тільки знай, - вони зупинились і Марія Дмитрівна, присівши, наблизила своє лице до личка онучки, - це можемо побачити тільки ти і я. Якщо подивитися уважно.
    - А мама?
    - Марія Дмитрівна розігнулася, потягнулася, голосно засміялася:
    - Біжимо наввипередки додому? Гайда!
    І вони побігли весело сміючись, по стежині, по пагорбу вниз: розставивши руки в сторони, ніби двоє білих птахів. Летіли та раділи: сонцю, гарному дню, товариству… Зупинилися на роздоріжжі –попереду,  на одному пагорбі – розкинулось село; ліворуч – на іншому, вищому пагорбі – маєток, з однієї сторони до якого підступав ліс, а з іншого велике неозоре поле; праворуч стелилася дорога, що вела в місто.
    - Ліси, поля, річки ... Все живе, все дихає, все насолоджується буттям. Духи існують всюди. Є добрі, а є злі. Вони живуть так, як живемо ми. Тільки в своєму світі. Інколи, світи торкаються. Але вгледіти невидиме, дано не усім.
    - А мама? – знову запитала Марійка.
    - Оксанка перестала видіти духів після…  після твого народження, - зітхнула жінка.
    - А я теж колись перестану?
    - Ні. Авжеж ні, - весело засміялася Марія Дмитрівна. – Ти ж моя онука, а ми з тобою особливі.
    - То значить, мамі можна розповісти про дядька Микиту? - Марійка розвернулася і побігла задом наперед.
    - Ні, моя маленька. Це повинно залишитися між нами. Це буде наша таємниця. Згода?
    Марійка примружила очі:
    - І нікому-нікому?
    - І нікому-нікому.
    І вони рушили далі.
    Коли наблизились до маєтку, Марія Дмитрівна побачила, як з воріт виїхав вершник і поволі рушив в напрямку села. Скоріш за все це була Оксана. Мабуть вирішила розвіятися кінною прогулянкою, подумала Манівецька.
    Біля воріт їх зустрів веселий Степан – Петрусь знайшовся у батьків у селі - бігав дивитись на паромлин та й  залишився на ніч.
    * * *
    За вечерею Марія Дмитрівна зі змішаними почуттями дивилася на маленьку Марійку. Як вона подорослішала, яка стала самостійна… Так, самостійна. Батько весь час проводить на заводі, мати, наче не хоче її помічати. Чи могла Оксана, яка була з дитинства позбавлена материнської любові, не сприймати себе як матір. А Марійку як дочку. Як суперницю? Чи може вона заздрить Марійці за її здатність бачити духів? Не радіє успіхам доньки, а ненавидить за те, що сама втратила таку можливість? Не може бути! Ні, це нісенітниця! Потрібно подивитися на це з іншої сторони. Не тільки як бабуся і свекруха, а як жінка. Марія Дмитрівна згадала себе після викидня… Вона була можливо… Не хочеться згадувати, витягувати спогади з темного закутку свідомості, але так – вона була гірша за Оксану. Ті кілька разів, коли Марія всіма можливими способами намагалася зберегти плід, але втрачала його, вона не могла згадати де перебував Іван. Куди відвозив його Матвій? Ой, лишенько, а що робилося з природою у ті часи… Останній раз люди готувалися до кінця світу… Якихось двадцять років тому…
    - Що з тобою бабуню?Не лякай нас.
    - Все гар… Гар.. – Марія Дмитрівна відпила зі склянки чистої води. – Все гаразд, моя маленька, просто втомилася трішки. Давно так не гуляла, – і вона швидко змінила тему: - А як ти Оксанко. Все добре?
    - Так, дякую. І все ж, хотілося б ще відпочити, - стомлено відповіла невістка.
    - А як твоя… - Марія Дмитрівна хотіла було спитати про поїздку але передумала. –Так-так, відпочити. Залишайтеся у мене скільки потрібно, я завжди вам рада.
    - Дякую, - холодно відповіла Оксана і відклала виделку та ножа в сторону. – Я буду в своїй кімнаті. Піднялася і вийшла – ні слова дочці, ні погляду, ні руху в її бік.
    «Бідолашне дитя, подумала Марія Дмитрівна, як їй тяжко.»
    * * *
    І Марія Дмитрівна, як могла, замінила Марійці матір. Всю свою любов, що тільки жевріла в серці і ледь не щезла після від’їзду Івана та смерті чоловіка, після того, як вона залишилась сам-на-сам з маєтком; всю любов, що розгорілася в душі, всю ту любов, яка дала крила, яка повернула їй юність і радість, вона віддала своїй онучці, маленькій дівчинці, своїй спадкоємиці, своїй Марійці.
    Вдома, в маєтку, вона залишалася Марією Дмитрівною, а поза високими білими стінами – бабусею Марією, молодою бабунею – найліпшою подругою, найкращою старшою сестрою.
    Вони ходили в поля і ліси, збирали квіти і трави, катались верхи на конях, купались в річці…
    Вони читали книги, готували їжу, доглядали живність…
    Робили все. Все що годиться і що не годиться робити шляхетним панні.
    Так минув веселий і безтурботний тиждень.
    * * *
    Рано- вранці  з маєтку виїхали троє вершників. За ворітьми вони роз‘їхалися і один з них – це була Оксана  попрямувала до міста, а двоє інших – Марія Дмитрівна і Марійка повернули коней в сторону села.
    - Чому вона не попередила нас? – ніби сама в себе спитала Марія Дмитрівна. – Чи ти щось знала, про це, Марійко?
    - Ні, бабусю. Не знала й не відала.
    - Не відала?
    - Так, бабуню, - спокійно відповіла дівчинка. – ти веліла родичів не роздивлятися.
    - Молодець, дівчинко, - похвалила Марія Дмитрівна онучку. – А зараз потихеньку, кроком – до села.
    Дорога стелилася з одного пагорба на інший. Ясно світило сонце, цвіркуни співали своїх пісень, в ближньому лісочку кувала зозуля. Сумирна кобилка Марійки, яку за білу пляму на лобі звали Зірка, обережно ступала по жовтій витоптаній стежині. Поряд, на прудкому Пегасі, їхала Марія Дмитрівна.
    На днях вони також виїжджали на прогулянку. Тільки утрьох. Після кількох днів проведених у тиші маєтку Оксана стала більш говіркою та розкутою. Марії Дмитрівні здалося, що це колишня веселунка Ксанка, її прийомна дочка, по́дружка її синочка. Вона говорила, багато говорила, ніби греблю прорвало. Про життя в місті, про їхню подорож до столиці; про успіхи Івана в приборканні сили пару. Але тільки Оксана згадувала про Івана клубок пам’яті вів її до темної самотньої ночі болю, втрати та порожнечі. Оксана витирала  сльози і чимдуж мчала вперед… Втрата була ще занадто болючою…
    Дві Марії їхали вулицею села і старшій не йшла з голови думка про повернення сина. Він повідомив лише Оксану. Воно й не дивно -  вона його дружина, його половина , але ж є й Марійка, та й вона ж - його  мати. Можливо вона й відсторонилася від нього та він є і буде її синочком. Чому ж він так вчинив? Чи не заслужили?
    Господиня маєтку Манівецьких схиляла голову при зустрічі з селянами, ті низько кланялись у відповідь.
    - Марійко, а чи бачила ти посильного зі звісткою від тата?
    Дівчинка стиснула повід, зупинила Зірку і повернула голову до бабусі – вона була надто зосереджена на втриманні рівноваги та управлінні твариною, щоб  їхати і розмовляти одночасно.
    - Бачила. Він мав передати звістку. Без різниці кому.
    - Марійко….
    - Що, бабуню? Він же не родич, - дівчинка відвернулася і пустила Зірку широким кроком.
    Марія Дмитрівна посміхнулася дивлячись услід своїй такій розсудливій та дорослій маленькій онуці, а потім рушила за нею  заглибившись в свої думки і незчулася, як вони опинилися на краю села. Ріденький ліс починався далі, а на самісінькому його краї, примостилася невеличка біленька  хатинка, огороджена плетеним парканом з глечиками на кілках. Хвіртка відчинилася і з неї вийшла бабуся в білій довгій сорочці підв’язаній червоним фартухом. Вона привітно махнула їм рукою, запрошуючи під’їхати ближче.
    - Пора вертати додому, - різко сказала Марія Дмитрівна і вже повернула Пегаса назад до села , коли від хатинки до них полетіла маленька біла стріла – гавкітливе собача.
    - Дивися-дивися бабусю, - засміялася Марійка. – я хочу з ним погратися!
    - Не потрібно з ним гратися. Даремно ми сюди заїхали.
    - Воно ж таке миле.
    - Миле? – нервова крива посмішка спотворила витончене обличчя Марії Дмитрівни, - а ти подивися. Тільки дуже уважно подивись
    Чорні великі дерева тихо гомоніли між собою обговорюючи нежданих гостей і затуляли пів неба, бісові вогники крутилися  подекуди між гострими гілками-пазурами кущів-павуків що ховалися в холодній тіні; хатинка на стовпах-ногах гойдалася, ніби плила по воді; черепи на кілках, що стирчали з переплетеного отруйним плющем тином, шкірили зуби . До вершників наблизився здоровенний чорний пес, він загарчав і припав до землі. Від хати , човгаючи по землі ногам  та спираючись на клюку, наближалася згорблена постать у темному вбранні.
    - Що…Що це , ба? - тоненьким зляканим голоском запитала Марійка. – Як це?
    - Не бійся, моє дитя, я не дозволю заподіяти тобі лихо.
    - А її ніхто й пальцем не зачепить, як і тебе, - проскрипіло із-під каптура. Відьма на диво швидко опинилася коло них і кістлявою рукою гладила-заспокоювала собаку. – В гості вирішила завітати, господине Манівецька?
    - Ні, Ганно. Заблукали ненароком. Ми вже вертаємо назад, - спокійно мовила Марія Дмитрівна і звернулася до онучки: –  Час вирушати до маєтку.
    - Гаразд , бабусю.
    - Їдь, дитинко, та недалечко почекай  – ми з твоєю бабусею потеревенимо трішки.
    Марійка уважно подивилася у вічі бабусі і направила Зірку до села.
    Відьма відпустила собаку та прочовгала ближче до Марії, вона витягла зі складки мантії яблуко і дала його коню Марії - той не відсахнувся, а прийняв подарунок.
    - Кажуть, у тебе є спадкоємиця, - тихо промовила Ганна. І не було зрозуміло чи то питає вона, чи то стверджує.
    - Сама бачиш, - також тихо відповіла Марія.
    - Бачу. Але чому ж ти раніше не привела її до мене? Чи не гідна?
    - Всім, кому потрібно - показала - зверхньо сказала Марія Дмитрівна.– А онуку ти й сама бачила. Чи думаєш я тебе не вгледіла?
    - Звісно. Звісно, що вгледіла. Та я й не ховалася.
    Помовчали хвилинку.
    - Довго ж тобі довелося чекати, Марія.
    - Але ж дочекалась.
    - Так, дочекалась. Якби ж не твоя любов, то й чекати не довелося б.
    - Я все тримаю під контролем.
    - Без жертви…
    - Сина - не віддам! – смикнула повід коня Марія Дмитрівна і Ганна зробила крок назад. Пес загарчав та підбіг до хазяйки.
    - На все воля твоя, господине. Рушайте додому, не потрібно лякати онуку, - сказала Ганна і Марії здалося, що відьма посміхається…
    * * *
    Марія Дмитрівна відвела коней в стайню і, як не просив Степан, залишила йому тільки Зірку, а сама зайнялася Пегасом. Вона зняла вуздечку та  сідло, витерла та напоїла коня. Їй потрібно було подумати, а за роботою це виходило краще за все. Та й не хотіла вона, поки що, бачити Івана – хай вже мириться зі своєю Оксаною і пограється з дочкою.
    Марія Дмитрівна знала – завтра, рано-вранці, він повернеться в місто разом з Оксаною, а маленька Марійка, всіма правдами і не правдами, ще на тиждень повинна залишитися в маєтку. Марію Іванівну необхідно швидше офіційно представити як спадкоємицю маєтку Манівецьких, наступницею Марії-старшої, Господинею Прірви.  І, хоча не тільки Марія Дмитрівна має силу, але  тільки вона вправі приносити жертви. Особливі жертви. Та чи могла вона віддати своє дитя? Дитя, яке хоч не може бачити та чути духів але кров якого вдовольнить голод  Прірви надовго. Чи могла вона віддати свого найріднішого, свого первістка?
    А потім почалися неврожаї.
    І були викидні. І не було дочок.
    І природа наче сказилася - лютувала зима, пекло літо.
    А потім з’явилася Марійка. Та, що бачить і чує духів. Та,що успадкувала силу Марії і забрала силу у Оксани. Та, хто перетвориться на наймогутнішу чарівницю. Марія допоможе їй і вдвох вони знайдуть спосіб покінчити з цими жертвоприношеннями. Вдвох вони зможуть закрити Прірву назавжди.
    Та поки цього не сталося - жертви повинні приноситися…
    -  
    Марія Дмитрівна і Марійка вийшли з маєтку вночі, коли великий жовтощокий місяць викотився високо в небо і показав їм дорогу до підземелля. Легке навіювання приспало  люд в усьому маєтку  та дозволило Маріям без будь яких перешкод потрапити у занедбану частину саду. В навмисне занедбану частину саду. Там, оповити диким плющем, закрита кущами бузини та колючими маленькими деревцями дикої груші, стояла низенька, вросла в землю хатинка. Марійка дуже здивувалася коли вони, ввійшовши до хатинки, опинилися не в кімнаті, а в великій підземній печері. Марія Дмитрівна махнула рукою і під склепінням печери запалахкотів вогонь. Марійка побачила піщаний пляж і хвилі, що з тихим плескотом накочувалися на берег. Марія Дмитрівна та Марійка скинули темні плащі і зняли чобітки, залишившись в білосніжних довгих сорочках та босоніж. Дівчинці стало лячно бо ні стін печери, і краю моря вона не бачила. Здавалося, що вони стоять на неосяжному просторі, на безлюдному і нескінченному морському узбережжі; вітер злегка розвіває пасмо волосся, яке вибилося з-під срібної діадеми, а північне сяйво переливається всіма вогнями високо вгорі. Марійка спробувала вгледітися але в неї нічого не вийшло. Вона розуміла, що такого в маленькій хатинці бути не може. Та не тільки такого – в хатинці зовсім не повинно було бути хоч щось подібне! Навіть уявити важко – море в хатинці! Вона міцніше стиснула руку бабусі і підняла голову, щоб зазирнути їй у вічі. Марія Дмитрівна посміхнулася:
    - Нічого не бійся, дитинко. Роби так, як я тебе вчила.
    І вони рушили до жертовного каменю, що був поставлений на кордоні води і землі. Марія Дмитрівна розстелила на камені рушник і бабуся з онукою виклали на нього велику паляницю, колоски пшениці та жита, плоди садів, поставили маленьку склянку з олією; поклонилися і відступили на декілька кроків назад.
    Поверхня води захвилювалася, забурлила, вже не хвилі лащилися до берегу, а накочувалися грізні буруни, подув студений вітер і дівчинка затрусилася від його  крижаного подиху; сяйво під склепінням і стало біло-синього холодного кольору. Бабуся з онукою опустилися на коліна, вклонилися низько до землі і враз вщух вітер і золоте сяйво розлилося попід стелею. Марійка підняла голову і побачила постать в срібних блискучих обладунках. Це була жінка. Вона посміхалася лагідною бабусиною посмішкою. І лице, лице… Вона не помилялася – бабуся, її бабуся Марія посміхалася їй. Потім вона махнула рукою над дарами і все зникло в сліпучому білому вогні. Бабуся-з-моря вклонилася і відступила в воду.
    - Ой, лишенько! – скрикнула Марійка і підхопившись на ноги, чимдуж кинулася до жінки-лицаря, яка все далі і далі заходила в воду. – Почекайте!
    - Не біжи! – злякано крикнула Марія Дмитрівна. – Не можна!
    - Бабуся скочила на ноги… Та куди їй гнатися за прудкими дитячими ніжкам… Вона лиш побачила, як Марійка підняла з піску яблуко.
    - Почекайте, ви забули! – знову крикнула вона і зробила крок у воду…
    - Ні! Стій! Не йди!- заволала Марія Дмитрівна та було пізно – хвиля лизнула босу ніжку її онуки.
    Марійка здивовано глянула вниз – біль, якого вона ще не знала в своєму недовгому житті, вогняними пазурами вчепився в її стопу. Марійка захиталася і впустила яблуко, а потім, ніби заворожена,  дивилася як воно летить крізь прозору воду в чорну глибоку ущелину на краю якої вона і стояла. Зник піщаний пляж, пропало велике море, а жінки-лицаря й сліду не було. Марійка захиталася і… Її підхопили дужі бабусині руки. Віднесли на кілька кроків від краю і вклали на тверде каміння. І повернувся біль – несамовитий, пекельний, ненаситний. Бабуся клопоталася коло неї, а вона кричала та плакала.
    Марія Дмитрівна призвала на допомогу всю свою витримку та холоднокровність і, незважаючи на волання онуки сконцентрувалася. Вона подумки схопила чорну отруту в нозі Марійки і потягнула її у Прірву. Поволі, потроху – скверна ще не встигла глибоко в’їстися – крапля за краплею вона переливала отруту назад. Марійка знепритомніла від болю. Ще трішки, ще трішки і ось вона знесилено лягла поруч з онукою.
    * * *
    Бліде сяйво під стелею нагадувало вранішнє кволе сонце, що не може ніяк прокинутися від тяжкого сну і ледве-ледве продирається крізь густий туман. В глибині Прірви горлало безліч голосів: плакали, тужили, волали, лаяли, проклинали… Прірва кричала, мов голодне дитя, звало Марію, щоб та дала хоч крихту якоїсь поживи.
    -  Зараз, - проскреготала Марія, - зараз, ненаситна тварюко.
    Вони з онукою лежали на великому виступі скелі, зліва і справа – темнота, позаду, за кілька десятків метрів, двері-портал, попереду велика порожнеча, голодна Прірва, ненаситний, лютий, невгамовний звір, якого ніхто поки що не приручив. Так, Прірва корилася своїй Господині але вона була схожа більше на прирученого вовка, ніж на домашнього пса. Марія Дмитрівна, як і всі її пра-, стояла на сторожі двох світів. Вона була берегинею світу людей. «Прірві повинні приноситися жертви», було закарбовано в її пам’яті. І жертви приносилися. Вона вибрала менше зло. Всі пра-, наприкінці життя, звершили самопожертву, великі чародійки своєю життєвою силою надовго затуляли пащеку Прірві і вона собі тихенько спала. Жертви хлопчиків-первістків теж вдовольняли її голод. Та Марія не могла кинути в безодню свого хлопчика. І не змогла… І тоді був Василь, і тоді був Матвій, і тоді були всі ті, кого забрала Прірва. Виїхали на заробітки в місто, пішли шукати ліпшої долі, говорили в маєтку та селі, а насправді більша частина стала поживою для Прірви. Ось і зараз вона чула як човгає стара Ганна, а за нею тупцює Петро, онук Степана-конюха.
    -  Підведи його до каменю, Ганна, -знесилено сказала Марія Дмитрівна.- Мені потрібна хвилина, щоб прийти до тями.
    -  Слухаюсь, господине. Вам принести води?
    -  Краще вина.
    - Господиня Прірви взяла принесений дерев’яний келих і зробила ковток.
    Все добре, заспокоювала сама себе Марія Дмитрівна, все добре. Все що робиться – все накраще. Це її недогляд з реквізитом. Потрібно було краще накладати ілюзію. Вона подумки перевірила заклинання – все гаразд, збою не повинно було бути. Марія Дмитрівна не вірила в випадковість. Де ж вона помилилася? Можливо не  «де», а в кому? Марія Дмитрівна підозріло вгледілася в залишки вина – чисто, ні краплини заклинання. Ну що ж – час годувати Прірву. Вона важко піднялася та рушила до жертовного каменю, де її вже чекали Ганна та одурманений Петрусь. Жаль хлопця, але що ж поробиш? Не своїх же дітей в жертву приносити.
    Марія Дмитрівна підійшла і зіштовхнула хлопця з скелі. Без емоцій, апатично, не замислюючись над зробленим. Ніяких слів, ніяких пафосних жестів, ніякого ритуалу. Для голодного звіра стіл красиво сервірувати не потрібно.
    Марія Дмитрівна похитнулась і, щоб втримати рівновагу, сперлася на  жертовник, потім сіла біля нього і притулилася спиною до каменю.
    - На сьогодні все, Ганно. Можеш повертатися, я доберусь сама.
    - А як же онука, Маріє?
    - Що? А, так-так. Вона прийде до тями і, коли я їй все поясню, ми вирушимо додому. Все буде добре. Йди. Ганно, я наказую тобі!
    Відьма підійшла ближче  і заглянула в Прірву.
    - Будеш робити з дитини монстра на якого перетворилася сама?
    - Не верзи дурниць. Йди собі, бо я… - рука знесилено  впала на коліно. –Що ти зробила, відьмо?
    - Я у тебе хотіла спитати теж саме, дурна чарівнице.
    - Як ти смієш? – скрикнула Марія Дмитрівна і побачила як світло під склепінням потьмяніло , апотім засяяло яскравим полуденним сонцем.
    Ганна підійшла до Марійки та обдивилася рану від доторку Прірви, зробила декілька пасів руками над дитиною. Вдоволено посміхнулася і поцілувала дитину.
    Що ж ти наробила, господиня Прірви? Ким ти стала Берегине роду людського ,захисниця світу людей? - відьма повернулася до Марії. – Нащо ж ти таке зробила?
    Ганна миттю опинилася біля Марії, притисла свої долоні до її скронь і силоміць підняла її голову щоб зустрітися поглядами. Перед тим, як поринути у глибини пам‘яті Марія чомусь згадала, що Ганна вже не шаркає ногами мов стара руїна, а бігає по підземеллю наче молода дівчина. І де тільки...
    Жінка-жриця в білому стоїть перед великою рівниною моря. Не вода. Схоже, але не море-океан. Не  озеро. Рідина стояча. Ніби мертва. Темна, майже чорна. Як нафта. Дивно, але не блищить на сонці. Жінка підіймає руки – над простором здіймається райдуга і тоді море-не-море оживає, грає всіма кольорами.  Жінка повертається до Марії і та передає їй сповиту сплячу дитину. Жриця з дитиною на руках заходить море. Коли рідина доходить їй майже до пояса, Марія забігає в колючу холодну «воду» і відбирає дитину. Хутко виходить на берег і…  Її розвертають, трясуть, виривають дитину з рук. Вона пручається і відштовхує свою кривдницю. Та падає  і встає, її очі горять гнівом. Хвилі лижуть ноги Марії мов вірний сторожовий пес. Незвідана сила вливається в її ослаблене пологами тіло. Вона кричить. Зникає рідина. Зникає море-не-море. Зникає райдуга. Жінка в білому робить крок назад. Гнів змінюється на подив, подив на переляк. Вона задкує, опускає руки, ніби хоче вхопити воду, повернути її назад, наповнити нею озеро… Прірва, глибока-глибока прірва за її спиною… жінка оступається і зникає за краєм…
    ...поділася її клюка. Як раніше вона не помічала?
    - Бідолашна Берегине, - покачала головою Ганна. – Тебе ні до чого не готували.
    Вона зняла капюшон і чорне волосся водоспадом впало на її плечі. Десь вже Марія бачила це обличчя. Тільки от наяву чи уві сні, вона не знала.
    - Змінилася суть цього місця, - ніби говорячи сама до себе, продовжувала Ганна. – Люди створили богів, а боги, натомість, створили людей. І ніхто не знає, що було першим. Чарівна казка. Моторошна реальність.  Мати не підготувала тебе до служіння і ти все переінакшила.
    - Я дотримувалась материних слів: жертви повинні приноситися.
    Ганна гірко розсміялася:
    - Жертви – це ми. Це наші почуття, це наше материнство.І це діти також. Тількими віддаєм своїх хлопчиків-первістків на той бік, бо вони там потрібніш, бо це не їх світ. Невже ти думаєш, що… що…
    Ганна зробила крок до прірви і стала на її край. Марія спробувала поворухнутися і в неї це вийшло – хай говорить, ще трішки і вона зможе зіштовхнути…
    - Невже ти думаєш, що це, - відьма обвела рукою ущелину, - все це лиш для того щоб жив тобою вигаданий бог.
    - Прірва - це звір, якого ми повинні годувати, щоб він не вирвався на волю, - виплюнула Марія.
    - Звіра не існує. Це Джерело Могутності, місце концентрації Сили. За потреби, воно стає тим, що забажаєш: благом або злом, миром або війною, брамою в будь який вимір простору та часу. Все залежить від того, як Господиня використовує Силу. І цій Силі ти дала Ім’я. Тоді й з’явилася Прірва. І вона стала тим, що ти уявляла – голодним звіром, який потребує кривавих жертв.
    - І чому ж ти раніше не припинила це?  - Марія вже відчувала, як кров струменить у жилах, а м’язи наливаються силою. – Ти допустила скільки смертей і сама допомагала мені. Чому?
    - Тому що, як не називай Силу – їй потрібен господар. В нашому випадку – Господиня. Ваш рід кровно зв’язаний з цією… Гм…з цим Джерелом.
    Марія вгляділася в Ганну - відьма вже не була прикрита ілюзією. Вона була майже одноліткою Марії, красива, струнка. Може дещо повніша ніж Марія, а може просто ширшою в стегнах… Такі чоловікам подобаються, зі злістю подумала Марія. Вона вже відчувала, що може встати, а от чи зможе  дати відсіч?
    - В усе це віриш тільки ти. Ти нитка, яка з’єднує свідомість Прірви з цим світом. Щезнеш ти – зникне Прірва, - Ганна повернулася до Марії. – Я бачу, ти вже можеш рухатися.
    Марія піднялася – тепер вони були на одному рівні. Велика чарівниця, Господиня Прірви і сама Прірва з одного боку і приблудна відьма з іншого.
    - Ти вирішила, що зможеш вбити мене, відьмо? А потім ти віднесеш мою кровинку в жертву?
    Ганна втомлено зітхнула:
    - Так, я викреслю тебе і твоє створіння з цього світу. І… Ти знову все не правильно зрозуміла, - Ганна підступила до Марії ближче. – Я не вб’ю свою онуку…
    - Ти…Ти…
    - Так. Це ті жертви, про які я говорила тобі: я пожертвувала донькою,  дочка ж, своєю силою, - сказала Ганна. - А наставницею нової Берегині Джерела може стати тільки кровна родичка.
    - Ти не смієш! Цього не може бути! Ти не заміниш мене!
    - Невже ти вирішила, що саме ти наймогутніша чарівниця? Невже ти думаєш, що тільки ти одна в змозі плести візерунки ілюзії? – дзвінко розсміялася Ганна. -  Ніхто нічого не помітить.
    Марія відступила на крок.
    - Я вб’ю тебе – проскреготала Господиня Прірви.
    - Ні, моя люба, - з жалем але твердо, сказала Ганна. -  Ти сховала в глибинах пам’яті не тільки смерть матері, а ще дещо… Дивись, і нехай Силою наповниться порожнеча Прірви, - Ганна відступила за жертовний камінь.
    Світило сонце, кричали чайки, навкруг веселилися діти. Марійка - маленька дівчинка  на піщаному березі безкрайнього, спокійного та ласкавого моря. Мама вже зайшла в воду і кличе її до себе. І вона пішла в обійми до матері…

  Время приёма: 18:17 11.01.2021