— А це ж було місце моїх найрадісніших дитячих спогадів..!
Я глибоко зітхнула. Мама. От, завжди вона все псує.
Руденькі промінці призахіднього сонця вже перестали цілувати яму-котлован, але досхочу освічували численні будівельні вагончики і кран, який ще мав вирости до десятиповерхового розміру.
— Я й тебе сюди приводила. Нам було так весело! Але ти, мабуть, не пам'ятаєш... — з сумом провадила далі вона, немовби не помічаючи мого враз спохмурнілого обличчя.
— А чого ж не пам'ятаю? — не стрималася я (і вона ж знову надметься, і нічого я їй не доведу, то навіщо й починати... і все ж слова вже зривалися в галоп). — Все пам'ятаю: і це постійне клацання батога над головами тих білодашних тигрів. І крихітні клітки, з яких перед виступом випускали замучених шимпанзе і пуделів... Ми ж тоді заблукали, коли шукали туалет, і я все встигла добре оглянути. І що голубів було аж 15 у одній клітці, вони не могли навіть крила розпростати! Нічого я не забула... Мамо!
Я пробачала їй усе — принципове м'ясоїдство, її вперту до нестями любов до шкіряного взуття, постійну відмову від косметики з веганськими формулами... Але оце смакування стражданнями тварин у цирках?!
Так, на тому місці, де ось зараз ми удвох стояли в рудих будівельних касках, на тому місці, де за яскраво-зеленим парканом вайлувата будівельна бригада зводила дім, у якому я через рік житиму, раніше розміщувався саме він — головний (і єдиний) міський цирк.
— Ну, знову ти за своє! Та тисячі дітей... — почала мама. Далі я не слухала. А толку? Всі її слова повторювали сказані до того, як під копірку: що цирки створені для дитячої радості, що такі волонтери, як я, вимогами позакривати цирки по всьому світі відривають у школярів масу щасливих емоцій, що Бог віддав нам цей світ, щоб саме ми тут господарювали... Чомусь в її логіці господарювання обов'язково означало убивство і домінування, а не дружбу і захист!
Раптом на будівництві щось гучно загуркотіло, і з гака будівельного крана рясним металевим дощем полилися вниз тонкі стріли металопрокату. Люди у котловані закричали, заметушилися — здається, комусь навіть травмувало ногу...
— Досить! — Перервала я мамин монолог. — Скільки можна захищати цю жорстокість? Он, бачиш, навіть сам Всесвіт проти цього. Давай краще помовчимо...
Мама ображено стиснула губи і відвернулася. Я зробила те ж саме.
Порадувалася з донькою її майбутній квартирі — от як це називається в нашій родині.
Яке ж щастя, що я нарешті з'їду від них і не буду вимушена вислуховувати постійну критику і повчання, а головне — позбудуся від її невтомних бажань ВИПРАВИТИ мою систему цінностей!
***
Оооо, це було найнестерпніше чекання в моєму житті! Через відкриття безвізу половина всіх будівельних бригад міста (причому найкращих) тут же чкурнула на заробітки до Європи, і всі будівництва або заморозили, або продовжували роботу зі швидкістю равлика.
Я приїздила сюди щотижня, тужливо спостерігаючи, що червоні стіни вперто відмовляються рости, поряд з ними розширюють свої права зарослі бузини, а єдиним господарем за зеленим парканом залишився старенький сторож і невизначеної породи песик (отаке собі “Бровко і Ко” — ні коментарів, ні банального людського співчуття).
І що вже той забудовник тільки не вигадував, щоб лише відвернути нашу увагу від власної неспроможності завершити роботу у строк! Навіть журналістів приводив, розповідаючи про якісь страшенні аварії і нещасливі випадки. Ті (підкуплені — це ж зрозуміло) транслювали по ТВ кадри з розбитими будівельники касками, вікном, що раптом вивалилося після монтажу, проваленою рихтовкою, брали інтерв'ю у якихось лікарів...
Пройшло аж 3 роки, перш ніж я нарешті отримала до рук бажані ключі.
Але не встигла я відсвяткувати цю радість з друзями, як почалися нові капості — цього разу від малярів, найнятих для штукатурки і фарбування стін. От, звів же мене Всесвіт з п'яндюгами! Це ж треба — “накидалися” на об'єкті до того, що на цілий тиждень кинули роботу, бо їм, бач, привиди почали ввижатися!
— Влітку ми часто залишаємося на місці ночувати, — божився переді мною прораб, — ви хоч уявляєте, як важко тягати з собою шліфувальну і полірувальну машини? І от повечеряли ми, та й поснули — за день так намахаєшся, що спиш як немовля, можеш навіть упісятися, а не відчуєш, ги-ги... А воно серед ночі як застогне, та просто під нами! Я подумав, це Петрович, він з артрозом часто ночами крутиться. Аж ні, хропе наш маляр там, справа, а воно з підлоги таке синє піднімається, та як зависне в чорноті, і в очі, в очі мені дивиться! В руках мені похололо, серце наче чиясь крижана долоня стиснула, вуха позакладало, і я просто фізично відчув, що ще секунда — і волосся на голові почне сивіти від жаху... А потім воно крутнулося, та й розчинилося в повітрі... Не просіть, ми туди не повернемося ні за які доплати. І вам не радимо! Продайте цю квартиру... Спочатку освятіть, а потім продайте!
Я саркастично посміялася з його “білочки”. Але потім згадала про той клятий цирк — і задумалася... Це ж скількох нещасних тварин там було замучено? А скільки їх перед смертю страждали у тісних клітках?
Колись на екскурсії нам розповідали про привиди коней, що ходять ночами біля одного з київських театрів — їх тіла загинули під час пожежі, а душі так і блукають містом. Можливо, на місці цирку залишилася душа тигра або слона? В такому разі будинок обов'язково повинні заселити! Нам, людям, потрібно наповнити його любов'ю до живих істот, щоб ця тварина хоча б після смерті відчула нашу ласку! Це буде справедливо...
***
Я не могла довго чекати. Вже першої ж ночі на новому місці (в'їхала навіть без меблів, постелила собі на покладеному на підлогу матраці) я підготувалася до зустрічі з містичним сусідом. Для початку, розіклала по підлозі свої конспекти (чомусь здавалося, що моєму тигрові буде приємно мати справу з майбутнім ветеринаром — і нічого, що поки що ми вивчаємо тільки велику рогату худобу). Потім приготувала собі веганську вечерю — соєві битки з рисом та сиром тофу. Нарешті, на найвищому місці повісила газетну вирізку в рамочці...
О, цією подією я пишалася найбільше в житті! Хоча нас тоді майже одразу розігнала поліція, та журналісти встигли детально сфотографувати наш пікет перед старою будівлею цирку. На фото навіть чудово читалися гасла на банерах. На жаль, стаття вийшла не дуже вдалою — корумпований редактор наказав авторові розкритикувати наш проект... Але ж ми (разом із активістами з інших міст) таки добилися свого, зупинили експлуатацію тварин! А згодом і сам цирк зачинили як збитковий. Грандіозна перемога!
Час минав, я пила розчинну каву, але нічого не відбувалося.
Почала посміюватися сама з себе — наївне дівчисько, повірила в байку якогось алкоголіка. Та він просто більше грошей хотів збити за ремонт, або ж прикривався вигаданим привидом, виправдовуючи власні лінощі!
Але потім відчула, що в кімнаті стало незвично зимно. Тіло вкрилося сиротами, пальці стали крижаними (дарма, що стискали чашку з недопитою кавою, над якою здіймалася туманоподібна пара), улюблена піжама враз здалася куцою і злочинно тоненькою. Серце глухо закалатало... ВІН десь поруч!
Обережно, щоб не налякати і без того зажахану примару (а якою їй ще бути у бетонній клітці, начиненій людьми з перфораторами?), я відставила каву і почала шепотіти:
— Кицю, кицю... Не бійся, маленький, я тебе не скривджу! Я дуже люблю тварин! Тобі у нас буде добре, от побачиш!
Біля протилежної стіни засвітилося щось прозоро-синє. Ось він, перший контакт!
Але привид тільки зболено застогнав і... Знову морок. І кімнату тут же залила хвиля звичного літнього тепла.
Я скочила на ноги, обмацала протилежну стіну. В ній все ще трималося трішки холоду. Може, тигр у сусідній кімнаті?
Двері... Передпокій... Вихід з квартири...
У самому кінці загального коридору вгледіла синявий силует. Автоматичні лампи чомусь не ввімкнулися (а, звісно ж, електрика завжди божеволіє, коли поряд примари), але я була впевнена, що нас не потривожить ніхто з мешканців — на поверсі поки що жила тільки я одна. Тож вискочила, як була (в піжамі і босоніж), почала обережно крастися у напрямку примари:
— Кицю, кицю... Почекай, маленький... У мене немає батога, і клітки теж! А хочеш, живи у моїй квартирі, я тобі буду онлайни з джунглів крутити, звуки дикої природи, і вдень, і вночі?
Синє єство, яке вже майже увібралося в дальню стіну, збурилося, потемніло і одсахнулося кудись убік. Привид повернув до мене обличчя (обличчя?!) і роздратовано закричав:
— Тваринки! Батоги, клітки! Знущання над тигриками! Ось цього тобі шкода, дурне дівчисько?! А як же люди, це що вже для тебе, мотлох?
Усе це відбулося так несподівано, що я мало не задихнулася від подиву. Ноги перечепилися одна через одну, і я гепнулася перед привидом навколішки, немов уражена богомолка. Звісно ж, боляче розсадила обидва коліна об плитку... І це справжнє відчуття трохи привело мене до тями, тож я спромоглася на якісь людські емоції, як-то — подив.
— А ти що... ЛЮДИНА? — вражено видихнула я... і аж зіщулилася від гнівного виразу його обличчя.
— А ти думала — хто? — примара споглядала зверхньо і зловісно. Хоча, якщо придивитися до рис обличчя, цей хлопчина... Так, хлопчина! Він був майже моїм ровесником.
— Ну, тут же був цей жахливий цирк з тісними клітками... — примирливо заторочила я. — От я й вирішила, що у будинку залишився привид тваринки, що загинула наглою смертю...
Привид гірко і злостиво засміявся:
— З тісними клітками?! Та ти хоч уявляєш, як там доглядали тих клятих тигрів? Це сюди їх у клітках привозили, по вихідних. А так вони всі за містом жили, хазяїн викупив старий колгосп, корівники перебудував... Таж він їх любив більше, ніж себе, цих звірів! Рідному синові одного разу грошей на стоматолога не дав, бо не вистачало на вакцинацію його “хвостам”!
— А батоги? — тихим і невпевненим голосом писнула я.
— А, це? — зверхньо махнула рукою-туманом примара. — Це ж вимога жанру! М'яка шкіра, яка ефектно хльоскає у повітрі, не торкаючись навіть шерстинки тих пещених кішок... Будь-кого з глядачів запитай, як це, щоб дресирувальник — та без батога? Це те саме, що гімнаст без трико...
І він раптом гірко заридав, розхитуючись у темряві нічного під'їзду.
Привид вже не видавався загрозливим, тож я (сторожко прислухаючись до його схлипувань) підійшла і навіть спробувала його обережно погладити. Звісно ж, рука провалилася, просто ковзнувши повітря.
— Жорстокі, жорстокі дівчиська! — аж плямкав від ридань він. — Влаштували під цирком “взяття Бастилії”, налаштували проти нас половину міста. Та краще б вони з птахофабрикою так боролися, там курей на м'ясо пускають, а в нас і ветеринари досвідчені працювали, і корми найкращої якості закуповувалися. Кому ми зло робили? Цирк — це втілення неймовірного! Ох, як танцювали наші пуделі в золотистих спідничках, у самому Києві не було такої трупи! А які в нас були добрі, покірні тигри — якби не техніка безпеки, вони б і малюків з залу катали... А фокусники... А гімнасти... Гімнаа-ааа-стиии...
Я спробувала було щось промовити, але він завив з таким болем, що я навіть не знайшлася, що сказати. То тут не мучили тварин? Але ж привид брехати не буде... А що ж усі ці відео на Ютубі..? Розповіді волонтерів з інших міст..? Невже цей, ось саме цей цирк був єдиним хорошим на планеті?
Він же, трохи наплакавшись, продовжив:
— І ось, закрили нас. Розігнали усіх! Директор запив від горя. Ми ще вмовляли його влаштувати шоу тільки з людьми — але яке! Адже ж його “хвостів” вивезли до Черкас, до зоопарку... Ну, і ми всі — хто куди... А кому потрібен хлопець, який тільки й уміє, що на трапеції розкручуватися? Чотири роки у цирковій академії псу під хвіст!
Він згорьовано зітхнув, витер очі долонями (хоча які сльози у привида). Очевидно, ці слова давно накипіли на його душі, а розповісти було нікому...
— Недарма ж Франсуа Моріак говорив, що цирк — це останній притулок чистого мистецтва! Ну, взяли мене мити вікна і фасади будинків, висоти ж усе одно не боюся... Але — де в цій новій роботі творчість, де політ? Де довіра до партнерки, де підтримка колег, яку відчуваєш на льоту? А я ж уже не міг без цього жити, я ж з першого класу марив трапецією... Тихо пробирався до нашого цирку, сидів тут, мріяв... Лаявся, о, як я лаявся до порожньої арени! А почувши, що його будуть зносити, вирішив — пролечу під його куполом востаннє... Та й...
Він махнув рукою і голосно шморгнув носом:
— Мабуть, частину канатів вже встигли демонтувати... Я пам'ятаю тільки політ, а потім — світло...
При цих його словах у коридорі дійсно посвітліло. Я аж присіла — оце у привида спецефекти, навіть мене у свій світ втягнув для демонстрації власної смерті! Але потім здогадалася, що це просто сходить сонце.
Згорблений силует ставав все прозорішим, а потім і зовсім зник. Хоча схлипування чулися ще хвилин зо п'ять.
Я стояла одна, босонога і в піжамі. На щастя, двері до квартири не замкнулися (хвала будівельній компанії, що зекономила на англійських замках, вставивши нам звичайні), тож я змогла без проблем потрапити до своєї домівки.
А опинившись там, хутчіш зняла зі стіни рамку з газетною статтею і, обмотавши рушником, запхнула її під матрас. Удень віднесу до мами — або, може, взагалі завезу подалі від цього будинку і викину.
Не знаю, чи встиг привид прочитати, про що йшлося в цій газеті (а головне — роздивитися фото, де було чудово видно і моє обличчя, і тексти наших гнівних банерів), та я дуже сподівалася, що ні. Адже, якщо вірити легендам, ці сині істоти можуть жити вічно.
Мати невмирущого сусіда, який за щось на тебе в'ївся — не найкраща перспектива. А цьому хлопчині є за що на мене сердитися — це я відчувала кожним гусачком на своїй шкірі, яка все ніяк не могла зігрітися цього лагідного літнього світанку... |
Рассказ открыт для комментариев