20:36 30.01.2021
Поздравляем победителей 56-ого конкурса
1 Христя Хмиз av004 Дресирувальниця космічного цирку (3 балла)
2 Сокира av001 Три слоїки (2 балла)
3 Инка av023 Остання відьма (1 балл)


11:00 14.01.2021
Поступила в продажу новая книга "Серце мiста". Цена прежняя - 150грн/экз.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №57 Приём рассказов

Автор: Сокира Число символов: 40172
Конкурс №56 (зима 2021) Фінал
Рассказ открыт для обсуждения

av001 Три слоїки


    Коли Кармін Валибугай зайшов до гримерки, я побачив його в дзеркалі.
     Кирпате обличчя з яскраво підведеними очима зненацька виникло на поверхні люстра поряд із моїм і пильно поглянуло мені у вічі – всупереч законам звичного простору. Але в нашому світі людина, що стоїть у тебе за спиною, цілком може одночасно дивитись тобі в обличчя. Чом би й ні?
     А тоді карлик оперся плечем на одвірок і похмуро промовив:
     – Він прийшов.
     Я якусь мить дивися на його довгасте, закам’яніле обличчя. А тоді відчув бридку холодну порожнечу в грудях. Ніби звідти раптом зникло все начиння, й лишилась сама оболонка.
     – Локіс?
     Кармін кивнув.
     – І не сам.
     – З ким?
     – З дівчиною. Такою ж, як він.
     Холод всередині посилився.
     – Хтось іще з наших його бачив?
     – Може, й бачив, але не впізнав. Він змінив зовнішність.
     – А ти як додивився?
     – Я вмію.
     – Еге ж…
     Я досі дивився у дзеркало. На тонку, майже невидиму плівку, що відділяла тутешній світ од віддзеркаленого.
     – Чуєш, Лавріне, – зауважив Кармін, – він не дарма нагодився саме сюди. Ще й із цією курвою.
     – Авжеж.
     Дивно, але мій голос пролунав спокійно. Навіть байдуже. Наче й не мій.
     – Що – авжеж? На біса він саме тут? До речі, в залі понад дві тисячі глядачів. І купа дітей! Тож…
     – Він їх не чіпатиме.
     «Йому потрібний лише я» – хотів додати, проте не став.
     Це й так очевидно.
    
     Метушні за лаштунками вже не було. За кілька хвилин початок шоу, усі готові й на своїх місцях.
     Ми з Карміном пропхалися за спинами дівчат з гімнастичної групи, що миготіли блискітками на трико, наче новорічні ялинки. Бічною драбинкою видерлись на верхній ярус, до одного з освітлювачів. Поки дряпались – велетенський юпітер спалахнув і, розжарюючись, застугонів над нашими головами, наче пропаща душа в пеклі. Я мимоволі зіщулився, а карлик позаду мене стиха лайнувся.
     Локіс сидів на крайньому місці біля проходу в другому ряду. Я впізнав його одразу, попри те, що дивився здаля і згори. Людина може змінити зачіску, вбрання, обличчя і навіть манеру рухатись, проте те, що у неї всередині, завжди лишиться таким, як є.
     Схоже, він мене теж відчув. Раптом звів голову і поглянув угору, просто у мій бік. Я знав, що нас не можна побачити за освітлювачем, проте мимоволі відступив. Порожнеча в грудях посилилась і гидко сколихнулась.
     Я волів би ніколи його не бачити – навіть попри те, що ця потвора наробила в нашій родині. Коли Кармін часом, хильнувши лишку, починав щось бурмотіти про «відплату» – завжди його обривав. Ніколи сам не шукав Локіса і потайки сподівався, що той ніколи не шукатиме мене.
     Проте помилився. Кілька років минуло спокійно, та зрештою він таки нагодився.
     – А онде та дівчина, – пробурчав Кармін. – Третій ряд скраю. Руда.
     – Бачу.
     Дівчину я визначив ще до Кармінових слів. Вона сиділа не поряд із Локісом, а через прохід і трохи вище, ніби вони були незнайомі. Проте коли той поглянув у мій бік, вона зробила те ж саме. А я встиг побачити енергетичний спалах довкола її рудої кучми.
     Молоде дівча, років зо двадцять, проте потугу має чималеньку. Плюс Локіс, який зараз сильніший за мене. А я проти них сам-самісінький. Кармінова звіряча чуйка – корисна річ, але це не Дар.
     Не надто обнадійливе співвідношення.
     – Може, викликати поліцію? – пробурчав Кармін, не дивлячись на мене. – Поки їх перевірятимуть, ми спокійно відіграємо виставу. А тоді вже…
     – Ні, – відрубав я. – Отут він точно щось утне! І це буде на нашій совісті.
     – Чорт! Може, сказати Дідові?
     – І що він зробить?
     Дідом ми звемо власника і директора нашого цирку – йому майже сімдесят, він у гурті найстаріший. До речі, я його троюрідний онук, і коли його не стане, керувати трупою доведеться мені. Але, сподіваюсь, це трапиться ще не скоро.
     Принаймні, сподівався. До сьогодні.
     – Локіс же теж Дідів родич… – пробурчав Кармін.
     – Не чіпай старого. Ще бракувало, щоб і йому вкоротили віку. У будь-якому разі цей покидьок прийшов до мене. От я з ним і розберусь.
     Але певність у моєму голосі була лише уявною.
     Схоже, Кармін це відчув. Скоса глипнув на мене знизу з під важких надбрів’їв і спитав:
     – Десь помогти треба?
     – Було б добре, – щиро зізнався я. – Але не знаю, в чому. Просто пильнуй.
     – Гаразд. Буду поруч. Гайда звідси.
    
     До початку мого ілюзіону було понад годину.
     Я повернувся до гримерки, сів на стільчик і крутнувся, щоб не бачити себе в люстрі. Втупився в стіну й закляк, не знаючи, за що хапатись.
     Раптом збагнув, що не можу згадати справжнє Локісове обличчя. Мабуть, тому, що він для мене завжди був різним і надто швидко змінювався.
     Чомусь я добре пам’ятав його маленьким. Коли тітка, батькова сестра, привезла немовля з пологового будинку, мені було сім років, і я страшенно дивувався, які в цього крихітки величезні фіалкові очі. Згодом вони стали прозоро-сірими, проте лишились такими ж виразними. Того малюка звали Лукашем, і до Локіса лишалось ще багато років.
     Тітка працювала асистенткою в ілюзіоні мого тата, а хто був батьком її дитини – не знаю. Лише відомо, що не хтось із нашої трупи. Але малого Луцика бавили всі, хто мав вільний час, і я теж залюбки з ним няньчився. Згадую, як учив його ходити, і він кумедно шкутильгав, стискаючи мого пальця крихітними чіпкими рученятами. Як сміявся, обіймаючи мене за шию, і від нього солодко пахло молоком і яблуками. Як я потайки від батьків саджав його на коня і неквапно катав ступою.
     А ще він із захватом дивився, як у моїх руках з’являються і зникають ложки, виделки і хустки. Намагався робити те ж саме і зосереджено супив біляві бровенята, плутаючись у власних пальцях. Я пояснював: «Ні, тримай м’язами долоні. Отак, бачиш?» А він розгублено питав: «Що таке м’язи?»
     Луцикові було п’ять років, коли під час гастролей в одній з європейських столиць тітка з подругою, повітряною гімнасткою, поїхали по модні лахи до ярмарку. Коли біля ятки з косметикою вибухнула бомба, обидві стояли майже поряд, і її убило на місці.
     Навіщо люди вчиняють теракти? До чого тут невинні перехожі? Я цього так і не збагнув, і, певно, ніколи не втямлю…
     Луцика мої батьки забрали до себе. Втім, малий не надто сумував за рідною матір’ю, ніби й не помітив, що її не стало. Ми гадали, що це через вік. Лише згодом я збагнув, що насправді Луцикові геть байдужі всі, крім нього самого. Але спочатку лише зітхнули з полегшенням.
     Як більшість «артистичних дітей», ми почали рано виходити на арену. В чотирнадцять я вже працював в ілюзіоні разом із батьком, а семирічний Луцик вибігав на хвилинку, щоб показати простенькі штуки з кольоровими хустинками і хлопавками. І страшенно тішився, коли йому аплодували. А ще за кілька років з’ясувалось, що він має вельми потужний Дар. Сильніший, ніж у мене або батька.
     Втім, спадкові здібності ми в роботі використовували обережно – хіба там, де бракувало технічних штукарських можливостей. Тато завжди казав, що Дар потрібен для досягнення особистої гармонії із Всесвітом, а не для хизування або збагачення. А ще ретельно уникав викриття.
     Адже Дар – не те, що люди здатні зрозуміти. Це не хист, що надає можливість малювати гарні картини, писати чарівну музику, винаходити нову техніку або навіть надихати людей і вести їх за собою. Який зиск суспільству з того, що ти здатний виходити з власного тіла, навіювати мару або трохи пересувати предмети подумки? Ніякого! Навіть знахарі приносять користь, бо вміють визначати й лікувати хвороби, але ми на це не здатні. Наш Дар – суто особиста річ. Тато казав - «випадкова хиба природи, придатна лише для штукарства». Саме тому вісім останніх генерацій нашої сім’ї були артистами-ілюзіоністами.
     А ще раніше, згідно з родинними переказами, наші пращури уславились у військовій справі. Вміли непомітно прокрадатись до ворожих таборів, вести розвідку на відстані й відхиляти кулі. Проте це було казна-коли, і про ті події лишилися хіба непевні згадки.
     Але в історії були часи, коли людей винищували й за менші «гріхи». Тому хай про наш Дар ніхто зайвий не знає.
     Саме тому в усіх моїх ілюзіонах використовуються дзеркала. Зиск від них мізерний, бо працює переважно мара. Але якщо комусь забагнеться поцікавитись, як я створюю дива – будь ласка: технічне штукарство, оптична ілюзія, нічого потойбічного. Не треба лякати людей тим, чого вони не здатні зрозуміти.
     Проте Луцик цього так і не втямив. Коли йому минуло чотирнадцять, заявився до мене з «геніальною» пропозицією. Мовляв, час кидати наш дурний ілюзіон і починати використовувати свій Дар для більш вигідних справ.
     – Для яких? – спитав я.
     – У світі повнісінько людей із купами грошей! – запально вигукнув він. – А ми ж можемо набагато більше, ніж звичайні відьмаки! І за це добре платитимуть!
     – Тобі чогось бракує у житті? – глузливо посміхнувся я. – Ти голодний і голий-босий? Зараз ми самі собі господарі, а ти мрієш стати холопом при панові? І що таке ти вмієш, що їм треба?
     – Вмію створювати мари і ардха-дживи, – повідомив Луцик. – Їх чимало де можна використовувати. Бо багаті люди мають ворогів і конкурентів. І добре платитимуть, щоб їх позбутися.
     – То й що?
     – Я здатний керувати власною дживою і розділяти її на частини, – серйозно промовив він. – Отже, можу впливати й на чужі.
     Отут я занепокоївся всерйоз.
     Джива – це енергетична сутність людини. Священики називають її «душею», проте для них це абстрактне явище, а для нас – цілком певне. Ми можемо виводити власну дживу за межі тіла або розділяти на частини – ардха-дживи, які здатні діяти окремо. Але звичайні люди на таке не спроможні, і будь-який зовнішній вплив на їхні сутності призводить до тяжких наслідків або навіть смерті.
     Тому за давніми правилами нашої родини було категорично заборонено втручатись в енергетику звичайних людей, щоб випадково їм не зашкодити. Хай вони не такі, як ми, але мають право на власні життя.
     – Це заборонено! – гримнув я. – Тато тобі казав…
     – А мені начхати! – зло відрубав Луцик. – Він мені не батько! І всі ці дурні моральні застороги давно застаріли! Ми ж при наших здібностях можемо керувати світом! А ти хочеш до скону заробляти копійки на арені?
     – А чого це ти переймаєшся за мене? – пирхнув я.
     – Бо удвох можна зробити набагато більше!
     – Чого саме? І я тебе попереджаю: спробуєш лізти до чужих душ – матимеш проблеми!
     – Від кого це? – бундючно скривився він.
     – Від мене!
     – І що ти мені зробиш? Я сильніший за тебе!
     – Та невже? – гмикнув я і притьмом стиснув йому горлянку. Звісно, не руками. Може, він був і сильніший, зате я – набагато вправніший. Аж надто в поза-фізичному контакті.
     Луцик пручався, мов навіжений. Але я зрештою всадовив його на канапу, наче манекен, і пробурчав:
     – А тепер заспокойся й послухай мене.
     І почав докладно пояснювати, на яких засадах тримається світ тих, хто володіє Даром. Що ми – не якісь убогі відьмаки, які потребують запозичення чужої енергії. Нам цілком вистачає власних сил, бо все, що нам потрібно, є всередині нас. Тому ми вільні, незалежні, завжди маємо що їсти і мирно співіснуємо зі звичайними людьми. А «керувати світом» або мати надвеликі статки насправді не так весело, як увижається деяким дурним хлопчиськам.
     Та невдовзі побачив, що Луцик мене не чує. Його прозорі очі були порожні, мов у ляльки. І думав він про таке, що у мене побігли по спині сироти. Хоч він і блокувався, проте основне я вловив.
     Щойно я його відпустив, він мовчки встав і пішов геть. Навіть на мене не глянув. А я негайно рушив до батька й повідомив:
     – Тату, маємо халепу з Луциком. Якщо цьому не дати ради – отримаємо в родині відьмака…
    
     З боку вихідного коридору долинуло гупання копит.
     Це Кармінів вихід, номер із псами і конями. Останній у першому відділенні. Далі невеличкий антракт для переобладнання арени – і мій ілюзіон.
     Я потер чоло, повертаючись до яві. Звівся на рівні й підійшов до скрині, що стояла в кутку. Підняв віко, посунув убік лахи й витяг зі споду невеличку рахву з потемнілого старого дерева, загорнуту в рушник. Поставив на гримерний стіл, зосередився й відімкнув схований усередині замок порухом пальців. Людина, що не має Дару, цього зробити не зможе, бо ззовні доступу до засувки немає.
     Коли замок клацнув, я не став хапатись за накривку: обережно наблизив долоні з боків і звів її догори без фізичного доторку.
     Всередині тьмяно зблиснув потертий чорний оксамит і три слоїки з чорного скла, що затишно притулились у м’якому гніздечку. Принаймні, зовні їхній матеріал виглядав, наче товсте скло. А насправді – хтозна.
     На позір це були звичайні маленькі слоїчки, у такі в стародавні часи фасували ліки в аптеках. Хіба що без корків: замість них врівень з вінцями було таке саме чорне скло, наче застигле чорнило. Всі вони були однакові й розташовувались у колі впритул.
     Лише якщо придивитись, можна було помітити, що насправді всі слоїки з’єднані у нижній частині. І що в двох у чорній напівпрозорій товщі щось тьмяно блимає. Третій темний, але в середині закривки можна розгледіти крихітну цятку, схожу на прокол тонкою голкою. Хоча важко пояснити, яким чином можна отак проштрикнути тверде скло.
     Я тужливо поглянув на вогники всередині. Один був смарагдовий, другий – сіро-блакитний. Обидва нерухомі, наче закляклі в чорній товщі.
     Очі раптом запекло. Я стиснув кулаки, долаючи бажання по чомусь щосили затопити.
     Нічого, кузене! Ще побачимо…
    
     Коли Кармін знову до мене зайшов, я вже вбрався у сценічну камізельку й розігрівав пальці. Хай там як, а поточну роботу ніхто не скасовував.
     Побачивши на столі рахву зі слоїками, карлик аж спіткнувся. Поглянув на неї, потім на мене. І похмуро спитав:
     – Що? Аж так?
     – Аж так, – незворушно відповів я.
     – Гадаєш, що…
     – Не знаю. Але хай буде.
     Кармін вилаявся. Довгою, вигадливою лайкою, в якій рогата худоба й люди виробляють дещо неможливе з погляду фізіології. Таке вишукане паскудство можна почути лише у фермерському задуп’ї, звідки я його колись витяг. А тоді додав:
     – Будь обережний!
     – Звісно, – відповів я. – Відійди. Я її віднесу.
     Обладнання для ілюзіону вже було на арені. Я перевіряв реманент ще до початку шоу, тож тепер нічого не чіпав. Лише поставив відчинену рахву на столик і накрив рушником.
     Всі вже були на місцях. Дівчата-асистентки Ліна і Лора (вони мої троюрідні сестри, але Дару не мають), Кармін зі своїм звіринцем. Під час номеру з «перетворення» я використовую тварин, а їхню вчасну появу забезпечує коротун.
     Встановивши рахву, я повернувся за лаштунки. Став у проміжок між завісою і велетенською сивогривою першеронкою Зіркою. За кінським боком затишно, тут зручно зосереджуватись.
     Та зненацька відчув такий поштовх у стегно, що ледве втримався на ногах. Знизу на мене дивився широчезний сірий писок із страхітливими тичками іклів. Азур, Кармінів пес! У фермерських корсів нижня щелепа довша за верхню, і коли вони прочиняють пащу, нижні ікла вигулькують назовні, наче в казкових упирів. З незвички можна й гикавку вхопити.
     Я присів і обійняв його. Відчув теплу хвилю приязні й легенького збентеження: мовляв, хлопці, що коїться, і чого ви обидва нервуєте? Чи, може, комусь треба видати ляща?
     Авжеж, від псів нічого не приховаєш.
     – Все добре, Азурчику, – прошепотів я. – Я впораюсь. Але ти теж пильнуй…
     Пес підбадьорливо штовхнув мене – так, що я не втримався навпочіпки й гепнувся на дупу.
     – Азуре! – гримнув карлик. – Бісова дитино! Ану, на місце!
     Витрушуючи штани, я поглянув на пса, що стрибнув до Карміна, лагідно тицьнув його здоровезною довбешкою і чемно вмостився, куди треба. Проте, на відміну від мене, карлик навіть не хитнувся.
     Трясця, ніколи не міг зрозуміти, як незграбний чоловічок розміром з восьмирічну дитину заввиграшки керує корсами-бикогонами! Ці звірюки здатні приборкувати бугаїв вагою в тонну, тому будь-яка людина проти них – взагалі ніщо.
     Мені доводилось бачити, як це відбувається, адже до зустрічі зі мною Кармін заробляв собі на прожиття загоном биків на фермах. Там ми, власне, й зустрілись, і для мене це було дивовижне видовище. Щиро кажучи, весь мій ілюзіон у порівнянні з тим, як корс зупиняє напад розлюченого бугая, не вартий ламаного шеляга. Шкода, що такі речі неможливо відтворити в умовах арени!
     А на тій фермі я опинився, коли ми проїздили повз, і мама послала мене купити свіжого молока й сиру.
     Так, тоді ще була мама. І тато…
     Зуби знову мимоволі скреготнули, і я заплющив очі. Відкинув все зайве і зупинив думки, стягуючи і концентруючи енергію.
     За якийсь час почув, як хлопці складають і заносять ширми, якими була загороджена арена упродовж технічних робіт.
     Голос конферансьє.
     Музика.
     Вихід…
    
     Усмішка на моєму обличчі наче приклеєна до вуст.
     Насправді вона нічого не означає, але так треба. Артист мусить усміхатися. З роками це стало звичним, наче добре приношений одяг. Але на публіку я не дивлюсь. Щоразу, виходячи на арену, утворюю навкруг себе уявну пелену, щоб нічого не відволікало.
     Та сьогодні крізь неї проглядають дві яскраві цятки. Більша ядуче-фіалкового кольору, менша – зеленкувато-лимонна. Ти ба, ніколи раніше не зустрічав такої жовтавої аури!
     Я поглянув на Локіса крізь пелену лише раз. Не дивно, що ніхто з наших його не помітив. Вигадлива зачіска, модна борідка, фарба для волосся, штучна засмага здатні змінити людину до цілковитої невпізнанності. Хіба очі знайомі – прозоро-сірі й холодні.
     Втім, обличчя в таких, як ми, нічого не розкриває. Я он зараз теж недбало усміхаюсь. Та якщо Локіс надумає щось негідне, я це відчую.
     Добре, що вистава починається з простих, ретельно відпрацьованих трюків. Хустинки… квіти… карти… Дівчата подають мені все, що треба, тож я не плутаюсь із порядком дій.
     Теплий доторк до руки – Лінина долонька. Зараз мені треба провести дівчину «невидимими сходами». Малюю ці сходи в повітрі «чарівною паличкою», щоб глядачі їх собі уявили, вмикаю мару… Рушили! Насправді сходинки існують, але тоненькі, тож опора на мою руку необхідна.
     Гучні оплески. Мені, чи що? Треба хоч уклонитись…
     Дівчата дефілюють ареною, відволікаючи увагу і даючи помічникам змогу непомітно прибрати приладдя. Аж тут фіалкова плямка в другому ряду спалахує яскравіше.
     Я швидко скидаю оком у той бік. І бачу, куди саме Локіс пильно дивиться.
     На рахву на столі, накриту рушником.
     Колись рушник був інший. Цей – новий. Руни я вишивав сам, і вони трохи кривуваті, проте свою задачу виконують. Що там під тканиною, не визначить жоден відьмак.
     Знову доторк. Це Лора, у нас із нею «танок із привидом». Але поки ми виходимо на середину арени, я встигаю знову поглянути на Локіса й вирізнити його ауру. Позаду нього сидить дебела пані, на тлі її чорної сукні кольори вимальовуються чітко. Добре розрізняються червонясті пасма зловтіхи, запалу й люті. А там у глибині…
     Божечку милосердний!..
     Лорині нігті боляче впиваються мені в пальці. Я здригаюсь і усвідомлюю, що вже лунає музика для вальсу. Перший такт проґавив, але встигаю в другий.
     Тепер мені треба зробити так, щоб дівчина, кружляючи зі мною у танку, помалу ставала невидимою, аж поки не лишиться самісінька сукня й взуття. Тут працює виключно мара, тож зараз доведеться зосередитись – і повернутись до Локіса спиною.
     І це після того, що я в ньому побачив!
     Дідько! Не варто було сьогодні робити цей номер! Та скасовувати запізно. Шоу мусить тривати.
     Я затримую подих і різким посмиком розділяю свідомість навпіл. Одна частина пильнує Локіса, інша завчено пересуває ноги під музику й заразом оповиває Лорине тіло плівкою мари. Щільніше… ще щільніше…
     Відчуття гидотне – ніби одночасно бачиш себе у двох викривлених дзеркалах. Від напруги серце починає гупати так, що закладає вуха.
     Коли музика вщухає, мене вже хитає. Чіпляюсь за Лорину руку, ніби за рятувальну дошку в бурхливому морі. Овації долинають приглушено, наче з неймовірної далечі.
     «А ти слабкенький, братику, – раптом глузливо лунає просто в голові. – Не тягнеш навіть на хирлявенького відьмака. Нікчема!»
     Прозорі Локісові очі сміються. Я бачу їх просто перед собою, хоча й усвідомлюю, що це мара. Бо він досі там, на своєму місці.
     Цікаво, скільки людей він уже вбив? Схоже, достобіса. Для того, хто володіє Даром, висмикнути чужу душу з тіла не надто складно. А зовні все виглядає природно: раптова зупинка серця, і нема до чого прискіпатись. Цілком здоровий труп.
     Я не стежу за кримінальними новинами, та навіть до мене дещо долинало. А по діях один власник Дару може легко впізнати іншого.
     Втім, нещодавно з’явились чутки, що збиті з пантелику правоохоронці почали долучати до розслідувань екстрасенсів. І Локіс, схоже, занепокоївся. Знахарі й відьмаки йому не страшні, проте є певна особа, яка справді може становити для нього небезпеку. З таким само Даром, як і в нього.
     Так. Тепер я знаю, чому він тут.
    
     На наступний номер конферансьє викликає добровольців із публіки.
     Локіс і його подруга опиняються на арені першими. Я передбачав, що це може статись, тож поквапом махаю рукою, показуючи, що цих двох мені вистачить. Якщо вони щось замислили, то хай це станеться подалі від глядачів.
     Поки конферансьє анонсує «сеанс телепортації», Локіс глузливо посміхається. Повітря довкола нього аж бринить енергією. Трясця!
     Обертаюсь до дівчат, що стоять біля столика, даю їм знак відсунутись подалі.
     Локіс розстібає на зап’ястку ремінця годинника, знімає й простягає мені. Тепер я мушу взяти брегет, відійти подалі й непомітно «телепортувати» до кишені власника. Зазвичай ілюзіоністи показують цей трюк із підсадними, проте я все роблю по-справжньому.
     Відступаю ближче до столика з рахвою. Про всяк випадок.
     Локіс упевнено ступає вперед, простягає годинник і глузливо шепоче:
     – Та бери, не бійся! Я не псуватиму твоє задрипане шоу. Ти ж більше нічого не вмієш. Якщо подобається бігати ареною – на здоров’я. Я тобі не заважатиму…
     Тихий голос бринить у вухах, дрібно струшуючи мозок зсередини. Все довкола починає мигтіти, але його очі я досі бачу добре – сіро-прозорі, з гострими чорними цяточками зіниць…
     Він мене відволікає!
     Авжеж. Ми ж учні однієї штукарської школи. Обшахрувати одне одного важко.
     Отже, відволікає. Але від чого?
     Поглядаю на руду – начебто нікуди не лізе. Тоді глипаю на годинник у Локісовій долоні – і сполохано заклякаю.
     Брегет цілком звичайний. Але напівпрозорий пурпуровий виблиск, що ніби підтікає під ремінець із нігтя Локісового великого пальця…
     Червоний Хробак!!!
     Цієї гидоти я ніколи раніше не бачив, але чув від батька. Концентрат летальної енергії, налаштований на пошук жертви.
     Якщо я доторкнусь до Локісової руки або годинника, хробак у мене вп’ється
     Спочатку від цього не буде нічого поганого. Але руйнівна енергія, яка всотається в моє особисте поле, невдовзі почне винищувати всі шари аури. Коли вичерпається фізичне поле, я сконаю. Проте жоден лікар не пов’яже мою хворобу й загибель із річчю, яку я брав до рук на виставі кілька тижнів тому.
     Оце так!
     Але шоу має тривати. Тобто зараз я мушу взяти цього годинника – і цим себе приректи. Не брати? Локіс почне мені тицяти якусь іншу річ…
     Або навіть не почне. Бачу, як смикається його брова. Здається, збагнув, що я щось запідозрив. Зараз ступить уперед і мене торкнеться. Для Червоного Хробака цього задосить. А я не маю куди ухилитись, бо підпирає стіл…
     Серце злякано підстрибнуло, і час почав розтягатись, наче гумовий.
     Я перехилився набік і скинув рушника з рахви. Побачив, як розгублено вибалушуються Локісові очі. Ляснув пальцем по слоїку-брамі, відстрибнув, хутко відділив дживу і, наче корок із пляшки, вилетів із власного тіла.
     Простір довкола хитнувся, і я побачив залу згори. Амфітеатр із закляклими, наче манекени, глядачами. Червоний килим арени, сестер біля лаштунків. Прямокутник столика, чорне коло рахви і три блискучі слоїки всередині – наче моторошний містичний візерунок. Перлистий вихор, що потроху здіймається з темного флакона. Маківка з модною зачіскою просто піді мною.
     Тепер або-або…
     Я крутнувся й ринув униз.
     Локіс устиг поставити блок, проте я його розтрощив. Похапцем створив енергетичні лещата, уп’явся в те, що намацав під захистом, і щосили рвонув.
     Мені ніколи не доводилось видирати душу з живої людини, а з потужного відьмака й поготів. Проте я майже не відчув спротиву. Лише майнула темрява, коли проскакував тіло, а потім ми обидва, міцно зчепившись, вивалились назовні.
     Аж тут мене потяг до себе вихор зі слоїка. Лише тепер я збагнув, що Локіс мене знову переграє. Я ж бо вискочив з тіла цілком, лишивши тільки енергетичний «поводок», з яким зручно повертатись назад. А він, прикриваючись блоком, розділився й дозволив мені хапнути лише частину своєї енергетичної субстанції. І тепер його ардха-джива неухильно штовхала мене до виру, що дедалі ширшав.
    
     У безтілесному стані все виглядає інакше. Блискучі слоїки тепер здавались велетенськими. Стали помітні нерівні патьоки застиглого скла по краю. Поверхні, що закривали отвори, нагадували поліровану чорну ковзанку. Вогники під ними вже не були нерухомими: блакитний поволі кружляв, а смарагдовий смикався увсебіч, ніби намагався пробити стіни
     В пам’яті раптом спливло татове обличчя. Пахощі весняної трави і рахва, що стоїть на рушнику під крислатим дубом. Накривка відкинута, і я здивовано розглядаю слоїки – всі три мертвотно-чорні. Чую батьків голос:
     – Це спадок твоєї пра-прабабусі. Її дід був знахар-чорнокнижник, а вона – його єдина онука, і він лишив цю річ їй. Ця рахва зберігається в нашій родині понад двісті років. Ти мусиш все про неї знати, бо вона дуже небезпечна.
     – У цих слоїках якась отрута? – спитав я.
     – Ні. Це в’язниця. От, дивись, тільки не торкайся. Ці два слоїки – «камери». А той, з отвором – брама. Накривка рахви – щось на кшталт енергетичного різака. Якщо людина відкриває накривку руками, тобто фізичним доторком, то та висмикує з тіла її душу. А в брамі утворюється вихор, що затягає цю душу всередину й проштовхує до камери.
     – Гм… І скільки душ сюди можна напхати?
     – Лише дві.
     – А якщо треба більше?
     – Не вийде. Тоді доведеться звільнити камери.
     – А як це зробити?
     – Коли закидаєш до брами наступну душу, то ті, що всередині, послідовно виштовхуються назовні. Місця вистачає лише для двох.
     – А якщо не пхати наступну, то як звільнити ті, що всередині?
     – Бач, цього ніхто не знає. Колись до рахви додавався пергамент, там було написано, як вона працює. Та якось до скрині, де він зберігався, залізли щури і його зжерли. Тодішній власник рахви наново записав усе, що про неї знав, із пам’яті. Але як визволяти душі, не витісняючи їх новими, він не пам’ятав. Бо рахвою ніхто з нашого роду ніколи не користувався. Хоча якось, певно, можна. Нині ж, бач, вони порожні.
     – А з чого видно, що порожні?
     – Ув’язнені душі світяться крізь скло. А зараз усе чорне.
     – Гм… незрозуміло, яка користь із цієї штукенції.
     Батько засміявся.
     – Ніякої, якщо ти не відьмак. Але це унікальний древній артефакт. Зараз наша родина його зберігає, щоб ніхто не міг ним скористатися на зло. Такі речі не можна пускати вільно гуляти світом.
     – Але якщо замок обертається лише телекінезом… Тобто, той, хто не має Дару, цю рахву взагалі не зможе відчинити?
     – Звісно. Але ж невігласи настирливі. Візьмуть якусь викрутку й почнуть длубатись. І хтозна, що тоді трапиться. Маю підозру, що за певних умов слоїки в рахві можуть працювати на кшталт конвеєра. Витягувати душі з усіх, хто є поблизу, протягувати через в’язницю, викидати, тягти з наступних жертв… І невідомо, чи цей процес можна буде зупинити. Тож це не забавка. Я ховаю цю річ дуже ретельно: вона загорнута в рушник із рунами, що відводять очі, і додатково накладено мару. Тому рахву не може знайти ніхто сторонній. Коли мене не стане, її зберігатимеш ти. Або Луцик.
     Певно, те ж саме тато розповідав Луцикові, коли тому виповнилось вісімнадцять.
     Не знаю, як це відбувалось, бо мене тоді не було вдома. В трупі не потрібні два штукарі, тому я створив окремий ілюзіон і гастролював сольно. Луцик теж начебто взявся за розум, виступав із номерами мікро-магії під псевдо «Локіс» і облишив балачки про фантастичне збагачення. Тому щодо нього я вже не переймався.
     Аж до того клятого дня…
     Я приїхав погостювати до родини у проміжку між власними гастролями. Увечері трупа працювала, а я дивився шоу з зали, бо батько попросив поглянути на його нові номери «свіжим оком». Та коли після завершення пішов за лаштунки, то ще з коридору почув, що батько з Луциком про щось сперечаються в гримерці. Хотів зайти, проте підійшла мама і звеліла мені не втручатись. Тоді я гайнув до Карміна потеревенити. Коли згодом повернувся, то зауважив, що голосів уже не чути, проте з-за дверей плине потужне, незнайоме енергетичне поле. Гукнув батька, але відповіді не почув. Обережно штовхнув стулку – і побачив на столі відкриту рахву, сполотнілого Луцика і нерухомі тіла мами й тата на долівці…
     Вихор із рахви струменів такий, що мене туди мало не затягло навіть з відстані. Луцик щось мені втовкмачував, та я майже не чув, бо щонайперше треба було зачинити бісів артефакт. А коли нарешті впорався, його в гримерці вже не було.
     Але, зачиняючи рахву, я встиг побачити, що в ній дещо змінилось. У двох чорних слоїках палахкотіли й бились кольорові вогники…
     Я не мав часу наздоганяти Луцика – Кармін викликав «швидку», і ми почали робити батькам штучне дихання. Проте марно. Оживити тіла, з яких силоміць вирвали душі, неможливо. Хіба повернути дживи на місце, та я не знав, як це зробити. Знову відчинив рахву і тупцяв довкола, намагаючись щось вигадати. Проте що? Згодувати диявольському артефактові ще когось, аби визволити душі батьків? Але занапастити ні в чому не винних людей я теж не міг…
     Тому врешті-решт замкнув рахву й лишив усе, як є.
     Наступні тижні були найтяжчими в моєму житті. Допити в поліції, морг, розпач… Про рахву я нікому не казав. Про Луцика теж, бо й сам не міг збагнути, як усе сталось. Вважав, що це нещасний випадок через кузенову недбалість. Зрештою смерть батьків визнали природною, бо іншого пояснення судові мед-експерти не знайшли.
     Луцик з того дня зник. Але я його й не шукав.
     Після похорону батьків я повернувся до рідної трупи. Рахву ретельно сховав. Проте час від часу витягав і намагався збагнути, як можна визволити з неї душі мами й тата. Картав себе за те, що не зміг їх урятувати, і хотів бодай випустити їхні дживи на волю, щоб вони отримали спокій. Проте моїх знань на це бракувало, а порадитись не мав із ким, бо в родині не лишилось нікого з Даром, окрім мене. Я навіть почав шукати старовині книжки, де могли б міститись відомості про артефакти на кшталт моєї рахви. Проте марно.
     А ще я попри все намагався себе впевнити, що це була випадковість. Що Луцик не уявляв собі наслідків своїх дій.
     Лише з часом почав розуміти, що дарма шукав йому виправдання. Зважаючи на те, ким він став.
    
     За що можна зачепитись, коли довкола саме повітря?
     Я смикаюсь догори й намагаюсь вирватись із чіпких мацаків, що мене оповивають. Затягти Локіса до виру вже не вийде, тут аби втекти самому!
     Коли ти не в тілі, все видно увсебіч і одночасно. Бачу Луцика, що відступив від столу, аби краще контролювати енергетичні потоки. Його ущільнену ауру, напівпрозору линву «повідка» і здоровезного спрута, що тисне мене нижче… ще.. ще…
     Аж раптом повітря здригається. Ні, не повітря – долівка. З-за лаштунків важким чвалом вилітає велетенська сивогрива коняка – і збиває Локіса з ніг.
     Спрут заклякає, втративши керування, і я розпачливим посмиком видираюсь із мацаків. Мене одразу починає затягати щільна субстанція виру, проте встигаю прорватись до верхнього, менш потужного прошарку і зрештою видираюсь зовсім. Щосили дряпаюсь кудись догори, подалі...
     Зупиняюсь, лише проскочивши сталевий сволок із трапеціями для повітряних акробатів. Позираю вниз – і заклякаю з жаху.
     Локіс уже схопився на рівні й наново об’єднав дживу – це видно по ширині аури. Коняка розгублено тупцяє посеред арени. Проте руда дівчина раптом підскакує до неї й ляскає долонею по писку. Зірка сахається, стріпує головою – і я бачу між її очей жовтаво-зеленкувату пляму.
     Хай тобі грець! Тепер зрозуміло, що саме вміє ця руда!
     Наступної миті велетенська кобила розвертається й рушає до мого тіла, яке скулилось навколішки біля столика. Тепер кілька ударів копитами по голові, місиво замість черепа – і повертатись дживі вже не буде куди. А на позір наче нещасний випадок…
     Зриваюсь з місця й стрімголов мчу вниз. Може, ще встигну!
     Вбиваюсь у власну голову, наче цвях у дошку. Довкола все провертається й на мить зникає – на опанування тіла після повернення треба час. Бодай кілька секунд.
     Розплющую очі й відчуваю потужний струс долівки під копитами. Починаю перевертатись, але повільно, надто повільно! В ніздрі б’є гострий запах кінського поту й тирси… гупання копит біля плеча… пронизливо-придушене іржання над головою…
     Ривком відкочуюсь до бортика. Схоплююсь навкарачки – і бачу, як Зірка незграбно тупцяє посеред арени, майже втикаючись мордою в килим. Намагається звести голову, але зась – її безжально пригинає долу важке пружне тіло, наче вирізьблене з сірого каменю.
     Азур!
     Кобила придушено харчить і задкує. Але корс лише зосереджено кліпає жовтими очима, сильніше стискає щелепи на її писку й смикає конячу голову всією вагою тулуба убік з такою силою, що Зірка ледь утримується на ногах.
     Схоже, руда відьма нею вже не керує – коняча сутність з переляку й болю вирвалась з-під чужого ментального контролю. Але в мене сполохано стріпується серце: це не лан, де пес може стрибати як завгодно. Арена вузька, до бортика обмаль, за ним люди й діти. А в Зірці шістсот кіло й копита, мов кувалди!
     Глядачі починають схоплюватись, залою помалу розкочується зляканий вереск…
     Та тут повз мене стрімко промаюють великі темні тіні. Чорно-тигровий Ерое з розгону стрибає коняці на карк і валить її на бік. Нера завбачливо оббігає довкола ніг, що б’ються в повітрі, й притискає Зірці шию. Тим часом Азур, не розтискаючи зубів, вправно загинає кобилі голову набік так, що вона вже не здатна звестися.
     – Еро-о! – куца постать біля лаштунків владно вимахує рукою. Смугастий корс розвертається, перестрибує через повалену коняку й потужним ударом жбурляє на килим Локіса.
     Я бачу це лише краєм ока, бо вже схопив зі столу рахву й підскочив до Зірки. Якраз вчасно – коли з конячого чола вихоплюється жовтава тінь, я щосили гепаю її згори й закидаю до виру. Від пронизливого виття закладає вуха, перед очима промаює пасмо обірваного «повідка», і цитринова плямка пірнає в чорне провалля.
     Та нема коли дивитись, що відбуватиметься з рахвою далі. Бо попереду найнебезпечніший супротивник.
     Локіс, лежачи долілиць під псом, навіть не намагається смикатись – знає, що не варто. Але силується викинути енергетичні мацаки, щоб якось позбутись Ерое. От бовдур, корси ж не піддаються ментальному контролю!
     Я не чекаю, поки цей покидьок остаточно розлютить пса. Головне, що він зараз не намагається роздвоїтись. Тож підпихаю рахву йому до голови й зосереджуюсь. І коли його енергетичні мацаки засмоктує до виру – б’ю щосили. По всіх рівнях водночас.
     Не знаю, як описати те, що відбувається далі. Ніколи б не хотів відчути це знову. Аж надто мить, коли обривається «поводок». Коли розумієш, що це все. Вже нічого не виправиш і не повернеш назад.
     Дарма ти сюди приперся, кузене! Ох, дарма! Якби не поліз, ще й із Хробаком – я тебе б не чіпав. Але я не такий хирляк, як ти гадав…
     Насилу утримую дживу в тілі, бо мене починає тягти услід за Локісом. Пес теж відчув небезпеку й відскочив подалі. Вмикаю телекінез, закриваю рахву й замикаю накривку. Цього, на щастя, вистачає, щоб вихор ущух.
     А тоді хутенько розділяю свідомість на три частини.
     Керувати трьома енергетичними клонами водночас – пекельна робота. Проте не маю вибору. Два бездиханні тіла на арені – це поліція, суди і гаплик родинній справі. Отже, жертв бути не мусить. Локіс і руда мають вийти звідти власними ногами. А тут самим телекінезом не обійдешся. Треба створити в їхніх тілах ілюзію життя.
     Дідько, це навіть не лабіринт із кривими дзеркалами! Поки я спромігся втулити першу ардха-дживу до тіла Локіса – обкружляв пів-арени. А до рудої ще треба дотягтись!
     Довкола гупають кроки, блимають тіні, лунають голоси. Але я не можу відволікатись. Сиджу навколішки, стиснувши кулаки, і намагаюсь змусити кадаврів ворушитись. Трясця, як відьмаки керують чужими тілами? Я ніколи такого не робив…
     Зрештою щось виходить, кузен і руда помалу зводяться. Проте утримувати їх у рівновазі – це ніби водночас управлятись із двома важкими і майже непритомними пияками. Можна геть очманіти!
     На щастя, через паніку в залі до них ніхто не придивляється. Бо насправді помітно, що це зомбі. А ще треба змусити їх перелізти через бортик і зійти догори сходами амфітеатру!
     Та я мушу упоратись. Будь-що! Треба підняти Локісові ногу…
     «Спокійно, хлопче. Не нервуй. Я його тримаю!»
     Здригаюсь від несподіванки і трохи не втрачаю контроль над зомбаками. Але їхні мляві м’язи раптом напружуються, і довкола тіл з’являється відсвіт аури.
     «Все, відпускай. Я його взяв. Зараз виведу звідси. І дівчисько теж».
     «Та… тату?»
     «Так, це я. І мама тут. Вона тримає ту курву. Все добре, синку. Ми їх приберемо звідси».
     Я знесилено спираюсь на килим і відчуваю, як щоками ллються сльози.
     Куди поділись душі батьків, коли їх викинуло з рахви, я не бачив. Знаю, що без «повідка», що пов’язує дживу з тілом, її швидко уносить в астрал. Але вони, виходить, не полетіли?
     «Тату… то ви можете?..»
     «Ненадовго. Треба швидше. Поблизу є якась автомагістраль?»
     «Є… а навіщо?»
     В голові промаює телепатична картинка: чоловік і жінка з рудим волоссям йдуть уздовж траси з потоком машин. Аж раптом вона махає на нього руками, наче сварячись, і вискакує на дорогу просто перед здоровезною вантажівкою. Він кидається за нею… удар… нерухомі тіла на землі й дві кольорові цяточки, що стрімко мчать у височінь.
     Слушно. Два цілісіньких, але бездиханних тіла на вулиці – це підозріло. А дві жертви автотрощі – звична справа. Жодних зайвих питань.
     Еге ж, батько завжди кмітував швидше за мене.
     «Дякую, тату… і мамо…»
     «І тобі, малий. Прощавай…»
    
     Я не п’ю алкоголь. Взагалі. Людині, яка фахово працює з енергетикою, це не потрібно.
     Проте коли додибав до гримерки, Кармін приніс цілу пляшку оковитої. Мовчки налив.
     – Чому ти пустив на Локіса Зірку, а не Азура? – спитав я після першої склянки.
     – Щоб мене не звинуватили у вбивстві, – пробурчав карлик. – А Зірку Азур перехопив сам. Я й не збагнув, що з конякою щось не те.
     – Вчасно він устиг.
     – Отож. Пий!
     Я вижлуктив горілку, наче воду, й негайно вирубався.
     Коли оклигав, поряд сидів Дід. Похмуро повідомив, що допрацьовувати гастролі ми не будемо, бо контракт розірвано. Про ексцес під час шоу написали всі газети. Зірка досі на заспокійливих. А все через карлика з його гемонськими псами!
     – Кармін мене врятував! – відрубав я. – І не лише мене! Ти ж уявляєш – якби Зірка стрибнула до зали?
     – Уявляю, – зітхнув він. – А тепер поясни, що там у вас сталося.
     Я пояснив. Хоч Дід не має Дару, та він із нашої родини і знає, що і як у ній відбувається.
     – Зрозумів, – пробурчав він, коли я завершив оповідь. – Від вашого клятого чаклунства саме лихо! А тепер вставай і йди вантажити фуру!
     Я не сперечався. Зараз дійсно найкраще – фізична праця. Щоб не думати. Не каратися. Не тужити…
     Вулицею гуляв холодний вогкий вітер, після алкоголю нудило й паморочилось. Поки я відтяг до фури важку скриню – так захекався, що довелось піти убік відсапатись.
     На вантажному майданчику позаду циркового комплексу сторонніх не було. Поодинокі перехожі дріботіли віддалік, по той бік проспекту. Лише якесь спортивне авто раптом звернуло з траси до стоянки. Під’їхало й зупинилось майже біля мене. Двері відчинились…
     Я мимоволі позадкував. Майнула моторошна думка: схоже, щось із цією рахвою я не доробив!
     Проте ще за мить завважив, що вираз обличчя в молодика інакший. І прозорі сірі очі незвично приязні.
     – Привіт, Лаврику. Не лякайся. Бач, поки ми з мамою тягли цих кадаврів вулицею, то подумали: а нащо викидати такі хороші тіла? Міцні, молоді… А нам у засвіти ще зарано. Тож пішли до парку, я трохи помарудився і зробив повноцінне поєднання.
     Я спантеличено закліпав очима. Так, тіло кузенове, проте аура! Знайомий, рідний смарагдовий відтінок!
     – Тобто… Як?..
     – Та отак. Я взагалі закріпився легко. З жінкою довелось покопирсатись, бо її тіло вже було відібране раніше, і відьма про нього погано дбала. Деякі канали в мозку попсовані, тому вона не може розмовляти. Та мама все з часом приведе до ладу.
     – А звідки авто?
     – Знайшов ключі в кишені, а машину на стоянці. Схоже, Луцик був не бідний хлоп. Він у рахві?
     – Так.
     – А відьма, що стрибає чужими тілами? Теж? Добре. Хай сидять. Це для них єдине годяще місце.
     Аж тут за спиною вчувся тупіт. Сірий корс стрибнув батькові на груди й почав радо його облизувати.
     – Трясця! – пробурмотів я крізь грудку в горлі. – Мені ще треба до цього звикнути…
     – Нам теж, – пирхнув тато. – Азурчику, милий! Облиш, ти мене звалиш!
     Краєм ока я помітив, як хлопці кинули тягати речі й витріщаються в наш бік. Як Кармін широко, радісно посміхається. І розгублено пробурчав:
     – Тільки не здумайте ще заводити дітей…
    

  Время приёма: 03:06 09.01.2021