 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
У свої 40 Артем Михайлович вважався солідним чоловіком. Не успішним, на що були свої поважні причини, але солідним. Він солідно виглядав, солідно вдягався і відростив солідне черевце. Оточуючі ставилися до нього відповідно: називали по-батькові і прислухалися до його думки, не приймаючи жодного рішення без його схвалення. Що й не дивно, адже оточували Артема Михайловича здебільшого його підлеглі. Він був директором фірми. Так, маленької і в провінційному містечку, до того ж записаної зовсім на іншу особу, та все ж це солідне досягнення солідного сорокарічного чоловіка, погодьтеся. Артем Михайлович опікувався всіма справами і більшість підлеглих навіть не здогадувалися, що є хтось над їхнім директором. Він і сам намагався про це зайвий раз не думати, згадуючи лише під час принизливих квартальних звітів, коли власник прискіпливо розпікав його за кожну невдало витрачену гривню.
Як і годиться солідному чоловікові, Артем Михайлович мав дружину. Це був пізній шлюб, адже молоді роки наш герой присвятив кар’єрі і тому не мав часу влаштовувати особисте життя. Але солідному чоловікові дружина конче необхідна, тож після тридцяти він обзавівся підходящою пасією. Вона приваблювала його до шлюбу і мало приваблювала після, та все ж вони спроміглися дати життя шестирічному Артемку, що успадкував татове кругле обличчя та мамине біляве волосся. Сина Артем Михайлович любив, але не часто це показував, переклавши його виховання на благовірну. Ще він мав коханку, яку завів, щоб підкріпити свій статус солідного чоловіка, адже не кожному по кишені жити на два дома. Цей роман не відрізнявся палкістю, як не відрізнявся нею і Артем Михайлович, проте коханка все ще приваблювала його більше дружини, та й утримувати її було легше, ніж шукати нову. Втім, ця особа не має стосунку до нашої історії.
Солідний чоловік заслуговує на ювілей солідного подарунку, принаймні так вважав Артем Михайлович. А от його підлеглі, схоже, міркували інакше, вручивши йому на сорокаріччя білети в цирк. Звісно, вони були не єдиним дарунком, але інші зараз не мають значення. Артем Михайлович насупився, проте квитки взяв. І, оскільки нехтувати ними було б марнотратством, негідним такого солідного чоловіка, ввечері, прихопивши родину, він вирушив до цирку.
Той не сподобався йому ще на під’їзді. Якісь задрипані вантажівки з причепами, вилиняле шатро, всередині якого доводиться сидіти навіть не на стільцях, а на лавицях без спинок. Вони спізнилися на початок, бо дружина довго вбиралася, міняючи вбрання, мов на показі мод, а в підсумку одягнула хутряне манто, незважаючи на літню спеку. Помітивши як інші скоса позирають на його благовірну, Артем Михайлович вкотре пожалкував, що купив їй цю облізлу шкурку.
На арені діялося чудернацьке неподобство. Спершу там безумствував потворний зелений здоровань, підкидаючи гирі і розмахуючи запаленими каністрами. Згодом його змінив товстий клоун з двоногим кошеням та одноокою облізлою канаркою, яких Артем Михайлович рішуче заборонив торкатися сину. Пишногруда жонглерка, вбрана східною танцівницею, йому навіть сподобалася, от тільки дружина не оцінила цей захват і насупилася, що віщувало багатогодинну сварку з переліком усіх нинішніх, минулих та майбутніх гріхів. А в перервах між виступами кістлявий фокусник в непарних рукавичках показував дурнуваті трюки. Говорячи відверто, Артем Михайлович розгадав не всі, але яка користь в таких виставах, коли один клік в Інтернеті може видати їхні таємниці з головою?
Для чергового фокусу працівники винесли на манеж довгий чорний ящик і встановили його вертикально. «І правильно зробили, – роздратовано подумав Артем Михайлович, витираючи спітніле чоло. – Це ж бо вилита домовина!». Дійсно, ящик нагадував труну і розміром, і формою, тож, супроти його бажання, по спині Артема Михайловича пробіг неприємний холодок.
– Зазвичай цей трюк виконується з асистенткою, тому деякі підозрюють в ньому шахрайство, – повідав ілюзіоніст, окидаючи публіку важким поглядом, від якого мимоволі хотілося зіщулитися. – Можливо, десь дійсно так вчиняють, але, запевняю, в нашому цирку в пошані тільки справжня магія. І щоб довести це замість моєї чарівної помічниці до ящика потрапить хтось з вас. Є добровольці?
«Підсадні твої добровольці!», – зневажливо посміхнувся Артем Михайлович, щиро здивувавшись, коли дружина засміялася і підняла його руку. І ще більше здивувавшись, коли з десятка бажаючих фокусник вказав саме на нього.
– Ви. Так, ви. Чоловік поряд з жінкою із мертвою твариною на плечах, вийдіть до нас, – попрохав він. – Зоє, приведи його. Поаплодуймо нашому сміливцю!
Артему Михайловичу не хотілося брати участь в цьому балагані, але він не мав вибору. Дружина підбадьорювала його, син захоплено дивився на татка, публіка аплодувала, тож йому не лишалося нічого іншого, ніж дозволити крихітній асистентці взяти себе за руку і вивести на арену. Солідні чоловіки ж не пасують перед труднощами, правда?
«І що ти за помічницю обрав, довбню? – подумки звернувся він до фокусника. – Хіба на цю роль не заведено брати сексапільних дівок, аби вони увагу відволікали? Де ти відкопав цю дрібноту?»
Втім, сам ілюзіоніст поглядав на асистентку більш, ніж приязно, подовгу затримуючи погляд на обтягнутих панчохами в сіточку ніжках. Власне, Артем Михайлович міг визнати, що смаглява й довговолоса Зоя виглядає доволі привабливо, особливо в нинішньому вбранні: смугастій жилетці на голе тіло, коротких чорних шортах з пухнастою окантовкою і вже згаданих сітчастих панчішках. Та все ж було в цьому щось неправильне. Чоловіка має до здорової жінки тягнути, це закладено природою.
– Назвіться, будь ласка? – попросив фокусник, тицьнувши йому мікрофон.
– Арт… – чоловік скривився від власного підсиленого динаміками голосу і продовжив тихіше: – Артем Михайлович.
– Ого, як солідно! – ілюзіоніст з помічницею перезирнулася, а публіка незрозуміло чому вибухнула реготом. – Скажіть, Артеме Михайловичу, вам подобається вистава?
– Ні, – відверто відповів іменинник, сподіваюсь спантеличити циркача. Одначе, фокусник виглядав радше зацікавленим, ніж розгубленим.
– Справді? Чому? – спитав він.
– Дешево. Нудно. Не актуально, – заявив Артем Михайлович. – Вам нічим вразити. Все, що ви робите, повторювали вже сотню разів.
– А от я чомусь вважав, що ми дійсно унікальні. Невже вам раніше вже показували, що живе у вашому вусі? – фокусник сунув пальці до вуха чоловіка, покопирсався там і несподівано витягнув… велику багатоніжку. Продемонструвавши її глядачам, він жбурнув погань в ошелешеного Артема Михайловича, який несолідно підскочив і ще більш несолідно зойкнув. Багатоніжка виявилася іграшковою, хоча чоловік міг заприсягнутися, що бачив як вона звивається та ворушить лапками.
– Все ще не змінили своєї думки? – глузливо запитав ілюзіоніст. – Тоді, може, візит до нашого ящика вас переконає?
Далі все відбувалося, наче в тумані. Світ навкруг плив та двоївся, голова паморочилася, а крихітна асистентка пурхала навколо нього так швидко, що за нею не встигало встежити око. Вдвох з фокусником вони завели Артема Михайловича всередину ящика, де його свідомість на мить проясніла. На коротку мить, коли ілюзіоніст спитав:
– Не бажаєте поглянути на мій годинник?
Кришка беззвучно зачинилися, залишивши Артема Михайловича у цілковитій темряві. «Що ж, принаймні дізнаюся як цей фокус виконується», – подумав він, намагаючись віднайти бодай щось приємне в цій недолугій ситуації. Що дійсно вразило чоловіка, то це повна звуконепроникність ящика: зовні не долинало ні звуку, немов він й не стояв на арені посеред набитого глядачами циркового шатра.
Артем Михайлович чекав довгенько, але нічого не відбувалося. Солідний чоловік мусить зберігати витримку, та це вже перетнуло всякі межі. Роздратований, він простягнув руку, щоб постукати в кришку, проте не відчув нічого. Спробував торкнутися стінок – той же результат. «То я вже не в ящику! – здогадався чолов’яга. – Спритні хлоп’ята!» Він рішуче пішов вперед, сподіваючись знайти вихід з темряви, але не чув власних кроків, тож не був певен, що взагалі йде.
– Годі вам! Пожартували й досить. Це вже не смішно! – вигукнув Артем Михайлович. Точніше, хотів вигукнути, адже натомість не почув ні слова. Не на жарт наляканий, він спробував сплеснути в долоні і з жахом збагнув, що не лише нічого не чує, а й не відчуває. Спроба торкнутися обличчя теж скінчилася невдачею. Нещасний не просто опинився посеред безмежної космічної порожнечі, його взагалі не існувало. Зосталася тільки свідомість чоловіка, а солідне тіло безслідно зникло.
«Я помер, так? – подумки схлипнув Артем Михайлович. – Певно, інфаркт, бо ж лікар попереджав про тривожний рівень холестерину. Але ж «тривожний» це не привід оттак замертво падати! Мабуть, ще й в новинах покажуть. «Помер у цирку на свій ювілей», шикарний заголовок! Найбільше досягнення за все кляте життя!»
«Але якщо я мертвий, то куди мене занесло? – міркував він хвилиною, годиною, а то й добою пізніше, давно втративши лік часу. – Це пекло? Я не заслуговую на пекло! Себто так, ми займалися незаконними оборудками, але ж нікому не шкодили. В нашій країні взагалі не можна жити, бодай якийсь кодекс не порушуючи! Я нічим не гірший решти 7 мільярдів землян. І не кращий. Може, в цьому справа?»
– Послухайте, якщо Ви повернете мене, то я обіцяю змінитися, – беззвучно попросив Артем Михайлович. – Звільнюся з фірми, порву з коханкою, допомагатиму бідним та нужденним, щодня храм відвідуватиму. І, якщо треба, віру зміню. Тільки натякніть, на яку саме.
Його благання зосталося без відповіді.
«А, може, справа зовсім не в порушенні закону? – замислився він, провівши невідомо скільки часу у марному очікуванні. – А в тому, що я йшов по життю, піклуючись лише про збагачення та свій статус? Зовсім занедбав родину, ставлячись до неї як до чергового надбання. Але ж вони живі люди, а не речі. Артемка я взагалі люблю, дуже сильно. Та чи знає він про ту любов? Вже дорослий хлопчина, школяр, а я з ним за ці шість років заледве шістьма фразами перекинувся. Не бив його ніколи, на відміну від мого непутящого татка, проте той мене щодня обнімав і цілував. Лупцював, щоправда, ще частіше, але бодай звертав увагу. То чи так я від нього кращий?»
– Можете не вертати мене, тільки дозвольте сказати Артемку, що я його люблю, – цього разу незримі сльози Артема Михайловича були щирими. – Чи принаймні дайте ще раз його побачити. Я ж небагацько прошу, тільки глянути на нього востаннє, а потім робіть зі мною що завгодно. Ось, я щиро каюся, чого ще Вам треба?
Невідоме божество знову проігнорувало його.
Колись солідному чоловікові здалося, що він провів в темряві тисячоліття. Можливо, так і було. Всі вибачення давно були вимовлені, сльози виплакані, а знайомі згадані. Закінчивши перелік своїх гріхів на трирічному віці, Артем Михайлович почав знічев’я придивлятися до мороку навкруг. Не те щоб в ньому вдавалося бодай щось розгледіти чи почути, але невдовзі чоловік достеменно впевнився в тому, що там щось є і це щось живе. А ще воно повільно та невблаганно наближається до нього.
Невдовзі передчуття неминучого зіткнення стало єдиним, про що він міг думати. Воно повністю захопило його свідомість, витіснивши з неї все, що робило Артема Михайловича собою. Він не пам’ятав ким був і не знав чим є зараз, але якимось чином розумів, що зустріч з незримим матиме жахливі наслідки. Уявити їх бідолаха вже не міг, бо «щось» було зовсім поряд і в останню мить його раптом осяяв спогад. Прокинувшись вночі, він обмочився від страху, а пропахлий спиртним завжди колючий на дотик татко міцно обійняв майбутнього солідного чоловіка, запевняючи, що плакати через це не варто.
– Я люблю тебе, тато, – прошепотів Артем Михайлович і зненацька збагнув, що чує свій голос. А потім яскраве світло осліпило його, сильна рука витягла з тісного ящика і він з насолодою зробив кілька хитких кроків у новому/старому світі, який поки що являв собою розмиту суміш різнокольорових спалахів та плям.
– Привітайте оваціями нашого сміливця! – прогримів зовсім близько підсилений мікрофоном голос фокусника і глядачі вибухнули оплесками. Відновивши зір, Артем Михайлович рушив до свого місця і міцно обійняв сина, поцілувавши в маківку. Невдоволений хлопчак завовтузився, не чекаючи таких любощів від завжди суворого і зовсім чужого батька. Наступною цілунок отримала дружина, та ще й такий пристрасний, яких не вдостоювалася ні на перших побаченнях, ні в шлюбну ніч.
– Та що з тобою? – щиро здивувалася вона. Чоловік пильно поглянув на благовірну, потім озирнувся навкруг. Те ж саме шатро, ті ж глядачі, що й… незліченну кількість часу проведену ним у пітьмі тому. Тільки фокусник таємниче посміхається, не зводячи з нього свого важкого пекучого погляду.
– Скільки мене не було? – хрипко запитав Артем Михайлович.
– Тобто, скільки ти був у ящику? – уточнила дружина. – О, хвилин десять, не більше. Але за цей час ти стільки всього показав! Зникав, міняв місцями ноги й голову, ухилявся від шпаг. До речі, я й не уявляла, що ти можеш так вигнутися! Зізнайся, ти людина-гумка?
Вона жартома вщипнула його за живіт.
– Було супер, – підтвердив Артемко.
– Знаєте, я хочу відвідати могилу тата, – промовив Артем Михайлович, відчуваючи, як по його щокам течуть непрохані сльози. Поглянувши на батька, Артемко й собі почав схлипувати: – Не плач, синку, не варто. Побачиш дідуся, нехай й тільки на фото. На цих вихідних виберемося, гаразд?
– Що на тебе найшло? – намальовані брови дружини зметнулися так високо, що мало не злетіли над головою, наче в мультфільмі. – Ти ж терпіти не міг свого старого. Казав, що він занапастив твоє дитинство.
– Так і є, – погодився чоловік. – Але настав час його пробачити. Та й я виріс нічим не кращим від нього. Зовсім інакшим, але не кращим. Тато лишив мені купу поганих і крихту гарних спогадів, я ж не зоставив Артемку жодних. Але це зміниться, обіцяю.
З кількох десятків вуст водночас зірвалося умилене зітхання і зніяковіла родина тільки тепер помітила, що вистава спинилася і прожектор, а також очі всіх глядачів прикуті до них. Крихітна асистентка притиснула руки до грудей, щасливо всміхаючись, і навіть фокусник не виглядав більше таким зловісним.
– То як, Артеме Михайловичу, ви змінили думку щодо нашої вистави? – запитав він. Солідний чоловік ствердно кивнув.
– Так, змінив, – впевнено вигукнув він. – Це чудова вистава. Ваш цирк найкращий в світі і дійсно унікальний. Рівних йому ще не ходило землею.
Ілюзіоніст з помічницею вдарилися кулаками, святкуючи перемогу.
– Що ж, тоді ви сповна насолодитеся нашим наступним номером, – тонкі скусані вуста фокусника розтягнулися в моторошній посмішці, а в руках його асистентки з’явилися пилка заввишки їй по пояс. – Хто готовий стати добровольцем на розпилювання?
– Я! – підскочила з місця його дружина і Артем Михайлович похолов від жаху.
|
|
|
|
Время приёма: 10:17 08.01.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев