20:36 30.01.2021
Поздравляем победителей 56-ого конкурса
1 Христя Хмиз av004 Дресирувальниця космічного цирку (3 балла)
2 Сокира av001 Три слоїки (2 балла)
3 Инка av023 Остання відьма (1 балл)


11:00 14.01.2021
Поступила в продажу новая книга "Серце мiста". Цена прежняя - 150грн/экз.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №57 Приём рассказов

Автор: Семьдеcят Первый Число символов: 25397
Конкурс №56 (зима 2021) Фінал
Рассказ открыт для обсуждения

av013 Мрія про Марію


    

    Криж потрапив до Марійки випадково. Літерально – впав на голову, хиба що не з неба.
    Марійка поверталась додому.
    Мікроавтобус зупинився на виїзді з Польщі, пасажири, як звичайно, вийшли та зайняли місця в черзі на перевірку. У Марійки розв'язався шнурок на кросівку, вона присіла, тільки нахилилася – і отримала удар по плечу.
    На Марійку впав кофр від гітари – дівчина ледь встигла його підхопити, щоб не пошкодився інструмент. Підняла голову, щоб вилаяти незграбного "маріаччі", який вирішив перенести гітару через "перешкоду" замість того, щоб просто обійти…
    Літній кремезний чоловік, в чорному одязі, з кумедною пурпуровою ярмулкою, був більше схожий на священика, ніж на музику. Марійка чула, що сучасні ксьондзи грають на гітарах, але уявляла їх більш молодими – і чомусь обов'язково довговолосими.
    – Вибачте, – розгублено попрохав чоловік, відступив на крок, витягнув руки долонями вперед, відмовляючись забрати свою власність. – Відвезіть його в Мінськ, калі ласка. В Червоний костел. На нього дуже чекають.
    – Що?
    – Він обрав вас, – схилив голову чоловік. На мить Марійка подумала, що пурпурова ярмулка зараз впаде з маківки, але обійшлося.
    – Хто?!
    – Криж.
    
    – Криж цей, як кажуть мудрі люди, зробив круль Володислав зі свого власного меча…
    – Того самого меча, що він подарував під Хотином гетьману Сагайдачному? – задумливо перебив Заплюйсвічко, худорлявий молодий козак в поношеної світці, драних шароварах, підперезаний дорогим, в золоті, кунтушем.
    Півгодини тому сотник покликав Заплюйсвічко до себе.
    – Є завдання. Справитися можеш тільки ти.
    – Так, але один в полі не воїн, – погодився козак. – Я-то розумний, мені б ще силу в допомогу.
    – Обирай, кого хочеш. Одна нога – там…
    – Так, всі чотири будуть тут. Я блискавкою.
    І ось – сотник почав розповідати завдання.
    А Заплюйсвічко перебив.
    – Інший Володислав, – сухо відповів сотник. Як всякий начальник, він не дуже любив, щоб підлеглий "показував розум", де не треба. – Перший цього імені. Триста років тому. Коли литвини Вітовта почали тікати, круль вдарив цім мечем в землю – і переміг…
    – То дурні та боягузи кажуть, що литвини тікали, – пробасив Подопригора, височенний, широкий козарлюга. Завжди хмурий, насуплений. Коли він слухав, він слухав весь – здвигав брови до перенощиці, нахилявся вперед і вдивлявся в того, хто казав, нібито хотів побачити слова.
    – То вдавана втеча була, – продовжував Подопригора. – Щоб заманити німців під удар ляхів…
    – Тьху! Ось я завжди підозрював, що ти з бєларусів, – кивнув Заплюйсвічко. – Таке тільки вони розповідають!
    – Криж! – рикнув сотник. Козаки змовкли, стали "смирно". – Хай там що було з тими клятими литвинами! Може, цей криж просто зберігають в саркофазі Володислава, тому і базікають. Важливо, що криж має силу велику. Коли старий Олексій Михайлович зі своїми москалями…
    – Тьху!
    – …зі сходу дійшов до Вільна, а шведи взяли Варшаву та осадили Ясну Гору, цей криж врятував ляхів.
    – Тьху!
    – І круль Собеський за допомогою того крижа зняв облогу з Відню, зупинив турецьку навалу та врятував Європу. А нещодавно ми дізналися, що Петро викрав цей криж з Кракова і з собою возить. Треба той криж принести гетьманові, сьогодні до ранку. Виконуйте наказ!
    
    – Не виконання наказу карається…
    – Ну не побачив я, що ви мені махнули, – виправдовувався водій. – Що я, ворог собі, намагатися втекти? Як зрозумів, що це ви дійсно мене зупиняєте, так і встав відразу.
    Кордон Марійка пройшла несподівано просто. Ніхто не запитав, що у кофрі, мабуть, вирішили, що таки гітара.
    Але до Гродна доїхати без перешкод не змогли – за декілька кілометрів від кордону з лісу вийшли "чорні", махнули зупинитися, а коли водій "не помітив" – ввімкнули сирену.
    Один "чорний" лякав водія, другий повільно йшов по салону, вдивляючись в людей.
    – Розчахни куртку, – наказав "чорний" хлопцеві, що сидів перед Марійкою. Почекав секунду, нахилився, смикнув сам. – Виходь, приїхав. Водій, видайте речі.
    – А що таке? – викрикнула Марійка, хоча добре пам'ятала "Погоню" на майці хлопця. Мабуть, прикордонники і подзвонили, "повідомили" про "неблагонадійного".
    – І ти виходь, – кивнув "чорний". – Її речі теж.
    – Ну ви мене так без пасажирів залишите, – не витримав водій.
    – Можемо і без ліцензії на перевозки, – кивнув "чорний". – І без прав.
    – Що вам молодята зробили? – раптом вигукнула жінка з першого місця. – Залиште наш в спокої! Що, і мене знімите?
    – Тож не свастика якась, – додав чолов'яга, що сидів навпроти хлопця через прохід.
    – Заборонена символіка, – повернувся до нього "чорний".
    – А статтю назвіть, – запропонував чолов'яга.
    – Немає такої статті! – крикнули з-за спини Марійки.
    – Коли раптом відчуєш комунальні запахи, – тихо заспівав хлопець з "Погонею".
    – І життя тебе візьме в петлю, – підхопила Марійка.
    – Зрозумієш тоді, що три черепахи, – раптом продовжив чолов'яга.
    – Як раніше, тягнуть Землю! – махнув рукою водій.
    – Ну добре, – просичав "чорний", відходячи назад. Дістав рацію. – Слухаєш? Бусік буде в Гродна десь за півгодини, номер зараз скажу. Водій, та місця друге, десяте, одинадцяте та чотирнадцяте. Записав? Ну доброї дороги вам!
    "Чорні" вискочили з мікроавтобуса. Водій завів мотор.
    Співав вже весь мікроавтобус.
    – Гей! Ла-ла-ла-лей! Ти не чекай, сюрпризів не буде! Гей! Ла-ла-ла-лей! Ніхто не чекає, і ти не чекай!
    Марійка співала теж – і намагалася не думати, що буде в Гродна, коли мікроавтобус зупиниться і навколо буде більш "чорних", ніж людей.
    Намагалася не боятися.
    
    – …а тому нам нема чого боятися. Я закликаю вас: ніколи не втрачайте віри, не падайте духом, не здавайтеся…
    Люди стояли і слухали. Багато людей. Сукенніце, пам'ятник Міцкевичу, ратуша, навколишні кам'яниці – здавалося, все потонуло в натовпі. Десятки тисяч, сотні тисяч людей стояли тихо, ловили кожне слово. Навіть голуби – лицарі Кракова – не заважали промові.
    Старий костел Діви Марії схилив праву башту – нібито для цього випадку, послухати свого колишнього архієпископа, який вже рік як був обраний Папою та перестав належати тільки Польщі.
    – …в пам'ять про святого Адальберта, що прийняв смерть за Христа у Балтійського моря, в пам'ять про святого Станіслава, що пав від королівського меча в Скалці. До цього я закликаю вас. Амен.
    І чоловік в білому ударив крижем в землю.
    І нібито у відповідь – на башті собору почав грати трубач.
    
    Заплюйсвічко прислухався до далекого сигналу трубача. Грали на півночі, десь біля ворожого табору. На заході москалі стукали сокирами та лаялись – намагалися якнайшвидше добудовати редути. З півдня, з Полтави, долітали відчайдушні крики обложених. Замість звичайного "все спокійно" – волали "Добре пива! Добре хліба!" На сході, в болотах Ворскли, надривалися жаби.
    І з усіх боків, по всьому степу, стрекотіли коники, обіцяючи ще один спекотний день.
    Козаки сиділи на перехресті двох стежинок, протоптаних крізь Яківіцький ліс. Одною ще користалися, друга вже почала зникати, де-інде тягнулося в гору деревце, де-інде розросталися кущи.
    – То на що ми чекаємо? – здвинув брови Подопригора.
    – А в тебе є кращій план? – зацікавився Заплюйсвічко.
    – Скажемо, реєстрові ми…
    – Так. Але реєстрові всі один одного знають. Якщо пощастить і назвемо полк, якого там немає, будуть питати про офіцерів, друзів, сусідів… Я помилюся, якщо не с першого питання, так з десятого.
    – То скажемо, втікачі. Хочемо з москалями…
    – Тьху! І які секрети ти згоден видати, щоб ввійти в довіру? Знову брехати, що ось-ось підмога прийде, якщо завтра не напасти, нас стане сила силенна? Хто там нам на допомогу біжить, аж спотикається? Ляхи – тьху! – татарва – тьху! – чи шведи з Познані? І навіщо сам Петро буде допитувати шибеників? Нам треба перекинутись на москалів – тьху!
    – То пішли. Знайдемо двох, придушимо…
    – Подопригора, ти чого такий кровожерний?
    – Тю. Москалика…
    – Тьху!
    – …пожалів?
    – Їх же знайдуть майже відразу.
    – То втопимо.
    – Швидко викриють, що зникли, шукати будуть…
    – То москалі…
    – Тьху!
    – …не втікають.
    – Так. Але ж форма на нас буде погано висити.
    – То що ж ти пропонуєш?!
    – Чекати. О! Чуєш?
    З боку ворожого табору наближалося обережне посіпування. Щось велике, незграбне дерлося зарослою стежинкою, перечіплялося за кущи, налітало на деревця.
    Подопригора потягнувся за шаблею.
    – Заплюйсвічко, ти? – тихо покликали з темряви. Голос був дивний – занадто писклявий для такої громади, майже жіночий.
    – Так. Товар приніс?
    – На вибір, – здоровезний тюк м'яко гепнувся під ноги Подопригори. Чоловічок, що його приніс, виявився зовсім низеньким, з обвислими щоками та чорним в темряві носом.
    – На нього буде? – кивнув в бік напарника Заплюйсвічко.
    – А як же. В нас форма на будь кого є. Хвилиночку. Ось! Тепер на пана отамана…
    – Це я отаман?
    – Як мені сказали, так і називаю. Вибачте, якщо що не так. Ось, міряйте. Добре сидить? Хто шив! Хто підбирав! Гроші, як домовлялися, будьте ласкаві. Дякую. Дозвольте перерахувати… Не тому, що я не вірю, що ви, це в мене вада така – люблю гроші рахувати. Як потраплять в руки, так і рахую. Заспокоює воно мене. Отаке! Заспокоюватись мені, схоже, треба. Навіщо, пане отамане, ви пістолю на мене направили? Якщо продати хочете, дайте ближче подивлюся…
    – Кажи пароль та відгук в таборі, ще стільки ж грошей дамо, – суворо наказав Заплюйсвічко. Кивнув Подопригорі – той обережно склав тюк, сховав в кущах, розправив листя, щоб не помітно було. Підняв мотузку, подивися на торговця, потім на сук над собою.
    – Не будеш робити дурниць – прив'яжемо до дерева, – пообіцяв Заплюйсвічко. – А як будемо йти назад, відпустимо. Ми швиденько. А почнеш запиратися – ми ж все одно дізнаємося, тільки тобі боляче буде, а нам гидко… Що вирішиш?
    – А якщо, пане отамане, станеться халепа якась? Скажемо, запізнитесь трошки?
    – Я тоді шепну пташці, пташка – зайцю, заєць знайде вовка, а той вовк перекаже моєму побратиму, той прийде та звільніть тебе. Що? Не віриш?
    – Ось цей момент, де заєць спілкується з вовком, він якось такий… сумнівний трошечки.
    – То будеш казати? – здвинув брови Подопригора.
    – А що ж робити. Сила солому ломить…
    
    – Сила солому ломить, Володиславе. Молодий Олексій Михайлович зі своїми москалями тримає Смоленськ в облозі, скільки ще витримає – невідомо. Полоцьк взятий та розграбований. На півдні турки лізуть, вже до Хотина дійшли, а у Концепольского військ майже немає. На півночі шведи нападуть не сьогодні – завтра. В нас військ також небагато. Треба обирати, де піти на перемови, на уступки.
    Король не відповів. Дивився у вікно, на Віслу. Тільки кулаки, закладені за спину, стискалися все сильніше.
    – Якщо спробуємо воювати проти всіх – можемо втратити набагато більше. Можемо втратити все. Розірвуть Річ Посполиту…
    – Той, хто поміж ганьбою та війною обирає ганьбу, – врешті заговорив Володислав. – Отримує і ганьбу, і війну.
    – А той, хто обирає війну, коли немає сил, отримує і поразку, і ганьбу.
    – Померти в бою – не ганьба. Я не здамся. Вб'ють – тоді обирайте собі іншого короля, хоч брата, хоч кого. Готуйте війська!
    В кабінет постукали – почули дозвіл ввійти. І внесли криж.
    – Коли країна в небезпеці, – сказав ксьондз, протягуючи криж молодому королю. – Він сам прохає захистити державу. Так було при Жигімонті Старому, коли треба було зупинити Івана Васильовича Великого та татар. Так було при Жигімонті Августі, коли треба було зупинити Івана Васильовича Жахливого...
    – Амен, – кивнув Володислав. Схилив голову, поцілував криж. Ударив в підлогу. – Завтра – виходимо!
    
    – Виходимо, – запросив водій, зупинившись за декілька кварталів до автостанції. – Мене вони все одно знайдуть, хай хоч за вами побігають. Якщо, звісно, хочете.
    Марійка подякувала, протиснулася до виходу. Дочекалась своєї сумки. Озирнулась на хлопця з "Погонею" – роздивилась, що це не традиційний старий герб, а "новій": на білому коні жінка в білої зброї, з піднятим мечем. Усміхнулася. Хлопець усміхнувся у відповідь.
    – Міхась.
    – Марія, – кивнула Марійка.
    – А де ти граєш? – раптом спитав хлопець.
    – Я? – розгубилась Марійка. Подивилась на кофр. – Таке. Ніде. Мені пора. Бувай, Міхась, побачимось колись.
    – Я ж нічого! – закричав хлопець. – Вибач! Я ж ні хотів! Як же воно так-то?! Не хочеш…
    – Не хоче, – обірвав його чолов'яга, поклавши руку на плече. – Так бува, хлопче. Тобі ще революцію робити, так? Ось іди і роби. А дівчата і кохання – потім. Якщо живі будете…
    Марійка йшла до автостанції, тягнула кофр та сумку з речами. Можна було закинути сумку додому, помитися, відпочити, а потім…
    Вона знала себе надто добра, щоб вірити, що потім не знайде ще якусь причину відкласти справу на завтра. Потім – на післязавтра.
    Можна було б віддати хлопцеві… Кофр дивно здригнувся в руці, мабуть, зачепився за щось.
    Марійка крокувала далі, обережніше дивилась під ноги. Пообіцяла – треба виконувати.
    На автостанції Марійка домовилась здати речі на зберігання – заплатила відразу за п'ятнадцять діб.
    – В Мінськ їдете, – зрозумів чоловік, що приймав речі. – Тільки якщо затримають, ще кілька діб в СИЗО протримають, допоки суд буде і "доби" випишуть.
    – Вони ж мають дні в СИЗО зарахувати, – автоматично відповіла Марійка.
    – Мають, – позіхнув чоловік. – Запишіть мій телефон, кали ласка. Якщо строк вийде, а ви затримаєтесь, я додому віднесу. Наберете – домовимося, як заберете.
    – Дякую.
    – Віримо.
    – Можемо.
    – Переможемо!
    
    – Що ми можемо зробити, Борисе Миколайовичу?
    – Шукати якісь нові підходи, рішення, Леоніде Макаровичу… Треба якось подолати цю кризу.
    В двері постукали – почули дозвіл ввійти. Ввійшов молодий чоловік, низенький, кремезний, в чорному одязі з білим комірцем. Хлопець навіщось спирався на досить дивний посох, схожий чи то на меч, чи то на криж.
    – Станіславе Станіславовичу, що це? Ряжені?
    – Ви, вибачте, взагалі хто? – поцікавився той, хто запросив всіх в Вискулі. – Охорона! Хто взагалі дозволив?!
    – О! Я єгер місцевий, – представився чоловік, схиливши голову. – Зайшов запитати, чи будуть пани полювати? Чи не треба пошукати щось? Зубра?
    – Як ви вже надоїли своїми піснями про зубра, Станіславе Станіславовичу! У вас тут навіть кабанчика якогось…
    – Леоніде Макаровичу, мені сказали, ви спеціально потрапили в мотузку, якою той кабанчик був прив'язаний, щоб звільнити тварину. Такого пострілу навіть старожили не пам'ятають! Як вони вас хвалять, ви б послухали... А що ви скажете, Борисе Миколайовичу, про полювання? Може…
    – Давайте спочатку справи, Станіславе Станіславовичу.
    – Буду чекати, поки пани закінчать нараду, –смиренно кивнув єгер, раптом вдарив посохом в підлогу і вийшов.
    На хвилину запанувала тиша.
    
    В таборі панувала тиша.
    Москалі побудували оборонні вали – куртини, та люнети – "дзьоби" валив, що трикутниками видирались в поле, щоб бити з гармат та мушкетів в бік штурмуючим куртини. Захищалися тільки з трьох боків – від Ворскли треба було підніматися по надто вже крутому і високому схилу. Тут козаки і вдерлися чимось, що на мапі було підписано "дорога".
    Вхід в табір охороняли жовніри, але пройшли їх несподівано просто. Торговець не збрехав: пароль і відгук відпрацювали. Більше нічого не спитали – навіть, звідки вони чи які новини.
    – Дивно це, – прошепотів Заплюйсвічко. – Печінка хоче, щоб ми повернули назад.
    – То ми швиденько, – прогудів Подопригора. – В палатку, беремо криж, душимо Петра – і назад.
    – І Петра? – здивувався Заплюйсвічко.
    – І Петра, – підтвердив Подопригора. – Криж біля нього. То коли ще така нагода буде?
    Палатку знайшли теж просто – в центрі табору, велику, в золоті. Охорона завмерла біля входу, патруль ходив навколо раз на десять хвилин.
    І – тиша.
    – Щось не так, – похитав головою Заплюйсвічко. – Так не може бути.
    – То ж москалі.
    – Тьху! Так. Але не таки вони дурні… Де всі?
    – Вони оці укріплення за добу побудували. Втомилися.
    – Так, мабуть, сплять. Але треба ще перевірити.
    – То часу немає.
    – Так. Але…
    Сітку на них накинули, як тільки шаблі почали різати тканину палатки. Кидали майстри – Заплюйсвічко відразу заплутався. Сіпнувся, отримав удар по голові, повалився на спину.
    Подопригора рвав вузли, гарчав. Перший удар мушкетом по потилиці його не зупинив. Не зупинив і другий. Тільки гарчання ставало зліше, та сітка роздиралася швидше.
    Жовнірів було багато – і Заплюйсвічко вже зрозумів, що торговець був підставним, і форма була якась з позначкою, і пароль-відгук був підставний, про який попередили всі пости…
    Подопригора вже витяг руки з сітки, встав, похитуючись.
    – То підходьте! – рикнув козак.
    – Стріляй!
    – Живцем брати! – наказав офіцер.
    – Та як його візьмеш? Хиба ще пикою ткнути!
    – Ні! Ще пику йому давати! Та він нас усіх древком покладе! Стріляти треба!
    Палатка за спиною Подопригори роздерлася, з неї з'явився хтось височенний – і з розмаху вдарив Подопригору по голові свою тростю.
    Козак ухнув, став на коліна, сів – і завалився на бік.
    – Все самому доводиться робити, – сказав височенний. Нахилився до Заплюйсвічки.
    – Тьху!
    – Люблю хоробрих, – Петро витер обличчя. – Ну що, скажеш, навіщо вас відправили? Що вам потрібно? Чи питати доведеться? Люблю питати хоробрих! – очі Петра полихнули так, що Заплюйсвічко здригнувся.
    – Криж нам потрібен…
    
    – Нам потрібен криж, Тадеуше.
    – Знаю. Але ж Понятовьский подарував його Катерині.
    – Як ми зможемо перемогти без крижа?
    – Руками. Шаблями. Косами, врешті решт. Не перебільшуй його значення.
    – З косами проти гармат?
    – Вашингтон починав в ще гірших умовах.
    – Йому допомагала Франція.
    – Так. Мені казали, завжди, коли починаєш повстання, треба усвідомлювати, що можеш програти, – кивнув Тадеуш. – Якщо не готовий вмерти чи потрапити за грати – краще не бері участь. Щоб потім не плакати, не кричати про зражу. Щоб не злякатися та самому не зрадити. Можливо, ми загинемо. Можливо, потрапимо в полон та нас повісять. Але я знаю точно: якщо не почнемо – не маємо жодних шансів на перемогу.
    Вони виїхали на майдан, стримуючи коней.
    Привітно закричав натовп. Жовніри, озброєні шляхтичі, міщани, де-інде білили світки селян. Кричали здебільшого "Нех жиє!" та "Віват!"
    Тадеуш спішився. Став перед натовпом, озирнувся на ратушу, на небачний за Кам'яницями Вавель. Перемогти б москалів, заїхати наверх на коні, до воріт, зірвати "конфедератку", махнути всьому Кракову, всієї вільної Польщі…
    Колись так воно і буде.
    – Я, Тадеуш Косцюшко, присягаю…
    Натовп замовк. Люди слухали.
    – …ввірену мені владу ніколи не використаю на переслідування будь-кого…
    
    Того дня в Мінську почали переслідувати жінок.
    До того жіночі марші не чіпали, тільки намагалися перекрити рух, не пустити вперед.
    Марійка сподівалась, що цього разу буде також – приєдналася до маршу, обережно притискаючи до себе кофр, пішла з усіма в бік Плошчи, в бік червоного костелу. Спочатку ішли спокійно, з піснями, з плакатами, сміялися.
    Потім почались затримування.
    Потім просто били.
    Марійка була з усіма – бігла, коли "чорні" починали розправу. Відновлювала колонну за якісь час. Знову бігла.
    Кофр, здавалось, не заважав – навпаки, нібито допомагав.
    – А зіграй нам щось, га? – попрохала сусідка.
    – Не можу. Перепрошую.
    – То дай комусь гітару, га?
    – Не можу. Пере…
    – Ну не можеш, то не можеш. Ну що, пішли? Нібито поки що чисто. Вперед!
    Марійці пощастило – її так і не затримали. Навіть не побили.
    В сутінках вона все ж вийшла на Плошчу – хмуру, чорну, перегороджену якимись залізними їжаками з колючим дротом поверх.
    Вона обережно підійшла до червоного костелу. Там, всередині, співали – нібито "Магутни божа".
    Вона не встигла якусь хвилину.
    "Чорні" підійшли до дверей, закрили костел знадвору – і завмерли, обличчями до натовпу, спинами до закритих в храмі людей.
    – Палити будуть, – видохнув хтось.
    – Здурів?
    – Це вони здуріли! Зовсім з глузду з'їхали!
    Марійка знесилено опустилися на сходинку. Поклала кофр на коліна.
    Приготувалася чекати.
    
    Кастусь приготувався чекати, але хлопець, що обіцяв передати лист на свободу, з'явився швидко.
    – Вибачте, що не можу зробити більше.
    – Дякую за те, що робите.
    – Лист з-під шибениці, – прочитав назву хлопець. Здригнувся.
    – Я тобі з-під шибениці кажу, народе, що тоді тільки будеш жити щаслива, коли над тобою москаля вже не буде…
    – Кажуть, якщо б в нас був криж…
    – Багато чого кажуть, не всьому треба вірити. Цього разу не вдалося, бо надто багато добрих людей вирішили, що це не їх справа.
    – Злякалися?
    – Ні, просто подумали, що їх хата з краю. Що їх це не стосується. Що можна і так якось жити. Що, може, так і треба… Іди! Живі. Дочекайся вільної Бєларусі. Та часам згадай про Яську твого, що загинув за правду для добра твого…
    
    – Згинемо ні за що, – позіхнув Подопригора. – То кривдне – хоч би одного спіймав та придушив…
    Починався світанок.
    Заплюйсвічко і Подопригора готувалися до страти.
    – Як думаєш, розстріляють? – спитав Заплюйсвічко. – Чи повісять?
    – Де вони на мене мотузку знайдуть?
    – Так. А може, цей Петро щось придумає. Кажуть, він по цієї справі великий майстра.
    – То вже іде, – позіхнув Подопригора. – То дякую, що мене покликав. Все краще, ніж в траншеї гнити та очікувати на кулю від снайпера. Шкода, що тебе не послухав, треба було відразу назад йти.
    – Так. Але за нами все одно вже стежили, не дали б втекти…
    Підійшов Петро, спираючись на дивний посох – чи то криж, чи то меч.
    – Вивести за редути, – наказав жовнірам.
    – Там наші близько, – шепнув Заплюйсвічко. – Може, втечемо. Та хоч на степ подивимося.
    Подопригора хмуро підкорився – пішов сам. Десяток жовнірів, зі шпагами наголо, з пістолями, окружав козаків.
    Петро крокував за ними, помахуючи крижем, як тростинкою.
    Пройшли лінію редутів – звичайних квадратів валів з ровами перед ними – що перегородили поле від Яковицького лісу до сусіднього. Артилеристи встановлювали пушки на валах, жовніри піднімали бочки з порохом. Від табору везли ядра.
    Потім пройшли ще чотири редути, що тягнулися до шведських позицій, як штопор. Це на них вночі били сокирами. Робота все ще кипіла, два наближалися до завершення.
    – Годі, – вирішив Петро, зупинився кроків за десять від козаків. – Вільні.
    Жовніри перезирнулися – відійшли на кілька кроків.
    Подопригора здвинув брови, про щось задумався.
    – А чи знаєте ви, що цей ваш криж зробили з меча? – поцікавився Петро.
    – Так, – кивнув Заплюйсвічко, вдихаючи на повні груди запах трави, ранку. Життя.
    – А чи знаєте, він ще рубати може? – Петро спробував лезо. – От зараз і перевіримо. На колені!
    – Щоб я, – спохмурнів Подопригора. – Перед якимось москаликом…
    – Тьху!
    – Ну не якимось, я все ж таки цар. Люблю хоробрих, – крякнув Петро. – Станете на коліна – швидко помрете, відразу голову знесу. Інакше…
    – Петро, – зупинив Заплюйсвічко. Прикрив очі. Все. Надихався. Надивився на світ. – Ти кидай пужати. Хочеш – підходь та рубай, чого базікати на вітер?
    Подопригора здвинув брови, нахилився вперед.
    Підібрався Заплюйсвічко. Не повірив, що Петро сам сунеться ближче. Зараз поверне жовнірів, накаже стріляти.
    А може?..
    – Забирайте це, – Петро жбурнув криж під ноги козакам. – Віднесіть своєму зраднику гетьману.
    – То ти знаєш, що криж сам обирає, кому допомагати, – позіхнув Подопригора. – Цей криж ляхам та Литве з бєларусамі служить, більш нікому. А ви там добряче попалили та повбивали. Криж би проти тебе обернувся.
    – Не треба мені ця цяцька, щоб здолати шведів, – усміхнувся Петро. – Я перемогу сам здобуду.
    – А якщо програєш? – прижмурився Заплюйсвічко.
    – А якщо і програю – то сам.
    
    – Я сам вирішую, чи потрібен мені цей криж чи ні!
    – Миколаю Олександровичу, якщо він образиться, ще гірше може стати.
    Могильов, сірий, заляпаний снігом і гряззю, хмуро дивився на двох людей, що сперечалися на невеличкому майданчику перед Ставкою. Над кришами гордо височіла стародавня ратуша, що пам'ятала часи Пора-Леоновича та різню москалів старого Олексія Михайловича, пам'ятала страшенний пожар – помсту його сина Петра…
    – Куди вже гірше? Війна четвертий рік, хлібні бунти, демонстранти… Мені потрібна перемога! Дай сюди!
    Криж вдарив в холодне, брудне каміння.
    На хвилину запала тиша – потім з будинку вискочив офіцер.
    – Революція! – крикнув він. – Ваша величність! В Петрограді озброєне повстання! Демонстранти кричать "Забирайся!"
    
    – Забирайся! – кричали дівчата і хлопці навколо червоного костелу. - Живе Бєларусь!
    "Чорні" не заважали. Чи поки що, чи втомилися.
    До Марійки підсів ксьондз, невисокий, кремезний, років за п'ятдесят. Подивився на дівчину, на кофр.
    – Пані від Тадеуша? – тихо запитав ксьондз.
    – Що?
    – Панна привезла криж?
    – А звідки ви знаєте?
    – О! Він обирав мене тридцять років тому. Я відчував, коли він обрав пана Тадеуша, потім пані. Пані не обов'язково йти в костел. Пані може ударити в землю просто тут.
    – Навіщо?
    – О! Щоб очистити… Він саме для цього обрав панну і доїхав сюди.
    Марійка обережно відкрила кофр. Достала криж. Підвелася. Вдихнула. Підняла важкий криж обома руками – і вдарила в асфальт.
    Нічого не відбулося.
    – Криж допомагає, – кивнув ксьондз. – Але зробити люди мають самі. Іноді це займає роки. На жаль. Іноді швидше.
    "Чорні" біля костелу раптом заворушилися. Відчинили двері.
    Відійшли назад, в темряву.
    
    Темрява відступала.
    Світанок вступав в свої права.
    Подопригора хмуро пилив мотузки об лезо крижа. Заплюйсвічко вже звільнився, розтирав зап'ястки.
    – Навіщо він нам його віддав? Не вірю я йому! Пастка тут якась. Може, він і проти нас обернеться? Шведи ж теж, і ляхів – тьху! – і бєларусів ображали…
    – То віднесемо його гетьману, най він вирішить, – прогудів Подопригора.
    – Так. Але якщо він вирішить не правильно? І що ми, гірші за москалів – тьху! – чи що? Вони без крижа будуть битися, а ми – за ним ховатися?
    Заплюйсвічко подивився на обложену Полтаву, на шведів, яких залишалося тисяч двадцять, втомлених, знесилених після довгих років війни. Озирнувся на редути москалів, після яких тре буде ще штурмувати люнети та куртини… Майже півсотні тисяч жовнірів. Десятки гармат.
    – А якщо ми без нього програємо, а з ним можемо виграти?!
    – То що робити будемо?
    – Ще не знаю.

  Время приёма: 07:44 08.01.2021