14:16 01.11.2020
Вітаємо переможців!
1 Сокира au001 Домовик
2 Дракотик au003 Златопілля
3 Птиця і Фантом au005 Білим по білому


16:22 28.10.2020
Поступила в продажу книга "Зiркоходи". Поздравляем авторов и читателей с этим событием.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 55 (осень 2020) Фінал

Автор: Рись Количество символов: 39849
Конкурс № 55 (осень 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

au002 Непізнане місто


    

    (вільна тема – міське фентезі)
     

    Ярина розсіяно перемішувала цукор у філіжанці кави. Подруга сиділа навпроти, дивилася на неї із співчуттям. На заквітчаній терасі кафе, де вони влаштувалися, монотонно гуділи бджоли, збираючи пізній мед зі строкатих чорнобривців. Та Ярина не звертала уваги на ці ознаки завершення літа.
    Зовсім ніяких зрушень?
    Ніяких… Так і сидить мовчки, дивиться перед собою, нікого не впізнає…
    І лікарі досі нічим не можуть допомогти?
    Досі… Навіть точний діагноз встановити не змогли. Кажуть, лишається тільки чекати.
    Дівчина змахнула зі щоки сльозу.
    Вже два місяці минуло. Не знаю, чи є надія. Мама зовсім у відчай впала.
    Яринко, послухай. Я не просто так запропонувала тобі зустрітися. Я недавно бачилася з одною знайомою, вона розповіла про лікарку, що її родичові допомогла. Може, вона і твоєму татові допомогти зможе?
    Лікарка? – Ярина підняла очі на Олену. – Справжня лікарка чи така, як минулого разу? Ти ж знаєш, я не вірю ніяким знахаркам! Не розумію, звідки стільки шарлатанів взялося останнім часом… Двадцять перше століття на дворі!
    Ні, ні! – Швидко заперечила Оленка. – Це дійсно лікарка, й дуже поважна, навіть докторка наук. В медуніверситеті викладає, справжнє світило!
    Дійсно? – Ярина усе ще дивилася недовірливо. Олена витягла з сумочки та простягнула їй строгу білу візитку. «Невропатолог, доктор мед. наук, Дана Юхимівна Нечай», було написано на ній таким же строгим шрифтом. Ніяких прикрас, вензелів, тільки під написом – ще номер телефону. І все.
    Доктор наук? А чим вона допомогла твоїй знайомій?
    Олена стиснула плечима.
    Я подробиць не знаю, лише знаю, що лікарі не змогли поставити діагноз, і сказали чекати, як і з твоїм татом. А ця лікарка допомогла. Буквально за кілька днів.
    Ярина відчула, як в серці прокидається надія.
    Оленко, дякую! Вибач, що поставилася з недовірою, але якщо ця жінка така потужна лікарка, я до неї негайно задзвоню.
    От тільки… – Подруга ніяково всміхнулася. – Кажуть, вона трішки дивна…
    Ну, думаю, не дивніша, ніж ті ворожки, яких ти мені раніше радила. Ну справді, Олено, ти ж розумна людина, чому ти готова вірити кожному, хто пообіцяє щось надприродне?
    Тому що… Я думаю, що у нашому світі дуже багато непізнаного, Ярино. І це непізнане – воно зовсім поруч з нами.
     

    ***

    Ярина нерішучо розглядала двері кабінету, розташованого в одному зі старих корпусів медуніверситету. Високі, чи не триметрові, вони майже сягали стелі, усе тут було дуже монументальним і навіювало благоговіння.
    Дівчина досі не вірила, що медичне світило так швидко погодилося її прийняти. Щоправда, на початку телефонної розмови лікарка відмовила – сказала, що не має часу, що зможе зайнятися цим випадком хіба через три-чотири місяці. Але Ярина була наполегливою – не зважаючи на заперечення, у кількох словах описала ситуацію з батьком. І наголосила, що невідомо, чи є у них ці три, а тим більше, чотири місяці.
    Лікарка помовчала, тоді пробурмотіла 0442ихенько, наче сама до себе: «Цікаво, цікаво…» А потім запросила Ярину до себе.
    І ось тепер вона стоїть біля цих дверей з непоказною табличкою і не може наважитись постукати. Вона нічого не сказала ані мамі, ані іншим родичам, щоб завчасно не пробуджувати надію. Але сама сподівалася. Дуже.
    Несподівано двері прочинилися.
    Заходьте, Ярино, я якраз вас чекаю! – На порозі кабінету стояла висока літня жінка із суворим обличчям. Ярина швидко окинула її поглядом – незважаючи на поважний вік, лікарка була стрункою й підтягнутою, сиве волосся без сліду фарби зібране в акуратну модерну зачіску. Чомусь Ярині стало приємно, що лікарка не носить на голові важких вузлів, якими часто зловживали старші пані. Вона видихнула і ступила до кабінету.
    Отже, ваш батько вже кілька місяців не розмовляє і нікого не впізнає? Просто після того, як повернувся з роботи?
    Так, але не просто – у той день у нього був складний експеримент. Мій батько – фізик, він працює у науково-дослідному інституті, і до цього експерименту готувався кілька місяців. Розпочали роботу разом з колегами, але у той вечір тато залишився в лабораторії сам. Він часто працював до ночі, ми з мамою вже звикли. А тоді… Колега, який працював у сусідньому відділі, розповів, що почув звук, ніби від вибуху і одразу прибіг в лабораторію. Але нічого критичного не побачив – прилади працювали, не було ні диму, ані вогню. Втім, батько видався йому дивним – він дуже загадково посміхався. Колега спитав, чи все добре, батько запевнив, що все гаразд, що він зробив пробний запуск нового приладу і переконався, що все працює. Щодо вибуху сказав, що з таким звуком ввімкнулося обладнання, от і все. Вони ще хвильку поговорили, а тоді колега повернувся до власної роботи. А коли батько прийшов додому, то сів за стіл і завмер… І з того часу не промовив ані слова. Їсть, ходить, лягає спати, прокидається – як автомат… Нікого не впізнає, з дому не пробує виходити. До лікарів мама водить його попід руки…
    А що сказали медики?
    Ярина простягнула лікарці пухлу теку з історією хвороби. Дана Юхимівна швидко переглянула документи.
    Бачу, ви зверталися до різних лікарів. А чи не пробували піти до якогось… Гм… Нетрадиційного спеціаліста?
    Ярина обурено насупилася.
    До ворожки, наприклад? Ні, пані, я реалістка та раціоналістка, вірю в доказову медицину, а не у надздібності шарлатанів. Обидва мої батьки – вчені, а я навчаюся в аспірантурі, сподіваюся теж стати дослідницею. І я більш ніж впевнена – тато би не схвалив таких дій по відношенню до себе.
    Розумію, розумію, – професорка неуважно покивала головою, продовжуючи читати історію хвороби. Щось на знімках МРТ притягнуло її увагу, вона встала і приклала темну плівку до матового світильника на стіні. Запанувала мовчанка.
    Ярині дуже хотілося спитати, що саме побачила лікарка, що вона думає, чи є надія? Але вона стрималася. Тим часом професорка витягла ще кілька знімків і поставила їх поруч з першим. Вона щось бурмотіла собі під ніс, і Ярина затамувала подих.
    Гаразд! – Дана Юхимівна вимкнула прилад і кинула знімки на стіл, вони впали з різким звуком, схожим на постріл. Ярина підскочила від несподіванки. – Думаю, я знаю, чим можна допомогти.
    Справді? – Дівчина не могла повірити щастю. – А що з ним…
    Та лікарка її перебила.
    У мене зараз, на жаль, обмаль часу.. Але я приймаю також у своєму приватному кабінеті. Приходьте до мене завтра ввечері і ми продовжимо розмову. Якщо ви не проти, я поки що залишу історію хвороби у себе. – Професорка простягнула Ярині ще одну візитку, таку ж строгу, але цього разу чорного кольору. На ній, крім номеру телефону, була вказана ще й адреса.
    Так, обов’язково прийду! А батько? Його привезти?
    -Поки що ні, завтра про все поговоримо, – Тон жінки став таким, що Ярина зрозуміла – їй слід негайно звільнити кабінет. Вона попрощалася і вийшла, стискаючи у руці картонний прямокутник візитки. 
     

    ***

    Другі двері були такими ж монументальними, як і в корпусі медуніверу.
    Однак, щоб добратися до них, Ярині довелося поблукати. Бічні вулички, які були зовсім поруч із центральним проспектом, кружляли, повертали у несподіваних напрямках, заплутували. Навігатор в телефоні кілька разів провів дівчину крізь півкруглі брами прохідних дворів. І хоч синеньке кружальце, що показувало її місцезнаходження на електронній мапі, блимало десь поруч зі знайомими вулицями, Ярина була впевнена, що нізащо не знайшла би потрібний будинок без підказок.
    Їй довелося зайти у непримітну браму, пороздивлятися номери на поштових скриньках, піднятися на другий поверх і знову спуститися у майже підвальне приміщення. І от вона стояла біля цих дверей. Тільки, на відміну від перших, на них не було таблички. 
    Ярина натиснула кнопку дзвоника. Десь далеко в глибині приміщення пролунало глухе «баммм» і двері розчинилися. На порозі стояла Дана Юхимівна, але вона виглядала тепер зовсім інакше. Жінка зараз здавалася грізною, а не поважною, її розпущене сиве волосся спадало на плечі, і Ярина мимоволі подумала, що вона схожа на відьму.
    Проходь, дитино, – Сказала професорка. Ярину навіть не здивувало і не покоробило фамільярне звертання.
    Добрий вечір, я…
    Заходь, заходь, нам багато що треба обговорити, – лікарка відступила від дверей і Ярина зробила крок усередину. Приміщення зовсім не було схоже на приватний кабінет лікаря – ані світлої приймальні, ані медсестри на рецепції… Темний передпокій, у якому ледве виднілася вішалка для одягу. Ярина відчула наростаючу тривогу.
    Ходімо! – жінка крокувала вглиб помешкання, довга сукня розліталася навколо її стану. Коридор був таким же темним, як і передпокій. Нарешті лікарка відчинила двері вглибині і звідти полилося світло. Ярина ступила до кімнати.
    Ох… – Тільки і змогла вимовити вона. Авжеж, було чому здивуватися. Це зовсім не був кабінет лікаря. Натомість дівчина опинилася у кімнаті, де можна було запросто знімати фільм про чаклунів.
    Вздовж стін стояли шафи, зайняті, в основному, книгами. Лише на одному великому стелажі розташувалися колби та скляні баночки з якимись порошками і ще чимось, що плавало у рідині. Ярина придивилася і бридливо відступила – з одної банки на неї витріщалася мертвими очима заспиртована ящірка, у іншій плавало щось, підозріло схоже на ембріон, можливо людський. У кімнаті пахло сушеними травами, що висіли пучками під стелею. І ще чимось ледь знайомим, хімічним, ніби тут тільки що проводили наукові досліди.
    «Вона трішки дивна», – згадала Ярина слова подруги. Нічого собі, трішки… Отак підступно Олена знову відправила її до ворожки?
    Так, – рішучо сказала дівчина. – Я вже все зрозуміла. Допомогти моєму батькові ви не зможете, я йду, до побачення!
    Зачекай, дитино, – голос лікарки (чи хто вона була) прозвучав так владно, що Ярина зупинилася. – Знаю, що ти не віриш у будь-що, що не можна пояснити науково. Розумію, чому. Але, на жаль, доведеться повірити. Бо твій батько, не знаючи сам, зруйнував захист нашого світу, і те, що вийшло звідти, захопило його свідомість. Воно поки що призвичаюється, придивляється до світу, в якому опинилося. Але вже дуже скоро воно почне діяти. І тоді…
    Що – тоді? Ви мене за дитину маєте, чи що, я вам не… – Та вона не встигла договорити.
    Твій батько помре, а зло, яке він випустив, захопить наше місто, – Дана Юхимівна промовила це так розпачливо, що Ярина завмерла. Батько помре? Чому? Чому ця жінка так вважає?
    Вона повернулася. В очах лікарки (чи то відьми?) стояли сльози.
     

    ***

    Ярина тонула у глибокому шкіряному кріслі, стискаючи в руках горня з гарячим чаєм, що пах чебрецем та м’ятою. Та не наважувалася зробити хоч би ковток.
    Сучасні люди не вірять у магію, у існування чарівників, але ми існуємо. Так, багато з нас живе, як звичайні люди, займаються медициною чи наукою, зцілюють людей, роблять відкриття… Так легше сховатися і не викликати зайвої уваги до себе. Але… Розумієш… Крім зцілення та магії у нас є ще одна важлива мета – захищати цей світ, Ярино. Від тих, хто може пройти крізь тонку межу між нашим світом та іншими. На жаль, за твоїм батьком недогледіли. Його досліди виявилися руйнівними для цієї межі, і те, що живе поруч, проникло у наш світ.
    Ярина слухала, але не усвідомлювала цих слів. У вухах стукало лише одне: «твій батько помре», і ця жахлива фраза заважала почути будь-що інше.
    Ви можете його врятувати? – Нарешті витиснула вона. – Ви можете допомогти бодай чим?
    Жінка зітхнула.
    Я можу, але… За це доведеться заплатити немалу ціну.
    Скільки? У нас є гроші, в крайньому випадку – продамо квартиру, аби тільки він жив!
    Лікарка похитала сивою головою.
    За це я не беру грошей. Справа не в тому. У мене немає усього, щоб допомогти, для цього треба піти до Хранителів. Тих, хто береже цей світ. Але… Я сама не можу. Моє прохання не допоможе, це мусиш зробити ти. А для цього мусиш повірити, що світ не такий, яким ти звикла його сприймати, це і є твоя ціна. Мусиш визнати, що у цьому світі є непізнане, і воно завжди поруч.
    Здається, Олена сказала щось таке ж, чи майже таке. Та Ярина відкинула цю думку.
    Чому саме я? – Промовила ледь чутно – губи відмовлялися ворушитися.
    Бо ти його донька. Бо саме ти звернулася по допомогу. Якщо хочеш врятувати батька – мусиш діяти.
    А якщо я… не зможу?
    Жінка стиснула плечима.
    Гадаю, Хранителі все одно втрутяться. І маю надію, що світ вони врятують. Але твого батька – навряд. А у гіршому випадку… – Вона не договорила.
    «Все це якась маячня, – мляво подумала Ярина. – У це не варто вірити, тому що… Зрештою, я не хочу в це вірити!»
    Але вголос промовила інше:
    Що я маю зробити?
     

    ***

    …Вхід туди лежить крізь старий колектор підземної річки. Знаєш, як туди потрапити? За Оперним театром на проспекті є кілька входів – на перший погляд, звичайних люків. Але там можна увійти. Я дам тобі мапу, відмічу входи. Але звісно, просто так ти там нічого важливого не побачиш. У колекторі постійно вештаються дигери, і якби не захисна магія, вони б давно знайшли Хранителів. Ріка закута в бетон, по її берегах можна йти. І дивися – ось тут… – Жінка тицьнула акуратним червоним нігтем у мапу, яка наче нізвідки з’явилася на столі.
    Тут ти побачиш браму, – провадила далі лікарка. – Хоча… Ні, не побачиш, але це можна виправити. Я дам тобі дещо, вип’єш перед спуском. – Поруч з мапою з’явилася пляшечка з густою рідиною підозрілого брудно-зеленого кольору. – І коли проковтнеш –побачиш. Ось тобі ключ, – до пляшечки додався ще й масивний металевий ключ з вигадливим плетивом на кованій голівці. – На брамі буде схожий візерунок, дивися, не сплутай, бо заблукаєш. Коли відкриєш браму – знайдеш Хранителів. Скажеш, що я тебе прислала. І ще – я напишу для них листа, щоб вони зрозуміли, в чому суть. А вони дадуть тобі те, що допоможе зробити ліки і вигнати зло, що оселилося у свідомості твого батька. Розумієш? Ярино, ти чуєш мене?
    Ярина кивнула, відсторонено дивлячись на лист, який так само, як і всі попередні предмети, нізвідки з’явися на столі. Лист цілком відповідав обстановці – щільно згорнутий сувій чи то пергаменту, чи цупкого паперу. «Я сплю, – тупо думала вона. – Я просто сплю, або п’яна… Чи надихалася ефіру у лікарні. Я ж була у лікарні, правда?»
    Ярино? Ну гаразд. Ти все згадаєш, коли опинишся там. Тільки вдягнися якось… зручно. Щоб одягу не було шкода. І йди вночі, звичайно, інакше тобі не дадуть спуститися в колектор. Йди, дитино, хай потаємні сили нашого світу допоможуть тобі!
    Дівчина не зрозуміла, як вона опинилася на вулиці. Просто раптом виявилося, що вона більше не сидить у кріслі, а стоїть у провулку, який виходить просто на центральний проспект. В руці вона тримала мобільний і маленьку сумочку, якийсь старовинний ридикюль. Ярина зазирнула всередину: сувій пергаменту, великий ключ, маленька пляшечка, згорнутий лист паперу, вочевидь, мапа. Ну так, всі артефакти при ній, можна лізти до дідька в пекло… Ярина зробила кілька непевних кроків, потім ще кілька… І за хвильку опинилася на проспекті.
    Оперний театр сяяв яскравою нічною підсвіткою, шумів фонтан, біля нього, як завжди, гомоніли, розважалися, спілкувалися люди. Лунала музика і дівочий сміх, осторонь хтось співав під гітару. Звичайний шум звичайного вечора в улюбленому місті…
    Ярина ніби прокинулася. Глянула на сумочку в руці, скривилася бридливо. Серйозно? Вона має повірити – у що? В магію? Чарівників? Лізти в колектор Полтви? Ще й випити якусь отруту перед тим? Авжеж, знайшли дурненьку. Добре, хоч у цій хаті вона так нічого не випила, навіть чаю, просто гріла руки об горня. Бо ймовірно, вже б була отруєна.
    Вона озирнулася, рішучо підійшла до найближчого смітника і кинула у нього сумку.
    От і все, я йду додому! – Сказала вголос.
    Телефон у її руці голосно задеренчав, дівчина ледь не впустила його від несподіванки.
    Слухаю! Мамо?
    Голос на другому кінці лінії захлинався риданнями.
    Доню, де ти? Татові стало гірше… Його забрали в реанімацію! Кажуть що… Що надії практично немає. Я у лікарні з ним, чуєш, доню?
    Ярина безсило опустила телефон.
    «…Доведеться заплатити немалу ціну… Повірити, що світ – не такий..»
    А якщо вона повірить? Тоді – що?
    Вона озирнулася. Повернулася до смітника, схилилася над ним. Краєм ока побачила, як гарно вдягнута жінка, що проходила повз, сахнулася від неї, пробурмотіла щось зневажливо. Ну так, це вона, Ярина, реалістка та раціоналістка, а ще – аспірантка й майбутня дослідниця, риється у смітнику. Щоб витягнути з нього мішечок з магічними артефактами…
    Залишилося тільки дочекатися ночі.
     

    ***

    Вона так і не зрозуміла, як змогла підняти важезну кришку люка. Не виключено, що таємні сили, про які казала Дана Юхимівна, вже почали їй допомагати. Знизу пахнуло сирістю, але на диво, жахливого запаху каналізації не було. Натомість пахло… Пивом? Здається, так…
    Ярина присвітила собі телефоном. Металеві скоби, брудні та іржаві, спускалися у темряву. Ч-чорт… Дівчина відчула себе Алісою, що спускається у кролячу нору. Ну, десь так це і було.
    Вона перекинула сумки – ту, що дала лікарка і свою власну, через плече. Потім згадала про пляшечку. Пити чи ні? Ярина витягла флакон, придивилася уважно. Вона й не здивувалася б, якби побачила напис «Випий мене!» Повагалася ще хвильку… Відкоркувала й випила.
    Рідина виявилася приємною на смак, схожою на м’ятний лікер… Ярина облизнула губи і зробила крок у порожнечу.
    Нога ковзнула по слизькій скобі, і дівчина згадала, що вона – у босоніжках на підборах. Ну так, у неї ж не було часу переодягнутися в інший одяг, взяти зручне взуття… Потягнула на себе масивну кришку, та з грюкотом стала на своє місце і Ярина відчула, ніби за нею закрилася пастка. 
    Тримати телефон не було чим, і вона почала спускатися майже у повній темряві, лиш згори, крізь маленькі отвори у кришці пробивалося світло ліхтарів – навіть не світло, а натяк… Далеко внизу шуміла вода, і тільки це дозволяло орієнтуватися у відстані. Спускатися на підборах було жахливо незручно, Ярина подумала, чи не скинути взуття, але потім уявила, що піде вздовж Полтви боса… І не стала. Добре, хоч босоніжки міцно трималися на нозі ремінцями.
    Скоби закінчилися, і вона змогла дістати мобільний. Добре, що заряду ще багато, але якщо часто вмикати ліхтарик, батарея швидко розрядиться… Ярина вирішила світити лише у випадку необхідності.
    Світло ліхтарика вихопило кам’яну арку, порослу мулом та сольовими відкладеннями. Під нею текла каламутна вода, обрамлена вузькими берегами, брудними й слизькими навіть на вигляд. Ярина глянула на свої модні босоніжки і уявила, як вони виглядатимуть після подорожі каналізацією. «Доведеться їх викинути, але, сподіваюся, вже нагорі», –  подумала сумно.
    Вода шуміла, колектор вів углиб, десь попереду завертав. Ярина згадала, як їй багато років підряд снилися жахливі сни – ніби вона губиться у темних тісних коридорах, як вони поступово звужуються, стискають плечі, як їй бракує повітря і вона починає задихатися… Зазвичай тоді вона з криком просиналася. Зараз сон відбувався насправді, у найгіршому своєму втіленні, і прокинутися не було шансів. Вона глянула вперед – перед поворотом колектор справді звужувався. Дівчина судомно вдихнула вологе тепле повітря. Озирнулася до вертикального лазу, крізь який спустилася, глянула вгору: десь там блимнули дві маленькі обнадійливі зірочки, наче ваблячі очі – отвори у кришці люка. Рішучо відвернулася – якщо вже вв’язалася в цю історію, треба рушати далі. Вже пізно повертати назад.
    Ярина ступила крок.
    Вона рухалася обережно, як лиш могла. За поворотом колектор розійшовся на два ходи, Ярина спантеличено спинилася. Згадала про мапу, витягла її. Ага, Дана намалювала, куди йти – направо, тоді вліво, тоді прямо, тоді знову направо… А там вже можна виглядати браму. Нічого складного.
    Дівчина рушила далі, ослизаючись на мулких плитах. Ліхтарик вихоплював з темряви то купи бруду, то засмічені грати, то криві написи на стінах – мабуть, сліди блукань дигерів. Алісі в її колодязі траплялися явно цікавіші речі…
    Один поворот, другий… Вона хапалася то за стіни, то за металеві скоби, що де-не-де стирчали з кам’яної кладки. І от… По відчуттях, вона вже у потрібному коридорі.
    Ярина зупинилася, перевела дихання. Хотіла розгорнути мапу, та побачила, що руки всі покриті бридким слизом. Її занудило. Дівчина глянула вниз – улюблені світленькі джинси теж бруднючі. Ну, втрачати нічого. Ярина витерла руки об джинси.
    Так… На карті це місце десь тут. Тільки де? Дівчина почала озиратися, освічуючи стіни довкола ліхтарем вже зовсім брудного мобільника. От, спереду є брама, тільки чи та, що треба? Вона наблизилася, придивилася… Ковані грати з химерним візерунком, майже чисті, майже неіржаві. Ключ, який дала їй Дана, важко повернувся у замковій шпарині. Щось клацнуло, і раптом по кованих вигинах пробігло легке синювате сяйво, зібралося довкола ключа, спалахнуло яскраво. Двері відчинилися, Ярина затрималася на мить, а тоді рішучо ковзнула всередину.
     

    ***

    Дівчина зупинилася, вражена. Перед нею простирався не просто тунель колектора – широка довга зала тягнулася далеко вперед, освітлена примарними ліхтарями. Полтва, набагато чистіша, ніж перед дверима, текла посередині, обрамлена акуратними берегами. Арка над нею, теж чиста, без мулу, була викладена дивовижною мерехтливою мозаїкою. Ярині пригадалися термальні купальні в Будапешті – тут було так само гарно і пишно, й так же волого і парко.
    Від стіни від’єдналася висока фігура, рушила їй назустріч. Незнайомець у кілька кроків опинився поруч.
    Хто ти, чужинко? І як сюди попала? – голос чоловіка звучав глухо, наче з-під землі. Ярина здригнулася.
    Я… Мене прислала Дана. Дана Юхимівна. Ось, – вона незграбно полізла брудними руками у сумочку, витягла темний сувій. – Ось лист!
    Чоловік глянув на сувій, але в руки його не взяв. Поманив рукою і рушив вглиб зали, Ярина ступила слідом. Незнайомець підвів її до непримітних дверей збоку, прочинив їх, галантно пропустив дівчину вперед.
    Командор, тут посланниця від Дани.
    У великій кімнаті, доволі сильно схожій на кабінет Дани Юхимівни, стояв величезний стіл, за яким сидів похмурий темноволосий чоловік. Різкі риси обличчя із глибокими зморшками робили його схожим на кам’яну скульптуру.
    Ярина відчула дивне бажання вклонитися йому, але стрималася. Лише кивнула, а тоді підійшла і мовчки поклала лист на стіл. Чоловік так само мовчки взяв сувій, розгорнув і почав читати.
    Дівчина роздивилася кімнату. Тут теж стояли книжкові шафи, але було помітно, як сильно книги страждають від сирості – багато з них втратили і форму, й написи на корінцях. На столі, натомість, не було ані паперів, ані черепа, на ньому розташувалися розсипи кристалів – поодинокі й у друзах, прозорі й молочні, різних кольорів, вони світилися зсередини м’яким світлом, і його відблиски створювали на різкому обличчі Командора химерні тіні.
    Чоловік відклав лист.
    Отже, це саме твій батько впустив демона до нашого світу.
    Так… – Ярина відчула себе винною, ніби це особисто вона зробила таку дурницю. – Ви допоможете йому? Він помирає… – Останнє слово далося їй з великим зусиллям.
    Зло має бути знищене! – Рішучо сказав чоловік. – Є лише один шлях – знищити й винуватця, бо примара живиться ним.
    У грудях дівчини все обірвалося. Вони хочуть вбити її батька?
    Ні! Він же не знав!
    Командор урвав її.
    І ти вважаєш, що через це він не має бути покараний? Просто тому, що не знав? Співчуваю, але вбити зло без носія практично неможливо. До того ж, наші воїни вже вирушили. Я не можу відкликати наказ.
    Благаю вас, – Ярина відчула, як обличчям заструменіли сльози. – Він же мій батько, я на все була готова, я прийшла сюди, не злякалася… – Вона розуміла, що це надто непереконливий аргумент. – Дана Юхимівна сказала, що якщо я заплачу свою ціну, то вона зможе його врятувати!
    Дана, можливо, і змогла би. Але у мене немає того, за чим вона послала тебе. Їй потрібен елемент життя, і не у моїй владі дати тобі його. Він є лише у Прадавнього. А його ніхто не сміє турбувати без потреби.
    Але ж потреба є! Ви ж самі казали, що світ – у небезпеці!
    З цим ми поки що можемо справитися самі. Я не потурбую Прадавнього.
    Ярина розридалася вголос. Вона не уявляла, як переконати цього суворого чоловіка.
    Батьку, допоможи їй, прошу тебе, – пролунав голос. Ярина озирнулася.
    Високий, такий же похмурий юнак стояв у дверях позаду неї. Обличчя Командора потемніло ще більше.
    Не втручайся, прошу тебе!
    Я прошу тебе, як твій син, – мовив хлопець, і Ярині здалося, що ці слова мали якесь особливе значення.
    Командор піднявся з-за столу, підійшов до юнака. Ярина була вражена його зростом – головою він ледь не сягав стелі.
    Послухай. Я не можу розбудити Прадавнього, бо ми здатні впоратися й самотужки. До нього міг би звернутися той, кого це стосується безпосередньо, – Він коротко глянув на Ярину. – Дівчина могла би його просити, але не я. Та вона не знайде дороги і згине у глибині печер.
    Я можу піти з нею. Вдвох ми дійдемо.
    Ярині здалося, що обоє вони – і Команлор, і вона однаково витріщилися на юнака.
    Чому? – Видихнув чоловік.
    Я хочу допомогти.
    Чоловік кілька секунд пильно вдивлявся в очі сина. Ярина завмерла, намагаючись не рюмсати й навіть не дихати.
    Гаразд, – Командор різко відвернувся. – Якщо хочеш – йди. Та пам’ятайте – загін вже вирушив, – він глянув на масивний годинник на стіні. – Майже годину тому. У вас є… Чотири години. На все. Більше я не зможу їх втримувати. Ти розумієш?
    Так, батьку.
    То йдіть, – він не озирнувся. Ярині здалося, що його плечі опустилися, наче під важким тягарем.
     

    ***

    Думаю, тобі варто перевдягнутися, – сказав юнак. Вони зайшли у невеличку кімнату, хлопець порився у шафі. – Ось, я знайшов дещо. Не надто модно, але має бути зручно. Залишу тебе на кілька хвилин. – І він швидко вийшов.
    Одяг був завеликим на неї – джинси, футболка, кросівки, все було явно чоловічим, але чистим і точно зручнішим для підземелля, ніж її власний, до того ж майже знищений наряд.
    Ярина вийшла у велику залу. Хлопець теж не гаяв часу – перевдягнувся і спакував невеликий рюкзак.
    Ти готова? – Ярина кивнула. – Маєш ліхтар?
    Ярина витягла свій мобільний і з жалем зрозуміла, що він таки розрядився. Юнак простягнув їй туристичний ліхтарик на чоло:
    Думаю, цей буде зручніший.
    Дякую!
    Ярино… Ти ж не впізнала мене, так?
    Дівчина здивовано глянула на юнака. А мала впізнати? Придивилася уважніше.
    Владе?
    Отакої… Вона зовсім не очікувала зустріти тут будь-кого знайомого, а тим більше Влада.
    Владислав вчився разом з нею на хімічному, але був відлюдькуватим, майже не спілкувався з однолітками. Студенти вважали його зарозумілим – він вчився дуже добре, був одним з найкращих на потоці. Багато хто вважав, що він саме тому тримається осторонь. Але, виявляється, причина була зовсім не в тому…
    Ярина була впевнена, що після завершення навчання Влад поступить в аспірантуру, але він зовсім зник з поля зору і навіть не прийшов на зустріч випускників через рік. Одногрупники вирішили, що він поїхав працювати за кордон, були впевнені, що він непогано влаштувався.
    А тепер вони зустрілися у найнесподіванішому місці, яке лиш можна уявити.
    Ярина виринула зі спогадів і побачила, що Влад дивиться на неї з легкою посмішкою.
    Не очікувала?
    Як тобі сказати… Я взагалі не очікувала тут хоч когось зустріти.
    Він кивнув. Ярина крадькома глянула на хлопця – з часів універу він зробився похмурішим і навіть серйознішим на вигляд. Ну, це й не дивно в такому місці…
    Ідемо, у нас зовсім мало часу.
    І вони рушили.
     

    ***

    Гарна мозаїчна арка, до якої вони підійшли, вела до різких сходів униз. Ярина непомітно зітхнула – знову вниз, знову якісь вузькі ходи. Однак вголос не сказала нічого. З другого боку – тепер у неї є провідник, а це точно полегшує задачу.
    Вони спускалися так довго, що Ярина знову згадала Алісу у Дивокраї: «Мабуть, ми уже наближуємося да центру Землі!» Нарешті опинилися у довгому коридорі. Тут вже не було світла і їм довелося йти далі з увімкненими ліхтарями. Здавалося, що кам’яні стіни довкола – абсолютно чорні, вони не відбивали світло, а ніби поглинали його, крали, ковтали.
    Ще одні двері. Великі, цього разу кам’яні, знову з химерними кованими візерунками. На них не було замка, натомість у центрі дверей дівчина побачила металеву пластину у формі долоні. Влад приклав до неї руку. І двері відчинилися.
    Немає нічого нового у цьому світі, – Промовив хлопець. Ярина труснула головою, змушуючи себе оговтатись.
    Нічого собі, оце так технології…
    Насправді – магія, нічого особливого.
    «Нічого особливого, просто магія… Звучить цікаво!» – Ярина ступила слідом за хлопцем у чорний отвір за дверима.
    Тут вже не було залів. Була печера з безліччю ходів, що розбігалися в усі боки. Зі стелі звисали блискучі сталактити, Ярина мимоволі згадала печеру Кришталеву, яку відвідала колись з екскурсією – ця була доволі подібна.
    І куди далі? – спитала вона, ніби зовсім тихо, але луна повторила за нею на усі голоси: «Куди далі, куди далі, куди далі…» Здавалося, звук тікав в глибини коридорів, і доносився здалеку, поки зовсім не стих.
    Влад хитнув головою, приклав палець до вуст. Витягнув з рюкзака карту.
    Ви не підете далі! – роздався голос. Від нього, як не дивно, не було луни.
    Ярина підняла голову – просто на неї дивилося мінливе страшне обличчя, що нагадувало то людину, то звіра, то незрозумілого монстра. Дівчина схопила Влада за руку. Той ступив вперед.
    Хто ти? І яке маєш право забороняти нам? – Спитав голосно.
    Право того, хто володіє вашим світом!
    Влад засміявся.
    На щастя, це не так і навряд колись так буде.
    Але я можу не пропустити тебе, чарівниче!
    Якби міг, то вже зупинив би мене. А не вів би розмови. Що ти хочеш від нашого світу?
    Обличчя монстра перемінилося, розтеклося попід стелею, затремтіло.
    Вла-а-ади… Ї-і-іжі… Ви такі смачні, люди, чарівники, ваша сила, ваша плоть – такі смачненькі для мене!
    Обличчя знову зібралося докупи, нависло над магом, ніби лиш очікувало дозволу накинутися, поглинути юнака, зжерти… Ярині здалося, що з його пащі крапає слина, та це були лише краплі води зі сталактитів.
    Ми не будемо твоєю їжею, демоне! Повертайся туди, звідки прийшов!
    У руці чарівника блиснуло щось, тонкий довгий промінь уп’явся в обрис істоти, він затремтів і почав стрімко зменшуватися, поки не перетворився на світлову крапку.
    Тобі доведеться вигадати щось потужніше, ніж ці дитячі іграшки, якщо хочеш протистояти мені! – Прошипів голос. Крапка згасла.
    Ти переміг його? – Ярина схвильовано дивилася на Влада.
    Та якби ж то… Він правий, щоб прогнати його, треба щось значно більше, – Маг перевів погляд на свою руку і Ярина побачила, що джерелом променю був камінь у перстні на його пальці. Дівчина згадала світні кристали на столі його батька – камінь був дуже схожим.
    Але… Чому він тут? Він вже вийшов назовні? А що з моїм татом?
    Ні, Ярино, це лише зображення, проекція. Ну, ніби він подзвонив нам на мобільний, розумієш?
    Вона не уявляла, як це може бути, але кивнула. Не було часу на вияснення деталей.
     

    ***

    Вони йшли далі поміж сталактитів, раптових проваль, озер з різнокольоровою водою. Часом доводилося пригинатися або майже повзти, часом – протискатися боком через вузькі щілини.
    Ми прийшли, – раптом хрипко промовив Влад. Ярина глянула вперед – ще одні двері, цього разу прочинені. За ними – невеликий зал, в стінах якого сяяли, блимали, переливалися усіма кольорами веселки гострі кристали.
    Посеред залу стояв… Трон? А на цьому троні сидів чоловік.
    Ярина завмерла. Вона усією шкірою відчула урочистість моменту. Чоловік більше скидався на примару чи муміфіковані рештки – висохла шкіра, витончені кінцівки, здавалося – через нього навіть проглядається дальня стіна печери. Втім, весь він справляв враження величної людини. На голові сяяла корона, прикрашена такими ж кристалами, як на стінах, як на перстні Владислава.
    Ваша величносте! – Схвильованим голосом мовив Влад. – Мій Прадавній королю, ми смиренно просимо вас про допомогу!
    Постать на троні повільно розплющила очі. Вони спалахнули яскравим зеленим світлом.
    Сподіваюся, ви перервали мій сон не з власної примхи? Чи поважна у вас причина?
    Голос був тихий, наче шелест. Ярині подумалося, що цей прадавній король сидить тут століття за століттям, спить, бачить сни… І от прийшли звичайні люди і будять його. Хтозна, як він відреагує?
    Зло проникло у наш світ крізь завісу, мій королю. Нам потрібна ваша допомога.
    Проникло знову? Чому ви не можете впоратися самі?
    Мій королю, ми просимо тебе врятувати життя тому, хто необачно впустив це зло.
    Хто ж цей зловмисник?
    Влад озирнувся на Ярину, кивнув.
    Ваше величносте, це мій батько. Я прошу вас, врятуйте йому життя!
    Король перевів на неї свої пронизливі очі.
    Хіба можна вибачити того, хто розірвав завісу? Він має заплатити за свій злочин!
    Але він не знав!
    Незнання не позбавляє відповідальності, дівчино. Хіба ти не розумієш цього?
    Але… Він мій батько!
    Яке це має значення для усіх істот нашого світу?
    Ярина відчула, як з очей знову полилися сльози. Що ж їй робити тепер?
    Королю, я прошу за нього… Чи можу я зробити щось, щоб його врятувати?
    Що ж… Усе має свою ціну, і ти, звісно, можеш її сплатити. Але ціна немала.
    Що ж це?
    Вона згадала, що сказала їй Дана Юхимівна: «Ти мусиш повірити, що світ не такий, яким ти звикла його сприймати». Але ж вона повірила, вже повірила, вона пішла на усю цю авантюру, пройшла крізь найтемніші підземеллі, і от вона стоїть тут… Хіба це не свідчить, що вона сплатила свою ціну?
    Король пильно глянув на неї.
    Життя – за життя, – Коротко сказав він.
    Ярина скам’яніла.
    Життя? Моє життя?
    Отже, ціна була зовсім іншою. Їй не доведеться ніколи піднятися нагору, вдихнути свіже повітря, побачити улюблене місто. Обійняти маму і батька… Батька?
    Згода, – Сказала вона хрипко.
    Влад поруч з нею коротко охнув.
    Ярино, зачекай! Що ти робиш? У тебе все попереду, а твій батько вже прожив немало! Думаєш, він би зрадів, якби дізнався, що ти загинула, щоб його врятувати?
    Усе має свою ціну, – пересохлими губами дівчина повторила слова короля. – Я готова сплатити таку.
    Послухай, ти зараз просто під враженням усього, що сталося, але ж… Якби це була ціна за порятунок усього світу, але ж ні! Зупинися, благаю тебе! – Чарівник схопив її за руку і Ярина відчула, як він тремтить усім тілом.
    Я вже вирішила, Владе. Хай буде так.
    Вона ступила крок до короля, та Влад заступив її.
    Мій королю, я не можу допустити цього, це надто висока ціна. Візьми моє життя!
    Твоє? – Король перевів погляд на юнака. – Але ж цей чоловік чужий тобі. Хіба ти можеш віддати життя за того, кого не знаєш?
    Я віддам життя не за нього, а за дівчину, яку привів сюди. Життя – за життя, так? Вона платить життям за життя свого батька, а я – життям за її життя. Хіба це не достойна ціна?
    Ярина могла б поклястися, що у відсторонених очах короля промайнула цікавість.
    Достойна. Тільки от – чому? Чому ти готовий віддати життя за неї?
    Причина не має значення.
    Ти готовий віддати життя, та не наважуєшся назвати причину, чарівниче? Кажи, інакше я прийму заміни.
    Я… Я кохаю цю дівчину.
    Король задоволено хмикнув і знову перевів погляд на Ярину. Вона стояла, ошелешена. Влад кохає її? Їй не могло і в голову прийти, що відлюдькуватий Влад може бути закоханим, а тим більше – у неї. Але часу думати про це було.
    Владе, послухай… Ти не можеш цього зробити. Ти Хранитель, ти захищаєш цей світ, а хто я? Звичайна дівчина. Наші життя не рівноцінні.
    Ярино, твоє життя набагато цінніше за моє. Ти проживеш його повністю, ти багато чого зможеш досягти. Ти побачиш світ, можливо, зробиш важливі відкриття в науці. А я все життя проведу тут, під землею, не виходячи на світло. Ніхто навіть не знає про моє існування, а ті, хто знав – забули. Навіть і ти забула мене, чи не так?
    Але ж ти Хранитель!
    Хранителів багато, а ти… Лише одна.
    «Це добрий вихід, – промайнуло в голові у Ярини. – Батько буде врятований, я повернуся додому, обійму його, а потім проживу довге щасливе життя… Влад правий – нагорі вже ніхто його не пам’ятає. А тут… Йому знайдуть заміну.»
    Вона ступила ще крок до короля, глянула йому у вічі.
    Королю, схоже, у мене є більш ніж одна причина віддати тобі своє життя. Бо я хочу врятувати і батька, і Влада. А значить, мої причини вдвічі поважніші!
    Ярино, ти не можеш! – Крикнув Влад, і підземною залою розкотилася дзвінка луна: «Можеш, можеш, можеш…»
    Годі, – тихо сказав король, і одразу замовкли усі, навіть луна.
    Ярина глянула на нього, боячись побачити його розгніване обличчя, та король усміхався.
    Я щасливий, що у світі й далі народжуються люди, готові пожертвувати собою заради порятунку інших. Значить, цей світ усе ще гідний існування.
    Він піднявся, і Ярина із здивуванням зрозуміла, що він теж дуже високий, як і батько Владислава. І навіть схожий на нього. Чи то навпаки?
    Я приймаю обидві ваші жертви. Мовчіть! – Обірвав він спробу Влада заперечити. – Обидва ваші життя тепер належать мені. А отже – обидва життя будуть присвячені порятунку цього світу він зла, що може у нього проникнути. Не тільки з-за завіси. Адже і тут, у світі, є багато злого. Отже – йдіть і робіть все, щоб врятувати світ!
    Він простягнув руку і зі стіни печери вилетів палаючий зелений кристал, опустився йому на долоню, розтікся, перетворився на густу краплю. У другій руці король вже тримав скляний флакон і обережно переніс краплю туди.
    Візьми, дівчино, це врятує твого батька і прожене демона, що прийшов з-за завіси. Віддай це тій, що прислала тебе сюди.
    Ярина нерішучо взяла флакон.
    Дякую, королю, – пробурмотіла тихо. Їй не вірилося, що небезпека їх життям минула. Повернулася до Вдала, і побачила, яке бліде обличчя у мага.
    Дякую, Ваше величносте, мій королю! Я завжди буду служити вам, – Чарівник схилився у низькому поклоні.
    Король кивнув у відповідь, знову всміхнувся.
    А тепер йдіть, чарівники. У вас мало часу!
    Влад знову вклонився, взяв Ярину за руку  і рішучо пішов до виходу з зали. Вона не могла промовити ані слова, аж поки вони не опинилися у найпершій печерній залі. 
    Хто він? – Лише тут наважилася спитати.
    Прадавній, – благоговійно відповів Влад. – Король. Найдавніший з королів цієї землі, Король Данило. Засновник міста сам береже його жителів від будь-якого зла. І не тільки їх.
    Вражена, вона не знайшла, що відповісти.
     

    ***

    Вони вийшли за двері і знову опинилися у довгому тунелі.
    О-о-о, тепер же доведеться підніматись нагору усіма цим нескінченними сходами! Це займе набагато більше часу! Владе, ми встигнемо?
    Шлях назад завжди коротший, – сказав маг, усміхнувшись.
    Він підійшов до стіни і приклав руку. Там не було жодної позначки, однак стіна розсунулася. За нею була глибока вертикальна шахта. І кругла платформа всередині.
    Заходь! – хлопець простягнув їй руку.
    Це що, ліфт? – Ярина не могла повірити власним очам. – А не можна було одразу?
    На жаль, не можна. Він працює лише для тих, хто повертається.
    Платформа рушила вгору з натужним скреготінням, мимо пропливали нерівні кам’яні стіни.
    Владе?
    Так? – Він глянув на неї трішки ніяково.
    Вона хотіла спитати про його зізнання у коханні – чи це було правдою? Втім, не наважилася. Але вирішила, що обов’язково повернеться, щоб задати це питання.
    Натомість спитала про інше.
    Король… Перед тим, як ми пішли, він назвав нас чарівниками, обох. Я думала, він знає все, а він так помилився, адже а я – не чарівниця, я звичайна дівчина.
    Ярино. Після усього, що сталося, що ти пройшла по дорозі сюди, після того, як ти була готова пожертвувати власним єдиним життям не лише заради батька, але й заради мене, після всього цього ти й справді думаєш, що ти – звичайна?
    Вона не відповіла. Просто знову не знайшла – що.
     

    ***

    Над їх головою рипнула кришка чергового люка, і кругла платформа виїхала просто на вулицю. Ярина з подивом побачила, що перед нею простирається площа з пам’ятником, біля якого усі жителі міста звикли назначати зустрічі – пам’ятником Королю Данилу. Поважний, верхи на коні, він не був схожий на ту примарну постать, що лишилася у печері глибоко під містом. Ну, хіба трішки.
    Навколо усе ще була ніч, хоча небо над дахами вже починало світлішати. Біля пам’ятника височіла знайома фігура.
    Йди, тебе вже чекають, – Влад кивнув на постать, і Ярина зрозуміла, що це – лікарка Дана. – Вона зробить усе, що треба, і твій батько буде жити.
    Ярина повернулася, глянула на чарівника. Потім на себе – обоє брудні, бліді від хвилювань, змучені й виснажені, у незграбному одягу… Вона пирхнула. Влад оцінив їх вигляд і теж засміявся.
    Владе… Дякую тобі! Якби не ти… Ми ще побачимося?
    Дуже на це сподіваюся, Ярино. Дуже.
     
    І вони, звісно, побачилися знову. Але це вже зовсім інша історія.

  Время приёма: 16:39 18.10.2020