14:16 01.11.2020
Вітаємо переможців!
1 Сокира au001 Домовик
2 Дракотик au003 Златопілля
3 Птиця і Фантом au005 Білим по білому


16:22 28.10.2020
Поступила в продажу книга "Зiркоходи". Поздравляем авторов и читателей с этим событием.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 55 (осень 2020) Фінал

Автор: Snovyda Количество символов: 19244
Конкурс № 55 (осень 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

au019 Вихід


    Коли Микола припаркувався під будинком, Ліди ще не було. На лавочці біля під’їзду самотньо сидів якийсь неохайний місцевий пенсіонер, відігріваючи старечі кості під лагідним, але уже не таким палючим осіннім сонцем. Чоловік вийшов з автівки, привітався для годиться, не чекаючи відповіді. Ліда усе не виходила, тож він, потупцявши на місці, дістав цигарку і присів на іншому кінці лавки.
    – Вгости-но, хлопчику, старого тим смородом, – почув він скрипучий голос і глянув на діда. Той тицяв старечим вузлуватим пальцем в бік цигарки, ніби якоюсь скрюченою гіллякою.
    Микола, який уже розміняв шостий десяток, посміхнувся у відповідь на «хлопчика» і протягнув пачку, пізно подумавши, що, мабуть, діду буде складно виколупати звідти цигарку своїми ураженими артритом пальцями. Проте той вправно висмикнув одну, відірвав фільтра і узявся запихати її до якогось чудернацького, немов кістяного, мундштука.
    – Вогню? – запитав, завбачливо виймаючи сірники.
    – Ні, в мене свій, – і дід затулився, як від вітру, клацнув пальцями і випустив хмарку диму. Миколі саме так і здалося, що у руках не було ніякого джерела вогню.
    – О, у вас дивна запальничка. Маленька.
    – Подарунок, – сухо відповів дід, але показувати не став. – А ти чий такий будеш? Живеш тут чи до когось? Не пам’ятаю, щоб бачив тебе.
    – Та от, до сестри в гості приїхав, овочів привіз. Пару мішків картоплі, там, буряки, моркву. Капусти всякої…
    – Добре діло. Рідню треба підтримувати.
    – То ж так... Зять безтолковий, а так у підвал поносити – матиме не на один день.
    Дід покрутив мундштук, випустив ще хмаринку, а недопалок загасив і дбайливо сховав до кишені свого безформного піджака. Зітхнув важко.
    – В підвал? Це вже навряд. Там затопило.
    – От халепа! – почув Микола Лідине. Навіть не зауважив, коли вийшла.
    Сестра його, дебела й ще досить гарна жінка за сорок, посумнішала лицем і безсило опустила руки. На правій яскраво проглядалися сліди глибокого, хоч і давнього, ще з дитинства, опіку. І лише тоді похопилася, привіталася, обійняла брата і сказала:
    – Ну нічого, зараз щось придумаємо, – і взялася до когось телефонувати.
    Миколин погляд завжди перечіплювався через ті шрами, тому що навіть досі відчував свою вину, що колись недогледів, а вона, ще зовсім мала, перевернула на себе киплячу каструлю – в останній момент відсмикнув, і хтозна, як би могло повернутися... Може й чоловіка свого, запійного, через те не кидає – боїться, що більш не знайде пару і не хоче залишатися сама із двома дітьми на руках.
    – У куми моєї тут неподалік гараж у приватному секторі, метрів з двісті униз по вулиці. Каже, можна в яму поносити, хай постоїть.
    – Твій дома? А то я трохи підвередився, боюся спину до решти вгробити.
    – Та де там… – знічено перебила вона.
    Зненацька втрутився дід:
    – Як хочете, можу допомогти. Все ж краще, ніж без діла сидіти, хоч якась розвага.
    Микола глянув на старого з усміхом. Низенький, метр із шапкою, сухий, як трясця. Хоча, треба віддати належне, широкий у плечах – навіть із молодими би міг посперечатися.
    – Та куди вам, дядьку. Ще розсиплетеся по дорозі. Я на себе такий гріх не візьму.
    – А ти спробуй, перш ніж судити. Могорич поставиш, я ще й тебе на оберемок підняти здужаю.
    І різонув гострим поглядом, Миколі аж стало не по собі. Він запитально глипнув на сестру, та знизала плечима – роби, мовляв, як знаєш – і склала руки на грудях, очікуючи вердикт.
    – А що, сестро, потішимо твого сусіда? До роботи рветься, знать, ще крепкий. Сільської закалки.
    Дід хмикнув, піднявся з лавки і від того став ще більш подібний до городнього пугала. Сестра зідзвонилася з кумою, аби та відкрила гараж, і попрямувала до автівки. Микола кинув: «Ну то поїхали!» – і вмостився на сидінні водія.
    – Що то за один? Тутешній? – тихо спитав Ліду.
    – Та хтозна, часом його тут бачу.
    – Якийсь він… дикий, – сказав, не підібравши більш влучного слова.
    Дід підійшов до автомобіля і вкляк, не знаючи, що робити. Микола відчинив двері зсередини, запросив сідати. Той не без остороги сів, невміло прикрив двері. У салоні відчутно запахло вологістю й гниллю.
    ***
    Лідина кума відчинила гараж, попередньо розповівши, що, куди і як складати, аби нікому не заважало – і пішла. Микола відкрив багажник, відкинув щось у пакети сестрі на перший час і виглянув в очікуванні діда. Той так і сидів на задньому сидінні, роззираючись на всі боки. «Звісно, він же навіть не знав, як зайти, тож не дивно, що не може вийти,» – збентежено подумав Микола і відчинив двері.
    – Ну ось, дядьку, маєте. Але кажіть, якщо буде важко, якось разом засунемо.
    Проте той хвацько кинув мішок картоплі на плече і, навіть не зігнувшись, попрямував у яму. За мить, на превеликий подив, з’явився і, як ні в чому не бувало, узяв на спину вже два мішки й пішов униз. Ліда з Миколою лише ошелешено перезирнулися. Коли він утретє спустився по металевих сходах, брат їй тихенько сказав:
    – Ну нічого собі… Пенсіонер заробив свій могорич, та ще й закуску на додачу. Що скажеш, сестричко?
    – Він такий занехаяний, ніби якийсь безхатько. Чи зручно буде пустити його в хату?
    – Договір є договір. Чи ти хочеш, щоб я з ним на лавці бухав?
    Ліда зітхнула і погодилась. За кілька хвилин усе було вивантажено, і автівка попрямувала назад, у двір багатоповерхівки.
    ***
    Дід був направду міцний. Після першої пляшки Миколу добряче повело, язик не надто слухався, проте він балакав без упину. Про село, про урожай, про ремонт у клубі, до якого запопадливий торгаш приліпив свою ятку і з-під поли продавав місцевій пацанві паршивий спирт. Про те, що материн пам’ятник перекосився, а сестра навіть не чухається, аби хоча б приїхати й щось зробити, хоча той її непутящий чоловік працює на будівництві, то й міг би й сам…
    А потім прибігли зі школи Сашко із Данкою, радісно обіймалися і галасували – вони любили дядька, а він, не маючи власних дітей, дуже тішився племінниками і всіляко їм годив. Дітям подобалося приїжджати на канікули в село, тут був ліс, ставок і тварини, в той час як у місті мама не погоджувалася на зайвий клопіт, аби взяти навіть котика. Микола почувався трохи зніченим – не годиться, аби вони його бачили в такому стані – тому спробував опанувати себе і триматися. На діда вони зреагували напрочуд спокійно – залишені літом напризволяще, вони цілком могли його бачити й знати краще, ніж їхня матір. Навіть дід розбалакався, хоча до того здебільшого слухав і задавав поодинокі питання. Правда, Микола не надто вловлював суті його розмов, лишилося тільки враження від якоїсь чудернацької манери – ніби які казки приповідає. Але то було, мабуть, старече.
    ***
    На ранок голова боліла нестерпно. Сестра завбачливо поставила на комоді біля ліжка пляшку пива, але Микола, плануючи виїхати назад ще до обіду, зі спокійним серцем відмовився похмелятись, натомість зажадавши знеболювального і кисляку. За своє не таке вже й коротке життя він розробив власні способи вийти із цього стану, бо інакше горілка уже б давно його з’їла, як багатьох інших у їхньому селі чи деінде. Як того ж таки зятя, як би це прикро не було б.
    – А що, сестричко, Степан вдома?
    – Та ні, нема вже. Вчора присунувся п’янезний, як чіп, а сьогодні побіг ні світ ні зоря. Вовка ноги кормлять, сам розумієш. Молоді в потилицю дихають, роботи мало, мусить погоджуватися на все, аби заробити.
    Шкодувала його, Микола чув в голосі. Завжди шкодувала, жодного разу не жалілася. Клята жіноча терплячість, нехай навіть у збиток собі. Але він жодним чином ніколи не встрявав, бо ж чужа сім’я – свої правила. Тільки якось при нагоді, на упередження, зібрався з духом і по-тихому дав зрозуміти зятю, що Боже збав йому Ліду образити, її є кому захистити. Той був не надто конфліктний, радше, якийсь неприкаяний, і попередження було не зайвим. Але таке зустрічалося на кожному кроці, бо ж кому подобалося жити в часи змін? Ліда завжди казала, що тримала усе під контролем – за великим бажанням, вона могла свого чоловіка скрутити ледь не одною лівою, тому брат залишав ці всі речі на її розсуд. Та завжди тримав руку на пульсі.
    – А дід?
    – А що дід? Коли ти заснув, він ще трохи помудохався з дітьми: ті були такими захопленими, навіть Сашко, аж несила була перебивати. А потім прийшов Степан, узявся вимагати горілки, аби налила їм за знайомство. Коли ж я відмовилася, почав скандалити, ледь не з кулаками скакав. Але дід встав, сказав щось на кшталт: «Не треба тобі більше горілки!» і дав йому щигля, той аж в крісло втиснувся. Та й згодом пішов собі.
    Розлютившись на швагра, Микола із прикрістю зауважив, що навіть не спитав, як звуть старого.
    ***
    – Дядь Коль, дядь Коль, ти не міг би допомогти мені з велосипедом? – Сашко вскочив у кімнату, і тільки тоді Микола похопився, що якось непомітно для себе заснув. Зауважив, що у малого в голосі уже прорізався юнацький басок.
    – Котра година?
    – Пів на дванадцяту тільки. Ще день попереду.
    «Уже. Пів на дванадцяту уже,» – зауважив про себе Микола, та вголос нічого казати не став. Зрештою, до села години дві їхати, неділя свята на дворі, тож особливо нічого й робити там. А по господарству жінка й сама впорається.
    – А що там із велосипедом?
    – Та от, потрібно камеру поміняти, я вже нову купив. І сідло зі старого хочу поставити, але за ним у підвал ще сходити треба. Ну й щось там тріщить весь час у задньому колесі, навіть і не знаю…
    Дядько прикинув, скільки на те все знадобиться часу, і погодився. Він підозрював, що Сашко у свої чотирнадцять міг те все зробити й самотужки. Просто, ймовірніше за все, йому банально не вистачало авторитетної чоловічої компанії.
    – Гаразд, тягни велика на двір. Я візьму ключі від підвалу і вийду почекаю внизу.
    ***
    На подвір’ї стояло аж дві комунальні машини. Ремонтники ліниво вешталися туди-сюди у своїх помаранчево-брудних комбінезонах, попихкуючи цигарками. З підвалу парувало й тхнуло смородом, навколо зібралися небайдужі громадяни – розвага була ще та. Хтось обурювався, хтось коментував і кидав поради, хтось просто використав це дійство як привід вийти і поспілкуватися із сусідами, з якими завжди бачився побіжно – добре, хоч день був сонячний, вихідний, і жодні обов’язки його не обтяжували. Микола стримано привітався, кивнув кільком, кого знав особисто, і теж став поспостерігати.
    – Дядь Коль, я все взяв. Онде, під вербою розклався, у затінку.
    Той розвернувся до малого і кивнув.
    – Ну пішли, розберемося для початку з твоїми колесами, – і пішов до автівки за насосом, мастилом та інструментами. – І збігай попроси у матері якогось шмаття, думаю, доведеться там все добряче почистити. Правда, я навіть і не знаю, як бути з сідлом… Шкода, що ти його завчасно з підвалу не дістав.
    Хлопець знітився і сказав:
    – Та я до підвалу не ходжу… Колись був заліз, то жахи снились, – і додав тихіше: – Там, кажуть, привид живе. Вішальник із першого під’їзду. Мати тоді через мене сильно налякалася і категорично заборонила туди заходити. Ледь не до батюшки тягла, аби причастив і молитву за здоров’я відчитав, так переживала.
    Микола глянув пильно на малого і зауважив, що той поблід уже від самої про те згадки.
    – Добре вже, йди. Розберемося.
    І заходився знімати колеса.
    ***
    – От саме через того дурня я й прокинувся, – прочув знайомий скрипучий голос позад себе. Дід стояв і потягував недопалка через свій дивний кістяний мундштук. Микола неквапом випростався, збираючись із думками, і протягнув дідові руку для привітання. Долоня у того була важка, холодна й пошерхла, ніби яка стара жаба.
    – Здоров будь, діду. Ще раз дякую за допомогу. А що там, у підвалі? Давно ремонтують?
    – Тож так. Але не надто виходить. Тут споконвіку багнюка була і жаби квакали, аж поки район не позабудовували і дороги не проклали. От воно й проривається. Болото теж жити хоче, – він зиркнув на місцевих, ніби це була їхня провина, і додав сердито: – Зібрались тут, витрішки ловлять…
    Микола здивовано повів оком, але розвивати тему не став.
    – А що то за історія з вішальником? Ви його знали?
    – Та був тут один, а жінка його найсправжнісінка відьма, але темна, дурна і не навчена. Може, якби на цьому зналася, то той і в петлю не поліз би. Вона його загнала, як пити дати, хоч і неусвідомлено. А потім вшилася геть, як я її допікати став. Так і живу…
    Дід зітхнув і замовк. Микола зосереджено бортував переднє колесо, і коли Сашко вибіг із під’їзду, несучи дядькові шмаття, той зауважив, що старого поряд уже не було.
    ***
    Ремонтні бригади зробили усе, що змогли, і поїхали геть. Проте багнюка в підвалі подекуди усе ще трималася ледь не по литки. Освітлення не працювало. Микола, підсвічуючи собі мобільним, старався обирати сухіші місця і лаявся раз-по-раз, коли вдавалось не дуже. По пам’яті пригадував, де ж двері у сестрин підвал. Проминув три повороти зліва, у четвертий зайшов, роззирнувся. Так, здається, саме ці двері – другі з кутка.
    Замок не піддавався – мабуть, заіржавів від постійної вологості, – телефон тривожно сповістив, що батарея майже розряджена. Але обіцянка є обіцянка, тому чоловік продовжував спроби. Зрештою, йому це таки вдалося.
    У невеликій комірчині було напхано найрізноманітнішого мотлоху. Старі дитячі лижі, корпус від древньої пралки, вщент забитий якимись автомобільними деталями, якесь жерстяне одоробло на штативі – точно, це ж фотозбільшувач! – чого тут тільки не було… У ямі, яка спеціально поглиблювалася на манір сільського льоху для зберігання картоплі, стояла вода і догнивали дві уже ні до чого не придатні лопати. А ще – банки, банки, банки, десятки чи може й сотні скляних банок усіх можливих об’ємів і форм, від маленьких, завбільшки зі склянку, до великого десятилітрового бутля, у якому квасились огірки та часом робилося вино.
    Стара велосипедна рама без коліс висіла на величезному цвяху під самісінькою стелею. Коли Микола більш-менш зручно прилаштувався, аби відкручувати сідло, телефон жалібно пискнув і остаточно згас. Чоловік вилаявся і продовжив крутити навпомацки, аж поки у нього з рук не випав ключ.
    – А, хай би тебе де… – він спересердя ударив кулаком по долоні.
    І десь за спиною засвітилося. Микола відчув неприємний холодок, але, пересилюючи себе, озирнувся. Біля самісіньких дверей стояв його недавній співрозмовник і підсвічував йому чимсь, високо задерши руку, від чого на його зморшкуватому обличчі грали зловісні тіні.
    – Дякую, діду. Як же ви вдало сюди зайшли, – Микола узявся відсовувати якусь коробку й шукати ключ. Для цього йому довелося опуститися ледь не навколішки, але у пилюці й павутинні він, зрештою, таки його розгледів і намагався дотягтися.
    – Угу, зайшов… Живу я тут, якщо це можна так назвати. І завжди жив. Це ви тут усі до одного – зайди.
    Микола ошелешено глипнув на старого. У непевному світлі того, що він тримав у долоні, він здавався не тим бомжуватим дідком, а якимсь лиховісним підступним духом, який із власної забаганки раптом вирішив допомогти, але хтозна, як він поведеться наступної миті. Микола мимовільно стиснув гайковий ключ, аж до болю в пальцях, усвідомлюючи, що цим геть нереально захиститися.
    – Ти все правильно зрозумів. Та можеш мене не боятися. Я вже втратив смак до того, аби шкодити людям. Старі боги давно полишили цю землю, зосталися де-не-де тільки такі неприкаяні приблуди, як я. Та й те вже давно розчинилися у безсенсовості свого існування. І я б теж не відмовився зникнути, але…
    Микола вкляк від почутого. Він гарячково міркував, як діяти і реагувати на це все, а головне, чим йому те все загрожує? Ті всі речі, яким він щиро дивувався після зустрічі зі старим, отримали хай фантастичне, але цілком зрозуміле пояснення. Він опанував себе – зрештою, дід не намагався заподіяти йому нічого лихого – і продовжив знімати сідло зі старої рами, яке з легкістю піддалося.
    – То ви, діду, виходить… – і замовк. Він був навіть не надто християнином, а те, про що казав йому співрозмовник, і взагалі виходило за межі його знання і розуміння.
    – Болотяник я, болотний дух. Знаєш, той, що топить у багнюці худобу, усяких алкашів і жадібних мисливців за скарбами. Робить шкоду, запалює торфовища, зваблює покинутих дівиць. Я страшна істота! – ледь не викрикнув він. Але, знітившись, додав: – Та направду я вже й сам не розумію, що я тут роблю. Якби міг вмерти, помер би. Але я й так неживий. Якби міг утекти деінде, я б із радістю. От, сиджу тут, намагаюся спиватись, але…
    Навіть світло від його слів немов притихло і почало мерехтіти слабким полум’ям. Микола стояв зі знятим сідлом і розумів, що йому таки вдалося зробити те, що він планував, але якесь відчуття співучасті, співчуття до того, з ким його випадково зіткнули обставини, не дозволяло просто розвернутися і піти. Тим більше, що, щиро кажучи, страх усе ще жеврів десь там, у підсвідомості.
    І дід продовжив:
    – Той клятий самогубця став такою собі мимовільною для мене жертвою. І якщо раніше я прокидався часом, коли тут проривало водопровід чи якусь смердючу каналізацію, і змушений був бовтатися у тому лайні, то тепер я приречений довіку сидіти прив’язаним у цьому клятому підвалі, аж поки ця потворна будівля не здасться на милість болота і не зникне в його ненаситній утробі.
    – І що, не існує навіть можливості вирватися з цієї безвиході? – розчулено запитав Микола.
    – Не впевнений. Маю сумнів, звісно, та якщо ти хочеш спробувати допомогти, є у мене одна ідея… Але май на увазі, туди тільки сам, я не піду. – І дід кивнув десь у бік входу.
    Микола узяв велосипедне сідло під руку, замкнув двері і рішуче попрямував коридором, паралельно дослухаючись до слів старого:
    – Йди прямо і минай вихід. Ти впрешся у стіну з маленьким віконцем, а над ним – розгалуження труб. На одній із них побачиш непримітний мотузок – оце й є те, що лишилося від клятого зашморгу. Не зважай ні на що, зніми обрізок тієї смертоносної мотузки, і моя доля буде в тебе в кишені.
    Денне світло звабливо проривалося крізь вхід і розсіювалося у згинах підвалу, проте Микола рішуче попрямував далі. В думки холодними мацаками почав лізти безпричинний страх. Потемнішало, тільки десь за спиною ще підсвічував дідовий вогник. По спині у чоловіка потік липкий холодний піт, руки затремтіли. Він зручніше перехопив у ліву велосипедне сідло і обережно зайшов до крайнього приміщення.
    Крізь шпарину у віконці пробивалася тоненька цівка світла, вимальовуючи страшний контур людської постаті. Вона похитувалася на мотузку, невблаганно повертаючись до Миколи обличчям. Сухий сірий мертв’як із виваленим язиком і скривленим від німого страждання ротом повільно відкрив бляклі очі…
    Чоловік перелякано замружився і похитав головою, аби позбутись від навіяного жахіття. Звісно, там нічого нема. Уже років з десять, як від нього не лишилося й сліду. «Зате тепер я знаю напевне, де шукати той клятий зашморг!» – із полегшенням подумав Микола.
    ***
    Сонце сховалося за кострубатим осіннім лісом, що вже майже скинув залишки свого мідного вбрання. Навпростець крізь переоране поле чимчикувала приземкувата постать, час від часу перечіплюючись за великі грудки ріллі. Микола запалив цигарку і вітально підняв руку.
    – Здоров будь, діду!
    – І тобі не хворіти! Ану ж бо, хлопчику, вгости мене отим своїм смородом.
    Вони засміялися і обійнялися.
    – Ну й як воно тут? Мисливці не допікають?
    – Та аби вони собі не допікали, а мене після того всього не візьмеш. Я тут немов у казку втрапив, як у старі добрі часи. Правда, зима на носі, ще трохи приморозить, і спатиму. Так що, мабуть, зустрінемося уже наступного року.
    – Знаєш, діду, є в мене одна ідейка. Я тут задумав собі ставка викопати. Може б тобі у водяники перепрофілюватися? Вдалося ж тобі своє міське багно полишити з моєю поміччю. Може б і це сподобалось?
    Дід глянув умиротворено на Миколу і посміхнувся.
    – Навіть і не знаю, друже. Але обіцяю, що до весни я знайду рішення.
    

  Время приёма: 14:18 18.10.2020