Січень 2020 року
– Ну нарешті! – Ганна сплеснула долонями й смикнула фіранку.
З легким шурхотом тканина відсунулася. Жалюзі, придбані ще торік, припадали пилом на горищі, все ще чекаючи на господаря, який врешті причепить їх на місце.
За склом, переливаючись у яскравому сонячному світлі, розкинулася снігова ковдра.
– Ну хоч наприкінці січня випав.
Ганна раділа снігові, немов дитина. Що той дійсно стане сякою-такою розрадою і бодай на кілька днів – а якщо пощастить, то й тижнів! – змінить остогидлу багнюку під ногами.
Зима видалася напрочуд теплою, проте неймовірно вогкою. Мрячило щодня, навіть люди й ті ходили такі самі похмурі, як погода. Жартували, що нині Лондон дивним чином перемістився на Полтавщину.
Жінка накинула на плечі пальто, натягнула чоботи і вийшла надвір. Невеликий морозець заледве вчувався, ноги приємно вгрузли. «Добряче намело, до середини литки», – відзначила мимохідь. Нахилилася, набрала пригоршню снігу. Зліпила сніжку й метнула у горіх, що розкинув гілляччя прямісінько над сараєм.
Ганна роззирнулася, оцінюючи фронт робіт із прочищення доріжок. Помітила вервечку слідів, які тяглися від воріт і до порогу хати. І як одразу не звернула уваги?
– Приблуда якийсь?
Раніше приблудні собаки до них не забігали. Зразу через Бровка, а згодом, коли пес сконав, чомусь просто ігнорували обійстя.
Сліди були доволі чіткими й свіжими, певно, заледве година минула од візиту зайди. Що дивно – вели в один бік. Ніби приблуда забіг до хати... Чи просто розчинився у повітрі перед дверима.
– Чортівня якась, – Ганна почухала потилицю.
Від загадки відволік дзвінок мобільного.
– Привіт, Ганьчик, – Миронове дурнувате «Ганьчик» вона ніколи не любила, вбачала у цьому щось дитячо-простецьке.
– Доброго ранку.
– І як він тобі?
– Доволі непоганий, – мовила і скривилася, подумки додавши: «якби не твій дзвінок».
– Зі снігом впораєшся? Чи допомогти прогорнути доріжки?
– ...
– Стій, нічого не кажи. За півгодини буду. Бо тобі дай волю – обов'язково відмовишся. Тож, кип'яти чайник.
Ганна сховала смартфона до кишені. Зітхнула.
– І не відчепиться ж.
Мирон залицявся до Ганни ще з юності, навіть засилав сватів, проте додому повернувся з гарбузом. Потім, коли юнка віддала перевагу іншому, довго пиячив. Врешті заспокоївся, змирився і навіть знайшов сили затоваришувати з її обранцем – Тарасом.
Від згадки про чоловіка на очі Ганни навернулися сльози. Вона й досі чекала, чекала попри все. Незважаючи на папірець із вироком: «Зник без вісти».
Витерла вологу з обличчя і рушила в хату – кип'ятити чайник...
Хоч Мирон іноді й дратував – допомагав по господарству вправно.
Липень 2019 року
У яскравому зоряному світлі терикони чомусь найбільше дратували Тараса. Він і вдень не надто полюбляв такі пейзажі, проте вночі – то занадто. Заплющив очі, міцніше стиснув ножа-чепелика[1], увіткнув у землю. В долоні закололо, ніби струм пробіг рукою.
Цей ніж він встиг зробити незадовго до – врешті коса перекусила гадюку і Тарас зміг провести обряд. Наразі йому здавалося, що відтоді минули ледь не тисячоліття. Стільки всього трапилося та де побував – годі й згадувати. Від вишколу у Тараканівському форті[2] та на руїнах Губківського замку[3] і ритуалів на Мавринському майдані[4] до ледь не кожного селища по лінії розмежування. І навіть далеко за нею...
Легкий вітерець відірвав від спогадів, Тарас розплющив око. Вдалині, десь понад ненависними териконами, набігла хмарина. «Мала», – відмітив мимохідь. Встромив чеплик глибше, по самісіньке руків'я.
Земля тут була своєрідною. Силою ділилася неохоче, не так, як вдома. Ніби ображалася, що свого часу дозволили з неї виселити корінних мешканців, натомість заселити зайдами. Однак, вчувала свого і все ж ділилася.
Тарас дозволив спогадам захопити себе знову. Тіло і дух діяли самостійно, відточеними рухами-образами, тож він цілком відпустив думки в минуле.
Згадалася Ганна. Як плакала і обіймала, а він обіцяв повернутися будь-що. Як смикала за палець Марійка і питалася: «Тату, ти надовго?» А він усміхався і відказував, що та навіть засумувати не встигне. А ще вишиванка. Тонка, бавовняна, з ледь помітною білою вишивкою. «Нехай вона вбереже тебе, коханий», – так тоді казала дружина. А Мирон лише присвиснув і кинув: «Крутезна».
Тарас слухняно носив дарунок попід одностроєм.
– Впораєшся сам? – долинуло позаду.
Капітан Кондратенко, Кіндрат, завжди ходив безшумно, ніби мара. Така його здібність неодноразово рятувала бійців загону. В батальйоні подейкували: капітан – прямий нащадок Івана Сірка і часто жартували про засушену руку. Хтось навіть замовив нарукавний знак із висохлою правицею, схрещеними шаблею та пістолем і написом Б.С.П. [5] «Чугайстер». Кіндрат начепив його на однострій і носив, разом зі статутним вовкулакою.
– Так, не вперше.
Капітан помовчав, даючи час бійцеві закінчити справу. Зорі затягнула суцільна запона, того і гляди – прорве зливою.
Тарас розплющив очі, обережно витягнув чепель, витер лезо і навісив на «розгрузку», поруч із штатним skiff'ом[6]. Підвівся, обернувся до Кіндрата, виструнчився.
Капітан повів бровою:
– Гарна робота. Не лине?
– Ніяк ні! – козирнув Тарас.
– Облиш, лейтенанте, ми ж не на параді. І генералів щось поруч не помітно.
– Добре.
– Маю новину для тебе.
– Давай краще після повернення.
– Якраз ні. Групу ведеш ти, щойно шифровка прийшла.
Тарас на мить розгубився, ще жодного разу сам не водив ДРГ в рейди. «Чи ж справлюся? Надто важливе завдання», – подумав. А вголос запитав:
– А ти?
– А в мене інша задача тепер.
Певно, вагання Тараса відбилися на обличчі. Це одразу ж помітив капітан.
– Не бійся, всі ми колись починали. А повернешся, то ще й звання отримаєш нове, – Кіндрат підморгнув. І одразу ж посерйознішав, скомандував: – Виконувати!
– Так точно!
Січень 2020 року
У неділю Ганна, як завжди, підвелась о п’ятій ранку. Худоба ж себе не нагодує. Глянула у вікно. Недовго та зима панувала, вже й ясніє-весніє. Знову відлига, небо у низьких хмарах. Та на снігу ж усе видно – диви, розчахнута хвіртка коливається на вітру! Хтось уночі відкинув засувку. На подвір’ї, начебто, нікого. Навіть та вервечка слідів оплила, розтала… Стій! Вона придивилась і зрозуміла, що поряд додалася ще одна, свіжа. Добре, буде Мирону робота – хай налагодить замок, бо той собака ще курей потягає. Налагодить – та хай і хвіртку з того боку причинить. Бо звідки він упевнений, що вона його прийме? Причепився, як шевська смола до чобота. Чи знає щось про Тараса? Що той… Ні, не може бути. Живий Тарас, повернеться!
Клацнула на кухні вимикачем. Аж раптом лампочка спалахнула та розлетілася по підлозі скалками. Відразу згадалося, що міняв її ще Тарік. Саме того дня, коли вступив до війська. Стійко лампочка трималася, пережила подружок у кімнатах, та все має свій вік.
Ганна ввімкнула ліхтарика, дістала з шухляди нову лампочку... Аж тут здалося, що у темній вітальні хтось сидить за столом. Не Марійка, та ще спала, та й постать, що примарилась, належала дорослій людині. Ліхтариком підсвітила – і з полегшенням перевела подих… Фух… То купа одягу на стільці. Сама ж увечері витягла з шафи, щоб перебрати, та забула. От дурепа. Нерви. А кращі ліки від нервів – то праця.
Час ішов, Ганна поралася в хаті, у стодолі. По обіді задзвонив телефон.
– Пані Ганно? – запитав незнайомий чоловічій голос.
– Так. А ви хто?
– Кіндрат. Це позивний. Чули?
– Капітан Кондратенко? Комбат? – дух зайнявся, вона ледве могла говорити. – Тарас мені розповідав. Ви щось знаєте про нього? Він у полоні? Живий?
– Пані Ганно… Я хотів сказати, що співчуваю вашому горю. Ми з побратимами хочемо допомогти…
– Я не вірю, що його нема!
– Група потрапила в засідку. Шансів – нуль.
– Ви бачили його тіло?
– Я був важко поранений. Мене непритомного ушпиталили в Мєчнікова, а згодом – у Німеччину терміново. Щойно повернувся з-за кордону. Тіло Тараса та ще одного бійця не знайшли. Проте, згодом той потрапив до списків на обмін, а Тарас… То що я можу для вас зробити?
– Мені нічого не треба! – і кинула слухавку. – Марійко, ти де? – крикнула крізь сльози. – Сідаймо обідати!
Але в хаті було тихо. Ганна вийшла надвір і побачила, що Марійка притискає до грудей якусь іграшку. А навколо, висолопивши язика, скаче великий білий пес із куцим, мов обрубаним хвостом. Ганна придивилась і охнула – надто цей собака походив на вовка.
– Донечку, обережніше, не налякай його! Йди собі тихесенько додому… – і вхопила перше, що трапилося під руку.
Вовк звівся на задні лапи, лизнув Марійку в обличчя та забрався геть так швидко, що й незрозуміло – чи був узагалі.
Марійка, радісно всміхаючись, підійшла до Ганни, в якої ще з переляку тремтіли руки. Хотіла доньку обійняти, та Марійка відсторонилася:
– Мамо! Диви, що в мене!
Вона тримала цуценя, схоже на хутряну іграшку. Біле, мов сніг. І лише на чолі – чіткий сірий абрис, що нагадував двозубець. Білим по білому. Та в очах виблискувало щось первісне, звіряче.
– Звідки воно взялося, га? Дядько Мирон приніс?
– Ні, пес. Він щодня приходить до мене гратися.
– Доню, то вовк!
Увечері Ганна сама зателефонувала Мирону й розповіла про те, що до її садиби щодня навідується вовк. Тихо говорила, щоб не почула донька. Мирон не дуже зауважив на її слова.
– Принеси мені шкуру вовка, – сказала Ганна.
– І що тоді?
– Тоді я буду з тобою.
Ганна здивувалася власним словам. Ніби й не збиралася казати такого, а бач – вирвалося. Мирона вона не дуже любила, особливо після того полювання, коли колишній залицяльник розжився шрамом на щоці і раптово затоваришував із Тарасом. Що між ними там відбулося ані один, ані інший не розповідали.
Листопад 2013 року
Зранку мрячило. Вогкі хмари висіли низько, здавалося, якби не верхівки сосен – то й взагалі впали б на землю. Пахло хвоєю, прілим листям і дощем.
Тарас крався крізь ліс. Мох м'яко пружинив під ногами, час-від-часу гілляччя чіпляло за плечі й наплічник, ялинові лапи погладжували шапку, а покручені корені підступно виринали в найбільш неочікуваних місцях.
Тарас минув виярок і вийшов на широку галявину, порослу чагарями глоду, ожини та ліщини. Під одним з кущів поралися кілька білок. Запримітивши мисливця, звірятка порснули врізнобіч. Тарас посміхнувся. Білок він любив і ніколи їх не полював.
Сьогодні йшов на кабана. Допоки вепр йому не зустрівся, проте Тарас не втрачав оптимізму. Навіть якщо й повернеться ні з чим – день минув не намарно. Дерева, мохи, чагарники – усе щедро напувало його силою і жагою жити.
Скільки разів він намірявся покинути село, побудувати сяку-таку хатину і переїхати жити у ліс. Ростити м'яту, мелісу та чебрець для духмяних чаїв довгими зимовими вечорами, збирати ягоди, тримати невеличкий клаптик під бульбу та овочі. Завести вірного собаку, а краще приручити вовченя. І жодного тобі людського гамору – лише природа навкруги. Тиша і спокій.
Проте, мрія лишалася мрією. Маючи дружину і новонароджену доньку, з'їхати на постійне місце проживання до лісу ніяк не можна. Та й Ганна не розділяла природничих захоплень Тараса.
Попереду рохнуло, Тарас скинув рушницю й зняв із запобіжника. Зачаївся, дослухався. Рохнуло ще раз і затріщали гілки. У хащах точно тупцяв вепр. Мисливець рушив гусячкою, тримаючи рушницю напоготові.
За галявиною ліс ущільнився, дерева зійшлися ледь не впритул, а порожнечу між стовбурами захопили різноманітні кущі. Серед мішанини гілок, листя й коренів заплуталося дитинча вепра. Кабанчик рохкав, рив землю ратицею, розмахував головою, проте вибратися йому не вдавалося.
Тарас поставив зброю на запобіжник та закинув рушницю за спину. Зняв із поясу широкого ножа.
– Заспокойся, кабанчику, – мовив лагідно, просунув пальці між заростями і торкнувся пуху, що лише почав обертатися на жорстку щетину. Звір знову рохнув, проте трохи заспокоївся і перестав смикатися.
– Добре, молодець.
Кількома точними рухами мисливець перерубав гілки. Вепр відчув, що пастка розтиснулася і позадкував. Вибрався з чагарів і рохнув.
– Будь ласка, – всміхнувся Тарас і плеснув кабанчика по спині. Звільнений вепр вчкурив по ледь примітній стежині.
– Обережніше, не застрягни знову, – пролунало звіру навздогін.
«Тут не продеруся, треба вертати», – відмітив мисливець і побрів назад.
Від виярка перед галявиною завертала стежина. Тарас рушив нею. На душі було радісно, попри мряку і холодний північний вітер, що почав здійматися зранку і щодалі дужчав.
«Ще походжу години зо півтори та вертатиму», – вирішив для себе Тарас. І ледь встиг подумати, як почув гарчання.
Скидалося на вовче. Тарас здивувався – зазвичай, вони так близько до краю лісу не ходили. Рушницю чіпати не став – з вовками завжди знаходив спільну мову. Хіба там ціла зграя, проте від неї двозарядна зброя не врятує, тому не варто й намагатися. Вільно, не переховуючись, рушив на звук.
Нещодавня буря перегородила ліс невеличким вітроломом. Мисливець видерся на нього й лайнувся. Проміж дерев затиснувся вовк, зовсім молодий, заледве ще вчора смоктав молоко з матері. Білосніжний, жодної темної плями не видно. «Альбінос», – здивувався Тарас.
Вовченя щирилося і тихо гарчало. Навпроти напружив лапи і зготувався будь-якої миті нанести смертельний удар дуже дивний хижак.
– Та щоб тебе! – Тарас скинув рушницю й зняв запобіжник.
Росомахи в лісі не водилися зроду-віку, та й Тарас не чув, щоб зараз вони зустрічалися в Україні. Проте такий хижак тут – зайвий.
Тарас примірявся і почав тиснути спусковий гачок. Одночасно з цим відважне вовченя стрибнуло на росомаху. Мисливець смикнув рушницю донизу. Гримнув постріл, Тарас втратив рівновагу і шубовснув з вітролому. Скочив на ноги, побачив лише вовченя. Хижак зник.
Тарас підбіг до звіра. Молодий вовк наїжачився і гарчав.
– Я з миром, – заспокійливо мовив мисливець.
Вовченя ніби зрозуміло його.
– Я лише подивлюся, добре?
Тарас погладив вовка, пропустив між пальцями хутро. М'язи під шкірою були напружені, звір довірився, проте, вочевидячки готувався будь-якої миті чи то дати бій, чи то кинутися навтьоки.
– Все добре, я не завдам шкоди, – Тарас говорив, ніби із малою дитиною, одночасно з тим обмацував вовченя.
Ран не знайшлося. Лише хвіст малого був перебитий приблизно посередині, звисав на тонкому клаптику шкіри і кривавився.
– Легко відбувся, друже. Довіришся й зараз?
Вовченя лише пильно поглянуло в очі.
Тарас заходився порпатися у похідній аптечці. Відшукався лише перекис водню.
– Такий-собі антисептик, – зітхнув Тарас, – втім, це все ж таки краще, аніж нічого.
Зняв з поясу ножа, ретельно витер і полив лезо перекисом.
Вовченя трусонуло головою.
Тарас заспокійливо потріпав звіра проміж вухами. Зайшов ззаду і обережно відтяв перебитого хвоста. Залив обрубок рештками перекису з флакончику.
– Бачиш, зовсім і нестрашно було, еге ж?
Вовченя заскавучало, закрутилося на місці, намагаючись лизнути обрубок. Потім завмерло і поглянуло на мисливця.
– Біжи до своїх, зализуй рани. А мені ще з росомахою розбиратися.
Вовк ніби зрозумів людину і рушив углиб лісу.
Тарас роззирнувся. На місці сутички помітив кров. Присів навколішки, роздивляючись. Запримітив розщеплену кулею гілку осики. Свинець вирвав чималу скалку. Від місця бою тягнувся кривавий слід. Тарас рушив ним.
– Поранив таки, – промурмотів собі під носа.
Слід тягнувся метрів зо сто і зникав за стовбуром велетенського дуба. З-за нього долинала відбірна лайка.
Тарас звів запобіжник, проте з рушницею напоготові рушив прямісінько до дерева.
– В чорта-біса! – лайнуся.
За стовбуром, прихилившись до нього спиною, сидів односельчанин. Мирон. «Перевертень», – присвиснув подумки мисливець. З щоки односельця стирчала осикова скалка, з рани точилася кров.
– Не стріляй, – здійняв він руки.
– Чому б це? – повів бровою Тарас, – такий хижак в нашому лісі зайвий.
– Я не полюватиму більше, не обертатимусь.
– Я маю цьому вірити?
– Ти єдиний, хто знає мою таємницю. Як порушу слово – встигнеш всадити кулю.
Тарас замислився. «Дійсно, вбити Мирона я встигну завжди. Принаймні, спробую вбити. А живий перевертень може принести чимало користі».
– Заприсягнися!
– Присягаюся, – відказав Мирон.
Тарас схилився і простягнув руку:
– Підводься.
Липень 2019 року
Просувалися швидко, не зважаючи на хмарну ніч. І тихо. Здавалося, не люди йдуть, а примари сунуть крізь зеленку. Парами. Вели Хорт із Тарасом, замикали Гайдамака з Чортом-Мироном. Стволи «вулканів» сторожко, немов пси на полюванні, видивлялися здобич.
Раптом Хорт торкнувся Тарасової лівиці. Той відразу здійняв руку, вказуючи групі спинитися. Бійці завмерли. Хорт жестом показав: «розтяжка». Тарас кивнув і вказав на Гайдамаку. Сапер невловимим порухом опинився поруч із Хортом, той вказав на волосінь у траві. Гайдамака питально глянув на Тараса. «Повертатися ж цим шляхом і скоріш за все – з боями. Тож можна ненароком проґавити й підірватися до біса». Показав: «знешкодь». «Плюс», – відсигналізував сапер. Скинув з плеча ремінь, простягнув «вулкан» Тарасові, мовляв, потримай, заважає. Схилився і рушив вздовж волосінні. Спинився. «Йдіть. Наздожену», – вказав жестами. Тарас кивнув. «За мною».
Стиха шурхотів вітер у кронах та порипувало гілляччя. Примарна постать Гайдамаки пірнула в хащі.
– Чорте, суко ти продажна! Давно ми тебе впіймати намагаємось! Ані руш!
Тишу прорізав голосний шепіт, він здався гучнішим за вибух монки[7], на мить контузив ведучих.
Тарас із Хортом, що вже переступили волосінь і випередили Мирона на кілька кроків, рвучко обернулися, припали на коліна і звели «вулкани». Зброю сапера командир поклав поруч себе.
Раптом здалося, що час уповільнився. Нога Чорта зависла понад волосінню, підбор берця прицільно опускався. Не за нею... Прямісінько на прозору смертельну павутинку. Смертельну для Гайдамака.
Аж тут, ліворуч Мирона, прямо з повітря проявився капітан Кондратенко. Прозора постать, крізь яку проглядалася зеленка, щосекунди ставала щільнішою, мов Кіндрат перетікав звідкись у цей клятий ліс.
Тарас вкляк, ніби не вірив побаченому. Пальці задерев'яніли на спусковому гачку, а «форт» Кіндрата вже вилітав із кобури. Проте Мирон виявився швидшим, мовби чекав появи капітана. Підбор укарбував волосінь у землю, а Чорт відштовхнувся і м'яко почав перекат, незважаючи на юрку[8] за спиною.
Час відновив біг. У зеленці гепнуло, Чортів «вулкан» сухо плюнув свинцем. Кіндрат ніби наштовхнувся на невидиму стіну, смикнувся і почав завалюватися набік. Проте, натиснути спусковий гачок встиг. Біля Миронового обличчя здійнявся фонтанчик землі і моху.
З боку іхтамнєтів гримнув постріл, за мить другий, третій. А потім автомати зірвалися з цепу і заторохтіли, перекрикуючи одне одного.
– Тримай периметр! – крикнув Тарас Хортові, – цього живцем братиму.
Метнув власну гвинтівку в Мирона, відволікаючи того. Стрибнув уперед, скорочуючи дистанцію. Подумав: «Тільки живцем! Нехай це й не генерал іхтамнєтів для Гааги. Проте – «кріт». Такого не пробачають».
Чорт уже скочив на ноги, підводив «вулкан» для пострілу. Надто повільно. Тарас налетів на нього усією вагою, збив з ніг, вибив зброю, і вони покотилися по траві, моху та торішньому листю, обмінюючись ударами.
Десь позаду по-вовчому завив Хорт. Тарас не обернувся, знав – то відун кличе на поміч. І дійсно – звідусіль відповіли. З боку іхтамнєтів долинуло приглушене відстанню:
– Волки! Леха, мочи!
На ноги Тарас із Чортом скочили одночасно. Мирон стягнув і відкинув зайву зараз юрку, вихопив ножа.
– Іди сюди, – очі виблискували над арафаткою шаленим зеленкуватим вогнем. Зіниці розширилися.
Чорт зайняв стійку. М'який і пружній, він нагадував хижака, що готовий стрибнути і пошматувати здобич. Зрештою, частково так і було.
Тарас вихопив власний ніж і також зайняв стійку. Вони закружляли один проти одного, танцюючи і здійснюючи обманні рухи. Жоден не наважувався атакувати першим – надто добре знали можливості одне одного.
Якоїсь миті Тарас зрозумів, що наблизився ледь не впритул до пораненого Кіндрата. Зірвав з розгрузки чепелика, мовив кілька слів і кинув на груди капітанові. Звісно, зараз було не до ритуалу, проте мольфа повнилася енергією і могла допомогти. Особливо у парі з мосяжним перснем[9] із вирізьбленим двозубцем, який Кіндрат носив, не знімаючи.
Чорт ризикнув першим і наніс ріжучий удар у ноги. Тарас кінцівку прибрав і контратакував. Штрикнув у руку. Мирон засичав.
– Чому? Ми ж майже братами були?
– Братами? – Чорт зробив відволікаючий порух і вдарив. Ножі схрестилися, скрипнула сталь.
– Ти відібрав мою першу здобич! Ти мене принизив! Ти спотворив моє обличчя! І до всього вкрав жінку, яку я кохав! За це я відберу в тебе Батьківщину!
Блискавичний удар змусив Тараса відскочити і затнутися. Він впав і перекотився, скочив на ноги. Краєм ока помітив, що Хорт нерухомо вкляк у траві, тримаючи в кожній руці по гвинтівці. «Вулкани» мовчали, під бійцем розпливалося червоне.
Мирон наступав. Блискавка ножа майнула перед самісіньким обличчям, Тарас ледь встиг відхилитися і вколоти Чорта. Влучив у передпліччя. Здалося, навіть крізь гуркіт пострілів почув, як заскрипіли зуби Мирона.
Атакував сам, із високої позиції в плече. Неможливим для звичайної людини звірячим рухом Чорт відхилився і змахнув ножем на оберненому хваті. Лезо спороло арафатку... І шию. Бризнула кров, Тарас забулькав і осів у траву. Ослаблені пальці випустили зброю. Чорт схилився над колишнім другом, швидко розстібнув бронежилет, розірвав на грудях однострій. Вилаявся, сплюнув, побачивши під ним білосніжну вишиванку.
– Ненавиджу! – загорлав щосили і встромив ніж у серце по самісіньке руків'я. Провернув у рані.
З-за дерев вискочили перші іхтамнєти.
– Брось нож! – крикнув один. Стволи автоматів цілилися Мирону в груди.
Чорт повільно випустив руків'я, звів руки догори:
– Я свой, братци.
Удар в потилицю погасив Миронову свідомість.
Лютий 2020 року
Вовк більше не з'являвся в обійсті. Ганна вирішила зателефонувати Миронові, проте другий день поспіль «абонент поза зоною досяжності». Вдома жінка Мирона також не застала.
«Дивина, – подумала Ганна, – чи, бува, знову не запив через мене? Чи не занадто я сувора до нього?» Втім, думку відігнала. А коли побачила на подвір'ї Марійку – взагалі усоромилась. Як могла навіть подумати? Її Тарік живий, а той Кіндрат, чи як його там, просто бреше. Тож жодних чоловіків у її житті не буде. Принаймні, допоки не переконається, що чекати намарно.
Донька ганяла з цуценятою подвір'ям.
– Ти знову його відчепила?
– Ага, – весело відгукнулася Марічка і потріпала пса по загривку. Той лизнув руки і дзвінко гавкнув. Дівчинка розсміялася.
– Мамо, не хоче він на цеп. Та й дід-сусід казав, що це... – мала зморщила носа, пригадуючи, – хакси. Ні, хасі. Хаски, от, а їх на цеп не можна. Давай він в хаті житиме, га?
Ганна хитнула головою.
– Ну мам, ну будь ласочка.
Жінка награно зітхнула:
– Ну де ж вже вас подінеш. Нехай вже.
– Ура! – Марічка підбігла й обійняла матір, – я його Сірком назву. Можна?
– Можна. Гарне ім'я. Ходи до хати, застудишся.
– І Сірко?
– І Сірко.
Коли донька із собакою зникли в хаті, Ганна ще раз зателефонувала Миронові. Знову вислухала повідомлення оператору.
«Де ж він зник?» – подумала і рушила услід доньці.
Лютий 2020 року
Сірий сніг досі вкривав землю поодинокими острівцями. Погода цьогоріч бешкетувала не на жарт. То наприкінці січня сипала рясним снігом, то на початку лютого раптом припекла нещадним сонцем.
Світанок лише розгорявся, коли виснажений і ошелешений Мирон вибрів з лісу, присів просто на землю, витрусив з пачки останню цигарку і закурив. На цьому полюванні йому найбільше не вистачало цигарок. Водою і харчами запасся вдосталь, а от з куривом – прогадав. Направду ж і не розраховував, що вовка вистежуватиме ледь не три доби.
Вислідив – і очам не повірив. Звісно, це міг бути простий збіг, проте Мирон дуже сумнівався. Не так багато в лісі вовків-альбіносів, а з вкороченими хвостами – й поготів. Вислідив і ніби в минуле пірнув. Знову пережив ту безпорадність і гнів. І вічка стволів Тарасової рушниці побачив, як насправді. І шрам на щоці запік, ніби знову скалка в ньому засіла. За спогадами дозволив вовкові наблизитися та ледь не задерти себе. Та й пручався альбінос якось навдивовижу заповзято і майстерно. Миронові навіть здалося, що не б'ється вовк, а ніби на ножах фехтує. І сконав так само, як і Тарас – із горлянкою перетятою.
Зараз спогади притупилися, відступили. А тоді Мирон ледь подолав бажання встромити ножа в серце, дивлячись на якийсь зневажливий вискал пащеки. Начебто насміхався хтось над ним. Не вовк – хтось інший: значно мудріший, значно сильніший, незримий. Навіть Миронової сутності не вистачало, щоб достеменно осягнути це відчуття.
Докурив. Вицмулив останню воду із фляги. Підвівся і рушив до села. Стан оперізував цупкий мотуз, нагадуючи очкур. На верві Мирон тягнув вовчу тушу, вкладену на імпровізовані сани, обладнані нашвидкуруч з гілляччя.
Додому дістався, нікого не зустрівши і уникнувши зайвих питань. Виклав тушу на стіл, над яким білував впольовану дичину.
Сходив до хати і взяв пачку цигарок. Примостився на ґанку і викурив три поспіль. І тільки потім рушив відмивати бруд і втому полювання.
Допоки мився – закипів чайник. Мирон заварив міцної кави і за філіжанкою переглянув новини. Ті не тішили, втім – очікувано. На Сході так само стріляли, керована нездарами держава котилася все глибше в дупу.
Йому було байдуже. Після полону він однаково зненавидів усіх навкруги. Всі людські почуття замінив звірячий нюх росомахи, що вважала «своїм» лише самого Мирона та Ганну. Марічка, як і решта світу, потрапляла до «чужих». І скільки він не намагався переконати цю відморожену росомаху – Ганнина донька все одно лишалася ледь не ворогом. Звісно ж – Тарасова кров...
Мирон зітхнув і поплентався білувати вовка. Хотів закінчити якнайскоріше. Коли вже Ганні настільки кортить – буде їй шкура сьогодні ж. І, гляди, вже вночі вони врешті опиняться в одному ліжку.
Неушкодженої шкури Ганна не вимагала, відтак можна було знімати її сяк-так. Мирон підвісив вовка за задні лапи, розтяв груди, потягнув краї. І скрикнув, відскочив, випустив ножа. Замість очікуваних м'язів під шкірою щось біліло. Біле під білим, біле на білому. На ватяних ногах він наблизився, сподіваючись, що йому просто примарилося. Зиркнув на тушу. І виблював.
Під шкірою біліла сорочка з візерунками, серед яких угадувався двозубець.
– Неможливо! – простогнав він.
Сів долі, охопив голову руками. Почав бити дрож, немов у лихоманці.
– Як? Як так?! – закричав небу, – що за жарти, трясця?!
Небо мовчало.
«Як таке можливо? Все це лишилося там, за сотні кілометрів звідси. Він повернувся? Став вовком? Чи просто підселився у вовче тіло? Клятий мольфар!»
Що робити далі – Мирон не знав. Найкраще – тушу якнайшвидше спалити, а попелище окропити свяченою водою і засипати сіллю. Бажано б разом із шкурою та вишиванкою. А тільки як Ганні довести, що вовка вбив?
Мирон ляснув себе по лобі.
– Як-як? Та просто!
Витягнув слухавку і набрав номер, кілька довгих гудків чекав на відповідь.
– Привіт! Так, повернувся сьогодні. Слухай, справа є. Треба зустрітися, зможеш зараз? Зрозумів, чекаю. Звісно ж без залицянь.
Мирон відбив виклик і примостився на ґанок. Пити каву і курити. Допоки чекав Ганну – скурив ледь не півпачки.
Коли рипнула хвіртка і показалася Ганна, від думав, що зійде з розуму, так і не дочекавшись її. Привид Тараса ледь не фізично стояв перед очима і задиркувато насміхався з нього. Мирон штрикав ножем повітря, проте мара не зникала. Аж допоки не прийшла Ганна.
– До чого така терміновість? – видала схвильована жінка замість привітання.
– Ходімо.
– Куди?
– До твого сіромахи.
– Вполював?
– Пішли вже.
Мирон провів Ганну до туші, кивнув.
– Він?
– Здається, – непевно відказала жінка.
Підійшла ззаду туші, зиркнула на куций хвіст. Обійшла спереду. Закричала і почала осідати на землю. Мирон ледь устиг підхопити і притримати її.
– Щ-що це? – ледь чутно прошепотіла вона.
– Не знаю.
– Я-як н-не зн-наєш?
Ганнині вуста тремтіли, зуби цокотіли. Мирон досі підтримував її за плечі. Раптом вона рвучко обернулася і вліпила ляпас. Поцілила прямісінько в старий шрам.
– Що ти накоїв?!
Очі шалено блищали, Мирон відсахнувся.
– Вполював вовка, як ти й просила.
Вона замовкла. На кілька хвилин гнітюча тиша оповила двір. Врешті Ганна запитала:
– Це... зняти зможеш?
– Не знаю, – Мирон стенув плечима, – можна спробувати.
– Спробуй, будь ласка.
– Як скажеш.
Він узяв ножа і заходився зрізати вовчу шкуру. Впорався, кинув її долі. Витріщився на моторошну тушу у вишиванці. Трусонув головою, підчепив вістрям ножа і тканина легко відійшла від м'язів.
– Обережніше... будь ласка, обережніше, – попрохала Ганна.
Мирон акуратно стягнув сорочку з вовка і простягнув жінці. Та мовчки взяла, щосили притисла до грудей і рушила до хвіртки.
– Ганьчику?
Жінка обернулася.
– А як же домовленість?
– Забирайся до біса, вбивце! – відрізала Ганна.
Хвіртка позаду неї грюкнула.
– Невже знає? – промурмотів Мирон, – навіжена якась.
Вовка він таки спалив прямо посеред двору. На душі було неймовірно кепсько. Закортіло напитися. Вперше за стільки років. Востаннє пив, коли Ганна вийшла за Тараса. Місяць не просихав. Після того зав'язав навіки. Здавалося. Виявилося – помилявся.
Узяв дома гроші і рушив на інший край села, до баби Владлєни. Самогон гнало ледь не все село, проте Мирон пам'ятав, що у бабці – найміцніший продукт. Дорогою стрів дільничного, певно той саме заходив по мзду.
Здивована Владлєна повела бровою, перепитала:
– Скільки?
– Півтори літри, – відрізав Мирон. Поміркував і додав:
– І шкалик зверху.
Баба стенула плечима і пірнула до хати по замовлення.
Лютий 2020 року
Ганна гортала сторінки, сподіваючись, що гугл допоможе знайти відповіді. Проте, окрім усіляких містичних історій, нічого не знаходилося.
Марійка мирно спала у своїй кімнаті. Або робила вигляд, що спить. Принаймні, жодних звуків звідти не чулося.
Сірко примостився поруч, на старенькій канапі, час від часу зиркаючи в монітор. Іноді підставляв мордочку під пальці господині і та розгублено чухала його проміж очима.
Ганна вже ладна була повірити в що завгодно, навіть в реінкарнацію. Проте навіть це не пояснювало, яким чином під шкірою оббілованого вовка знайшлася вишиванка Тараса. В тому, що це та сама вишиванка, жінка не сумнівалася – сама ж вишивала. Майстриня завжди впізнає власну руку.
Дивним чином сорочка відіпралася, лише на грудях лишилася бура пляма. І рвана дірка.
На очі навернулися сльози, Ганна втерла їх. Зараз не варто, раптом донька прокинеться. От вночі, коли вже точно її сліз ніхто не побачить, можна буде дозволити волозі вилитися.
Сторожко загарчав Сірко.
– Ти чого? – Ганна поглянула на цуценя.
Пильні оченята втупилися у темряву коридору. Собака занервував і скочив із канапи. Рипнули давно немазані петлі, двері прочинилися.
В грудях закалатало. «Тарас! Живий!» – майнула думка. Проте радість Ганни швидко змінив розпач, коли в коридорі вигулькнув Мирон.
Нахаба зайшов, як до себе додому. Був п'яний, немов чіп. Сперся на одвірок, але навіть це слабко допомагало. Миронове плече весь час ковзало по дереву й лише якимось дивом він ще досі не розтягнувся на підлозі. Очі затягло каламутною запоною, вуста вивернулися, з кутка до підборіддя звисала слина. Шрам налився, прорізав щоку яскравою червоною тріщиною.
– Ганьчик, – нерозбірливо промимрив він.
– Чого припхався? – наїжачилася жінка, – забирайся, чортяка пропитий.
Мирон стрепенувся, немов від удару.
– Чортяка, – простягнув він і непевно змахнув рукою. – Чортяка... Там Чортяка лишився. Гик... У полоні. А знаєш, я тільки про тебе там думав, тільки це й тримало. Все втекти хотів, та ті суки... Навіть на обмін не сподівався, а бач. Об-мі-ня-ли.
Мирон розплився у блаженній посмішці і розвів руками.
– Забирайся, кажу, доки малу не розбудив.
Той ніби не чув її.
– Об-мі-ня-ли.
Він сповз попід дверми, простягнув ноги, закрив обличчя долонями і схлипнув. Коли прибрав руки – очі палали страшним, зеленкуватим вогнем.
– Ганьчик, я ж тільки тебе, – гарячково затараторив, – тільки тебе одну. Заради тебе ж усе. Будь моєю, благаю!
– Якщо не заберешся – сусіда покличу! – відмовила грізно, і вже м'якіше додала: – Йди додому, проспися. Прошу тебе.
Мирон спробував підвестися. На весь зріст не вийшло, спромігся лише на коліна стати. Так і порачкував до Ганни, тараторив:
– Я ж за тебе, Ганнко, Ганьчик моя люба, я ж за тебе на все піду. Вбити ладен, горлянки перегризти...
Доповз, обійняв за ноги.
– Чуєш, рідненька. Горлянки. Як вовку, як Тарасові...
Мирон затнувся на півслові, певно, зрозумів, що бовкнув. Важка мовчанка впала, немов сокира ката на плаху. Задзвеніла так, що позакладало вуха. Ганні здалося, що навіть шибки розлетяться на друзки від почутого. Що земля розколеться під ногами і поглине її, хату, село, увесь світ.
Ніби крізь вату у вухах почула власні слова:
– Що?!
Його руки під колінами пекли вогнем, обплітали бридкою тванню, не було сил терпіти це на собі. Вона різко смикнула коліном, намагаючись відштовхнути.
Мирон зойкнув, голова тіпнулася, вуста репнули, немов перестиглі вишні, до слини на підборідді додалося червоне. Проте руки не розтиснув. Натомість чимдужче смикнув – і звідки тільки сили взялися? Ганна впала на канапу, а він вже скочив на ноги. Скажене, спотворене гримасою люті та хтивості обличчя нависло над нею.
– Ні? Ні, суко? Не хочеш?!
На Ганине лице крапнула його слина, вона смикнулася і дала ляпас.
– Відпусти!
Мирон смикнув халатик, тканина не витримала і затріщала. З-під неї визирнули пружні перса. Чоловік голосно ковтнув слину, потягнувся рукою до них. Отримав ще один ляпас. Ухопив за руку, смикнув, перевернув, заломив за спину і знову штовхнув Ганну на канапу. Ноутбук злетів і посунувся підлогою.
Мирон тримав Ганну однією рукою, іншою задер халат і заходився стягувати білизну.
– Зараз-зараз, – промовляв, підбадьорюючи себе.
– Мамо!
Марійчин зойк на мить спинив Мирона, він підвів очі і поглянув на дівчинку. На розгубленому і заспаному дитячому обличчі щосекунди проступав переляк – ще мить-дві і здійме такий галас, що збіжиться не те, що село – цілий район. А ще дівча було зодягнене в ту саму вишиванку.
Мирон відскочив від Ганни, зробив крок до дитини. І закричав.
Відважний Сірко вчепився у ногу. Мирон трусонув кінцівкою, намагаючись скинути його, та цуценя не відпускало.
Ганна скочила на ноги, ухопила ноут з підлоги й щосили вперіщила ним по голові нападника. Мирон шелепнувся долілиць, проте одразу підвівся, кинувся навтьоки. Затнувся, впав, звівся знову, трусонув ногою, проте Сірко міцно тримав халявину. Поповз до виходу. Озброєна ноутбуком Ганна кинулася за ним. Марійка слідом. На порозі жінці запаморочилося. Здалося, що обриси Мирона пливуть і він перетворюється на звіра. Жінка важко осіла попід стіною. Ніби в тумані бачила, як на порозі Сірко випускає ногу нападника і той викочується на сніг, плямуючи його кров'ю. Як від ґанку до хвіртки тікає вже не Мирон – росомаха, а відважне цуценя стрибає йому услід. Як за Сірком надвір вибігає донька, ноги якої вкриваються білим хутром. Біле на білому.
Ганна схлипнула і провалилася у темряву.
*** Ранковий промінь протиснувся крізь скло, здолав млявий опір фіранки, пробігся підлогою і заскочив на канапу до Ганни. Лагідно торкнувся щоки. Жінка кліпнула і розплющила очі.
– Насниться ж таке! – промурмотіла сонно і сіла на канапі. Окинула поглядом кімнату. Око затнулося об розбитий ноутбук на долівці.
Ганна здригнулася і підвелася. Сірко міцно спав попід канапою, склавши голову на схрещені лапи. Жінка потріпала його по голові. Цуценя не відреагувало. Придивилася, помітила, що з-під лап щось виглядало. Схилилася, витягла. Зойкнула і відкинула шматок бурої шерсті. Побігла до Марійчиної кімнати.
Увірвалася. Перевела подих. Донька мирно сопіла, натягнувши ковдру по самісінькі очі. Ганна торкнулася коця, потягнула, поправляючи. На підборідді Марічки червоніла краплина крові.
Десь удалині, від лісу, почувся вовчий вій. Але тепер це Ганну не налякало. Вона вже знала – свій свого не образить.
[1] Чепелик - мольфа, зачарований предмет мольфарів. Ніж, виготовлений з уламка коси.
[2] Тараканівський форт (інші назви – Ду́бенський форт, Нова Дубенська фортеця) - оборонна споруда, архітектурна пам'ятка XIX століття. Розташована неподалік від села Тараканів Дубенського району Рівненської області, в мальовничій місцевості над річкою Іквою. За легендами – місце, де часто з'являються привиди.
[3] Губківський замок — руїни фортеці поблизу села Губкова у Березнівському районі Рівненської області на правому березі річки Случі. Замок оповитий містичними легендами.
[4] Мавринський майда́н — археологічна пам'ятка місцевого значення. Розташований на околиці с. Межерич біля м. Павлограда Дніпропетровської області. Містичне місце України.
[5] Б.С.П. – Батальйон спеціального призначення.
[6] Skiff – Модель тактичного ножа.
[7] Монка – Протипіхотна міна МОН-50.
[8] Юрка – Снайперський комплекс UAR-10. Авторський варіант скорочення, чи використовується такий термін військовими – невідомо.
[9] Мосяжний перстень – Мольфа, зачарований предмет мольфарів. Перстень, відлитий з латуні, бакунту або нейзильберу. За повір'ями, такі персні відчиняють двері в потойбічний світ, дозволяють зазирнути в інші виміри й ставати невидимим. |
Рассказ открыт для комментариев