14:16 01.11.2020
Вітаємо переможців!
1 Сокира au001 Домовик
2 Дракотик au003 Златопілля
3 Птиця і Фантом au005 Білим по білому


16:22 28.10.2020
Поступила в продажу книга "Зiркоходи". Поздравляем авторов и читателей с этим событием.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 55 (осень 2020) Фінал

Автор: Панасюк Сергій Количество символов: 34659
Конкурс № 55 (осень 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

au006 Зомбі собак не вигулюють


    

       Цього разу ми шукали «кактуса» – дуже рідкісного мутанта зі світу рослин. Більшість вважала його просто черговою легендою і лякалкою для новачків, бо досі не лише зразків ніхто не добув, а й навіть не сфотографував дивну рослинку. Ходили чутки, що всі, хто намагалися це зробити, так і лишилися гнити біля неї, поступово стаючи добривом.
       Не знаю чому, але керівництво зацікавилося аномалією. Цілком можливо, що знайшли того, хто вижив і патякав про це в барах навколо КПП, заробляючи таким чином на скляночку міцного від зальотного новачка-браконьєра. За роки в Зоні я бачив стільки, що не сміявся з легенд і казок про фантастичних істот тутешніх лісів. До того ж опис здавався досить правдоподібним: «рослина ліаноподібного типу, з широким листям, має довгі, до сорока сантиметрів шпичаки, що містять отруту – сильний нейротоксин. При найменшій подряпині може викликати параліч, при контакті з двома чи більше шпичаками гарантована смерть».
      Яка чудова кімнатна рослинка, – промовив я і закрив ноутбук.
       Зранку на пошуки вирушили втрьох. Мої аспіранти ще не оклигали після крайнього виходу, під час якого випадково потривожили бджолиний рій, тому замість них мені дали двох міцних, але недосвідчених хлопців з роти супроводу. БТР мав нас підвезти поближче до аномалії. Завантаження зайняло хвилину. «Колишні військові» – подумав я, побачивши впевнену поставу і те, як вони вправно й швидко завантажили БТР і примостилися зверху на броні. А ще вони тримали зброю, як в кіно.
       «Спецназ чи десантура» – поставив я собі позначку десь в голові.
       Хлопці чудові – Вовка і Віталік, але Зона відчуження – не зовсім те, до чого вони звикли. Тут звичайна яблуня в покинутому садку могла бути отруйною, а дикі коти тільки на вигляд здавалися милими створіннями, а по факту гострі, як бритва, пазурі й зуби становили загрозу життю, особливо коли вони збивалися у зграї. Тут котики підросли і забули основи своєї поведінки. Я сам колись бачив, як пів сотні пухнастиків завалили молодого оленя. Тому весь перший день ми просувалися повільно, а я проводив інструктаж, показуючи на живих і мертвих прикладах небезпеки тутешньої флори і фауни.
       Лише тридцять кілометрів у діаметрі. У деяких місцях трохи довша. Колись Зона була маленькою. Тепер набагато більше – вже й кордонів не окреслити. Тридцятикілометрова зона – ха-ха.  Колючий дріт не обмежує аномалії, а блокпости не стримують нікого, крім людей, бо мутанти не пересуваються дорогами держаного значення.
       За десять років я пройшов Зону з півдня на північ і зі сходу на захід разів двадцять. І стільки ж друзів втратив. Ніде помилок не прощають, а тим більше тут. З роками аномалії змінювалися, а мутанти міцнішали, отримуючи від природи нові «прибамбаси» для виживання. 5.45 не завжди пробивали грубу шкіру, натомість тварини навчилися влаштовувати засідки на самотніх сталкерів. М’ясо в людей м’якеньке, можна сказати – дієтичне.
       На захід і північ – ліс. Десь там мав бути кордон із сусідами. Начхали вони на нього. Відсунулися назад і віддали ще кілометрів двадцять. А от там вже закріпилися. Мінні поля, колючий дріт у три ряди під напругою, вишки з важкими кулеметами кожні триста метрів, закопані танки.
       Мутанти пішли на південь. Уряду не вистачало ресурсів загородити всю країну стіною. Селяни самі ставили огорожі зі зрубаних молодих сосон, які обтесували й направляли гострими кінцями до лісу. В райцентрах у мисливських магазинах не встигали оновлювати асортимент – капкани, рушниці й набої люди скуповували швидше, ніж їх встигали підвозити. Графіки чергувань вважалися святим обов’язком. То від служби в армії можна було «відкосити», а оборона власного села, то геть інше – заснеш на посту, то старший може й нирки відбити, бо поставив під загрозу громаду.
       Тому я ніколи не підходив близько до сіл. У деяких вартових була дуже некисла оптика і гвинтівка за кілька тисяч доларів, що била на півтора кілометри. Колись тут бурштин копали – навіть нацгвардія на БТРах боялась заїжджати до району, що вже казати про маленьку групу сталкерів-біологів, які ганялися лісом за черговим мутантом.

    ***

       Радіація нікого не жаліла. Ні тварин. Ні людей. Останніх намагалися вивезти. Та багато хто відмовлявся від евакуації. Боялися за майно. Досі не можу повірити, що кольоровий телевізор «Електрон» багатьом був дорожчий за життя.
       Непоганий телевізор, хоч без пульта і лише шість кнопочок. Прийом в Зоні нікудишній, лише п’ять каналів, одна вільна. Мені вистачало. Все одно без звуку дивився, читаючи титри, бо вночі блокбастери зі звуком дуже дратували місцевих тварючок. А як в тиші, то досить просто вікна позатуляти чимось темним і дивись хоч до ранку, як Ван Дам мовчки лупить ногами ворогів.
     
     
     

    ***

       Село зустріло тишею. У вікнах темно. Я закинув автомат за спину і вийняв з кишені шмат білої тканини. Хлопці позаду просто підняли руки догори.  Я майже фізично відчув, як мене зняли з прицілу.
    - Біолог! – неголосно назвав я свій позивний.
    – Ласкаво просимо – озвалась темрява.
       Саморобні свічки смерділи горілим жиром. Електрики не було. Та й чи так вона вже потрібна? Телевізор в кутку був шанобливо прикритий вишитою тканиною, комп’ютера чи ноутбука на було – Розетка сюди доставку не робить. На вечерю картопля з м’ясом дикого кабана, квашені помідори і домашній хліб з печі. Смакота! І недорого – лише півсотні патронів. Якщо розділити на трьох, то майже безкоштовно.
    – Що там у світі робиться? – старий гуль поставив на стіл банку з яблучним компотом.
    – Повне божевілля. Тут спокійніше, – відповів я, витираючи шматком хліба тарілку.
    – Он як? А мені казали, що то я з дуба впав, що не захотів виїжджати.
    – У мене стійке враження, що весь світ здурів. Я, навіть, хабаря дав, щоб мене сюди поза чергою відправили, бо ще кілька випусків новин і в мене дах зірвало б остаточно.
       Хлопці з групи посміхалися, наминаючи картоплю. Що їм? Молоді. Романтика. Зона. Поганятися за мутантами – за щастя. Новини й не дивляться, певно. Хіба серіали з інтернету.
    – За ліки нічого не чутно? – обережно, не дивлячись в очі, спитав гуль.
    – Вибач, діду, не до вас зараз світу, – я теж опустив очі в тарілку. – Чули про новий вірус?
    – Та щось таке Микола розповідав. Він собі вітряка змайстрував, тож іноді вмикає новини. Казав, що про нас вже всі забули, наче ми тут всі давно виздихали. А дулю! Ми ще всіх вас переживемо! Знаєш скільки мені років?
       Я глянув на руки старого. Бліда нерівна шкіра, крізь яку проглядалися вузлуваті вени. Перевів погляд на зморшкувате обличчя, поглянув у жовті очі.
    – П’ятдесят?
    – Дев’яносто на Купала було. Багато у вас в Києві старих пердунів, що можуть за такого віку день швендяти лісом, а потім з одного пострілу кабану в око поцілити?
    – Та в нас і молоді то такої небагато, – подав голос Віталік.
    – Отож. Матінка природа забрала в нас людську красу, але дала натомість силу й спритність дикого звіра.
    – То хто ж ви? Звірі чи люди? – обережно спитав Віталік.
       Молодий ще. В Зоні нещодавно. Все йому цікаво.
       Старий повернувся до хлопця, зіщулив жовті очі.
    – Ні те, ні інше. Ми Гулі. Іноді – люди, іноді – дикі тварини. Ким ти нас бачиш, тими для тебе ми й будемо.

    ***

       Дикі кабани прудкі. А коли їхній анаболізм пришвидшений радіацією, то втекти неможливо. Шлях один – дряпатися на дерево. А вже звідти намагатися поцілити. Шкіра й кістки черепу товсті й міцні – тут, навіть, якщо втрапить куля в ціль, то не факт, що зупинить тварину.
       Хлопцям інструктаж тричі проводив. Не дійшло! Автоматні черги відлунювали лісом.
    – Вгору! Лізьте вгору, телепні! – верещав я, шукаючи зверху в приціл тварину.
       Кущі заважали. Лише чути тріск сухих гілок в перервах, коли хлопці змінювали магазини. Занадто швидко. Я дав довгу чергу навмання через листя. Ще одна. Пізно. Людський крик розрізав повітря. Віталік…
       Та твою ж дивізію! Порожній магазин впав на землю за кілька метрів внизу. Новий клацнув, стаючи на своє місце. Приціл знайшов тварину, що стояла над тілом. Я й Вовка відкрили вогонь одночасно. Довгі черги впритул рвали тіло мутанта на шмаття. Дика тварина верещала так само, як звичайна домашня свиня, коли її витягують з хліва за задні ноги, щоб пізніше встромити гострого штиря під серце.
        Порожні магазини падали на землю, нові сухо клацали, продовжуючи справу попередника. Кабан нарешті замовк. Наші автомати теж.
       Віталік, з розпанаханим черевом, лежав поряд мертвого мутанта і дивився в небо. Я такі сцени вже бачив, а от Вовка вперше, мабуть. Друг з кишками назовні – будь хто закричить від болю. Мені, навіть, чомусь здалося, що сліз замало. Я, коли втратив першого аспіранта, то своїм вереском злякав усіх живих істот на кілометр навкруги, але Вовка просто став на коліна перед другом і закрив йому очі долонею.
       Я дуже неуважно читав особові справи хлопців, тому не знав, що у Вовки з Віталіком дві ротації в ДАПі було. Там хлопці мало уваги звертали на кишки, а зі Старою з косою чи не щодня ручкалися особисто, як з давнім «корифаном».
       З гілок зробили ноші. До шосе тіло Віталіка дотягли вдвох. Я вийшов на зв’язок і викликав евакуацію. БТР мав приїхати за кілька годин.
    – Чекай тут, – промовив я і розвернувся в бік лісу.
    – А ви? – Вовка піднявся з асфальту.
    – Не зважай. Мені «кактуса» треба знайти.
    – Я з вами. У мене наказ, – Вовка вийняв з розгрузки товариша два повні магазини з набоями і запхав у свою.
    – Не треба. Досить смертей на сьогодні.
    – Вітальку знайдуть. Я лишив маяк. А хто знайде вас?
    – Та кому я треба? – посмішка вийшла кривою.
    – Сирота? – співчутливо спитав Вовка.
    – Можливо. Батьки вже кілька місяців на зв’язок не виходять. Фігня якась на Донбасі коїться останнім часом.
       Вовка мовчав, поки наздоганяв. Потім, порівнявшись, глянув скоса на мене.
    – Ви новини давно дивилися?

    ***

       Не встиг я здати зразки «кактуса» до лабораторії, як мене викликали до керівництва. Особисто прибігла секретарка Директора.
       Я не дуже звик до такого кіпішу, але панікувати не став. Спочатку здав зброю, потім пішов митися. Секретарка чатувала за дверима, щось бурмочучи.
    – Спинку потрете? – невинно спитав я.
    – Хіба ломакою, – почув я у відповідь. – Давайте швидше.
       На ослінчику мене чекав чистий діловий костюм і синя краватка. Секретарки не було.
    – Ну і хто мені пов’яже цю шмату? – пробуркотів я і викинув краватку до смітника.
       Кабінет Директора був поверхом вище. Мене чекали. Крім начальства, в кімнаті був військовий. Нова форма. Погонів на плечах немає. А на грудях є. Я не встиг розкрити рота, як отримав питання «в лоб».
    – Де служили?
    – Третя Галактична бригада. Зоряний десант, – я став струнко.
    – Дуже смішно, – майор певно образився.
       Директор позаду ледь стримався: чи то від сміху, чи то від того, щоб не дати мені сувору догану.
    – Повістки отримували? – прискіпливо обдивлявся мене майор в пікселі.
    – Можливо. Тільки в мене прописка – місто Горлівка Донецької області. Тому повістки якщо й приходили, то з того боку.
    – А добровольцем?
    – Була така думка. Та туди хлопці сотнями записувалися, а тут черг не спостерігав.
       Я не розумів до чого це все. Мене хочуть призвати до армії? Невже все так погано, що співробітники військкомату дісталися аж сюди? Директор сидів мовчки, як води до рота набрав.
    – Треба допомога, – не дуже впевнено промовив майор.
    – Ви певні, що саме я потрібен?
       Директор поглянув на мене й долучився до бесіди.
    – Ти новини давно дивився? Росіяни випробували вакцину від Ковід-19 на Донбасі.
    – І? – я дійсно давно не вмикав телевізор.
    – Тепер там Зомбіленд, – сумно посміхнувся майор. – І жодна душа в світі не знає, що з цим робити.
    – Ти ж біолог. Спеціаліст з мутацій різного рівня. Кому, як не тобі оцінити рівень загрози? – директор наче вмовляв мене.
    – Розвідка надає невтішні дані. Ми закрили всі КПП, але вся планета боїться поширення нової зарази.
       Майор піднявся з-за столу.
    – Нам надали усі засоби. Ми готові випалити там все, до останньої соломинки.
    – Та ніхто не хоче брати на себе відповідальність за наказ? – мене осяяла здогадка. – Але чому я?
    – Ви ж професор. Ваші статті друкувалися в найкращих наукових часописах світу. Рівень вашої підготовки не гірший ніж у ССО. Ми не певні, що знайдемо ще когось більш авторитетного, хто б зміг перетнути лінію фронту й оцінити масштаб загрози.
       Майор з директором втупилися в мене, чекаючи на відповідь. Я повільно встав зі стільця.
    – Давно я батьків не провідував. Здається, саме час.

    ***

       Зона.
       Але інша. Чужа.
       Один магазин в автоматі, чотири – в розгрузці. Не густо. Та дарма. Не звикати.
       Самотній сталкер посеред донбаських териконів. В Чорнобилі легше було. Там ліс. Порожні села. Є де сховатись на ніч. Тут немає. У мутантів тепловізори і снайперські гвинтівки. Голий степ і зруйновані вщент будинки навколо.
       Бісів вірус.  Хто ж міг подумати, що він мутує саме тут і до такої міри? Весь світ ходить до кінотеатрів і дивиться блокбастери в три-д окулярах і медичних масках, ходить у Макдональдс, їздять у метро і все більш-менш. Так, тисячі з них щодня підключають до ШВЛ, на виробництво яких перелаштувалося десяток міжнародних корпорацій, ще більше сидять вдома, чекаючи чарівні ін’єкції від фармацевтичних фірм, але ніхто з них не гниє заживо.
       І тільки тут, серед донбаських шахт, вірус мутував до непізнаваності. Він вбивав, як і всюди в світі. Навіть більше, бо мало хто з місцевих чув про апарати ШВЛ чи чудодійні німецькі ліки. Була лише російська вакцина. Наш уряд направив у ВООЗ і ООН зразки, добуті розвідниками до мене. Була величезна підозра, що ці препарати прискорили мутацію вірусу, замість зупинити його.
       От тільки мені від цього не легше. Маска на обличчі так і думає, як би його «запотіти» і зменшити й так невеликий кут огляду. Костюм біохімзахисту дуже сучасний, американський, але тим не менш в ньому дуже спекотно. Навіть зараз – о першій ночі четвертого липня дві тисячі двадцять третього року від Різдва Христового.
       А я ж місцевий. З Горлівки. Буду йти назад – забіжу додому. Тут поряд зовсім. Тут все поряд. Колись було. Все змінилося. Тільки терикони ті самі. І спека.
       Вже років десять, як я тут не був? Чи двадцять? Колись це поле горохом було засіяне. А зараз бур’яни в людський зріст.
    – Праворуч міни, бери лівіше – озвався навушник.
    – Плюс, – я навіть кивнув чомусь.
       Добре, коли за тобою стежить старший брат. Хоч він мені й не родич зовсім. І молодший на двадцять років. І познайомилися ми лише десять годин тому, коли мене привезли на цей ВОП. Ледь його вмовив, щоб не йшов зі мною. Він мене перехрестив в спину, коли я стрибнув за бруствер. Не знав, мабуть, що в мене аж занадто модний прикид і я бачу, що коїться позаду. А якби й знав? Скількох він поховав у свої двадцять шість, щоб повірити в Бога? Або навпаки – зневіритись?
       Короткі і впевнені команди лунали в навушнику. То не мені, то він підняв весь взвод. Тридцять людей приклеїлися до прицілів. Водій водовозки, що вечором ледь допхався на ВОП на старезному ГАЗоні й вирішив тут переночувати, мовчки таскав постріли до СПГ. Так, про всяк випадок. Рядовий Михалок, дід, років під шістдесят, тихенько матюкаючись, присів до станка й почав заряджати кулеметні лєнти. Цинк спорожнів за лічені хвилини. Такого темпу від кухаря ніхто не очікував.

    ***

       Ось і рубіж. Колючка. Треба дуже обережно, щоб не пошкодити костюм. Коли вже куля проб’є, то туди його в качель – варіантів там вже небагато, але не хочеться раніше зіпсувати захист. Бог його знає, наскільки той вірус заразний.
       Гинути від розтяжки мені теж не дуже хотілося. А їх тут не пошкодували!  Я видихнув. Клята маска миттєво запотіла. Ну, супер! І так ту волосінь не видно, майже.
       Стоп! Заспокойся! Уяви, що ти в рідній Зоні. Там ніяких розтяжок. Лише вовки і дикі кабани з куленепробивною шкірою. А тут лише якісь міни. Ну то й що, що одна з них висить прямо перед обличчям? То ж лише РГД. І у мене є мультитул. Модний, як весь мій комбінезон. Обережно от тут «кляц». А тепер тут. Отак. І вбік її. Тепер кусачки на «колючку». Це не «кактус». Там би цей фінт не пройшов – отрута з шипів вже роз’їдала б костюм, намагаючись дістатися до шкіри й вбити мене.
     Бляха, що ж так спекотно в цьому біохімзахисті?

    ***

       Будь-яка поїздка на сусідському «Москвичі» - свято. Особливо, коли тобі десять років, а тебе везуть аж у Донецьк. Там продавали щоденники з Термінатором, можна було випросити пару тисяч купонів на жувальну гумку, а як зовсім пощастить, то крім шкільної форми, батьки могли купити джинси! Чи кросівки. Білі. З трьома смужками. Я їх, навіть, не надівав перші тижні. Я з ними спав, як з улюбленою іграшкою. А одну жувачку жував три доби, на ніч обережно виймаючи з рота і приклеюючи на папірець на столику з лампою.
       А потім був університет. Факультет спецбіології. Одна група у двадцять шість осіб на всю країну. Батько дуже сердився. Ледь не побив. Казав, що у шахті немає кульбабок. Та я не хотів до копальні. Мене манила Зона! Вся країна огородилась від тієї території колючим дротом у три ряди, і лише одиниці мріяли потрапити в середину. Спочатку мені здавалося, що туди допускали лише найкращих і найрозумніших. Але на третьому курсі почали викладати військову справу. Однорукий майор ганяв нас, ботанів, так, наче готував до загону морської піхоти. Тоді я зрозумів, що там треба бути не лише розумним, але й сильним.

    ***

       Траншеї, капоніри, бліндажі. Все так само як з нашого боку. Тільки на позиціях не зовсім люди. Здалеку схожі, звісно. Голова, дві руки, дві ноги. А як притулити до очей бінокля – біда. Саме так в Голівуді зображали зомбі у блокбастерах. Гнила шкіра, червоні очі, рухи якісь неправильні, наче п’яні. Хоча чому наче? Он один витяг з кишені пляшку, зробив три ковтки і передав сусіду. Потім непевною ходою підійшов до кулемета й дав довгу чергу в бік ВСУ. Сусід допив пійло, висунувся з окопу й пожбурив порожню пляшку в той же бік. За тим він відкрив рота з почорнілими зубами і брудна лайка прокотилася степом. Не знаю чому, але це дуже розсмішило всіх зомбаків. Деякі вилазили з бліндажів, пересмикували затвори й спорожняли магазини автоматів, луплячи в білий світ як в копійку. Я лежав позаду в густих кущах і сумно спостерігав за колишніми людьми.
       За кілька хвилин все стихло. Наші відповідь не давали, пам’ятаючи, що я десь тут. Зомбаки, здавалося, не помічали вад своєї зовнішності, вели себе так, наче такими й вродилися й ніколи іншими не були. Це мене неабияк дивувало. Треба взяти проби. Ось і кандидат. Кулеметник йшов прямо на мене, на ходу розстібаючи штани. А я думав, що вони до вітру просто так ходять, як тварини, отже мозкова діяльність ще щось там контролює.
       Після закінчення університету я дізнався, що однорукий майор готував нас за програмою морських котиків США. Я тоді ще сварився – на холеру нам в Зоні вміння знешкоджувати вартових. Хто ж знав, що знадобиться? Як не в тій, так в цій.
       Кулеметник посцяв вже непритомним. Брати проби в мутантів – моя робота вже багато років. Рухи відточені до автоматизму, кілька секунд і шість маленьких герметичних пробірок зі зразками крові й тканин зайняли своє місце в спеціальному боксі.
       Кількасот метрів на схід де повзком, де навприсядки і ВОП позаду. Час ставати на ноги.
       Треба трохи далі за окопи, мені б до Донецька потрапити, глянути що там з «мирняком». Якщо все так само, як тут у траншеях, то «прийми, Господи, невинні душі».
       Ну то й що, що замість Бога ЗСУ? Він нас колись підтримав, що не дав на поталу ворогу. Треба віддавати борг. Зараз його наші хлопці підмінять. Буває. Я ж он в Чорнобилі десять років за нього відпрацював, відстрілюючи усіляку гидоту. Хоч ті монстри й не винні певно, що такими уродилися. І ці зомбаки, можливо, не винні на сто відсотків, що їх одразу два віруси вразило. Перший – руського міра, а вже потім – модифікований Ковід. Просочені алкоголем організми не мали імунітету ні до того, ні до іншого.

    ***

       Села минаю стороною.
       Скоро ранок.
       Треба поспішати. Вдень камуфляж не врятує, яким би він не був «навороченим».
       Трупів на полях не видно – непоганий знак. Може, «неправильну» вакцину лише військовим впорскували? До міста ще два кілометри. Я пришвидшив крок. Десь високо наді мною висів безпілотник. Я його не бачив, та на екран моєї новомодної маски виводились дані, які бачив він. Донецьк окопали в три ешелони. Та розумна техніка з висоти десяти кілометрів знайшла шпаринку. Ех! Мені б таку підтримку в Чорнобиль у свій час. Менше шрамів було б на тілі. Та нехай. Пробачу долі, якщо сьогодні пройду в місто і весь боєзапас лишиться при мені.

    ***

       Місто прокидалося. Першими, як і годиться, вийшли двірники. Інструкція забороняла мені зняти маску, а через неї дивитися у бінокль було майже неможливо. Та я дивився. За три години сеанс зв’язку. За кількадесят кілометрів позаду розташувалися десятки дивізіонів далекобійної реактивної артилерії, літаки на аеродромах заправлялися пальним. Доля кількох мільйонів людей залежала від мого рішення. При умові, що люди тут ще лишилися. Я дуже на це сподівався. Купа родичів. Батьки. До Києва переїжджати не схотіли, скільки я їх не вмовляв.
       Зомбі старанно підмітали асфальт. Я зняв кляту маску, бо не міг повірити очам. Може, то звичайні алкаші? Вони й без вірусу скидалися на мерців. Бінокль присмоктався до очей. Відчинилися двері під’їзду. Я перевів погляд. Дитячий возик. За ним молода дівчина в спортивному костюмі. Колись була гарною, певно. Довге чорне волосся, струнка фігура. Та шкіру вкривали виразки, обличчя вкрите слідами гниття. В моїй рідній Зоні таких називали «гулями». Вони все розуміли. Я теж. Їм не було місця серед живих, але й серед мертвих їх не приймали. Селилися в покинутих селищах. Трималися один одного. Справжні сталкери вимінювали в них безпечний нічліг і харчі на патрони. Гулі мусили захищатися. «Зальотні» вважали їх звичайними монстрами. Потім дуже дивувалися, коли у відповідь прилітали черги калібром 7,62. Знали б вони, хто їм два цинки виміняв на печінку «модифікованого» зубра…
       З дитячого возика почувся дитячий плач. Я був задалеко. Швидше відчув. І побачив. Мамка-зомбі стривожилась. Дістала з возика пляшечку, капнула собі на руку, вкриту виразками, і лише потім схилилась над возиком.
        У сусідньому під’їзді відчинилися двері. Кумедна такса кулею вилетіла з дверей. За два кущі собака спинився і підняв маленьку лапу. Я перевів погляд на двері під’їзду. Зомбі. З повідком в руках, що нагадував рулетку. Він позіхав. Щиро, широко. Гнила шкіра ледь не розлазилась біля рота. Зуби теж чорні, як у тих, що в траншеях. Що ж за лайно потрапило у ваші тіла, люди?
       А потім вони привіталися. Дівчина з возиком і чоловік з таксою. Помахали один одному рукою і щось промовили. Справжні зомбі так не роблять. Вони й собак не вигулюють, і діток з пляшечки не годують. «Гулі». Ті були не винні, що потрапили під опромінення. Тут те саме.
       Мені треба ближче. Я сховав бінокля й натягнув маску. Позаду клацнуло - хтось пересмикнув затвор. Ну ок – у боксах купа вільних пробірок.

    ***

    – «Лаванда» на зв’язку. Біолог, доповідайте! – озвався навушник.
       Я аж здригнувся. За роки в Зоні відвик, що на виході мене може хтось з начальства потурбувати.
    – Біолог. Плюс, – буркнув я у відповідь.
    – Операція «Карантин» у дії?
    – «Лаванда»! Відбій!
    – Ураження населення?
    – Сто відсотків. Але то не має значення! Є шанси!
    – Відходьте на позиції. У вас шість годин.
    – Не можна! Відбій! «Ахрана! Атмена»! Тут люди!
       Тиша в навушнику. Кілька секунд. А потім чужий і незнайомий голос:
    – Які люди? Ураження населення сто відсотків? Підтвердьте!
    – Так! Але! Вони собак вигулюють!
    – Яких собак? Ви себе добре почуваєте? Проби взяли?
    – Лише з двох! Треба час. «Мирняк» не винен! Вони просто хворі. Я певен, що можна винайти антидот. Не в нас, так десь в Японії.
       Знову тиша. Ненавиджу коли вони так роблять. П’ять секунд. Десять. Та скажіть вже що-небудь!
      Добре. Операцію призупинено. Даємо дві доби на збір зразків. Чекаємо на точці виходу. Повертайтеся, як будете готові.
    – Плюс, – ледь чутно відповів я, хоч самому аж кортіло кричати від радості.
       Я їх врятував! Поки що...

    ***

       Рідне місто не зраділо мені. Собаки з дворів приватного сектору заходилися від гавкоту. Іноді дорогою траплялись люди, що кидалися від мене у бічні провулки. Мій модерний костюм біохімзахисту і зброя в руках викликав у них паніку. Вони все це вже бачили й відчули на собі. Росіяни, що приїжджали робити щеплення виглядали саме так, хіба костюми в них були минулого століття.
    – Цього разу від Гааги не відмажуться, – злісно прошепотів я.
       У мене з собою було два автономних бокси по тридцять вісім пробірок в кожному – зразки тканин, внутрішніх органів, жовчі, крові, волосся. Були пробірки зі спермою і яйцеклітинами. Не питайте, як мені вдалося. Під час трибуналу над нелюдським режимом розкажу в усіх подробицях, а до того часу вам не варто знати про мої методи роботи.
       А ось і рідна вулиця. Дивно, але серце не закалатало швидше. Мабуть, за роки життя серед любих мутантів я геть втратив почуття дому й сім’ї. Все ж час одружуватися, бо добром це не скінчиться. Валя з лабораторії нічогенька така. Завжди посміхнеться й чаю зробить, коли приходжу здавати добуті зразки. А ще вона звідкілясь знає, що треба три ложки цукру до горнятка класти, хоч жодного разу про це мене не питала. Як повернуся цього разу, то запрошу її до бару «Чортове колесо», що неподалік від центрального КПП. Дуже пристойне місце – всі страви проходять дозиметричний контроль, по п’ятницях і суботах грає жива музика, під яку можна танцювати навіть тверезим, а кухарем там працює справжній француз, що приїхав до Зони кілька років тому з наплічником і снайперською гвинтівкою. Тепер у нього замість ніг були протези, але додому він так і не поїхав. Вивчив мову й обожнював слухати історії про мутантів, сталкерів, аномалії. А ще він просто божественно готував страви з м’яса дикого зубра.
       Не знаю точно від якого саме спогаду – про Валентину чи про стейк з «Чортового колеса»,  але настрій поліпшився. Ненадовго. Ось і мій будинок. Дерев’яний паркан ледь тримався. Як мені здалося, то впасти йому не давала кропива в людський зріст, що проросла між штахетинами й підтримувала його з обох боків. Якби я був романтиком, то сказав би, що серце відчуло біду. Та я був прагматиком – мозок проаналізував побачене: бур’яни, нефарбовані ворота, садок з непобіленими деревами, телевізійна антена на даху, що чомусь дивилась до землі. Батько, певно, навесні помер. Та мати жива. Це точно, бо з димаря літньої кухні вився легенький димок. Я штовхнув калитку.
       Її давно не змащували. Іржаві завіси видали стогін. Собака мовчав. Мабуть його не було. Та й навіщо? Як хто й зайде в гості, то цей скрип почують всі сусіди. Певно батько взимку помер – він ті завіси солідолом регулярно змащував, за кілька місяців вони б так не заіржавіли.
       Вісім кроків уперед під виноградом, що вже подерся ген вище на горіх, і я на подвір’ї. Двері літньої кухні відчинилися. На поріг вийшла бабуся з невеличкою каструлькою, яку ледь тримала в руках.  Маленька, згорблена, з червоною шкірою зі слідами запалення. Сиве волосся було настільки ріденьке, що його майже не було видно. Вона здивовано подивилася на мене і… посміхнулася. Лише мати може пізнати сина за тонованою маскою і кількома шарами захисної тканини.
       Я впав на коліна й заволав у бісовий респіратор. Очі вибухнули сльозами.

    ***

       Дорогий американський костюм біозахисту висів, випраний, на вірьовці, натягнутій під каркасом для винограду. Тепер він вже навряд сховає від тепловізора, та мені було начхати. Я був вдома. Мама зварила борщу. Дуже бідкалася, що без м’яса, бо де його зараз візьмеш? Хіба сусіда-сепара на шматки покраяти? Люблю матусю – лише тепер зрозумів, чому в мене така схильність до чорного гумору. То генетика, бляха.
    – Чому про батька не повідомили? – спитав я, нарешті, коли спорожнив другу тарілку.
    – Ти все одно не зміг би приїхати, – тихо відповіла мати.
       От зараз боляче стало. Хотілося бити самого себе по щоках – сильно, з розмаху. Потім дати собі під дих коротким прямим й зламати носа. Почуття сім’ї я втратив? Совість я втратив!
    – Як він помер?
    – В січні, після Водохреща, приїхали чотири вантажівки з солдатами. Всі в білих костюмах, тільки триколори на рукавах. В одних зброя, в інших валізи. Очепили чотири вулиці, почали ходити по хатах.
    – Щеплення робили?
    – Так. Дозволу не питали. Батько витяг зі сейфу рушницю й зустрів їх на подвір’ї. Ми його поховали біля баби Марусі. Пам’ятаєш, як вона тебе до школи водила, як ти першачком був?
    – Так, – сльоза капнула на стіл. – Я все пам’ятаю. І про те, як вона мені за палички розповідала. Я тоді ніяк зрозуміти не міг – ну як можна працювати за «палички»? Про термін «трудодні» мені стало відомо набагато пізніше. І про діда пам’ятаю. Ти мені казала, що він герой – танк підірвав. Гранатами обв’язався і під «Тигра»! А бабуся плакала й благала нашу вчительку влаштувати екскурсію до Ржищева під Києвом. Врешті-решт сама домовилися з директором шахти, щоб дав автобуса й поїхала з нами. Я пам’ятаю квіти, які вона обережно опустила до води, пам’ятаю, як потім набирала в руки дніпровську воду й вмивала нею свої сльози. І тепер вже ніколи не забуду.
    – Так, сину. Пробач мені. Твій дід загинув саме там, при форсуванні Дніпра. Похоронки не було. Лише папірець з формулюванням «пропав безвісти». Він був з тих, кого мобілізували, як повернулася червона армія. Одна гвинтівка на двох. Форму навіть не видавали. Так і воювали, в тому одязі, в якому з села забрали. То вже пізніше, тим, хто вижив, надавали всі «атрибути». А нашій бабусі атестату за загиблого не дали, тому навіть тих копійок від держави вона не отримувала. Але вона була сильною жінкою – поставити на ноги трьох дітей в ті часи було дуже нелегко.
    – Мамо, скажи чесно – я єврей? Бо в них все передається по жіночій лінії. Від тебе розум і почуття гумору, від бабусі сила й впертість.
    – А ще ти кучерявий! – щиро засміялась мамця. – От тільки пісюн від батька лишився!
    – Ну ма!
       Останнім часом я стомився плакати. Мої залози в очах не звикли виливати такої кількості сліз за такий короткий період. Не важливо, чи то від горя, чи то від щастя. Я дивився, як сміється близька людина, уражена смертельним вірусом і мені було боляче. Я ж біолог, туди його в качель. Їй лишилося недовго. Антитіла російської вакцини вбивали не лише Ковід-19. Вони вбивали все навколо, як і їхня державницька культура. А я не міг нічим зарадити. І від того біль ставав нестерпним. Ніколи до сьогодні не скаржився на серце – жартома називав його «помпою». Ні фіга! Болить, курва.

    ***

       На другий день рація здохла. Та й Бог з нею. Тут електрику вже три тижні, як вимкнули, шолом не підключиш до розетки, щоб підзарядити. За лінією фронту мене поховали вже, певно. Автономні бокси лежали в льоху, там було прохолодно, тож батареї ще кілька діб мали зберігати зразки в чудовому стані.
       Нехай світ зачекає. Я косив траву й бур’яни. Ручною косою. Ще ворота пофарбувати, паркан поправити, антенну направити, замінити дві шиферини на хаті, щоб під час дощу миску не підставляти, а вже тоді можна йти здавати зразки.
    - Вареники з картоплею будеш? – почувся старечий голос позаду.
    – Що за питання? Коли це я від вареників відмовлявся?
     
       Під вечір я ледь заповз до хати. Давно я так не стомлювався. Викосити вручну сорок соток! Та я в Зоні так не викладався в боротьбі з мутантами, як оце тут у борні зі звичайними бур’янами!
       Нагородою був борщ. З печі. З квасолею і м’ясом. Я обережно подивився на мамку.
    – То не сусід! – мамця насипала величезну тарілку, ледь стримуючи сміх, –То звичайна коза. У Гальки щось прихворіла, довелося дорізати.
       Цього разу посуд я помив. Криниця поряд, але мамці вже відро важке.
    – Я тебе вивезу звідси.
    – Не треба, синку. Я маю дзеркало. Не хочу, щоб мене там на шматочки розбирали.
    – Тут ти помреш.
    – Я знаю. Хочу, щоб поховали біля татка й баби Марусі. Я своїх батьків не пам’ятаю, батьківщини в мене немає. Вихователька в дитбудинку колись ляпнула, що виродок ворогів народу.
    – До Ізраїлю, я так розумію, мені не вдасться емігрувати?
    – Так, сину. В українців доля не краща. Але гумор, сила, розум і впертість передається не по жіночій лінії. Це генетична пам’ять.
    – Люблю тебе, мамо, – я ніжно обійняв найріднішу людину.
      Я вже не боявся підхопити страшний вірус. Нехай вже колеги-біологи мене на шматки розбирають, як треба буде.

    ***

       Прощання завжди сумне. Тим більше, коли знаєш, що вже ніколи не побачиш рідну людину. Треба йти. Може, не все так погано й антивірус знайдуть швидко? Може, то моя помилка, що я бур’яни косив, замість бігти чимдуж до своїх і здати проби? Заряду акумуляторів у боксах менше, ніж на добу. Добіжу?
       Скинув з себе все зайве. Лише два бокси з пробірками, автомат і розгрузка з чотирма запасними магазинами. Якби мене зараз побачив хтось із моїх аспірантів – професор біжить степом в одних трусах, на голові шолом з купою прибамбасів, в руках автомат, а на поясі дві коробки із позначкою біологічної небезпеки. Я так думаю, що француз з «Чортового колеса» за таку історію пригостив би безкоштовним стейком.
       Нічого! Я той стейк сам з’їм!
       Спалах ліворуч!
       Рефлекси, що палицею вбивав в наші студентські голови однорукий майор, спрацювали. Я впав на землю.
      Спалах праворуч.
      За кілька метрів попереду невелика протипожежна траншея, яку вирив невідомий тракторист на випадок, щоб необережний недопалок, викинутий з вікна проїжджаючого легковика, не підпалив пшеницю. П’ять секунд – я вже в ній. Накрив бокси власним тілом, бо більше не було чим. Можливо, коли знайдуть моє обвуглене тіло, то вони вціліють.
       Я таки далеко відбіг. Вибухові хвилі пройшли над головою секунд за тридцять.
       Мені не було чим прикрити голову й очі, крім власних рук. Тому я скрючився клубочком і рахував спалахи й вибухові хвилі. Росіяни кардинально зачищали територію, щоб жодного свідка, щоб не лишилося жодного доказу. А фіг вам! Два бокси зі зразками, які я прикривав власним тілом, лежачи посеред Донбаського степу стануть вироком! А для виконання повернуть старі добрі шибениці, бо ці нелюди недостойні чесної смерті від кулі й пороху. Смерть ворогам!

  Время приёма: 13:21 18.10.2020