au020 Химерний

    Захар сидів між густим гіллям липи, балансуючи кінцівками і про себе лаючи вітер. Дерево сьогодні видавалося особливо негостинним, сердито скрипіло, струшувало і дряпало чужака корою. „Для повного фаршу не вистачає тільки доброго пташеняти, яке б оце капнуло мені на спину,” – невесело усміхнувся Захар. Знизу гавкнула собака, у якійсь квартирі заплакала дитина, кілька телевізорів розповідали кожен про своє, а так – увесь слуховий фон займали автівки, ніколи не сплячі автівки... О. Хтось „Другу ріку” ввімкнув, хоч тихенько, зате останній альбом; свої люди. Жити можна, тільки б ще наловчитися відокремлювати музику з-поміж сотні інших міських звуків...
    Нарешті, як завжди, одночасно очікувано і зненацька, загорілося жовтувате світло нічника навпроти – у білому вікні на розі будинку. Писнув чайник; згодом на балкон тихо вислизнула молода жінка з чашкою пахучого капучіно в одній руці і крихітним 10-дюймовим ноутбуком, затиснутим ліктем іншої. Важко зітхнула, сіла на одній їй видимий стільчик і освітилася однотонним синюватим світлом від екрану.
    Вона була так близько, що Захар міг би полоскотати їй вухо кінцем своєї негостинної гілки. Мало того! Добре сфокусувавши зір, з-за плеча, обтягнутого пухнастою піжамою, він розгледів на екрані кілька перших швидких строчок: „Холодне лезо дивилося своїм пророчим оком у саме серце Захара, і серцю було ніяково. Але смерть так не дивитиметься, вона просто постукає якось у двері...”
    „Знову моїм іменем героя назвала.” У нього вдома вже назбиралася чимала купка таких-от публікацій, дарма, що раніше детективів не любив. Вони наближали її ще ближче, ніж подібні нічні вилазки в крону липи. Її думки, відкриті і потаємні, любов до чоловіка і дітей, раптові напади нічного безсоння... і спогади про нього.
    348 сторінка? Ого. То це ми вже над романом працюємо...
    ...Жінка позіхнула, недопитий капучіно охолов на перилах балкону. Скрипнули двері; ще одна ніч, коли він так і не наважився доторкнутися до теплого плеча... а здавалося б, лише простягни руку... Що ж, хоч якийсь уламок його життя лишається стабільним.
    Ноги і руки затекли; Захар розправив крила, невпевнено махнув, гілка спружинила.
    
    
    Ліза теж не спала. „Сьогодні ніч безсонних жінок,” – знітився Захар. Натяг довгого безформного светра, долив гарячої кави з кавоварки – від нічних польотів останнім часом почали холонути ноги. Невже старість підкрадається?
    Ліза лежала в ліжку, відвернувшись спиною до вхідних дверей, швидко дихала. Гірше за все, що вона знала, де він був; що ж, він ні виправдовуватися, ні вибачатися не збирається. Та й вона мовчатиме, варитиме обіди, прасуватиме штани і навіть народить дитину, тільки б зберегти сім’ю...
    ***
    – Послухай! – Обличчя Лізи палало. Захар вимкнув пилораму і приготувався з погано прихованою посмішкою тихо несприйняти, що ж цього разу вигадала подружка.
     Її проблема була в тому, що занадто любила голлівудські геройські фільми з зеленими або звіроподібними ліричними героями. Скільки Захар не пояснював, що таке знімають для тих, хто звик доказувати правду кулаками або цілою нацією полюбляє помріяти (всі ж чули про американську мрію, а от з українською ніхто не знайомий) – усе було марно: Лізка знічувалася і нібито погоджувалась, але через місяць-другий знову завантажувала черговою ідеєю-фікс.
    – Щойно бачила в новинах, там якісь навіжені захопили заручників і зачинилися, їх міліція в магазині коштовностей накрила. Вони самі не свої від страху, погрожують усіх перестріляти, а там двоє маленьких дітей... Кількох перехожих поранили.
    – Міліція розбереться... Чи від мене, думаєш, кулі відскакують? Що я там зроблю? – Захарові дуже не подобалося порівнювати себе з отаким бравеньким героєм коміксів в ідіотському гумовому костюмі. Та й взагалі, у житті кожен має бути на своєму місці, тóму, що найближче до серця. Йому подобається доля теслі, ладнати вікна, стільчики та коників на колесах.
    – Ну, чому ти знову такий! – мало не розплакалася Ліза. – Може, це твоє призначення, а ти й слухати не хочеш!
    Захар повів крилом під курткою – знову затекли, спасу немає, зате так надійніше від чужих очей.
    За роки життя він вже звик ходити в боягузах: мало де бував, у бійки не влазив – не дай, Боже, одяг на спині розірветься; до дівчат не загравав. Навіть якщо подобалася. Навіть якщо...
    
    
    ...В 17 він, як і всі підлітки, став бунтарем. Посварився з батьком, висміяв його сільський притишений спосіб життя, ефектно покидав речі в сумку і відправився підкорювати столичні вузи. Щастя посміхнулося на географічному факультеті. Чудесно! От і привід поїздити по світу, пізнати все те, що й снитися не мало б... І все, напевно, вийшло б нормально, навіть життя в гуртожитку наладилося; але на третьому курсі на іменинах, котрі в гуртожитках святкуються з розмахом, на весь коридор, він познайомився з нею.
    У школі йому, бува, починала подобатися котрась дівчина – Захар поглядав на неї тишком, мріяв, боявся підійти, навіть вірші на полях щоденника писав. Тихенького хорошиста просто не помічали, і це було образливо, але дуже зручно.
    А вона помітила. Палаючі очі обпікали його скрізь – у тісних коридорах університету, на вулиці, в холі гуртожитку. Захар не звертав уваги – вона все одно любила, демонстративно „під’їхав” до найкращої подружки – отримав одкоша, а вона вибачила, гучно запив і прогуляв усі заліки – кинулася на допомогу, принесла конспекти, книги... А він не міг, не хотів давати їй надії! З таким, як він, щастя не мати, тільки родове прокляття разом нести... Вона згодилася б, але нехай у неї усе складеться краще, їй на шляху стрінеться нормальна людина...
    Третім курсом навчання й закінчилося. Тільки Захар не схотів переводитися в інший вуз, приповз зализувати рани до рідного гнізда, ніяковіючи під іронічним батьковим поглядом. Тоді й дізнався: в його роду по любові не одружувалися – ні батько, ні дід... Усі свого часу вирішували однаково.
    
    
    Через три роки прийшла Ліза. Рішуче увірвалася, як це завжди з нею траплялося – голосно і вимогливо; відбилася від групи туристів, скотилася зі снігової гори, ламаючи лижі, прямісінько йому під ноги. Кислотно-червоний комбінезон розірвався, нога боліла безумно, і її довелося нести в оселю на руках, крізь замети замерзлого насмерть лісу. Герой-рятівник, щоб йому...
    Повернулася вона швидко, через тиждень. Щоб подякувати, якісь гостинці привезла. А потім знову через тиждень... Через три дні...
    Напевно, недарма для романтичних побачень затарюються саме вином, щось таке в ньому є. Ти втрачаєш голову, жіночі очі починають здаватися бездонними, погляд теплим і близьким, і ти й незчуваєшся, як обережно кладеш її на спину, щоб вислухати „не треба”, вимовлене для годиться, і владно впиваєшся в губи...
    
    
    На ранок з’явилися крила. Певно, виклюнулися в момент екстазу, коли дійсність справді видавалася польотом. Відлежалися від спання, намуляли дві криві смуги по обидва боки хребта... Раніше на спині і на грудях була тільки потворна, горбиста, коричнева луска, що нестерпно чухалася на повний місяць і нила перед негодою.
    Ліза вже не спала, хоча й намагалася прикинутися, світила очима з-під напівприкритих повік. „Зараз дочекається, коли я вийду покурити, і втече через чорний хід,” – приречено усміхнувся Захар. Але коли повернувся до хати, дівчина стояла біля плити, голосно шкварчала яєчня, пахло кавою.
    – Любиш з корицею? Я привезла, – спробувала усміхнутися вона, і посмішка вийшла дійсно привітною.
    „Так буде завжди,” – застережливо промайнуло припущення. „Яке там, урбанізованій дамі просто захотілося романтики, знудиться скоро в цій глушині,” – відповів залізний голос логіки.
    - Давай, давно не пив. У нас в магазині пожежа була, весь запас згорів, не скоро довезуть...
    
    
    Йому сподобалося гратися з нею в звичайну людину.
    Тільки дивний неспокій з появою крил нікуди не дівся – навпаки, все частіше тягло тепер Захара кудись у ніч, йти, брести, стояти у світлі місяця, курити і знову йти... Влітку він кидав на землю сорочку, розправляв кляті треті кінцівки і обережно маневрував між негустого гілля смерек; на ранок приходив без сил, увесь в холодному поту, вливав у себе півлітрову кружку пива і засинав майже до вечора.
    З мовчазної згоди, Лізка лишилася. Смішно було дивитися, як вона тягне по схилу до будинку два барвистих чемодани на коліщатках, звозячи гардероб, кухонний скарб, бібліотеку. Після кількох невдалих, але доволі хитрих спроб витягти Захара на постійне місце проживання до міста, вона замкнулася в собі.
    Здавалося, що її утримують тут силою – бурчала, що все не миле, не зручне: розмита дорога, неполадки в мережі, відсутність централізованого опалення і водопостачання; навіть розмовляти зайвий раз не хотіла, мовчки ставила його пиво в холодильник, готувала їсти і йшла в сусідній будинок (за короткий час вони з матір’ю стали подругами).
    На перших порах Захарові хотілося навіть накричати на неї: їдь назад, обійдуся! Чи хто кликав тебе сюди, чи хто тримає? Але одного разу під час чергового нічного відльоту він поранив крило за 200 кілометрів від дому; дошкандибав аж на четвертий день, у вкраденій з білизняної шворки ще мокрою, більшій на три розміри сорочці, знемагаючи від лихоманки і диявольської спраги. Лізка виглядала не краще, з неї за ці три дні, коли він, майже без копійки в кишені, ловив на трасі попутки, немов життя вичавили: зблідла, знервована, дрібно тремтіли руки... Кинулася йому на груди, немов прагнучи увійти в Захарове тіло, щоб більше не губився...
    Але з його втечами доводилося миритися. Захар навіть замикався – тоді розгорялося всередині душі таке, серце гатило з такою несамовитою силою, так дорога випікала мозок, що де й сили бралися. Замки не витримували, двері злітали з петель... А на ранок зомлівав, добре, якщо біля власного порогу.
    Вона змирилася. Зламалася об його єство, як колись мати об батька. До душі припало навіть довбатися на кам’янистому, неродючому клаптикові городу з сапою, тільки б він повертався і був поряд. Відчувати його різкий, немов у дикої трави при дорозі, запах, торкатися міцного тіла...
    
    
    Якби ж не оці її дикі ідейки з урятуванням світу!
    – Ну який – „такий”, а? Чого ти хочеш, щоб я завис над тим магазином з криком „Покайтесь, грішники!” і всі впадуть ниць? Чи я стіни вибиваю, ґрати бантиком зав’язую? Все, що я вмію – літати зі швидкістю курки...
    „Курка за ніч до Києва не долетить,” – могла б заперечити Ліза, але не стала. Молодець. Знову зрозуміла, що він правий.
    За кілька хвилин з хати почулася музика – коли вона була не в гуморі, вмикала „The clach”; от не подумав би, що Ліза захоплюється такими викопними гуртами...
    
    
    ...Прикрий випадок, звичайно ж, показували в усіх вечірніх новинах. Та й так детально, жалісливо, з коментарями, фотографіями, інтерв’ю з заплаканими родичами... Виявилося, що серед заручників теж є поранені, до того ж, доволі серйозно; далі йшов висновок лікаря, якого на кілька хвилин впустили до магазину... Про вимоги невдалих крадіїв Захар слухати не захотів, мовчки піднявся і почовгав на кухню. Нічого так телик подивився... Лізка мовчала, але докір проглядався в кожному повороті її голови, в неприродно випрямленій спині, в стиснутих ниткою губах... Хотів було направити її чіплятися до батька, але згадав, що старий учора підчепив застуду і зранку не вставав з ліжка. Хоча прикольний би визволитель знедолених вийшов – сопливий, з гучним і майже пафосним“Апчхи!”...
    Взяв з полиці свіжий журнал з детективним оповіданням, але, як на зло, схожа тема знайшлася навіть там. Сьогодні „його жінки” напевно, просто змовилися.
    – Ти куди, надовго? – Лізка навіть голови не повернула; там, на екрані, усе ще в подробицях обсмоктували людське нещастя.
    – Погуляю...
    Вона скинулася занадто пізно, вибігла на вулицю, щоб тільки зловити його куртку, що важко прилетіла згори. Захар з натугою замахав крилами, обминаючи колючі, майже невидимі без місячного світла, гілки. Таки дійсно старіє, на плечах ніби брили кам’яні висять...
    
    
    Над містом він літати не любив, усі оці ліхтарі, вивіски і реклами сліпили очі, збивали приціл і не залишали жодного темного шматочка неба, де можна було б сховатися від зайвих очей.
    До речі, он і та будівля. Захар примружився: щось занадто порожньо біля неї, кілька пенсіонерів сперечаються, та й усе; а на екрані здавалося – ніде ступити... Тихо спустився неподалік, знову мало не вляпавшись у кляті дроти електромережі, натяг сорочку...
    А, он воно що! Затребували автівку, прихопили кількох заручників і з ескортом помчали кудись на схід. Чому на схід? А хто їх знає, може, заховатися десь там хочуть, криївка є, чи в аеропорт – там якраз...
    Захар зітхнув. Тепер півночі ганятися, але ж раз упрягся...
    ...Темний „бусик” на шаленій швидкості мчав по трасі. Напевно, міліція розвертала автівки попереду, інакше аварія була б неминучою. Зверху „бусик” видавався іграшкою, такою китайською копійчаною пискавкою, яких багато зараз на базарних лотках. Гарненько на себе поведеш, пружинка розтягнеться – і машинка помчала, ще й фарами змигуватиме, доки батарейка не сяде. „Бусик” зупинятися дуже не хотів, він ревів від натуги, серце водія дикими ударами колотилося об грудну клітку. Захар чув його так само добре, немов сидів поряд, поклавши голову тому на груди. Ось подільник, дрімає на сидінні поряд; оцей дійсно холоднокровний убивця, розрядив пістолета в обличчя охоронцеві магазину, а самому сниться ресторан з циганським ансамблем. Черговий крутий поворот, автомобільчик шпурнувся, чіпляючись гумою за асфальт, щоб не відлетіти в чорну безвість... Водій молиться. Треба ж! За вбитого...
    В запасі було хвилин п’ять – доки в поворот не втягнуться машини міліцейського ескорту і світло від фар знову не обіллє автівку. Захар каменем упав вниз, з усіх сил вчепився у задні дверцята, котрі постійно підкидало то вгору, то кудись убік, і рвонув ручку.
    Всередині було тихо. „Невже мертві!” – майнула пекуча думка... А потім відчув гострий дитячий страх.
    Вони сиділи в кутку, міцно обійнявшись, двійнята років семи, і велетенськими очима дивилися на кремезну крилату фігуру, що раптово постала на фоні зірок. „А могли ж крик здійняти,” – запізніло прошепотіло полегшення Захару. Потрібно було щось говорити, щось заспокійливе, але слів не було, тільки ревіння двигуна і стукіт чужого серця у вухах.
    Добре, що маленькі – вони були зовсім не важкі, напевно, Лізка сама важила більше. Одне з дітей навіть пригорнулося до грудей, на шийці блиснув хрестик. Будуть потім про янгола розповідати...
    Авто знову занесло, дверцята хлопнули і зачепили крило. Тільки-ж-тільки вибрався, так обережно, бочком, з незручною ношею! А треба ж угору, інакше – колеса міліції, які можуть не встигнути зупинитися... Захар відчайдушно запрацював крилами, сподіваючись, що шок міцно і надовго скував біль. М’яко приземлився на обочину, поставив дітей на ноги, вийшов на дорогу; роздивилися таки, фари освітили усіх трьох, і остання машина різко почала гальмувати...
    Захар метнувся в ліс, подалі від вогнів, розкинув крила... Неждана біль захлиснула свідомість, руки звело судомою; уся мука світу сконцентрувалася в поламаному крилі, хотілося лягти на дорогу і лежати, не рухаючись, не дихаючи, перед очима забіліло, пішли чорні кола... „Мені на захід, там дім, там ляжу, дотягти...” – вмовляв мозок. Лапнув рукою – крило мокре і гаряче. Кров...
    
    
    Червоний колір раптом нагадав про ніч у гуртожитку, коли довелося заночувати у дівчат.
    Вона одягла яскраво-червону нічну сорочку... „Для мене,” – він добре пам’ятав, що зазвичай під халатом, коли вона вночі виходила на кухню покурити і пошкрябати ручкою в товстому блокноті, була довга, розтягнута і зручна футболка. Скоріше за все, сорочку позичила сусідка по кімнаті – дівчата люблять ділитися потаємним і про її кохання подружки, певно, добре знали. Он і справи раптом у обох з’явилися, одна до сестри поїхала, інша кудись у нічний клуб...
    Сорочка з модними бантиками облягала її, звабливою річкою текла по стегнах, по ногах, цілувала коліна. „Вона пропонує мені себе, хоч і лягла на сусіднє ліжко...” – якби ж він тільки мав право! Захар тоді не спав усю ніч, міцно зціплював кулаки; її тепло наповнювало кімнату так, що нічим ставало дихати, він уявляв її всю, як вигинається, стогне спрагле тіло в його руках...
    
    
    Біль вертала його до свідомості, а потім знову поверталася червона сорочка. Вона була ніжною і вимогливою одночасно, міцно обіймала його, обплітала, як змія, пекуче обціловувала все тіло, а потім жбурляла в ніч, і він розумів, що це він один летить між самотніх зірок, повільно завалюючись униз. А попереду дім. І він уже не пам’ятав, чому так сильно прагне туди добутися; може, там вона? Одягла свою сорочку і чекає, стоїть біля вікна, а він знову заблукав? Біль підхльостує батогом, кудись витікає кров, капає униз... Скільки це її вже витекло? Море, а може, усього три краплини...
    По щоці дряпнула гілка. Захар підняв руку, щоб прикрити очі, і відчув, що друге крило йому теж більше не належить...
    ***
    Жінка штовхнула двері, і клацнув замок. Перестрибуючи через три сходинки, вона побігла вниз, до крихітного магазинчика на першому поверсі їхнього будинку. Ну, треба ж! Закінчилося капучіно, а до завтра лишилося цілих десять сторінок. Без капучіно, улюбленого напою, постійного джерела натхнення, ніяк не встигнути...
    Біля поштової скриньки на мить зупинилася, щоб дістати пухкого конверта, що не вмістився і виглядав назовні. На ньому не було адреси, навіть марку не наклеїли, тільки її ім’я.
    Флешка, перев’язана бантиком, яскраво-червоним, як кров...
    „Боже, як чоловік здогадався? На 100 гігабайт!” – посміхнулася вона. Покрутила в руках бантика. Пильніше придивилася до шматка тканини. Який збіг! У її подружки колись була така сорочка, дуже їй подобалася...
    „А в нас зовсім схожа в ТЦ висить, от допишу книжку, відсвяткую — піду і куплю собі! Буде чоловікові сюрприз... О, і кінець роману вже уявляється: „Захар міцно обіймав кохану, червоний шовк довірливо терся до гарячого тіла...”