14:16 01.11.2020
Вітаємо переможців!
1 Сокира au001 Домовик
2 Дракотик au003 Златопілля
3 Птиця і Фантом au005 Білим по білому


16:22 28.10.2020
Поступила в продажу книга "Зiркоходи". Поздравляем авторов и читателей с этим событием.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 55 (осень 2020) Фінал

Автор: Лірник Количество символов: 12302
Конкурс № 55 (осень 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

au023 Лірник


    Зима настала така м’яка, якої і старі люди не пам’ятали. У південних воєводствах річки взагалі не взялися кригою, і, щодня підпоювані снігом, який танув уранці, вони вийшли з берегів і позаливали заплави. Часто йшли дощі. Степ розмок і зробився великою калюжею, сонце ж у полудні припікало так, що – диво дивнеє! – у воєводстві Брацлавськім і на Дикому Полі луки та степ зазеленіли вже на середину грудня.
     Рої на пасіках билися й гули, а по дворах ревла худоба. Позаяк природний перебіг і зовсім, здавалося, повернув назад, усі на Русі, очікуючи небувалих подій, зверталися тривожними думками та поглядами до Дикого Поля, бо лихо могло прийти найімовірніше звідти.
     Першими прийшли вісті від вірних людей.
     – Сепаратисти на Сході знову голову піднімають, – доповідав невисокий, непоказний чоловік. – Хочуть всі землі за Дніпром відірвати від Республіки.
     – За незалежність? – уточнив канцлер Юрій Оссолінський. – Чи відразу ляжуть під сусідів?
     – Кажуть про незалежність. Але…
     – Тобто москалів вже покликали?
     – Лист написали. "Зичили бихмо соби самодержца господаря такого в своей земли, яко ваша царская велможност православний хрестиянский цар"…
     – Відповідь?
     – Офіційно відмовився. Але навесні сорок тисяч москалів будуть стояти на нашому кордоні. Офіційно – йти на Крим, проти татар. Імовірно, будуть чекати, і якщо буде бунт, запропонують його мості королю допомогу проти хамів.
     – А якщо ми дозволимо, об'єднають сили.
     – Якщо сепаратисти покажуть, що варті того.
     – Ще?
     – До Криму приїхало до хана з Днїпра запорозьких Черкасів чотири чоловіки з прошеннєм, аби хан прийняв їх въ холопство. Просять хана дати їм своїх людей, щоб іти їм на польську землю війною за свою черкаську обиду. А за те обіцяють служити ханови навіки...
     – Відповідь?
     – Хан тих послів ударовав кафтанами і тримав у себе в Бахчисараї тиждень і відправляючи дав по коневи, а кримським людям і чорним Татарам звелїв годувати коней і готовити ся на королївську землю на війну...
     – Потоцькому – перекрити всі дороги на Січ, – наказав Оссолінський. – Хай готується виступати, але без розлиття крови. Одночасно хай обіцяє все, що може і більш того. Гарантує амністію, недоторканість, розгляд справи його мостю королем, канцлером, сенатом, сеймом. І назирати, щоб не проґавити… Хто у нас там самий надійний?
     – Олександр Городницький. Прізвисько "Лірник-Віщун".
    
     Весна пришла ранняя, тихая, теплая и над степями давно уже звенели жаворонки. По вечерам народ в селах собирался толпами и, стоя на дороге, вполголоса толковал о страшных вещах. Иным казалось, что по ночам на небе горят какие-то отблески и что месяц поднимается из-за леса краснее, чем всегда. Предвещали разные несчастья или смерть короля.
     Странные слухи переходили из села в село, с хутора на хутор наподобие тех растений, которые осенью ветер разносит по степи и которые зовутся в народе перекати-полем. Однако среди недобрых предвестий два безусловно указывали, что и в самом деле следует ждать беды. Во-первых, невиданное множество певцов-кобзарей появилось по всем городам и селам, и попадались меж них люди чужие, никому не ведомые, про которых шептались, что они деды ненастоящие. Слоняясь повсюду, они таинственно предвещали, что день суда и гнева божьего близок. Во-вторых, низовые стали мертвецки пить.
     Второе предвестие было куда как зловеще.
    
     Снова утром хмурым
     На коне кауром,
     Рысью и аллюром,
     Впереди темно,
     Шляхом, Богом данным,
     Скачем за Богданом...
    
– Правильно дед поет! - закричал молодчик. - Сколько ж можно терпеть?!
     – Бог терпел и нам велел, – хмуро отозвался крепкий мужик, подпоясанный дорогим кушаком.
     – А ты кто такой, что рот мне затыкаешь?!
     – Пра-альна! – поддержали в толпе. – Пусть грит!
     – Магнаты-олигархи нашу кровь пьют! Пересажать всех! – завопил молодой. – Чиновники все взятки берут! Пересажать всех!
     – Мы даем – они берут, – влез "кушак". – Удобно ведь?
     – Это если деньги есть, – проворчал худющий небритый мужик.
     – А если денег нет – ложись и помирай? – поддержал его оратор.
     – Заработай? – удивился "кушак".
     – А сколько не работай – все равно заберут! Придет пан, придет лях, придет жид – и опять денег нет, опять в долгах!
     – Пей меньше, еврей и не придет, – отозвался "кушак".
     – Хватит терпеть! Хватит кормить других! Прогоним кровососов! Конец эпохе бедности! Все будем богатые!
     – Пра-альна! – заорал небритый. – Бей жидов! За Святую Русь!
     "Кушак" таки добрался до оратора, свалил с ног ударом кулака. Небритый кинулся на "кушака".
     Струны заглушили рокот толпы. Голос кобзаря перекрыл вопли "Наших бьют!".
     О Тарасе Бульбе
     Не суди огульно, —
     Жизнь его построчно
     Знаем наизусть:
     Покрошил жидочков,
     Застрелил сыночка,
     Сгинул, — это точно,
     За святую Русь...
    
"Кушак" стоял, вытирая разбитый нос. Оратора и небритого держали по двое, уговаривали остыть. Народ гудел, обговаривая выступление.
     Вперед шагнул священник. Кобзарь внимательно присмотрелся к военной выправке, к лицу, иссушенному ветром, опаленному жарким солнцем. Хмыкнул.
     – Я вам так скажу, – начал священник. – Кесарево – кесарю, не в деньгах дело.
     – Это кому как! – крикнул небритый.
     – Стихни, – приказал один из тех, что держали, сунул кулак в бок.
     – Церкви наши отбирают, – продолжил священник, вытянувшись во фрунт, заложив руки за спину. Кобзарь мигнул, почти увидев саблю на боку оратора. – Служить не дают. Требуют отрекаться...
     – Врешь ведь, – шмыгнул разбитым носом "кушак". – Пятнадцать лет назад приняли "Статьи для успокоения народа русского греческой веры".
     – Язык запрещают! – возвысил голос священник, стиснув кулаки за спиной.
     – А что ж вам, два государственных разрешать, что ли? – хмыкнул "кушак". – А чего два тогда? Давайте уж и литвинам дадим третий!
     – Жидам ишшо дай! – крикнул небритый.
     – А чего? Можно и идиш, что они, не люди, что ли?
     – А ты кто такой, а?! – заорал молодой оратор. – Самый умный, да?! Самый умный?!
     – Начать войну – легко, закончить тяжело будет, – вздохнул "кушак". – Потоцкий признает обиды, обещает поснимать старост, все жалобы в сенате рассмотреть.
     – Дураку радость! – крикнул священник. – Сколько уже раз обещали?
     – Канцлер поддержать обещает.
     – Испугались! – завопил молодой оратор. – Додавить надо!
     – Ну додавишь, и что будет? – устало вздохнул "кушак".
     – Одна нация! Один язык!
     – И чем вы лучше поляков тогда?
     – Наше дело правое! Мы победим!
     – А всех неправых – к ногтю?! Чужие языки – выгнать?!
     – Свобода, равенство, братство будет, – шагнул вперед запорожец. – Или смерть. Не слушайте молодого и дурного.
     – Какая свобода? Под москалем? Под турком? – кричал "кушак". – Руина будет, а не свобода!
     – А и руина, ну и что? Свобода стоит руины! – отмахнулся запорожец. – Народ! Я вам письмо от батьки привез. Будете слушать Богдана?
     – Сколько ж вас, агитаторов, – вздохнул кобзарь.
    
     Замів вітер узбережжя Вісли. Поніс дрібний пісок, обвіяв надвісляні пустирі, вдарився об мури палати Казановських, шугнув попід замок. А жовті косини світел упали через міст на чорні хвилі. Ще у Фукера гомоніли п’яні шляхтюри, виїздили кочами на Краківське Передмістя. А в заулках Вузького Дунаю, де кафедра св. Яна, брязнули бердиші нічного обходу. Хрипло озвались із замкової вартівні височенні шкоти.
     Пустельні зали. В високих вікнах бліда ніч. Змеркли на стінах портрети Вазів, стали зеленоликі, ще сухорлявіші, ще хмуріші. Змеркли й гобелени з битвами під Смоленськом, під Москвою, під Хотином, з морською битвою під Оливою. Змеркнув візерунок короля Владислава, що був зображений як Помпей, у римському шишаку, станув одною ногою біля Адріанополя, другою приборкав диких московитів. Тріумфатор-Владислав, Владислав IV Віктор…
     – Дня четвертого лютого на Сїч, де відбував сторожу черкаський полк, напав зрадник Хмельницький, захопив всю живність і забрав усї човни, – доповідав непоказний. – Дня дев'ятого лютого, вступив в отверту боротьбу і о півночи ударив на Запороже. Тут виявила ся зрада всїх реєстрових, бо самі-ж до полковників стріляли, так що ті з корогвами й бубнами ледви поуходили до Крилова, стративши 20 і кілька драґонів і більше як 10 товаришів…
     – Лірник?
     – Забагато людей агітують за сепаратистів. Забагато зброї з'явилося. Сам оден князь воєвода руський Ярема Вишневецький відібрав від своїх відданих кількадесять тисяч самопалів. Лірник пропонує вбити Хмельницького, поки не запізно.
     – Він може?
     – Так. Він справді віщун.
     – Хай почекає.
     – Чи довго?
     – Нам потрібен мир. Будь-якою ціною. До того ж його мость король вірить, що козаки підуть на турок.
    
     Республика, казалось, стояла на краю гибели. Желтые Воды, Корсунь, разгром казаками коронных войск, пленение гетманов, страшный пожар, объявший Украину, резня, неслыханные от начала мира зверства — все было так неожиданно, так внезапно, что не хотелось верить этому. Иные и не верили: или окаменели от ужаса, или лишились рассудка, или предсказывали появление антихриста и близость страшного суда. Узы, связывающие людей, общественные, семейные, порвались. Власть бездействовала, различия между людьми сгладились. Ад спустил с цепи всех своих чудовищ, — пусть погуляют по свету, — и грабеж, убийство, вероломство, безумие заняли место труда, веры и совета. Казалось, что с этой минуты человечество будет жить не добром, а злом, что сердца и умы переродились и считают святым то, что прежде было позорным, а позорным то, что прежде считалось святым. Солнце не освещало землю, — его заслонял дым пожарищ, — а по ночам вместо звезд и месяца светились зарева горящих городов и селений. Горели церкви, дома, леса — горело все. Люди перестали говорить, только стонали или выли, как псы. Жизнь потеряла свою цену. Тысячи погибали без следа, без воспоминания.
     О Тарасе Бульбе
     Не суди огульно.
     Сабля или пуля
     Не помогут впредь.
     Москали да ляхи
     Доведут до плахи,
     Чтоб, рванув рубахи,
     С честью умереть.
    
К кобзарю подковылял нищий, сел рядом. Сунул медяк. Кобзарь внимательно рассмотрел неприметный знак, попробовал монету на зуб.
     – Король умер, – сказал нищий.
     – И пес с ним, – кивнул кобзарь. – Теперь-то можно?
     – Теперь поздно. С Хмельницким еще можно договориться. Если его убрать – вылезут совсем уж головорезы.
     – Это слова канцлера? Самого Оссолинского?
     – Это то, что мне велено передать, – сухо отозвался нищий.
     Пьяное веселье
     С грустью поутру.
     Бедная Украйна,
     Снова будешь крайней
     Во чужом похмелье
     На чужом пиру.
    
– Ты бы поосторожнее пел, – проворчал нищий. – Сейчас в Украине и за меньшее можно на кол угодить.
     – Канцлер, значит, за мир, – проворчал кобзарь. – Так?
     – У нас армии нет. Разворовано все. Некому воевать.
     – Волонтеры спасут. И деньги принесут, и оружие, и сами придут воевать. Только бы власть не предала... Значит, канцлер должен умереть.
     – И что это даст?
     – Изберут не соплю Казимира, а кровавого пастыря Кароля. Этот не предаст.
    
     Юрій Оссолінський помер на початку червня, всього на два дня пережив сина. Канцлером став Андрій Лещинський, але він не зміг швидко проштовхнути кандидатуру Кароля Вази. Литва опиралась, не хотіла завзятого католика, загрожувала відділитися і обрати собі окремого князя, хоч Ракоці, хоч того ж Казимира.
     Сейм зайшов в тупик – аж поки не прийшла новина про перемогу гетьмана Вишневецького над козаками.
     – Така собі перемога, – доповідав лірник. – Гусари в полі перемогли, козаки відійшли в табір. Наші декілька разів ходили на штурм, людей поклали безліч. Так що коли Хмельницький пішов геть, переслідувати його не було з ким.
     – Не вважаєш перемогою, – кивнув непоказний.
     – У Хмельницького не було татар, в них зараз щось дивне відбувається в Туреччині, заколот якийсь чи що. Кримський хан поки що чекає. Як стане ясно – прийде на допомогу. Москалі стоять на кордоні. Теж чекають. Поки що.
     – Швидко роздушити не зможемо.
     – Говорити треба, краще зараз. Не прохати, а як рівний з рівним.
     – Кароль не погодиться.
     – Так. Пане добродію, киньте монетку вашому віщуну, а той віщун піде співати, який гарний король вийде з Яреми Вишневецького. Сейм вже готовий, і Польща, і Литва згодна, і Україна може погодитись. Га?
    
     В рассказе использованы (с сохранением авторской орфографии):
     Генрик Сенкевич "Огнем и мечом".
     Юрій Косач "День Гніву".
     Письмо Богдана Хмельницкого Алексею Михайловичу от 8 июня 1648 года.
     М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ IX. Виданнє другє. 1922. Київ-Відень.
     Песня Александра Городницкого "Тарас Бульба".
    

  Время приёма: 07:35 18.10.2020