 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Вже сутеніло, а Вік ще не знав, чим буде вечеряти. Та чи буде взагалі.
Навкруги буяло життя. Стрункі силуети хмарочосів зливалися в суцільні стіни з обох боків, утворюючи ущелину, заповнену спалахами реклами та гомоном юрби. Потік машин, різнокольорових та блискучих, сунув вулицею; в тонованому склі відбивалися осяйні літери. Купуй! Бери! Споживай! Кредит! Знижки! Більше! Ще більше!
Схиливши голову, Вік човгав по асфальту розношеними кросівками.
Краще! Більше! Модно! Вдягай! Ковтай!
Вік спинився біля переходу. Поруч, за ідеально прозорим склом вітрини, блищали в яскравому світлі розсипи дорогих речей: смартфони, інтелфони, мікроботи, чейджери. Можна було б хвильку постояти та помріяти — от якби купити щось подібне, чи вкрасти, чи знайти... Та хлопець змушував себе не дивитись на це захоплююче барвисте різноманіття. Він давно заборонив собі такі мрії — користі з них жодної, тільки відволікають від дійсно важливих справ.
Наприклад, де б знайти що пожерти.
В кишенях у Віка гуляв вітер — не в тому розумінні, що це така просунута модель, із вентиляцією, а в тому, що грошей катма. Саме час зазирнути на ринок, це тут поруч, та пошукати серед порожніх ящиків на звалищі щось їстівне. Однак там і своїх волоцюг вистачає; як помітять — проженуть, можуть і відлупцювати. Якщо піти в інший бік, недалеко буде благодійний центр для безхатченків. Там, трапляється, годують задарма, однак це місце «тримає» клан Чоу Феня, тож чужинця просто так не пустять, а платити нічим.
Вік не раз жалкував, що не народився чорним чи китайцем. Вони один одного держаться міцно — був би зараз у банді, то й горя б не знав. Утім, якщо по правді, Вік таки міг пристати до якогось гурту вуличних дітлахів, однак кожного разу його наче щось спиняло. Гордість? Чи дурість?
Загадкові неонові ієрогліфи сяяли над головою. Спинившись на розі двох вулиць, Вік завагався, все ще не знаючи, куди податись. Одне за одним спалахували вікна, жовті й далекі, наче гіперполіс, що розкинувся на десятки кілометрів навсібіч, незворушно розглядав хлопця котячими очима. «Чи впораєшся? — мовби питав він. — Раніше ж виходило. Опустиш руки, чи будеш боротися?»
Те, що в житті ніщо даром не дається, Вік усвідомив ще змалку. Він ріс у сирітському притулку, не знаючи своїх батьків, та розуміючи, що розраховувати може лише на власні сили. Втім, якось йому наче посміхнулась доля — справжня родина забажала його всиновити. Та щастя тривало недовго. Нові «батько» й «мати» взяли дитину з сиротинця, лише щоб отримувати державну допомогу, яку тут-таки й пропивали. А оскільки грошей завжди не вистачало, вони посилали хлопця на вулицю, жебрати. Вік мав віддавати геть усе, що зібрав, сподіваючись лиш на те, що його сяк-так погодують і не будуть бити. Але догодити «батькам» було ой як важко.
Одного разу Вік пішов із дому... та й не повернувся. Він зібрав надто мало і розумів, що його напевно покарають, тож вирішив жити самотужки. Принаймні, тепер його не битимуть, і можна буде всі гроші лишати собі.
Але з плином часу йому ставало все сутужніше. Підлітку подають менше, ніж дитині, якщо взагалі подають. Вік спробував красти, та пристойних грошей готівкою ніхто при собі не носить, а цупити яблука на ринку — то для малечі.
Втім, зараз він був би радий і яблуку. Такому великому, хрумкому, солодкому...
Труснувши головою, Вік ковтнув слину й рішуче закрокував направо. Була не була. Варто ризикнути.
Переходячи вулицю, він роззирнувся — і помітив чоловіка, що чомусь видався знайомим. Наче Вік його вже десь бачив... Стривайте, стривайте, та ж він уже траплявся на очі хвилин із п’ять тому. Причому теж тримався позаду, з відстороненим виглядом. Так, точно він. Випадковість це, чи?..
Думки про їжу одразу вилетіли з голови. Може, це все пусте, та обережність не завадить. Вік не дуже-то й вірив моторошним оповідкам про викрадення бомжів, яких потім пускають «на органи» чи використовують для нелегальних експериментів, та якщо це просто вуличний педик шукає дешевих розваг — теж приємного мало. Відбитися від дорослого буде важко. Добре, що в кишені завжди лежить невеликий ніж, якого Вік підібрав на звалищі та старанно нагострив.
Попереду палахкотіла велика голографічна вивіска з драконом, що вимахував крилами. Далі, за нею, вулиця ставала якоюсь надто вже темною.
Цікаво, спало раптом на думку, як китайці називають оте? Певно, теж барвисто й вишукано. «Блакитний дракон встромляє нефритовий жезл у глибоку печеру насолоди», абощо.
Йому ввижається, чи за спиною чутно кроки?
Вік обережно торкнувся ножа, перевіряючи, чи той на місці. Так, чудово. Якщо незнайомець почне чіплятись — одразу побачить, що жертва може захищатися. Відріже йому нефритовий жезл по самісінькі яшмові кулі.
Чоловік прискорив кроки та порівнявся з ним. А потім обернувся.
— Привіт, хлопче!
Вік пильно роздивлявся вулицю перед собою. Ось, трохи далі, вузький прохід між будинками. Близько. Але не зовсім.
— Як щодо трохи підзаробити? — поцікавився незнайомець приязним тоном.
— А як щодо відчепитися?
— Та нема питань, але спершу вислухай.
В лівиці чоловіка засяяла візитівка. Вік скосив на неї очі. Тривимірні літери сповістили: «Приватна детективна агенція "Флеш-форвард"».
— Мені потрібен меткий хлопець для нескладної роботи. Плата одразу, все чесно.
Вивчаючи незнайомця краєчком ока, Вік не бачив нічого підозрілого. Це, звісно, не означає, що все гаразд...
Прохід залишився позаду.
Може, принаймні, вислухати його? Так, це ризиковано, але жити на вулиці — постійний ризик. Та й їсти хочеться.
— Що за робота?
— Просто доставити листа, віддати в руки. За годину впораєшся.
Вийнявши з кишені невеликий конверт із кількома нашкрябаними вручну ієрогліфами, чоловік кілька разів зігнув його — мовляв, там не бомба, — й знову сховав.
— Ну, віддам, і що?..
Незнайомець дістав купюру в двісті юанів, акуратно розрізав навпіл і простягнув Віку одну половину. Хвильку повагавшись, хлопець узяв її. Тепер вороття нема.
— Кому передати?
Тепер із кишені з’явився планшет. Детектив розгорнув його й показав на екрані обличчя звичайного собі чоловіка середніх років. Ось воно в напівтемряві, ось трохи підсвічене, ось голова повільно обертається... Нарешті Вік підвів очі, показуючи, що запам’ятав. Детектив вручив йому листа.
— Через годину — може, трохи раніше, — він повертатиметься на таксі до свого готелю. Чекай біля парадного входу, подалі, щоб охорона не ганяла.
— Який готель?
— «Мандарин», що в центрі.
Вік кивнув, показуючи, що дальші пояснення зайві. Звісно, він добре знає місто — бо ж ходить ним пішки вже не один рік. Та й хто не знає «мандаринку»? Як іти Хрещатиком від Майдану, або ж навпаки, підійматись бульваром Шевченка, шлях виведе до Бесарабки, а там трохи збочити до Великої Васильківської — і ось вона, «мандаринка», в усій своїй красі.
Якось Вік розговорився зі старим бомжем, який стверджував, що застав давні часи, коли на тому місці був елітний торгівельний центр «Мандарин-плаза». Ну а зараз там готель «Мандарин-палас», вдвічі вищий та вп’ятеро елітніший. Зазвичай там зупиняються грошовиті китайці, що прилітають із Москви, Хабаровська і навіть самого Пекіну.
— Будеш там вчасно?
— Та без проблем.
— Я триматимусь поряд. Як зробиш — не відходь далеко, хвилин за десять я до тебе підійду. Тоді й розрахуюсь.
Чоловік зробив підбадьорливий жест і прискорив кроки. Скоро він зник, наче розчинився серед тіней.
От і маєш.
Таке в житті Віка ще не траплялося, та як трапилося — що ж тут поробиш. Жодних причин не виконувати доручення він не знайшов, тож подумки проклав маршрут. Ну, це неважко. Зараз, ще трохи — і на Жилянську, потім на Саксаганського, майже до кінця, а там вже недалечко.
Вік теж закрокував швидше, мугикаючи під ніс: «...И я пошёл туда пешком на Бессарабку...». Настрій покращувався з кожною хвилиною. Як усе пройде добре, треба буде натякнути, що Вік нічим не зайнятий та готовий до нової роботи. Якщо детектив досить часто даватиме йому нескладні доручення та пристойно за них платитиме... це ж краще навіть, аніж жебракувати на Майдані Незалежності.
До «мандаринки» Вік дістався без проблем, і нічого на шляху не сталося. Він устиг завчасно, тож довелося зачекати на тротуарі. Людей до готелю заходило небагато, і хоч як хлопець придивлявся, потрібної йому особи не бачив.
Голографічне табло на другому боці вулиці справно відраховувало час. Наче година ще не пройшла, але...
Неподалік спинилося таксі. З нього вийшов чоловік середнього зросту, звичайної зовнішності, та попрямував до входу в готель. Кілька секунд Вік пильно приглядався до нього. Остаточно переконавшись, що це — саме той, хто йому потрібен, хлопець вирушив на перехоплення.
— Ось, будь ласка, це для вас, пане, — ввічливо схиляючись, Вік тицьнув чоловікові листа. Той узяв, зупинився, та почав вивчати ієрогліфи, явно не збираючись давати чайові. Що ж, про це мова й не йшла. Вік позадкував, розчиняючись у натовпі.
Добре, справу зроблено. Тепер дочекатись грошенят, та... Що саме він із ними робитиме, Вік ще не вирішив, та й не час іще радіти. Однак тому детективові нема сенсу його дурити, тож гроші майже в кишені. А за дві сотні...
Хтось наблизився ззаду. Вік почав розвертатись, але в цю мить дужі руки стиснули його плечі, щось гостре вкололо шию. Хлопець шарпнувся, та ноги раптом підкосилися, в голові запаморочилось, перед очима все якось розпливлося та почало віддалятись... Вік ще відчував, що його кудись тягнуть, та нічого, анічогісінько вдіяти не міг. А потім усе зникло.
Опритомнів він у напівтемряві.
Вік сидів на чомусь твердому, руки та ноги були міцно прив’язані. Перш ніж він второпав, що й до чого, йому оголили плече та знов штрикнули гострим.
— Назви себе, хлопче, — пролунав голос. М’який та ласкавий, він нагадував про все те, чого Вік ніколи не мав, але дуже прагнув отримати: справжні батько й мати, рідний дім... Цьому голосу хотілося вірити.
— Я... е-е... мене кличуть Вік... живу на вулиці, але раніше... — хлопець почав розповідати про своє невеселе життя, однак голос перервав його, ввічливо та рішуче:
— Розкажи-но про того листа, будь ласка. Це ж не ти його написав, так?
— Е-е... так, мені його дав один перехожий, детектив... — Вік завагався, бо не знав його прізвища. Ззаду почулося шепотіння, хтось із кимось радився. Нарешті перед обличчям Віка з’явився планшет. На екрані одне за одним попливли зображення.
— Ось... ото він...
Знову тихий шепіт. Потім ласкавий голос звернувся до Віка, ставлячи нові питання. Хлопець щосили намагався догодити тому, хто ставився до нього так ніжно, чуйно, мовби рідний батько. Вік навіть почав схлипувати, наче мала дитина. Раптом він відчув гостру задуху й сильно шарпнувся, хапаючи ротом повітря.
— Допоможіть йому! — пролунав голос, цього разу різкий та холодний. — Я ж казав, доза завелика.
— Да ладно тебе, он уже не ребёнок, — відповів хтось, але Віка все ж таки відв’язали та поклали на підлогу. Знову вкололи. Поступово спазми, що стискали легені, почали вщухати.
Перебуваючи в якомусь напівсні, Вік відчував тремтіння та погойдування поверхні, на якій лежав. Ритмічні, несильні, вони щось нагадували... Здається, він у машині, кудись їде. А куди? Й навіщо?
Попереду кілька чоловіків про щось гомоніли. Туман, що сповивав свідомість, почав потроху розвіюватись. Голоси ставали виразнішими...
— Всё в порядке. Он явно ничего не подозревает.
— Ну так что, будем брать?
— Да, пора. Пусть ещё немного отойдёт — и берём.
Думки пливли в голові поволі, неквапливо, та все ж таки Вік поступово второпав, що й до чого. Отже, його викрали... а зараз оце збираються схопити й того детектива. Так, дійсно, він же казав, що чекатиме неподалік. І викрадачі знають, як він виглядає...
...бо Вік їм усе розповів.
— Так, приготовились, — долинуло спереду.
Автівка — тепер стало зрозуміло, що це мікроавтобус без бічних вікон, — стишила хід.
— Подожди, он кому-то звонит. Можешь прослушать?
Глибоко дихаючи, Вік напружував руки та ноги, проганяючи осоружну кволість. Начебто він уже достатньо очуняв, щоб звестися... і що далі? Не битися ж йому з кількома дужими чоловіками.
Але просто лежати не можна. Він не повинен допустити, щоб злочинці вбили детектива. Це... неправильно. Так не має бути.
І це Вік його виказав, а своїх видавати підло. Отож — саме він і має все виправити.
Однак чи вдасться? Якщо вони озброєні...
Раптом йому спало на думку, що тікати все одно треба — і якнайшвидше. Коли ті бандити схоплять детектива, Вік стане їм непотрібний. Наївно думати, що його відпустять живим. А сиротинець та вулиця давно позбавили хлопця будь-якої наївності.
— Всё, наконец-то. Пошли.
Мікроавтобус майже спинився. Двоє чоловіків у чорному підійшли до бічних дверей, ще один завмер поруч. У руці він тримав великий пістолет із кутастими обрисами — мабуть, шокер.
На Віка ніхто не звертав уваги, тож він почав підводитись. Що ж, руки-ноги слухаються, очі бачать, голова варить. Вихід от-от відкриється. Страшно, але треба діяти — краща нагода навряд чи буде.
Двері сковзнули вбік. Двійко злодюг вистрибнули на дорогу. Третій прицілився — та раптом впустив пістолет і мало не вивалився з машини, бо Вік щосили штовхнув його ззаду. Загорлавши: «Стережись!» — хлопець вискочив назовні. Пірнувши під руку чолов’яги, який намагався його схопити, Вік прожогом дременув геть, до висотних будинків по той бік тротуару. До них далеченько, та...
Щось вдарило його в спину. Вік спотикнувся, потім ще, ноги раптом стали наче ватяні. Ще один удар, по лівій руці, пронизав усе тіло нестерпним болем. У нього стріляють! І, вочевидь, уже не з шокеру.
Хлопець ще намагався бігти, але сил на те зовсім не було. Він впав на коліна, потім розтягнувся на шорсткому асфальті. Спробував повзти, однак хтось схопив його в оберемок та потяг назад. Краєчком ока Вік побачив чорний бік автівки, прочинені двері... а потім його жбурнули досередини, наче мішок зі сміттям. Машина одразу рушила, набираючи швидкість.
Вік зробив єдине, що йому лишалося — прикинувся мертвим. Може, його не стануть добивати, а просто кинуть тут, коли пересідатимуть до іншого авто. Втім, судячи з його самопочуття, він до цього не доживе.
Збоку хтось застогнав. Вік скосив туди очі: здається, це той детектив. Ех, не вийшло, не спрацювало... Не став простий вуличний волоцюга справжнім героєм. А тепер, схоже, вже ніким і не стане...
— Эй, ты чего?! Не гони так! — долинуло спереду.
— Кажется, у нас кто-то на хвосте... — почав пояснювати інший.
Добре це чи погано? Їх північну говірку Вік розумів, та ніяк не міг утямити зміст тих слів. Млявість повернулася знову, сповиваючи його щільною пеленою. Навіть біль почав ущухати, змінюючись заціпенінням.
— Выбрось его телефон! Нас ведут по нему!
Схилившись над детективом, чоловік у чорному почав порпатись у нього в кишенях. Раптом автівку струснуло так, що бандит гепнувся поруч із своїми жертвами. Віка жбурнуло до стінки.
Попереду щось кричали на різні голоси, та важко було зрозуміти, що. Машину гойдало в різні боки, трусило та підкидало.
Мабуть, Вік марив — перекинувшись на спину, він побачив, як стелю розітнув навпіл могутній удар. Щось зблиснуло, гупнуло. З’явились дві руки, що розтягнули краї розрізу, наче корпус автівки був із паперу. В отвір зазирнуло вусате обличчя... тут підлога підскочила, вдарила хлопця по голові й занурила його в темряву.
Вік розплющив очі.
Все навкруги було іншим, зовсім не таким, як раніше, до... Здавалося, він утратив свідомість лише на якусь мить, та замість автівки, що шалено метлялася вулицею, хлопець чомусь побачив звичайну кімнату, типову для міської квартири. Вицвілі шпалери, давно не білена стеля. І лежав Вік не на хиткій підлозі, а на великому столі посеред приміщення.
На лікарню наче не схоже. Що ж це діється?
Трохи перепочивши, Вік спробував підвестися, та відразу зрозумів, що це йому не до снаги. Навіть зігнути ноги в колінах виявилося важко, а встати й поготів. До того ж, туга пов’язка, наче з напівпрозорого пластику, стягувала груди, заважаючи дихати. Ліва рука зовсім оніміла.
За дверима, що були прямо перед ним, почулися кроки.
До кімнати зайшли двоє чоловіків, обох Вік бачив уперше. Тільки зараз він усвідомив, що лежить зовсім голий.
Незнайомці зупинились та почали розглядати хлопця. Той не знав, що йому робити чи казати, тож і сам просто дивився на них.
Обидва були немолоді, дужі та витривалі на вигляд. Мабуть, військові — явно не бандити, але й не поліціянти. Один мав довгі чорні вуса, що пасували до худорлявого обличчя. Інший був недбало поголений, загалом виглядаючи так, наче власна зовнішність його бентежила мало. В пригодницькому кіно вони могли б зіграти десантників чи морських піхотинців у відставці.
— Ну що ж, подивимось, — глибоким баритоном мовив вусань.
Він наблизився до хлопця, уважно зазирнув йому в обличчя, і раптом викинув уперед правий кулак. Вік злякано сахнувся, стиха зойкнувши.
— Зір не постраждав, — задоволено проголосив чоловік, — та й рефлекси в нормі.
Неквапно обійшовши стіл, він простягнув руку й полоскотав Вікові п’ятку. Той смикнув ногою.
— Спинний мозок не ушкоджено.
Зробивши ще кілька кроків, вусань оглянув пов’язку й несподівано тицьнув пальцем під ребра. Вік засичав і спробував відповзти.
— Так, печінка нормальна.
— Послухай-но, а ти справді лікар? — поцікавився другий чоловік, дещо збентежено спостерігаючи за цими маніпуляціями. — Чи хто?
— Ще й який! — погордливо мовив вусань. — Пощастило вам, що я є у вас.
— А що ж ти оце робиш?
— Наче не видно: проводжу польову діагностику з використанням стародавніх цілительських методів. Я — носій тисячолітнього досвіду наших пращурів. Ніби цей... як його... мольфар, ось!
Чоловік зітхнув.
— Якби не дитина, я б точніше сказав, хто ти.
— Нічого-нічого, ось потрапиш мені до рук, — вусань розім’яв пальці, — одразу побачиш, на що я здатен.
— Ну, дякую, що попередив. Краще застрелюся, ніж лікуватимусь у тебе.
Вік теж не був у захваті від того, що діялося. Однак перш ніж він устиг щось сказати, дивний лікар націлив у нього вказівний палець. Із його кінчика вдарив тонкий лазерний промінь, швидко розширюючись на кінці, перетворюючись на мерехтливий рубіновий трикутник. Лінія його основи перекреслила Вікові груди та поповзла донизу.
— А це що таке?
— Це, — врочисто проголосив вусань, — вміле та гармонійне поєднання давніх містичних практик із сучасними науково-технічними досягненнями.
— Он воно як!
— Так отож.
— А одразу не можна було з цього почати? — пирхнув другий чоловік. — Прямо як у тому анекдоті про шамана, який не зміг передбачити дощ, бо радіо зіпсувалося.
— У мене ніколи й нічого не псується, в тому числі пацієнти... Ну що ж, поїхали.
Друга рука лікаря лягла Вікові на плече. З її вказівного пальця випорснула тонка голка та майже безболісно проникла під шкіру.
Світло померкло. Здалеку чулися голоси, та зрозуміти їх не вдавалося. Вік кудись плив, тиха вода несла його в далечінь, і це було приємно...
Знову опритомнівши, Вік виявив себе в іншому місці. Тепер він лежав у м’якому ліжку, вкритий простирадлом. Навколо — майже те саме: звичайна собі кімната, пара стільців, зачинені двері. Вікна запнуті шторами, так що й не здогадаєшся, який час надворі. Під стелею неяскраво світить старе люстро.
Вік підвів голову. Спробував поворушити руками і ногами. Наче все на місці, нічого не болить. Незвична слабкість у всьому тілі — певно, залишкова дія наркозу.
Зазирнувши під простирадло, хлопець виявив у нижній частині грудей круглий шрам від кулі. Слід на тілі виглядав зовсім не страшним, ніби він давно загоївся, хоча насправді пройшло лише... скільки?
Хтось постукав у двері. Затим, не чекаючи запрошення, до кімнати зайшли двоє — ті ж, що й минулого разу.
— Ну, вітаю, — проказав вусань. — Хоч я й не мав сумніву, що все вдасться.
— А я мав, — докинув другий. — Ти як, хлопче, нормально?
— Так... наче... — Вік підвівся на лікті. Потім, осмілівши, рішуче сів у ліжку, поставивши ноги на підлогу.
— Я вам дуже вдячний, але... хто ви? І... — хлопець пригадав нещодавні події, — як там отой детектив? Ви його друзі?
Лікар пригладив вуса.
— Скоріше, колеги. Він — до речі, його звуть Василь Петрович Корнієнко, — робить свою справу, інколи допомагаючи нам. А ми — йому.
— Мене можеш кликати Павлом, — додав його приятель. — А ось цього хвалька — Арсеном.
— А ви теж детективи?
Двоє перезирнулись.
— Якоюсь мірою так, — неквапно мовив лікар. — Але не тільки. Взагалі-то ми — кіборги.
Вік раптом пригадав автівку, стрімку втечу...
— О так, пригадую. Добряче ви їх тоді... Це ж справді хтось стрибнув на дах, на повному ходу?! Як у кіно!
— Атож, — чоловіки уважно дивились на Віка. — Однак ми не просто ганяємось за різними злочинцями. Ми — ті самі кіборги. Якщо ти в курсі.
Вони... вони...
Так, звісно, він про них чув. Хоча це й здавалося лише легендою.
Колись давно загін українських вояків боронив від ворога напівзруйнований аеропорт, за який постійно точилися запеклі бої. Солдати навчилися виживати й навіть перемагати в таких умовах, що це здавалося просто неможливим. За мужність та стійкість захисників прозвали «кіборгами» — звісно, справжніх кіборгів тоді ще не було, навіть керовані протези тільки почали застосовуватись.
Згодом війна закінчилась, але загін «кіборгів» не зник — вояки підтримували зв’язок один із одним. Й навіть намагалися робити щось корисне для оборони. Та високому начальству вони вже були байдужі, а то й небезпечні. Політикам із генералами потрібні бездумні виконавці наказів, чесні та порядні люди їм ні до чого.
Поступово «кіборги» зникли й забулися. Однак це — лише про людське око. Насправді вони утворили таємне братерство вояків, що захищали Батьківщину самотужки, не зважаючи на чиновників і нічого від них не просячи. Для влади вони були «небезпечними радикалами». Для патріотів — взірцем, символом відданості своїй справі. Для іноземних шпигунів та диверсантів — дуже небажаною перепоною. Подеколи — єдиною. Невеликий та незалежний загін професіоналів діяв значно ефективніше, ніж неповороткі державні «органи».
— То ви?.. А вони?..
— Ну, якщо коротко, — Павло відкинувся на спинку стільця й закинув ногу за ногу, — сам розумієш, тобі краще не знати надто багато... Так ось, Василь Петрович стежив за одним хлопцем на прохання його дружини — їй здавалось, що чоловік якось підозріло поводиться. Наш пінкертон виявив, що вона таки має рацію, однак справа тут не в коханці. Працюючи в Міністерстві оборони, її благовірний приторговував військовими таємницями. Робив він це обережно, тож вивести негідника на чисту воду було важкувато. От Василь і вирішив спровокувати його — може, він у паніці накоїть помилок. Для цього й був потрібен отой лист.
Вік кивнув.
— Та от халепа — ті, кому він намірявся щось продати, стежили за ним. Мабуть, його поведінка здавалася їм підозрілою. Тому схопили та допитали тебе, потім викрали Василя. На щастя, він устиг зв'язатись із нами, й наша бойова група опинилась недалеко. Решту ти знаєш.
Он воно як... Взагалі-то Вік із задоволенням слухав би цю оповідку ще й ще, далі й далі. Але просити було якось незручно.
— З Василем зараз усе гаразд, — зауважив Арсен. — Ми й тебе теє... дещо підлатали. Бо, як то кажуть, мали час та натхнення.
— Так, я... бачив.
— Ну, дірка від кулі — то пусте. Глянь-но на ліву руку.
Кілька разів зігнувши її в лікті, Вік і сам помітив дещо дивне: наче там щось чуже, та водночас... сильніше, чи що.
— Штучний суглоб, — із гордістю пояснив лікар, — та позам'язовий посилювач, що йде по всій довжині, від ключиці до кінчиків пальців. Для рівноваги посилювач встановлено і на правій. З віком, доки тіло росте, їх доведеться подовжувати, але це не проблема — така можливість конструктивно передбачена заздалегідь. Ану ж бо...
Вийнявши з кишені картоплину, він кілька разів задумливо підкинув її на долоні. Несподівано бульба полетіла в хлопця, й Вік ледве зміг спіймати її лівицею. Він обережно напружив пальці, дослухаючись до нових відчуттів.
— Не бійся. Нумо, стисни її як слід.
Картоплина здавалася твердою, наче камінь. Тут обценьки треба. Вік почав здавлювати її, ні на що не розраховуючи — хтозна, що воно там у нього посилює, але...
Лунко тріснувши, бульба розкололася на шматки. Подекуди перетворившись на пюре.
— Отак-от! А дехто тут мені не вірить, ще й глузує, — Арсен виглядав надзвичайно задоволеним собою. — Дію посилювача синхронізовано з рухами м’язів. Скоро ти до нього звикнеш.
Вік зацікавлено розглядав свої пальці.
— Що ж... — Арсен відсунув стільця. — Певен, із такими кібермодами ти більше не голодуватимеш. Тільки будь розумником, не надто захоплюйся. І не зв’язуйся з усякими злодюгами — ти здатен на більше, ніж служити «шісткою» в якогось рекетира. Може, й Василь Петрович візьме тебе помічником, я з ним поговорю.
Хвильку повагавшись, Вік підвів голову. Ну, була не була...
— А можна мені... з вами?
Чоловіки помовчали, замислившись. Чи надаючи ваги своїм словам.
— Ти й сам бачиш, — озвався Павло, — тут все дуже серйозно. Справа, якою ми займаємось, якій присвятили своє життя, вкрай небезпечна, та ще й незаконна. Звісно, я розумію — ти теж виріс не в розкошах. Однак чи готовий ти ризикувати життям не задля того, щоби нам віддячити, і не в пошуках пригод, а заради України? Подумай. Відповісти на це питання не так просто, як здається.
Арсен нахилився і поклав руку хлопцю на плече.
— З часом ти сам це зрозумієш. Це прийде до тебе... й сумнівів уже не буде. Ну а поки — просто живи, вчись, пізнавай світ. Ти ще молодий — і це з біса добре.
Не знаючи, що сказати, Вік просто схилив голову. «Кіборги» вийшли, залишивши його самого.
Що ж, усе не так і погано. Та що там — раніше він і сподіватись на подібне не смів. До того ж, йому не те щоб зовсім відмовили. Ясна річ, для них він іще шмаркатий хлопчак. Але ж він виросте, і тоді...
Вік ще трохи «погрався» з руками. Потім відкинув простирадло й обережно звівся на ноги. Туди йому наче нічого такого не додали... а шкода. Хоча і з посиленими руками теж можна літати, як отой Тарзан. Чи Бетмен.
Вже уявляючи себе супергероєм, Вік водночас почав вирішувати більш нагальну проблему: що б оце вдягти. Довго шукати не довелося: за узголів'ям стояла невелика шафка, де, ретельно складені та випрасувані, лежали його речі. Вік натягнув сорочку та штани, подумки перетворюючи їх на крутезний суперкостюм. Весь такий чорний, із блиском, із плащем, обличчя закриває стильна півмаска, біцепси розпирають тканину. Вік-Громобій, захисник справедливості, гроза злочинного світу. Той, що ніколи не б’є першим, але як уже вдарить, то...
Вдарило таки добряче. Тільки не він, а його. А заразом — і увесь будинок. Струснуло так, що Вік мало не гепнувся на підлогу.
Що б то могло бути? Невже?..
Прочинивши двері, Вік обережно визирнув назовні. Довгий порожній коридор освітлювала лише тьмяна лампочка, що висіла просто на дроті. Справа, за купою старих меблів, проглядалося вікно, але за ним панувала темінь — на вулиці вже пізно. Судячи з обстановки, це покинутий... як там його? Гуртожиток, так. Може, щось там завалилося від старості...
Побачивши якийсь рух краєчком ока, Вік повернув голову — й одразу заторохтіли постріли.
Спалахи! Гуркіт! Стрімкий рух!
Вік аж сторопів. Усе відбувалося надто швидко, він помічав лише окремі сцени, наче проглядав відеозапис, знов і знов перестрибуючи через кількадесят кадрів. Ось постать у чорному, що проникла в коридор зі сходів, валиться на підлогу під зливою куль. Ось промайнули двері однієї з кімнат, вибиті могутнім ударом. Ось з-за них вилітає чоловік у військовому камуфляжі й стріляє — ще одну чорну постать відкидає назад. Ось він у стрибку б’є ногою, посилаючи щось маленьке й кругле (граната?) назад, туди, звідки оце кинули. Спалах. Вибух. Розбивається скло. Той, що в камуфляжі, згинається навпіл, стрімко розвертається, але вже якось непевно. Ось він падає...
Постріли припинились. Запанувала лунка, напружена тиша.
Кілька секунд Вік ще вагався, та чоловік у камуфляжі був схожий на Арсена з Павлом, тож... Підбігши до нього, хлопець незграбно став навколішки. На грудях тканина потемніла від крові, й не було змоги роздивитись рани. Може, покликати на допомогу? Сам Вік не впорається.
«Кіборг» раптом стрепенувся, звів голову. Він носив вуса, як і Арсен, та козацький «оселедець». Очі дивились пильно, пронизливо; Вік очікував побачити в них червоні вогники абощо, та нічого такого не помічав.
— Допоможи-но встати... — боєць простягнув руку. Вік обережно підтримав її, пам’ятаючи про свою силу, підставив плече й почав підводитися, впираючись у підлогу босими ногами та розгинаючи коліна.
— До вікна, — «кіборг» розвернувся до найближчої кімнати. Вони закрокували разом, як одна істота. Перед самим вікном чоловік зупинився й наче замислився — мабуть, зв’язувався з товаришами через нейроімплантат — і раптом, скинувши руку, в якій ще стискав невеликий чорний автомат, випустив назовні дві довгі черги.
— А тепер слухай... — звернувся він до хлопця.
Вік швидко кивав. Так, зрозуміло. Ще б не зрозуміти.
Зненацька, урвавшись на півслові, «кіборг» відштовхнув його і прикрив собою, стріляючи в бік прочинених дверей. Щось гучно бахнуло в коридорі.
— Тікай!
Сильний поштовх — і ось Вік уже мчить до вікна. Воно розчахнуте настіж, звідти дме прохолодний вітер. Так, всього третій поверх. Ну що ж...
Перелізши через підвіконня, Вік повис на руках, намагаючись зробити відстань до землі якомога меншою. Потім розтис пальці. Перед очима промайнула цегляна стіна; Вік раптом подумав, що внизу можуть лежати уламки скла, а він босоніж, й щосили відштовхнувся від неї долонями. Пощастило — потрапив на м’яку землю, нічого не зламавши й не проштрикнувши. Не втримавшись на ногах, впав на спину, перекотився й кинувся в темряву, подалі від будинку, де спалахували постріли й дзижчали кулі.
Отже, треба розчистити проїзд.
Попереду, між гаражем та деревами, має бути одна з автівок, на яких прибули нападники. Людей у ній немає — себто живих... Так, онде вона.
Низько пригинаючись, хлопець забіг за машину. Раптом виникле бажання чкурнути геть Вік рішуче придушив. Уявляв себе супергероєм — от і геройствуй. І хоч його роль у тому, що відбувається, незначна, все ж таки йому дали доручення, не просто наказали сховатись, як малій дитині.
Вік присів, вхопився знизу, напружився... а таки пішло! Двоє коліс відірвалися від землі. Машина гойднулася та знеохочу перекинулася на бік. Ще поштовх — вона гепнулась на дах. Із брязкотом вилетіли шибки. І... ще щось брязнуло, лунко вдарило в метал зовсім поруч.
«Стріляють!» — Вік низько присів, ховаючись за автівкою. Та більше пострілів не було, натомість машина якось дивно смикнулася. З чого б це? Хлопець підвів голову й побачив, що з даху та верхніх вікон будинку до автівки тягнуться кілька тонких, майже непомітних тросів.
Ззаду долинуло гудіння двигуна. Вік обернувся — велика вантажівка, наче військова, наближалась до нього, скидаючи швидкість. Певно, «наші». Отже, ці троси... Вік глянув у бік будинку — якраз вчасно, щоб побачити, як ними стрімко мчать донизу темні постаті, відстрілюючись на льоту.
Все відбувалося швидко й вправно: вантажівка стишує хід, «кіборги» зістрибують на землю, одні доправляють поранених до критого кузова, а інші прикривають їх вогнем. Вік аж закляк на місці, але його шарпнули за плече й буквально закинули до машини. Останні бійці заскочили слідом, й водій негайно дав газу.
Очі вже призвичаїлися до темряви, тому Вік побачив, як із-за рогу вилетіла автівка та метнулася навздогін. Боєць поруч із ним почав стріляти короткими чергами, аж раптом сіпнувся й завалився назад. Автомат випав із його рук і тепер лежав перед Віком.
Хлопець схопив зброю, але вона не діяла — всередині лише щось клацало. Скінчились набої? Темний силует автівки осяяли спалахи пострілів, і Віку здалося, що це цілять просто в нього. Це так його налякало, що він щосили пожбурив автомат у лобове скло машини, і аж здивувався, коли влучив. Автівку заметляло по дорозі.
Збоку просунулося щось велике, та вистрілило чимось таким, що полетіло й вибухнуло. Праве колесо машини відірвалося від асфальту, а тоді й вся вона завалилася вбік, продовжуючи зі скреготом сунути по дорозі. А потім зникла за поворотом.
Вік дивився на осяяний міськими вогнями пейзаж, надсадно дихаючи, наче весь цей час біг щодуху. Здається, він впізнає ці місця — вони зараз їдуть вздовж Дніпра у бік Обухова, житлового масиву на південній околиці. Переслідувачів не було видно.
— Добряче ж ти їх припечатав, — сказав йому здоровань у камуфляжі. — Певно, була б у тебе рогатка, нам би й кулі витрачати не довелося.
Хлопець закліпав, ледве розуміючи ці слова. Віку здавалося, що він зараз без усякого наркозу втратить свідомість.
— Анумо, давай, — здоровань махнув рукою. — Хутчіш! Є робота.
Втрачати свідомість не було коли. Треба допомогти пораненим — кіборгів вбити важко, та нападники дуже вже старалися. Вік старанно виконував усі вказівки Арсена, дослухаючись до жартів щодо традиційної й нетрадиційної медицини, та розмов про «клятих північних механайманців», яким порядний кіборг штучну руку не подасть. І все було захоплююче, і важливо, а найголовніше — вперше в житті він справді робив щось корисне і це дійсно цінували.
Хтозна, що буде далі. Але ж початок непоганий.
— Отож, — повчальним тоном казав Арсен, — я, як спадковий чугайстер...
— Та не чугайстер, а мольфар, — простогнав хтось. — Скільки ж можна плутати.
— А ти б і з того світу повернувся, аби тільки мене підколоти. Жодної тобі вдячності...
Вік старанно ховав посмішку та працював далі. |
|
|
|
Время приёма: 22:22 17.10.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев