 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Марічка гарно усміхнулася і торкнулася рудих кучерів на голові Андрія.
– Будь обережним, мій шибайголово!
– Не хвилюйся, наші вже зайшли в Донецьк. До кордону лічені кілометри. Та й що зі мною може статися?
Хлопець поцілував дружину в ніс.
– Тату! Тату! Ти вже їдеш? – до кімнати влетіла Соломійка.
Така ж рудоволоса, як батько. І така ж непосидюча.
– Так, моє сонечко!
Андрій підхопив дочку на руки. Марічка засміялася:
– Високо не підкидай, бо сонечко заздритиме і забере до себе, – це був улюблений родинний жарт.
– Вже час. Незабаром повернуся, не сумуй. У нас такі помічники з’явилися, з якими ми швидко впораємося з будь-якою проблемою. – І пошепки додав: – Справжні роботи.
– Роботи? Як у мультиках?
– Так! Якщо не будеш плакати, я тобі обов’язково їх покажу. Але нікому не кажи – це таємниця.
Соля нахнюпилася, але стримала сльози. Дружина забрала дитину в Андрія.
– Біжи! На тебе чекають.
На вулиці просигналила автівка. І долинув звук близьких вибухів.
«Гради пристрілюються», – промайнуло в голові.
Як і планувалося, Донецьк взяли майже без втрат, хоч вороги пішли з міста, замінувавши стратегічні об’єкти. Але наші не розгубилися: скористалися, так би мовити, «новими технологіями». А точніше використали людиноподібних, трохи незграбних, але напрочуд швидких і вправних роботів.
– Усім зачекати! Нам «двухсоті» не потрібні. Запускайте «бовдурів», – командир кричав у рацію після перших підривів.
Потім повернувся до Андрія:
– А тобі, жартівнику, особисто кажу: не смій висовуватися. Хай ці кляті залізяки зачистять територію, потім геройствувати будеш. Я Марічці слово дав, що поверну моїй похресниці татка. Соломія вже зачекалася на тебе. Збагнув?
– Я тебе почув, Панасе.
– Дивись мені.
Загін андроїдів, яких командир уперто називав «бовдурами», діяв швидко. Андрію ці людиноподібні машини теж не дуже подобалися, навіть трохи напружували. Утім, без них би не впоралися. Коли півроку тому корпорація IDEAL запропонувала безкоштовну допомогу фронту з можливістю польових випробувань нової техніки, ніхто не уявляв, що це буде за допомога. А тепер важко уявити, як без цих залізних здорованів будувати укріплення, гасити вогневі точки і вираховувати снайперів. Тоді за кілька тижнів наші частини просунулися на десятки кілометрів уперед, а «ополченці» одразу розбігалися, щойно з’являлися роботи в камуфляжі. Тепер кожний підрозділ посилений IDEALними виробами. Почуття страху чи обережності новим бійцям були не відомі. Як, врешті-решт, і будь-які інші почуття.
За тиждень Андрій з Панасом вирвалися на кілька годин провідати Марічку з Солею. Навіть взяли із собою андроїда. Панас пручався, але Андрій наполіг.
– Навіщо тягнути «бовдура» до села? Це ж секретна зброя! – вже дорогою взявся за своє командир.
– А раптом засідка? Чи якась перешкода на дорозі? Марічка вже другий день на дзвінки не відповідає.
– Хіба ми удвох дерево з дороги не посунемо? І коли нас лякала добряча бійка? – Панас почувався в компанії залізного помічника ніяково.
– Командире, я Солі обіцяв робота показати, – зізнався Андрій.
– Так би одразу і сказав, – усміхнувся Панас. – Як можна відмовити нашому лисеняти?
Доїхали швидко. Поки андроїд вибирався з автівки, Андрій з Панасом зайшли на подвір’я. І вклякли. Посеред двору, на тому місці, де стояла хата, на чоловіків дивилася страшним чорним оком глибока вибоїна.
– Ні-і-і!
Андрій згадав, як тиждень тому звернув увагу на близьку канонаду. «Пристрілялися, гади».
– Пряме потрапляння. Певно, знали, куди гатити, – Панас закурив, ховаючи обличчя від друга. – Андрію, сподіваємося, що Марічки із Солею вдома не було.
Андроїд підійшов до воронки.
– Тобі чого треба? – Панас вирішив зірвати зло на залізній машині.
Однак робот, не реагуючи на крики, нахилився до ями і почав розгрібати каміння, перемішане із землею.
– Облиш його! – Андрій отямився. – Певно, він знає, що робить.
І точно, андроїд за мить знайшов у ямі телефон і віддав Андрієві.
– Марійчин! Навіть працює! Ти його відчув, так?
Андроїд ствердно кивнув. Залізні машини добре розуміли всі команди і прості запитання.
– А там є хтось живий, залізяко? – раптом звернувся до робота Панас.
Той заперечно похитав головою.
– Ось бачиш, їх тут немає! Чуєш, Андрію, їх не було вдома!
– Ти так гадаєш? – Андрій крутив у руці телефон. – Ходімо, в сусідньому будинку моя теща живе. Ти її маєш пам’ятати.
Але ходити нікуди не довелося.
– Андрію, це ти? – полинув голос з-за паркану.
– Так, Ірино Петрівно. Ви не знаєте, де мої? Що з ними?
– Коли вчора ранком почався обстріл, твоя Соля до мене за молоком забігла. Я ж все козу тримаю, Маньку. І кожного дня Марічка по молоко малу посилає до мене... Посилала...
– Не тягніть! – втрутився Панас. – До чого тут коза? Де Марічка із Соломією? Вони живі?
– Якби не коза, то накрило б Солю разом з Марічкою в хаті. А так хоч дитина врятувалася.
– А Марічка? – вже тихо спитав Андрій, розуміючи, що почує у відповідь.
– Марічка була ще жива, коли її до районної лікарні забирали. Але...
– А Соля? – Панас теж перейшов майже на шепіт.
– Господи, хто це? – схопилася за серце Ірина Петрівна. – Який здоровань!
Андрій озирнувся: за спиною стояв андроїд, уважно дивлячись на жінку. На диво, швидко зреагував Панас:
– Він з нами, не хвилюйтесь! Дитина де? – повторив своє запитання.
– А, Соля. Спить у мене в хаті. Як Марічку забрали, зі мною лишилася. Сказала, на батька чекатиме.
Андроїд ворухнувся, наче щось почувши. Потім швидко змінив положення, затуливши собою людей від загрози, яка наближалася з криками на шаленій швидкості.
– Тату! Тату!
Соля лізла через паркан.
– Відбій! Свої, «бовдуре»! – скомандував Панас андроїду.
Робот відійшов убік, але уважно подивився на командира. Андрію здалося, що... Ображено? Ні, дурня якась.
– Соломіє! Дивись, кого я тобі привіз показати!
– Він справжній? Чесно? Можна його помацати?
Засміялися всі, навіть Андрієва теща. А робот повільно наблизився до дитини, став на одне коліно і протягнув Солі руку.
– Привіт! – почувся беземоційний голос.
– Нічого собі, воно ще й говорить, – здивувався Панас.
– Привіт, я Соля, – привіталася дівчинка, сміливо потиснувши роботу кінцівку. – Ти класний!
– Дуже приємно!
– А ми гадали, що вони не розмовляють, – Панас почухав у потилиці.
– Вміння вербальної комунікації закладено, але актуалізується лише за потреби, – відгукнувся андроїд.
– Тату, ти вже знаєш, що мама в лікарні? Поки я ходила до бабусі Іри, в наш будинок снаряд влучив. – І не чекаючи відповіді, потягла робота із собою: – Ходімо, я тобі щось покажу. Ти колись живу козу бачив?
– Ви їй не сказали? – Андрій звернувся до жінки.
– Ні, не змогла.
***
Повернення до мирного життя Андрієві давалося важко. Відчай і розпач заважали зосередитися на роботі. І яка робота в селі? Зароблених грошей не вистачало прогодувати навіть тещу з дочкою, що вже про себе казати. Андрій занурився у своє горе, не помічаючи нічого навкруги. Допомагала лише оковита, що доводила до повного отупіння. Таким і застав його Панас, приїхавши в гості.
– Послухай, так далі тривати не може! Скигленням і байдужістю Марічку не повернеш! Перебирайся до міста, влаштую тебе на роботу до пожежної частини. Там багато наших хлопців працює.
– Ти, напевно, краще знаєш, що мені робити? Поспівчувати приїхав? Чи поглузувати? – Андрій розлютився. – Я останнім часом заздрю нашим «бовдурам»: жодних емоцій, жодних вагань, навіть розмовляють тільки за потреби.
– Жодних емоцій, кажеш? До речі, корпорація, що їх виготовляє, запрошує добровольців до участі в новому проекті. Хіба ти телевізором чи Інтернетом не користуєшся? Від їхньої реклами вже нудить.
– Не до того було. Що за проект? – Андрій удав, що зацікавився.
– «IDEALна людина» називається.
– Вирішили перейти від ідеальних солдатів до ідеальних людей? Не вірю я в рекламу. Хтось вкладає великі гроші в незрозумілі ідеї...
– Ти бачив, як на фронті працювали ці «незрозумілі ідеї». Без них ми б і зараз під Золотим тупцювали, – підвищив голос Панас.
– Краще б тупцювали... Марічка жива була б.
– Ти краще уяви, що б Марічка сказала, коли б тебе побачила в такому стані!
– Досить! – Андрій вдарив кулаком по столу.
Двері гримнули і до кімнати увірвався маленький рудоволосий вихор.
– Дядько Панасе! Дядько Панасе!
– Привіт, моя принцесо! – Панас підхопив на руки щасливу Солю.
– Обережно, високо не підкидай, бо сонечко заздритиме і забере до себе! – Андрій повторив Марійчин улюблений жарт, з якого вони завжди разом сміялися.
Соломія радісно засміялася.
Уже пізно ввечері, повечерявши і вмовивши Солю лягти спати, друзі повернулися до розмови.
– Що ти там казав про участь добровольців у новому проекті?
– Надумав?
– Бути добровольцем мені не вперше, – гірко посміхнувся Андрій. – Ці винахідники «бовдурів» хоч добрячі гроші платять?
– Непогані. Знаю хлопця, який мав з ними справу.
– І що потрібно робити? Сподіваюся, на робота не перетворять.
Панас розсміявся.
– Не вигадуй! Вони знайшли спосіб позбавляти людину зайвих почуттів.
– Як це?
– Ну ось уявімо собі дуже когось неврівноваженого... Наприклад, як... О! Мишко Кирпатий.
– Це той, який спочатку стріляв, а потім з’ясовував, у чому справа? – згадав Андрій.
– Так. Пригадуєш, як він пристрелив перебіжчика?
– Правильно зробив! Я б теж... Він просто раніше встиг!
– Зрозуміло. Поганий приклад, – замислився Панас.
– Краще розкажи про того хлопця, який вже скористався пропозицією.
– Точно! Жадібний страшенно. Дуже гроші любить.
– Та хто їх не любить?
– Слухай, про таких кажуть, що він за копійку в церкві пердне.
– І що, він позбавився жадібності після участі в програмі IDEALу?
– Ні, – Панас засміявся, – бо погодився лише на усунення заздрості: сусід занадто дошкуляв, який мав більшу хату і гарнішу дружину. Жадібність йому не заважає, це вона іншим в око впадає.
– Гаразд. А я тут яким боком? Мені нічого не заважає. Хіба що журба з’їдає зсередини. Але б краще чогось додали – життєрадісності чи працелюбності.
– Розмріявся! Тут інша справа: ця корпорація, IDEAL, лобіювала закон, у якому всі почуття, що підлягають усуненню, перелічені. І серед них не лише заздрість і жадібність, ай, поміж іншим – сум, відчай, страх. І ще щось є... Власне, там переважно не дуже приємні речі, хоч, здається, було і дещо дивне. Може, радість? Не пригадаю зараз.
– Ти певен? Я лягаю під ніж цих коновалів, і вони мені у дивний спосіб «відрізають» зайве?
– Авжеж, такий собі конвеєр зі створення ідеальної людини. Жодних негативних емоцій і почуттів.
– А воно їм навіщо? Де собака заритий?
Панас відповів, подумавши:
– Біс їх розбере. Якщо навчилися почуття усувати, то, можливо, вміють і додавати їх тим, кому бракує. Уяви такого собі жартівника, який ніколи не сумує. Чи такого колишнього скнару, який все з дому роздає. Їм би трохи суму чи жадібності не завадило... А на твоєму місці я б позбавився відчаю, бо сам себе затягуєш у безодню. Про дитину подумай! Вважаєш, Соломія в захваті від такого батька?
– Не ятри душу! – рявкнув Андрій. – Варто розібратися з цим. Проте гроші зайвими не бувають.
***
Величезний офіс корпорації IDEAL Андрій знайшов швидко: колись в цій величезній будівлі на Грушевського була урядова установа. Минаючи стійки зі стосами рекламних проспектів, попрямував відразу до менеджера.
– Я хочу взяти участь у проекті «IDEALна людина», – видав на одному подиху. Поки не передумав.
Менеджер продемонстрував треновану посмішку і радісно оголосив:
– Ми вітаємо ваше рішення і запрошуємо до співбесіди з керівником відділу відбору добровольців.
Андрій уявляв собі цю зустріч інакше, налаштувавшись на довгі коридори, кімнати із дзеркальними стінами і похмурими працівниками. Насправді все виглядало, як у звичайному офісі: робоча метушня, просторі зали і багато світла. Єдина відмінність полягала в охороні. Якби Андрій не бачив раніше цих високих хлопців спортивної статури на передовій, то зараз би почувався дискомфортно. У штатському андроїди виглядали менш загрозливо і навіть привітно.
Зайнявши місце в черзі кандидатів у добровольці, чоловік гортав рекламні журнали, але одночасно уважно спостерігав за людиноподібними роботами. Щось у них змінилося: на фронті всі штучні бійці не виказували жодних емоцій і почуттів. А ці... Наче такі самі, але байдужими їх не назвеш.
Андрієві міркування перервав секретар.
– Наступний!
Після купи простих запитань менеджер провів Андрія до окремої кімнати для заповнення тесту і здачі аналізів. Тестування мало виявити те, які почуття найбільше заважають Андрієві на шляху до ідеалу. Список видався чималим. До першої трійки увійшли «розпач», «відчай» і «лють». Це теж не здивувало. Тоді позначив лише одну позицію – «відчай», як і радив Панас. Результати надійшли швидко – «придатний». Хто б сумнівався?
Операцію призначили того ж дня за кілька годин. Певно, щоб кандидати не передумали. Андрія добре нагодували, як і десяток інших добровольців, потім мовчазний андроїд жестом запросив до «операційної» – величезної зали зі зручними ліжками. Останнім спогадом стали яскраві лампи на стелі.
Наступної миті Андрій опинився в обіймах Марічки, яка щасливо посміхалася. Потім спогади перемішалися: крики, вибухи, плач Солі, голос командира... Прокинувся вже у напівпорожній залі, поруч стояв андроїд у формі охоронця і протягував склянку із соком.
– Дякую! – нетвердим голосом сказав Андрій.
Намагаючись зрозуміти, чи відбулися якісь зміни, обережно сів на ліжку.
– Як ви почуваєтеся? – охоронець не відходив від чоловіка.
– Нормально. Таке враження, що нічого не змінилося.
– Так і має бути. Адаптація триватиме два тижні. До наступної зустрічі!
– Навіть не сподівайся, залізяко! Прощавай!
– Гроші переказані на ваш банківський рахунок, – в механічному голосі наче промайнула іронія.
Отримана сума була досить пристойною. Андрій забрав тещу з донькою до Києва, де влаштував Солю до ліцею. Його взяли працювати до пожежної частини за протекцією Панаса. Тут поєдналися і ризик, якого так не вистачало в мирному житті, і гідна зарплатня. А хлопці виявилися майже всі знайомими – разом воювали. Щоранку Андрій згадував усміхнене обличчя андроїда і подумки транслював йому комбінацію з трьох пальців. «Бувай, бовдуре!» Повертатися до корпорації чоловік не збирався.
***
Однак усе змінилося в один день.
Черговий виклик до пожежної частини надійшов по обіді. Дві бригади одразу виїхали за адресою.
– Андрію, хлопці кажуть, що якась школа в центрі горить, – молодий пожежник стурбовано звернувся до чоловіка. – Зателефонуй своїй малій. Напевно, у неї все в порядку, але...
Андрій встиг набрати Солю, як пролунала сирена.
– Шоста бригада на виїзд!
За хвилину виїхали. У машині панувала важка тиша. Хтось тихо промовив:
– Недобре це, хлопці. Усі попередні бригади на ту ж адресу виїхали.
Андрія охопило погане передчуття: їхали дорогою, якою він щоразу прямував на роботу після того, як відвозив Соломію до ліцею. Кілька разів намагався зателефонувати дочці, але у відповідь чув лише довгі гудки. Коли машина нарешті зупинилася, визирнув назовні і занімів: палав Солін ліцей. Побачивши охоплену полум’ям будівлю, відчув всередині порожнечу. І більше нічого.
Перелякані діти і вчителі юрмилася за парканом, гомоніли і показували в бік будівлі.
– Солю! – гукнув Андрій. – Соломіє!
Бригади, що приїхали раніше, вже встигли розгорнути пожежні рукави і під’єднати їх до гідрантів. По пожежних драбинах спускалися люди із вікон, але на останньому поверсі лютувало полум’я, захопивши дах. Трохи нижче на підвіконні Андрій помітив маленьку фігурку, яка махала рукою. Певно, вона щось кричала, але тріск перекриттів і гомін тих, хто встиг врятуватися, не давали змоги розчути слів. Нижче, на другому поверсі, діти теж вилізли на підвіконня. Дехто стрибав, не чекаючи на допомогу.
– Допоможіть, у школі ще лишилися діти, – до пожежників підбігла молода жінка. Андрій впізнав вчительку дочки і опустив маску, щоб вона роздивилася його обличчя. – Ось там, на третьому поверсі.
– Соломія там?
– Ви ж її батько, так? – вчителька заплакала і закивала. – Я не винна, я думала, вони всі вийшли з класу. Я не встигла перерахувати! Я не винна, – повторювала вона.
Андрій був першим, хто поліз нагору драбиною. Крізь язики полум’я і хмари чорного диму він бачив, як його дочка з останніх сил тримається за край вікна. Ще трохи, він уже близько. Полум’я виштовхувало дівчину назовні, опалюючи руки і волосся. І Соля не витримала – стрибнула вниз.
– Стій! – Андрій закричав у респіратор, але його все одно не було чути.
Уже у повітрі Соломія спробувала вхопитися за драбину, її рука торкнулася руки Андрія, але сил втриматися не вистачило.
Як у сповільненому фільмі чоловік спостерігав, як його дитина падає на землю біля пожежної драбини. Ще до того, як він спустився, люди в медичному одязі поклали Солю на ноші і понесли далі від палаючої будівлі. Чоловік побіг за ними.
– Ти куди? Там же ще діти лишилися! – командир грубо тряхнув Андрія за плечі.
Але навколо було все, як у тумані.
– Що з тобою? Погано? Надихався?
– Ні, там моя дочка... – прошепотів Андрій, здираючи респіратор.
– Петре, бігом сюди, заміни його.
Андрій нарешті продерся крізь натовп до карети швидкої допомоги.
– Стривайте! Соломіє! Що з нею? Вона жива?
Лікар швидкої розгублено подивився на чоловіка:
– Зараз все вирішують хвилини. У звичайних лікарнях їй не допоможуть. Якщо хочете врятувати дитину, єдиний вихід – комерційний опіковий центр. Там використовують для лікування таких хворих нанотехнології, це новий підхід.
– Везіть! Не зволікайте!
– Утім, це недешево. Центр на самозабезпеченні...
– Везіть! Годі балакати!
З опікового центру Андрій поїхав до офісу IDEALа. Охоронець із розумінням кивнув, але промовчав...
Того дня Андрій позбавився «розпачу» і «люті», але грошей вистачило тільки на кілька тижнів лікування. Потрібно було ще провести операцію з відновлення дихальних шляхів: Соля опалила легені, коли кликала на допомогу.
І Андрій наважився. Лишалося єдине, чим він ще міг пожертвувати, бо перелік можливих корекцій за результатами тесту було майже вичерпано. Врешті-решт, люди народжуються і живуть без почуття гумору, нічого страшного не станеться. Може, якась людина вперше відчує себе щасливою завдяки Андрію. Хотілося вірити у краще. А зароблених грошей вистачить і на операцію, і на реабілітацію для Солі.
***
Андрій третю годину чатував біля операційної. Спочатку нервово міряв кроками коридор, потім роздивлявся місцевих котів за вікном, а згодом присів на стілець біля дверей. І не помітив, як закуняв. Далося взнаки нервове напруження останніх днів. Наснилася Марічка, вона сумно посміхалася до нього. Але навіть уві сні Андрій дивився на неї байдуже, не відчуваючи суму чи розпачу. Він взагалі нічого не відчував....
Хтось торкнувся руки, і Андрій прокинувся. Втомлений лікар зняв маску.
– Андрію Петровичу, операція пройшла успішно. Ваша донька в післяопераційній палаті.
– Я можу її побачити?
– Звісно, але вона спатиме ще кілька годин.
Андрій прочинив двері. Соля лежала, оповита різнокольоровими дротами, підведеними до монітора. Руки й обличчя в бинтах. Поруч стояла нерухома фігура, яка невловимо нагадувала... охоронця-андроїда.
– Ти хто?
– Санітар, працюю в хірургічному відділенні.
– Санітар?
– Експериментальний зразок медичного працівника корпорації IDEAL.
– Я гадав, що корпорація виготовляє лише бойових андроїдів.
– У мене інші функції, – санітар підвівся і поправив Солі подушку. – Догляд за важкими хворими і допомога під час хірургічних втручань.
– Ти був присутній під час операції? – зацікавився Андрій.
– Я розрахував оптимальний спосіб її проведення і підтримував життя пацієнта під наркозом. Зараз дитині нічого не загрожує.
На останній фразі голос робота змінився, наче забринів від хвилювання.
«Від цих винахідників з IDEALу всього можна очікувати», – подумав Андрій і вийшов у коридор.
За кілька годин Соля прокинулася, як і обіцяв лікар. Коли Андрій повернувся до палати, «санітар» продовжував пильнувати її стан.
– Татку, а ми з Алом подружилися, – слабким голосом заявила Соломія.
– З Алом?
– Так. Це скорочено від його повного імені. Воно якесь дивне, я не запам’ятала.
– У тебе все добре, моє сонечко?
– Так.
Андрій нахилився над донькою і торкнувся її неслухняного рудого волосся. Як колись це робила Марічка... Спокійно подумав про дружину, її ще недавно яскравий образ зникав зі спогадів.
За тиждень Соломія вже розмовляла на повну силу. Дроти з неї познімали, і дівчинка навіть робила перші кроки від ліжка до вікна з допомогою андроїда. Андрій не втручався: хай допомагає.
– Татку, чого ти останнім часом такий невеселий? – Соля говорила дуже тихо. – Я давно не чула твоїх жартів.
Санітар повернувся до Андрія, наче теж чекав на відповідь.
– Усе добре, люба. Я трохи втомився. До речі, сьогодні обіцяв зайти дядько Панас. А ось, здається, і він.
У двері обережно постукали, двері відчинилися.
– Дядько Панасе! Привіт!
Чоловік обняв дівчинку й одразу підхопив її на руки:
– Радий тебе бачити! Як ти виросла, моя принцесо!
IDEALний санітар підвівся, спочатку стурбовано глянув на новоприбулого і неочікувано радісно усміхнувся:
– Обережно, високо не підкидай, бо сонечко заздритиме і забере до себе!
|
|
|
|
Время приёма: 07:25 17.10.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев