14:16 01.11.2020
Вітаємо переможців!
1 Сокира au001 Домовик
2 Дракотик au003 Златопілля
3 Птиця і Фантом au005 Білим по білому


16:22 28.10.2020
Поступила в продажу книга "Зiркоходи". Поздравляем авторов и читателей с этим событием.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 55 (осень 2020) Фінал

Автор: Сокира Количество символов: 39935
Конкурс № 55 (осень 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

au001 Домовик


    Домовики зазвичай не вміють читати. Але я вмію. Навіть різними абетками – бо пам’ятаю часи, коли мова лишалась як була, а абетку міняли.
    Тож витяг із шафи книжку, гайнув надвір і вмостився на осонні за хатою. Там було гарно й затишно. Пахло стиглими сливами, травою і квітами. Попід призьбою сновигали мурахи, над айстрами гули бджоли. Від цегляної стіни пашіло відрадним теплом.
    Чудова ясна днинка наприкінці літа. Рай не землі.
    Еге ж. Рай…
    Книжку я так і не розкрив. Сидів, спостерігаючи за мурахами, і намагався впевнити себе, що все зробив, як належить. Та муляло все одно.
    Адже вчора я власноруч вигнав із дому своїх осельців.
    Бридко навіть згадувати. Таке не мусить відбуватись там, де є гідний господар.
    Я викидав речі з шаф. Жбурляв каструлі з полиць. Писав на дзеркалах: «Тікайте, бо помрете!» – зубною пастою або Ганиною губною помадою. Наче якесь бешкетне бісеня! Чи як його по-науковому – «полтергейст»…
    Ганя і діти дуже перелякались. Аж надто малі – бо вони мене добре знають і звикли, що я завжди приязний. Скільки разів я їм співав пісеньки й розповідав казки, коли вони довго не засинали! Знаходив речі, які вони губили, і навіть допомагав Захарові зі шкільними завданнями – вчити віршики або табличку множення. Адже я освічена істота, не якийсь зашкарублий невіглас-хованець! І Захарчик, і Даруся вважали мене своїм другом! А тут таке! Сердешне дівча навіть почало рюмсати з ляку.
    Ганнуся теж сполохалась. Їй-бо добре відомо, що без вагомої причини я таке вчиняти не стану. Навіть спробувала мене вмилостивити, наливши молока в мису. Та коли я вихлюпнув частунок на підлогу й написав білою рідиною «тікайте!» – вхопилась за голову й розпачливо застогнала:
    – Пилипе, я не розумію! Чого тобі треба? Що ми зробили поганого?
    – Ти кому це кажеш? – загарчав її чоловік Андрій, влітаючи до кухні в самих трусах. – Якого дідька тут коїться? Що за Пилип?
    – Домовик, – пояснила Ганнуся. – Його звуть Пилип.
    – Ганю, в тебе клепки повилітали? Який домовик?
    – Бабусин. Я ж тобі казала, що він тут живе. А тепер, схоже, про щось хоче нас попередити…
    Андрій аж викотив очі.
    – А зелені чорти тут іще не стрибають? Я зараз викличу «Швидку», щоб тобі дали заспокійливого, чи чогось там…
    Отут я вже розлютився.
    Звісно, є люди, які не визнають існування хатніх господарів і інших істот нелюдського роду, і Андрій саме такий. Але він добрий чоловік для Гані – працьовитий, непитущий і дбайливий. А мені головне, аби в родині був лад.
    Та тепер треба було насамперед переконати його. Якби цей упертюх закомизився, то ніхто нікуди б не поїхав.
    Тому я скочив на стіл і викинув із шафки пакет з борошном. Гріх так чинити з добрими харчами, та що було робити? Писати на сипкому зручніше. Я можу й ручкою на папері, але дрібні літери мені вимальовувати важко.
    Ганя погодилася зі мною швидко. Не розуміла, що відбувається, але ще бабуся її вчила, що нехтувати порадами домовика не варто. Але Андрій! Ото був баран! Вперто торочив, що «такого не буває», поки я не жбурнув у нього ополоника. Тоді понеслося інше: що не можна отак узяти й гайнути геть. Бо є робота, клієнти, замовлення й зобов’язання. Репутація його автосервісу. Робітники, які потребують зарплатні. Що йому начхати, чия в місті влада, адже автівки ремонтуватимуть при будь-якій. І бандюків він не боїться. Починав свою справу при бандюках, провадив при бандюках, тож і тепер…
    «Не бандюки», – написав я.
    – А хто?
    «Гірше».
    – Що – гірше? Хто може бути гірший? Оті блазні, що усюди пнуть російські прапори? Та завтра ж приїдуть наші на танках, дадуть копняка під дупу, і…
    «Ні!» – нашкрябав я. І гепнув по шару борошна так, що догори здійнялась біла хмара.
    – Андрійку, - злякано пробурмотіла Ганя. – Зрештою, зараз літо. А ти вже два роки без відпустки. Поїдемо кудись, га? На пару тижнів, до вересня. Так, Пилипе?
    Я затнувся. Дуже не хотілось їх лякати. Але й брехати теж.
    Зрештою написав:
    «Може, на довше».
    Стер і додав:
    «Візьміть усі гроші. Але не тринькайте. Все цінне заберіть із собою. І теплі речі».
    Ганя з Андрієм злякано перезирнулись.
    – Пилипе, – спитала Ганя. – Ти маєш на увазі… що ми можемо не повернутись?
    Я хотів написати «так». Але спинився. Не хотілось їх лякати.
    «Може, затримаєтесь».
    Андрій знову грюкнув по столу:
    – Це якась маячня! Ганю, я не вірю в забобони! І в цих твоїх домовиків! Поки не побачу, не повірю!
    – Їх не можна побачити, - промимрила Ганнуся.
    – Тоді все це – дурня!
    Я знову розлютився. От бевзь! Побачити воно хоче! Якби був розумніший – згадав би, що людські очі є дуже непевним знаряддям. Інакше б ілюзіоністи не мали роботи.
    Втім…
    Я розгладив борошно й написав: «Свічка».
    – Згадала! – підскочила Ганя. – Треба вимкнути світло й запалити свічку! Ану!
    Невеличка свічечка знайшлась у коробці з причандаллям для печива. Ганя вмостила її на столі, запалила і вимкнула електрику. Андрій, все ще розлючено сапаючи, обвів поглядом темну кухню…
    … й припинив дихати.
    Я зрозумів, що він мене побачив.
    Дорослі люди зазвичай не можуть мене роздивитись цілком. Але бачать мої очі. Величезні очиська, що світяться в темряві.
    Я рушив уперед. Почув, як Андрій судомно втягує повітря…
    – А що тут у вас? – раптом пролунало від дверей.
    Люди цього не почули. Але побачили – коли за моєю спиною сколихнулась напівпрозора тінь.
    Муся! Хай їй грець! Примара зазвичай спить на горищі й вилазить добре як раз на тиждень! Та, певно, почула мої гопаньки…
    – Мусю, йди геть! – гримнув я. Але запізно.
    Андрій сахнувся так, що з’їхав з табурета й гепнув на підлогу. Ганя стиха заскімлила, затуляючи рота руками.
    Добре, що Муся напівпрозора, і до дрібниць її розгледіти важко. Але й того вистачає, бо спотворена вона страшенно. Людям на таке краще не дивитись.
    Я хутко стрибнув на плиту й гупнув по вимикачу. Коли спалахнула електрика, людським очам Мусю не стало видно. На жаль, виштовхати я її не можу, вона безтілесна навіть для мене. Але від спалаху втекла сама.
    Ганя сиділа з заплющеними очима і тремтіла. А Андрій промимрив:
    – Збираймося…
    То, може, Муся й не дарма нагодилась? Але добре, що не прокинувся Оверко. То б уже було занадто.
    Андрій з Ганею копирсались весь залишок ночі, пакуючи автівку. Обговорювали, що робити з Рольфом – вівчаром, що охороняв обійстя. Коли родина кудись від’їжджала, пса зазвичай годувала сусідка Зіна. Але цього разу я порадив забрати його з собою. Ніхто не заперечив.
    О шостій ранку вони вирушили. А я лишився при господі.
    Трохи потинявся хатою, прибираючи те, що розкидав. Допив молоко з печивом, що мені лишила Ганя. Хотів був протерти підлогу в кухні, на якій після борошна лишилась біла поволока. Але кинув, бо чомусь замлоїло.
    Порожній будинок нагадував домовину.
    Знову. Як багато років тому.
    Я був певен, що вчинив вірно. Але ж…
    
    Сорока мені не збрехала. З цокотухою, яка щороку облаштовує гніздо на яблуні, я товаришую здавна, а вона полюбляє політати десь далеченько. Тому мені відомо про те, що відбувається довкіл, навіть докладніше, ніж оповідають у новинах.
    Так, я дивлюсь телевізор, а останніми роками й Інтернет. А що дивного? Щоб добре дбати про своїх осельців, треба знати, що коїться в світі.
    На жаль, птаха може зробити лише приблизний опис того, що побачила. Наприклад, «великі плямисті машини з багатьма колесами і товстими рурами на спині». Що це таке? Здогадуватись доводиться самотужки.
    Але саме через ці «великі плямисті машини» я й вигнав родину з дому. Бо дещо знаю з Інтернету про таку техніку. Там, де вона з’являється, людям невдовзі стає небезпечно.
    Мені, звісно, нічого не загрожувало. Коли обійстя залишалось без осельців, я зазвичай лягав спати на горищі. Але наразі мав деякі запаси харчів, бо Ганя з Андрієм не забрали з собою усе. Тому вирішив трохи відкласти сплячку й подивитись, що відбуватиметься далі.
    
    Все виявилось ще гірше, ніж гадалось. Я це зрозумів, коли наступного дня додому повернувся Рольф.
    Пес пришкандибав удосвіта. Коли я вчув його й вистрибнув надвір, то аж жахнувся. Ледве впізнав у брудному скривавленому цуцикові колишнього ставного красеня. А ще збагнув: якщо Рольф тут, то…
    – Всі наші живі, – пробурчав пес, коли я підскочив. – Не смикайся. Дай води…
    Водогін було перекрито, тож довелось бігти до льоху вмикати важель. Коли я налив води в мису, Рольф ледве спромігся звести голову, аби похлебтати. На лобі мав страшну рану і такий набряк, що перекосило пів-писка. Але коли я помацав тулуб, то значних ушкоджень всередині не відчув. Гримнув:
    – Кажи, що сталось!
    Добитись тямущої оповіді від тварин важко. Але зрештою я витиснув із пса все, що спромігся.
    Отже, машина їхала по шосе. Аж тут попереду замаячіли бетонні колоди, а біля них – люди в камуфляжному однострої і з автоматами.
    – Що за люди? Військові? – уточнив я.
    – Один військовий. Інші – потолоч, – Рольф бридливо пирхнув. – Не п’яні, але аж просочені бухлом.
    Я кивнув. Пси добре розрізняють такі речі за запахом.
    – А прапори там були?
    – Так.
    – Якого кольору?
    – Е-е…
    Я згадав, що зір у собак не надто кольоровий, вони краще запам’ятовують форму.
    – На прапорі було дві смуги чи три?
    – Три. І посередині намальовано птаха… такого, наче курка-гриль. Тільки чомусь із двома головами. Я подумав, що це вивіска шашличної. Але смажениною не пахло.
    Біля загорожі Андрій загальмував. Йому звеліли вийти з автівки. Ганя теж вийшла, а діти з Рольфом лишились на задньому сидінні. Пес лежав мовчки, оберігаючи малих. Свого часу він проходив фахову школу охорони, тому знав, що й коли робити. Певно, постові його навіть не помітили.
    Далі Андрієві звеліли відчинити багажник. Він відчинив. Почали про щось балакати. Рольф не все зрозумів, бо він краще знається на запахах і інтонаціях, аніж на сенсі людських балачок. Але швидко відчув погрозу. Андрій спочатку розмовляв хоч і напружено, але чемно. Потім почав просити. Затим обурюватись. Але його вдарили прикладом в живіт і уперли ствол автомата в шию. Ганя закричала…
    Тоді Рольф, наче змія, вислизнув між передніми сидіннями. Вистрибнув із машини й заходився шматувати всіх, кого бачив. А він це вміє добре.
    І понеслося!.. Пес крутився поміж супротивниками, наче дзиґа, тому вони не могли стріляти, щоб не перебити одне одного. Хтось упав, інший подерся на блоки, третій з лементом хвицався ногами. Але недовго, бо Рольф упіймав його за коліно, смикнув і звалив. Тоді той телепень почав лежачи палити в повітря. Кулі вдарили в бетонний блок, і звідти полетіли скалки – просто в обличчя військовому, який тупцяв осторонь і намагався вицілити пса з пістолета. Чоловік упав, і рейвах ще посилився.
    На Андрія з Ганею вже ніхто не дивився. Проте Рольф помітив – бо в собак поле зору майже кругове – як Андрій схопив дружину, затуляючи собою. Пхнув її до автівки і скочив за кермо. Машина рушила, обігнула загорожу і стрімко рвонула геть. Той, хто заліз на блоки, спробував був стріляти навздогін, але Рольф теж туди заплигнув і скинув його вниз. А ще за півхвилини Андрієва автівка завернула за лісосмугу і зникла з очей.
    Лише тоді пес вирішив, що час відступати. Але коли помчав навкоси полем до лісосмуги, хтось його таки вицілив. Від удару по голові він беркицьнувся й упав непритомний.
    Отямився лише по обіді, ледве живий. Певно, стрільці вирішили, що пса вбито, і не стали шкутильгати казна-куди ріллею, аби перевіряти. Рольф поволі поповз убік, поки не дістався високої трави, за якою можна сховатись. А тоді, заточуючись і кульгаючи, пошкандибав додому. Бо більше не знав, куди.
    – Тобі пощастило, – пробурчав я, вичищаючи рани перекисом водню. Куля лише черкнула Рольфові по голові, розтяла шкіру й оглушила. Поранення на карку й задній нозі теж були поверхневі. Разом із набряками виглядало страхітливо, але загрози життю не становило. І добре, що Ганя забула деякі ліки в холодильнику. Інакше б мені зараз довелося морочитись із цілющими зіллями, а я щодо них не майстер. Та й сучасні медикаменти кращі за траву.
    – Андрій мене кинув, – сумно пробурчав Рольф, мружачись від болю. – Я бився, а він поїхав. Утік.
    – Він рятував свою родину, – зауважив я. – Ти для того й бився, щоб дати йому змогу втекти. Це твоя робота.
    – Це так. Але міг би й допомогти.
    – А хто б кермував автівкою? – спитав я. Та собі подумав: добре, що Андрій взагалі наважився тікати. Таки парубок має клепку. Збагнув, що коли стикаєшся з покидьками, які отримали зброю і владу, на милосердя чекати не варто.
    Згідно з моїм досвідом, втямити це здатна обмаль людей. Більшість покірливо чекає, доки їх скалічать або вб’ють, і до кінця вірять, що цього не станеться. Дивовижні йолопи!
    Але найбільше мене непокоїла ота двоголова «курка-гриль» на прапорі…
    
    Спати я вмостився в хаті, а не на горищі.
    Наново увімкнутий холодильник стиха гудів. Смачно пахло кашею, яку я зварив для Рольфа – бо здоровенного вівчара треба чимось годувати, це не дрібне собача, здатне прохарчуватись на смітниках. Кімнату підсвічували зелененькі цифри на електронному годиннику. З вулиці все виглядало так, ніби люди нікуди й не виїздили.
    От і добре. Менше вірогідності, що хтось полізе грабувати.
    Та все одно мучив неспокій. І коли я закуняв – побачив, що кімната змінилась. Поряд випнулась стіна пічки, ще тепла після денного куховарства. Війнуло затишними пахощами прогорілого вугілля й свічкового лою. На припічку завовтузилась бабця, вкриваючи хворі ноги овечою кожушиною. Уві сні розмірено дихали малі.
    Але раптом віддалік щось бухнуло. Дуже далеко, ледь чутно – наче ледь вловимий струс повітря. Ще раз… ще…
    Знадвору вчувся шурхіт. Наче щось волочилось через двір різкими, натужними посмиками. Важке, хрипке харчання… Двері відхилились, і в них поволі пропхнувся зібганий, пошарпаний клунок, обліплений кров’ю, брудом і довгим сплутаним волоссям. Чорні розчепірені пальці незграбно шкрябали по долівці.
    А далі – спалах свічки. Тупіт босих ніг. Жіноче голосіння, зляканий плач дитини. Чорні тіні, що стрибають по стінах. Біла, наче примара, чоловіча постать у спідньому, що кинулась надвір…
    Світ довкола закрутився, і я прокинувся. Кімната стрімко розширилась, вікна збільшились, блимнули зелені риски, що складались в цифри. Лише віддалене бухкання чомусь досі бриніло у вухах.
    Але за мить його заглушив нелюдський посвист і стогін. Здалося, що повітря в кімнаті взялось брижами, наче вода.
    – Мусю! – загорлав я. – Мусю, припини! Не треба!
    Але марно.
    Потороча наче знавісніла. Носилась кімнатою з такою швидкістю, що перетворилась на суцільне білувате марево. Добре, що вона безтілесна, бо рознесла б усе в кімнаті.
    – Мусю, годі! – гримнув я. – Тобі вже ніхто не зашкодить! Угамуйся!
    – З-з-знову… – засичала біла тінь, проносячись повз мене.
    – Ні! Знову нічого не буде!
    – Знову-у-у!.. Смер-р-ть!..
    Я розгублено лайнувся.
    Коли на неї таке накочує – не знаю, що робити. Спіймати не можу, вона просочується крізь мене. Вмовляти марно, не слухає.
    Тому зробив, як завжди – втік надвір.
    Але ледь устиг вискочити, як мене тицьнув сухий, гарячий від запалення псячий ніс.
    – Пилипе, чуєш? Що це?
    – Де?
    Я нашорошив вуха – і почув. Важке віддалене гупання майже на межі слуху. Виходить, воно мені не наснилось.
    – Що це? – збентежено повторив Рольф.
    – Погано, – пробурчав я. – Дуже погано…
    
    Наступними днями гупання стало гучнішим. Його було добре чутно навіть удень, а над обрієм зі східного боку спливали темні хмари, наче від пожеж.
    Муся навісніла й далі, а я не знав, як її заспокоїти. Людям у такому стані дають пігулки, але де взяти ліки для нажаханої примари? Усілякі свічки за упокій, молитви і святу воду за останні сто років використовували безліч разів, але марно. Муся вперто лишалась у рідній домівці. Щоправда, зазвичай поводилась тихо, і коли з’являлась, то без галасу. Але коли чогось лякалась – то капець!
    А ще за кілька днів я почув поблизу ревіння двигунів бронетехніки. Таке ні з чим не переплутаєш. Танки й бронемашини були не наші – це доповіла сорока. В неї гострий зір, і вона, на відміну від собак, добре розрізняє кольори на прапорах і шевронах.
    Тоді я перекинувся на кота і трохи потинявся вулицею, слухаючи людські балачки. Дізнався, що наші бились з окупантами, проте втрапили в оточення і начебто розбиті. Не знаю, чи правда, але перевірити годі. Нічого комп’ютерного вдома не лишилось, а телевізор лише безпомічно сичав – всі канали були відімкнуті.
    – То що – таки знову? – спитала мене Муся.
    Я понуро знизав плечима.
    – Не вперше…
    Примара заскімлила й почала наново носитись кімнатами. А я гайнув надвір і вмостився під сливою, щоб вона мені не докучала. Наласувався стиглими ягодами та й надвечір там і закуняв.
    
    Прокинувся від того, що Рольф тицяв мене писком.
    – Пилипе, агов! Чуєш?
    – Що таке?
    – Там людина…
    – Чужий? То жени його звідси! Ти тут пес чи я?
    – Та він не лізе. Здається, поранений. Смердить кров’ю. І зі зброєю.
    Я миттєво прочумався.
    – Де?
    Заброда знайшовся в куширах за стежкою, що відділяла садок від невеличкого байраку. Наш колишній хутір зараз входив у межі міської забудови, і ще за радянщини садибу відібрали, лишивши самий клаптик. Там, де колись були стайні, город й пасіка, набудували цілу вулицю. Та наше обійстя лишалося крайнім, далі лише байрак. За ним – поля, які колись належали Мусиному батькові, а пізніше колгоспу.
    Я маю не такий гострий нюх, як пес, проте важкий сопух напівзогнилої крові, гару й застарілого поту уловив здаля. А коли нечутно підсунувся ближче, то помітив, що приблуда в однострої і з автоматом. Шеврони були такі брудні, що й не розгледиш. Але коли я їх торкнувся, відчув під пучкою абрис тризуба.
    Хлопець мого доторку не помітив. Важко сапав, притиснувшись чолом до прохолодної трави. Схоже, був напівпритомний і аж пашів гарячкою.
    – Це наш вояк, – доповів я Рольфові, повернувшись на стежку. Пес чекав мене там, бо я заборонив йому наближатись до озброєного незнайомця. – Поранений. Певно, якось пробився крізь оточення, але заблукав. Не підходь, бо він нестямний і може стрельнути. Спробую сам.
    Поміркувавши, я перейшов у котячу подобу. Підійшовши до куширів, голосно занявкав. Коли почув, що хлопець звів голову й прислухається, поволі рушив до нього. Пирхнув в обличчя і стиха промовив:
    – Агов! Тебе як звуть?
    – А ти хто такий? – хрипко видихнув він.
    Я задоволено усміхнувся. Здорові дорослі люди мене не чують, але цей парубок був дуже хворий. У такому стані люди починають сприймати те, до чого зазвичай нечутливі.
    – Я домовик. А отам далі – мій будинок. Порожній. Там можна сховатись. Якщо туди дістанешся – там є вода, їжа і трохи ліків. І пес, що тебе охоронятиме. То як?
    – Надто гарно звучить… щоб бути правдою… – він ледве виштовхував із себе слова.
    – Це правда. Мені буде прикро, якщо ти тут сконаєш.
    – Яка різниця… де…
    – Е-е, ні! Що за балачки? Тобі ще жити й гнати звідси ворогів! Ану, вставай! Тут лише трошки пройти!
    
    Парубок був зовсім молодий. Але я це побачив, лише коли його відмив. Здається, він геть очманів від пропасниці і вважав, що все довкола йому мариться. Тому покірливо робив все, що я йому казав.
    Свого часу мені доводилось вичищати змилених і забрьоханих коней, у порівнянні з цим мити людину в ванні – забавка. Затим я загорнув хлопця в ковдру, вмостив на ліжку й почав напувати чаєм з малиновим варенням, яке знайшов у льоху серед закруток.
    Головну халепу мав з його ранами. Парубок був весь пошарпаний, побитий і попечений, дивно, як взагалі ходив. Але найбільшу небезпеку становила наскрізна дірка біля ліктя – певно, від скалка. Така, що можна упхати пальця. Через спекотну погоду рана запалилась, рука страшенно набрякла, і з отворів струменів гній. Але звертатись до лікарів не випадало – це б закінчилось для хлопця полоном. А що роблять окупанти з полоненими, я б здогадався навіть без сорочих пліток. «Традиції» в деяких народів анітрохи не змінюються з плином часу.
    Та я мав мазь з антибіотиком, якою лікував Рольфа, а за іншими ліками рушив «по гостях». Не маю змоги відходити далеко від дому, проте вся ділянка, яка колись належала до хутора, мені цілком підвладна, а нині це майже два квартали.
    Тож дочекався ночі й гайнув перевіряти сусідські хатні аптечки. Збіса марудна справа! Я вмію читати медичні інструкції, та скажіть-но мені, що таке, наприклад, «грам-позитивні мікроорганізми»?
    Через це прокопирсався мало не до ранку. Зате повернувся додому з чималою здобиччю. Навіть позичив старий посібник із ветеринарної медицини – може, надибаю там корисні поради.
    Але вдома на мене чекала нова халепа.
    Мій пацієнт спав. Але просто над ним нависала напівпрозора тінь, пильно вдивляючись в гарне парубоче обличчя.
    – Мусю, йди геть! – пошепки гримнув я. – Не буди його.
    – Це ж Василь! – раптом заволала вона. – Хіба не бачиш? Мій Василько!
    – Ні, Мусечко, це не він, – промовив я якомога лагідніше. – Його звуть Богдан. А Василя вже сто років як немає…
    – Та що ти знаєш, старий пень!
    Привиди зазвичай не надто гучні. Але в кімнаті було тихо, а Богдан, певно, звик прислухатись до шерехів крізь сон. Тож раптом розплющив очі. І в досвітніх сутінках побачив просто над собою…
    Яка з себе Муся, я вже казав. Від її вигляду більшість людей непритомніє з жаху. Богдан не знепритомнів, але вчинив цілком очікувано: звалився з ліжка й хапнув автомат, що стояв у головах. Добре, що Рольф втрутився і притиснув його руку лапами, не даючи стріляти.
    – Облиш! – загорлав я. – Хочеш, щоб на постріли хтось сюди приперся?
    Богдан важко, розгублено хекав. Прошепотів:
    – Чорт… це щось примарилось…
    Я зітхнув. Ото ще лихо!
    – Ні, не примарилось. Це була Муся. Вона привид. Трохи страшненька, але не зла. Ти не зважай.
    – Привид?
    – Еге ж. Твій автомат їй нічого не зробить. Але стрілянину в домі почують сусіди. І як гадаєш, що трапиться далі?
    – Я зрозумів…
    Мусі в кімнаті вже не було. Лише з боку стелі, з горища, лунали гіркі схлипи.
    – Мусю, припини! – пробурчав я. А вона розпачливо заволала:
    – То що? Я така страшна, що він не хоче на мене навіть дивитись? Хоче мене вбити? Ото дожилася!
    Й зарюмсала ще голосніше.
    Хлопець спантеличено зиркнув на мене. Я зачекав, поки стогони віддаляться, й пояснив:
    – Вона колись була дуже гарна дівчина. Мала нареченого, Василя. Та якось увечері вони зустрічались за плотом городу, а повз проїздили червоноармійці. І схотіли розважитись. Василя зарубали одразу, а її… Певно, вона пручалась, тому її страшенно покалічили. А коли натішились – штрикнули багнетом у груди й кинули помирати. Але вона якось примудрилась доповзти до дому. Сконала вже в хаті.
    – Бідолашна дівчина… – пробурмотів Богдан. І стріпнувся: – Ти кажеш – червоноармійці? То коли це було?
    – В дев’ятнадцятому році. Минулого сторіччя.
    – То їй понад сто років? Нічогеньки собі!
    – Це дрібниці, - посміхнувся я. – Тут є ще один привид, Оверко. Йому майже п’ятсот. Проте він з’являється рідко.
    – А будинок? Чи спочатку з’явився привид, а вже потім оселя?
    – Ні, хата була раніше. Звісно, не та, що зараз, але на цьому ж місці. Частина підвалин досі входить в нинішню будівлю. Там він і ховається.
    – Овва! Це ж, мабуть, ще козацькі часи! От би на нього глянуть!
    – Краще не треба, - пробурмотів я. – А ти зараз питимеш пігулки!
    – А це що? – він помітив на підлозі, де я кинув речі, книжку. Дотягся до неї, посунув до смуги світла, що падала з вікна. – Тю! Це якого року? Шістдесят п’ятого? Ти мене зібрався лікувати по собачому раритету?
    – А ти хіба гірший за собаку? – посміхнувся я. – Ні, я можу й за козацькою методою. Напхати тобі до рани пороху й підпалити. Набої є, порох наколупаю. Хочеш?
    – Ні!
    – Тоді не пащекуй!
    
    Хлопчина таки був міцненький. Вже за два дні лихоманка в нього почала минати. Набряк і гній в рані ще лишались, проте меншали. Він з апетитом точив собачу кашу з маринованими огірками з Ганиних закруток і вже помалу дибав по хаті.
    Я спробував був попитатися про війну. Але він заплющив очі, обличчя скам’яніло й постарішало. Стиха промовив:
    – Не треба про це. Не хочу…
    – Добре. Та я й сам знаю. Вам пообіцяли перемир’я, еге ж? А коли ви повірили – вони почали вас убивати.
    Богдан аж здригнувся.
    – Звідки ти знаєш?
    – Вони завжди так робили.
    Він трохи помовчав. А тоді додав:
    – У нас було багато їхніх полонених. Деякі поранені, ми їх перев’язали і лікували. Бо хоч і війна, але ми ж люди! Домовились, що коли вийдемо «зеленим коридором», то бранців віддамо. Гадали, що це наша страховка. Що навіть цілковиті покидьки не стрілятимуть по своїх.
    – Ви йолопи, – пробурчав я.
    – Еге ж… Та що бомбили нас – це можна пояснити. Але ж вони попалили живцем власних поранених солдат! Свідомо! Що ж це за істоти такі? Якщо так чинять зі своїми, то що ж із чужими?
    – Отам край поля закопано понад дві сотні людей, – пробурчав я. – Ще у дев’ятнадцятому році. Там, де зараз міський парк – півтори тисячі. Ті у тридцять четвертому. З Мусиної родини там восьмеро, з них п’ятеро – малі діти. Декого закопували ще живцем. Нинішнього року, коли ці люципери приперлися знову – розтинали людям черева живцем і топили зґвалтованих дівчат у ставках. То на яке збіса диво ви сподівались?
    – Єдине, чого я хочу – нищити цих тварюк, – прошепотів Богдан. – Усіх. Поки не лишиться жодного!
    – Оклигуй скоріше. Ще матимеш таку змогу.
    
    Птахи ретельно збирали для мене відомості про те, що коїться довкола. Адже рано чи пізно Богданові треба буде йти до своїх. Тут йому довго перебувати небезпечно. І не лише через загрозу викриття.
    Я страшенно злякався, коли вночі побачив біля хлопця Мусю. Він спав, а вона розтяглась поруч напівпрозорим серпанком, поклавши щоку йому на плече. А вдень вони сиділи на ліжку в напівтемній кімнаті й про щось шепотілися. І Богдан обережно торкався її спотвореного обличчя…
    – Мусю! – покликав я. – Йди-но сюди!
    Був не певен, що вона послухається. Наша потороча – істота примхлива. Але вона таки з’явилась – щільним вихором, в якому не можна було навіть розгледіти людських рис.
    Вихором, по вінця насотаним силою…
    – Мусю, - похмуро промовив я. – Ти не можеш лишити цього хлопця собі.
    – Чого це? – злостиво пирхнув серпанковий стовпчик.
    – Не роби йому зла. Дуже прошу. Він мусить жити. Не треба йому бути тут!
    Вона сумно зітхнула.
    – Я розумію. Але я… і він каже, що я гарна…
    З вихору вирізнилось низько схилене примарне обличчя, і з нього закрапали сльози. Не примарні. На долівці лишились вогкі плями.
    А коли вона звела голову, я аж сіпнувся. Бо ледве її впізнав. Звихнута, відвисла щелепа стала на своє природне місце. Ніс вирівнявся, і замість одного ока на мене дивились обидва. Вона перетворилась майже на таку дівчину, як була колись живою. Ще не зовсім, але майже.
    – Мусю! – розпачливо видихнув я. – Ти…
    – Я не спричиню йому шкоди, – повторила вона. І зникла.
    Я мерщій кинувся до Богдана.
    – Чого ти? – здивовано спитав він, коли я почав його обмацувати. – Зі мною все гаразд.
    – Богдане, чуєш? Я бачу, ти потоваришував із Мусею?
    – То й що? Мені її дуже шкода. Вона досі побивається за своїм нареченим. Бідкається, що його вбили через неї. Я намагаюсь її якось розрадити. А вона – мене…
    – Ти її торкався?
    – Так…
    – Ніколи цього не роби! Людям не можна чіпати примар! Інакше вони можуть стати такими ж самими! Ба навіть гірше! Хіба ти не знав?
    – Але… Пилипе, до неї майже сто років ніхто не доторкався! А людині ж треба, щоб хтось її колись узяв за руку, обійняв. Бодай по дружньому! Хоч хтось! Розумієш?
    – Але вона не людина!
    – Їй ще самотніше за людей…
    Я люто вилаявся.
    – І, до речі – може, вона й має рацію, – раптом додав Богдан. – Щодо Василя.
    – Тобто?
    – Бач, мій прадід родом звідси. Жив тут, коли це місто ще було селом. Під час «розкуркулення» батьки відіслали його до Полтави. Та, може, він був родичем Мусиного хлопця? Вона каже, що я на нього схожий.
    – А як звали твого прадіда? – спитав я.
    – Сердюк, Григорій Іванович.
    Я аж сіпнувся.
    – Хай йому грець! Уся країна – велике село…
    – Е-е-е?..
    – Гриць Сердюченко… Пам’ятаю. Це Василів молодший брат. А до Полтави його відвезли, щоб не дуркував. Бо малий заповзявся знайти вбивць Василя. Поцупив у батька коня, дубельтівку – і гайнув. Ледве устигли перехопити. Мав тоді років чотирнадцять… А з червонодупими Іван Сердюк і Юхим, Мусин батько, поквиталися самі. Навели махновців на той загін москалів, і подбали, щоб жоден не втік. Уміли ж колись люди воювати!
    – Але все одно згодом програли, – пробурчав Богдан.
    – Це через дурнів, які хотіли домовлятись! Може, нинішній люд буде розумніший… То ти, виходить, доброго козацького роду? Ще мій онук мав дружину Сердюківну.
    – Твій хто? Але ж ти сам… Чи як?
    – То не по твій розум! – відрубав я. – І не торкайся Мусю, хай тобі грець!
    Проте молоді щось казати – наче горохом об стіну.
    Може, їх обох живила й надихала ненависть до ворогів – розділена майже сотнею років, але однаково потужна й невгасима? Я аж дивувався, як чудово вони порозумілись. І – хай мене грім розіб’є! – її обличчя змінювалось! Сліди страшних спотворень зрештою зникли остаточно, і тепер кімнатами пурхала гарненька, струнка дівчина. Навіть я, старий шкарбун, роздивлявся її зі щирою втіхою. Та й Богдан оклигував нівроку.
    Трясця! Невже дружні доторки здатні виправити спотворення сторічної давнини у примари і гоїти рани в живого? Чи в цьому світі існують речі, про які я сам давно забув?
    
    Зранку я, як завжди, поставив варити кашу, а сам пішов робити Богданові перев’язки. Розставив на столі слоїки, почав розгортати бинт…
    …аж тут затріскотів електричний дзвоник від вхідних дверей.
    Я закляк на пів кроці.
    Гайнула думка – може, то баба Зіна прийшла щось позичити? Або в нашу глушину занесло «свідків Ієгови»? Або…
    Дзвоник зателенькав знову. А далі – важке, настирливе гупання в хвіртку. Гучні чоловічі голоси:
    – Альо, хазяєва! Аткривай!
    Щоб вас моровиця вхопила!..
    Я скинув оком по кімнаті. На мене злякано, розпачливо дивилось три пари очей. Рольф наїжачив шерсть на спині аж до хвоста. Богдан перехилився на ліжку, готовий вхопити зброю. Муся зависла під стелею, затуливши рота руками.
    – Цить! – прошепотів я. – Рольфе, піди погавкай.
    Пес вискочив з кімнати. Було чутно, як від удару лапами розчахнулись зовнішні двері, а тоді тупіт за вікном і гучний лютий гавкіт.
    Богдан схопив автомат. Накинув ремінь на шию, зручніше прилаштував здоровою рукою і посунув запобіжника. Очі стали пильні й холодні, наче шматки каменю.
    – Сиди тихо! – засичав я. На ходу перекинувся на кота, побіг до кухні й вистрибнув у відчинену кватирку. Заскочив на грушу, видерся вище, щоб роздивитись. І трохи не завив від люті.
    На горбі навпроти брами, де зараз проходив путівець, стояла вантажівка! Якраз у тому місці, звідки весь садок видно через паркан як на долоні! І в кузові бахур з автоматом, що пильно розглядав двір.
    Щоб вас розірвало, мародерів! Навіть одразу підігнали машину, щоб двічі не ходити!
    Думки застрибали, наче обпечені вивірки.
    Якби було темно, Богдан міг би проповзти за кущами порічки до заднього паркану. Далі у лаз, що ми передбачливо вирили разом із Рольфом, і до байраку. Але зараз білий день! Кущі в садку старі й ріденькі, нещодавно обрізані. Непомітно не проскочиш. А якщо помітять, що хтось тікає, то спіймають і в байраку. Він невеличкий, а далі голі поля.
    Сховати хлопця в льоху? Якщо патратимуть хату, все одно знайдуть.
    Може, йому назватись Андрієвим родича, що наглядає за господою? Але ці потвори найперше забажають документи. А в нього лише військовий квиток. Та й поранення не приховаєш.
    Трясця, що робити?!
    Хіба дозволити цим гадам увійти до хати й там їх усіх прикінчити. Але їх четверо, а я надто дрібний, щоб дієво битись. Рольф досі погано стуляє пащу, з Мусі користі катма. А в Богдановім автоматі лише пів-ріжка. І стрілянину буде чутно на всю вулицю. А вони напевне когось лишать назовні…
    – Нікаво нєт! – почулося з-за хвіртки.
    – А собака? Хтось же його кормить.
    Цього молодика я впізнав. Вітя, онук баби Зіни! Ти ба, у камуфляжі, зі стрічкою на рукаві! Затоваришував, поганець, із новою владою!
    – Прістрелі сабаку, і заходім!
    – Рольфе, тікай! – звелів я. Пес, не припиняючи гавкати, відступив, готовий щомиті заскочити за ріг.
    Хай їм грець! Ні, їх не можна сюди пускати!
    Але як відвадити? Хіба як побачать, що в домі є господарі – не полізуть. Я чув, що вони патрають порожні хати, проте заселені поки не чіпають. Мають наказ не псувати стосунки з тутешніми пенсіонерами, які є їхнім головним електоратом.
    Пенсіонери…
    Я зістрибнув з груші й заскочив за ріг. Перекинувся з кота в звичний вигляд. Зосередився, збираючи сили докупи.
    На якийсь час я здатний вдати з себе людину. Принаймні, щось схоже на людину. Лише треба одяг. Он на вішаку в коморі стара куфайка. Штани, в яких Андрій мив машину. Шкарбуни, в яких Ганя поралась у садку. Хутенько вдягти…
    – Рольфе! Я схожий на діда?
    – Надто малий.
    Трясця, сам бачу! Поли куфайки майже метляються по землі. Щоб трохи збільшитись і створити людський голос, треба неабияку силу. Як зараз кажуть – «енергію». А її катма. Бо весь час мотаюсь, не сплю, ще й лікую двох пацієнтів.
    – Вибивай замок! – долинуло від хвіртки.
    Мене обсипало морозом. Якщо не встигну… Треба бодай увімкнути голос.
    Я напружив горло і щосили заволав:
    – Хто там? Іду-іду!
    Схоже, мене почули. Брязкання хвіртки припинилось, знову вчулись балачки. Але не було часу прислухатись.
    Сила… Є лише один засіб. Якщо вийде.
    – Оверку! Оверчику, милий! Допоможи мені! Будь ласка!
    Якусь довгу, розтягнуту в нескінченність мить нічого не відбувалось. Але раптом земля наче сколихнулась під ногами…
    Я поволі рушив до хвіртки, човгаючи шкарбунами по землі. Відчуваючи, як тіло зусібіч пронизують спекотні колючки, воно стає дедалі більшим і ущільнюється.
    Але боявся озирнутись. Навіть на мить.
    Лише шепотів:
    – Не вбивай їх. Тільки відстраши. Щоб не лізли. Бо нам зайве лихо буде з трупами…
    От і хвіртка. Відімкнути замок.
    – І шо ви гупаєте? Я старий, не можу бігати! Ви хто такі? Газ перевіряти, чи шо?
    Голос вийшов, як треба – сипле старече шамкотіння.
    Бачу їхні спантеличені пики. Еге ж, людська подоба в мене так собі. Дрібний дідок із сивим кошлатим волоссям і неохайною бородою по самі очі. Чи то одвіку нестрижений безхатченко, чи підстаркуватий хіпі.
    – Е-е… а хазяї де? – це Вітьок.
    – Поїхали на море. А я тут приглядаю і пса годую.
    – А ви хто?
    – Ганин дід.
    – Таж він помер!
    – А що, в Гані лише один дід?
    Треба щось говорити! Патякати якомога більше, щоб збити їх із пантелику!
    – А ти хто – Вітя? Зінин? Як там вона? Колись у школі разом учились. Я покійного Сашка, Ганиного діда, молодший брат, Юрій. Не впізнав мене, чи шо? Я ж до Зіни в гості заходив!
    - Не пам’ятаю… - пробелькотів Вітьок.
    - Шо – не пам’ятаєш? А як ти з дерева гепнувся і руку зламав – пам’ятаєш? Зіна так бідкалась! Ти ще малий був…
    Таки добре все знати про сусідів!
    – А ваши дакумєнти… – перебив мене зизуватий молодик із цап’ячою борідкою.
    – Пенсійне там, удома. Та мені шо, туди-сюди бігати? Я шо, схожий на терориста? Я ветеран труда, до речі! Перевірте, якщо хочете! А нащо ви прийшли, га? Во, а скажіть – рехверендум буде? Такий, як у Криму? Щоб приєднатись? Буде ж? А коли?
    Вони щось белькочуть, але бачу по очах – швидко втрачають упевненість. Порожні, збентежені погляди. Вже не можуть згадати, нащо сюди приперлись. І чому їм тут так незатишно.
    Але я знаю. Бо відчуваю за спиною щільну гарячу стіну. Пашить так, що аж пече хребет. Дай-бо, щоб не загорілась куфайка.
    – Добре, діду, ви тут того…
    – Бувайте, бувайте!
    Машина рушає. Я дивлюсь, як вона їде геть. Завертає за вигин вулиці.
    Зачиняю й замикаю хвіртку. Поволі обертаюсь. І шепочу – вже не людським, а власним голосом:
    – Дякую, онучку…
    Відповіді немає. Лише в повітрі сколихується напівпрозора тінь.
    Поволі шкандибаю до хати. Одяг і взуття звалюються з мене вже за рогом і лишаються на хіднику сірими купками. Здаля бачу спантеличену пику Рольфа – зіщуленого, з підібганим хвостом.
    Коли Оверко заходить до напівтемної хати, його абриси стають більш чіткими. Він зупиняється посеред вітальні й пильно дивиться на хлопця. Бачу, що очі в Богдана стають, наче п’ятаки.
    Ще б пак. Є на що глянути. Плечі в Оверка такі, що ледь проходять в одвірки. Довжелезна чуприна недбало закинута за вухо, вуса збігають на широкі волохаті груди, гублячись у щільній шерсті – такій густій, що на ній майже не помітні глибокі прорізи. Найбільшу рану затуляють різьблений хрест і гаптована ладанка. Очі чорні, наче вуглини. Й від усієї постаті віє такою могутністю, що всі довкола мимоволі заклякають.
    Я теж закляк. Прошепотів, показавши на Богдана:
    – Це малий Сердюченко. Не чіпай його.
    Бо хтозна, що онукові спаде на гадку. Перетворившись на примару, він став доволі непередбачуваним.
    Оверко глипнув на мене. Кивнув і мовчки розчинився в повітрі.
    – Божечку! Хто це був? – долинув до мене придушений шепіт хлопця.
    Я не відповів.
    Обернувся й пішов надвір. Сів під стіною, заплющив очі.
    І, наче в яві, побачив довкола сліпуче сонце й сиву тирсу, що простягалась аж до обрію, наче неокрає море.
    Пахощі трави і нагрітої на сонці гладенької кінської шкіри. Теплий легіт, що лоскоче груди. Пружний натяг шкіряного повода між пальців, звичний притиск шабельних піхов до ноги. Веселий регіт Костя Непийводи – того самого, чиї нащадки невдовзі стануть прозиватися Сердюками.
    А онде й чорнооке хлоп’я в лляній сорочині, що котиться лугом назустріч, наче горошина. Я нахиляюсь з коня, хапаю його під пахви і під захоплений вереск здіймаю догори. Саджу перед собою, і Оверко притьмом хапає поводи: «Діду, я сам! Ану! Вйо!». Лупцює босими п’ятами по вичовганій повсті пітника. Кінь навіть вухом не веде, а братчики довкола сміються: «Диви, Пилипе, який козарлюга росте!»
    В кожного своє відчуття щастя. Моє було саме таке…
    Горло мимоволі перехопило гіркою грудкою.
    Минуле не повернеться. Мені вже ніколи не ганяти верхи неосяжними степами. Не обіймати дітей і онуків. Бо нині нема ані того степу, ані коней. А родичі вже такі дальні, що насилу впізнаєш.
    Колись я мріяв піти з цього світу ще до того, як від старечої немочі не зможу сісти на коня. Так воно й сталося – спіймав турецьку кулю поблизу Сивашу. Але син Прокіп нагріб у хустину землі з моєї могили, а коли повернувся додому й ставив нову хату на хуторі – висипав її під ганок. От хто його збіса напоумив? Певно, через те я й відродився почварою, приреченою довіку охороняти родове обійстя.
    Оверко був останнім онуком, якого я тримав на руках, ще будучи людиною. І він єдиний з усієї рідні міг бачити і чути мене у нелюдській подобі, навіть коли став дорослим. А який виріс вояк! Понад двадцять років ходив у походи, але загинути йому судилось удома, коли на хутір наскочили заблукалі ординці.
    Щоправда, з понад п’ятнадцяти нападників не лишилось жодного. Пам’ятаю, як Оверко, добивши останніх, важко пошкутильгав до хати, спираючись на держак від вил. Сів на призьбу. Поклав поряд скривавлену шаблю, обламав стрілу, що стирчала з грудей. Поглянув на сонце й усміхнувся, блиснувши скривавленими зубами.
    Лише я бачив своїм нелюдським зором, що насправді його серце, розірване стрілою, вже казна-відколи не б’ється. Що це могутнє тіло досі рухає лише нездоланний, непереможний дух, який не може піти геть, поки небезпека для родини не минулась.
    Але й опісля Оверко нікуди не пішов. Лишився вдома зі мною. Щоправда, прокидався рідко, і з роками дедалі рідше. Але я все одно почувався спокійніше, знаючи, що він десь поряд.
    Бо хіба мало що!
    
    До вечора я спорядив Богдана до походу. Краще йому йти, бо хтозна, кого ще принесе нечиста. Та й його набрякла рука потребувала фахової хірургії, а не мого аматорського знахарства.
    В цивільному хлопець виглядав непримітним. Хіба що автомат… Але Богдан категорично відмовлявся його лишити. Мовляв, це особиста зброя, і він мусить повернутись із нею. Я ледве вмовив його сповити автомат рушником і покласти до наплічника.
    – Якщо хтось зупинить – скажеш, що то дриль. Руків’я навпомацки схоже. А як не прокотить – тоді повертай і стріляй просто через наплічник.
    – Знаю! Та гадаю, з такою собацюрою до мене ніхто не полізе.
    Хлопець погладив Рольфа, що слухняно сидів біля його ноги. Щоправда, замість повідка був мотуз, але для сільської місцевості то не дивина.
    – Пилипе, не турбуйся. Певно, ми уже вранці вийдемо до наших. А коли дістанусь до Інтернету, одразу знайду в соцмережах Андрія або Ганю. Ти ж мені дав усі координати. Напишу їм, що Рольф у мене. Передам з рук у руки. І, чуєш – ми ще сюди прийдемо! Обов’язково! Твоя родина повернеться додому. І я теж навідаюсь у гості.
    – Добре, синку…
    Я обійняв його. Притулився до теплої щоки з м’якою парубоцькою паростю й мимоволі подумав: «Боже, який ти ще молодий! Якби все було так просто!»
    Але нічого не сказав. Може, сучасні юнаки на дечому розуміються краще, ніж старі шкарбуни?
    А ще я раптом збагнув, що казна-скільки років не торкався живої людини. Мої осельці зазвичай заклопотані власними справами і не надто зважають на самотніх старих домовиків.
    Коли Богдан з Рольфом пішли, я видерся на дах і довго стежив за темними крапочками у пітьмі, поки вони не зникли. Поряд стиха рюмсала Муся.
    – Ходімо додому, мала, – промовив я. – Вони повернуться. А ми дочекаємось.
    Так, я чекатиму. Адже на світі ще є люди, про яких варто піклуватись.
    

  Время приёма: 23:53 16.10.2020