14:16 01.11.2020
Вітаємо переможців!
1 Сокира au001 Домовик
2 Дракотик au003 Златопілля
3 Птиця і Фантом au005 Білим по білому


16:22 28.10.2020
Поступила в продажу книга "Зiркоходи". Поздравляем авторов и читателей с этим событием.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 55 (осень 2020) Фінал

Автор: Дракотик Количество символов: 38812
Конкурс № 55 (осень 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

au003 Златопілля


    Справи зайняли півдня, договір підписали, а потім Андрія пригощали обідом, запитували, як йому Златопілля? Гість наминав борщ в ресторані, казав партнерам-златопільцям, що місто – зелене, Дніпро – широкий, люди – гостинні. А що тут було ще сказати, щоб нікого не образити? Секретарки тут носили леопардові легінси, а партнери – шкарпетки під сандалі, і Андрій намагався не кривитися щоразу, як бачив це. Нарешті, обід закінчився, і Андрій чкурнув на вихід, подумки клянучи шефа за відрядження в цю дупу світу.
    – Ви того, про зворотню дорогу подбали? – наздогнала Андрія секретарка на шпильках. Від неї війнуло дешевими парфумами – запах, як у старого фломастера. – Як ні, то ми щось придумаємо… – але упевненості в її голосі не було.
    – Мене зустрінуть, – на всі кутні посміхнувся Андрій. – Авто від фірми вже їде. А я поки що погуляю, свіжим повітрям подихаю.
    Говорити, що з компанії його от-от скоротять, тому ні на яке авто розраховувати він не міг – Андрій, звісно, не став. Перед провінціалами треба виглядати солідно. А п’ять нових контрактів до кінця року, які вимагає шеф, Андрій мав добути за будь-яку ціну.
    – Так, – заусміхалася жіночка, – в Києві повітря точно гірше, ніж у нас!
    Андрій позадкував від неї на вулицю.
    Ага, гірше. Навіть в Києві немає хімзаводу, викиди якого тхнуть громадським туалетом. Хто додумався побудувати його тут? Та й загалом з чистотою з Златопіллі було так собі. Навколо Андрія поставали житлові будинки із аби-як заскленими балконами, вітер носив паперові стаканчики та недопалки. Через вулицю гудів ринок: море бруднуватих ларків і навісів, іржавих автівок, людей з клумаками.
    Але провінціалів чомусь гребе стан повітря в Києві, еге ж.
    Андрій пересмикнув плечима й рушив до найближчої машини таксі.
    – Вдвох – сідайте ззаду, – буркнув водій.
    Андрій озирнувся. На вулиці поруч з ним нікого не було. Лиш на віддалі, під липами, двоє дядьків вантажили мішки картоплі в старі «жигулі».
    – Але я сам.
    Таксист насупився, витягнув з зубів цигарку, теж глянув на вулицю.
    – Ну сам – то й сам. Куди їдемо?
    – На залізничний вокзал.
    «Мабуть, п’яний», – подумав Андрій, сідаючи в салон. Пошукав очима пасок безпеки, але той був відрізаний.
     
    Залізничний вокзал у Златопіллі виглядав так само кепсько, як і все інше. З фасаду повідпадали величезні брили штукатурки, напис «Златопілля» обплело павутиння, а лампи розбили, мабуть, ще за Союзу. Втім, вокзал наповнювало життя. Сотні людей з торбами та наплічниками везли мішки городини та сапки, на колії пихтів стародавній локомотив. Робітники прудко перевіряли колеса – цокали молоточками по буксам, не випускаючи з рота цигарки. Пасажири куняли на лавках, сунули через колії та мости, трамбувалися у іржаві – колись блакитні – вагони.
    – На Київ? – пхикнула Андрію дівчина у вікні довідок. – Та ну, ви що?
    Дівча сміялося.
    – Вибачте, – сказала довідкарка, – не хотіла образити. Просто зі Златопільського пасажирського потяги лише місцеві, по району. Є один одеський, прохідний. Їм можна і до Києва.
    – Ну! – Андрій радо перебив дівчину. – То коли він?!
    – Влітку.
    Секунду Андрій глипав очима.
    – Він до 31 серпня ходить, поки всі на морі. А вже вересень, – люб’язно посміхнулася довідкарка. – Вибачте, вам треба автобусом або попуткою. Якщо знайдете, – додала вона. – Або он, у вашого друга спитайте… – і дівчина кивнула на когось за плечем Андрія. – Він з виду точно місцевий!
    – Тут поряд автовокзал, так? – рішуче мовив Андрій. Але все ж озирнувся. Ніхто з людей у черзі на його друзів не скидався, та й стояли там лише жінки. Усі дивилися на Андрія, як на ворога народу – чи божевільного.
    Дівчина розкрила рота, але Андрій уже крокував на вихід. Дивацтва златопільців почали його напружувати. На вулиці похолодало, дув вітер, з дерев зривалися сухі листки. Андрій перетнув площу з чахлим квітником в центрі.
    Біля входу в автовокзал, на стіні, проглядалося мозаїчне панно. Мати простягала дитя у світ, де поспішали автобуси, злітали літаки та роз’їжджалися потяги. Картину вкривали шматки рекламних плакатів і павутиння, проте Андрій чомусь зупинився, розглядаючи мозаїку. Щось у ній було таке щемне, дражнюче, ніби Андрій упізнав старого знайомця.
    Рука Андрія піднялася і торкнулася прозорого камінчика, вмонтованого в одяг мозаїчного малюка. Андрій здригнувся, коли його пальці забруднилися липким павутинням. Навіщо він це зробив? Знизавши плечима, Андрій рушив в надра автовокзалу.
     
    – Я хочу квиток до Києва! На найближчий рейс! – закричав Андрій у віконечко каси. У касирки були набряклі губи, обведені кривавою помадою, та в’язана кофта.
    – Ви, шановний, з Марсу? У нас автобуси лише на приміські напрямки! Читайте оголошення!
    Андрія штовхали містяни, черга напирала, якась пані з кошиками і торбами поспішала на автобус до Лозівка і кричала про це Андрію на вухо – але Андрій не звик здаватися.
    – Підкажіть, куди я маю звернутися по квиток до Києва? – крізь зуби процідив він.
    – Та біс його зна, я тут працюю, а не в Києві! – розлютилися криваві губи. – Їдьте куди бажаєте, хоч на новий автовокзал!
    Черга вибухнула реготом, Андрій позадкував, сів на стілець і втупився в мобільний. Заряду майже не лишилося, а у цьому клятому містечку ще не винайшли кафе з розетками. Інтернет ледь тягнув, і завантажити карту Андрію не вдалося. Він набрав номер у мобільному.
    – Олеже, привіт. Схоже, я тут застряг. Так, у цьому клятому Златопіллі – чи чортопіллі, чи біс би забрав цю провінцію. Так, договір підписано, але виїхати не знаю, як. Нехай шеф не чекає на мене прямо зранку. Спробуй переконати його, що я…
    Телефон пискнув і згас.
    Трясця. Ще бракувало втратити роботу. Шеф часто казав, що в Києві за кожними дверима – черга безробітних менеджерів, тому дисципліна має бути понад усе!
    Піднявши очі, Андрій побачив на стіні вигорілий плакат, написаний гуашшю на листі ватману: «Оголошення! З 1 січня 1990 року міжміське сполучення відбуватиметься тільки з нового автовокзалу, Північне шосе, 308». Андрій відчув запаморочення від думки, що з 1990 року жодна людина не додумалася зняти цей плакат. Андрій пробрався крізь натовп, вийшов із задушливого вокзалу на площу з квітником.
    Підняв руку, прикликаючи таксі. Кілька розбитих «жигулів» та старезних «тойот» з шашечками проїхали повз, нарешті, одна машина зупинилася.
    – Мені б на новий автовокзал, – рішуче вигукнув Андрій.
    – Точно? – водій подивився на Андрія, як на божевільного. – На новий авто?..
    – Точніше не буває! – закричав Андрій. – Плачу подвійний тариф, швидше, благаю.
    Брудне, занедбане місто, повне селюків, тиснуло йому на мозок. Швидше, геть, додому!
    Водій знизав плечима, Андрій сів. Водій пах дешевими цигарками, на дзеркалі висіла смердюча ялинка. Таксі поїхало – через закорковану привокзальну площу, повз мозаїчного малюка з яскравим камінчиком, через вулиці, обставлені старими п’ятиповерхівками, через промзони та сади.
    – Від вас не виїдеш, – поскаржився Андрій. – Я маю на увазі місто.
    Водій посміхнувся.
    – Та де там. Якраз всі і виїхали. Молодь, діти. Нікому це місто не потрібне. Ніхто нас не бачить. Всі забули. Златопілля ніколи не згадають. Ніби і Київ під боком, а ми як у чорній дірі. Хто не втік, не знає, як й жити. Ото існує Внутрішня Монголія, а у нас – Внутрішня Україна, – водій вимовив це зі значення, це явно була його коронна фраза.
    Балакучість таксиста розслабила Андрія. Ну, містяни теж це бачать.
    – По дорозі сюди мені один пан сказав, що Златопілля – славне старе місто.
    – Якби ж від того щось лишилося, – зронив водій і замовк.
    Таксі поволі виїхало з міста і рушило через поля. Скільки бачить око, за посадками і просторами не було видно жодної будівлі.
    Андрій завовтузився. Може, таксист хоче завезти його і вбити? Чи пограбувати?
    – Чому вокзал так далеко побудували? – порушив тишу Андрій. Голос його здригнувся.
    – Та думали, що місто ростиме. То ще у вісімдесяті було. Але стало ясно, що це нікому не треба. Хто міг, втік у Київ, або Харків, або Одесу, або в закордони. Таке… – водій махнув рукою.
    За деревами промайнув білий дах, Андрій стрепенувся. Вокзал існував!
    – Це наш аеропорт, – мовив таксист. – Зараз він не працює.
    Таксі проминуло величну будівлю зі скла і металу. Вона буйно заросла деревами, а скла, власне, лишилася дещиця: пусті вікна скалилися уламками-зубами. З-поміж листя проступала вежа, охоплена по колу написом «Зл..опілля». Андрій тривожно провів поглядом це «Злопілля». Над входом в аеропорт лишилася реклама автосалону – з неї росла береза.
    Таксі проїхало ще кількасот метрів і звернуло на пустельну парковку. Після занепалого аеропорту двоповерховий автовокзал здавався новеньким. Андрія відпустило.
    – Ось ваш… вокзал. П’ятдесят гривень.
    Андрій розплатився, вийшов з машини, не зваживши на паузу в словах водія.
    – Вас точно не чекати?
    – Ні-ні! – вигукнув Андрій. У Златопілля він мріяв ніколи більше не повертатися.
    Таксі загарчало і швидко зникло за деревами.
    Вітер став холодним, на обличчя Андрія впали кілька важких крапель дощу. Андрій бадьоро пересік парковку. Взявся за двері.
    Двері були замкнені – і лише тоді Андрій зрозумів, що навколо стоїть повна тиша. Не чхали двигунами автобуси, не лунали оголошення, не долинали голоси. Лиш вітер шепотів у кронах.
    Дерев’яні дверні ручки облупилися, їхні тримачі з’їла іржа – здається, їх не чіпали кількадесят років. Двері поросли павутинням та пилом. За брудними вікнами ледь виднілися старі синтетичні штори, поламані фанерні крісла та стенди з цінами – 1 карбованець 50 копійок, 3 карбованця, 5 карбованців. Уже років тридцять ніхто не користувався такими грошима.
    Андрій щосили тер скло і вглядався у темряву вокзалу – жодного руху, жодної людини.
    До Андрієвої ноги вітер прибив пожовклий газетний лист. Андрій, неначе уві сні, підібрав його і розправив. «Молодь Златопільщини» була датована 1990 роком.
     
    Напередодні Андрієве життя здавалося святом. Андрій, навмання тицьнувши в карту, відшукав в довіднику кілька златопільських фірм – і швидко вломав на одну з них співпрацю. Більше ніхто не додумався шукати партнерів за межами Києва! Шанси Андрія на скорочення падали. А от підвищення… воно якраз ставало реальнішим!
    Попутка, яку через мережу знайшов Андрій, була стареньким автом, яким кермував лисий дядько Петро в смугастій майці. Він увімкнув «Тріо Мареничів» і завзято підспівував: «В кінці греблі шумлять верби, що я насадила, нема того козаченька, що я полюбила». Дорога була рівна і пряма, але за Борисполем зіпсувалася – почалися ями і латки.
    Чим далі від Києва, тим більше траса нагадувала клаптикову ковдру – шари роз’їденого асфальту, ями та колії, полущена розмітка, але Андрію це здавалося пригодою, ніби він рушив до папуасів Нової Гвінеї. Він співав разом з дядьком та милувався околицями.
    Автівка мчала по дорозі, минаючи зорані поля, гаї та села, де на узбіччях жінки торгували відрами картоплі, золотої цибулі, помідорів та яблук, прошмигуючи повз гусей, що паслися у придорожній траві, полохаючи зграї горобців та метеликів. Андрій знімав це на мобільний, дядько Петро з того сміявся.
    – Я у Златопіллі народився і виріс, гарне місто, зелене, – розповідав дядько Петро. – Кручі наші над Дніпром! Дехто не любить, а для мене – краще виду немає. Ви що про це думаєте?
    – Поки що не знаю, – відповів Андрій. – А чим живе ваше містечко?
    Дядько Петро фиркнув.
    – Містечко?! Та Златопілля стояло ще за Київської Русі!
    Андрій чемно сказав «та ну прям». Петро розпалився.
    – Та чесно! Тут княже укріплення було! Далі – Дике поле, степ, а тут – фортеця. Вигідне ж розташування: гора, берег. А над горою – вежа з блискучим дахом! На все Дике поле кидала золоті відблиски! – звідти і назва! Кочовики нападали, думали, що дах дійсно позолочений, а він просто був з полірованої бронзи. Її тут здавна виробляли, чесно! – Андріїв сумнів ранив Петра. – Пізніше тут литовці замок звели, а ще потім козача залога стояла! – торохкотів водій. – Ви, Андріє Івановичу, обов’язково в наш музей сходіть – там все це є. А зараз у нас велике промислове місто... хоч і занепало.
    Андрій пхикнув, поправив окуляри.
    – То чим… – автівка підскочила на черговій ямі, і Андрій збився зі слова, – то чим ви там живете? У занепалому промисловому місті?
    Водій зиркнув на столичного пасажира, зітхнув.
    – Живемо – та й усе, – мовив златопілець. – На ринок ходимо, дітей народжуємо, городи тримаємо. Іноді концерти бувають, у нас знаєте який знаменитий хор у філармонії! Переможець конкурсу обласних хорів!
    – А замок? Руїни замку збереглися?
    – На жаль, ні, – визнав дядько Петро. – Всюди новобудови. Хіба в центрі дещиця якась.
    – Зрозуміло, – скептично мовив Андрій. Поїздка до папуасів раптом набридла – Златопілля виявлялося цяткою на мапі, де з культури – замшілий хор, а з розваг, вочевидь, телевізор.
    Дорога звернула – і перед подорожніми розкинулося плесо Дніпра.
    Займався ранок, сонце обливало світлом десятки острівців. Над водою стелився рожевий туман, дорога пірнала у нього, вела по дамбі через плесо – і ніби розчинялася. А далеко за туманом, за острівцями та протоками, на горизонті – проступали золоті вежі.
    Місто парило над рікою: земля обітована, примарні палаци з мармуру, вежі з полірованої бронзи, кришталеві блискітки, вигнутий, ніби лук, рожевий міст – вони відбивалися у спокійній воді Дніпра, а мартини співали славу, гойдаючись в сріблястому небі.
    – Златопілля, – тихо мовив дядько Петро, і Андрій ніби прокинувся, почав фотографувати місто на мобільний і тут-таки викладати світлини у інтернет. Автівка Петра мчала по дамбі, минаючи острови і зелені протоки з лілеями, обганяючи вантажівки та лінивих мартинів.
    Зачарування пройшло уже на мосту. Коли доїхали туди, сонце високо піднялося, висвітило битий асфальт, іржаві патьоки на фермах моста, збляклі рекламні банери, що пропонували лінолеум і отрутохімікати. Рожеві бані виявилися панельними висотками, золоті вежі – трубами заводів, а кришталеві вікна давно ніхто не мив.
    Тоді б Андрію було дати грошей дядьку Петру і мчати назад до Києва – але натомість він рушив до місцевих фірмачів, що вдягали шкарпетки під сандалі.
     
    Телефон в руці Андрія вмер безповоротно, дорога в усі боки була пустельна, сутеніло і почало дощити. Він постояв під мертвим автовокзалом, але будівля, що застрягла у дев’яностому році, лякала його. Що, як він перенісся у часі, загубився – і зараз з тріщин попруть скажені лангольєри, пожираючи все існуюче?
    А ще ятрило холодне відчуття, що на нього хтось дивиться.  Андрій рвучко озирнувся – але на парковці було пусто. Хіба що… Що за тінь? Схожа на людину, що завмерла в кущах? Невисоку, в кепці…
    – Добрий вечір… – на всякий випадок гукнув Андрій.
    Тінь начебто ворохнулася, але вітер кинув в Андрієве обличчя листям і пилом. Коли ж затих – між кущами нікого не було. Андрій зковтнув, повільно підійшов до кущів. Там по пояс росла кропива і не було жодного сліду. Чортівня якась. Може, хтось навмисно лякає його? Чи охоронець вокзалу здичавів і так розважається?
     
    Андрій мотнув головою і почалапав по пустому шосе. Не було іншого виходу, ніж шукати людей і розетку, а все це було десь там, у Златопіллі. Вітер ніс запахи скошеної трави і озону.
    У сутінках Андрій проминув мертвий аеропорт, Андрієва куртка змокла, і раптом почало здаватися, що хтось йде слідом за ним. Ніби луна від кроків – яка стихала, коли він зупинявся. Хоча дорога позаду була пустою до самого обрію. Андрій вичекав кілька секунд, а тоді побіг, надсадно дихаючи, мчав, доки вежа літовища з написом «Злопілля» не зникла серед поля.
    Аеропорт лишився позаду, натомість прийшла ніч – глуха, як в ящику, без просвіту та звуку. Андрій біг по шосе, мало не стогнучи від жаху, потім йшов, потім уже лиш переставляв ноги, а міста все не було – аж чоловік раптом побачив, що давно йде по Златопіллю – повз якісь будівлі, будки та стовпи з розбитими світлофорами – абсолютно темними, без ліхтарів та світла. Андрій знову побіг, ледь розуміючи, де він, гупаючи ногами.
    Врешті, почув гарчання двигуна і побачив фари.
    Автівка промайнула і зникла. Андрій перевів подих, зупинився.
    Місто було живе, він не збожеволів. Просто це промзона, покинута, темна і безлюдна.
    А його ніхто не переслідує. Просто він злякався, як малюк.
    Була глибока ніч, коли Андрій дістався центру – єдиного острівця світла у Златопіллі. Андрій змок, дощ періщив у обличчя, стікав по волоссю і окулярам. Андрій перебігав між колами жовтих ліхтарів, ніби в тумані впізнаючи вулиці, де був удень: міськрада, головна площа з ялинками, ага, готель! Андрій був готовий дізнатися, що і готель не працює, закрився тридцять років тому, загубився в часі – але важкі двері відкрилися.
    У холі нікого не було. Панелі, оббиті чимось типу дермантину, сходи з протертою килимовою доріжкою, дзеркало з темними плямами оточили Андрія. Посеред холу стояли рекламні «розкладушки», вочевидь, занесені на ніч з вулиці – на них пропонували манікюр, масаж, друк візитівок та дошку соснову необрізну. Стійки готелю не було, пахло перукарнею. Андрій погукав людей, послухав та рушив на пошуки адміністратора. Та всі двері були замкнено: на них висіли таблички з назвами фірмочок – вивчення мов, ремонт взуття, акціонерне товариство. Лиш на третьому поверсі здалеку дзенькнув посуд. Андрій побіг темними коридорами, натикався на глухі кути та темні вікна, залиті дощем, нарешті, побачив світло. У кімнаті, заставленій стелажами та коробками, пили чай дві старі жінки.
    – Я хочу зняти кімнату. Де тутешній адміністратор?!
    Жінки вирячилися на відвідувача, що увірвався з темного коридору. Одна з них випустила з рук печиво, інша – розлила чай.
    Андрій із запізненням зрозумів, як він виглядає: мокрий брудний безхатько з перекошеними окулярами. Чоловік відчайдушно пригладив волосся, поправив окуляри та куртку.
    – Я приїжджий, з Києва, – намагався пояснити він. – Лишився тут у вас випадково, мені конче треба привести себе до ладу і переночувати…
    – Готель як готель давно не працює, – ледь чутно сказала бабця, що упустила печиво. – Самі бачили, тут лише орендарі, вони всі кімнати винаймають. Тому готель давно працівників звільнив. Я тут зберігаю білизну, а Любаня – чергова, – вона вказала на подружку.
    – А адміністратор? – у відчаї перепитав Андрій. – Як же бути?
    Підлога загойдалася під його ногами.
    –  Є пара кімнат, які не винайняті, – зітхнула Любаня. – Але їх уже років десять не відчиняли.
    – Байдуже, – вирішив мокрий та змерзлий Андрій. – Я хочу зняти кімнату. Скільки це коштуватиме?
    Бабця, що розлила чай, почала ритися в столі.
    – Машо, ти не бачила, де той прейскурант?
    – Та байдуже, – зітхнула бабця Маша. – Любаню, не шукай. Тому прейскуранту вже двадцять років. Давайте так, чоловіче. Ми вас поселимо, а ви нам скільки зможете, стільки і заплатите. І, пробачте, а ви сам? Там ніби хтось ще в коридорі…
    Андрій з сумнівом озирнувся, хитнув головою. Готель мовчав. Коридор за спиною Андрія тягнувся в обидва боки – й тонув у повній темряві. І Андрію на мить здалося, що там, у пітьмі, на нього хтось чекає. Мовчить і дивиться. Чоловіка прохопили дрижаки, аж він відступив у освітлену кімнату. Певно, втома. Марення. Тут лише Андрій і дві бабусі.
    Та коли Андрій рушив за бабцею Машею, він знову почув відлуння. Кроки з трошки іншим ритмом. Вони затихали, ледь Андрій зупинявся.
    Андрій спровадив чергову, закрив кімнату на ключ і довго дивився на двері. Чекав шкрябання чи шурхоту, як в фільмі жахів, чи навіть крику баби Маші, на яку напали чудовиська. Але все затихло.
    Андрій, виснажений до нестями, звалився у ліжко і миттю заснув.
     
    Андрій прокинувся від голосів. Готель гудів від кроків людей, далекої музики, шуму машин за вікном. На вулиці світило сонце, пробиваючись крізь дірки у запилених шторах.
    Андрій лежав на ліжку з продавленим матрацом і дерев’яними спинками. Постільна білизна пахла пилом, нею давно не користувалися – а перед тим запрали майже до дірок. Поряд у вузькій та пустій кімнаті стояло крісло з червоною оббивкою, полірований стіл та тумба з телевізором «Рекорд» – все ніби з фотографій вісімдесятих. Зі стелі звисала люстра у вигляді циліндра – така злиденна і самотня, що Андрія аж пересмикнуло.
    Але нічних страхів й сліду не лишилося. Навіть дивно було про них згадувати.
    Андрій сів на ліжку і потер обличчя. Щетина добряче відросла. Душа в номері не було, тому довелося, кинувши рушника на шию, піти на пошуки хоча б туалету. Працівники та відвідувачі фірмочок, що займали готель, сахалися від нього – в розхристаному одязі, з рушником, неголений і нечесаний, Андрій виглядав людиною, що сплутала бізнес-центр і баню. Поїздка до папуасів ставала все більш екстремальною. Андрій умився холодною водою в занедбаному туалеті. Бритви було, а коли він повернувся у номер, то з’ясував, що і мобільний за ніч анітрохи не зарядився. Жодна розетка в кімнаті не працювала. Треба було шукати нічних бабусь. Вони мали електрочайник, тобто – хоча б одну живу розетку!
    Бабця Маша снідала в оточенні коробок та стосів прадавньої білизни. Крихітний стіл вкривала церата з пташками, а на чашках зберігся напис «Гостініца Златопольє».
    – Чаю будете? – запитала кастелянша. – Ресторану тут уже нема, але це, прямо кажучи, на краще – звідти таргани бігли.
    Андрій погодився на чай, попросив розетку, сів, сунувши ноги між стелажами та столом. Поки бабця Маша ставила на заряджання телефон, Андрій почав про своє.
    – Як звідси поїхати, пані Маріє? Мені додому треба, в Київ! На роботу, мене шукатимуть! От всі кажуть, що з міста молодь повиїжджала. Але ж на чому, як звідси нічого не ходить?
    Бабця Маша зручно вмостилася на стільці, налила чай, розклала на блюдці печиво «Марія».
    – Кому треба поїхати, знаходить, на чому, – філософічно відповіла кастелянша. – Ви мені розписку напишете, що в номері не робитимете шкоди?
    Андрій нетерпляче написав на аркуші клятву, що берегтиме майно готелю і зобов’язується відшкодувати збитки, як такі стануться. Бабця Маша гострозоро вивчила папірець, кивнула.
    – Мені ваш голос видається знайомим! – мовила стара. – Та й зовнішність ваша якась така... Ніби я вас раніше знала. Ви, часом, не актор?
    Андрій похитав головою.
    – Ні, що ви. Займаюся нерухомістю. А ви музикою займалися, що добре голоси пам’ятаєте?
    Здавалося чемним розпитати стареньку, яка прихистила його.
    – Ні, зайчику, – посміхнулася бабця Маша, – я, голубе, колишня вчителька. Півстоліття літературу викладала. Та вже років зо двадцять тут підпрацьовую. Дивлюся, почерк у вас гарний, чіткий, пишете правильно. Прекрасно пишете, юначе... – бабця мотнула головою, ніби згадуючи, де вона і з ким. – А щодо виїзду зі Златопілля – не знаю, що і сказати. Я давно нікуди не мандрую. Доки ваш телефон заряджається, походіть, попитайте людей, може, десь маршрутка є чи попутка. А принагідно і місто гляньте. У нас тут гарний музей, знаєте? Й трошки старих будинків лишилося. Як вийдете з готелю, наліво, через сквер – і відразу побачите. Правда, там ані табличок, ані підписів немає. Я в цьому районі колись жила… З сусідкою часто гуляли біля фонтану… я її підтримувала, бо вона сама лишилася.
    – Дякую, пані Маріє, – перервав її Андрій. – Я піду.
     
    При світлі дня Златопілля вже не видавалося містом привидів – знову було просто брудним і занедбаним. Навколо всюди були сліди минулого: облуплені серпи та молоти на фронтонах, пишна колонада облради, гранітні бордюри та блакитні ялини. Андрій забіг до галантерейного магазину, купив бритву і крем. Літня продавчиня спритно відбила на касі, віддала Андрію покупку.
    – Ви сюди давно не заходили, – сказала. – Либонь, в столиці тепер? А тут з ріднею гуляєте? Вашу маму я тут давно не бачила, а брата… ніби ще брат у вас був?
    Андрій з подивом вирячився на златопільчанку.
    – Ви мене з кимось плутаєте. Я тут вперше, і я, – Андрій рвучко озирнувся, – сам…
    Продавчиня сахнулася, жбурнула на прилавок Андрієву бритву та зникла у підсобці.
    За спиною Андрія – і навіть на вулиці перед магазином – очікувано, нікого не було.
    Андрій сів у сквері, поміркував, чи гоління у фонтані не зійде за дрібну хуліганку? – бо повертатися у занедбаний готель не хотілося до крику. Та й дзеркала там теж не було. Але він мав привести себе до ладу і терміново шукати, як виїхати звідси. Андрій вирішив піти до партнерів. Вичекавши, поки зі скверу підуть люди, Андрій квапливо намилив щоки і поголився, споліскуючи бритву у фонтані. Вийшло так собі, але краще, ніж з заростом, як у бомжа.
     
    За чверть години він з’ясував, що фірма, з якою він підписав договір, нині не працює. Графіку роботи на дверях не було, мобільний з номерами партнерів лишився в готелі. Андрій потупцював під дверима, позаглядав у вікна.
    У офісі не було меблів.
    Вони що, з’їхали? Чи це були шахраї? У Андрія захололо в животі. Це нагадувало дурний сон. Вчорашній автовокзал, тепер це…
    Андрій сів ґанок офісу і розгублено озирнувся навколо.
    Таке собі він заробив підвищення, якщо уклав договір з мильною бульбашкою.
    На протилежному боці вулиці стояв молодий хлопець в кепці, який безвідривно дивився на Андрія, а тоді посміхнувся. Тінь падала на його очі, Андрію було видно тільки зуби. Андрій встав – може, це хтось знайомий? – але коли зробив пару кроків назустріч, побачив, що на вулиці нікого немає. Знову просто дивна тінь – чи це він сам божеволіє?
    – Допомога потрібна?
    Біля Андрія стояв вчорашній таксист, який віз його за місто. З салону так само тхнуло куревом і гидкою «ялинкою», і чомусь це заспокоїло Андрія. Реальність, прості речі, людина, яка точно є.
    – Так, – прохрипів Андрій. – Я заплачу будь-які гроші, якщо ви відвезете мене до Києва. Гроші віддам, коли доїдемо. Тільки заскочимо до готелю, я заберу свій мобільний.
    Дядько дивно глянув на нього, після мовчанки кивнув.
    – Добре. Давайте, гроші мені потрібні, – таксист сів за кермо. – Їдемо за вашим мобільним.
    Радісний Андрій застрибнув у салон.
     
    Кастелянша Марія стояла в дверях, стискаючи його розписку.
    – Пані Маріє, я їду. Більше не ночуватиму, скільки з мене?
    – Нічого… – глухо прошепотіла бабуся. – Я вам і так тепер винна.
    Марія відступила від дверей, і Андрій побачив на столі чорну пляму. До пропаленої церати припікся шматок дроту і залишки пластику. Різко смерділо хімічним, на підлозі стояла калюжа води і виднілися грудки піни.
    – Ваш телефон загорівся… Мабуть, замикання. Я з переляку чайник згори вилила, а тоді хлопці зі страхової, вони тут поруч сидять, прибігли з вогнегасником.
    Дурний сон.
     
    Андрій мовчки вийшов з готелю, сів у таксі.
    – Їдемо. Якнайшвидше.
    Водій мовчки скерував машину по бульвару.
    – Схоже, не сподобалося вам наше Златопілля. Але нічого, ми звикли. Мене, до речі, Шуриком звати.
    – Мені все ж цікаво, – після мовчанки, з ледь прихованою люттю, запитав Андрій, – як звідси студенти виїздять? Як продукти доставляють, речі? І чому тут постійно якась чортівня?!
    – Студенти їздять на батьках або попутках, – повів Шурик. – А все решта якось возиться. Ну, я маю на увазі, рано чи пізно доїздить. Так тут все місцеве, з районів. А щодо чортівні… її тут ще пошукати треба. Хоча щось й буває… Як не крути, місто старе, і щось таке тут є…
    – І буває, що за людиною привиди вештаються? – обережно уточнив Андрій. Таксі виїхало з центру міста, котилося уздовж алеї, усадженої каштанами і тополями. Дерева виглядали такими, ніби їх пора було спиляти – пів сухі, покручені. – Або щоб людина просто ніяк звідси не могла виїхати? У мене просто якась навала співпадінь з вечора...
    – Ніколи такого не чув, – буркнув таксист. – Але, може, вам варто…
    Андрій зиркнув на Шурика – а в наступну мить сталося надто багато подій.
    Заскрипіло, затріщало й закрутилося, Андрія швиргонуло і притиснуло, і знову кинуло – а за мить машина Шурика стояла впоперек дороги. Прямо перед капотом лежало дерево – величезна пірамідальна тополя.
    З коренів тополі сипалася земля, стовбур навскоси перекрив вулицю.
    – Через вашу ногу красну армію… – видихнув Шурік, відлипаючи від керма. – Ледь загальмувати встиг! І вітру ж немає, чого вона?!..
    Андрій глипав і поволі приходив до тями. Боліла шия, голова, груди.
    – Ви цілі?
    – Так, – прохрипів Андрій. – Але вдарився… здається, сильно. Проте я в порядку…Треба їхати далі. Ми можемо якось… об’їхати це? Іншою вулицею?
    Шурик глянув на нього, пожував губами.
    – Ні, – після мовчанки зронив водій.
    – Що? – Андрій обома руками тримався за потилицю. Батогова травма шиї, ага – таке буває, коли авто різко гальмує. Може, ще й струс мозку. Проти цього й придумали паски безпеки і підголовники. Але у Шурика нічого цього в заводі не було. – Чому це не можемо об’їхати?..
    Шурик неспішно вийшов з машини. Обійшов таксі і відкрив дверцята Андрія.
    – Бо ти, чоловіче, підеш далі сам, – заявив Шурік. – Кажеш, тобі виїхати звідси не дають? То пробуй далі з кимось іншим. А мене ще діти вдома чекають! Виходь, бігом! Мені твоя невдача ні до чого! Хутко!
    Андрій, все ще приголомшений, виліз з таксі і завмер посеред дороги. Вже чулися сирени поліції, перед поваленим деревом зупинилися інші автівки і тролейбус з цифрою «1».
    Таксі Шурика вправно здало назад, наїхало колесом на бордюр, розвернулося і рвануло геть.
    Андрій лишився у дупі світу без грошей, телефону і найменшого розуміння, що відбувається.
    Якесь зло вже не просто дивилося на нього. Стояло за плечем.
    Андрій міг поклястися, що відчуває це.
     
    Він йшов назад, у центр Златопілля, пішки – приголомшений, ніби контужений. Може, дійсно удар головою був надто сильним? Звуки, світло – все здавалося надмірним. Треба запитати, де тут лікарня або щось таке. Та думки плуталися. Повз Андрія пролітали машини, йшли люди – але Андрій дивився на все, ніби через брудне скло.
    Це просто сон. Дурні співпадіння. Лишень треба прокинутися – і потяг повезе його додому, у Київ, до концертів, клубів, друзів.
    Він живе там, давно живе.
    Але було ще щось важливе. Що? Андрію здавалося, що усі його спогади – ніби острівець світла серед темряви. Він дуже не хотів бачити, що там, у ній.
    Але, мабуть, повинен був, бо не можна ж здатися… він має зрозуміти і знайти вихід…
    Голова боліла надто сильно, перед очима темнішало.
    Андрій дочвалав кудись, сів. Довго – мабуть, вічність – дивився, як падає вода на граніт – і лиш за довгий час зрозумів, що сидить у сквері, де зранку голився в фонтані – на старезній лаві з важкими литими ніжками, під бузками і вербами, між цілими морями троянд. З-за них, з того боку вулиці, на Андрія дивилися старі кам’яниці з химерними вежками. Дивно, як він не помітив їх раніше. Зовсім не радянська забудова.
    Українській модерн, бароко, класицизм… на київському ринку така нерухомість коштувала би цілі статки… Але було навіть здалеку видно, в якому вони занепаді.
    Чулися дитячі голоси – як то буває влітку, коли у дворі гасають десятки малюків, кричать, як серпокрильці. Все напливало на Андрія – і йшло, як прибій.
    В центрі скверу текла вода у фонтані з мармурової крихти. Рожевої, і Андрій здивувався, як він прийняв її за сірий граніт? Діти їхали повз Андрія на триколісних велосипедах, і дивних якихось – червоних, з білими сидіннями і пластиковими китичками на кермі. Два хлопця і матір, що бігла за ними. Чи один хлопець?
    – Куди, стійте, там дорога! І вже час обідати! Давайте, віддамо лісапет тьоті Олі – й додому! Олесю, стій!
    І раптом Андрій зрозумів, що бачив цю жінку і її сина – на мозаїці біля вокзалу, де малюк тримав сяючий камінець. Цю – чи дуже схожу. Той же старосвітській одяг – ситцева сукня, якісь саморобні лахи на дитині… і давні вєліки, та й фонтан... Фонтан точно зранку був іншим.
    Жінка схопила сина на руки і понесла зі скверу. Чи двох синів?
    Андрій погано бачив, все пливло.
    Якась бабуся забрала червоний дитячий вєлік і потягнула до кіоску з написом “Прокат”. Кіоск, як зі старого фільму. Його точно тут не було, коли Андрій голився в фонтані. Чоловік міг поклястися, що його навіть ЩОЙНО не було!
    Або він остаточно збожеволів.
    Андрій встав і, хитаючись, пішов за жінкою і хлопчиком.
    Треба зрозуміти, що це значить. Або, може, він просто надто сильно вдарився головою – і йому треба до лікаря. Але, можливо, ця жінка знала, чому Златопілля не відпускає його. Бо чомусь же він пригадує її – чи упізнав її зображення, хоча зроду тут не бував?!
    А де він бував?
    Андрій не міг зібрати докупи жодну думку.
    Де він бував досі?
    Чому у нього позаду темрява?
     
    Жінка і хлопчик рушили у бік старих кам’яниць, через вулицю – йшли під старими яблунями, під іржавими бароковими балконами, і жінка щось наспівувала, а хлопчик дивився на Андрія темними очима. Сонце хилилося, і все навколо спалахнуло рожевим, золотом і сепією, ніби Андрій йшов через стару фотографію, й діти двоїлися у нього перед очима. То їх було двоє, то один.
    Якісь жінки і чоловіки сиділи на ослінчиках біля будинків, говорили, плели, один з чоловіків ремонтував взуття на колодці.
    Жінка з дитиною зайшла у двір «сталінки» за тими старими будинками.
    Сонце остаточно сіло, двір занурювався у сутінки. Темнішало на очах, ніби хтось висотував світло з неба. Між старими каштанами пролягли тіні – і Андрій ледь бачив світлу пляму сукні в глибині двору.
    Андрій зірвався з місця і побіг слідом, щоби встигнути перехопити жінку на вулиці.
    А не встигав. Жінка з хлопчиками зійшла у під’їзд – чорний прямокутник.
    Андрій застиг у чорному дворі. Озирнувся.
    У вікнах будинку не було світла – пусті кімнати, без людей, з поламаними меблями, кинутими матрацами і старими газетами.
    Андрій холонучи від жаху, стиснув зуби і пірнув у чорний зів під’їзду. Лишатися у цьому дворі було ще страшніше, ніж піти за жінкою. Чи, може, варто було тікати?
    Але треба зупинити цей жах. Так чи інакше.
    Луна рознесла Андрієві кроки по сходам. Андрій біг, ледь розрізняючи дорогу, при тьмяному світлі з вікон, перестрибував сходинки, смикав двері – і раптом побачив одні – навстіж розчинені, з цифрою «100» на поверхні. З квартири не пробивався жоден промінчик світла.
     
    Ніби в маренні, Андрій увійшов – і рушив через лабіринт кімнат, примари меблів і шаф, між відображень і тіней – до золотого відблиску під дверима.
    У пустій кімнаті стояв стілець, і там сиділа літня жінка в домашньому халаті. У неї було м’яке обличчя з обвислими щоками, на голові куйовдилися сиві кучері.
    Світло пливло у повітрі кімнати, ніби золотий пил – чи відблиски на старій світлині.
    – Ти прийшов, – посміхнулася вона. – Андрійку. Я чекала.
    Андрій стояв ні живий ні мертвий.
    – Маша мені казала, що ти, мабуть, помер. Бо ти не писав, зник. Олесько загинув. Але знала, що ти прийдеш. А тоді померла й далі чекала. Бо тільки ти у мене лишився. Хоча й пропав без сліду.
    З темного кутка кімнати до жінки підійшов хлопець в кепці. Став за стільцем, дивився на Андрія. Мовчки, чорними, без білків, очима – тим самим поглядом, який Андрій уже стільки разів відчував на собі. Так дивилася на нього ніч біля аеропорту і темрява в готелі.
    На кепці був сяйливий значок, блискучий, як скло з мозаїки – і Андрій раптом пригадав, як відбирав його, і Олесь плакав.
    – Олесько, не чіпай його, – суворо наказала жінка. – Ти й так його ледь не вбив. І мовчи.
    Жінка зиркнула на чорноокого молодика, ніби чула його слова – хоча губи хлопця не рухалися.
    Андрій знав цю жінку – і точно знав колись хлопця на ім’я Олесь. Тільки він назавжди лишився маленьким, і матір поклала в його труну цей значок. Андрій ридав, коли вона зробила це.
    – Я що, помер? – Андрій не упізнав свого голосу. – Що відбувається?! Ви ж не можете бути… Ні… я не міг… Мамо?
    – Що мамкаєш, – незлобливо буркнула жінка на стільці. – Ні, сину, це я померла. Давно вже. А ти про все забув. Хоча розумію, забути про Златопілля всім хотілося. От воно й вмерло. Усе вмирає, коли нікому не потрібне. Я тебе відпустила до Києва – а ти більше й не приїхав. Але знаєш, що стається з тими, хто забуває про своє?
    Андрій стояв перед нею і братом, мовчав.
    – Нічого, сину, не стається. У них життя – з нічого, всередині – нічого і досягають вони – нічого. Хоч як не борсаються. Думають, що багато мають. Та без коренів – то примара. Торкнися – зникне.
    – Що ж мені тепер робити?.. Мам…
    – Що зробиш, те й твоє. Бог нам волю дав, то хто я, щоб вказувати? Я єдине, що не дам Олеськові тебе вбити, бо він злий на тебе. Діти, як йдуть зі світу, трошки не в собі лишаються. Але він любить тебе. Просто пограти хотів, ото й лякав. А далі що ти сам зробиш, така й доля твоя. Хоча яка вона буде, я не знаю. Ти живий, тобі й діяти. А нам вже тільки позаду стояти, тримати. Та нас тут багато… допоможемо.
    Олесь дивився на нього чорними, без білків, очима, а тоді зняв кепку.
    Відкрутив значок і кинув в Андрія, і жінка ледь встигла перехопити його руку – але значок мчав на Андрія, наче потяг, сяяв фарами, гримів металом, затуляв світло.
    Все закрутилося, блимнуло, Андрія швиргонуло об стіну.
     
    Андрій сидів на лаві серед старого скверу. Світило вечірнє сонце, і буяли троянди навколо гранітного фонтану.
    Все тіло Андрія боліло, голова йшла обертом. Але світ більше не виглядав старою фотографією, навколо простягалося живе, шумливе Златопілля.
    Як. Він. Міг. Забути?
    Матір і брата-близнюка, вулички, де виріс.
    Олесь давно загинув. Всі навколо казали, що тут немає надій, і треба валити. І Андрій, ледь тільки зміг, кинув усе і поїхав геть, щоб ніколи не повернутися. Їздив світами, вчився.
    А коли повернувся, уже й не упізнав…
    Де похована мама? Це місце треба знайти. Може, біля брата.
    Але зараз у нього не було навіть грошей на тролейбус.
    В повітрі стояв густий аромат троянд, з дерев падали каштани, вікна будинків горіли на сонці – неначе зроблені були з золота і кришталю. Андрій підняв голову і побачив, що на старому каштані над ним розквітла гілка. Він міг побожитися, що зранку цих квітів не було.
    Та й запахи троянд стали різкими, повними.
     
    – От ви де! Андрію Івановичу!
    Андрій здригнувся.
    З боку готелю до нього бігла стара кастелянша, баба Маша.
    – Ой, що це з вами? Синець на лобі, сорочка драна…
    – Таксі в аварію потрапило. На щастя, лише синці, – хрипко вимовив Андрій.
    – От і Любаня сказала, що бачила вас тут! Я так й зрозуміла, що ви додому не потрапили!
    – Потрапив, баб Маш, – ледь чутно сказав Андрій. – Але це було страшно.
    – Що кажете? Але пусте. Там наші сусіди, зі страхової, на Київ їдуть, прямо зараз. Кажуть, що можуть вас підкинути прямо до дому, – баба Маша відхекувалася, пригрозила Андрію пальцем. – А я вас таки згадала, хлопче! Я вже бабця стара, і ви мене, мабуть, забули. Але ж я ваша сусідка колишня! А ви ж Сашуні Дудки син, правда? Сашуні і Івана? Ми тут поруч жили, на Великій, 190! Ви в сотій квартирі, а я в сто четвертій, над вами! У вас ще братик був, який в п’ять рочків так пішов трагічно, правда? Але ми з вашою мамою давно роз’їхалися, контакти загубили.
    Андрій повільно кивнув.
    – Мабуть, пригадую вас, тьоть Маш. Мені треба буде… повернутися. Дуже скоро. Може, я навіть дім в Златопіллі куплю. Чи квартиру. В якомусь з цих старих... Тільки продам житло в Києві і справи закрию.
    – От і добре. А зараз бігом! – скомандувала баба Маша. – Хлопці зі страхової чекають, он їхня машина на парковці, срібляста така! Бачте, ондечки в неї картоплю вантажать? То начальник їхній сину на Київ везе. А ви, як приїдете, заходьте! Любаня в новинах почула – «Інтерсіті», ну, швидкісний той потяг, красивий такий! – тепер через нас йтиме, уявіть! Вже з жовтня! Златопілля таки оживе! Може, й аеропорт колись відновлять! Тож я чекатиму, переночувати й у мене вдома зможете… Тільки торта «Київського» мені привезіть! Ох я їх колись любила!
     
    Андрій їхав зі Златопілля, через нескінчену дамбу, що вела між берегами Дніпра – як між світами. Призахідне сонце горіло на золотих вежах Златопілля, на рожевих банях і схилах, проростало через висотки і труби – і більше не думало згасати.
    «Ти й не згаснеш, місто моє»…
    А ще треба буде принести на братову могилу кілька значків. Не дарма ж він їх стільки років збирав.

  Время приёма: 15:41 16.10.2020