14:16 01.11.2020
Вітаємо переможців!
1 Сокира au001 Домовик
2 Дракотик au003 Златопілля
3 Птиця і Фантом au005 Білим по білому


16:22 28.10.2020
Поступила в продажу книга "Зiркоходи". Поздравляем авторов и читателей с этим событием.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 55 (осень 2020) Фінал

Автор: Олександр Ігнатенко Количество символов: 10398
Конкурс № 55 (осень 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

au027 Один день


    
    «Я Ахарум і я живу тільки один день».
    Це була моя перша думка, коли я прорвав кокон і випав назовні, захлеснутий шквалом непізнаних доти вражень та почуттів. Поряд зі мною, такі ж мляві й розгублені, підводилися десятки й сотні моїх ровесників. Живильний сік блищав на наших золотих панцирах, клешні завзято клацали, отримавши свободу, а ще хиткі ноги тремтіли, незвиклі до ваги могутніх тіл. Але ми мали обмаль часу, тож вже за кілька дихальних циклів тупцювали тунелем на поверхню. Нас направляли та підганяли правічні інстинкти й вказівки Планетарної Пам’яті.
    Нерівні стіни здригалися, зверху сипався пісок і я ледь бачив інших крізь його пелену. «Що відбувається?», – подумки спитав я і Планетарна Пам’ять миттю відповіла. Переді мною з’явилася жахлива картина: охоплена полум’ям безкрая рівнина, вкрита розчавленими, оплавленими та розірваними на шматки тілами. Подекуди, крізь вогонь, дим та кіптяву, блищав золотом уламок панцира. Знищуючи все на своєму шляху, по землі й по небу, на нас сунули істоти з металу, сірі й потворні. «Ні, не істоти, – заперечила Планетарна Пам’ять. – Машини». Я побачив тих, хто керував цими чудовиськами: дрібних двоногих та дворуких створінь, що копошилися всередині сірих велетів, наче паразити. Саме з ними ми воюємо, не з машинами.
    Діставшись поверхні ми побачили те, чим поділилася з нами Планетарна Пам’ять. Вороги сунули на нас, давлячи понівечені тіла наших загиблих старших родичів. Не гаючи часу, ми ринулися в бій.
    Кілька ровесників поряд зі мною впали, вражені вогняними кулями, але більшості вдалося зіткнутися з ворожою армією і зім’яти її. З роздертих машин вилазили дрібні двоногі, намагаючись врятуватися втечею від наших клешень. Марно. Ми чавили їх ногами, змішуючи з землею та рештками вбитих ними родичів.
    Раптом щось спалахнуло в небі. Яскрава цятка стрімко наближалася, обернувшись розсипом іскор. Планетарна Пам’ять миттю поділилася потрібним спогадом: вогняний дощ з небес проливається на наших пращурів, вбиваючи всіх до одного. На щастя, ми вміли захищатися від нього.
    Зігнувши передні й задні ноги, я почав швидко рити ґрунт двома парами середніх. Викопавши досить глибокий сховок, пірнув у нього, згорнувшись клубком. В такому стані мені нашкодить хіба що пряме влучання.
    Після кількох десятків вповільнених дихальних циклів планета перестала здригатися. Я розгорнувся і, разом з рештою вцілілих, підвівся на ноги. Ми зупинили ворога і вижили, тож настав наш час нападати. З тунелів назовні вибиралося перше покоління молодших родичів, щоб підтримати нашу атаку.
    Головна машина двоногих виявилася величезною, нерухомою і добре захищеною. Під вогняним шквалом ми продовжували наступати, втрачаючи десятки й сотні життів, але не спиняючись ні на мить. Зруйнувати її клешнями не вдалося, тож я разом з кількома ровесниками та молодшими пробив її оболонку і проник всередину.
    Ми просувалися, руйнуючи не пристосовані для нас нутрощі машини. Двоногі безтямно метушилися, не здатні нам протистояти. Одні тікали, інші намагалися сховатися, дехто відбивався, плюючись вогнем. Така реакція дратувала. Невже вони не мають інстинктів чи Планетарної Пам’яті, які підкажуть їм, що робити? «Вони не можуть підключитися до мене», – вгамувала мою цікавість Пам’ять. «Певно, тому на нас й зляться», – подумав я.
    Ми знищували стільки, скільки могли. Одне двоноге створіння впало переді мною, зіщулившись і вдаючи мертвого. Мені воно здалося нешкідливим і я хотів лишити його живим, але Планетарна Пам’ять поділилася черговим спогадом. Мій предок в такій же ситуації зберіг життя ворогу. Те двоноге спалило його вогнем, щойно він відвернувся. Я не бажав собі такої долі, тож підняв двоногу істоту клешнею і розітнув навпіл.
    На ослаблих ногах, я продовжував йти вперед, аж доки не побачив обвуглені тіла своїх. Видовживши ріжки з очима, я зазирнув за ріг і побачив невелику, але дуже потужну машину, оточену родичами. Вони безперервно крутилася, випльовуючи десятки вогняних куль і не дозволяючи їм наблизитися. Один з вмираючих встигнув розгледіти за червоною оболонкою двоногого.
    «Бийте в її червону частину, вона має бути крихкою», – звеліла Планетарна Пам’ять. Я завжди слухався її, тож і цього разу ринувся в атаку разом з рештою. Перед мною падали ровесники й молодші, згораючи десятками і своїми життями захищаючи тих, хто був позаду. Настала й моя черга.
    Кілька вогняних куль влучили в мене, боляче ошпаривши. Я втратив третю ліву ногу, праву клешню і три ока з чотирьох. Та, незважаючи на це, саме мені першому вдалося зіткнутися з машиною. Майже сліпий, я тарабанив по ній єдиною вцілілою клешнею, доки вогняні кулі розривали мене на шматки. Врешті-решт, ноги перестали мене тримати і я впав додолу.
    Вмираючи, я бачив як родичі продовжують штурмувати машину. На моєму останньому дихальному циклі їм таки вдалося пробити червону оболонку і розірвати її на шматки. Наостанок, я встиг подумати, що не дарма прожив свій єдиний день.
    Попереду на мене чекала вічність.
    
    – Гадаю, тепер Ви розумієте, чому вам не перемогти? – завершив свою розповідь Посол. Земляни спантеличено перезирнулися.
    – Даруйте, але якось не дуже, – відповів за всіх Віталій Володимирович Козаченко, голова дипломатичної місії, високий сивочолий чоловік з стриманою діловою посмішкою. – Радше, ми впевнилися, що ви геть не розумієте наших прагнень та мети. Браяне, будь ласка, поясніть їх нашому гостю.
    – Ми не завойовники з далекого космосу, яких ви в нас бачите, – взяв слово Браян О’Фул, командуючий Охоронних Сил. Ніздрі його сплющеного носа розширювалися від стримуваної люті, а відкушену клешнею правицю заміняв багатофункціональний протез. – З першого дня нашої появи на Аллаті ми всіляко намагалися мінімізувати втрати. Наголошу, з обох боків. Лише дуже агресивна поведінка вашого виду змусила нас вдатися до застосування бойової техніки та бомбардувань.
    Посол замислився. Принаймні, так здавалося землянам. Надісланий для переговорів представник аборигенів дуже відрізнявся від бачених раніше багатотонних золотистих чудовиськ. Заввишки десь два з половиною метри, він мав цілком людський ніс, вуха та губи, але на цьому схожість завершувалася. Безбарвні очі здіймалися над головою на рухомих ріжках, роблячи його ще вищим і постійно змінюючи положення. Підборіддя не було зовсім, як і шиї, а довге змієвидне тіло підтримували чотири копитних ноги. Руки були подібними до людських, але вдвічі довшими й вільно гнулися в обидва боки. П’ятипалі сплющені долоні увінчували довгими загнутими кігтями. Ще дві недорозвинені пари кінцівок бовталися на неприкритому жодним одягом животі, час від часу хаотично смикаючись. Замість золотого панцира, як в його родичів, Посол мав матово-чорну шкіру, слизьку навіть на вигляд.
    Професор Отто Майрхольц, низенький чоловічок відповідальний за наукові дослідження, припустив, що ця особина була створена виключно для переговорів, а не є представником вищої касти місцевих. Втім, якщо вірити словам Посла, то жодної вищої касти взагалі не існує.
    Кожен з цієї трійці землян перебував на Аллаті від початку її освоєння. Вони пам’ятали, як байдужі та флегматичні місцеві, спершу прийняті за стадних тварин, обернулися золотими ордами, що змітали все на своєму шляху. Пам’ятали десятки втрачених життів, дозвіл на бомбардування і безліч знищених фортів. Коли Посол вперше з’явився, то висловив свої вимоги вартовому, перелякавши бідолаху ледь не до інфаркту. На щастя, балакучого місцевого доставили керівництву не пристреливши, хоча бажаючих було чимало. Та що казати: навіть зараз Браян тримав його на мушці вбудованої в протез зброї.
    – Ви заважали предкам займатися їхніми справами, – заявив Посол своїм неживим, позбавленим емоцій голосом. – Вони спробували вас позбутися. Ви не пішли, тож нам довелося змінитися, щоб вас прогнати. Це триває й досі. Мої слова можуть вас прогнати?
    – Варум? (нім. Warum – чому, навіщо) – здивувався професор. – Наші види такі різні, що ми можемо навчити одне одного безлічі речей.
    – Не розумію цей термін, – відказав абориген.
    – Який? – розгубився Отто.
    – Навчити.
    – О, це…, – професор зам’явся. – Це коли ті, хто щось знає чи вміє, передає свої звання та навички іншим.
    – Нам це не потрібно, – відмахнувся Посол. – У нас є Планетарна Пам’ять. Кожен з нас знає те, що знав кожен до нього і вміє те, що повинен вміти.
    – Але ж не те, що знаємо та вміємо ми! – нагадав Віталій Володимирович. – Невже ви не хочете мати такі ж машини і відвідати інші світи?
    – Ми нічого не хочемо, – заперечив місцевий. – Лише, щоб ви пішли.
    – Невже нам взагалі нічим вас зацікавити? – приязно усміхнувся Отто. – У нас є наука, філософія та мистецтво. Ви не маєте жодного з цього. Бодай спробуйте прийняти наші дари і оцінити їхню перевагу.
    – Ми маємо все, що нам потрібно, – вперто відказав Посол. – Коли ж виникають нові потреби, ми змінюємося відповідно до них. Це те, що кардинально відрізняє наші види. Ви змінюєте світ навколо, щоб він відповідав вашим вимогам. Ми змінюємося самі, щоб відповідати вимогам світу. Ви для нас нічим не відрізняєтеся від піщаної бурі чи сезонної посухи. Хіба що клопоту більше.
    – Дякую за відвертість, – Віталій Володимирович витер спітніле чоло і підкрутив терморегулятор костюму. – Я, можливо, не такий розумник, як Отто, але здатен збагнути, чому вам так хочеться нас позбутися. Але мені доведеться вас розчарувати. Ми не підемо. Не після твоїх одкровень. Розумієш, людство вийшло у космос і знайшло безліч інших розумних видів, як схожих на нас, так і разюче відмінних. Проте над всіма ними висіло неминуче прокляття смерті. Окрім вас. Ваша Планетарна Пам’ять, це найближчий аналог безсмертя, який нам вдалося відшукати у цілому Всесвіті.
    – І я не задля того втратив у цій дірі стільки бійців, щоб повертати назад. – втрутився Браян. –Ми з’ясуємо як вона працює, навіть якщо доведеться розрізати кожного золотого краба на цій бісовій планеті. Людство підкорило космос, а ви навіть колесо винайти не спроміглися, тож не вам виставляти нам умови, Блекі Бой!
     – Годі, Браяне, – обірвав його Віталій Володимирович і, люб’язно посміхнувшись, звернувся до посла: – Я не розділяю тону нашого відповідального з оборони, але мушу погодитися з його словами. Аллат надто багато забрала у нас, тож ми не відступимо. Благаю, збережіть життя своїх родичів і погодьтеся на співпрацю. В довгостроковій перспективі, у вас немає ні шансу на перемогу.
    – Кумедно, що Ви апелюєте до майбутнього, – Посол розітнув собі груди гострим кігтем, випускаючи отруйний газ, що виділяли його підшкірні залози. – Адже я Ахарум і живу тільки один день.
    

  Время приёма: 22:11 15.10.2020