14:16 01.11.2020
Вітаємо переможців!
1 Сокира au001 Домовик
2 Дракотик au003 Златопілля
3 Птиця і Фантом au005 Білим по білому


16:22 28.10.2020
Поступила в продажу книга "Зiркоходи". Поздравляем авторов и читателей с этим событием.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 55 (осень 2020) Фінал

Автор: Инка Количество символов: 29760
Конкурс № 55 (осень 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

au011 Кораблики з паперу


    

    Ми - паперові кораблики у струмочку
    Здавалося би,
    Ми ніколи не розбіжимося
    (We are paper boats floating on a stream 
    And it would seem 
    We'll never be apart)


    

    Легкий пікап підстрибує на вибоїстій дорозі, двигун нервово чхає, майже захлинається. Здригаюся, стискаю кермо побілілими пальцями: зупинятися не можна, до Ардена ще далеко. Прислухаюся, але двигун вже рівномірно співає. Дихаю глибоко, щоб заспокоїтися. Все добре, хвилюватися немає про що, автівка надійна, довезе. Раз у раз поглядаю на сусіднє сидіння, вірніше, на коробку, що лежить на ньому. Від сильної тряски кришка трохи збилася, і я поправляю її. Із зусиллям відводжу погляд, облизую пересохлі губи.
     
    Чужинець з’явився рано вранці. Я сиділа на узбіччі, підібравши під себе ноги, і сортувала корелі. Хотілося спати. Півночі довелося гасати по полю, та ще й ліхтар розрядився, останні години відпрацювала у темряві. Але зусилля виявилися того варті. Корелі – дивовижна рослина, якщо у повітрі накопичилося хоча б трохи вологи, вона виростала за ніч, покриваючи піщані дюни багряно-червоними квітами. Корелі збирали до світанку і відразу обробляли, поки квіти не зів’яли і не втратили цілющі властивості.
    Спритно орудуючи ножем, я вихоплювала з кошика тонкі стебла, оглядала з усіх боків й відкидала зіпсовані. 
    Молоді ніжно-рожеві пагони треба відсікти і скласти до окремої посудини – їх додадуть до їжі. Для квітів – а з ними найбільше клопоту, адже головне не пом’яти, не зіпсувати – інший лоток. Стебла теж у ходу: їх просушать і перетруть. Знатна настоянка вийде, від будь-якої хвороби допоможе.
    По дорозі слався туман, а повітря було важким і вологим, як після дощу. Однак дощі в наший місцевості закінчилися ще до мого народження.
    Хотілося пити. Я відклала ніж і дістала баклагу. Дбайливо відгвинтила кришку, піднесла до рота. Два ковтки, досить щоб освіжити пересохлу горлянку, решта мені ще стане у нагоді. Вода була солонуватою на смак і пахла гнилизною. Колодязь у поселенні майже вичерпався. Рідина, яку з нього видобували, ледь годилася для пиття, навіть після очищення смак ставав не набагато кращим. Воду економили, піддавали обробці і використовували вдруге.
    Пофарбовані у рожевий дюни все ще тонули у шматках туману, коли з-за повороту показалася висока, закутана у довгий плащ, фігура. Чужинець кульгав, сильно припадаючи на ліву ногу, але швидко наближався і немов плив у рожево-піщаному мареві, піднімаючи фонтани пилу. Чомусь подумала: він – Подорожній.
     
    У селі, звідки я родом, казали: «зустрів Подорожнього – чекай на зміни». Бо приходить він, коли найменше очікуєш і вже не сподіваєшся. І приносить дощ. Ллється з неба вода, очищає землю. Починається нове життя.
     
    Усміхнулася, дістала баклагу і простягнула чужинцю. Він відкинув каптур правою рукою. Темне довге волосся розміталося на вітрі, з нього посипалися піщинки. У чужака було втомлене, змарніле обличчя і різні очі: праве світло-блакитне, холодне, як небо взимку, а ліве – білувате, затягнуте каламутною плівкою.
    – Мій ют зламався, – він хитнув головою у бік повороту і ніяково посміхнувся, немов вибачався.
    Я кивнула, перетравлюючи незнайоме слово «ют».
    – Доброї води. Ти, напевно, Подорожній?
    – І тобі того ж, мила. Як ти сказала, подорожній? – він знову усміхнувся, – так, мабуть. Взяв баклажку, відкрутив, притримуючи лівою рукою. Ревно і жадібно я стежила як він п’є, відраховуючи про себе ковтки: один, два, три… І тільки потім помітила покручені, ніби зведені судомою, пальці на лівій руці. Вони не рухалися. Моторошне видовище – кістки, обтягнуті шкірою.
    – Надовго до нас?
    – Ют полагоджу і поїду. Я не завдам клопоту, – щільно закривши кришку, чужинець повернув мені баклагу.
    – Шлях куди тримаєш?
    – Повертаюся до Ардена, чула про таке місце?
    Я чула і з розумінням кивнула.
    – Так як щодо інструментів і пари рук? Хоча і сам впораюся, перепочити б. Я кілька днів у дорозі, – чужак винувато хмикнув.
    Я не відповіла, лише махнула рукою, запросила слідувати за мною, підхопила кошика і поспішила до ферми.
     
    Арден. Добре б розпитати. Джед мріяв про Арден. Вільне місто, вільні жителі, притулок художників і поетів. Кажуть, у них вирішена проблема і води, і харчування. Але кого завгодно туди не пускають, треба мати перепустку. 
     
    Я зітхнула, загнала глибше образу – не час про свої справи думати - і переконавшись, що чужинець йде слідом, закрокувала вперед. Коли порівнявнялися з оборами, чужинець скривився і виразно потягнув носом:
    – Що там?
    – Кайлотов розводимо, – пояснила я.
    – Хм. Ніколи не зустрічав, навіть не чув про таких. Можна поглянути?
    – Потім, – невпевнено відповіла я. Подумала, що у чужака гарний нюх. Запах у оборах нічим не відрізнявся від загальних ароматів ферми, принаймні, я різницю не помічала. А він почув. Усміхнулася собі під ніс, остаточно переконавшись, що чужинець – Подорожній.
     
    Арден - незалежне від громад місто. Вони живуть без Володаря. Але Володар – це Закон, а якщо не дотримуватись Закону, наставатиме Хаос. Джед лише сміявся, запевняв, що я нічого не розумію, бо дурненька. У Джеда сірі очі, світлі до прозорості, пухнасті вії і дуже біла шкіра, а волосся вугільно-чорне і хвилясте, занадто темне для таких очей і шкіри. Він трохи дивний, високий, худий і весь якийсь витягнутий. Але мені Джед подобався. Поклич він тоді, я б пішла.
    
    ***
    
У невеликій кімнаті, що примикала до обори, було тісно і душно. Хотілося швидше закінчити і піти. Яскраве світло дратувало очі, і я мружилася. Старша Мати нависла наді мною і уважно вивчала. 
    Обличчя в неї суворе, похмуре, сиве волосся вибилося з-під хустки. Я витягнулася у струнку і не ворушилася, дозволяючи Матері обійти мене з усіх боків. Мабуть огляд її задовольнив, тому що вона кивнула і відкрила шафу. Важкі металеві двері скрипнули – петлі потребували мастила. Мати дистала шолома, натягла мені на голову, переконалася, що він правильно підігнаний, і ретельно защепнула, так щоб зняти цю штуку, як у нас жартували, виходило б тільки разом із головою. Шолом включався автоматично, коли потрапляв до обори. 
    Мати прикрила рукою замок і набрала код. Крізь нещільно притиснуті пальці я помітила обрані цифри та мимоволі запам’ятала. Двері від’їхали, пропускаючи у невелику комірчину. Зараз треба почекати, поки двері встануть на місце, і відкрити ворота. Мати залишилася назовні спостерігати через камери, щоб випустити мене, коли впораюся.
    Підхопивши бідони з наповнювачем, я зробила крок у темряву. Світло включилося не відразу, через скло шолома було видно, як одна за одною спалахують лампи. Кайлоти збилися докупи біля дальньої стіни обори, але відчувши мене пожвавилися, заревли. Я швидко і акуратно розподілила наповнювач по годівницях і вже зібралася на вихід, коли до мене підскочив один із дитинчат. Він лащився і підстрибував, і я не втрималася, поплескала його по загривку. Треба ж, не боїться. Взагалі вони дикі, на контакт неохоче йдуть. Кайлоти – справжні потвори і виглядають агресивними. Величезне пухке тіло увінчано невеличкою головою з гострими вухами і сплющеним носом, маленькими, заплилими жиром оченятами, з пащі стирчать ікли. А ще від них розноситься шкідливе випромінювання, яке впливає на головний мозок, тому ми носимо шоломи. 
    Я жаліла кайлотов, вони здавалися нешкідливими, особливо дитинчата. Від думки, що ми їх їмо, ставало гидко. Але м’ясо кайлотов – основне джерело харчування для усіх громад.
    
    Старша Мати виглядала незадоволеною, сунула мені до рук неповну баклажку, і на моє німе запитання, пробурчала:
    – Наступного разу не станеш баритися.
     
    Ніч була спекотна, безвітряна і, як часто буває, глупа, беззоряна. Я втупилася у задушливе небо й поклала голову Джеду на коліна, а він заглядав мені в очі і шепотів: «Лунолика. Твої коси подібні до хвилі, що пестить берег… Щоки схожі на квіти Корелі, щедро напоєні водою. Губи – ягоди, соковиті і солодкі. Очі твої – два бездонних озера. Пірнувши у ці води, вже не випірнеш».
    – Та ти поет! – вигукнула я.
    – Я бачив місяць. У нього твоє обличчя, – сумно сказав Джед.
    Я похитала головою. Дурний хлопчисько, відомо ж, що місячне сяйво зводить з розуму.
    – Йду в Арден. Бажаєш зі мною? – запитав Джед.
    Я тоді розсміялася, вирішила, що він жартує. Куди ж підеш без дозволу, і де ми, а де Арден? Лише після того як він зник, задумалась.

     
    ***
    Сьогодні моя черга йти до Володаря – це головний наш обов’язок і призначення. Дівчата поглядали на мене із заздрістю. Ці захоплені курки ні про що інше думати не можуть. Хоча, їм простіше.
    За такої нагоди мені дозволили помитися, не обтертися вологою ганчіркою, як зазвичай, а саме помитися. Вода колодязна, очищена, перший прохід, спеціально для мене. Використану рідину зберуть, оброблять і застосують для чогось ще. Навіть думка про це була огидна.
    На мене наділи сорочку прямо на голе тіло: просту, білу, до п’ят, в руки всунули свічку. І ось так, з ідіотською свічкою у руці, я стояла перед дверима Володаря і чекала, поки він відкриє. Підлога холодила босі ноги. Морозило, зуби вибивали дріб, я по черзі гріла руки над полум’ям. Незабаром не витримала, сповзла донизу, поставила поруч свічку і сиділа, обхопивши коліна руками. Здається, я задрімала.
    – Чого розсілася, проходь, – голос пролунав над вухом.
    Володар. Я схопилася і схилилася у поклоні, пам’ятаючи настанови: дивитися у підлогу, очей не піднімати.
    – Проходь, – повторив він.
    Зайшла. Світло приглушене. Ліжко величезне, як жертовний камінь або обробна дошка. Знаю для чого це все, не вперше, і все одно тремтіння не вгамовується.
    – Пий, – голос владний, як наказ.
    Під ніс ткнули чашу.
    – Все пий, до краплі.
    Рідина тягуча, солона, пити важко. Я гарячково ковтала, поки чаша не спорожніла. Мене штовхнули у бік ліжка так, що я відразу на нього впала. Тіло перестало підкорятися, відчувала я все, а ось ворушитися майже не могла. У вухах шуміло і страшенно хотілося пити, але не цієї гидоти, а води. Я лежала на животі, сорочка задерта, а Володар займався «процесом запліднення», а попросту ритмічно мене трахав.
    – Жадаєш? – гримнув він.
    – Жадаю, – луною відгукнулася я. Слова треба повторювати, це ритуал.
    До рота присунули поїлку з соломинкою.
    – Пий, – владно прогуркотів голос.
    І я втягнула кристальну прохолодну рідину, намагаючись зробити ковток побільше: один, два. Поїлка зникла так само швидко, як і з’явилася. Всього-лише два. Звідки у нього настільки чиста вода? Володар не зупинявся, а я могла думати лише про те, коли соломинка появиться знову, і мені вдасться здобути три або навіть чотири ковтки.
    – Жадаєш? – гриміло у потилицю.
    – Жадаю…
     
    Не знаю яким чином, але я навчилася відсторонюватися, думати про різні речі під час процесу. Адже використовують не мене, а моє тіло. Дитину я не хотіла, хоча рано чи пізно це трапиться, з усіма трапляється. Проти кожного разу з настанням днів, раділа, що у Володаря не вийшло. Крамольні думки, бо якщо не вийшло – провина моя.
     
    Світив місяць. Не боячись, що нас застукають, ми кохалися. Я пливла на хвилях ніжності, тонула і виринала, і в якусь мить опинилася на поверхні, відкрила очі. Наді мною обличчя Джеда темні зіниці, світлі райдужки а зверху, точнісінько понад нами, величезний ліхтар місяця. І зірки – яскраві розсипи дорогоцінних каменів. Дивовижно прекрасно! Хто придумав, що від цього божеволіють?
    – В Ардені є озеро з прісною водою, – говорив Джед. – Але я б хотів жити біля моря, в невеличкій хатині прямо на березі. Знаєш яке воно, море? Прозоре, бірюзово-синє і мінливе, як твої очі. Щовечора навзаході я б малював картини на піску, які за ніч змиє прибій.
    – Мрійник і вигадник! – вигукнула я.
    – Ні, – Джед похитав головою. – Я пам’ятаю життя до того як народився.

     
    По дорозі заглянули у майстерню. Раз чужинцю потрібна допомога, згідно із законом гостинності, ми повинні її надати, і добре б обговорити несправність з механіком.
    У приміщенні, що розмірами нагадувало здоровенний ангар, стояв напівморок, пахло мастилом, залізом і паливом. У глибині манячили силуети агрегатів всіляких конструкцій.
    

    
Чувак – ім’я нашого механіка – вірніше, це він сам так себе називає, причому говорить – «Чувак» те, «Чувак» се, ніби мова йде про когось іншого. Але ми звикли, не звертаємо уваги. 
    Одного разу Чувак з гордістю демонстрував мені і Джеду останки літального апарату. Невелика машинка така, двигун над хвостом, одне крило ціле, друге трохи пом’яте, а у череві діра. Джед назвав його амфібією універсалом, бо сідати і злітати може з будь-якої поверхні, навіть з водної.
    «Це ж скільки треба води, щоб з неї злетіти?» – здивувалася я тоді.
    Джед зацікавився, адже якщо запустити, можна полетіти куди завгодно. Чувак сміявся, пояснюючи, що палива для чортівні немає, треба якесь особливе, але якщо вітрило присобачити, то по піску побіжить. О так, «чортівня» – улюблене слівце Чувака, але він не дурник і справу свою знає. А то, що тронутий злегка, так і ми не набагато кращі.
     
    Чувак з чимось вовтузився, та за звичаєм, бубонів собі під ніс. Вкручував щось схоже на голчастий циліндр в інший побільше і без голок. Поруч валявся велосипедний ланцюг. Чого він там задумав, не розбереш. Все-таки техніка не моє.
    – Приладнаємо цю чортівню ось сюди, і загамселимо по ній… чортівнею. Ось так… – Чувак на мить зупинився, почухав потилицю. – чортівня якась виходить.
    – Гей, Чувак, доброї води, – покликала я.
    – Чувак зайнятий. Відвали, Мона, – Він схилився над столом, любовно погладив циліндр, і знову забурмотів.
    – Допомога потрібна, тут по твоїй частині, – мене так просто не позбудешся.
    Чувак відірвався від споглядання циліндра, витер спітніле чоло промасленою ганчіркою і вийшов з майстерні, на ходу вимикаючи ліхтар. Закліпав очима і втупився на Подорожнього. Вираз обличчя здивовано-дитячий.
    – Хто? – тицьнув у приїжджого пальцем.
    – Подорожній він, не бачиш? Кузов треба полагодити, – поважно повідомила я.
    – Чувак так, зможе. Чувак все вміє. Показуй чортівню.
    Кузов, або як Подорожній називав його «ют», вже відбуксовали до поселення. Ним виявився легкий автомобіль з подовженим корпусом і двомісною кабіною. Багажник накритий, до нього сонячна батарея прироблена. Угу, непогана автівка. Днем сама біжить, а для ночі паливо є. Очі у Чувака аж розгорілися, він підхопив ящик з інструментами і жваво взявся до роботи. Там начебто щось не так з подачею палива було, і поки Чувак, висунувши від напруги язик, ласкаво воркотав під капотом, я підібралася до Подорожнього з запитаннями. Сонце ще не почало пекти, і ми влаштувалися під широкою повіткою майстерні. Мій новий приятель зручно розвалився у старому кріслі, дістав з кишені плаща, який він так і не зняв, цигарницю, витягнув самокрутку і запалив. Я втягла носом – солодкий димок, трава.
    – Будеш?
    Взяла самокрутку двома пальцями, затягнулася і зайшлася у кашлі.
    – Не звикла? – Подорожній забрав у мене цигарку.
    – Я мовчала, все ще кашляючи. Звикла, але не до такого, наша трава легше. Подивилася на нього. Але ж гарний мужик… був. У сизому димі здавалося, що друге око у нього нормальне, яскраво-синє, обличчя не таке худе, та й виглядав він молодше. Я взяла самокрутку, затягнулася вже обережніше. Вийшло без кашлю. Їдкий, солодкуватий смак… добірна штука. Стало гарно і спокійно.
    Подорожній розповідав. Говорив тихо, майже шепотів. У минулому він був гонщиком. Навіть брав участь у славетній гонці у Солтвілі. Містечко на півночі від нас, туди, на висохле озеро, з усією околиці народ з’їжджається. Швидкісна траса прокладена прямо по соляної поверхні озера. Якраз по нашій території проїжджають гравці. Це взаємовигідно. Учасники сплачують за проїзд, громади гарантують безпеку. Раніше на дорогах були мародери, а зараз, коли територія належить громадам, навіть поселення на одного Володаря можуть існувати без проблем.
    Обожнюю дивитися на гравців. Лейкстери, родстери, схожі на сигару реактивні стрімлайнери, чого тільки не зустрінеш.
    Я довірливо заглянула Подорожньому в очі:
    – Яка у тебе машина була, стрімлайнер?
    – Ні-і, байк. На ньому і навернувся. Байк у порохню, і мене майже. Всю ліву половину тіла покришило, – він усміхнувся, затягуючись.
    – Дай мені, не жадуй, – сказала я.
    – Спрага замучить, – він потягнувся за баклагою у мене на поясі. Один, два, три… Цілих чотири ковтка. Облизала губи – пити дійсно хотілося. Подорожній підніс баклажку до мого рота і дбайливо поїв водою, не проливаючи ні краплі. А я рахувала глотки: один, два, три… потім перестала, ковтала не зупиняючись, поки не напилася.
     
    Вода, її завжди не вистачало. І поселення у нас невелике. В основному дівчата і Старші Матері, з хлопців: Жак – кухар і Чувак. Охоронці ще, але вони – тіні, на очі не показуються. Ось Джед ще був… 
    Жак – рудий, веснянкуватий. Те, з якою люттю він обробляв м’ясо, як тримав ніж короткими товстими пальцями, викликало у мене огиду. Хоча, зрозуміло чому Жак нервував, він майже дорослий, а з поселення кухаря навряд чи відпустять. Вибір, він не для всіх. Дозвіл піти давав Володар, тих що залишалися, холостили, адже чоловік в нашій громаді завжди один.
     
    – Що це? Не може бути, сякухаті! Звідки?
    Подорожній знайшов мою дудку. Вірніше, не мою, Джеда. Я носила її у піхвах на поясі. Флейта, так Джед назвав своє творіння і розповів, що раніше тут були дощові ліси, ріс бамбук. Уламок старої вудки – все, що залишилося від бамбукових заростів. Джед відрізав відповідний шматок, випалив п’ять отворів, один внизу для великого пальця і ​​чотири зверху. Музика у нього виходила сумна. Я закривала очі, розгойдувалася і представляла як шелестить бамбук з зеленими та чорними стовбурами: кумедні колінця, тонке дрібне листя. І виразно чула звук – що стукає, б’є, розтікається. Звук води, що падає на бамбукове листя.
     
    Джед не став чекати рішення, втік. Одного ранку я прокинулася, а його немає. Розшук не оголошували і навіть не шукали, мабуть не дуже Джед був цінним для громади. Дудка – все що від нього залишилося. Або не зовсім все… Ну чому він не почекав на мене?
     
    Подорожній підніс флейту до губ, незграбно підтримуючи скаліченою рукою.
    – Колись грав непогано. Давно, ще до аварії. Дозволиш?
    Я не заперечувала, лише відібрала у нього самокрутку, з жалем помітивши, що залишилося менше половини. З першим звуком, легким як подих вітру, прикрила очі. І почула тихий шелест листя і голос Джеда:
     
    Вітер грає у кольорах по весні,
    Влітку колише сухі трави,
    Зриває останній лист восени,
    Скиглить у хуртовині зимою сніжною…
    Піду, щоб знов навесні повернутися.
     
    У порожнечі, де бринить дзвоник,
    Я закрию очі, рот і вуха.
    Прошу, спали мого човна…
     
    Гіркий дим, спів флейти, гра дзвоників, синіх, як очі Подорожнього, кришталевий звук. Мене відносить і я відпливаю. Десь там існує озеро. Безмежне, нескінченне. На його дзеркальній поверхні палають паперові кораблики.
     
    – Готово, Чувак впорався, – радісно повідомив механік.
    Я підстрибнула, виривалася з дурману. Вечір скоро, сонце на захід хилиться. Непогано покурили.
    – Спробуємо? – Подорожній підморгнув, блиснув білястим оком.
    Я швидко забралася у кабіну. Кермо у юта знаходилося справа. Незвична, неправильна машина. Запитливо глянула на Подорожнього.
    – Даун Андер, мій ют родом звідти, – усміхнувся він. А я так і не зрозуміла, що він мав на увазі.
    – Як водиш з однією рукою?
    – А які проблеми? – хмикнув. – Автомат, виставив і поїхав.
    Подорожній спритно стягнув з шиї ланцюг, поцілував дармовис, що висів на ньому, простягнув мені. Підвісок у формі черепа, але чорний, в очницях червоні камінчики.
    – Натисни на очі.
    Я так и зробила, з черепа знизу висунувся ключ. Подорожній встромив його до замка запалювання, двигун заревів.
    – Ві-Ейт! – усміхнувся Подорожній, втопив педаль у підлогу так, що машина рвонула з місця, але незабаром зупинився, різко вдарив по гальмах.
    – Працює і добре. Але днем ​​я на сонячних, акумулятора немає і паливо треба берегти, – він щось переключив, машина покотилася повільно і безшумно. Було весело, ми кружляли по фермі, Подорожній пояснював, як все працює і навіть дозволив покерувати.
    – Стильна штучка, цей твій ключ, – зауважила я.
    – Кінеідай – потворна голова, – хмикнув Подорожній.
    – Ми з приятелем збиралися втекти до Ардена, – я несподівано випалила.
    – Непросто це. Треба мати перепустку, – Подорожній насупився.
    – Приятель пішов, я залишилася. Де перепустку взяти?
    Складно пояснити. У кожного свій шлях. Я заробив, бо там народився. Ну майже, – він розсміявся. – Довга історія, потім розповім.
    – Бачив дощ? – запитала я.
    – Чув. Коли ночами подорожую, трапляється. У мене і пастки для води на даху передбачені. Дощова вода смачна, добра.
     
    У скло постукали. Чувак.
    – Подорожній пити буде? У Чувака первак, відмінна чортівня, – промовив він.
    Мій супутник кивнув і усміхнувся. Я потерлася щокою об його плече.
    – Приходь до мене, коли всі повкладаються.
    – У громадах по типу вашої не заведено же? – здивувався він.
    – Мені байдуже, що прийнято. Так прийдеш? Або у тебе там теж покришило? – я хихикнула.
    – Прийду, – пообіцяв Подорожній.
    
    Щось здалося мені неправильним. Пізніше зрозуміла, здивувало те, як Чувак до Подорожнього звернувся. Не інакше за свого визнав.
     
    Я прокинулася серед ночі від власного крику. Приснився кошмар, але я не пам’ятала про що, залишилися тільки відчуття небезпеки і бажання тікати. Подорожній не з'явився, що зрозуміло, закони гостинності порушувати не прийнято.
    У незавішеному вікні палала заграва. Душно, волосся злиплося від поту. Відкрила вікно і висунулася назовні. Гроза, але далеко, грому не чути. Суха, без дощу. Вони дуже небезпечні, ці сухі грози, якщо блискавка потрапить у будову, пожежі не минути. 
    З вулиці чувся тихий спів. Напевно, Матері зібралися у Святилищі, просять, щоб гроза пройшла стороною. Потім пролунав здавлений крик, і все стихло. Почекала ще трохи, щоб не попастися на очі, і обережно вилізла назовні, радіючи, що сплю окремо від інших дівчат.
    Тиша, сонна, майже мертва. А ось небо палахкотіло як ніколи. Підсвідомо я шукала Подорожнього, але якось непомітно добрела до Святилища. 
    Через нещільно закрити двері м’яко стелилося світло, тепле, мерехтливе. Застигла в нерішучості, а в голові дві думки: якщо там хтось є, чи встигну втекти, і коли ще зможу побувати у Святилищі? Адже я туда ніколи не заходила. Володар вважав, що дівчата, які не досягли віку Старших Матерів, опоганюють місце.
    Обережно штовхнула двері. Простора овальна кімната, крихітне віконце під стелею. Зараз темно, але я знаю, що воно візерункове й триколорне, викладене з білих, синіх і червоних стекол.
    Ніколи не бачила стільки свічок відразу. Високі, недавно запалені і майже догорілі, товсті і тонкі, вони розташовувалися у невеликих гніздах у стінах, залишаючи середину приміщення у напівтемряві. З наростаючим хвилюванням і якимось побожним тріпотінням, я розглядала тремтячі вогники, обплившій віск, негусті цівки диму. У центрі темнів вівтар, на ньому щось лежало. У ніс вдарив важкий смрад, що викликав нудоту. Пол був чорним і липким, я мало не послизнулася. Присіла, обережно помацала. Що це? Кров? Страх скував тіло. Витягла зі стіни високу свічку, що не встигла обпливти. Гарячий віск побіг по пальцях, змусивши зашипіти. Біль в обпаленої руці додала рішучості, і я зробила крок до вівтаря. Там на плоскому дерев’яному помості розпласталося вивернуте у неприродній позі людське тіло. Подорожній. Довгі тонкі гаки, немов кігті залізного звіра, прошили шкіру, прицвяхували руки і ноги. З ран все ще сочилася кров, розтікалася по підлозі темною калюжею. А навколо вівтаря біліли кістки: людські ребра і черепа. Так ось яка вона гостинність громади?
    Дивно, але Подорожній був живий. У розкритих, розпанаханих грудях все ще билося серце. Я обережно наблизилася, не знаючи, що робити. 
    Заплили повіки здригнулися, світло-блакитно око втупилося на мене.
    – Відпусти, – прохрипів він, – зроби… милість.
    Він шепотів щось ще, але я не розчула і нахилилася ближче.
    – Ключ, це… пере… пустка.
    Він почав відключатися. Я обережно витягла один з гаків, що роздирали його плоть, і встромила у судорожно пульсуючий м’яз, даруючи єдино можливе милосердя – відпускаючи те, що залишилося від Подорожнього – його душу.
    Варто було подбати про тіло. На очі потрапила обрядова книга. Я вирвала стопку сторінок, склала їх купками навколо Подорожнього. Замислилася на секунду, поцілувала його у губи і лише потім підпалила папір. Подивилася, як спалахують листи, дочекалася, щоб розгорілося, і пішла геть.
    «Прости, Подорожній, ти був добрий до мене. Прощавай».
     
    Отямилася біля будинку Володаря. Так само, як і під час обряду, я стояла біля його дверей в одній сорочці, але замість свічки тримала закривавлений гак, який прихопила зі Святилища. Двері виявилися не замкнені. Я штовхнула їх та увійшла. Світло каганця тьмяно освітлювало кімнату. Голий Володар спав, розкинувшись на ліжку, і голосно хропів. 
    Незрозуміло, чим він подобається дівчатам? Низький лоб, рідке волосся. Товсте, пухке тіло літнього чоловіка. Користувач мого тіла у всій красі. Занудило. Стисла гак так, що нігті вп’ялися у долоню. Гуркіт за вікном змусив підстрибнути. Гроза дісталася до поселення. Володар відкрив очі, втупився на мене і закричав:
    – Що ти тут робиш? Забирайся геть.
    Я хотіла втекти, але тіло не слухалося, майже як після напою. З жахом дивилася на чоловіка, що вставав з ліжка. Його рука тягнеться до моєї. Товсті пальці ось-ось зчепляться на моєму зап’ясті. Я заплющила очі і махнула й відчула опір, ніби гак пройшов крізь щось. Залунав крик упереміш з лайкою. Відкрила очі. Володар притиснув руки до живота і верещав як різаний кайлот. З його пальців і по ногам текли тонкі цівки крові. Крюк розпоров живіт. Скажено обертаючи очима, Володар кинувся до мене і почав викручувати руку. В очах потемніло, я впала навзнак. Опинилася на підлозі й усвідомила, що чужі пальці більше не тримають моє зап’ястя, а гак застряг у шиї Володаря. Він захрипів, рвонув гак обома руками і повалився на бік, з рани фонтаном хлинула кров. Все закінчилося швидко. Володар, непогрішний, невідпорний і самий-самий, іздох. Я засміялася, представляючи обличчя цих дурних курок, коли його знайдуть. Я реготала як божевільна і не могла зупиниться. Раптово зрозуміла, що невідривно свердлю очима тумбу біля ліжка, та каністру з водою на ній.
     
    Мене витверезив гуркіт. Треба вибиратися, як-то відмити кров і переодягнутися. Гроза йшла якраз над селищем. Блискавки розлючено били на всі боки, і я бігла, петляючи як піщана миша, й сподівалася, що мене не зачепить. 
    Вогняний стовп з гуркотом обрушився на землю, спалахнула будова недалеко від обори з кайлотамі. Якщо полум’я туди добереться, вони згорять. І не важливо, що це їжа, адже вони живі!
    Встигла, пожежа ледь почалася. Завдання просте: набрати код, підперти двері, щоб не зачинилися повністю, відкрити ворота. Рвонула дверцята шафи, щоб взяти шолом, але їх заклинило. Ну й добре, за один раз нічого поганого не трапиться. 
    В оборі включилося світло. Від жаху відчула, як волосся на голові стає дибом. Кайлоти, а насправді такі ж як і ми люди: підібрані бродяги, мандрівники, що забрели на вогник ферми, ті, кого нибито відпускали у доросле життя. Вони усі були тут, спотворені, покалічені і неймовірно відгодовані. Гладкі складки, слина, що текла з куточків рота, все ще людські очі… Ми. Це. Їли. А вони їли самих себе. Можна тільки здогадуватися про складову наповнювача. Зігнулася навпіл, мене знудило.
    Кайлоти злякано тулилися до стіни і мукали, а по стінах повзло полум’я. Я в паніці носилася по оборі.
    – Всі геть, – кричала, боячись підняти голову і побачити сірі очі Джеда, повторюючи про себе: «його серед них немає, йому вдалося втекти».
    – Не виживуть на волі, з них вибили все людське, процес незворотній. – Спокійний і відсторонений голос пролунав за спиною.
    Я обернулася. Чувак. Скуйовджений якийсь, і погляд жорсткий. В руках, я не повірила очам, мініган Володаря.
    – Відійшла, – Чувак зарядив магазин, клацнув запобіжником.
    Я поспішно відскочила у бік, він почав стріляти, цілячись у голови, кайлоти верещали і металися по оборі. Я стояла й дивилася, не в силах відвести очей. Потім сіла на землю, затулила вуха і так просиділа, поки Чувак не потряс мене за плече.
    – Все скінчено. Моні пора йти, – сказав він.
    – А ти? – рвучко обняла його. – Ти ж зі мною?
    Він мовчав і сопів, тоді я уткнулась носом йому до грудей, і схлипнувши, прошепотіла:
    – Подорожнього вбили…
    – Знаю, Чувак не встиг, – він подивився у сторону Святилища. Пожежа охопила вже всю будівлю. – Чувак залишається, прибратися треба. А Мону чекає кузов.
    В руку ковзнув ланцюжок, той самий з дармовисом у формі черепа. Ключ від машини і пропуск в Арден.
     
    Я не втрималася, повернулася за каністрою. Склала її у першу-ліпшу коробку, щільно закрила кришкою і забрала з собою. А ще узяла флейту – все своє майно. У машині знайшлася розписка про оплату за проїзд. У графі – «ім’я власника транспортного засобу» – стояв пропуск. Пощастило. Акуратно вписала своє ім’я: Мона, трохи подумала і додала, Даун Андер. Приколола листок на лобове скло. Тепер можна не турбуватися, через кордон мене пропустять. Каністра, повна чистої, дивно смачної води, лежала на сусідньому сидінні та гріла душу. Ще трохи я зупинюся, зроблю пару ковтків.
     
    Мене будить дивний, незвичний шум, ніби щось стукає або шкребеться. Підскакую, кладу руку на живіт, і вдивляюся в сірувато-молочну імлу. Звук наростає, голоснішає, що є сили б’є по даху. Подаюся вперед, протираю спітніле скло юта. За вікном, у передсвітанкових сутінках нового дня, йде дощ.
    
    
    

    Примітки
    

    Епіграф – «Паперові кораблики» (англ. «Paper Boats») - пісня зі гри Transistor. Написана Дареном Корбом (Darren Korb), виконана Ешлі Баррет (Ashley Barrett).
    

    Арден натяк на комуну ремесел і мистецтв, у селі Арден - арт-проект скульптора Френка Стівенса і архітектора Уїлла Прайса, Делавер, США.
    

    Ют (англ. Ute) розмовна назва пікапів у стилі «Coupé utility», популярні в Австралії.
    

    Даун Андер (англ. Down Under) – розмовна назва Австралії.
    

    Солтвіль – натяк на Боневиль (англ. Bonneville Salt Flats) - висохле солоне озеро, що знаходиться на північному заході штату Юта, США. Місце широко відомо двома високошвидкісними автотрасами, які прокладені по поверхні озера під різними кутами. Рівна соляна поверхня озера Боневиль дозволяє автомобілям розвивати швидкість понад 1000 км / год.
    

  Время приёма: 22:04 15.10.2020