 |
|
| |
10:06 02.01.2026
У нас снова работает форум. И это хорошо.
В ближайшее время обновится список "Аргонавти Всесвіту" і REAL SCIENCE FICTION. Книжек за эти полгода прибавилось изрядно. Заброшенные ветки форума будут удалены, вместо них думаю открыть тему "Будущее Украины". Нет, это не публицистика. Это проза. Фантастика. В теории, на двух языках: рус/укр. На русском, потому что ещё не родился такой путин, который бы мне запретил думать на языке, которому меня научили папа с мамой. И на украинском, потому что путин, который загнал репутацию русского языка под плинтус, увы! - всё-таки родился.
Надеюсь, я найду силы, время и возможность для реализации этого проекта.
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
|
|
|
|
|
Самоснятие
|
– Ну ось, лейтенант, – Сокіл ткнув пальцем у екран відеореєстратора. – Бачиш? Лось. Вискочив десбіч… – він перевів погляд на тварину, що нерухомо лежала на дорозі. Біля неї купчилися люди, які застрягли на крутосхилі через нещасний випадок.
– Не міг він, бо урвисько – глибочінь метрів десять, – мовив поліцейський; обернувся до чоловіка у дорожній формі. – Ну, годі витріщатися, прибирайте!
– Агов, лейтенанте! – гукнув з протилежного боку дороги здоровань: він стояв біля сріблястої «Мазди». – Я свідок. Лось… стрибнув справа, із лісу. Акурат на авто.
– З якого лісу? – пхекнув поліцейський. – Там урвисько.
– Ні! – крутнув головою той. – Ліс, сам бачив. Ялини – з дев’ятиповерховий будинок.
– Авжеж… – покривився поліцейський. – Пили? Тобто, уживали?
Люди у натовпі зареготали.
– А ти наливав? – насупився той. – Гадаєш, як у формі… Забудь! – махнув рукою. – Агов, друже! – гукнув до Сокола. – Я – Гаврищак Леонід, з Копища. Це поруч, спитаєш – мене кожна собака знає. Бувай! – козирнув, сів у машину.
– Ну, гаразд… – зирнув йому услід поліцейський. – Один біс, звідки він вистрибнув, лось цей – з лісу чи урвиська. Сам винен. Рушайте, – наказав Соколу. Погрозив смугастим кийком водіям, що надсадно гуділи в заторі.
Сокіл приїхав у Копище через два тижні, поїздом. Заглянув у старенький вокзал з серпом–молотом на даху, у привокзальний буфет.
Буфетниця – гарненька білявка з синіми очима, глянула на нього з цікавістю.
– Шукаєте когось? – спитала співуче.
– Мені б Гаврищака, – посміхнувся Сокіл. – Знаєте такого?
– Хто ж не знає… – заграла вона очима. – Благодійник, хазяїн, до того ж – герой. Воював, нагороди має – орден за мужність, медалі. А знайти його просто: зараз, як вийдете, йдіть прямо, потім – ліворуч; побачите двоповерховий будинок, СТО. Там питайте. Щось іще?
– Гостинцю б якогось, – побіг він очима по полицям.
Білявка потягнулася рукою, зняла дві пляшки:
– Хазяїн цією пригощається.
– От і добре, – кивнув Сокіл. – А на заїдок? Ковбаски чи рибки, смачненького…
– Зробимо, – усміхнулася вона. – Буде смачно, по–домашньому.
– Оце так–так! – рушив назустріч Гаврищак. – Знайшов? Молодець! Доповідаю по справі. Я навкруж такі хвилі здійняв, аж – до Національної Академії. Не повіриш, друже, ми з тобою паралельний світ бачили… – потягнув він Сокола углиб кімнати. – Доктори наук – в один голос: світ незнаний. А я не проти – хтось має і нові світи відкривати. Я вже фонд створив, і грант виділив – десять тисяч єврів… щоб пошуки стимулювати. Місцеві ентузіасти по усіх усюдах нишпорять – вивчають простір на предмет паралельності, – він розсміявся; кивнув на стіну – там, поруч із екраном, висіла мапа України.
– І як? – глянув на неї Сокіл.
– Аніяк… – позіхнув Гаврищак. – Поки що. Але я не здаюся. Килино! – гукнув голосно.
У кімнату увійшла чорноока красуня, завмерла біля дверей.
– Давай! – кивнув Гаврищак, підморгнув Соколу: – Ланч.
– І я без діла не сидів, – мовив той, – з ким треба поспілкувався. Виявляється – тема актуальна, на вістрі леза… – він витяг з рюкзака горілку і закуску.
– От ти ж! Хлібосольний, – усміхнувся Гаврищак. – Поважаю за душевну щедрість. Сідай, друже, роззнайомимося. Мене Леонідом звуть, а ти хто і звідки?
– Я – Сокіл Андрій Григорович, родом з Дніпропетровщини, із дібровного краю.
– Здалеку… – потиснув йому руку Гаврищак, – поміж нашими хатами півтисячі кілометрів. Воював?
– Так точно. Капітан танкової бригади ВСУ, на війні півроку. В бою під Пісками, танк мій підбили, мене поранили… – опустив він очі.
– Живий і слава богу! – випалив Гаврищак. – А у наших краях?
– У справі, – піднявся Сокіл, пішов до карти; завмер, розглядаючи. – Я чув, місце у вас є…
– У нас цих місць! – обірвав його Гаврищак, глянув невдоволено на двері. – І де ти?
Двері розчинилися, увійшла секретарка, потягнула за собою сервірувальний столик – з печенею, квашениною, рибними стравами, ковбасами. З пляшками і карафами.
– Оце так ланч! – задихнувся Сокіл, дмухнув до столу.
– У нас завжди так, – усміхнувся Гаврищак, потягнувся до пляшки. – Бо привід є – гість у хаті. Розкладай! – поквапив дівчину. – А іще, архіваріуса поклич: без нього – ніяк. Такий стариган! Сімдесят років, а верткий – наче парубок. І розумний! Фрухт його прізвище, ім’я – Іван Ілліч.
– Отакої, – хмикнув Сокіл, глянув у повну таріль.
– Дивовижний чолов’яга, багато чого знає. Енциклопедія! – Гаврищак запустив пальці у квашенину: витяг огірок, кинув у рот. – Смакота!
– А про випадок наш, що каже? – відірвався від їжі Сокіл.
– Зараз–зараз… сам і попитаєш. О, Іване Іллічу, добридень, – піднявся Гаврищак. – Щиро просимо до столу. Дозвольте відрекомендувати: пан Сокіл, Андрій Григорович. Я розповідав…
– Не забув, Леоніде Захаровичу. Добридень, – вклонився старий. – Радий знайомству.
– Ну, що я казав… пам’ятає, – підняв чарку Гаврищак. – За знайомство.
Вони випили.
– А скажіть, Іване Іллічу, чи є у нашому краї такі місця… особливі? – підморгнув він Фрухту. – Бо пан Сокіл саме це шукає.
– Є, – кивнув старий, – і багато. Передусім, Чортів лоб. Це той пагорб, де із лосем сталося, – підхопився, югнув до карти. – Ось він де. До слова, лісу тут ніколи не було – тільки урвисько.
– І нехай, – відмахнувся Гаврищак. – Але ж очі... ліс бачили.
– Ну… буває, – мовив Фрухт. – Пагорб той зветься Чортів лоб, бо на його верхівці дві брилки стирчать – наче роги. Інформації небагато: адже історія пагорбу – не історія краю. Щоправда, давні літописи стверджують, що пагорб той стоїть на склепі ногайського жреця, а склеп закриває вхід до світу язичницького егрегора.
– Отакої! – завмер Сокіл з виделкою у руці. – І це правда?
– А! – відмахнувся Гаврищак. – Байки! Ти їж–їж: смачне – поки гаряче. То коли було! За царя Гороха. Ви, Іване Іллічу, краще про колодязь розкажіть, про Балакучий. Моторошна ж історія! Я, коли пацаном був, у похід ходив із класом… двадцять хлопчиків, тринадцять дівчаток. Незабутні роки! А до колодязя – кілометрів десять: пішкидралом, по жарі – той собі драйв. Джерело, воно тоді ще відкрите було… аж поки у дев’яносто другому, – перескочив він думкою; глянув на Фрухта. – Краще ви, Іване Іллічу, у мене погано виходить.
– Я не проти, – кивнув той. – Так от, колодязь Балакучий – історична пам’ятка, за чумацьких часів викопаний. Це – факт достовірний, бо згадка про нього у літописах сімнадцятого сторіччя є. Перша його таїна – він кам’яний. А це – дивина, бо джерела у ті часи обкладали виключно цямринами. А друга таїна – води у ньому немає, і ніколи не було…
– То навіщо? – витріщився Сокіл.
– А ніхто і не знає, – встряв Гаврищак. – І хто збудував – невідомо.
– І це правда, – кивнув Фрухт. – Інформація відсутня і літописи мовчать. А от історія пана Шубіна, яка сталася у тисяча дев’ятсот дев’яносто другому – третя його таїна. Пан Шубін… він у ті часи директором місцевої гуральні був, мав лиху вдачу і славу чоловіка жорсткого, амбітного, вирішив побудувати у степу гольф–клуб – з трав’яними полями, басейнами, ресторанами. «Шубінський райок», так би мовити – щоб на всю країну гримів, і поза нею.
Так от, приїхав він до колодязя. Не сам, з архімандритом тутешнього монастиря – щоб землю освятити. Вони удвох до джерела пішли, а охорона поодалік чекала. І то сказати – що у степу може статися? Як потім розповідали, Шубін спочатку слухав наставляння архімандрита, бо таке правило. А потім вони удвох до землі припали – чи то молилися, чи у колодязь заглядали. От і… – Фрухт кашлянув, – більше їх не бачили.
– І куди ж? – стріпнувся Сокіл. – Може, вкрали?
– Навіщо? – хмикнув Гаврищак. – Та й як? Охоронці – чисто звірі.
– Хорор якийсь, – прошепотів Сокіл, зиркнув на Фрухта. – А ви, що про це думаєте?
– Не бог забрав, – мовив той. – Колодязь.
– І що він? Не з’їв же? Може, впали? – поїжився Сокіл; підхопився пішов до карти. – І де він, колодязь? Чому Балакучий?
– Бо, як припасти до нього, можна почути, як він булькоче – бурмоче щось, – мовив Гаврищак. – Слів не розібрати, тільки… буль–буль–буль.
– А поглянути? – загорівся Сокіл. – Бо диво.
– Ніяк, пане, – позіхнув Фрухт. – Джерело закрили, вкрили сталевою кришкою.
– І як же вони виберуться? Шубін той, архімандрит? – скинув брови Сокіл.
– Не переймайся, друже, про все подумали, – Гаврищак плеснув у стакан квасу. – У колодязі, зсередини, кнопка є: натискаєш – кришка відкривається.
– Оце діло! – усміхнувся Сокіл; перевів погляд на мапу: – А іще?
– Багато чого, – посміхнувся Фрухт. – Наш край на дивину щедрий. Узяти хоча б Мокре поле – те, що лежить у яру, поруч із дорогою. Перша лиха згадка про нього датується вісімнадцятим сторіччям – вона, як на мене, найдивовижніша. Це – історія кримінальна: вбивство жінок, які зело у полі збирали. Слідчий писар того часу написав у звіті, що злодії стріляли з дальнього лісу і було їх багато, бо лікар з кожного тіла витяг не менше шести куль. А іще, приписав, на донцях куль були позначки: він їх змалював і додав до опису…
– Ну, це – не диво, – хмикнув Сокіл. – Певно калібр або клеймо, я такого багато бачив…
– Може, – кивнув Фрухт. – А я, все ж, розкажу – раптом не бачили. Так от, ті позначки, що на донцях кожної кулі були – числа З і 42. А іще – зірочки…
– Зірочки? – сторопів Сокіл. – Не може бути Це ж калібрування зброї часів Другої світової. Чи знову – байки?
– Ні, правда, – мовив Гаврищак. – Ми теж спочатку думали – вигадка. А експерти довела: папір і чорнило тогочасні.
– Ну… не знаю, має бути розумне пояснення, – засперечався Сокіл, – логічне, зрозуміле. А балістична експертиза, що каже?
– Нічого, – посміхнувся Фрухт. – Бо у справі лише малюнки: ні куль, ні гільз. А от іще історія. Вона сталася у тисяча дев’ятсот тридцять третьому: загубилися діти, дванадцять душ, чорницю у полі збирали. Куди поділися – ніхто не знає. І в офіційних документах інформації – чуть: збирали і пропали.
– Може, це – місце аномальне? – поїжився Сокіл.
– Та, начебто, ні, – мовив Гаврищак, – поле як поле, широка низина з квітучим травостоєм. Місцеві там чорницю збирають і гогоз. Ми торік геологічну розвідку проводили… – позіхнув він. – Пусте! Ні нафти, ні газу, лише товтри – залишки морських рифів. От уяви! – зашепотів. – Тут колись древні моря були, океани! Тю, забув. Я ж скелелазів викликав, щоб дорогу оглянули. Думав, знайдуть щось – дивину якусь. Я в кіно бачив – міст невидимий через прірву перекинений, а ніхто не помічає. Мав же цей лось звідкись вистрибнути?
– І що? – насторожився Сокіл.
– Дарма! – позіхнув Гаврищак. – Тільки час згаяли. А от на Мокрому полі таки надибав: я там камери спостереження понатикав, щоби простір контролювати. І побачив. І ти глянь... – він підхопився, пішов до лаптопу; пробіг пальцями по клавішам.
На екрані з’явилася картинка – ніч, широке поле, лісок, рухливі вогники.
– Ото – дорога, автомобілі, фари. А це, зараз… – вони побачили у темряві яскраве миготіння, потім – спалах, затим світло пропало.
– Дві хвилини, – глянув на годинник Сокіл. – І орієнтири є, і координати. Маємо іти…
– Куди? – витріщився Гаврищак.
– У поле, – тикнув той у екран. – Відповіді там: про ліс, про кулі... Ти зі мною?
– Авжеж, – кивнув Гаврищак.
– От… заждіть, пане! – підскочив Фрухт. – Куди? Ніч скоро. А давайте завтра, вранці – тільки сонце зійде. І на тверезу голову…
– Яке сонце? – розсміявся Гаврищак. – Що ви, Іване Іллічу! П’ята година, день. Ще трохи – вечір. А вже потім ніч.
– А я про що? Ніч! – заметушився той. – Що, як біда – не людська, не божа? Звідки нам знати, хто засвічує? Навіщо?
– І що може статися? Поле… – уперся Гаврищак. – Все, годі, пане Фрухт – не на війну ж. Зробіть добру справу, по дружбі – спакуйте рюкзак швиденько. І іще, – зирнув сердито, – я не передумаю.
– Я вже зрозумів, – поїжився старий. – То… побіжу? Бо рюкзак, те–се.
– Біжіть, – кивнув Гаврищак. – Виїзд о двадцять другій.
Вони погрузили спорядження у авто і рушили. Водій – молодий, кремезний чолов’яга, час від часу стривожено споглядав на хазяїна.
– І чого? – не стерпів Гаврищак, коли вкотре упіймав його погляд.
– Нащо, Леоніде Захаровичу, проти ночі? – випалив той.
– Не трясися, – хекнув Гаврищак. – Не на Джомолунгму. Глянемо – що до чого, і назад.
– Треба було хлопців взяти… – не відступав той.
– І поліцію, і швидку, – пирснув Гаврищак. – Все, гальмуй. На місці.
Вони вийшли із авто. Гаврищак потягнувся, вдихнув широко:
– От же ж диво! Таке повітря! Легке і чисте, і чаполоччю пахне…
– М’ятою, – підказав Фрухт.
– І нехай, – відмахнувся той. – Прилади нічного бачення де?
– Прилад, – мовив старий, – бо один. Я, як розсудив? Буде два – розійдетеся, не дай бо, загубитися. А так: один – із тепловізором, попереду, а другий – слідом… І не відстає.
– Ну, ви, Іване Іллічу! – зітхнув Гаврищак. – Тактик. Гаразд, нехай один. Прилад – для Сокола, бо я це поле як свою хату знаю. Гайда! – закинув рюкзак на плече. – А ти чекай, – наказав водію. – І гляди – не турбуй нікого. Ми швидко.
– Як скажете, – кивнув той. – Але, через годину…
– Затям, Миколо! – рикнув на нього Гаврищак. – Наказ командувача не обговорюється. А то… – чиркнув долонею по шиї.
Вони зупинилися біля лісу. Гаврищак скинув рюкзак, глянув на годинник:
– Час, – прошепотів.
– Еге, – кивнув Сокіл. – Треба б гукнути… щоб почув.
– Хто? – витріщився Гаврищак.
– Той, хто відчиняє двері, – позіхнув Сокіл.
– Ну, гаразд, – погодився Гаврищак; загорлав щосили: – Агов! Ти де? Озвись!
– Як можна, пане? – забурмотів Фрухт. – В ночі, горлати. Темрява! Бозна–що розбудити можна.
– А чого ж вона? – видихнув той, завмер: бо попереду, серед поля, палахнуло світло. – О! Ба? Почув.
– Заждіть, пане, – заметушився Фрухт, – треба ж прив’язатися. Одну хвилинку, мотузи дістану…
– Гаразд, вв’яжіть, – погодився Гаврищак, – з мотузами надійніше.
Старий обв’язав їх рятувальними ременями, кінці закріпив на березі. – Готово! – мовив вдоволено. – Намертво прив’язав, чорта лисого відірве. І іще: увійти треба разом – щоб світами не порозкидало.
– Тю! – сіпнувся Гаврищак. – Ми ж не у космосі…
– Байдуже, – відмахнувся старий. – А ще краще – пліч-о-пліч: щоб – ні по світах, ні у часі…
– От ви ж, Іване Іллічу! – задихнувся той. – Нащо лякаєте?
– Це не ляки, пане – знання, – випалив Фрухт. – А іще – мовчіть у світлі. Бо як скажете – пам'ять втратите.
– Ну все, годі, – буркнув Гаврищак, потягнув за собою Сокола. – Гайда! Бо ще трохи і – ночі кінець.
Вони потьопали до жовтого світла, зупинилися.
– Ти це бачиш? – прошепотів Гаврищак.
– Авжеж, – випалив Сокіл. – Не сліпий.
У ліловому небі палахкотіло червоне сонце; рожеві хмаринки немов пухнасті баранці, неквапливо пливли удалечінь. Попереду, скільки бачило око, плескалися чорні брижі – блискучі, грайливі. На березі, під високою пальмою, сидів чолов’яга – нестарий, товстий, рудовусий.
– О! Хлопці! – озирнувся він.
– А ви, дядьку… хто? – стріпнувся Гаврищак, вчепився руками в мотуз. – З якого світу? Бо – сонце і море…
– Океан, – виправив той. – Я – Сторожук, а це – мій світ, особистий косм. Він хоч і малий, але безмежний. До того ж, вміщений у великий всесвіт – пузирчастий і багатовимірний.
– Оце так–так, – хмикнув Сокіл. – Пузирчастий. Це як?
– Це складно, – чухнув вусань потилицю. – Треба бачити. Він – наче гірлянда із кульок, і пливе у безкрайньому космосі.
– І у кожній кульці хтось живе? – глянув удаль Сокіл.
– Еге, – кивнув Сторожук. – Але – і незаселених світів багато.
– А люди? – примружився Гаврищак. – Є?
– А я хто? – хихикнув той.
– Хто ж вас знає: може і людина, а може і...
– Гаразд, – відмахнувся Сторожук. – Нащо припхалися?
– Бо світло, – махнув Гаврищак рукою. – До того ж, питань багато, а відповідей – нуль. А іще – лось… Ви у курсі?
– Це Бодя, – посміхнувся Сторожук, – його всі тут знають. Він у лісовому світі живе. Мандри полюбляє, стрибки крізь просторові щілини. Екстремал. То, що з ним?
– Помер, – видихнув Сокіл. – Стрибнув на авто.
– От… – вилаявся Сторожук. – А я попереджав: не проскочиш, бо завузька… А він, впертий опецьок, кривлявся – охолонь, не жени! От і дострибався, клоун рогатий. Ну нехай, як зустріну…
– То він живий? – сторопіли хлопці.
– Авжеж! У нас так просто не мруть, живуть довго, – Сторожук підвівся, пішов до дверей. – Нащо ж помирати? Життя одне.
– І як ви це робите? – поцікавився Сокіл.
– Легко. Як занедужаємо – згадуємо юність. От де лафа! – позіхнув Сторожук. – Здоров’я – фонтаном, і все навкруж – суцільний фарт. Так і омолоджуємося, оновлюємося, значить: повертаємося до початку – до відправної точки. А далі – по колу: юність–молодість–зрілість. До старості не доходить. Буває, звичайно, як у Боді… Тоді йдемо до бога: сідаємо навпроти, жаліємося – так–то і так.
– То він видимий? – завмер Гаврищак.
– Авжеж. Як ти, як я… – посміхнувся Сторожук.
– І який? Старий, з бородою? – витріщився Сокіл.
– Звичайний, – кивнув Сторожук. – Хоча... діти дідом звуть.
– Брешеш! – випалив Гаврищак.
– От і побалакали… – зітхнув вусань.
– А до моря, можна? – глянув вдаль Гаврищак.
– Океан, – поморщився Сторожук. – Прошу, ідіть – не зачинено. Тільки попереджаю: як ввійдете – вороття не буде: тут залишитеся, назавжди. Такий закон. Не я так вирішив – всесвіт. А і то правда, чого вештатися? Зайшов – живи.
– І неправда це, – спалахнув Гаврищак. – Людина народжується вільною. А всесвіт ваш, трясця йому… звідки він знає що–кому треба?
– Може і так, – мовив Сторожук, – але не тут.
– А у океані злі істоти є? – потягнувся очима Сокіл.
– Та ні, – обернувся до води вусань. – Я не створював. Навіщо? З ним же, потім, жити треба – а як, коли воно зле. Хоча, може, десь вглибині, у пітьмі ховається. Точно не моє – чужа вигадка або фантазія.
– А чому він чорний, океан ваш? – глянув косо Гаврищак.
– Якщо чесно, не знаю. Може, структура чи хімічний склад. Він, спочатку, звичайним був – прозорим і блакитним, а потім взяв і… змінився. А нехай, я не проти. Це ж природно – еволюція різновидів, мутації, метаморфози. Ех! Що вода! Ви на небо гляньте. Я його сам створював. Небо одне, а сонць – два! Біле іскристе і Червоний карлик. Червоний онде… – повів очима вбік зірки, – а Біле згодом зійде. Спить зараз, – пирснув Сторожук, – діти так кажуть. Я ці зорі під час мандрів побачив, у Веселковій галактиці. Так от, моє Біле втричі більше за Сонце. А як зійде… – заплющив він очі. – Осяяне видовище! Усе довкруж стає пурпуровим із золотими спалахами, наче феєрверк, а потім – веселковим. І вирує, і вирує – як живе, – він позіхнув, відкрив очі, поплентався до води.
– То ви бог? – крикнув навздогін Сокіл. – Бо сонце і небо. І океан.
– Може… – кивнув той, сів на пісок. – Напівбог чи… божок.
– Як гадаєш, – прошепотів Гаврищак, зирнув на Сокола, – він хворий чи дурня клеїть?
– А сам, як думаєш? – поїжився той.
– Бреше як пира… а ми і вуха розвісили. А скажіть, дядьку, ви про дітей згадували – вони де?
– Тутечки, – озирнувся той. – У різних світах живуть. Якщо хочете побачити – заходьте.
– Та… – відмахнувся Гаврищак. – Іншим разом.
– Еге ж, у вас справи, – хекнув той. – А давайте, ось як зробимо: ви ідіть, зробіть усе і ворочайтеся. Я вам всесвіт покажу, світи різні…
– І загубитися тут навіки? А Землю через ілюмінатор бачити? Ні… – похитав головою Гаврищак.
– А давайте інакше, – підскочив вусань, югнув до них. – Залиште щось на згадку – запальничку чи олівець, дрібничку якусь. А коли лихо станеться – хвороба чи смерть, згадайте про залишене… Тіки згадайте! Враз тут опинитесь, у цьому всесвіті. То що, вговорив?
– А! Нехай, я згоден, – кивнув Сокіл; зняв з руки годинник, простягнув Сторожуку. – Годиться?
– Авжеж, – зрадів той, схопив годинника. – Ти ба! Командирський, іменний. Ну, а ти? – зирнув на Гаврищака.
– Я ні, – покривився той, – бо скупий. До того ж, знавець усілякого шахермахерства. Спочатку – дрібничку, а потім і душу витягнете. От скажіть краще, тільки чесно, як ви тут опинилися?
– Чесно не скажу: бо… давно було, – поїжився Сторожук. – Пам’ятаю лише: висадилися ми на Генуї – планеті–гіганті альфа Ліри; дослідницька експедиція, тридцять астронавтів. Перша розвідницька група – військовий десант: семеро мужиків – і я серед них. От… стоїмо у пітьмі, ліхтарі на шлемах. У яскравому промені бачу млисту рівнину і дерево – безлисте, корчасте. «Ну от, хлопці, – мовив капітан у навушниках, – із побаченням вас. Сам Беліял…» – він замовк, бо дерево відкрило око – воно палахнуло червоним…
– Ні фігасі! – випалив Гаврищак. – Це ж монстр, Просторовий Жах. Я їх бачив – перебачив…
– Де? – стріпнувся Сторожук.
– У грі… зараз і назву згадаю. Щось про зогернів і піратів. Офігенне м’ясорубище! Я тільки до третього рівня… І чого? – зчервонів він. – Звичайна реальність, у якісному аніме. Хтось побачив, і… Проїхали! То, кажете, із майбутнього? А з якого сторіччя?
– З двадцять восьмого, – хмикнув Сторожук.
– І скільки вже тут? – поцікавився Сокіл. – Не секрет?
– Не секрет, – усміхнувся той. – Зараз порахую. Сім разів оновлювався, плюс – час тут тече повільніше… Років шістсот, із гаком.
– Плутана арифметика, – покривився Гаврищак. – Шістсот років прожили і у двадцять першому сторіччі опинилися?
– Сам дивуюсь… – позіхнув Сторожук. – Може, у петлю часу вскочив. Або у часову щілину.
– А у нашому світі таке є? – завмер Сокіл. – Щілини чи петлі?
– І щілини, і петлі: узяти, хоча б, Балакучий, – згадав Сторожук. – На перший погляд – колодязь, а на ділі – портал, точка відправлення. Вказуєте місце, час прибуття, додаєте спогадів і… летіть собі, алілуя!
– А із танком? – випалив Сокіл.
– І навіщо? – витріщився Сторожук. – Збагніть, хлопці, Балакучий – не споруда, елемент світового розуму… А ви – із танком.
– Бо війна, дядьку, – встряв Гаврищак, – не до сентиментів. Люди гинуть, а ви... Добре вам, божкам – живете, лиха не знаєте.
– Льо–онько! – почули вони раптом голоси ззовні. – Озвись! Ти де?
– Тю! Це ж друг мій… – обернувся Гаврищак, – Шуляк Олекса. Упізнаю його голос. Ми з ним у одній школі вчилися, потім – у технікумі. І воювали – разом, під Водяним. Зараз він – начальник обласної поліції. Весь час когось шукає, отака карма.
– То поклич… – усміхнувся Сторожук, – нехай зайде. Дружна компанія – завжди свято.
– Не зараз… – мовив Гаврищак. – Є важливі справи.
– О! Вже забув. То вас до колодязя? – глянув Сторожук на Сокола. – А не лячно, бо – ніч…
– Годі, – обірвав його Гаврищак. – Врубайте телепорт.
– Ну, як хочете… – посміхнувся вусань, загорлав щосили: – Агов, зле поріддя! Ану, тягни до колодязя! І гляди мені… – погрозив пальцем.
Їх трясонуло, смикнуло, потягло в ніч.
Зупинило раптом.
– І де ми? – озирнувся Гаврищак. – Суцільна ж темрява. От… не сподобався мені цей Сторожук, бо від нього чортом тхне.
– Сірники є? – обірвав його Сокіл.
– Зараз, – замацав Гаврищак по кишенях; витягнув запальничку, черкнув кресалом. Світло–жовте полум’я освітило ніч, землю, колодязь. – Ти диви! Балакучий, – хитнув головою убік джерела.
Звідти, з середини, хтось шкрябнув по кришці: вона вискнула наче переляканий птах, відкрилася. З люку поповзло голубувате світло, замерехтіло у темряві. Сокіл зазирнув у колодязь, побачив стіну, металеву драбину.
– Глибокий, – прошепотів.
– Глибокий, – кивнув Гаврищак. – Дванадцять метрів, двадцять три поперечки. Ану, зажди… – зирнув він на Сокола. – Ти у це віриш? Що колодязь – портал, елемент розуму?
– Сам поглянь, – кивнув той у світло.
– І чого? – зазирнув Гаврищак.
Простір усередині роздався: зникли кам’яні стіни, а металева драбина просто зависла у повітрі.
– Бляха–муха! – сіпнувся Гаврищак, витріщився на Сокола. – Ти про що згадав?
– Справа є… Маю повернутися туди, де під час бою танк мій підбили. Водій і навідник загинули, а мене поранило. Ти збагни, Льохо… – зашепотів він; обличчя його зблідло, очі потемніли. – Треба ситуацію виправляти, хлопців рятувати, бо така нагода раз у житті випадає.
– Ти серйозно? – скривився Гаврищак. – Це ж усе… несправжнє, гра уяви. Я не впевнений, що воно – тільки твоє минуле. До того ж, я чув, повертатися у пройдешнє небезпечно – можна щось змінити і… Забудь! – рубонув він рукою. – Роби як треба.
У колодязі з’явився танк – наче випірнув із серпанку, завмер на пагорбі. Під ним – далеко унизу, біля розбитої бетонки, замаячила будівля із прапором на даху. Поруч – два танки з орлами на башті, і старенький бус.
– Готово, – прошепотів Сокіл; метнувся до драбини, посунув сходами униз.
Кришка на башті відкрилася, звідти виглянув чолов’яга – у шоломі, сірому комбінезоні; він скинув очі догори. – Здоров був, каптане! – крикнув здивовано.
– Привіт, Ковальчук, – відізвався Сокіл, зістрибнув на башту. – Ну, як тут?
– От… – промимрив той, втупивши очі у сходи. – А це?
– Потім поясню, – буркнув Сокіл.
– Друже! – позвав його Гаврищак зверху. – А я?
– Не смикайся, Льохо, – озвався той, – це – моя справа. До того ж, я безсмертний. Не забув? Як не у цьому, у іншому світі перетнемося. Тільки б у щілині не застрягти…
– І не мрій! – загорлав Гаврищак. – Я тебе з–під землі дістану!
– А це – добре, – махнув рукою Сокіл, поліз у люк.
Кришка над ним закрилася. Видіння зникло. Світло погасло.
Гаврищак сповз на землю, привалився спиною до оголовку; озирнувся: побачив вдалині вогні фар. «Он і… їде хтось, і не один. Може, Шуляк із хлопцями? – примружився. – Та ні. Навряд чи: звідки б дізналися, що я біля колодязя? Може, хтось підказав?» – майнула думка. – Може, – мовив він, потягнувся очима. «Таки так, мчать до колодязя. Зупинилися, повиходили: стоять, радяться».
Він побачив людей у світлі фар: вони кремсали пітьму променями ліхтарів; а потім двоє рушили до нього. Зупинилися неподалік, і він почув голос Шуляка:
– Льохо! – позвав той сердито. – Ти де?
– Тут! – підвівся Гаврищак, махнув рукою.
– Живий! – скрикнув Фрухт, помчав назустріч. – Хвала богу, Леоніде Захаровичу! – загорлав набігці. – Така вдача, живий! От же ж… бісова сила, схопила і не відпускала. А я тягну–тягну… та де там! Ну, нарешті! – обійняв він Гаврищака.
– І чого? – мовив той засоромлено. – Нічого ж не сталося, живий я. І здоровий.
– А як здоровий… – попрямував до нього Шуляк; зупинився, глянув сердито.
«Чортом дивиться – сварити буде... – здогадався Гаврищик; шморгнув носом. – І маму згадає, і всіх скопом».
– Ну, і чого? – процідив той крізь зуби. – Мовчиш, наче… недоумок. А приятель твій, де?
– На війні. Не повіриш, Лексе… – затараторив Гаврищак, – колодязь – не колодязь, а космічний розум. А Сокіл – у пройдешньому: хлопців виручає.
– А ти ж чого? – обірвав той. – Невже злякався? От послухай, Льохо… – зашепотів хрипко, – припини з потойбіччям гратися, з чаклунами – відьмами. Нащо тобі тії зорі, світи, галактики? Вони ж – химерні, вигадані: начебто є, але немає. Світять, а померли…
– Смерті немає, – буркнув Гаврищак, глянув у колодязь, – так «Ференц» казав. Просто… людина зупиняється – від кулі чи хвороби, або – час вийшов. Усі чешуть далі, а він – ні: залишається у минулому.
– І чого згадав? – хмикнув Шуляк. – Серед ночі… «Ференц» загинув від кулі снайпера – жінки, до речі. Як її… «Кіра»?
– «Кіра», – хитнув головою Гаврищак.
– От вона – правда, бо війна, а ти кажеш… Хай йому лихо, хто її розпочав, – сплюнув Шуляк, озирнувся. – То колодязь відкритий?
– От, ти, їй бо! – пирснув Гаврищак. – Я ж кажу, Сокіл повернувся у минуле, бо колодязь – точка відправлення, – він глянув на Фрухта. – А що, Іване Іллічу, мобільний із вами?
– Авжеж, – кивнув той, витяг телефон із кишені. – Ось… як треба.
– От, ви, ж… золота людина, – вихопив Гаврищак телефон і шпурнув у колодязь.
– І навіщо? – сторопів Шуляк. – З ким говорити збираєшся? Зажди, не кажи –сам здогадаюсь. А того ти не знаєш, Льоне, що заслінку вранці задрають.
– І нехай, – відмахнувся той. – Кому треба, той…
– Не подзвонить він, бо у комі, – випалив Шуляк. – Вже три тижні – між небом і землею. Лікарі кажуть, справи кепські: не сьогодні–завтра…
– Не помре, – випалив Гаврищак. – Він безсмертний.
– Отакої! – сіпнувся Шуляк. – Цього я і боявся…
– Ану, зажди… То ти кажеш – у комі? – застиг Гаврищак. – І три тижні? Ні-і! Ми ж з ним і пили, і їли… і ручкалися. Звичайна людина – не привид. От скажіть, Іване Іллічу… – підштовхнув він Фрухта.
– Свята правда! – кивнув той. – Живий, не мертвий.
– Ну… не знаю, – поїжився Шуляк; повернувся, пішов до авто; зупинився, спитав, не озираючись: – Ти зі мною, чи як?
– Авжеж! Будь другом, підвези, – смикнувся той слідком.
– От… чортило, ти, Льохо, – обернувся той. – Маніпулюєш людьми – як ляльками. Взяти, хоча б, Івана Ілліча: немолода людина, втомлена роками – міг би відпочивати. Так ні – стирчить у полі. А я? А хлопці?
– І неправий, ти, Лексе, – скипів Гаврищак. – Я не звав, і заборонив кликати. Міг би й сам… без помоги.
– А як ні? – скинувся той. – От скажи, балаболе, де твій рятувальний ремінь? Ну, де?
– І до чого тут пояс? – покривився Гаврищак, замацав руками. – Ну… пропав, загубився десь. Валяється…
– От і ні! – загорлав Шуляк. – Не валяється – у повітрі: висить і звивається, наче… тьху–тьху!
– І чого? – заблимав очами Гаврищак. – Невже, правда? – зирнув він на Фрухта: той кивнув. – Ну… це і зовсім. Мабуть, Сторожук…
– А це хто? – витріщився Шуляк. – Ні, не кажи… краще вранці, – потягнув Гаврищака до авто; обернувся, крикнув голосно: – Дякую, хлопці! Вибачайте. Усі вільні. По конях!
– Як таке сталося, Іване Іллічу, щоб у комі – і серед людей? – Гаврищак потягнувся у кріслі, глянув на старого: вони сиділи у просторій вітальні біля відкритого вікна. – Годі вже… – шикнув на Килину, яка розправляла ковдру біля його ніг, – свята Тереза!
– От неправі ви, – захитав головою Фрухт. – Не можна так із жінкою. До того ж, вона – дитина, ще й вісімнадцяти немає…
– Вона не жінка – бойова одиниця, – мовив Гаврищак. – Має жити за законами військового часу, бо в країні війна. А чоловіків розглядати з позиції – ворог чи друг. Годі про неї… краще про Сокола.
– А що Сокіл? – позіхнув Фрухт. – Людина, він, правильна, справу свою знає. Я з ним згоден: не можна друзів кидати. З ким тоді жити? Бог у власному космі? – перескочив думкою.
– Еге ж! – зашепотів Гаврищак; завовтузився у кріслі. – Сам усе створюєш – від води до… будь чого. І завжди молодий. І безсмертний.
– Тю! – пирснула з–за дверей Килина.
– Цить! – обірвав її Гаврищак. – Іч, нахаба, підслуховує.
– А чому ви відмовилися? – поцікавився Фрухт.
– Бо скупий, – випалив той, зчервонів. – Годинника пожалів…
– Та годі вам! – відмахнувся Фрухт. – Не скупий, ви, нітрохи. То… через війну?
– Через неї, – кивнув Гаврищак. – Хто в країні залишиться, як усі по світах розбредемося?
– Здоровенькі були! – ввалився у вітальню Шуляк. – Каву п’єте і по гущі гадаєте?
– Що із колодязем? – обірвав його Гаврищак. – Закрили?
– Ще ні, – повалився той на стілець біля столу. – От, чекаємо: раптом з потойбічності сигнал прийде? Килино! – гукнув голосно. – Принеси, люба, смачненького: цілий день на ногах – хоч би хто… – підморгнув дівчині. – Телефону не знайшли; щоправда – не дуже й шукали. Я заборонив у колодязь спускатися – у «цейс» дивилися.
– Та, ні… – махнув Гаврищак рукою, – не повернеться він, у новий світ піде. Я б так зробив, а він – розумніший за мене.
– Тому і чекаємо, – хмикнув Шуляк; завмер, прислухаючись. – Хтось це чує? Телефон, наче… – заворушив папери на столі. – І як знайдеш – такий безлад…
– Це – не безлад, чоловічий лад. Краще шукай, там він, – потягнувся Гаврищак. – І гучний зв'язок зроби…
– Привіт, Льоне, – почули вони голос Сокола: він лунав здалеку, тихо. – От… знайшов телефон. Класна ідея, ти – голова. Докладаю: ми на місці. Нас тепер троє. Але я знаю шлях… – він замовк. – До речі, світ я назвав твоїм ім’ям – Льонька. Отака новина. І ще, друже, є прохання до тебе – подзвони моїй мамі, розкажи їй про все. А іще скажи, що навідаюсь до неї, тільки–но щілину між світами знайду. Бо всесвіт, таки, не відпускає. Тю! Телефон розрядився…
– От ти ж! – підскочив Гаврищак, заметався по кімнаті. – Зажди, друже! Я зараз… тільки одягнусь. І акумулятор, і батарею сонячну… Килино, ну де ж ти? – позвав сердито.
– Облиш, – позіхнув Сокіл. – Сам щось вигадаю … або світ дасть. І ще: я у тебе запальничку поцупив, випадково. То сподіваюсь, зустрінемося якось?
– А це – добра новина! – загорлав Гаврищак. – Бо я…
– Скупий? – засміявся Сокіл, зв'язок пропав.
– Не скупий я! Не скупий! – закричав Гаврищак.
– Все. Не чує, в зоні недосяжності, – позіхнув Шуляк; піднявся, заходив по кімнаті. – Що він про світ казав? Льонька? Ну, нехай! Не Париж чи Ріо–де–Жанейро, але теж… непогано, – підморгнув Гаврищаку. – То я люк не закриваю?
– Авжеж, – буркнув той. – Ти ж чув: вхід через колодязь. А скажи, Лексе, як ти мене знайшов? Коли ми із Соколом біля колодязя…
– Я голос почув, – мовив Шуляк. – Він сказав – тягни до Балакучого. От і... Піду, – потьопав до дверей, зупинився. – Мене от що муляє… як він у комі – і у нашому світі? – глянув пронизливо на Фрухта.
– Питання складне, – поїжився той. – Я думаю, мета. Бо інакше – ніяк: ледь живий… А іще – воля.
– А наука, що каже? – не відступав Шуляк.
– А наука говорить, що людина складна. В ній не тільки людське є… багато чого іншого, про що вона і не знає. І від бога є, і від… – старий позіхнув.
– А у мене є? Мета чи воля? – спитав Гаврищак. – Чи воно тільки у декого? Як у Сокола, приміром…
– У всіх є, – кивнув старий, – кожен має. І ви, і я. І лось…
– От же ж, Іване Іллічу, – засміявся той, – ви як скажете... Може, вам час у інший косм, у чужий вимір? Ви б там багато чого навигадували…
– А нехай, я не проти, – посміхнувся той. – Хатинку випрошу, садочок, річечку… Але як?
– Отакої! – хихикнув Гаврищак. – А мобільний ваш… забули? Він у тому всесвіті. От і значить, ви – його пожилець, і для вас там світ заброньований.
– А і справді, – підхопився Фрухт.
– Та, заждіть, ви… – обірвав їх Шуляк. – Той світ, цей світ! Голова обертом! Ви, допоки, в цій країні живете, а у ній – війна, люди гинуть… От скажіть, пане Фрухт, чому усяка воронь в нашу країну пре? З віку у вік… і спокою немає.
– Е, пане Шуляк! Це історія давня, від дідів – прадідів, – позіхнув той. – Її мало хто пам’ятає. Переказують, що Бог, створивши Землю, облюбував і для себе мальовничі місцинки – теплі, затишні, з добрими людьми. І так сталося, що і Україна – серед обраних місць була. От і… це ж зрозуміло: всі до Бога хочуть, якнайближче.
– А він? – примружився Шуляк. – За нас чи проти?
– Складна це справа – народ обирати, – позіхнув Фрухт. – Я б не вагався – наш народ обрав: і меч захисний подарував, і труби ієрихонські. І воїнство небесне навкруги поставив. І ворогам попуску б не давав.
– До сьомого коліна, мать їх… – рубонув Гаврищак долонею.
– От ти ж, який добрий, – покривився Шуляк. – Рід тут до чого?
– А до того, – захрипів той, – що від вогненного звіра янголи не родяться. Так моя мати казала, а до неї – її мати…
– То, ти, значить, архангел? – хмикнув Шуляк. – І знамено в тебе?
– Не у мене, – позіхнув той. – У Сокола. Він тепер за архангела. Зі штихом і знаменом. Ну, а я… пізніше буду.
|
|
|
|
Время приёма: 14:28 14.10.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев