14:16 01.11.2020
Вітаємо переможців!
1 Сокира au001 Домовик
2 Дракотик au003 Златопілля
3 Птиця і Фантом au005 Білим по білому


16:22 28.10.2020
Поступила в продажу книга "Зiркоходи". Поздравляем авторов и читателей с этим событием.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 55 (осень 2020) Фінал

Автор: Балацька Віра Количество символов: 29780
Конкурс № 55 (осень 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

au010 Тиша і пасторальки


    

    1.
    – Ти аспірин купив? Ну от, а я ж нагадувала! І де я його тепер у цій глушині візьму, коли тут навіть аптечного пункту немає? А оте біле курчатко вже надулося – он, помилуйся, сидить під тином, навіть воду відмовляється пити, я вже мисочку підсунула до самісінького дзьобика. А я ж сімдесят гривень за нього віддала... Ну, чого ти мовчиш, я до тебе звертаюся, га?
    
    Взагалі-то, на Гальку сердитися не хотілося. По-перше, Іван уже давно звик до оцих її раптових “спалахувань”, а по-друге, її по-людському можна було зрозуміти. Сама з інтелігентної родини, корінна городянка – і раптом опинитися в цих Розгайцях. А тут не те, що гарячої води у крані не було – тут навіть туалет стояв не в дворі, а далеко, аж за городом. І чоловік вже з острахом очікував того часу, коли настане осінь, почнуться дощі і ту тонесеньку стежину до “місця роздумів” між рясним картоплинням зовсім розмиє, перетворить на суцільний брудний слалом.
    Втім, дружина пошуміла трішки, та й заспокоїлася. А що робити – так, закинула доля в село! Але хто ж винний? – Можна сказати, що й вона сама. Якби ж не нагальна потреба доглядати за хворим батьком... А віддавати буркітливого діда до будинку престарілих Галя відмовилася навідріз. Усе ж таки, практично єдина рідна людина у світі – і матір, і обидва брати померли ще тоді, коли вона була дитям (раптово і одночасно — маршрутка під потяг потрапила). І батько сам-один доводив доньку до пуття – і у школі вивчив, і в інституті, і навіть роботу допоміг знайти.
    Справді, такого хорошого татуся (та й тестя) ще пошукати: і слова лихого не сказав, і навіть сім’ї нової не створював, неначе жив з часів тої трагедії тільки власною єдиною дитиною. І такого – в притулок? Та він там і голодуватиме, і в брудному ходитиме, а що вже казати про його звичку постійно диміти “Примою” без фільтру! А в однокімнатній, хай і хорошого планування і метражу, квартирі вчотирьох, та ще коли дідусь потроху забуватися почав (ночами прокидався та голосно співав щось під носа), стало ой як тісно... А дорослий син уже разів десять натякнув, що хоче створювати сімю. А де ж той студент, хай і підробляється в “Макдональдсі”, грошей на зйомну квартиру візьме?
    От так і вирішили – віддали квартиру синові. А на заощаджені кошти придбали хатинку в селі, та й заселилися утрьох.

    
    Щоправда, сільце виявилося зовсім убогим – наче й не так далеко від міста, але ні залізниці, ні траси неподалік, ще й автобуси з райцентру не ходять. Хутір якийсь, а не село; от лише, що велике. Але більшість дворів не заселені, буряном та густою бузиною позаростали – що поробиш, колгосп луснув, то молодь і не затримується тут. Здається, і населення в основному вже з пенсіонерів складається...
    А з іншого боку подивитися – повітря ж тут таке чисте, навіть натяку на автомобільний смог немає. А поряд – ліс з ягодами-грибами, і власна грядочка є, і кури вже бігають. Можна ще тримати свиню чи навіть корову – чим не підтримка до скромної водійської пенсії? Та ще й буде тепер, куди внуків запрошувати, як ті з’являться!
    До того ж, ціна у хатинки була більш ніж помірною. Та й будівля сама нічого – три світлі кімнати, лазня у дворі (простенька, та все ж), плюс садок чималий. Іван попрохав був сина в інтернеті пошукати та порівняти – та зовсім мізерну ціну за їх хату просили! Мабуть, через те, що місця віддалені. Але для їх скромних статків – чого іще потрібно?
    
    ...От тільки місяць уже пожили, а Галька не переставала сердитися. Жінці тут було страшенно скучно. Йому, Іванові, ще не так – він часто сідав на велосипеда та крутив через ліс двадцять кілометрів до дороги – а там і маршрутки вряди-годи, і авто спіймати можна. Заховає свій транспорт у ліщині, та й виходить на трасу – хто побоїться підкинути до міста одинокого діда? Ось так і торгував собі, і пенсію з картки знімав...
    А брати з собою до райцентру дружину не міг. Для її артриту такий шлях був затяжким, та й батька самого боялися лишати, бо хто його, склеротика, знає? Міг же й хату підпалити, або й забрести кудись – і з ким його потім по лісі шукай?
    Ні з ким...
    Ото ж-бо й воно.
    
    Галя, переїзджаючи сюди, сподівалася створити такий собі бабський гурток. Ні, вголос про це не говорила, але Іван точно знав. А то він з нею двадцять шість років разом не прожив! Вона завжди була страшенно товариська. То з сусідками рецептами мінялася, то з колегами схемами вязаних речей. Вона й кота колись купила, бо у родички був, і штори міняла, коли Ліда з відділу бухгалтерії робила ремонт, і навіть дитину свого часу народжувала на пару з тодішньою подружкою. А тут вона збиралася городиною займатися, і, так як ніколи раніше не мала дачі і мало що в тій городині тямила, то перші дні так і зазирала за сусідські паркани – чи не визирне яка тітка розпитати, попліткувати або просто так.
    Але ніхто не визирав. Немов і не цікаво людям було, що з’явилися нові жильці у третьому від лісу дворищі.
    За тиждень Іван нарахував тут три подружжя і ще чотирьох самотніх, майже всі – сиві і старезні. Та ще одна молода дівчина по вулиці з відром ходила, а єдина машина на все село – радянського типу вантажівка землистого кольору – зранку і ввечері неквапом гуркотіла кудись у ліс та з лісу, знімаючи помірну кількість куряви. Ще й не вітався ніхто, неначе й не раді були непроханим односельцям – так мовчки і просиджували хто під хатою, хто з вудкою біля ставу, а хто в грядках.
    
    Настільки забитого сільця Іван ще за життя не бачив – а йому по роботі траплялося бувати і в центрі Черкащини, і всю Чернігівщину, про яку зараз кажуть, що регіон вимирає, обїздив, і на Волині був, і на Сході... Ну, мертво! Тут часом панувала така тиша, що навіть бджоли, що крутилися у повітрі над чиїмись вуликами за селом, здається, не гули, і кози вільно скубли траву біля парканів без жодної прив’язі чи нагляду. І собаки не гавкали, навіть уночі – ото пройдеш, а вона лежить перед будою, то тільки голову з лап підніме та такими якимись немов би п’яними очима тебе проведе...
    
    – Тиша та пасторальки! – притуливши долоні до грудей і захоплено примруживши очі, проголосила першого дня замучена від міського літа Галя, споглядаючи тих неляканих кіз, та ще табун гусей, що дрімав біля стоячого озерця.
    А тепер, схоже, ті пасторальки вже стояли у неї поперек горла. То й виміщала потроху закипаючу душу не на кому, а на своєму найближчому оточенні – на апатично-спокійному Іванові та ще на дитинно-щасливому (от кому, схоже, тут по-справжньому подобалося!) дядькові Петрові, своєму батькові.
    – Ну, не тривожся, Галь, – спробував заспокоїти невдоволену жінку Іван. – Що тому курчаті станеться? Я ж он теж хворів не раз, і не склеїв досі ласти. Якщо хочеш, наколотú йому марганцівки, вона мікроби вбиває. Або сто грам налий. То точно питиме...
    – От тільки спитися нам тут бракувало! – приречено, немов уміла актриса, зітхнула Галя і сердито потупцяла до хати, голосно приклавши дверима, аж ті затанцювали.
    Злякано писнула в садку пташка – їх тут взагалі чомусь мало було, а оця немов випадково прибилася, і Іван її тишком підгодовував. Яке не яке, а товариство!
    Десь у грядці задоволено мурмотів дядь Петя. Мабуть, оце знайшов малинник – уранці Іван бачив там кілька стиглих ягід.
    “От же ж справді – старе, що мале...”
    Соромно зізнатися, але ще вчора ввечері він мало не сказав жінці чогось на кштлат – “Ти, мовляв, потерпи, люба. От коли твій батько помре, то ми повернемося до сина. Йому що, безкоштовні няньки не треба на майбутні онуки?”
    Звичайно, це було б помилкою. Навіть такий дитинний, дядь Петя для Галі – батько, і вона його усе ще дуже любить. А то б вона стільки тут просиділа? І ще більше просидить, хоч і буркоче, тому що бачить, як старенький розцвів на чистому повітрі. Та й де місце тим пенсіонерам, як не в селі? У сина якраз любов у розпалі, а їм взяти, та й припхатися? Хіба б він зрадів?! От хіба попрохати малого, щоб де ближче до міста хатку підшукав. Хай би в селі, та іншому, щоб людей побільше, то їй би легше стало...
    І разом з тим – за що їм її купити, ту нову хату? Іван дуже сумнівався, що знайдеться охочий, щоб оцю глушину викупити. А нова ж тисяч на десять потягне – хоч і не тратять вони майже своїх пенсій (навіть хліб уже самі печуть), та скільки ж їх, тих пенсій, треба, щоб до десяти тисяч дібрати? Та все ж треба буде післязавтра, коли поїде до міста, потелефонувати і поговорити з ним про це – тут, звісно ж, жоден мобільний тут не бере...
    
    Іван зітхнув, дістав з-під стріхи курника вудочку і почимчикував на озеро. Там була риба, ледача і “нелякана” – вчора він спеціально заходив на сонячний бік і зазирав у воду. Так і стояли на дні чорні спинки карасів! От тільки хитрющі – так тихо наживку розжовують, що й не почуєш. А підсічеш – уже нікого і немає... Але Іван був дуже впертим. Тим більше – усе життя тишком мріяв про цілоденні рибальські байдики. Та й нову газетку вчора прикупив...
    Вода озера ледь здригнулася під легким поплавком і знову застигла, як дзеркальце. Мабуть, глибоке – стояче, а чисте-чисте. А десь там бють свіжі джерела і, мабуть, є витік... Ось там і мешкають кмітливі риби...
    Сонце пригріло йому голову з сіруватим чубом, і дядько блаженно витягнувся на траві, приготувався терпляче чекати над вудкою і... за звичкою, солодко задрімав.
    
    2.
     
    На ранок Галя знову була розлючена, і винним, звісно ж, був чоловік.
    Нещасне курча таки здохло. Брудне і обгиджене (чомусь кури завжди топчуть своїх нездорових братів), вивернувши тонку шию дугою, воно лежало під сідалом на купі свіжого курячого перегною. Взяв за лапу – холодне, вже й застигнути встигло. Таки аспірин його б не врятував...
    – Куди? – усе ж трішки винувато (скоріше за звичкою) спитав у дружини.
    – Та ж не на цвинтар! – обурено надула губи вона. – Викинь за городом... Та прикопати ж не забудь! А то ще собаки розірвуть, та прикуштують і внадяться мені...
    Іван хотів був заперечити, що навряд чи місцеві ледацюги, для яких, схоже, навіть прогулянка по подвір’ю була цілим подвигом, спроможуться просто відшукати цього здохляку (і що там їсти, їй-Богу!), але сперечатися не став.
    Вийшов батько, простягнув (хтозна, де тільки її взяв?) коробку з-під взуття. Ну, чому б ні? Нехай буде труна. Іван запхнув нещасну пташку до картонки – вона якраз помістилася (якби мала хвіст, то вже було б затісно). Але хвоста того, мабуть, обскубли товаришки ще в інкубаторі “в зародку”, бо він так і не виріс за весь цей час.
    За городом було неприбрано. Кропива росла цілим скопом, та ще отой бур’ян липучий, що до штанів чіпляється, скрізь стримів. А між цими чагарями лисіли темні острівці землі, немов на місці старих пожарищ чи кострищ...
    “Завтра ж тут усе покошу”, – пообіцяв собі чоловік. Але, впоравшись зі своїми сумними обовязками, тут же забув свою обіцянку. На цьому тижні – вже втретє...
    
    3.
     
    Напевно, це був сигнал до початку куриного мору. Або й просто збіг обставин. Але наступного ранку ще одне біле курча надулося.
    Воно мало паскудний вигляд – одне око майже не відкривалося, піря зовсім звалялося і взялося брудними пацьорками. Із першого погляду було видно, що воно – вже не жилець.
    Інші кури, немов чуючи небезпеку, не схотіли навіть сидіти поряд з ним – товклися зграєю на іншому кінці сідала, і як тільки Галя відчинила двері, щоб їх випустити – одна за одною посипалися на підлогу, та так і кинулися у неї під ногами надвір.
    Хворе куреня повагалося, а потім обережно захиталося вниз по драбинці.
    – Ой, лишенько! – голосно зойкнула жінка (у цій природній безмовності вона, тишкó від природи, дуже швидко звикла шуміти, коли розсмакувала той факт, що жодних знервованих сісідів знизу чи зверху її емоції не потурбують). – Та що ж це з ними таке?!
    Іван з батьком, що втиралися рушниками біля літнього вмивальника, і собі зазирнули до повітки. Курча, сонно хитаючись, перелізло через високий поріг, вляглося у куряві під тином і затихло. Піря його було настовбурчене, і коли повівав легенький вітерець, на спині ворушилися одна-дві пушинки.
    – Курочка! – радісно повідомив Іванів свекор, вказуючи пальцем на задохлика.
    – О! – і собі життєрадісно махнув рукою чоловік. – А ти учора так вбивалася!
    – Ти про що? – не зрозуміла дружина.
    – Таж про півня твого. Не здох таки, відійшов!
    – Як це – не здох? – не повірила Галя і ще раз придивилася до нерухомого курчати.
    – Ну, не знаю вже, але дивися – то таки він, – посміхнувся Іван. – Хвоста ж немає! Воно одне у нас таке було, я це ще з самого початку помітив...
    – Справді? – Галя підійшла до курчати впритул і повернула його боком. Воно навіть не ворухнулося. Гола гузка дійсно біліла серед затоптаного пір’я. – Тоді як же воно з тої коробки вибралося? Чи ти не зарив? Га?
    – Та ні ж наче... – стенув плечима Іван, згадуючи, як учора поспішав на риболовлю. Поховальна сцена завсім вискочила з памяті, лише пригадалися чагарі з кропиви та нереалізоване бажання їх позбутися. – Я ж лопату брав...
    – То я сьогодні сама зарию. Як завжди роблю, коли хочу, щоб діло було зроблене. А то повірю тобі, а ти знову забудеш... – ображено надула губи жінка.
    – Нащо ж заривати?
    – А ось чого, – вона підняла курча за лапу і воно безживно повисло у повітрі між ними.
    Іванові стало дуже шкода.
    – Це ж треба, – промовив він, дивлячись на мертву пташку. – Нащо ж воно лізло сюди аж з того боку городу, та ще й до курника залазило? Я вже думав – оцього безхвостика тепер ніяка чумка не візьме...
    – А воно що – неживе? – щиро здивувався старенький батько і почав розглядати задубілу пташку так, немов уперше побачив. Галя сердито зиркнула на обох, взяла під лікоть сапу і почимчикувала за город.
    
    4.
     
    ...Коли наступного ранку курча знову зявилося на старому місці, жінка зняла вереск аж до небес.
    Так, це дійсно було воно – безхвосте і однооке. Тільки піря тепер покривав тонкий шар грязюки, немов за ніч курча змінило масть: вночі пройшов дощ і за городом замісилася щедра чорноземна багнюка.
    Пташка меланхолійно вийшла у двері і вляглася на “улюбленому” місці під парканом, прямісінько в глибоку калюжу.
    – Іванку, Ваняяяя, що ж воно таке з ним? – жінка тепер відмовлялася навіть на крок наблизитися до горезвісної пташки. – Я точно памятаю, що зарила його вчора. Дуже глибоко, бо сердилася і сама не помітила, як ту яму викопала мало не на півметра. І воно було холодне, аж ноги не гнулися...
    Дядь Петя з хати виходити не захотів. Він змалку (а це вже стільки років!) не любив стихійних опадів.
    Іван стояв, тримаючи над головою старого светра – перше, що схопив з вішалки, почувши крик дружини, – і не знав, що його й думати. Якщо не рахувати дивної поведінки курчати (бо яке нормальне пташа згодиться отак-от просто сидіти під зливою!) і того, що і вчора, і позавчора воно точно було стовідсотково здохлим – то курка була як курка. Всі курки отак люблять лежати. А ось воно поворухнулось (Галка одразу ж підскочила, немов її хто вдарив), підгребло під себе грязюку лапою. І знову застигло.
    Дощ потихеньку обмивав брудну спину, зникали сліди посліду та бруду. Ще, мабуть, хвилин десять – і хворим його більше не назвеш...
    – Але ж воно зовсім холодне! – немов підслухавши Іванові думки, простогнала Галя. – Воно як тернулося мені по нозі... Ванюшка, це нечиста сила!
    Чоловік байдуже стенув плечима. Мирний клубок пір’я не здавався йому загрозливим. Незрозумілим, дивним – так. Може, це якийсь вибрик природи? На Кавказі он більше ста років живуть, бо повітря чисте. І тут також чисте! Може, річ у незіпсованому людиною навколишньому середовищі?
    – Іва-а, я боюся! – притулилася до його спини дружина. – Відрубай йому голову!
    – Нащо?! – не зрозумів він.
    – Як це нащо? – аж підскочила вона; светр від того руху гойднувся і дощова вода одразу ж лийнулася за пазуху, холодна і бридка спросоння. – Ти хочеш, щоб ВОНО тут СИДІЛО?
    – Ну, не знаю... – чесно зізнався чоловік. – От тільки...
    – Я БОЮСЯ! – ще раз застосувала дружина свій беззаперечний аргумент.
    “Врешті-решт, вона ж таки баба. До того ж – забобонна!” І вклепає його рано чи пізно...
    Звісно, цікаво було б розповісти людям про це диво природи. Може, в новинах показали б. Або навіть якихось науковців прислали... Хоча ось це навряд чи. Кому потрібен живий здохляк?
    Він мовчки взяв курча за холодну лапу – воно апатично глянуло єдиним оком і повиснуло в руці, як мокра тряпка.
    Кров не текла. Таки дійсно – мертве...
    Іван трохи подумав, а потім під настороженим Галиним поглядом кинув півня в пакет, сів на велосипед і відвіз його далеко в ліс. І вже там глибоко закопав, не забувши ретельно притоптати “могилку” ногами...
    
    5.
     
    ...Цього разу голови вже не було. Але шия стирчала – не червона, не скривавлена, але якась не то чорна, запечена, не то просто перемащена в багнюку. Коли двері відчинили (цього разу вдвох), шия тихо повернулася в їх бік, немов глянула. А потім курча почало помалу сповзати по драбинці.
    Галя схопилася за серце, відсахнулася – а потім її вирвало...
    
    ...Солярку довелося добряче пошукати – Іван точно знав, що десь є пляшечка, чи то на горищі, чи то за лазнею, але де саме – звісно ж, забув. Поки він нишпорив по закапелках, дружина сиділа у хаті, міцно притулившись до батька, немов отой клубок піря під тином чимось їй загрожував.
    Старенький свекор співав – за звичкою останніх двох місяців, він відкривав газету, немов хотів її читати, але справа не йшла далі першого ж слова. Він міг наспівувати його годинами. Особливо – якщо на вулиці йшов дощ.
    Сьогодні він речитативом повторював:
    – Бруківка, бруківка. Бруківка... Бруківка... Бру-ків-ка-а-а...
    – Поїдемо звідси, поїдемо, – в тон йому стогнала донька, заспокоюючи,.схоже, сама себе. – Подалі з цього жахливого місця. Додому, додому... Я пішки по трасі піду... Поїдемо до синочка...
    – Ні, – раптом повернув голову у її бік і глянув на диво чистими очима старий. – Нікуди я звідси не поїду. Тут мій дім. У мене господарство – кури, город. Сад, малинник. Тут же без мене все порозтягають...
    – Хто?! – істерично зойкнула жінка. – Кому треба сюди? Тут же... Тут же КУРИ ДОХЛІ!
    – Курчат по осені рахують, – серйозно заперечив батько. – А ти що думала, що усіх, які купила – тих і зїмо? Ну ти й городянка у мене. А з курми так ніколи не буває. Завжди як не кобець, то якась хвороба. Як казав мій покійний брат, і туди теж потрібно...
    – Тату!! – згадка про покійника остаточно розхитала її нерви, і вона почала бігати по кімнаті, рвучи на собі одяг. – Які хвороби? Який кобець, тату? Там же... ШИЯ! Ви не бачили! Вона... рухається! Дивиться на мене! Тату!!!
    – Нікуди не поїду, – вперто відвернувся до стіни дідусь. – Я тут помру. Більше ніде не хочу. Брукі-і-вка-а...
    З голосним риданням жінка вискочила на кухню і схопила з настінної шафки пляшку горілчаної настоянки від кашлю.
     
    Галя завжди боялася горілки. Колись у дитинстві вона товаришувала з сусідкою – дівчинка мешкала на одному з нею поверсі, через стіну. Її батько дуже пив. І кілька разів крізь непричинені вхідні двері маленька Галочка бачила, як осатанілий подружчин татко ганяв родину по кімнаті ремнем чи кухонною качалкою – її заплакану подругу, вагітну матір (яка так нікого потім і не народила, дитя з переляку завмерло в ній), крихітного братика і навіть кота.
    Так сусіди і жили, від запою до запою – тверезим батько був тихий, гроші додому приносив. Коли ж напивався, домашні намагалися пощільніше зачинити двері і не впускати годувальника додому. Він міг по три дні ночувати на східцях, гарчачи крізь сон і обмочуючи рвані штани – Галю тоді зустрічав зі школи татко, щоб сама не підіймалася. Коли ж нетверезий сусід вривався додому, її подружка кілька днів не виходила навіть у двір гуляти – соромилася синців.
    З тих пір Галя панічно боялася випивки...
    
    Може, саме тому серед численних шанувальників вона обрала Івана, котрий вже з юності мав проблеми зі шлунком і гарантовано не мусив вживати. Втім, він і без того не пив би – його погляди на спиртне цілком співпадали з поглядами його обраниці...
    Але сьогодні вона ковтала гірку суміш, бридливо випльовувала лапаті жовті пелюстки ведмежого вуха і щосили намагалася впевнити себе, що її батько – хворий. Що у нього склероз, тому меле, що попало.
    Хоча раніше він про смерть ніколи не згадував. Навпаки, дідусь завжди скидався на впоєне життям дитя, якому все у світі нове, і тому надзвичайно цікаве...
    
    – От і все... – почлося від порога. Вона спочатку сахнулася, а потім пізнала чоловіка.
    Його прихід трішки привів жінку до себе – заметушилася, міняючи його мокрий вщент одяг на сухий, поставила чай, дістала баночку з медом.
    – Я спалив, і сліду не лишилося, – тихо промовив він, сідаючи за стіл. – Та... Там і попелу вже нема. Дощ розмив. Я взяв багато сухих дров, в целофановому мішку переніс туди... Не бійся.
    А ще він хотів сказати про дивний здогад, який промайнув у його голові, коли розкладав кострище за городом на місці якогось старого багаття. Але побачив надпиту настійку – і вирішив нічого на цю тему не говорити.
    – Іваночку... Поїдемо додому. Зараз. Будь ласка... – прошепотіла вона, притулившись до його плеча.
    Він зблід – з юності не умів говорити їй неприємні речі, – і відповів:
    – Ти не бачила, що на вулиці робиться. Там така страшенна злива... У лісі, мабуть, дерева ламає. І всю доріжку розмило. Там же асфальту на двадцять кілометрів нема...
    Галя схлипнула, обійняла його обома руками і, замружившись, уткнулася носом в чоловікове плече:
    – Я так більше не можу...
    – Та заспокійся, – спробував лагідно усміхнутися він. – Його ж більше немає. Все! Боятися більше нічого. Давай... Не знаю. Грубу, чи що, запалимо? Холодно ж...
    За вікном видніла вулиця. По ній текли цілі річки брудної води.
    По тому боці пройшла дівчина з відром – з непокритою головою, у легкому літньому сарафані. Мабуть, вона таки несповна розуму, вирішив Іван, погладжуючи дружину по спині. Дійсно, яка ще нормальна молода людина залишиться всихати в цьому селі?
    – А... Супчику зварити? – несміливо спитала вона, з безнадією озирнувшись за вікно.
    – Валяй... – посміхнувся він. – А то ти ж знаєш – від хвилювання у мене одразу ж живіт до спини прилипає...
    
    6.
     
    ...Як на диво, сни обом снилися більш ніж спокійні. Немов у цьому тихому місці інших і не водилося.
    Дощ продовжував лити, хоча земля відмовилася приймати воду ще звечора.
    Іван приніс дрова, розпалив у грубі (за ніч все вечірнє жаровиння загасло), поставив чайника і, не бажаючи тривожити дружину, тишком зазирнув до свекра. Останнім часом він щоранку непомітно перевіряв його ліжко, справедливо вважаючи, що раз вже батько повертається в дитинство, то незабаром йому і шматок целофанки на матрас слід буде підстеляти.
    Ліжко було сухе.
    Батько лежав у ньому, витягнувшись, і дивився у стелю. Чомусь одягнув вночі свого нового костюма – і як тільки знайшов у темряві, Іван навіть сам не знав, де Галя його тримала?
    – Та, ви чай будете з липи чи ромашки? – тихо спитав Іван і поторсав старого за руку. Рука була холодною і твердою. Достоту, як у того курчати.
    – Тату? – голосніше запитав чоловік. А потім важко зітхнув і закрив старому очі...
     
    З сусідів прийшли дві бабці – навіть дивно, що хоч вони відкрили йому і вислухали. Усі інші апатично дивилися у вікно зі своїх ліжок, але навіть встати не зволили. Божевільну дівчину, яка простувала по вулиці в наскрізь мокрому сарафані (до того ж – добряче поношеному і вже неодноразово рваному, хоч би зашила його, чи що?), він уже й не зачіпав.
    Галя плакала – ні, схлипувала, як ображена дитина. Тихо, в кулачок, скулившись на краю ліжка. Бабці – сивезні, мало пісок з них не сипався – помолилися над покійником, хоч на тому їм спасибі. Шкода, попа тут не було – відспівати по-людському. Але Іван вирішив, що вже як у місто вибереться, то тоді замовить у церкві службу.
    Назавтра бабці прийшли з пиріжками і кількома вишитими рушниками. Дощ лив, як з відра. Іван знав, що англійці таку зливу називають “shower”, тобто “душ”, але, мабуть, у Британії зливи не такі. Під душем хоч щось видно.
    Звичайно, не так вони хотіли поховати батька. Але вже ні сина викликати, ні вибратися по лікаря Іван змоги не мав, та й прибитій останніми подіями Галі, схоже, було все байдуже.
    Тож сам вистругав домовину. Вийшла не така крива, як боявся. Бабця-сусідка простягнула йому ключі і вказала на один з дворів – він привів звідти ту радянську (певно, ще спадок з колгоспу) вантажівку, якось перетягли (потім так і не згадав, як) туди труну з покійником. Господар вантажівки, як і всі, з хати не вийшов – бабці пояснили, що нібито хворий. То й Бог із ним.
    Вчотирьох спустили до ями.
    Помянули.
    А далі залишилися вони з Галею – і дощ.
    
    Дружина злягла. Чи то з горя, чи то з нестачі сил, а напевно – з обох причин.
    Кури більше не мерли.
    Щодня Іван прокидався, підмітав хату, приносив дрова, варив якусь просту юшку, годував жінку – вона приймала їжу як мала дитина, з ложечки.
    Іноді він брав її на руки (звичайно ж, сидячи на лавці – хоча молодим і по вулиці так носив), гойдав і розповідав щось про минуле або на ходу вигадував казку. Вона ж увесь час мовчала. Хоча Івана радувало вже те, що більше не плакала.
    
    7.
     
    На третій день його розбудило сонце.
    Воно смалило на вулиці на повну силу, немов поспішало відпрацювати за свої кілька “відгульних” днів. Навіть калюж на землі вже майже не було.
    Іван порадувався за курей – бідолашні зовсім знудилися у зачиненій повітці, пшениця аж спротивила їм. Тепер хоч трави поскубуть чи червяка якого спіймають. Він швидко стрибнув босими ногами у стоптані кросівки і скочив на вулицю.
    ...На лавці, на тому самісінькому місці, яке завжди любив, сидів свекор. З його рота – і де він його тільки взяв? – стирчав короткий недопалок “Прими”, з недопалка на бліду, аж синю щоку крапала багнюка. Мабуть, з землі підняв...
    Сидів у мокрих штанях, однак сорочка вже висохла від сонця.
    Іван забув про курей і про все на світі. Підійшов. Нерішуче зупинився неподалік.
    Старий не зреагував. Дивився собі кудись уперед – втім, він часто так робив, коли забувався.
    – Е-е-е... – почав був чоловік і осікся. Що – “е-е-е”? Спитати, чи це дядь Петя часом не з того світу повернувся? І чи не зустрічав там безхвостого півня?
    Сонце сяяло, вітер грався тінями. Тіні ходили по дідовому обличчі і навіть на кілька митей здавалося, що воно жило.
    – Е, тату... – врешті зважився видавити з себе щось Іван. – Що ж це ви недопалок смокчете? У мене ж ось нова пачка цигарок завалялася...
    Старий не те, що порухався – але немов би й трохи повернув голову в його бік. Тоді Іван хутко дістав з кишені цгарку, чиркнув сірником, припалив її. А потім підійшов до діда, вийняв з його рота бичка і запхнув нове курево.
    Свекор ледь помітно примружив очі і кивнув, немов подякував – і все.
    Іван перевів подих – в потім згадав про дружину.
    На мить серце його тривожно зойкнуло. Як вона сприйме новину про незрозуміле таткове повернення?
    Щось йому підказувало – спалити діда за городами вона точно не проситиме...
    Він набрав у груди побільше повітря – але й тоді не зважився зайти до хати. Знову дістав з кишені “Приму”, припалив собі (свекор ніяк не висловив свого заперечення проти такого користування його майном) і затягнувся гірким димом. Вперше у житті (якщо не рахувати армії). Затягнувся ще. Навіть не закашлявся. Дивно, подумав собі, а тоді, років двадцять тому, мене від цигарок мало вчетверо не склало. Дожився...
    А потім важко переступив поріг хати...
    
    ...Ввечері дід сам прийшов у свою спальню і ліг на ліжко. Навіть ковдрою вкрився. Вранці знову сів на лавку. Коли Іван підносив йому цигарки – вдячно кивав, а більше – жодного руху.
    Іван відмітив, що у дівчини, що несла відро з водою по вулиці (він тепер знав, що вона ходить до криниці тричі на день, завжди в один і той самий час, хоч годинника звіряй), такий самий відсторонений погляд.
    
    8.
     
    – Ва-а-ню... – прошепотіла якось дружина за обідом. Хоча обідом це і не назвеш – у обох шматок до рота не ліз. Іван курив, а Галя кружка за кружкою пила чай. – Іва-а... А може, це ми вже померли, га? І вже на тому світі? Ти не памятаєш?
    – Не памятаю, – чесно відповів він. – Але ти сьогодні пересолила суп. Слухай, хіба ТАМ так буває?
    – Я не знаю... – безпомічно зізналася Галя. – І знаєш що, Іва...
    Вона трохи помовчала, добираючи слова, а потім таки продовжила:
    – А ми ж нікому не були потрібні. Ні пенсійному фондові – згадай, як та касирка завжди дулася, коли я за грішми приходила...
    – Ота, з перстнями? Що тільки на безіменному пальці перстня не було? – посміхнувся він.
    – Так... Ото ти про неї ще говорив, що вона чоловіка не має, тому така зла. А ще... З роботи нас позвільняли. Теж не потрібні, значить, хоч і з пошаною виперли – квіти он вручили, а мені навіть бенкет невеликий організували... І продавчиня в супермаркеті завжди так губи стискала, коли я по хліб приходила, а коли говорила “Зважте сто двадцять грамів ковбаси” і висипала копійки на прилавок – аж блідла… І... І синові... Ванечко, ми ж і синові також... Ми йому заважали. Дівчину не було куди приводити. А він же молодий...
    – То що, ти хочеш сказати...
    – Ні-ні, нічого... – злякано замахала руками вона, – я ж його не виную. Але милий, воно ж і дійсно так! Це ж нормально… Заважали... А тепер...
    – Померли? – немов смакуючи нове слово на язиці, повільно запитав він.
    – А з іншого боку – наче ні. Я он так пити хочу... – поскаржилася дружина.
    – То й слава Богу, що живі, – зітхнув він з видимою полегкістю. Хоча якщо по правді, йому було на те начхати. Єдине, що зараз цікавило Івана – це були підступні карасі у спокійній озерній воді та ще лагідне сонце над нею. – Ой, до речі. Сьогодні я з ранку дивився – у нас... Одним словом... Ще одна курка здохла. Лежить...
    – Лежить? – перепитала вона. – Ну, то й нехай собі... А я нам нову скатертиночку сплету. Тут, у комоді, виявляється, знайшлися гачок і нитки...
    
    
    ...Ця бабуся і зараз сидить на лавці – плете довге-довге мереживо. Поряд старий дід смокче недопалок і мовчки чекає, поки зять не повернеться з риболовлі і не встромить йому до рота нову цигарку. Він би й сам підняв руку – та всі сили витратив замолоду...
    А ввечері вони втрьох встають і тихо йдуть спати у свої ліжка.
    І якщо хтось забреде до їхнього села – він буде вражений тишею і красою забутого цивілізацією місця. Біленькі хатки, густі садки, чорнобривці під тинами... Єдине, що псує картину – це бур’яни та кущі бузини, що пруть просто посеред дворів, немов чисте повітря додає їм якоїсь дикої, нестримної сили. Але місцевим мешканцям вони анітрохи не заважають...

  Время приёма: 13:22 12.10.2020