 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Стара курила люльку та випускала сріблясті кільця диму. Великі ніздрі тремтіли. Надто запалі щоки втягувалися ще більше та утворювали глибокі провалля. Під підборіддям висіла шкіра, тонка і прозора, з набряклими темними судинами. Коли стара затягувалася, шкіра неприємно коливалася. Розгойдувалися і дзвеніли важкі кільця у вухах, відтягуючи їх настільки, що здавалося, мочки ось-ось порвуться. Гогли завершували картину й робили бабку подібною до велетенської комахи.
Стара видихнула їдку цівку дівчинці просто в обличчя, ткнула кощавим пальцем і прокаркала: – Наступна.
Дівчисько зблідло і відсахнулося. У сірих очах застиг жах.
Земля здригнулася, розквітла вирвами вибухів, вгору полетіло каміння та уламки. Стіна будинку зрушила, обвалилася цеглою. Велика птиця скрикнула, майнула крилами та зірвалася з місця.
Зображення попливло, бабка вилаялася крізь зуби. Промайнули руки – молода шкіра, тужави вузли м’язів. Дівчинку утягли до укриття. Стара полегшено перевела подих.
Жовтуватий палець з’явився біля кінчика носа, майже торкаючись його, тицьнув у бліду шкіру вкриту ластовинням. Тонкі дівочі ніздрі розширилися – запах тютюну дратував, не звикла. Дівчинка злякано позадкувала і втиснулася до стіни. Зверху сипався тиньк, білі частинки сніговими пластівцями осідали на обличчі, заплутувалися у волоссі. Дівчисько чхнуло, заклацало зубами.
– У мене стався приступ. Знову, – прошепотіло.
– Не кажи дурниць, тобі здалося, – хлопчина з’явився із-за дівочої спини й досадливо відмахнувся. – Ти спала, коли почався обстріл.
«Гарний екземпляр, сильний – здоровань. Шкода, що не дівка», – стара цмокнула язиком.
Дівчисько похитало головою, в очах заблищали сльози: – Мені лячно.
– Не бійся. Усе буде добре. Можна залишитися і тут, проживемо якось… Що це? – здоровань підстрибнув та ледь не наступив на птицю, яка діловито шастала по укриттю. І затупотів. – Пішла звідси!
– Не гони. Пернаті теж захисту шукають, – втрутилася дівчинка.
«Вірно, пташок треба поважати, – губи старої склалися у єхидну посмішку. – Не того боїшся, дурепа».
Хлопець зупинився, витріщився на птицю.
– Велика. Така і зі змією впорається, й навіть із двома, – зауважила дівчинка і присіла біля крилатої.
Птиця не втекла, дозволила почухати голову. Людські сірі очі втупилися у блідо-небесні пташині, обидві водночас моргнули.
– Вона голодна.
Здоровань знехотя дістав хліб із сумки, відламав шматок, віддав дівчинці. Мала розкришила хліб у долоню, простягла крилатій, спостерігала, як та акуратно дзьобає, й усміхалася. Хлопець прилаштувався поруч, і дівчисько притулилося до нього плечем.
– Розкажи про маму. Правда, я на неї схожа?
– Ага, – здоровань заправив їй за вуха пшеничні пасма. – Дуже.
– Я майже нічого не пам’ятаю, крім того, що вона збожеволіла, та її забрали, – пожалілася дівчинка.
Здоровань насупився й похитав головою.
«Значить, брат. Добре, підійде», – стара задумливо кивнула.
Птиця вибралася з укриття, пурхнула у сіре небо.
***
– А-а-а, – кричала дівчинка. Тонкий голосок зривався на вереск.
З'явилася міцна волохата рука з ножем, майнуло спотворене люттю обличчя. Запалені очі вивалювалися з орбіт, рот перекосився у гримасі.
– Тварюка бездушна, невірна. Здохни, відьмо, – кричав нападник. Слина пузирилася в кутах синюшних губ і стікала по підборіддю.
Хлорець вчепився у м’язисту руку, повис, немов бійцівський пес, намагаючи вибити ніж.
«Один не впорається», – стара захвилювалася.
Нападник вдарив вільною рукою, відкинув хлопчину в сторону. Схопив малу, підняв, притулив до стіни, стискаючи горло. Дівчинка хрипіла, била ногами. Здоровань підвівся й кинувся знову.
«На допомогу, негайно!» – наказала стара.
Серповидна тінь, уривчастий крик на високій ноті, удар кігтями в потилицю. Крик, повний болю. Шум крил віддалік. Дівчисько сповзло на землю і тремтіло, обхопивши коліна.
– В порядку? – здоровань простягнув їй руку, допоміг піднятися.
Нападник лежав на животі. Потилиця розбита, скуйовджене сиве волосся забруднене кров’ю, багряні струмки жваво прокладали канавки у пилу.
– Він точно помер?
Хлопець обережно попхав тіло носком черевика. Реакції не було. Нахилився, помацав пульс і вищирятився: – Мертвіше не буває.
«Велетень який, стільки добрива пропало», – стара невдоволено скривилася.
– Він із братів… Тату бачив? – стурбовано запитала дівчинка.
Здоровань нервово ковтнув. Нападник мав татуювання: змію з двома головами, кожна увінчана імперської короною, і горизонтальну вісімку нанизу – знак нескінченності. Подібна символіка – привілей правовірних.
– Чому він напав?
– З братів, тому що, – хлопець злобно сплюнув на підлогу. – Більше невірних вб’ють, сильніше воздасться.
– Раптом… те, що він говорив, правда? Бездушні ми.
– Дурненька. До чого тут душа. Якщо маєш відмітку, то й належиш до братства. А там, – здоровань ткнув пальцем у небо, – як не було нічого, так і немає. Не хвилюйся, тату я тобі намалюю.
Він ретельно обшукав кишені трупа. Підібрав ніж, задумливо покрутив у руці, і наказавши сестрі не дивитися, швидким рухом розсік мертвому зап’ястя, трохи нижче татуювання.
Дівчисько поспішно відвернулося.
«Кмітливий, – стара засміялася. – Подбав про чіп. Сподіваєшся, що допоможе?»
Різко крикнула птиця, малявка здригнулася й розплакалася. Парубок із досадою тупнув і налякав пернату. Стара скривилася.
– Благодійники бісові, обіцяють вічне життя і порятунок. А самі розорили, зруйнували все й женуть нас із нашої, між іншим, землі. Бо душа правовірних безсмертна, а в переможених вона відсутня. Хочеш жити, приймай їхню віру й переходь на сторону переможця. Але глянь на це «високодуховне» обличчя. Якщо душа й існує, то тут вона точно не бувала. Впевнена, що з ними хочеш? – здоровань завівся і стиснув кулаки. – Битися треба було, а не мир підписувати. Нічого, ще подивимося, хто кого.
«Їхня земля, як же! Усі ми – гості, і з того боку, і з цього», – задумливо сказала стара.
– До кордону треба, – вперто повторила дівчинка.
– Але ти боїшся.
– Я бачила щось. Раптом це безумство, як у мами? – мала жалібно схлипнула.
– Не кажи дурниць. Мама не була божевільною. Але до кордону теж збиралася, і я обіцяв… – хлопець замовк, на мить задумався, але все-ж погодився: – Добре, відведу.
Стара згадала жінку. Світле волосся, прозорі очі-крижинки, витончені руки. І дитину поруч, зовсім маленьку з жовтими кучериками й кирпатим носиком. Здатна жінка, відразу почула поклик, але так недоречно пропала. Хоча дочка сильніше.
Кістлява рука смикала окуляри. Оправа проржавіла, потерті шкіряні ремені ледве трималися й ховалися під квітчастою, намотаною на зразок чалми, косинкою. Під тонкою, як цигарковий папір, шкірою здувалися жили. З глухим хрускотом надламаної гілки, стара клацнула пальцями, цілуючись дівчинці прямісінько в очі. Деформовані артрозом суглоби рипіли, ніби всередині буксували й не бажали повертатися шестерні.
Дівчисько судорожно зглитнуло й затряслося.
– Що з тобою? – стурбовано запитав здоровань.
– Я в порядку. Поспішати треба.
«Хороша дівчинка», – шепнула стара.
***
Дрібний дощ, низьке сіре небо, чорна, лискуча від вологи, земля – прикордоння. Нічийна територія, тут майже ніхто не жив, окрім поодиноких бродяг, птиц, та тимчасового ланцюжка переселенців, що тягнувся до пропускного пункту. Кордон прикрашала бетонна стіна з колючим дротом нагорі й ряди сторожових веж, де знаходилися вартові. А над ними в небі висіло хиже тіло змії-дирижабля з транспарантом: «Вічне життя всім, хто вірує». Біля прохідної метушився натовп – біженці-неофіти.
Разом із дощем летіли великі липкі сніжинки й танули, ледь торкнувшись поверхні. У розмоклому бруду копошилися і тріскотіли на всі лади зграї різноманітних птахів. Чорні або сірі, зі світлим підпушком, вони не боялися людей, навіть не спурхували, якщо до них наближалися.
Здоровань хмурився й нервово озирався. Дівчинка понуро пленталася за ним, зупинилася, коли волаюча маса, лопочучи крилами, немов по команді, повернула до неї голови. Птахи на мить затихли. Очі спалахнули цікавістю.
Немов з нівідкіль з’явився старий із мішком на плечі. Він шкутильгав і важко спирався на химерно зігнутий посох. На плечі сиділа птиця. Велика й чорна зі світло-блакитними очима. Старий дістав із мішка хліб, сир, пляшку молока, простягнув хлопцю, вказав місце для ночівлі й повернувся до дівчинки, подивився уважно. Птиця каркнула, блакитні очі втупилися зовсім по-людськи. Старий кивнув та пішов геть. Згорблена суха постать тонула у вечірньому тумані, доки не зникла.
– Про нас подбали. Це добра ознака, – прошепотів здоровань. – І ти йому сподобалася. Нам допоможуть.
«Допоможемо, але й тобі вирішувати», – стара усміхнулася.
Птиця тримала невелику змію у дзьобі та з силою била по каменю. Лускате тільце звивалося й сіпалось, поки не затихло. Від грюкоту прокинувся здоровань, розштовхав дівчинку, подав їй чіп.
– Як підійде наша черга, влаштую невеликий гвалт, щоб відвернути увагу, і ти побіжиш. Для сканера скористаєшся чіпом, у метушні не помітять, що він чужий.
– А ти?
– Не пропаду, не хвилюйся. Через день чи два зустрінемося. Існують й інші можливості перейти кордон, – запевнив хлопець.
«Розмріявся, як же», – пирхнула стара.
Брат із сестрою попрямували до прохідної. Черга йшла повільно. Солдати уважно оглядали кожного.
– Біжи! – закричав здоровань і штовхнув сестру у спину. – Зараз. Біжи!
Він кинувся до найближчих веж, дражнячись та викрикуючи образи. Вартові стрепенулися, почулися крики і лайка.
– Біжи, – парубок витанцьовував, крутився, широко розкинувши руки, і раптом кинувся назад, тікаючи від веж.
– Брат, братик… – дівчинка скрикнула і побігла.
Постріли, тремтіння землі, гуркіт, поодинокий яскравий спалах.
Від старої пливла хмара диму, кільця у вухах тихо дзвеніли. Мерехтливе полум’я освітлювало брудну комірчину, кам’яний стіл з убогим начинням, нерівні стіни підземелля. Великий птах із гачкуватим носом сидів у старої на плечі й неспокійно крутив головою.
Дівчисько закашлялося.
– Прийшла, нарешті, – прошелестіла стара.
– Прийшла? Про що ти? – дівчисько злякано зіщулилося й раптово замовкло. Губи в неї затремтіли. – Брат?
Стара похитала головою.
– Як же так, навіщо? – дівчинка розплакалася.
– Не скигли, жертва прийнята, оплата проведена. Добровільна жертва, зауваж, чиста. Призначення виконано.
Дівчисько підняло очі, шмигнуло носом.
– Не плач. Гарненькі оченята, яскраві, – стара захихотіла. Кістлява рука торкнулася дівочої щоки, витерла сльози, поправила волосся, дбайливо загорнувши за вуха. Раптово стара зняла окуляри. У тьмяному світлі блиснули молочно-білі очі.
– Ти сліпа?
– Я стара.
– Навіщо ж тоді це? – мала взяла окуляри, здивовано роздивляючись непрозорі стекла.
– Надягни, – наказала стара. – Побачиш те, що є насправді.
Дівчинка слухняно начепила окуляри. Стара натиснула на скельця пальцями. Жертва зойкнула, по щоках потекли цівки крові.
– Все, уже все, – стара обняла її. – Зараз дивись.
– Як? Я ж тепер…
– Дивись. Ото ж дурепа! – крикнула стара, втрачаючи терпець.
Зашуміли крила, гострі кігті вп’ялися у плече. Дівчисько засмикалося й отримало дзьобом у вухо.
Повисла тиша, більше не чулося натужного дихання старої. Дівчинка нервово тремтіла й кусала губи. Дивні окуляри пошкодили очі і приросли до голови, позбавили можливості бачити.
Раптово з'явилася ледве помітна мерехтлива пляма. Вона збільшилася і ринула світлом, змусивши скрикнути.
– Тихіше, дівчинко.
Простора світла зала, висока стеля, аркови розкриті навстіж вікна. Зовні – килим зеленої трави, лугові квіти. У розривах хмар виднілося небо. Ближче до горизонту блакить розтікалася, тонула у м’якому лілового серпанку. Замість сіро-чорних птахів весело лопотіло крилами різнобарвне пернате море. Птахи крутили головами, клацали дзьобами, ніби вітали. На місці кордону сріблилася річка. Неширока, у декількох місцях вона звужувалася й міліла до ледве помітного струмка. За річкою нічого не було, немов витерли або забули намалювати.
– Прикордоння – остання земля, – скрипнув старечий голос. – Все, що залишилося від колись квітучого світу. Надія на зцілення.
Чорний острівець привернув увагу. Пухка вм’ятина, побачивши яку, дівчинка запхикала. З землі проткнулися паростки, потягнули вгору тонкі стебла, спалахнули червоними маками. Пролита кров убралася до грунту й піднялася квітами. Земля прийняла жертву.
Перші квіти, молода трава, клопітливи бджоли. Птах торкнувся крилом, похитав пружне суцвіття. У краплях роси відбилося небо.
– Давним-давно, з’явилася здорова ділянка, що пустила паростки. Я і подібні до мене бережемо те, що є, і радіємо, якщо відвойовуємо трохи більше, – проскреготала стара.
– Приносячи людські жертви?
– Добрива – це необхідність. Без них землю не відновити, не перемогти ані нам, ані вам. Переселенці – люди, що втратили віру. У прикордонні можна вибирати: перейти та прийняти приниження, або віддати борг землі. Тому деякі і біжать, вони усвідомлюють, заради чого, охорона стріляє на поразку і…
– Жертвують собою? Чому не вбивати тих, які звуть себе братами, а насправді вороги? Кому ви служите?
– Землі. Перед нею усі рівні, – перервала стара. – З того боку багато зла, але ми поки ще не настільки могутні, щоб із ним впоратися. Ось нещодавно вежа обвалилася…
– Ви могли врятувати брата, зупинити. Забрати нас ще вчора, – заперечила дівчинка.
Стара заліпила їй ляпаса.
– Брат – хороший хлопчик, привів. Міг би стати помічником, однак не погодився тебе віддати. Він зробив вибір. Але ти не відволікайся, дивись. Час спливає, а ще багато треба запам’ятати.
У свідомість полилися картинки, переходячи з одного розуму до іншого. Життя старої і всіх тих, хто був до неї, пройдений шлях і шлях, який ще належить пройти. Початок, розвиток і продовження.
– Ми не в змозі прискорити процес, але в наших силах передати знання тим, хто зуміє, щоби забезпечити майбутнє. З покоління до покоління, від жінки до жінки, від бачущої до бачущої, – голос старой слабшав, подих збивався.
***
Дівчинка поправила окуляри, подумала, що ремінці пора замінити, клацнула запальничкою й розпалила люльку. З насолодою затягнулася, випускаючи дим. Кільця все ще не вдавалися. Зігнала птицю з сідала, нехай політає, заразом роздобуде вечерю. Старий зовсім ослаб, потрібен новий помічник.
Перната зграя здійнялася до неба, заголосила радісним галасом. До кордону прямувала чергова партія переселенців. Можливо, серед них виявляться добровольці.
«Східна вежа ледве тримається», – посміхнулася дівчинка. – «Настане час і це все закінчиться, або я теж покличу. Наступна!»
|
|
|
|
Время приёма: 17:35 11.10.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев