au018 Гнат Персань на прізвисько Перс

     ...Якось в далекій-далекій галактиці...
     – Ой, била мене мати... віником по сраці... – натхненно і з почуттям виводив Гнат Персань на прізвисько Перс, завершивши “церемонію” гоління і старанно витираючи захалявний ніж. Сидів Гнат при цьому просто на траві й підпирав спиною віз. Один з багатьох, що вишикувались у довжелезну лінію рухомої фортеці. Щоправда, давно вже нерухомої – ретельно прикопаної земляними валами.
     – Господи, Персе, який же ж у тебе соковитий голос! – обірвав його бойовий чернець брат Манойло, що сидів поруч, озираючи благочестивим поглядом обрідні хмаринки на блакитному небосхилі. – Таким би голосом псалми в хорі співати, а не паскудні переспіви!
     – Хех! Як казав філософ Пательня: “Всякому гаду свій нрав і права”, – із посмішкою відповів Гнат, дістаючи з кишень своєї камізельки люльку, капшук і кресало. – Там, де у тебе, Маню, до прикладу, виголена маківка посеред волосся, у мене – чуб на голеній макітрі. В кожного свій засіб спілкування з Творцем.
     – Це ти вірно кажеш, брате, – задумливо кивнув Манойло. – Все по його волі, все в його долонях.
     – Так-то воно так, – розпаливши люльку, запихкав Гнат. – Але я щось ніяк не доберу, що це за воля в нього така? Це за його волею подуріла шляхта обрала таке... недолуге... на Великого Князя? Це за його волею Князь начхав на шляхту й державу та геть запродався магнатам? А тим війна не потрібна – їм торгувати із царством треба. А на Рутенію і рутенців їм накласти, продадуть Тартарії з усіма тельбухами... Чому нами Творець так нехтує? Чи, може, це ви, панотці, так погано молитеся?
     – Як ви, харцизяки, таку крамолу верзете, – скрушно зітхнув Манойло, – то за що ж нас Творцю і любити?.. Але він милостивий. Он, бач, перемир’я таке-сяке...
     – Еге ж, перемир’я, – видихнув цілу хмару диму Гнат, – щоб не заважати їм торгуватися, за скільки срібняків Рутенію продати. А кулі, між іншим, все одно цвірінькають!
     – Несповідимі його сюжетні лінії, брате, – філософськи почухав потилицю чернець. – На тому боці, до речі, такі ж його діти, такі ж креаславні, наші брати. Чому він має обирати саме наш бік? Він вище за це... Для нього всі рівні.
     – Брати, авжеж, трясця їм... Тартарійські посіпаки! Які вони мені брати?.. І з рештою, якщо для нього всі такі рівні, чому він тільки з нас так знущається? Всі народи – як народи. Всі б’ються за свій інтерес. І тільки рутенці завжди – половина за одних, половина – за інших. І так од віку було, є, і мабуть, ще довго буде...
     І поки Манойло завзято вичухував мудру відповідь зі своєї потилиці, до вояків впевнено наближався хлопчина років семи-восьми з кривим, наче шабля, дрючком. Це був Василько з якимось пташиним прізвищем – чи то Орлик, чи Журавель, чи Перепелиця? Сирота з сусіднього села, який, втративши батьків під час нетривалої окупації, наразі постійно вештався на позиціях полку. Так уже вийшло, що його тут і підгодовували і виховували. Образно кажучи, полк замінив йому батьків.
     – Слава Рутенії, пани-герої, – привітався малий вояка, хвацько рубаючи дрючком голови будякам і кропиві. – Персе, дай мені шаблю! Я тобі покажу, як я вмію!
     – Зарано ще тобі, шановний, – усміхнувся у вуса Гнат. – От виростеш – станеш справжнім козаком, тоді й шабля тобі буде!
     – Допоки виросту – і війна скінчиться, – відчайдушно рубонув козарлюга чергову будячину.
     – Не скінчиться, – насупився Гнат. – Принаймні на твій вік вистачить... Вистачить так, що й шабля встигне набриднути...
     – Ну дай шаблю, пане Гнате! – заскиглив малий.
     – Не дам, сказав! Біжи геть, доки дупу не надрав!
     – Жлоб! – зухвало відрубав Василько і гордовито загарцював далі понад лінією оборони, безжально знищуючи зустрічних ворогів-будяків.
     – От же ж бісове кодло! – реготнув Гнат, похитавши головою. – Невгамовний який!
     – Так, – усміхнувся й собі чернець. – Хвацький козарлюга виросте!
     – Якщо виросте... – миттєво спохмурнів Гнат. – Ти ж сам кажеш: “Несповідимі його сюжети”... Та невже ж на нього, – Гнат тицьнув люлькою в небо, – жодного впливу не знайдеться?
     – Ну... – Манойло й сам звів очі до неба, – молитися треба старанніше... А ще, знаєш, бачив я святиню в Святоградській Лаврі... Книга “Житіє Творця” називається. Уявляєш?!
     – І що ж там пишуть? – мляво поцікавився Гнат.
     – Ти що, Персе! – обурився чернець. – Навіть торкатися тієї книги можуть тільки обрані. А читати – це взагалі святотатство! Читати про життя самого Автора – це майже зрівнятися з Ним! А гординя – превеликий гріх!
     – А я б почитав! – нахабно посміхнувся Гнат. – А ще б залюбки потеревенив з її автором. Автор над Автором – от у кого дійсно є вплив!.. Маню, а ти часом не знаєш, хто її написав?
     – Не знаю, – насупився Манойло. – І ніхто не знає... А ти, Персе, таку єресь верзеш, що згоріти тобі в пекельному забутті. І мені разом з тобою за те, що слухаю...
     – То й не слухай, я й сам чудово...
     Гната на півслові перервав якийсь ґвалт, що здійнявся неподалік, під возами сусіднього куреня:
     – Стій, байстрюче!!! Куди тебе чорти?!! Тримай дурня!!!
     Гнат блискавично підхопився, злетів на воза і одразу ж побачив таку картину: малий Василько, наразі вже зі справжньою шаблею, біг навпростець убік ворожого стану, мимохідь рубаючи високу степову траву на своєму шляху.
     Було б доречним і справедливим, щоб за хлопчиськом кинувся саме той бовдур, в якого Василько і поцупив чи вициганив шаблю. Але часу на такі розбірки не було.
     Гнат одним велетенським стрибком, наче прагнув долетіти до середини річки, злетів з воза і щойно опинившись на ногах – щодуху чкурнув за малим. І майже наздогнав...
     З ворожих укріплень пролунав постріл, і Василько, як був із хвацьким замахом шаблі, – так і рухнув навзнаки...
    
    

     * * *

    
    
     ...Сидячи по-турецьки над крутим схилом пагорба, Гнат Персань вдивлявся у зорі, що рясно висипали над місцем, куди щойно закотилося сонце. Намагаючись вгамувати нерви, він затято пихкав люлькою, але це не дуже-то й допомагало. Навпаки, західний вітерець задував дим у обличчя й вичавлював з очей сльози.
     – Що ж ти за нелюд такий бездушний? – бурмотів Гнат собі у вуса. – За що дітей своїх так збиткуєш? За що так ненавидиш?
     – А ти волів би, щоб усе тихесенько-гладесенько було? – не витримав я. – Усі живі та здорові як ті родичі гарбузові? Щоби щасливі й задоволені? Суцільний мир і злагода? Але ж це настільки не схоже на реальне життя, що ніхто й не читатиме такі рожеві шмарклі. Бо не цікаво.
     – Ну, гаразд, – напрочуд спокійно зреагував на мене Гнат. – Нехай ми, вояки, грець із нами. Цікаво тобі нас катувати – катуй на здоров’ячко... А сироту малого навіщо вбив? Чого він такого устиг накоїти? Чи це теж заради цікавості?
     – Ну, розумієш, це – символ, – почав виправдовуватись я. – Чимже іще зобразити весь жах і ганебність війни, як не безглуздою смертю невинної дитини?.. І далебі, живі персонажі нецікавого твору помирають дуже швидко разом із твором. І навпаки... Вічного життя не обіцяю, але навіть загиблі герої можуть пережити свого творця. Є приклади...
     – Ех... – чи то зітхнув, чи то загарчав Гнат. – Не подобається мені твоя філософія. Не я буду, як не знайду на тебе управу! От гайну до Святограду й прочитаю теє “Житіє Творця”! А мо’ й сам щось допишу!
     – Хех, – криво посміхнувся я. – Відкриєш ту книгу – і побачиш там порожні сторінки. І сам нічого не додаси, бо ніхто там нічого не напише всупереч моїй волі! Щоб писати моє “житіє” треба стояти вище наді мною.
     – А от візьму, і прямо до тебе завітаю! – аж підхопився на ноги Гнат. – Тодій з’ясуємо, хто над ким вище!
     – То ти, може, й адресу знаєш? – не втримався я від кепкування.
     – А ти мені її зараз і підкажеш! – злобно примружився Гнат. – Чи що, вже й в штани наклав?
     Мене навіть потішила така зухвалість.
     – Ну, слухай тоді. Є у Всесвіті така собі звичайнісінька спіральна галактика. Чумацький Шлях називається. Там в одному з рукавів на відстані десь дев’яти кілопарсеків від центру існує такий самий жовтий карлик, як і ваше сонце. На третій від світила планеті є така країна – Україна... Ну, а там уже й люди підкажуть, – ледь не розсміявся я. – Та тільки дістатися туди тобі й тисячі життів не вистачить... Хіба що на якомусь гіперпросторовому міжгалактичному суперзорельоті... Та й то, ще треба вміти ним керувати...
     – Так він у мене вже є! – аж розцвів у нахабній посмішці Гнат. – Там он у гайочку за пагорбом стоїть. І я вмію тією клятою чортопхайкою керувати! І дорогу знайти зможу!
     – Це ж з якого переляку такі здобутки? – здивувався я геть неочікуваному повороту подій.
     – А ти щойно сам про це написав. Моїми словами, – глузливо заявив Гнат.
     – Ну, так, – поблажливо всміхнувся я. – Захопився трохи. Але ж, знов за рибу гроші. Я тут Автор. Як написав – так і зітру. Не спокушайся.
     – Та ні, не зітреш, – хитрувато примружився Гнат. – Я тебе вже трішечки розкусив. Не станеш ти отак в своїх очах ганьбитися. Щоб Автор так своєї фантазії злякався?.. Отже, що зроблено – те зроблено, чекай на гостей!
     Позаду Гната зашаруділо, і з темряви вийшов напівсонний Манойло.
     – Ти що, Персе, із зорями тут базікаєш? Розумію, що болить. Але ж війна є війна. Годі серце краяти. Ходив би вже спати.
     – Не випадає, – відрубав Гнат. – До Творця в гості збираюсь.
     – Та грець тобі, дурню! – остаточно прокинувся чернець. – Нащо собі віку вкорочувати? Це й так вороги завжди встигнуть!
     – Та ні, – розплився в усмішці Гнат. – Я іншим шляхом. Хоча й довшим... У мене тут за пагорбом пекельна чортопхайка... На тисячі життів миттєво літає... Тож поїду собі, спитаю з нього правди... Бувай, не згадуй лихом!
     – Зажди, Персе! – завагався Манойло. – Може мені теж, той... з тобою рушити, га? В мене ж теж питань назбиралось...
     – Отакої, – ляснув себе по коліну Гнат. – А як же “Приборкайте гординю свою, раби Творця нашого”?!
     – Та до біса, – рішуче махнув рукою чернець. – Як казав перед стратою святий мученик Головгерій Завзятий: “Рабів до гепіенду не беруть.”
     – Так його ж все одно спалили!
     – Та й спалили! Але ж Автор його в наступному творі воскресив! За таке й померти не лячно!
     – Ну, тоді – гайда, чи що?!
     – Гайда, тільки спочатку сала тре’ добрячий шмат прихопити. Щоб на тисячу життів вистачило.
     – І тютюнком запастися...
    

     * * *

    
    
     В глибинах космічного простору, серед хмар пилу і газу, великих і малих скупчень галактик височив величний трон, а поруч із ним – розкішне ложе. На троні сиділа постать в чорному балахоні з каптуром, що приховував її обличчя – Імператор Надгалактичної Імперії. На ложі розвалився Блазень, виряджений в строкаті блискучі одежі. Не встаючи з ложа, він потягнувся до найближчого червоного гіганта, поклав його на кальян і почав розкурювати.
     – Чи не продовжити нам відкладену партію? – з нудьгою в голосі запропонував Імператор.
     – Набридло грати задурно, – відповів Блазень, випускаючи у Всесвіт чергову хмару космічного газу. – Азарту немає.
     – То ти пропонуєш робити ставки? – поцікавився Імператор. – Гаразд. Ставлю своє безсмертя. Влаштовує?
     – Ха-ха, – розсміявся Блазень. – Краще бути смертним і знати, що все одно колись помреш, ніж цілу вічність труситись над своїм безсмертям. Така ставка не варта навіть мого кальяна.
     – Гаразд, ставлю тоді свій трон проти твого кальяна.
     – Ну, нехай буде так. Граймо, хай йому грець.
     У просторі перед ними виник прозорий сяючий куб, розділений на кубічні комірки, в яких де-не-де виблискували шахові фігурки двох неонових кольорів – синього й зеленого.
     – Твій хід, – нагадав Імператор.
     – Слон де-три-два на еф-п’ять-чотири, – трохи подумавши, промовив Блазень.
     Фігурка зеленого слона перемістилася за вказаними координатами.
     Тим часом поруч із троном виникла голограма чиновника в лівреї.
     – Дозвольте, Володарю? З черговою столітньою доповіддю про стан справ в Імперії.
     – Валяй, – махнув рукою Імператор.
     – В галактиці Синій Равлик тридцять років тому за місцевим часом розпочалося повстання, – розкривши теку, одразу ж розпочав чиновник. – Лідери проголосили незалежність від Імперії. За нашими даними наразі під контролем бунтівників знаходиться до половини галактики. Які будуть розпорядження?
     Підвівшись, Імператор пройшов крізь голографічну шахівницю, окинув поглядом навколишні скупчення галактик і холодно промовив:
     – Спрямувати туди третій флот зоряних деструкторів. За годину, тобто за десять років Синій Равлик має бути знищеним.
     – Вся галактика? – перепитав чиновник.
     – Так, дощенту, – спокійно відповів Імператор. – Заразу треба знешкоджувати докорінно. І сусідам – наука. А галактик у мене – он аж скільки... Хоча, стривай... Головного лідера треба захопити живцем.
     – Буде виконано, Повелителю, – схилив голову чиновник.
     – Далі?
     – На обох фронтах розширення Імперії – “західному” і “східному” спостерігається посилення спротиву. Бої ведуться з перемінним успіхом. Просування Імперії загальмовано.
     – Задіяти резерви, – не вагаючись скомандував Імператор. – Посилити кожен напрямок двома... ні, чотирма ударними арміями...
     – Буде зроблено, Володарю.
     – Це все?
     – Все, мій Імператоре.
     – Про виконання доповіси. Вільний.
     Голограма чиновника зникла.
     – Все воюєш? – видихнув Блазень у Всесвіт чергову порцію зоряного пилу. – І навіщо тобі живий лідер повстанців?
     – Кінь же-шість-чотири на еф-чотири-три, – замість відповіді промовив Імператор, і синя фігурка слухняно перестрибнула до іншої комірки. – А лідера повстанців я клоную і зроблю собі нового блазня. Ти ж все рівно колись помреш...До речі, а ти ніколи не думав, звідки ти взявся?
     Імператор стримано розсміявся.
     – Дотепно, – задумливо відповів Блазень, кидаючи одну зірочку за одною, намагаючись влучити в чорну діру. – Ферзь де-чотири-п’ять б’є коня на еф-чотири-три... А чи не занадто марнотратно – цілу галактику на попіл?
     – А галактик я завоюю іще досхочу. Тура а-вісім-вісім на а-п’ять-п’ять.
     – Сумнівне твердження, – заперечив Блазень – А що ти робитимеш, коли галактики у Всесвіті скінчаться? Ти ж безсмертний, і колись це має статися. А без завоювань будь-яка імперія розвалюється.
     – Маячня. Всесвіт безмежний. На моє безсмертя вистачить.
     – От не факт, – посміхнувся Блазень крізь хмару диму. – Тебе не бентежить, що в Імперії одночасно виникли проблеми на протилежних фронтах?
     – Ну то й що?
     – Та нічого, – знизав плечима Блазень. – Просто нагадало стародавню притчу... Одному планетарному імператору його мудреці довели, що краю землі не існує. І він дуже бадьоро просувався в своїх завоюваннях на схід і на захід, допоки його війська не вперлися в шалений спротив. І як він не лютував, які війська не кидав– нічого не міг вдіяти. Врешті решт він наказав будь-що принести йому голови ворожих полководців. І отримав зі сходу голову свого західного генерала, а з заходу – східного... До речі, тура аш-чотири-чотири на де-чотири-чотири. Тобі мат!
     – Ну ось і все, – прохрипів Імператор. – Трон твій. Тільки разом із безсмертям... хе-хе... у якості обов’язкового додатку.
     Постать в чорному балахоні почала згинатися й осідати, поки не опала з глухим стуком кісток.
     З глибин Всесвіту виринула акула-прибиральниця, не зупиняючись, проковтнула рештки Імператора і знову пірнула в чорну безодню. На місці балахона залишилась тільки золотава бляшка не більше ґудзика. Коротенькі вусики на її периферії мляво ворушилися.
     Блазень підвівся з ложа, повільно підійшов до бляшки, підняв її і довго розглядав, про щось глибоко замислившись. Потім, нарешті зважившись, приклав її до потилиці.
     Його яскраві одежі почали повільно чорніти, перетворюючись на балахон, а сам колишній Блазень надовго закляк на місці...
    
    

     * * *

    
    
     Через деякий час Блазня зі ступору вивів голос.
     – Кхе-кхе... Володарю, дозвольте доповісти, – промовила голограма.
     – Що?.. – новоспечений Імператор ніби виринув із глибокого сну. – А, ну так, доповідай.
     – Галактику Синій Равлик знищено. – безпристрасно доповів чиновник. – Лідера заколотників ув’язнено. Що накажете з ним робити?
     – Трансформувати на акулу-прибиральницю. Тільки спочатку візьміть зразки, зробіть клона... і дайте йому гарну освіту... В найкращому університеті... І скільки мені доведеться чекати на нового блазня?
     – Двадцять п’ять років... Тобто тут – дві з половиною години.
     – Гаразд, понудьгую трохи... А що там на фронтах?
     – Ми посилили наші війська ударними угрупованнями, але вороги також посилили свій супротив. На жаль, ми знову не можемо просуватися далі на обох напрямках.
     Імператор на хвилинку замислився.
     – Відправте на обидві ділянки найкращих спецпризначенців. Нехай принесуть мені голови ворожих полководців. Все зрозуміло?
     – Так, мій Повелителю. Дозвольте виконувати?
     – Негайно!
     Голограма зникла, а новий Імператор залишився зі своїми думками, розглядаючи космічний ландшафт своїх володінь. Геть не помічаючи, як позаду нього, стрімко зростаючи в розмірах, наближається із безодні міжгалактичного простору яскрава сяюча цятка. Невдовзі вона вже виросла до палаючого пекельним полум’ям воза, з якого хижо стирчали вперед порожні вогняні голоблі, а на “кормі” зручно розташувався кулемет “Максим”. Самохідна “тачанка” пригальмувала, з неї хвацько зістрибнув дужий козарлюга й попрямував до Імператора.
     – Агов, чорноряснику! А де тут у вас Кощій Всесвітній з його канцелярією?
     Висмикнутий з роздумів Імператор озирнувся і звів руку з розчепіреними великим і вказівним пальцями. Гнат одразу ж рефлекторно вхопився лівицею за горлянку.
     – Трясця... – прохрипів він. Але інший рефлекс вояка змусив його правицею вихопити шаблю із піхв. Не зупиняючи свого руху, шабля злетіла вгору, відтявши Імператорові руку, а на зворотному русі – вниз і вбік – знесла голову разом із каптуром.
     – Клята тварюка, – пробурмотів Гнат, розтираючи шию. – Теж мені, “темний бік сили”!
     Мимо Гната, ледь не зачепивши, пролетіла палаюча пляшка “коктейлю Молотова” і стрімкою кометою згинула серед зірок.
     – Маню, йолопе, ти геть здурів? – загорлав Гнат.
     – Та я ж тобі допомогти, Персе! – вигукнув з воза чернець. – Я ж бачу – ти б’єшся з кимось!
     – Та годі вже, охолонь. Нема з ким битись. Пильнуй, краще, довкола, щоб нас ніхто не заскочив зненацька!
     З глибин Всесвіту виринула акула-прибиральниця, не зупиняючись, проковтнула рештки Імператора і знову пірнула в чорну безодню. На місці балахона залишилась тільки золотава бляшка не більше ґудзика. Коротенькі вусики на її периферії мляво ворушилися.
     – І що це за чортівня така? – наблизившись до бляшки, пробурмотів Гнат.
     – Нейрофлешка Імператора, – не втримався я від пояснень. – Його безсмертя.
     – Як голка в яйці? – зневажливо перепитав Гнат.
     – Ну, приблизно, щось на кшталт.
     Козак підняв гаджет, поклав на ліву долоню і коротко рубонув шаблею. Нейрофлешка хруснула і посипалася уламками.
     – Не огірок, звісно, але й не криця, – діловито зауважив Гнат. – Ну що ж, от ми і в “небесній канцелярії”. Вище вже, здається, нема куди. Тепер і твоїм “житієм” зайнятися можна!
     – Ну-ну, – скептично зітхнув я. – Починай.
     Перед Гнатом виникла віртуальна книга з чистими аркушами і гусячим пером. Гнат схопився за перо і одразу ж закляк.
     – І що? Не пишеться? – запитав я, відчуваючи навіть якусь провину і співчуття. – Справа в тім, що цю “канцелярію” теж я вигадав. Нічого в тебе, братику, не вийде.
     – От халепа!– насупився Гнат. – Але це ще не край.Ми тепер просто до тебе завітаємо. От знайдемо твоє лігво... Принаймні малого я тобі вбити не дам!
     – Персе, ти що там, знову із зорями теревениш? – висунувся з воза Манойло. – Годі вже гаяти час! Хіба не чув? Тут години – там десятиліття!
     – Е ні, Маню, нічого ти не тямиш! – відповів Гнат, роззираючись серед зоряної безодні. – Це згори донизу, а з Авторами – навпаки, знизу догори. Тут роки – там години. Краще йди-но сюди, допоможи в цих галактиках розкумекати. Бо їх тут достобіса всіляких понатикано. Де ж нам той клятий спіральний Чумацький Шлях розшукати? Якісь дивні ті чумаки були, нащо спіралями собі шляхи торували?
     А я тим часом дивився на все це і міркував. І що це за відчайдухи такі навіжені? І де такі тільки беруться? За правдою ладні пхатися і до пекла, і до зірок. І ніщо їх не лякає і не бере. Як той Еней, завзятіший од всіх бурлак. І не виключено, що з такою впертістю вони рано чи пізно таки дістануться і до Творця свого! І поміряються, хто з нас вище. І щось мені підказує, що навіть вайлуватий Манойло виявиться на голову вище за мене. Не кажучи вже про Гната Персаня...
     Ось такі от у мене “перси”, тобто персонажі!
    
    

     * * *

    
    
     ...Поки боєць із позивним Перс пластував до рідної траншеї, тягнучи на собі пораненого Василька, капелан Манойло поливав ворожі позиції з великокаліберного “умки” так, щоб клятавата й носа не здумала висунути. Грець із ним, з тим “перемир’ям” і “режимом тиші”! Потім нехай розбираються, карають... Не стратять же, врешті-решт! А зараз найголовніше – хлопця витягти йГната прикрити!
     Такі ось у мене персонажі, тобто – герої...
     Героям Слава!
    
    

     * * *

    
    
     ...А дружині я сказав, що шию порізав, коли голився. Таке теж трапляється... іноді;)