 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
В обідній час у парку була тиша. На дитячому майданчику позасинали гойдалки. Площу біля пам’ятника осінь щедро замість квітів прикрасила опалим листям, що де-не-де шурхотіло під колесами дитячих візочків та чобітками замріяних мам. Між клумбами блукали двоє хлоп’ят, збираючи яскраве осіннє листя у пишний кольоровий букет, і зрідка перемовлялись між собою.
На лавках відпочивали самотні старі, намагаючись зловити можливо останні сонячні промені перед тим, як холод і дощі на довгих півроку заженуть їх до порожніх квартир. Дехто читав газету; хтось тренував пам'ять, розгадуючи кросворди. Бабусі, закутавшись в старі, надто теплі як для такої погоди, куртки, в’язали онукам шарфи, вплітаючи між нитками свою любов і турботу.
На одній з таких лавок сидів чоловік. Він був не дуже старим, хоча сивина повністю вкрила його голову. Одягнутий у чорне пальто, з охайною зачіскою, він справляв враження ділової людини, яка вийшла перепочити від справ і нарад у парк в розпал завантаженого робочого дня.
Саме так і подумала молода жінка, що гуляла з візочком по алеях парку і якраз проходила повз чоловіка. Єдине, що не вкладалось в її припущення, це плюшевий ведмедик, якого він тримав у руках. Чоловік схилився над ним, задумався і, здавалося, не помічав нічого навкруги.
– Біля вас можна перепочити? – запитала його жінка тихим голосом.
Чоловік ледь здригнувся, бо не здогадувався, що поруч хтось стоїть, тому й не очікував запитання. Не роздумуючи, він посунувся до краю лавки, звільняючи місце для жінки.
– Не заперечую.
Жінка присіла поруч, продовжуючи гойдати візок однією рукою, та з цікавістю поглянула на чоловіка.
– Ви тут з онуками?
– Ні, мої онуки живуть далеко.
– Виходить, чекаєте на когось? – Жінці не давав спокою ведмедик у руках.
– Ні, вже не чекаю…
Жінка замовкла. Їй не вдавалось знайти для себе пояснення іграшки у такого поважного та одинокого чоловіка. Які ще можуть бути варіанти? Хтось залишив на лавці, загубив? Чи можливо чоловік прийшов на зустріч з коханою, але вона не з’явилась? Або він прямує до когось у гості та вирішив присісти на хвилинку, насолодитись погодою і тишею… Її роздуми обірвав сам чоловік.
– Ви, мабуть, запитуєте через нього? – Чоловік покрутив іграшкою у руках.
– Так, через нього.
– Це мій борг.
– Борг? Не розумію Вас. Кому ж?
– Отак відразу одним словом я не відповім, бо Ви не зрозумієте, не повірите. Це довга історія, довжиною в життя…
Чоловік знов задумався про своє, затримавши погляд на красивому багряному кленовому листочку під ногами. Жінка знітилась. Ну навіщо вона ятрить душу людині своїми запитаннями? Тільки даремно нагадала про щось неприємне, а тепер ніяково буде обом.
– Вибачте, це не моя справа. Я не хотіла Вас засмучувати.
– Що ви, не вибачайтесь. Просто спогади інколи, як непрохані гості, повертаються раптово, торкаються вразливих місць і змушують знову відчувати. Я розповім Вам свою історію, якщо Ви не дуже поспішаєте.
Заінтригована жінка поправила свій товстий червоний шарф, міцніше затягнула пояс пальто, вмостилась зручніше на лавці і приготувалась слухати…
…Того року була справжня золота осінь. Яскраво світило сонце, додаючи краси й без того чарівним жовто-гарячим берізкам, червоним кленам та впертим тополям, які, не зважаючи на календар, не змінили колір жодного листочка і залишались зеленими. У повітрі літали тонесенькі, майже невидимі, тендітні павутинки – головна ознака бабиного літа. Пам’ятаю, що день був ясний і теплий. Багато людей вийшли на прогулянку зі своїми дітьми, тому було гамірно. Але через свій настрій тоді я цього не помічав.
Мені було років дванадцять. Я сидів зажурений на лавці серед парку, підібравши ноги, колупав знайдений жолудь і думав, що мені сказати вдома, коли повернусь.
Її голос поруч я почув так само несподівано, як сьогодні Ваш.
– Ти часом не бачив мого ведмедика?
Я розгублено подивився навкруги. За моєю лавкою стояла дівчинка, молодша за мене, років восьми. В неї було коротко стрижене кучеряве чорне волосся, густі брови і великі-великі темні очі. Ті очі я пам’ятаю все життя.
Я чомусь роздратувався. Зараз вже не можу пригадати причину своєї злості. Чи то за те, що вона відволікла мене від моїх думок, чи за те, що так тихо підкралася до мене і застала мене зненацька. Чи за її дивний зовнішній вигляд, адже під її верхнім одягом виднілось блакитне трикотажне платтячко, довге аж до землі. Хіба так одягаються малі дівчатка? А можливо, справжня причина була в тому, що не личило такому крутому хлопцеві як я спілкуватись з малою шмаркачкою.
– Не бачив! – кинув я їй у відповідь і гонорово відвернувся, взявшись знову за жолудь.
На мій подив дівчинка не пішла. Навпаки, постоявши трохи, вона обійшла лавку і сіла поруч.
– А ти чому сумний?
Вона питала з дитячою безпосередністю, але я дивився на неї вовком. Це вже занадто! Та звідки в неї стільки нахабства? Невже вона не бачить, що я зайнятий і не хочу з нею спілкуватись? Прийшла, сіла і липне зі своїми запитаннями! Хотів вже відповісти якоюсь колючою фразою, щоб прогнати. Та не зміг швидко зорієнтуватись, знайти потрібні слова, тому просто випалив правду:
– Я загубив дідів компас.
Дівчинка перелякано зойкнула.
– І ти заблукав? Дорогу додому не можеш знайти?
Мене це розсмішило.
– Зовсім дурна? Хто додому з компасом ходить? Я нишком взяв у діда компас, щоб показати друзям. Не сказав йому, бо думав, що після прогулянки покладу назад, і ніхто навіть не помітить, що я його торкався. Але я його загубив. От і не знаю тепер, як додому йти.
– То скажи йому. Розкажи все, як є: що хотів повернути, що ти не навмисно.
– Та нічого ти не розумієш! – знову розлютився я. – Мій дід беріг цей компас, як зіницю ока. Він у молодості на флоті працював, роками був у морі. А коли зустрів бабусю, вирішив, що час будувати на суходолі власний дім і сім’ю. Цей компас подарував йому капітан, на прощання і на згадку про його роботу і вірних друзів. Дід любить повторювати, що у його житті було два великих кохання – його корабель і бабуся. Про бабусю йому тепер нагадують онуки, а про корабель - його компас. І ти думаєш, він послухає мої вибачення, пригорне і скаже: «Нічого страшного, малий. З ким не буває…»?
– Я вірю, що він зрозуміє, що це трапилось випадково, і допоможе тобі його знайти.
– Ну й справді! Як я раніше не подумав? – зіронізував я. – Навіщо я взагалі тобі все розповідаю? Лише час даремно витратив! Теж мені порадниця!
Я тоді добре розумів, що можу образити її. Та я й хотів її образити навмисно, щоб прогнати, хоча й усвідомлював, що вона на це не заслужила. Проте дівчинка ніяк не реагувала на мою різкість і продовжувала допитуватись.
– А який він, твій компас?
– А тобі нащо? – подивився я на неї скоса.
– Ми можемо пошукати разом. Друзі завжди допомагають один одному.
– Пф, а ми хіба друзі? Я навіть імені твого не знаю.
– Я Еля. Тепер знаєш, отже друзі.
Я хотів з нею посперечатися, що ніякий вона мені не друг, але перспектива спробувати справді пошукати ще раз, перед тим, як йти додому, змусила мене стриматися.
– Я вже всюди шукав, тричі перегорнув все листя у парку.
– Тоді давай я пошукаю сама. Моя мама часто каже: «Буває, бачиш голку серед сіна, а слона поруч не помічаєш». Тільки опиши його. А ти тим часом мого ведмедика пошукаєш.
Я поставив ноги з лавки на землю, і вперше з початку розмови серйозно їй відповів.
– Добре, давай спробуємо. Отже мій компас темно-жовтий, кругленький, з невеличким кільцем зверху. По колу чорні цифри, а всередині, де стрілочка, там намальована зірка, дуже схожа на сонце, що має вісім променів.
– Запам’ятала. Кругленький з сонцем всередині, – повторила дівчинка. – А де ти міг його загубити?
– Я попрощався з друзями біля старого фонтану, тому вважаю, що десь там.
Дівчинка мовчки кивнула.
– А твій ведмедик який? – запитав я в свою чергу.
– Пухнастий, рудого кольору з білим животиком. Він мій найкращий друг, ми разом з самого народження, і тому він завжди зі мною, де б я не була. Я не можу без нього заснути.
– Ти знаєш, де його загубила?
Дівчинка сумно захитала головою.
– Ні. Коли ми сюди прийшли, мама тримала мене за руку, а я тримала ведмедика. Біля входу було дуже багато людей, і я ще точно його несла. А як він потім загубився, не пам’ятаю. Тепер я його усюди шукаю і не можу знайти.
– То ти тут не сама? А де ж твоя мама?
– Он там з братиком, давно чекають на мене, – дівчинка махнула рукою.
Я подивився у тому напрямку: велика площа з клумбами по периметру, кілька лавок, а далі дитячий майданчик. Там було гамірно, всі гойдалки зайняті дітьми. Дорослих здавалось, було ще більше. Одні приглядали за найменшими, хвилюючись за їх безпеку, інші осторонь невеличкими групами спілкувались. Хто саме її мама було важко зрозуміти, та я вирішив не уточнювати.
– Тоді я почну пошуки біля входу, з того місця, де ти його востаннє запам’ятала. Як знайдемо, зустрінемось тут, на нашій лавці, – і ми розбіглися в різні боки.
Я був вихований як людина слова, тому шукав ведмедика старанно. У моїй сім’ї було непорушне правило: дав обіцянку – виконуй, і ніякі відмовки не приймалися. А тоді я відчував подвійний обов’язок, тому що я, хлопець, пообіцяв дівчині. «Тримай слово, чоловіче!» - так вчив мене мій дідусь.
Розпочавши огляд від входу, я повільно переходив від лавки до лавки, перегортав кедами листя, заглядав під кущі, і навіть на всякий випадок у смітники. Я запитував у перехожих, чи, бува, вони не знаходили рудого ведмедика, звертав увагу, які іграшки несуть у руках інші діти. Та все марно. Втомившись, і відмітивши для себе, що не залишилось жодного кутка, куди б я не заглядав, я розчаровано повернувся до нашої лавки.
Здалеку помітивши, що дівчинка вже сидить там, похмуро похиливши голову, я на мить зрадів. Зрадів не тому, що встиг засумувати за нею, чи тому, що вона не обманула мене і повернулася. Я вирішив, що вона зажурена через те, що і її пошуки також виявились невдалими. Мені було так соромно, що я не знайшов ведмедика, що я зрадів її невдачі. Нуль-нуль.
Моя радість, правда, швидко минула. Прийшло усвідомлення того, що її успіх був моєю останньою надією на порятунок від неприємної розмови з дідом. А отже компасу немає…
Я підійшов, тихенько сів поруч і опустив голову точнісінько так само, як дівча. Та раптом вона протягнула до мене руку і розкрила кулачок. На руці лежав мій компас!
– А… Він… Ти… Де?.. – Я забув усі слова від несподіванки.
– Він був там, де ти й казав, біля фонтану. Закотився у листя, – сказала дівчинка, посміхаючись мені.
– Мала, яка ж ти молодчинка! – я застрибав на місці, підхопив її і закружляв, тримаючи в обіймах. – Та я все б заради нього віддав, усе! Ти розумієш, що врятувала мені життя? Ти справжній друг! Я твій боржник, проси що хочеш! От кажи відразу, чого ти хочеш?
– Та мені лише потрібно знайти ведмедика, бо мама вже зачекалася, – сором’язливо відповіла дівчинка.
Я був на сьомому небі від щастя, та своїми словами вона повернула мене на землю.
– Я не знайшов його, пробач, – мені соромно було дивитись їй в очі. – Я дуже старався, правда. Навіть у людей запитував. Ніде нема. Я вважаю, його, мабуть, хтось знайшов і забрав з собою. Та ти його вже не знайдеш. Тому краще йди до мами і попроси нову іграшку.
Дівчинка мовчала. А компас наче обпікав мені руку. Мені таким нестерпним було те відчуття провини, що я почав злитись на неї. Так, вона допомогла мені, а я їй не зміг. Пообіцяв і не виконав. Але ж так буває, хіба ні? Чому я взагалі маю вибачатись перед малою?
Але неприємне відчуття не покидало мене, тому я вирішив, що треба якнайшвидше йти. Куди-небудь, аби подалі від неї, від того місця, від тієї пригоди, від того дня. Якнайшвидше викинути все з голови, забути і не згадувати. Негідний вчинок маленького чоловіка.
Я швидко пробурмотів, що мені пора бігти додому, щоб встигнути повернути компас, поки дідусь не помітив його зникнення. Сказав щось ще про приємне знайомство, а також що наступного разу ще поговоримо. Не пам’ятаю, чи вона мені казала щось у відповідь, та й мені тоді було неважливо, я дуже поспішав. Кинувши наостанок «бувай, мала», я побіг до виходу. Вже у кінці алеї я все ж повернувся, дівчинка стояла там, де я її залишив, і дивилась вслід. Я махнув їй рукою та пішов. Я просто втік.
Пройшло, мабуть, три десятки років. Одного зимового дня я закінчував роботу над важливим проектом, який обіцяв відкрити для мене нові перспективи у кар’єрі. Раптом до кабінету, як цунамі, увірвалась моя асистентка з папкою в руках. Нічого дивного, вона завжди так залітала, не дивлячись на мої погрози звільнити за таку звичку.
– Романе Олексійовичу, ось! – вона демонстративно кинула папку на стіл перед моїм носом, зверху на усі мої розрахунки. – Я вчора цілий вечір провела у міському архіві, уявляєте? Передивилась мільйон газет, фотографій і книг обліку. Тут усе, що вдалось знайти для конкурсу. Ну, точніше половина з того, що знайшлось, але усе, що вдалось скопіювати, тому що та стара тітка, що там усім завідує, наче цербер, охороняє кожний листочок свого безцінного архіву.
Випаливши все це наче на одному подиху, асистентка стала в очікуванні схвалення.
– Дякую. Я подивлюсь пізніше, – відповів я і відклав папку до інших паперів.
Асистентка обурено розвернулась на своїх тоненьких каблучках і вийшла, спеціально грюкнувши дверима. Я до цього вже звик.
На ту папку я випадково наштовхнувся через кілька днів. Нагадавши собі про конкурс, я розв’язав шнурочок і почав переглядати її вміст. Асистентка й справді непогано потрудилася над моїм завданням. Я побачив багато вирізок статей з дуже старих газет, деякі з них були з фотографіями, що саме мені й було потрібно. Були й просто фотографії – жінок, дітей, цілих сімей і навіть кілька весільних. На іншій стороні деяких з них акуратним почерком моєї асистентки були підписи: де роки життя, де прізвища, а де й коротенька історія про професії або місце проживання. Одним словом, усе, що їй вдалось відшукати. Фотографії чи вирізки без підписів чи історій я відкладав в бік, мене вони не цікавили. А всі інші я розглядав дуже прискіпливо.
Одна газетна стаття затримала мою увагу. Стаття про лікарів супроводжувалася двома фотографіями, на одній з яких була зображена сім’я – жінка з двома дітьми: зовсім маленьким хлопчиком на колінах і дівчинкою, яка стояла поруч з іграшкою у руках. Я не відразу зрозумів, що саме притягувало мене. Під фото був підпис: «Сім’я Кац. Діна Кац з дочкою Елішевою і сином Марком».
Я ще раз поглянув на старе фото і раптом закляк на місці. Очі… Я вже їх бачив у своєму житті, колись давно, у дитинстві. І тепер вони знову дивились на мене, тим самим поглядом.
Мені раптом пригадався той день, як ніби все було тільки вчора. Та лавка у парку. Великі темні очі. Коротке кучеряве волосся. Дивна довга сукня.
«Я Еля. Тепер друзі…»
Моє серце пішло в п'яти. «…З дочкою Елішевою…» – перечитав я ще раз у газеті. Я став блідим за мить і почав тремтіти, як у лихоманці.
Бачу, Ви не розумієте, що мене так шокувало того дня. Справа у конкурсі, для якого моя асистентка і принесла мені цю папку. Я працював менеджером у архітектурному бюро, шукав і затверджував ідеї, які далі передавав у роботу дизайнерам, художникам, архітекторам. Того року моє бюро вирішило взяти участь у конкурсі, що був оголошений міською адміністрацією. Конкурс на найкращу концептуальну ідею пам’ятника дітям, розстріляним під час Другої світової війни.
Так, Ви вірно здогадались, на усіх тих фотографіях були сім’ї, що не пережили війну, і діти, чиє життя обірвалось до того, як вони встигли подорослішати. І на одній з них я впізнав Елю…
Ви можете сказати у відповідь, що мені здалося і я сплутав дівчинку через те, що з мого дитинства пройшло багато років. Я й сам назвав би таку розповідь повною нісенітницею, якби почув від когось іншого, якби це сталось не зі мною. Та я Вас запевняю, що нічого не сплутав. Це точно була вона, і я в цьому впевнений так само, як впевнений, що Ви сидите поруч.
На тій фотографії вона була молодша, ніж я її запам’ятав. Хоча зачіска була така ж. І ще іграшка. Газета була дуже стара, навіть по копії можна було зрозуміти, що сторінка пожовтіла від часу, та й якість фото у статті бажала кращого, але придивившись, я помітив, що іграшка була схожа на маленького песика з білою цяточкою посередині. Або ж ведмедика з білим животиком…
У ту ніч я не зімкнув очей. Я був надто збуджений, спогади захопили мене у нестримний вир. Думки летіли зі швидкістю світла, остаточно викорінюючи мої недовіру і сумніви.
«Мама з братиком чекають…»
«Лише потрібно знайти ведмедика…»
«Без нього не засну…»
Усе сходилось. Я вже не сумнівався, що я тоді дійсно спілкувався з дівчинкою з фотографії, дівчинкою з минулого, яка загинула у роки війни, тобто з привидом. Вона назавжди залишилась у парку, приречена блукати у вічних пошуках свого ведмедика.
Разом з впевненістю повернулось відчуття провини. Виходить, вона тоді з’явилася біля мене, щоб просити про допомогу, а я дав їй заздалегідь нездійсненну обіцянку і не додержав слова. А вона ж тоді виручила мене, не підвела. Провина душила і гризла мене зсередини.
Під ранок наступного дня до мене прийшла геніальна ідея, як спокутувати свою провину. Я прийшов на роботу на годину раніше, твердо вирішивши реалізувати свій задум і будь-що виграти у конкурсі. Я доручив художнику намалювати для конкурсу ескіз дівчинки. Для цього я дав йому вирізку з газети, ту саму, де була зображена Еля, і попросив, щоб на ескізі вона була обов’язково у довгій сукні і обов’язково з ведмедиком у руках. Таким чином я хотів виконати свою обіцянку тридцятирічної давнини.
Ми таки перемогли у тому конкурсі. Наш ескіз спочатку був відібраний у десятку кращих у першому турі та обраний найкращим у другому. Моє бюро отримало винагороду, і я скинув той важкий камінь провини зі своєї душі. Проте, як виявилось, ненадовго.
Справа в тому, що після того, як обирається проект ескізу для майбутнього пам’ятника, він передається до спеціальної комісії з питань містобудування та архітектури, яка узгоджує місце розташування майбутнього пам’ятника, коректує всі нюанси, і вже затверджує його остаточний вигляд перед тим, як до справи візьметься скульптор. Десь на тому етапі комусь із комісії захотілось додати драматизму.
Про це я дізнався аж у вересні, в урочистий день відкриття. Його приурочили до річниці масового розстрілу євреїв, зібравши на подію багато журналістів і високопосадовців. Саме там я й побачив, що ведмедика біля дівчинки замінили на поламані іграшки, мабуть, як символ поламаної долі.
Не знаю, фатум чи звичайний збіг обставин, але вийшло так, що, Елі навічно судилося самотньо стояти посеред площі у цьому парку без свого найкращого друга. На жаль, так сталось не без моєї участі. І я несу цей тягар усе життя…
– Саме тому я тут, – закінчив свою розповідь сивий чоловік. – Я щороку восени приходжу сюди, щоб віддати борг. Я дуже хочу вірити в те, що одного дня вона знайде його, і її душа нарешті заспокоїться. Ось така моя невесела історія.
Молода жінка так зачаровано слухала, що зовсім забула про час. Отямившись, вона збагнула, що вже давно припинила колисати немовля у візочку, і занепокоєно схопилася подивитись, чи часом не потрібно якнайшвидше бігти додому, щоб переодягти його з мокрих пелюшок. Хоча вона даремно хвилювалася - малюк солодко спав, заколисаний спокійним тембром голосу оповідача.
– Таке буває лише у кіно, – тихо промовила жінка, поправляючи малюку ковдру у візочку.
– Деяких поворотів долі не вигадають навіть у найекстремальнішому сюжеті. Життя – найкращий сценарист, – відповів чоловік, повільно встаючи з лавки. – Вважаєте мене не з повна розуму?
Жінка лише невпевнено знизала плечима, бо не знайшла, що відповісти, а брехати не вміла.
– Не хвилюйтесь, я б теж так подумав. Я, мабуть, набрид Вам своїми розмовами. Вже піду. Всього найкращого!
І чоловік неспішно пішов по алеї парку.
– Бувайте, – жінка подивилась йому вслід.
Він перетнув порожню площу, та підійшов до пам’ятника. Того самого, з його розповіді. Жінка безліч разів ходила довкола монумента, та лише зараз вперше роздивилась його як слід.
Пам’ятник представляв собою композицію, що складалася з трьох частин. Головною з них була статуя дитини, дівчинки у довгій сукні до землі, з простягнутими вперед руками. Складалось враження, що дитина благає забрати її з собою або намагається дотягнутися і дістати щось, і їй це ніяк не вдається. Поруч неї було ще дві фігури менші за розміром: поламана лялька з лівого боку та сумний клоун з правого. Статуї були невеличкими, але розміщені на високому п’єдесталі, і тому пам’ятник в цілому здавався великим, приблизно людського зросту.
Чоловік кілька хвилин постояв біля пам’ятника, дивлячись в очі бронзовій дівчинці з коротким кучерявим волоссям, тоді поклав свого ведмедика до її ніг і пішов до виходу з парку.
Молода жінка розвернула візок і продовжила свою прогулянку у протилежний бік. Історія чоловіка розчулила її, хоча вона не була впевнена у тому, чи варто йому вірити. Досить дивним було все те, про що він розповів. Привиди у парку. Вічні пошуки. Хіба це все існує насправді? Хоча з іншого боку чоловік викликав довіру до себе і не здавався божевільним. А може дійсно люди багато чого ще не встигли пізнати і осягнути? Можливо, не всі душі залишають цей світ, якщо тут їх тримають, як якір, невирішені питання і справи…
Раптовий дитячий сміх за спиною перервав її роздуми. Жінка здивовано обернулась, проте побачила порожню площу, де лише бешкетник вітер грався осіннім листям, ганяючи його по колу. Спорожніли й усі лавки довкола площі. «Мабуть, здалося», – подумала жінка та, ще раз кинувши погляд на пам’ятник у центрі, приголомшено закам’яніла. На п’єдесталі, на тому місці, де чоловік лише мить тому залишив свою іграшку, лежав великий яскраво-червоний кленовий листочок. Ведмедика вже не було.
|
|
|
|
Время приёма: 14:45 10.10.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев