14:16 01.11.2020
Вітаємо переможців!
1 Сокира au001 Домовик
2 Дракотик au003 Златопілля
3 Птиця і Фантом au005 Білим по білому


16:22 28.10.2020
Поступила в продажу книга "Зiркоходи". Поздравляем авторов и читателей с этим событием.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 55 (осень 2020) Фінал

Автор: Mавка Количество символов: 26609
Конкурс № 55 (осень 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

au012 Наступний


    – А як не подобається співрозмовник, то просто тиснеш “наступний”.
    – Тю, маячня, – бабуся перехрестилася, відвертаючись від екрану, на якому чергова красуня старанно клеїла “качечку”, компенсуючи модним жестом з двох пальців неможливість одночасно посміхнутися і вип’ятити вуста. – То що, її бджоли покусали? Ага, диви, точно! Показує, що двічі. Біднятко, навіть говорити не може... А вона ж і без того страшненька, дивись: брови як у вовка…
    – Карга старая, – дівчина миттю загубила інстаграм-гримаску та скривилася, немов лимона відкусила. Нахилилася, демонструючи намальовані "вовчачі" брови крупним планом; картинка засніжила та змінилася на хлопця, що натхненно завивав під гітару.
    – О, а цей навіщо кицьку мучить? – бабуся зверталася до Захара, геть ігноруючи співрозмовників у чаті.
    Співак з комп'ютера припинив "кицячі мучіння", тицьнув бабці фака і теж переключився.
    "Святіть, бо всрався!" – про брутального "ламберджека", що зустрів бабусю звірячою гримасою. Цей не втримав іміджу і заржав, перетворюючись на нормального, хоч і дуже неголеного хлопця.
    П'ятачок давився сміхом у куточку, наставивши на бабцю камеру смартфона, а Захар вже й сам не радів, що вскочив до цієї авантюри.
    Баба Вася завжди гостра на язик була, а її коронні фразочки можна хоч зараз на цитати для "Камеді клаб" розбирати. Саме тому ідея зняти для їхнього Ютуб каналу ролик "Бабця зависає в чат-рулетці" на початку видавалася друзям вдалою. П'ятачок – той взагалі третій день не замовкав, мріючи про щонайменше тисячу переглядів, які має набрати цей ролик. А це прорив, там і до стрімкого зростання кількості підписників та омріяної золотої кнопки недалеко.
    Проте Василина Андріївна позаяк не хотіла ставати зіркою мережі. Спочатку вона довго не могла второпати, як поцілити мишею хоч кудись на екрані – попри всю свою сучасність, комп'ютером бабуся користуватися ніколи не хотіла і не вміла. Потім взагалі відмовилася підходити до "бісової машинки", довелося вмовляти. Звісно, Захарові: П'ятачок заявив, що він оператор і монтажер, а це дуже важка робота, тому роль продюсера цілковито лишає приятелеві. І взагалі, баба Вася – Захарова бабуся, то йому і вимолювати її згоду.
    Захар, вичерпавши всі аргументи, підключив дипломатію та збрехав, що їм необхідна бабусина допомога для шкільного проекту з інформатики. На це Василина Андріївна погодилася. Але вдарилася до іншої крайності – занадто старалася, що в кадрі виглядало досить штучно.
    Вдатися до військових хитрощів було П'ятачковою ідеєю. Але втілювати, знову ж таки, довелося Захарові. Коньяк, крадькома доданий до кави, дозволив бабусі трохи розслабитися та розв'язав язика. Але вмовити вперту стару розмовляти із людьми на іншому кінці всесвітнього павутиння, а не з Захаром, так і не вдалося.
    Проте, судячи із вкрай задоволеного виразу обличчя П'ятачка, виходило досить непогано. На Захарове німе питання, приятель лише великого пальця догори здійняв.
    – Ой, і ця – якесь хворобисько, – бабуся щиро переймалася зовнішнім виглядом дівчат, яких зустрічала у чаті. – Недогодована, чи що?
    Дівчина у відповідь брутально вилаялася, здійнявши хвилю бабусиних коментарів, на кшталт "за моїх часів дівчину за такі слова спалили би як відьму".
    Від наступного співрозмовника у кадрі були присутні лише голі волохаті груди, які бабуся охрестила "збоченим килимком", і Захар вирішив втрутитися.
    – Бабуль, диви, тут можна країну змінювати, – він поставив чат на паузу та почав клікати по налаштуваннях.
    – Нащо її змінювати? Мені і за цю не соромно.
    – Та не свою, а з ким поспілкуватися хочеш.
    – І що, навіть із антиподами можна? – пожвавилася бабуся.
    – Із ким? – не догнав П'ятачок.
    – З Австралією, тупко, – пояснив Захар. – У давнину антиподами звали людей з південної півкулі, бо вважалося, що вони догори дригом ходять.
    – Бабо Васю, а ви добре збереглися, якщо ті часи пам'ятаєте, – зробив П'ятачок "комплімент".
    Василина Андріївна приготувалася лестиво зардітися, але вчасно збагнула, що з неї кепкують.
    – От дурбецало, – поставила вона діагноз. – Захаре, я не схвалюю твої знайомства. Петро – не надто чемна та освічена дитина, він навчить тебе поганого.
    П'ятачок обурено витріщився на бабу Васю. Захар, побачивши, як та хитро примружилася, не витримав і зареготів уголос. Бабуся теж сміхотливими зморшками пішла, та підморгнула хлопцеві.
    – То й що там із антиподами? – нагадала вона.
    – Можна і з антиподами, – Захар повернувся до компа. – Ось, диви, перелік країн…
    – О, чекай, давай-но краще Індонезію.
    – Ба, там спілкуватися немає з ким, самі малолітки в чаті висять, ще й англійська така, що вуха зламаєш, поки дотямиш, що вони кажуть, – скривився Захар.
    – Або Індонезія, або я вже піду борща варити, – вдалася до шантажу бабуся.
    – Ну що тобі та Індонезія? – забобонів Захар.
    – От і дід твій так завжди казав, – пожалілася баба Вася. – “Нащо тобі те "сказочноє Балі”. Так і не звозив мене. Хоч через оцю штукенцію побачу, як там люди живуть.
    Захар зітхнув похмуро, але слухняно тицьнув у потрібний прапорець. Бабусю треба було терміново приставити до справи, інакше вона знову своєї улюбленої пісні заспіває. Дідусь помер раптово, від інфаркту, трохи більше місяця тому, за що Василина Андріївна на нього дуже образилася. Вона навіть ридати на похороні відмовилася навідсіч, хоча кохання старих завжди було прикладом для усіх п'ятьох синів та численних онуків. Балі було формальним приводом для образи: на річницю весілля сини скинулися і подарували старим путівку, але дідусів інфаркт перекреслив туристичні плани пенсіонерів.
    На казковому Балі – чи іншому безіменному Індонезійському острові – люди жили не те, щоби краще, ніж у Городищі. Скоріш, гірше, причому набагато. Пошарпані стіни, пофарбовані у неперевершений зелений колір того ексклюзивного відтінку, який можна зустріти лише у під'їзді совкової багатоповерхівки чи в сільській поліклініці; вицвіла квітчаста ганчірка, почеплена на вікні замість штори.
    Засмаглі хлопчики сиділи в самих підштаниках, просто на підлозі. При появі баби Васі, вони дружно зареготали, тицяючи в неї пальцями та белькочачі щось своєю мовою. Захар нишком ввімкнув перекладача на телефоні. Цікаво ж, що малеча на іншому боці земної кулі про його бабцю скаже. Бабуся роздивлялася співбесідників мовчки, критично примруживши око.
    – От діти природи, – нарешті визначилася зі своїм ставленням Василина Андріївна.
    – Lihat, nenek sudah dengan satu kaki di kubur, dan dia naik ke obrolan (Подивіться, бабуся вже однією ногою в могилі, і вона забирається в чат), – звернувся один із "дітей" до сусіда.
    – Dan mari tunjukkan padanya POKONG? (А давайте покажемо йому ПОКОНГ) – запропонував той.
    – Tetapi tidak akan mati? (Але ти не помреш?) – третій виглядав стурбовано.
    – Ya, sepertinya sehat (Так, здається здоровим) – не дуже впевнено відповів перший.
    – Kalau begitu hidupkan rekaman (Потім увімкніть запис), – ініціативний хлопак недобре посміхнувсь та повернувся до екрану, потягнувся до миші. – Nenek, mereka menyapa anda! (Бабусю, вони вас вітають!)
    Клік, і у віконці чату замість індонезійських малоліток з'явилося потворне створіння: синє обличчя, клаптики білої тканини, що стирчать із носу, біла ж хустка, зав'язана вузлами на шиї та згори, ніби у примари розболілись усі зуби разом. На місці очей в істоти темніли чорні провалля. Потвора завила дурним голосом.
    – Срали мазали! – перехрестилася бабуся.
    П'ятачок, про я кого Захар трохи забув, тихо щось хрюкнув зі свого кута. Хлопець обернувся до приятеля: той сидів блідий і дивився на екран смартфону, не відриваючись.
    Баба Вася зойкнула, підхопилася та вискочила з кімнати.
    – Ба, ти чого? – Раптово Захарові зробилося так лячно, ніби він типових "бу"-страшилок ніколи не бачив.
    – Пиріжки! – трагічно сповістила бабуся. – Пригорають у духовці. Затуркали ви мене зі своїми іграшками зовсім.
    Захар розсміявся із полегшенням, але сміх вийшов занадто нервовим.
    
    ***
    Гра затяглася. Після волейбольної за розкладом не було жодних секцій, тому тренер дозволив залишитися на довше – просто пограти в своє задоволення, без відпрацювання подач або стрибків із падіннями. Протак, де один сет, там і реванш. Коли Захар вийшов із зали, надворі вже панувала мрячна жовтнева ніч.
    Годинник показував далеко за сьому, ще трішечки, і мати повернеться. Це значить лише одне: прочухан за нез'їдений обід. Як не намагався переконати її Захар, що йому незручно між школою і тренуванням додому бігати, радше б у Макдональдсі щось перехопити, мати на ці доводи не велася. Дитина має їсти корисну домашню їжу, і крапка. Назвичай, хлопець, прибігши із тренування, похапцем посьорбав би супчику, щоби не зпалитися, що в обід додому не заходив, але сьогодні він мав усі шанси не встигнути замісти сліди свого гамбургерового гріхопадіння до приходу батьків.
    Іти через парк вночі – таке собі задоволення. Навіть маньяк, яким батьки зазвичай відлякують дівчат від нічних прогулянок темними завулками, не поліз би ноги ламати на неосвітлені алеї. Надто у таку мерзотну пору року. Одне щастя: під деревами дрібний, колький дощ не так рясно за комір сипатиме.
    Парк причаївся. Вогке повітря над алеєю загусло від аромату перепрілого опалого листя та туману, що підіймався від землі назустріч дощеві. Голоси пересичених трафіком вулиць згасли, варто було Захарові переступити межу, марковану напівзруйнованою парковою огорожею.
    Хлопець озирнувся на вуличні вогні, натягнув каптура по самісінькі брови та припустив, як міг, жваво, зважаючи на обставини та рельєф шляху. Парк завжди викликав у нього моторошні почуття, особливо такий – тьмяний та безлюдний. Не те, щоби він дійсно вірив у маніяків, що сиділи за кожним кущем, але щось було в тій темряві, щось первісне, родом із дитинства. Запаморочливий страх, який спричиняє слабкість у колінах і не дає зрушити з місця у мить, коли стоїш на межі світла, що лине з кімнати, та темряви коридору. А в туалет кортить до нестями, і ти рішуче стискаєш зуби та біжиш щодуху до вимикача наприкінці оксамитово-темного коридору, хапаючись за пластиковий прямокутник, як за рятівне коло. Забігаєш до освітленої ванної кімнати, зачиняєш двері та лише тоді переводиш подих. Про те, що попереду зворотній шлях, намагаєшся не думати. Зараз ти щасливий, ти у безпеці.
    До уявного вимикача було ще далеко, а в туалет кортіло – чим далі Захар заглиблювався у безлюдні алеї, тим більше. Парк повнився підозрілим шурхотінням та неясними рухами тіней у темряві під деревами, що не до кінця ще скинули побуріле листя.
    Грюк.
    Захар пригальмував, прислухаючись. Звук був чужим, дуже неправильним і недоречним. Ніби хтось щодуху жбурнув шмат фанери у калюжу на щербатому асфальті.
    Грюк.
    Новий звук пролунав значно ближче і гучніше. Чим би воно не було, воно наближалося. І хлопець не мав жодної упевненості, що хоче знати, що воно таке. Озиратися було моторошно. Тому Захар просто прискорив кроки.
    Грюк.
    Цього разу стукіт пролунав за самісінької Захаровою спиною, змусивши здригнутися. Здалося, ніби по спині пробіг морозний вітерець, хоча жодна гілочка з навколишніх дерев не ворухнулася. Озиратися чи ні?
    Попереду вже видніло рятівне коло змиготілого біло-фіолетового світла від несправного ліхтаря над трамвайною зупинкою. На зупинці, звісна справа, в цей час нікого, але самісіньке відчуття близькості цивілізації вже заспокоювало. Замість озирнутися Захар зійшов з алеї та припустив розмоклою від дощу стежкою – навпростець.
    
    ***
    Вечірня моросінь змінилася справжнім косим дощем, що грюкотів бляшаним підвіконням за вікном Захарової спальні, мов цілісінький оркестр зі скажених барабанщиків. Сон від такого концерту сховався десь під подушкою, кинувши хлопця наодинці із власними жахами. А ті після моторошної прогулянки темним парком облишати хлопця не поспішали.
    
    Облом був у тім, що мати з'явилася на дві години пізніше звичайного, тож Захарові конспіраторські зусилля виявилися марними. Тим паче, що їй було зовсім не до нез'їденого борщу. Так саме, як і батькові, який приїхав одразу за нею – вони повернулися додому разом, хоч і кожен своєю машиною. Зважаючи на те, що працювали вони на геть протилежних кінцях міста, таке співпадіння видавалося дуже дивним.
    За вечерею батьки були на диво тихі, не чулося ані звичайних жартів, ані розмовок про зінку-лєнку-кольку з роботи.
    – Ма у лікарні, – нарешті вимовив батько, коли мати вже прибирала зі столу. – Інфаркт.
    Все, більше на цю тему не було сказано жодного слова, але Захарові здавалося, що мати дивиться на нього із докорою.
    Після їхніх учорашніх екзерсисів баба Вася завела улюблену пісню про те, що дід її не любив, тому покинув зарано. Було згадане і Балі, на яке той її не звозив. Татові навіть довелося гримнути на “покинуту жінку”, після чого у бабусі підскочив тиск, і вона поїхала додому, духмяніючи корвалолом. А ввечері Захар не витримав і зізнався матері, що то вони з П’ятачком необачно нагадали.
    
    Тяжко зітхнувши, Захар перевернувся на другий бік. Так, винити себе у бабусиній хворобі можна і треба, але ж нічого вже не вдієш. Хіба що помолитися за її здоров'я лишалося та сподіватися на вправність лікарів. Знаючи батьків, хлопець міг закластися, що баба Вася оточена найкращими лікарями, яких лишень можна знайти в їхній провінції. Завтра після школи Захар піде до неї, а сьогодні доведеться відігнати зайві думки подалі, під ліжко до бабайки або навіть у шафу до монстрів і спробувати заснути. Контрольна з алгебри безсонної ночі не пробачить.
    За вікном розпливалася косим дощем бліда пляма від ліхтаря, що у дворі Захарової п'ятиповерхівки. Монотонний грюкіт крапель по цинкованому підвіконню, навіював сон, але водночас той сон і проганяв геть. Щось неправильно у тому грюкоті було, якийсь збій у ритмі, чи що. Захар перетворився на величезне вухо: усе краще, ніж дослухатися до власних безрадісних думок.
    “Крап, крап, пок. Крап, крап, конг. Крап, крап, понг”, – лунало за вікном.
    Оте “пок” чи “конг” із ритму вибивалося. Було воно помітно гучнішим, до того ж, видавалося знайомим. Десь хлопець такий звук нещодавно вже чув.
    Ну ось, знову він. Та що ж там гримить таке? Захарові все одно сон не йшов, а ось цікавість розігралася не на жарт. Зробивши ще кілька обертів під ковдрою, він, врешті, виповз із теплого ліжка, та поплентався, обережно ступаючи босими ногами по кусючому килиму, до вікна.
    Темрява за вікном виявилася майже непроглядною. Принаймні, розгледіти будь-що у Захара не вийшло, попри всі намагання. Ніч стікала чорнильними потоками по склу вікна, а блідо-жовте коло ліхтаря темряву майже не розганяло. Проте Захарова уява вже домальовувала до тієї темряви шевеління блідих плям та тіней.
    “Крап, крап, пок, бум”.
    – Що в біса!.. – Захар рішуче відчинив кватирку.
    Не можна так. Якщо він ще тут простирчить, дослухаючись до шевеління за вікном, то спати можна вже не лягати – буде навіть гірше.
    “Бум, клац, бамц”, – мокра, наїжена горлиця на хвильку відволіклася від видобування невідомо чого з бляшаного підвіконня та пильно подивилася Захарові в очі.
    Хлопець відсахнувся – на хвильку йому здалося, що в круглих, безглуздих очах птаха промайнуло щось таке… знайоме.
    – Пооо… – поважно вимовила горлиця.
    “Конг!” – клацнуло асфальтом під вікном.
    Птаха завмерла, а потім хутко злетіла, гучно лопочачи крилами.
    За нею від землі ринула бліда тінь. Захар, який голову у кватирку просунув майже не по плечі, відсахнутися не встиг. Та де там – він навіть закричати не встиг – просто стирчав з вікна, хапаючи ротом мокре нічне повітря.
    Темнимі провалля очниць на химерному обличчі мерця, що визирало з брудно-білого савану, зав'язаного чепуристим бантом десь біля лівого вуха потвори, вперлися хлопцеві просто в обличчя.
    Крик пролунав позаду, із затишної темряви квартири. Захар нарешті переміг заціпеніння, смикнувся та боляче вдарився потилицею о віконну раму, не втримався на ногах та з усього маху сів на килим.
    Кватирка, яку він штовхнув, розмахуючи руками при падінні, захлопнулася з громовим гуркотом, відрізаючи дощовий холод вулиці від теплої тиші, що панувала всередині. Крик – дзвінок стаціонарного телефону – продовжував волати, ламаючи тишу.
    – Що? Зараз їду, – Коли Захар зібрав себе з підлоги та виповз до коридору, тато вже клав слухавку.
    – Ба? – коротко запитав хлопець.
    – Була зупинка. Але обійшлося, – губи батька ще тремтіли, але вже готові були змінити тривожні зморшки на полегшену посмішку.
    – Я з тобою?
    – Спи. Приїдете з мамою вранці, – похитав головою батько.
    Мати мовчки згрібла Захара та засопіла йому у плече. Зрозуміло. Готова розридатися від полегшення, але не хоче, щоби батько бачив – йому і без її прояву слабкості вистачає хвилювань.
    Цю її звичку Захар ще з дитинства знає. Мама – сильна, не личить їй рюмсати, особливо, коли інші потребують підтримки. А те, що очі зраджують – так це можна сховати у синовій чуприні. Він не видасть. Звісно, не видасть, вони ж команда. Хоч він і давно не маленький – матір вже на цілу голову переріс. Диво дивне. Ще влітку тато кепкував, що зі спини не одразу вгадує, де його дружина, а де дитина: мама носить короткі зачіски, а зростом вони із Захаром зрівнялися.
    
    ***
    П’ятачок у жодному месенджері не відповідав – о п’ятій ранку не дивно – і ледь дочекавшись, коли за вікном врешті почало сивіти, Захар наважився другові зателефонувати.
    – Який відос? – не одразу второпав сонний приятель. – А-ааа…
    Дійшло врешті решт.
    – Злиєш мені?
    – Угу, злию. Тобі відоси, математичці – контрольну. Хіба можна в такий день до світу будити?
    – Вже світанок. Ну, скоро. Петрику, рятуй! Мені таке вночі примарилося…
    Захар радше уявив, аніж розчув стогін і обурене скреготіння зубів на тому кінці "дроту". Петриком П’яточкіним Петра Безп’ятко прозвали ще в дитячому садочку. Хлопець чомусь дуже зневажав це прізвисько, навіть переіменувався у П'ятачка, коли перейшов до старших класів, куди ніхто з дітсадівських "сокамерників" за ним не послідував. Окрім Захара, звісно, та Захар – своя людина.
    Ну все, П'ятачок зараз образиться. Проте, може хоч через образу прокинеться і зробить те, що Захарові конче необхідно.
    П'ятачок не те, щоби дійсно прокинувся, але вчорашні відео з бабусею скинув, хоч і не припиняв бухтіти, що справжні художники напівготову роботу не показують.
    – Слуу, а що за галас узагалі? Що там тобі примарилося? – врешті додумався він поцікавитися.
    – Забий, – Захарові раптом зробилося ніяково. Жодна дружба не завадить П’ятачкові з нього кепкувати, якщо дійсно виявиться, що в Захарові просто наснилося. Тим більше після “Петрика”, з якого почалася їхня розмова. – Як щось виясню, я тобі розкажу, – і хлопець поспіхом тицнув на червону слухавку.
    
    Потвора на відео була тією самісінької.
    Він кілька разів передивився. Знімав П’ятачок здаля, до того ж його операторське “відєніє” змушувало зосередитися на Бабі Васі, лишаючи екрану комп’ютера із віконцем чату роль другого плану, проте Захарові вдалося спіймати один чіткий стоп-кадр, на якому риси страховиська, показаного індонезійськими жартунами, можна було розгледіти досить непогано. Навіть об’ємну родимку зліва, біля носу – таку саме, як у покійного Захарова дідуся. Ця ж родимка кинулася хлопцеві в очі, коли він опинився ніс до носу із нічним страхіттям. Захар добре її запам’ятав – тому, мабуть, що людська увага в екстремальних умовах хапається за бодай які знайомі деталі.
    Одразу після цього кадру починалася якась нездорова котовасія: чи то П’ятачок так злякався, що почав чимдуж розмахувати телефоном, змушуючи зображення двоїтися, чи то дійсно потвора з екрану вилізла. Картинка виявилася дуже розмитою, рожа у білому савані стирчала одночасно і на екрані, і у кімнаті, майже біля бабусі.
    
    – Ду ю спік інгліш? – Захар вирішив одразу перейти до справи і не гаяти час на співрозмовників, з якими доведеться шукати порозуміння через програму-перекладач.
    Мати вже гриміла посудом і кілька разів гукала з кухні, щоби Захар починав прокидатися: якщо вони поквапляться, то встигнуть і до бабусі у лікарню, і на другий урок до школи.
    – Йес, літл інгліш, – радісно закивав черговий "наступний співрозмовник". – Найс ту сі ю, май фрієнд!
    Ну хоч щось. Захарова англійська теж від "літл" недалеко відійшла.
    – Вот із зіс? – хлопець простягнув телефон із поставленим на паузу відео з потворою до вебкамери.
    Реакція співрозмовника перекреслила будь-який здоровий глузд. Він заверещав, тоненько, як дівчинка, відсахнувся і швидко-швидко залопотів щось своєю мовою.
    – Поконг, – Захарове вухо вловило знайоме слово, – Що таке "поконг"? Вот із "поконг"? – хутко виправився він.
    – Поконг! Дед мен! Ду нот стенд он зе вей оф поког! – і хлопець відключився.
    – Захаре! – поквапила мама.
    Усю дорогу до лікарні Захар просидів у телефоні. А коли знайшов те, що шукав, кинувся занепокоєно озиратися – матері навіть довелося гримнути на нього, щоби не відволікав від дороги, “сіпаючись, як блоха на волосині”.
    
    ***
    До бабусі не пускали. Лікар, шикарні вуса якого вгадувалися навіть крізь медичну маску, поважно кивав, щось розповідаючи батькові і ще двом дядькам. Дядько Василь висів на гучному зв’язку зі свого Токіо, а дядько Микола, мабуть, ще не доїхав – потяг з Києва приходив ажно о восьмій ранку.
    – Вона слабка, і прогноз поки що не втішний, – лікар був дуже обережний у висловлюваннях. – Я би не радив турбувати хвору. Так, я розумію, що ви вважаєте, що підтримка родини…
    – А можна я... – Захар навіть трохи злякався власного нахабства, – На хвилиночку? Мені дуже треба попросити у ба пробачення, – квапливо пояснив він, зніяковівши під суворим маминим поглядом. – Це ми з приятелем її вчора налякали, думали гарний жарт вийде, хто знав, що так станеться…
    Вусатий лікар пильно подивився на Захара, потім кинув погляд кудись йому за спину і кивнув.
    – Онук? Хай зайде. Але недовго, – суворо попередив він хлопця. – Зробиш справу – і хай відпочиває.
    Захар вхопився за двері палати, мріючи прослизнути чим хутчіш. На родичів він намагався не дивитися.
    – Зачекай, – затримав його лікар. – Не квапся закривати двері.
    Захарові на секунду здалося, що лікар щось знає. Маячня якась. Ну що лікар з української провінції може знати про потойбіччя островів, що притулилися десь між Індійським та Тихим океанами?
    Але про всяк випадок хлопець дослухався поради і, переконавшись, що чує за спиною нав’язливий звук, до якого вже почав звикати, прослизнув до палати. Двері він лише прикрив, залишив щілину.
    
    – Ба, ти як? – пропахла ліками тиша палати інтенсивної терапії надихала шепотіти.
    – Не дочекаєтеся, – кволо всміхнулася Василина Андріївна.
    Захарові лячно стало, коли він роздивився, яке бліде в неї обличчя. Зараз бабуся сама скидалася на примару навіть більше, ніж та химера, що передучора вискочила з екрану монітору. Доречі, про привіди. Захар озирнувся: “конг, бум, понг” вже лунало всередині палати.
    – Баб Вась, ти пробач мене... – почав хлопець, підходячи ближче до лікарняного ліжка.
    Мабуть, для стороннього спостерігача його маневри виглядали дивно. Але сторонніх спостерігачів у палаті не було, а бабуся була надто слабка, щоби якось прокоментувати Захарові “витанцьовування”. Тому хлопець не погребував зайвий раз озирнутись і пару кроків убік зробити, аби переконатися, що встав саме так, як і планував – точно на шляху між поконгом і бабусиним ліжком.
    – Та що там пробачати? – здивувалася баба Вася. – Конспіратори доморощені, ви що, насправді думали, що я після першого ковтка коньяк у каві не відчую? Ви ж туди його півчашки плюхнули, – знову спробувала всміхнутися вона. – Тож, сама винна, знала, що не можна мені алкоголь, але подумала “чом би й ні”.
    – Ба… – Захар знервовано засміявся. – Я думав, це тому, що ми тебе налякали, та ще й про те довбане Балі нагадали…
    – Не дочекаєтесь, – стисла губи бабуся.
    – То пробачиш?
    Стара стулила повіки та замислилася. Захар навіть злякався, що їй знову зле стало – так довго баба Вася не відповідала.
    – Пробачу, – врешті зітхнула вона.
    – Обнімашки? – Захар коротко озирнувся та неймовірним зусиллям стримав зойк.
    – От реп’ях, давай вже свої обнімашки.
    Хлопець схилився над ліжком, відчуваючи, як повільно до його тіла проникає могильний холод, змушуючи ціпеніти спочатку руки, потім плечі, а потім і серце. Він похитнувся, завалюючись на бабусю
    – Як був ти, крумплю, вічною незграбою, так і залишився! – Крізь дрантя у вухах розчув Захар.
    Старі, майже невагомі руки охопили шию, у вусі залоскотало від бабусиного подиху, за спиною щось полегшено зітхнуло, і холод відступив.
    – Ба, пусти, треба ще звільнити душу, – пробурмотів хлопець, навіть не подумавши, що бабуся вирішить, буцімто він марить.
    – Так, треба врешті відпустити, – погодилася бабуся із чимось своїм. – Ой, че ж сорок діб, а свічечку хтось із тих йолопів здогадався поставити? А ну поклич Сашка! Чому він не прийшов до хворої матері? – баба Вася аж надто пожвавилася, переходячи у “діловий” режим. Навіть щоки майже здорового кольору набули.
    – Угу, ба, лікар наказав жодних відвідувачів не пускати, – пробурмотів Захар, поспіхом повертаючись до потвори, що терпляче стояла за його спиною.
    Що там гугл казав?
    – Чого ти витанцьовуєшь? – поцікавилася баба Вася.
    – Та нічого, ба, шнурок розв’язався, – вимовив Захар розпрямляючись.
    Поконга треба відпустити, розв’язавши усі вузлики на савані. І той, що на голові, і біля шиї, і той, що навколо ніг. Тоді душа відлетить до вічного життя, чи куди там відлітають душі у мусульманській Індонезії. А той, хто обійме поконга, матиме довге життя і міцне здоров’я. Бабуся, хоч і не свідомо поконга обіймала, але привид у ту мить майже увійшов у Захара, то ж це, мабуть, теж рахується.
    
    
    ***
    – Поговорили?
    В коридорі біля палати Захар знайшов лише лікаря, який тихим голосом давав розпорядження санітарці. Батьків, разом із дядьками, виставили до холу для відвідувачів – крізь скляні двері хлопець бачив, як тато розказує щось дядькові Миколі, а той щосекунди нахиляється, щоби упіцмати валізу, що ніяк не хотіла стояти рівно.
    – Так, – кивнув Захар. – Лікаре, а чому ви мені дозволили зайти? Ви... – він завагався, озирнувся, чи не чує його санітарка, і перейшов на шепіт – Побачили?
    – Звісно. Ти – викапаний дідусь у молодості. Він у мене в школі викладав, то як ти зайшов, я одразу Захара Семеновича згадав, навіть на мить вирішив, що привида бачу. Василина Андріївна зараз не дуже ясно мислить – ліки даються взнаки – то ж був шанс, що вона теж тебе за нього прийме. На жаль, не всі хвороби в цьому світі коряться фармацевтиці. В твоєї бабусі випадок важкий: лікуй, не лікуй, але поки вона продовжуватиме себе накручувати, я не беруся давати сприятливих прогнозів. Так, дорослі мені розповіли про її образи на покійного, – кивнув лікар не невимовлене Захарове питання. – То ж я і подумав... як ти почнеш пробачення просити, то вона вас переплутає і його пробачить, відпустить вигадані образи. Я був правий? – підморгнув він хлопцеві.
    – Ні за кого вона мене не прийня… – почав Захар, але зупинився.
    “Крумплею” бабуся завжди називала Діда Захара – малого Захара назвали на його честь, бо носами він із дідусем ще немовлям схожий був.
    

  Время приёма: 19:12 08.10.2020