14:16 01.11.2020
Вітаємо переможців!
1 Сокира au001 Домовик
2 Дракотик au003 Златопілля
3 Птиця і Фантом au005 Білим по білому


16:22 28.10.2020
Поступила в продажу книга "Зiркоходи". Поздравляем авторов и читателей с этим событием.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 55 (осень 2020) Фінал

Автор: Олена Терещенко Количество символов: 14040
Конкурс № 55 (осень 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

au022 Обитель Діви


    – Ваша світлосте, до вас пані абатиса…
    Я здивовано звела брови. Цікаво, що треба її превелебності?
    Землі обителі Пресвятої Діви-Чистого-Джерела межували з нашими володіннями. Свого часу між предками мого чоловіка та монастирем була затіяна не одна судова тяжба. Святі сестри виявилися не такими вже й байдужими до мирських справ і затято боролися за кожну спірну ділянку землі, що могла приносити прибуток своєму власнику.
    Але все це нині було в минулому. Зараз ми просто жили поряд, не надто цікавлячись справами одне одного.
    Цікаво, що могло знадобитися від мене абатисі? Пожертви на обитель? Але там, схоже, й без нас не бракувало щедрих благодійників.
    
    – Чим маю завдячувати вашому візиту? – поцікавилася я, коли після обміну привітаннями ми з настоятелькою вмостилися одна навпроти одної у зручних кріслах.
    – Власне, я хотіла поговорити про ваших пажів…
    – Усіх? – я стримано всміхнулася.
    – Щиро кажучи, поведінка більшості цих хлопців залишає бажати кращого, – абатиса скрушно піджала губи. – Їхні бурхливі розваги ледь не під стінами святої обителі порушують наш спокій. Але Господь велить нам бути терплячими… Та деякі вчинки змушують будь-якого доброго християнина не стояти осторонь, а запобігти поширенню гріха… Я б хотіла поговорити про вашого племінника Філіпа…
    Філіп був сином кузини мого чоловіка. Мати відправила його до герцогського двору, аби хлопець, ставши пажем, опановував гарні манери й все, що належить знати й вміти юному дворянину. Але поки що найохочіше Філіп осягав любовну науку, не гребуючи при цьому жодною спідницею: починаючи від моїх фрейлін і закінчуючи гарненькими служницями. Чутки про зваблених і покинутих ним дівчат доходили до мене неодноразово, тож я вже почала міркувати над тим, як трохи охолодити його запал. Невже й черниці не залишилися поза його увагою?
    Абатиса тут же підтвердила, що мої побоювання не марні.
    – Філіп кілька разів таємно проникав у стіни обителі. Це мені підтвердили двоє наших сестер. Але й це ще не найгірше… Буквально вчора його спіймали на гарячому. Цей зіпсований хлопчисько переліз через мур у монастирський сад, де в той час працювала одна з послушниць. Він… він цілував її… і навіть… – абатиса стишила голос до зловісного шепоту, – Намагався задерти їй спідницю. – очі абатиси при цьому вилізли ледь не на лоба.
    – Так, це неприпустимо, – швидко погодилася я, поки достойну настоятельку не вхопив удар.
    – Я наполягаю, аби цей хлопець був суворо покараний, – із притиском сказала абатиса, і мені здалося, що в очах її на мить зблиснув зловісний вогник. – Сподіваюся, що ані ви, ані його світлість герцог, не будете покривати гріховні розваги вашого пажа.
    Я щиро запевнила настоятельку, що Філіп неодмінно отримає по заслузі й поспішила розпрощатися. Щось у погляді достойної абатиси непокоїло мене.
    – Скажи Філіпу, аби йшов до моєї кімнати. Негайно, – сказала я служниці й піднялася до себе.
    Не зважаючи на мій наказ з’явитися якнайшвидше, таки довелося почекати, поки цей хлопчисько постав у дверях.
    – Ви мене кликали, мадам? – поцікавився він, галантно схиляючись в поклоні.
    Схоже, Філіп щойно повернувся з верхової прогулянки. На ньому були обтислі штани, заправлені у високі чоботи з м’якої замші. Колет розстібнутий, білосніжний батист сорочки виднів крізь прорізи на рукавах. Каштанове хвилясте волосся трохи розтріпалося – певне, поспішав. Сірі очі дивилися прямо й зухвало. Та перед таким поглядом і свята не встоїть, що вже казати про якусь послушницю!
    – Філіпе, – почала я, намагаючись надати голосу якомога більше суворості. – Сьогодні я мала честь розмовляти з настоятелькою обителі Пресвятої Діви. Ви не здогадуєтеся про причину цього візиту?
    – Ні, мадам.
    – Ну, то я зараз освіжу вам пам’ять. Ви часом не пригадуєте зустріч із молодою послушницею обителі?
    – А, так, – в його голосі почулися мрійливі нотки. – Гарненька дівчинка. Шкода, що така недотрога.
    Це вже було занадто! Він навіть не кається!
    – Тобто ви вважаєте, що зваблювати послушницю – цілком природно? – прошипіла я, ледь стримуючись, аби не надавати йому ляпасів.
    – Я вважаю неприродним те, що діється в цій обителі так званої «Діви», – пролунала спокійна відповідь.
    Я кинула на хлопця підозрілий погляд.
    – Що ви маєте на увазі? Ви хоч розумієте, що такі слова просто небезпечні, для вас самого, насамперед.
    Філіп уперто хитнув головою.
    – Ця послушниця, до речі звати її Анна, багато чого мені розповіла. Раз на місяць усіх черниць і послушниць будять серед ночі. Для цього особливим чином калатають у дзвін. Зачувши ці звуки, всі мешканки обителі мають зібратися у старовинній підземній церкві. Там усе нібито як у звичайному храмі, тільки біля вівтаря стоїть статуя якоїсь страшної рогатої богині. Усі черниці й послушниці стають на коліна й слухають відправу, яку проводить дивний чоловік у чернечому вбранні. Обличчя його вони ніколи не бачили, бо каптур завжди насунутий дуже низько. Допомагає йому під час служби сама абатиса. Він читає дивні молитви, Анна казала, що не бачила таких в жодному молитовнику. А завершується кожна відправа… – тут Філіп зробив значущу паузу. – Анна так червоніла й не хотіла мені розповідати, – він поблажливо всміхнувся. – Коротше, той дивний чоловік оволодіває настоятелькою просто на вівтарі, на очах черниць і послушниць. Тоді всі розходяться, присягнувши ніколи й нікому не розповідати про все, що бачили й чули.
    То хто після цього більший грішник? – хлопець дивився на мене з викликом.
    У кімнаті запала така тиша, що можна було розчути, як шелестить під вікном листя старого каштана. Філіп, схвильований чи то моїми звинуваченнями, чи то власною розповіддю, пильно дивився на мене й важко дихав.
    – Точно не ви… – повільно сказала я. – Але тим більше наполягаю, аби ноги вашої не було в обителі. І, повірте, я хвилююся зараз зовсім не про цноту тієї вашої послушниці.
    Дивний погляд сталевих очей хлопця мені зовсім не сподобався.
    – Ви мене зрозуміли, Філіпе?
    – Вона просила забрати її звідти, – тихо й уперто відповів хлопець. – Я пообіцяв…
    
    ***
    
    Ніч була непогожа й вітряна. Протяг завивав у камінній трубі, стогнав і схлипував, немов там сиділо з десяток безутішних плакальниць. Я закрила книгу, яку гортала, сидячи у вітальні. Чоловік, напевне, сьогодні вже не приїде, мабуть, справи змусили затриматися в столиці ще на кілька днів. Час іти спати, он і служниця вже куняє носом у кутку, кидаючи на мене запитальні погляди: вкладеться сьогодні нарешті пані герцогиня, чи так і просидить до ранку.
    Я підвелася з крісла й раптом крізь шум вітру виразно розчула, як хтось гупає в двері. Служниця теж остаточно прокинулася й занепокоєно дивилася на мене:
    – Відчиняти, ваша світлосте? Хто б це міг бути о такій порі?
    Я взяла зі столу підсвічник і рішуче рушила до дверей. Служниця дріботіла слідом.
    – Хто там? – голосно запитала я, намагаючись надати голосу якомога більше твердості.
    – Благаю, відчиніть! – почувся з-на двору сполоханий жіночий голос. –Прошу, покличте її світлість герцогиню!
    Це вже ставало цікавим. Я рішуче відсунула засув, розчахнула двері й побачила на ганку молоду дівчину в чернечому вбранні, з якого струменіла дощова вода.
    – Я – герцогиня. Що вам треба від мене?
    – Філіп… у небезпеці, – видихнула дівчина, судомно хапаючись за одвірок, аби втриматися на ногах. Схоже, вона довго бігла, і, враховуючи проливний дощ та повністю розмоклі дороги, це виснажило її до краю.
    Я рвучко озирнулася до служниці:
    – Хутко біжи нагору, перевір, де Філіп. Увечері він пішов до своєї спальні і я сама побажала йому добраніч.
    – А ти, – я кивнула до дівчини, – заходь. Зараз дізнаємося чи ти кажеш правду, чи навіщось обманюєш мене.
    За хвилину перелякана служниця збігла сходами вниз.
    – Філіпа немає, вікно спальні відчинене…
    От шалений хлопчисько! Таки знайшов пригоди на свою голову!
    Я знову озирнулася до дівчини, яка притулилася на невеликому ослінчику біля дверей.
    – Ну, то розповідай, якщо ти вже сюди прийшла. Де мій племінник і що саме йому загрожує?
    Дівчина почала розказувати і від її плутаної розповіді у мене по спині поповзли холодні мурахи. Нічна гостя виявилася тією самою послушницею Анною з обителі Пресвятої Діви. Хоча якій Діві насправді там вклонялися, залишалося великим питанням. Схоже, розповідаючи мені про це, Філіп навмисне опустив найбільш жахливі подробиці. А, можливо, і сам про них не знав.
    Відправи-поклоніння рогатій богині проходили щомісяця, у ніч із п’ятниці на суботу. Бувало, що разом із дивним ченцем, що злягався з настоятелькою, з’являлися ще кілька чоловіків, теж вбраних у такі ж чорні ряси. І тоді у підземній церкві розпочиналася справжня оргія. Але не це здалося мені найстрашнішим. Десь пів року тому під час відправи до підземної церкви затягли повністю оголеного чоловіка із зав’язаними очима. Його прив’язали до вівтаря, загасили всі свічки в церкві й вийшли. А на ранок чоловік безслідно зник.
    – А звідки ти дізналася, що він зник? – недовірливо глянула я на послушницю.
    Як виявилося, під враженням від побаченого Анна майже до ранку тремтіла у своїй келії, а тоді потихеньку вийшла й прокралася в підземну церкву. Там було порожньо.
    – Але статуя богині стояла впритул до вівтаря, вона ніби навалилася на нього, – здавленим шепотом промовила послушниця. – Я можу заприсягтися в цьому. А той чоловік, його забрала богиня. Він призначався їй у наречені, й вона його забрала. А тепер те саме чекає й Філіпа. Прошу вас, зробіть щось, його треба врятувати.
    Справа оберталася далеко не жартами.
    Я наказала наляканій служниці розбудити конюхів: нехай сідлають двох коней.
    – Ти їздиш верхи? – кинула я послушниці, похапцем вдягаючи дорожній плащ.
    – Їжджу, але не дуже добре…
    – Дарма, якось доїдемо! Ну, швидше! Решту розкажеш по дорозі.
    
    
    
    
    
    ***
    
    Ми заховали коней у невеличкому гайку, що майже впритул підступав до стін обителі. А тоді Анна якимись тільки їй знаними стежками повела мене вздовж монастирських стін до заплетеного пагонами дикого винограду пролому у стіні. Дівчина просковзнула першою, я – слідом за нею. Скрадаючись, немов двоє злодіїв, ми рушили до собору, де за вівтарем, як сказала Анна, знаходився таємний хід у підземну церкву.
    Ми навпомацки, тримаючись одна за одну, спускалися пощербленими кам’яними сходами. Темрява була б зовсім непроглядною, якби звідкілясь знизу не відблискували на стінах жовтогарячі сполохи: певне від свічок із тієї самої церкви. Скоро до мене почав долинати тихий тягучий спів.
    – Це звідти, – прошепотіла мені Анна в саме вухо. – Скоро, мабуть, кінець відправи.
    – До речі, – я раптово зупинилася й озирнулася назад. – Як так сталося, що Філіп там, а ти – тут. Адже він прийшов сюди по тебе?
    У темряві я не могла бачити її обличчя, але відчувала важке переривчасте дихання.
    – Я не винна, його схопили майже під брамою. Настоятелька знала, що він ходить до мене. А я втекла, крізь той самий пролом у стіні, скрізь який ми з вами щойно пройшли…
    – А звідки тоді ти знаєш, де його зараз шукати?
    – Знаю, – видихнула дівчина. – Бо чула як настоятелька казала одній із наближених до неї сестер, що сьогодні Велика Богиня чекає на свого нареченого…
    Зціпивши зуби, я продовжила спускатися. Сходи закінчувалися практично біля масивних, оббитих залізом дверей. Вони були трохи прочинені, жовтувате світло, сочилося крізь морок. Я обережно зазирнула всередину. Вузьке довге приміщення освітлювалося безліччю свічок. Їх тримали в руках жінки в чернечому вбранні, які стояли на колінах вздовж стін. У глибині церкви стояла велика статуя, судячи з усього, дуже стара. Риси обличчя богині безжалісний час зробив майже невпізнаваними. На голові стриміли чи то роги, чи то корона. Звідки вони притягли цього ідола? Свічки горіли також і перед вівтарем – грубо витесаною брилою темного каменю. На ній я побачила Філіпа. Хлопець був повністю оголений, розіпнутий хрестом і, здається, непритомний. Відблиски свічок тремтіли на його шкірі. У їхньому тьмавому світлі мені здалося, що на тілі хлопця видніють темні рубці, схожі на сліди від батога. Я стисла кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні.
    Навколо вівтаря, гундосячи якийсь піснеспів, кружляв вбраний у чорну рясу чоловік. Настоятелька стояла перед статуєю рогатої богині, здійнявши руки догори.
    – О Велика Богине, Королево Відьом, Володарко ночі! – голос абатиси відлунював від стін і здавалося, наповнював усю церкву. – Прийми свого нареченого в лоно своє. Він пройшов ініціацію і готовий стати твоїм чоловіком. Прийми цю жертву, о Богине!
    Коли пролунали останні слова, я побачила, що в руках чоловіка в рясі зблиснув довгий тонкий ніж. Він провів гострим лезом по грудях Філіпа, залишаючи довгий поріз, з якого майже відразу заструменіла кров. Не приходячи до тями, хлопець смикнувся й застогнав.
    – Кров пролита! – вигукнув чоловік у чорному. – Прийми жертву, о Богине! Кров пролита!
    І він знову здійняв ніж.
    За спиною я почула шурхіт. Рвучко озирнулася. Це послушниця, знепритомнівши, важко сповзла на підлогу. Утім, у мене не було часу нею перейматися. Богиня приймає жертву!
    Двері розчахнулися, і я ступила під склепіння церкви, яке тієї ж миті обвалилося зі страшним гуркотом, ховаючи під собою всіх, хто був у підземному храмі.
    
    ***
    
    На відміну від дощової ночі, день обіцяв бути погідним. Перші несміливі промені сонця обережно визирали з-за хмар. Я сиділа, привалившись спиною до стовбура якогось дерева. Поряд, на траві, накритий моїм плащем, спав Філіп. Час від часу він здригався уві сні, і з грудей виривався хрип, але за мить дихання знову ставало рівним і спокійним. Поруч, обхопивши руками коліна, обтягнуті сірим чернечим вбранням, сиділа Анна. Вона кидала на мене боязкі погляди, певне, досі не тямлячи, як їм вдалося врятуватися. Ну, Філіпа я б цим нелюдам точно не залишила. А от щодо неї… Направду, було б трохи прикро, аби дівчинка загинула. Та й хлопчисько, схоже, в неї всерйоз закохався… Тож, як кажуть, не сваритися їм та любитися…
    Але ж які недоумки проводили ці ритуали. Невже вони справді думали, що я можу прийняти таку жертву: обпоєний дурманом, побитий хлопчисько? Мда… Дрібнішати люди стали, дрібнішати… А роги ці? Та за одне це їх варто було знищити.
    Я підняла руки, витягаючи із зачіски довгі шпильки. Сріблисте сяйво вирвалося з-під моїх пальців. За спиною я почула здавлений писк Анни. Над моєю головою, плутаючись у волоссі, повільно спливав рогатий місяць.

  Время приёма: 17:52 08.10.2020