10:21 26.09.2020
Вітаємо переможців конкурсу "Міське фентезі"!

1 Дракотик at005 Серце чорта

2 Гайовиця at002 Директор саду, котрого немає

3 Сокира at003 Хлопці із лісу



11:30 04.08.2020
Вітаємо переможців 54-ого конкурсу!

1 Анастасія Гетманська as012 Блакитна стрічка

2 Христя Хмиз as020 Псун

3 Цьогобіччя as007 Як спіймати Колобка на мінному полі


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Міське фентезі Фінал

Автор: Левченко Татьяна Количество символов: 23647
Міське фентезі Фінал
рассказ открыт для комментариев

at020 Лицедії


    Нушо, погнали?
    Знайшов тут у загашнику стосик чистого паперу та кулькову ручку. Класна, чотириколірна. Така в мене була ну дуже давно, аж у дитинстві. Тільки навіщо я зібрався писати? Хіба я письменник? Аж ніяк!
    Але мушу записати, бо маю дуже важливу справу. Мені конче треба запам’ятати все, що відбувається зараз у театрі. Все, що пов’язано з тими подіями, свідком яким я несподівано опинився. А може, й учасником. Буде прикро, якщо я не врятую свого товариша. Хтозна, як він туди потрапив і чи зможу витягнути його з того жаского місця? Проте на що я здатен? Я простий працівник сцени. Моє службове завдання – забезпечувати штатну роботу механізмів і приладів, що заховані під сценою й непомітні глядачам і навіть акторам. Але те «заховане», що ми розбуркали, вже нестає снаги вгамовувати. Бо воно сильне. Набагато сильніше за людину.
    Важко все це второпати, а події вже б’ють джерелом!
    Однак. Треба сісти та якомога тверезо обміркувати, як поводитися далі.
    
    Отже, почалося з того, що восени трупа повернулася до старих пенатів – тобто до будинку, в якому щойно закінчився капремонт. «До рідного вулику», як ніжно висловився головреж, але то вже їхні творчі відносини, які технічного персоналу стосуються так… по дотичній. Я же зі свого боку дивлюся на ото все новітнє обладнання – і бачу навіть не театр, а космічний корабель, який щовечора здимається та летить у зоряну безодню. Бо саме такі почуття виникають щоразу, як виглянеш із лаштунків на темне провалля глядацької зали, а тоді переведеш погляд на сучасну машинерію сцени. Ця суміш надприродного з реальним навіть такого непохитного технаря, як я, змушує замислитися – що то за таємне поворотне коло, що керує нашим життям? І де розташовані ті колосники, на яких тримаються декорації Всесвіту?
    А ні, брешу! Це почалося пізніше, коли до нашої комірчини завитав Олесь Бойко. Тут треба додати, що відділ експлуатації працює переважно вдень, не рахуючи тих, що на чергуванні. Тобто ми такі собі театральні жайворонки. Тим паче роботи забагато. Після ремонту то одне, то інше «вибухне». Наприклад, буває, що всі змішувачі разом заходяться «співати» та тремтіти. Ми досі не розібралися, що воно таке. Бо в нас не оперний театр, а обласний драматичний.
    Коли йдемо додому, прокидаються справжні сови – збираються актори, режисери – у них о п’ятій вечора саме розпочинаються репетиції та прогони. І це бурхливе життя триває майже до третій ранку. Що вони там роблять – краще не питати. Ми ж, мов ті морлоки Велса – ховаємося у цоколі та забезпечуємо життя шляхетним елоям. І хоч актори трохи не від світу сього, друзяки мого Олеся це не стосується. Він дуже гарна людина. Ще й працьовитий. Коли у виставі не зайнятий, бере участь у серіалах, та вже притерся до очей глядачам, навіть на вулиці впізнають. Щоправда, ролі дають невеликі та персонажів його зазвичай вбивають на початку стрічки. Але в титрах він завжди присутній. Так и пишуть – Олесь Бойко (IV). Бо має трьох повних тезків. Звісно, вдає, що від тієї популярності лише клопіт, а насправді, я точно знаю, мріє про головні ролі. Скаржився якось, що в театрі його навмисно оминають серйозними ролями.
    Що тут сказати… Напевно, сам собі він здається найвеличнішим із лицедіїв. Але бачив я його на сцені… Ну, чесно кажучи, нуднувато грає. Як то кажуть – ні гріє, ні знобить. Я ж, як усі дилетанти, дуже добре знаюся на театральному мистецтві. Зараз ото всміхаюся, дивлячись на себе у дзеркало, значить, потрібно поставити смайлик. ) Ось так. На чому я зупинився… А! Заприятелювали ми з ним випадково. Він, не дивися що гуманітарій, а руки звідки треба ростуть, і завжди щось собі ладнає. А тут загубив він у гримерці викрутку. Каже, була – та мов крізь землю провалилась. Іде до нас, позичити інструмента. А я того разу був у доброму гуморі, тож візьми та й скажи для жарту:
    – Ти в чортика питався?
    – В якого?
    – Та в того, що викрутку поцупив. Ти з гримерки вийди, двері за собою чемно причини, а ручку не відпускай. І тихо так кажи – «чортик-чортик, пограй та віддай!» Кілька разів можна повторити. Після цього йди назад до гримерки й шукай викрутку десь на видноті.
    – Це все?
    Бачу, що дивиться на мене пан актор сердито, спідлоба. Вважає, що знущаюся з нього. Але я тримаюся, знаку не подаю:
    – Ще треба подякувати. Авжеж, шуба зі «спасибі» не зігріє, але така вже платня за допомогу. Інакше чортик так «віддячить», що стане непереливки. Бо ж за будь-яку дію в нашому житті чекає відплата. За все.
    – Скупердяй ти, виходить, якщо викрутку пошкодував.
    – Жодним чином! Лише подумав, що актори десь у хмарах витають, тож мають вірити й у те, що не завжди помітно.
    Отаке-то… Грюкнув Олесь дверми – образився. Проте я сиджу, потайки сміюся в куточку. А хвилин за десять повертається Олесь – і викрутку показує. Все, каже, зробив, як за протоколом, і викрутка негайно знайшлася на столі, де щойно не було. Пореготали з ним разом, але він мені дуже серйозно подякував та пішов у своїх справах.
    Я не трудоголік, одначе того дня допізна затримався на роботі – майже до дванадцятої. Монтували декорації нової вистави, складні, з усілякою картонною фантастикою, бо зібралися ставити «Макбета». Про цю п’єсу кажуть, що вона нещаслива. Що після неї в театрі обов’язково щось неприємне трапляється. Їй-бо, на мою думку, все це маячня. Вигадки задля реклами. Будинок хоч і солідний, на фасаді античні колони, та от геніїв усередині – небагато. Безликі всі якісь. Ось і треба дбати про зацікавленість у глядачів. Але можу, звісно, помилятися.
    Після прогону ми з Олесем знову пішли до тех. відділу, бо в мене був коньяк захований, і роздавили по чарчині за успіх п’єси. Треба сказати, що я, коли вип’ю, сильно балакучим стаю, і нічого з цим не поробиш.
    Тож я багато про чого Олесю розповів. Приміром, цікаві байки про наш театр. Про те, що часом під сценою щось таке шарудить, а часом щось ходить по КСД. Себто по камері статичного тиску (скорочення КСД залишилось історично, але ми з цим боремось). КСД – це така порожнеча під глядацькою залою, куди вентилятори закачують повітря. Ну, з’ясувалося, що не зовсім порожнеча… Але про це я пізніше розкажу.
    Щоправда, зв’язківець наш дід Юрасик, коли виходить черговим на добу, полюбляє на деякий час зануритися в надра сцени та в КСД теж. Один. Невідомо, що він там робить. Каже, що ходить «бити покемонів». Що то за покемони, не розказує нікому. Та й телефон із інтернетом він туди не бере. Лише слухавку з диском постійно при себе має, за допомогою якої перевіряє зв’язок та безкоштовно телефонує, куди потрібно. А ось те, що до пляшечки він не байдужий, знають усі, тож припускаю, що його покемони більше на чортиків схожі, проте не на тих, що відповідають за викрутки.
    Відтоді Олесь почав часто до нас завертати. Бо в них там робота нервова, репетиції, читки, скандали. Сьогодні хтось прийшов, завтра звільнився чи погнали з матюками. До того ж усі з них генії й при тому кожен себе вважає невдахою. Життя вирує. А в нас що? Ґрунтовність. Непорушність. Монументальність, як в опері. Бо в експлуатації інакше неможливо. Це як масонська секта, що наскрізь пронизує й пов’язує собою місто. Чи як воно в них називається? Ложа? Будь-яку контору візьми – хоч завод, хоч театр, хоч парк тролейбусний або «Сільпо» – всюди наші, всюди ця ложа. Та якщо вже з’ясовувати, на чому тримається Земля, варто зізнатися – вона тримається на нас, на відділі експлуатації планети.
    Щоб не казали, що не описав саме місця, де працюю. То от. Невелика затишна кімната, по стелажах – розкурочені телефонні апарати діда Юрасика, обабіч дверей – скляні шафи із запасними ключами від геть усіх дверей театру. В куточку – дуже м’який диван для чергування, на ньому шахи, книжка якась. Ось телевізору не маємо, ні. Бо набридло. В повітрі – ледь відчутна суміш запахів одягу, взуття, поту, цигарок, одеколону, котлети з часником, що чекає в «тормозку», та іноді – вчорашнього перегару, але трішечки. На підвіконні – списаний бюст Кропивницького з пошкодженим носом, у будівельній касці. Поряд – фарфорова статуетка балерини без голови. А навіщо їй голова? В жінці головне – фігура та ото все, а голова, здебільшого, зайва. Вузькі двері ведуть до комірчини механіка сцени – то виключно моя єпархія, нікого туди не допускаю, мало що!
    Так от, сидимо ми, значить, уже про все обговорено, я навіть трохи закуняв, аж тут Олесь мені каже:
    – Хочу я з тобою, Ізяславе, поділитися нашою з жінкою бідою. Вже п’ять років, як одружені, а не можемо родити. Лікарі кажуть, що медичних перешкод немає. А діточок усе одно «він» нам не дає. Ось ти гадав, що я такий собі матеріаліст, коли про того чортика пожартував…
    – Я не жартував.
    – Ну добре, хай не жартував. Я ж до того й веду. Колись я теж у все це вірив. І навіть пропонував Олені сходити разом до знахарки.
    – То що?
    – Дарма! В мене дружина – реалістка, відмовилася дуже різко. От як на твою думку? Чи існує можливість полагодити це діло? Звісно, не за всі гроші, але нещодавно мені пощастило – запросили ведучим на телебачення та одночасно запропонували майже головну роль у детективі, ще й аванс заплатили непоганий.
    – Знахарка, кажеш… – я замислився, але щойно згадав. – Чув про бабцю, що замовляє такі хвороби. В передмісті живе.
    – Але ж я жінку не зможу уламати.
    – Та й не треба. Їдь сам.
    ***
    В електричці було холоднувато, незатишно, лампи мерехтіли, ще й спізнилася хвилин на двадцять. Олесь уже пошкодував, що вписався в цю авантюру. Олені набрехав, що поїхав на нічні зйомки чергового детективу, а насправді попхався до знахарки. Може, повернутися? Ні, ніяково буде перед Ізяславом Аркадійовичем. Скаже, сам напросився, сам і злякався. Він жартівник, іще рознесе чутки театром про те, як Олесь до знахарки звертався. А треба ж – таке в механіка сцени маловживане, проте красиве ім’я Ізяслав. Одразу привертає увагу. Чому його батьки не назвали Ізяславом? Що таке Бойко Олесь? Треті за поширеністю прізвище та ім’я. Безликі, мов у інкубаторі… Може, взяти псевдо? Щоби було «його обличчя незагальний вираз». Думки перервав голос у динаміку – пора на вихід.
    Хату біля станції знайшов одразу. Охайний будиночок, увесь у пізніх осінніх квітах, і така само охайна господиня, геть не схожа на чаклунку, не бабця якась… звичайна жінка, коротше. Щойно відчинила двері – спитала:
    – Де аґрафка?
    Ще коли домовлялися про зустріч, знахарка попросила привезти велику англійську шпильку. Олесь не здивувався, треба – то треба. Він власноруч, як веліли, розкрив шпильку й простягнув знахарці. Та шпильку знову закрила, встромила у вазон, де з землі стирчало чимало інших, і нерозбірливо, проте швидко щось зашепотіла. За деякий час повернулася до Олеся:
    – Все зроблено. Давай гроші.
    – Що… і все?
    – Можу ще погадати. Безкоштовно. По акції, як то кажуть.
    Олесь кивнув.
    Ворожка розклала карти.
    – Дитину хотів, так? Буде. І решта буде добре. Це на майбутнє. А на сьогодні в тебе ще невирішена справа.
    – Яка саме?
    – Не знаю, зараз не можна сказати. Ну, хіба що дорогою в тебе щось запитають, тож не відмовляй у проханні.
    – Що саме?
    – Побачиш. Біжи до станції, часу немає, інакше йтимеш пішки до дому. Це вже не карти, а розклад каже.
    До станції Олесь і справді майже біг, повсякчас оглядаючись. Але ніхто його не зупиняв, ніхто нічого не просив. Вгамував дихання, спокійно всівся в останню електричку. Поїхали, все гаразд. Народу – нікого. Ну хто поїде до міста о дванадцятій ночі у середу? Все вдома вже сидять. Аж раптом – до його купе підвалює дивна компанія з трьох низькорослих і дебелих, миршавих чоловіків із сірими фізіономіями – такі, що знову побачиш і не згадаєш, де раніше зустрічав. На всіх однакові темні дощовики з каптурами, облич майже не видно.
    – Поділися, чим багатий, – тихо звернувся до Олеся той, що всівся навпроти, найтовстіший серед усіх.
    Олесь був не настільки хоробрий, аби сперечатися з грабіжниками. Тремтячою рукою дістав із кишені гаманець і показав кілька дрібних купюр, квиток на електричку та проїзний на метро. Товстун не звернув уваги.
    – Обличчя твоє знайоме. Актор?
    – Так! – зрадів Олесь, подумавши, що грабувати не будуть, а щонайменше попросять автограф.
    – Добре… – задумливо протягнув товстун, і Олесь відчув, що з-під каптура його свердлять уважні очі. – Так і запишемо. З краси не пити роси.
    – Що?
    – Та кажу – байдуже врода, аби була… як там далі?
    – Аби була вигода… тобто ні… – Олесь заплутався, – робота чи… не пам’ятаю. А навіщо?
    Електричка загальмувала, машиніст оголосив зупинку. Каптури разом піднялися й мовчки пішли.
    «Що це було?..»
    Важко сказати, чи повірив Олесь у силу знахарки, але вирішив ще їй допомогти. Тією ніччю вони з Оленою довго були разом. А за три тижні дружина обійняла Олеся, щойно він прийшов додому, та урочисто повідомила, що в неї затримка. Це була найщасливіша мить, і вони майже до ранку… ні, не про те… вони майже до ранку обговорювали майбутнє життя, починаючи від імені, яке оберуть дитині, до кольору шпалер у їхньому новому будинку в елітному передмісті. Воно ж усе буде, так? Бо щастя не буває замало. Звісно, якщо народиться син, назвуть Ізяславом.
    А зранку Олеся Бойка чекав на зйомках облом.
    Режисер довго вдивлявся в нього, мов не впізнавав, а тоді покликав до кабінету, де по столу були розкидані фотопроби:
    – Даремно ми вас потурбували. Бачте, на цих знімках ви якийсь безликий, мов родзинки бракує. Вочевидь, те саме вийде й на екрані. Вибачте, але ми не можемо вас узяти на цю роль. Вона потребує іншого, яскравішого типажу.
    – Напередодні ви казали навпаки – що це та сама родзинка, якої бракувало фільму.
    – То було вчора, – режисер знизав плечима й постарався якомога швидше закінчити цю розмову – він був непоганою людиною, тому не любив робити іншим неприємне. – Ще до бухгалтерії зазирніть, вони питалися з приводу повернення авансу…
    Олесь повернувся до театру в геть поганому настрої. Для репетиції ще було зарано – друга година. Пішов до гримерці й дуже довго, уважно розглядав себе у дзеркалі. Але нічого не помічав. Нічого дивного. Та й нічого взагалі – ні яскравого, ні жахливого, ні прикметного. Звичайне обличчя – таке, що хоч греблю гати. Адже було щось! Було щось таке, завдяки чому він хоч потроху, але просувався в професії, в житті.
    Згодом зателефонували з телебачення. Навіть не вибачаючись, сухо повідомили, що знайшли іншу кандидатуру на ведучого. Олесь майже не здивувався. Й зрозумів, що все це недарма.
    «З краси не пити роси», – раптом виникло в голові. Знахарка! Олесь набрав її номер і поквапливо розповів, у чому справа.
    – То що ви з мене хочете? – безбарвним голосом відповіли на тому кінці. – Вас зурочили, я в цьому не винна. Якщо хочете замовити зняття пристріту, це коштуватиме…
    – Стривайте! Хто були ті, в каптурах, без облич?
    – Без облич? – і голос затремтів. – Шукайте когось поруч. А мені більше не телефонуйте, я не відповім… – і кинула слухавку.
    Олег відчував жар, обличчя мов горіло. Він вискочив із гримерки, рвонув двері туалету й побачив діда Юрасика, який зосереджено дивився на водопровідний кран. Той гудів і надривався, як телефонний апарат. Звісно, дід Юрасик уже був напідпитку. Він показав на кран:
    – Бач, коли змішувачі починають співати – вони й з’являються.
    – Хто? – на автоматі спитав Олесь, із насолодою підставляючи голову під струю крижаної води.
    – Покемони. Ті, що у підвалі. В них там кротові ходи, нори, туди вони тягнуть усе, що вдалося поцупити в людей. Коли вони ще маленькі, їх можна розчавити, а коли виростає отакенна дупа – чорта з два побореш.
    – Ходімо!
    – Куди? – ошелешено спитав дід Юрасик.
    – Та до підвалу же! Подивимося на твоїх покемонів. Бо я вже зрозумів – усе погане, що відбувається в театрі, якось пов’язане саме з цим підвалом.
    – То дочекайся ночі, зараз не можна. Вдень вони тебе зжеруть!
    – Краще так, ніж усе життя лишаться безликим.
    Дід Юрасик несхвально похитав головою, пробурчав щось собі, але врешті погодився й відчинив своїм ключем якісь непомітні дверцята під сходами. Опинилися вони в довгому вузькому коридорі. Це важко було назвати підвалом. Імовірніше, це залишки якогось давнього підземелля. Світла не було, дід Юрасик увімкнув кишеньковий ліхтарик, і обоє повільно пішли тим коридором. Олесь навіть не уявляв, що під театром існує такий лабіринт. Можливо, це стародавні катакомби, що тягнуться під усім містом.
    Аж тут удалині з’явилося мерехтливе сяйво. Лампочка чи що… Олесь уперто крокував далі, а дід Юрасик спочатку трохи відстав, а тоді сказав:
    – Вибач, Олесю, але далі мені ходу нема. Бо я ще трохи хочу пожити. Тобі теж не раджу йти.
    – Повертайся, Юрасику, я швидко гляну – та й теж назад.
    Це були останні слова Олеся. За кілька кроків його постать раптом зникла. Як ні крутив ліхтарика дід Юрасик, Олеся більше не побачив. Спочатку він перехрестився, потім приложився до пласкої фляшки, знову перехрестився й похапцем побіг назад, до виходу з підземелля.
    ***
    Отже, продовжу свої записки.
    Вже доба минула з того часу, як зник наш Олесь у множинності світів. От що таке, на вашу думку, театр? Вішалка, яку через дурість оголосив початком театру той старовинний діяч, який лише вмів, що бовкати язиком? Сцена? Глядачі? Ні. Театр – це таможня на межі світів. Одному світові завжди щось треба від іншого, чи навпаки, та все воно сходиться саме тут. А де таможня – там багато усілякого сміття. Причому, в колосниках нічого не заводиться, тому що вони нагорі, у повітрі. Заводиться найчастіше під підлогою, і фіг викуриш його звідти. А може, й не треба?
    І в нас таке завелося в КСД. От уявіть, що сидите ви у зручному м’якому кріслі, кушаєте попкорн і дивитеся «Макбета». А під ногами у вас – порожнеча. Не твердь земна, а коробка з нічім. Ну, насправді-то звідти вентиляційне повітря до зали подається. Проте в нас бувало, що з КСД не лише чисте повітря йшло, а часом щось і видиралося звідти. Спочатку грибок, а далі… Та й повітря іноді тхнуло чи то пліснявою, чи то цибулею підгорілою.
    Коли я вперше туди спустився… Ні, не можу про це розповісти на папері навіть для себе. Але з часом я зрозумів, що з ними теж можна домовитися. Що вони володіють і керують своєрідною базою людських якостей і талантів. Хай воно вживане, це ж не одяг і не взуття, можна далі користатися без огиди. І я в них дещо попросив. Може, смішно, але для мене це важливо. Я захотів мати письменницький дар. Але згодом з’ясувалося, що на складі такого нема. Щр ніхто ще не захотів поступитися цим хистом. То що ж, залишається чекати… Ось чому я вирішив допомагати безликим і далі. Бо вони по крихтах збирали те, з чого можна зліпити звичайну людину. В кого – здоров’я, в іншого – стійкості характеру, ще в когось – уміння, скажімо, перевертати млинці на літу. Ось в Олеся їх зацікавила акторська здатність привертати до себе увагу. І з того всього раз на рік комусь пощастить отримати подарунок. Бо головне в їхній справі – міра за міру. Але часом мені здається, що я сам перетворився на одного з них. І загубив лице… Бо весь наш Усесвіт живе за законом гармонії, і якщо десь щось порушується, енергія прагне відновити баланс. А порушення рівноваги погрожує серйозними втратами. І мене з того дуже лячно.
    ***
    Виявилося, що мерехтливе сяйво – звичайна несправна лампа у підвалі приватного будинку. Олесь піднявся крутими сходами, обережно відчинив віко, і відразу впізнав приміщення. То була кімната, в якій знахарка нагадала йому «невирішену справу». За дверми хтось тупотів, звідти приємно пахло їжею – кухня. В першу чергу Олесь кинувся до вазону, з якого стирчали шпильки. Господиня почула кроки, розчинила двері й, майже не здивувавшись появі чужої людини, заволала:
    – Не чіпай шпильки! Хочеш, щоб усе, що мене просили прибрати, повернулося сюди? Не роби дурниць! Навіщо ти прийшов?
    – Як дістатися тих, що забрали в мене… ну, ти розумієш, що.
    – Залиш вазон, будь ласка, я й так покажу. Тебе не до мене треба, – і відчинила віко підвалу, з якого щойно вибрався Олесь.
    Вони довго йшли коридором із кам’яним склепінням, мов вирубаним у скелі.
    – Ще довго?
    – Прийшли. Бачиш оті двері? Тобі туди. А я повертаюсь.
    Перш ніж увійти, він трохи прочинив двері й зазирнув у шпарину.
    – Еней по берегу попхався, і сам не знав, куди слонявся, аж гульк – і в город причвалав...
    Невелика комірчина, заповнена стелажами з якимось деталями. У протилежній стіни – ще одні двері, зачинені, але не замкнуті, за ними світло. Нікого… Олесь тихо увійшов.
    Столик, настільна лампа під зеленим абажуром, а під нею – тека з кумедними котиками на обкладинці. Розгорнув – усередині стосик щільно списаних аркушів. Записи на кожному було зроблено вперемішку синім, чорним, червоним і навіть зеленим кольором. Почерк місцями нерозбірливий, та ще й Олесю було ніяково від того, що читає чиїсь особисті записи. Але спочатку із зацікавленістю, далі з непорозумінням, а тоді зі страхом він прочитав усе, що встиг написати Ізяслав Аркадійович.
    Так, це була комірчина механіка сцени. Олесь, не випускаючі з рук теку, підійшов до дверей і обережно потягнув за ручку.
    Ізяслав сидів на дивані. Від несподіванки він упустив книжку з рук і вперся очима в Олеся.
    – Що, не очікував такого чортика побачити? – і кинув теку Ізяславові.
    – Що ти хочеш? – істерично крикнув Ізяслав. – Щоби знову впізнавали на вулиці? А чи заслуговуєш на це? Тебе дуже пощастило. Одному з тисячі. Це «піраміда», так. Забирають вони в усіх, а віддають лише декому. І я за тебе особисто попросив. Бо ти мій друг. У вас із Оленою буде дитина, так?
    – Так, але я не хочу, щоб воно й далі забирало щось у людей. У КСД це, кажеш? Добре!
    У кутку біля дверей на підлозі стояла лютувальна лампа. Олесь підхопив її, зважив на руці. Невелика, але важка – значить, заповнена по вінця. У скляній шафі Олесь знайшов потрібні ключі й зачинив спочатку двері комірчини, звідки вибрався з підземелля.
    – Що ти робиш?! – Ізяслав підвівся й схопив Олеся за руку.
    Той із силою відштовхнув Ізяслава:
    – Отут почекай, у мене ще справи!
    Швидко вибіг до коридору, навалився на двері й замкнув. Ізяслав лаявся, тарабанив, намагався вирвати ручку, але дарма. Олесь попрямував до сходів у трюм сцени, звідки можна було перебратися до КСД.
    Зазирнув у КСД – всередині темно, хоч у вічі стрель. Вимикач не працював. Олесь у коридорі розпалив лампу й, тримаючи її на витягнутій руці, увійшов до КСД. Якась істота чекала біля дверей і, щойно вони розчинилися, дрібно затупотіла в найдальшій темний куток. Олесь підійшов ближче – це було щось кругле, перетягнуте тканиною, мов паском, а над тулубом на тонких стебельцях трималися круглі, як у краба, очі. Це, вочевидь, був головний персонаж. А навколо метушилися такі самі, лише набагато дрібніші, істотки. Тільки на них не було тканини. Незважаючи на страх, Олесь раптом зареготав. Те велике було дупою. Його величністю, так би мовити. А навколо бігали дрібні…еее… дупенята. Так ось кому служив Ізяслав! Тепер зрозуміло, чому всі його зусилля перетворилися на… те саме. Щось потрапило під ноги, луснуло, пішов неприємний запах. Олесь здогадався, що розчавив якогось дрібного дупеня.
    Може, вони й з потойбіччя, подумав Олесь, але зараз це – реальні фізичні істоти. І боротися з ними треба саме так!
    Він вискочив у коридор. Одне дупеня, нібито зрозумівши, що задумав зробити Олесь, відчайдушно зашкребло зсередини та жалісно заскиглило, немов кликало мамку чи тата. На якусь мить Олесь його пожалкував, але потім уявив, що з нього виросте – і рішуче попрямував до шафи керування вентагрегатом. Він увімкнув усі вентилятори разом, що ніхто ще не робив до того. Зачекав, коли КСД заповниться свіжим повітрям. А тоді розпалив лампу на повну й рукавом куртки відкрутив гарячого поршня. На мить прочинив двері… та щосили жбурнув ревучу лампу!
    Почулися зойки переляканих істот. За хвилину лампа вибухнула, гудіння полум’я проковтнуло решту звуків. Але бензиновий сморід потроху змінявся іншим. Ну а чим ще може тхнути, якщо вибухне таке…
    Олесь притулився спиною до стіни, відчуваючи, як спадає напруга. Раптом він подумав, що їхня з Оленою дитина – ніякий не «подарунок» від цих істот. І лише од них самих залежить, якою людиною вона стане. Справжньою чи отою… з оченятами на стебельцях. Тому що справедливості у світі ще багато.
    

  Время приёма: 16:45 13.09.2020