11:30 04.08.2020
Вітаємо переможців 54-ого конкурсу!

1 Анастасія Гетманська as012 Блакитна стрічка

2 Христя Хмиз as020 Псун

3 Цьогобіччя as007 Як спіймати Колобка на мінному полі


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Міське фентезі Фінал

  Количество символов: 10929
Міське фентезі Фінал
рассказ открыт для комментариев

at032 Не Фонтан


    Потяг виплюнув на перон широкі цівки пасажирів, що злилися в одну річку і потекли в бік будівлі вокзалу. Грала незнайома, але приємна мелодія. Вивантаження чергової порції відпочивальників відбувалося досить організовано. Загального порядку не псували навіть окремі вигуки і хаотичні рухи деяких приїжджих і місцевих.
    – Галю, я забула парасолю в купе! Пляжну парасолю! Мерщій вертайся, поки поїзд стоїть!
    – Сину, не тягни татка за руку, в нього в руці дві валізи.
    – Квартира у моря! Будиночок на морському узбережжі майже задарма!
    – Кому їхати – Затока, Кароліно-Бугаз?
    Оресту нікуди їхати було не потрібно, бо до сонячного південного міста він прибув у справах. Усіх справ на пару годин – потрапити на обʼєкт і підписати папери на буріння свердловин для нового котеджного селища. А ввечері додому. До запланованої зустрічі ще багатенько вільного часу. Що може бути кращим за ранкову прогулянку напівсонними вулицями і міцну каву над морем? Орест так і вчинив: купив великий картонний стакан кави з кришечкою і покрокував у бік, протилежний руху потужного потоку шумних пасажирів прибулого поїзду.
    Місто, на відміну від вокзалу-мурашнику, тільки починало прокидатися. До того ж недільний ранок аж ніяк не сприяв ранньому підйому місцевих мешканців. У цьому розпеченому на сонці місті загалом нічого не сприяло як ранньому підйому, так і робочому настрою.
    Одна з центральних вулиць вивела до бульвару. Море сліпило очі тонкою стрічкою на горизонті. Тепер можна і насолодитися цим незрівнянним запахом солоного вітру і дорожнього пилу. Орест присів на лавку під липою, посьорбуючи теплу каву.
    – Ви дозволите? – спокійний голос порушив створену ідилію.
    Дивно, щойно нікого на бульварі не було. Звідки взявся цей старий? Та й одягнений не по погоді: у картатому синьому пальті, широкополому капелюсі та з довгим плетеним шаликом у тон пальта.
    – Звісно, сідайте! – Орест запросив старого присісти, а потім озирнувся.
    Бульвар було утикано однаковими лавками, та й усі вони зараз стояли незайняті. Чого дід підсів до Ореста? Спілкування бракує? Утім, старий не починав розмову. Не звертаючи уваги на хлопця, він вдивлявся в морську далину, наче прагнув розгледіти там щось незвичайне. Потім обернувся до Ореста, наче вперше його помітив.
    – Ви дозволите закурити?
    І не чекаючи відповіді, поліз у глибоку кишеню пальто, діставши звідти цілком собі сучасну електронну сигарету.
    – Що поробиш, здоровʼя вже не те. Старий я став. Не вистачає сил стежити за всім, – нібито відповідаючи на непоставлене питання, прокоментував старий. І без переходу продовжив: – Як вам наше місто?
    – А звідки ви знаєте, що я не місцевий? – відповів питанням на питання Орест.
    Старий розсміявся:
    – Швидко ви опановуєте місцеві звички, молодий чоловіче. І не хвилюйтесь, справа не в вас. Просто любителів ранкових прогулянок я всіх знаю, а вас бачу вперше.
    – Прекрасне місто, – ввічливо відповів Орест. – Я тут бував раніше. Колись давно, у дитинстві з батьками. Але погано памʼятаю. Зараз по роботі приїхав.
    – Знаю-знаю, – промовив дивний дідусь. – Добре, що ви приїхали саме сьогодні.
    – Сьогодні якийсь незвичайний день? – Орест іронічно підняв брів. – І про мету моєї поїздки ви теж дізналися, тому що знайомі з усіма, хто тут буває у справах?
    – О, почуття гумору? Це добре. У нас без цього не можна. – Старий вдав, що питання його не стосується. – А здивуйте мене ще раз, молодий чоловіче. Спробуйте пригадати щось з вашого першого візиту до нашого міста.
    – Я ж сказав, що нічого не памʼятаю… – почав хлопець, аж раптом море на горизонті разом з бульваром і дивним старим зникло, а перед очима зʼявився старий одеський двір.
    …Той самий двір, де багато років тому Орестові батьки винаймали кімнату, приїхавши показати синові справжнє море, бо хлопець страшенно любив воду в усіх її проявах – годинами пускав кораблики у ванні, із задоволенням гуляв під дощем, швидко навчився плавати в місцевому озері, у парку весь час був готовий сидіти біля фонтану.
    І роботу обрав таку, що повʼязана з водою. Незбагненним чином відчував, де потрібно робити свердловину. Якби його хтось запитав, як це вдається, то він би не відповів. Він просто знав, де є вода чиста, де гірка і солона, а де солодка. Навіть знав, на яку глибину потрібно буритися, щоб дістатися води. Його фірма процвітала, бо Орест брався за такі проєкти, де всі інші фахівці відмовлялися.
    Звичайний одеський двір із суцільними балконами по периметру та великою акацією посеред палісаднику. І старий колодязь, який всі називали цистерною, що найбільше вразив маленького хлопчика. Орест постійно питав, чому у колодязі немає води. А дорослі дивувалися, звідки він це знає.
    А одного дня з колодязя зʼявився чоловік, підійшов до хлопця і, взявши його за руку, сказав:
    – Ти повернешся сюди, бо саме тут починає вода свій рух. У безводному місті біля великої води. Ти навчишся відчувати її, ти зможеш керувати нею. І ти повернешся сюди, щоб охороняти її. Тепер ти головний. Дивись, щоб колодязь не засмічували…
    Після цього чоловік посміхнувся і повернувся у колодязь, звідки і зʼявився. Батьки не повірили в Орестову розповідь. Мовляв, якийсь ремонтник пожартував з дитиною. Пригода забулася, а тепер…
    – Не памʼятаєте? Дивно? – голос старого вивів Ореста зі спогадів, що засмоктали його як міцний, але короткий сон.
    Що з ним коїться? Наче відключився під час розмови. Покрутив у руках порожній стаканчик від кави.
    – Дещо згадав. Старий двір. І в ньому мармурову чашу колодязя.
    – О, це ви про цистерну? – зрадів старий. – Чудово! В Одесі з колодязями завжди була проблема. Солоної води – хоч греблю гати, а ось смачної питної… то потрібно на Фонтан їхати. Звідси у нас і вираз про міську воду, яка «не Фонтан». Щоб її видобувати, й повикопували такі колби для збору дощової води. Пити з них не варто, а для господарства годиться. Їх мало лишилося. Але поруч є двір, де можна побачити цистерну. Ходімо!
    Орест зацікавився. До робочої зустрічі лишалося три години. Чого б не погуляти? Старий жваво підхопився і взяв Ореста за руку.
    – Тримайтесь, так швидше буде, – нелогічно пояснив свої дії.
    Здалося, що йшли недовго, але бульвар швидко лишився позаду, і замість охайного центру вони опинилися на старій тихій вулиці. Молодий чоловік ледве встигав за своїм провідником.
    Брама на кодовому замку прочинилася, щойно старий торкнувся замку. Орест не втримав зойк здивування. Двір був засипаний акацієвим цвітом, що скидало величезне дерево, яке простягло свої гілки вище даху. Це той самий двір! Звідки старий знав про це? А ось і колодязь! Ні, цистерна.
    Під акацією сидів маленький хлопчик і тихо схлипував, розмазуючи сльози брудною рукою по обличчю.
    – Малий, що сталося? – Орест присів перед дитиною.
    Хлопець почав говорити, ковтаючи сльози:
    – У мене… Моє… Цуценя…
    – Що з твоїм цуценям? – спокійно запитав чоловік.
    Старий у розмову не втручався, підійшовши до цистерни і намагався щось розгледіти через отвір.
    – Ми гралися у дворі… Мене тільки сьогодні його подарували… Я давно просив… У мене день народження… А Дік, він такий бешкетник… – хлопчик намагався пояснити, що сталося, але більше плакав, ніж говорив.
    – Оресте! – покликав старий від цистерни. – Здається, я знаю, що сталося.
    Дивно, молодий чоловік був впевнений, що свого імені старому не казав.
    Молодий чоловік разом з хлопцем підійшли до старої цистерни.
    – Він там, там! – хлопчик показував на цистерну.
    І справді: з отвору було чути тихе скавчання. Орест зорієнтувався швидко. Між акацією і будинком було натягнуто декілька мотузок для сушіння білизни. Що ж, господарі не образяться, якщо невдовзі повернути все на місце. Обв’язавшись мотузкою навколо поясу, чоловік закріпив другий кінець на краю цистерни, де наче для цього було вбито залізні скоби.
    – Потримай наплічник, – Орест протягнув хлопцеві свої речі. – Знайдемо зараз твого Діка.
    Підсвічуючи собі ліхтариком з телефону, Орест повільно спускався на дно цистерни. Дуже швидко ноги знайшли опору: дно цистерни було завалено сміттям і старими речами. Десь внизу щось ворушилося і пищало. Певно, це і є цуценя. Але як його знайти в цьому мотлосі? Обережно спустився нижче, намагаючись балансувати на рамі старого велосипеда, теж викинутого до цистерни.
    – Діку! Іди до мене! – покликав Орест. – Де ти?
    Під ногами ворухнулося ганчірʼя, і молодий чоловік відчув, як щось тепле торкнулося його ноги. Але разом з тим на нього навалилося знайоме відчуття. Вода! Поруч вода! Це не цистерна, а справжній колодязь! Тільки занедбаний і кинутий напризволяще. А вода не любить такого ставлення. Вона тягнеться струмками на поверхню, мріє напоїти спраглих і живити коріння дерев. І зараз вода відчула Ореста.
    – Мерщій! – молодий чоловік схопив цуценя і крикнув нагору: – Тягніть!
    У колі денного світла захитався капелюх дивного старого.
    – Швидше, у нас мало часу, – знову дивно відповів дідуган і чимдуж потягнув за мотузку.
    За хвилину Орест видерся на гору і передав щасливому хлопчику щеня. Дік радісно гавкнув і облизнув обличчя свого господаря.
    – Дякую! Ви врятували Діка! – малий притиснув щеня до грудей. – Я так перелякався за нього. Ось ваш наплічник. Ой! Ви забруднилися, давайте допоможу…
    – Стривай! – Орест не поспішав знімати мотузку.
    – Куди ви? – крикнув малий, побачивши, що молодий чоловік перекидає ногу через край мармурового входу в цистерну.
    – Я швидко, подивимося, що там ще цікавого на дні.
    Старий лише задоволено хмикнув з-під капелюха.
    За пів години Орест дістав з колодязя поламаний велосипед, зо два десятка пляшок, старе ганчірʼя, ляльку з однією рукою і віник.
    – Усе, – видихнув Орест. – Тепер чисто.
    Відвʼязав мотузку, повернув її на місце і нахилився над вичищеним колодязем. Відчув, як далеко внизу, під дном давно викопаної цистерни, там, куди сягає корінням стара акація, забурлила вода.
    – Нужбо, ще трохи, – зашепотів поруч старий. – Спробуємо разом?
    І вже нічого не дивуючись, Орест потягнувся подумки до найпотужнішого струмка, що пробивався з глибини. Чоловік відчував поруч іншу силу – дружню, але слабку. У старого справді бракувало здоровʼя, але він намагався допомогти Оресту витягти воду на поверхню. Ще одне зусилля! Є! З мармурової чаші вирвався фонтан бризок, окативши крижаною водою і Ореста, і старого, і хлопця з цуценям.
    Вода бурлила в цистерні, утворюючи хвилі на поверхні.
    – Що це? – здивувався хлопчик.
    Орест зачерпнув долонею води і спробував на смак.
    – Ну, звісно, не Фонтан, але приємна. Користуйтесь на здоровʼя. Тепер ти тут головний. Стеж, щоб ніхто не засмічував колодязь, – щось таке він уже чув колись. Але не міг пригадати, де і коли.
    – Так! Зрозумів, – жартівливо козирнув малий.
    – Чудово! Чудово! – повторив дивний старий і зняв свого капелюха. – Нарешті ти і повернувся. А я старий став. Не вистачає сил дбати про всі водогони, цистерни і колодязі, запустив все тут. Довго ж я на тебе чекав.
    І раптом усе стало на свої місця. Орест узяв капелюха з рук старого і натягнув на голову. Потім присів на край колодязя, поправив наплічник і кивнув старому і хлопцю.
    – Бувайте! – І вже до хлопця: – Не забувай, ти відповідальний. Ще побачимося.
    І пірнув у чисту крижану воду.