at021 Тяжкі будні

    Дзвінок дружини застав зненацька.
    – Іванич помер.
    Я навіть не одразу збагнув, що то вона про меломана нашого каже.
    – Треба хоч на похорон сходити, сусіди, як-не-як.
    – А що трапилося? Ніби ж не хворів він.
    – Подейкують, серце спинилося.
    – Коли ж ховають?
    – Сьогодні, об одинадцятій.
    – Добре, буду.
    Отак живеш-живеш, радієш життю за мірою можливостей, аж раптом раз – і немає тебе. Майже на рівному місці. А тут ще й на ювілей колеги увечері. Насичений день, нічого не скажеш.
    Ет, шкода. Гарний чолов'яга був. Сумно тепер стане. І тихо.
     ***
    Суміщати день народження з похоронами – справа ще та, настрій шкутильгає на обидві ноги. Ніби і радісно, а думки постійно вертають до труни, до оркестру. Іванича навіть ховали не зі священиком – з музикою. Можу закластися на що завгодно – покійний сам того бажав. Ще прикрість та з голови не йде – ніби й нічого особливого, ну з ким не буває, кидали землю на труну, послизнувся, ледь до ями не впав – а засіла у пам'яті, і хоч ти що.
    – Чого похмурий такий? – увірвався у думки голос колеги. – Ану, давай чарочку за мене.
    – А давай, – всміхнувся я і влив в горлянку чарку коньяку, зажував лимончиком. – На перекур вийду, – додав, кивнувши на двері.
    Пиятика закінчувалася в караоке. Вже не пригадую, чи то дівчата сюди потягли, чи кому з хлопців закортіло поспівати. Планктон – він хоч і офісний, а розважитися не дурний.
    Йти на вихід – саме повз сцену. Проходжу і відчуваю якийсь дивний запах, сторонній. Чи то лікарнею, чи медикаментами якими – не зрозуміти. На сцені хтось, як і зазвичай, співає. Що співає – не дослуховуюсь. Аж раптом прямо мені у вухо гарячковий спів:
    - In the burning heartjust about to burst
    There's a quest for answers an unquenchable thirst
    In the darkest night rising like a spire
    In the burning heart.*
    Сіпнувся від несподіванки. Дивлюся – на сцені постать у білому, каптур насунутий так, що навіть очей не видно. І голос віддалено знайомий, а кому належить, не згадаю. Кліпнув, трусонув головою. Бач, примариться ж. На сцені білявка вихляє сідницями. Так-так, апетитними такими, кругленькими, з кожним рухом визирають, бо ж спідниця заледве на палець ширша од мого ременя. Що білизну важко не помітити – годі й казати. Здається, з бухгалтерії дівчинка, чи відділу збуту, точно не пам'ятаю. Щось із Сердючкиного репертуару затягує.
    Тьху! Вдома дружина, а я чужі сідниці очима полірую. Але ж гарні, чорт забирай! Все,  додому час, все одно що день, що вечір шкереберть.
    Дідька їм лисого більше, а не п'янок, відсьогодні – у глуху зав'язку! Допоки дістався додому – гадав, збожеволію. Йти нещасних півкварталу, а з-за кожного дерева постать примарна ввижається. Десь на межі слуху щось шепоче. Що – знову ж, не добереш. І тхне чимось. Трясця!
     ***
    Усі жінки – відьми! Або життя – суцільний збіг обставин. От ніби відчуває доля, чого тобі найбільше не хочеться, і обов'язково змусить те робити. За тиждень фатум, у вигляді дружини, і всміхнувся. Мало їй звичайної програми – парк-кіно-суші. Ні, караоке подавай! А йти не хочеться – хоч стріляй. Гаразд, я ж чоловік, врешті-решт. Ну привиділося одначе, що ж я – до скону караоке сахатимуся?
    Прийшли. Посиділи трохи, Інга келих білого напівсолодкого узяла. Для хоробрості, чи що? Я кави випив, за кермом, як-не-як.
    – Пішли заспіваємо, – муркоче кохана.
    – Ні, давай сама. З моїм голосом лише у вбиральні волати "зайнято"! Та й то як звільню – відлупцюють. Не за затримку, за вокальні особливості.
    – Завжди я сама усе, – набурмосилася одразу, втім, пішла. І чого її ото на сцену потягло? Ніколи ж раніше. Ні, у душі співала звичайно, хто ж там не співає? Але щоб у барі… Ну-ну, послухаємо.
    Дивлюся, постать поряд із нею виникла – уся в чорному, ніби з темряви зіткана. І каптур. І імла з-під каптура – прямісінько мені у вічі зазирає. Я вкляк, свідомість ніби розділилася. Дружина щось співає, бачу, але не чую майже, так – на рівні фону. А мара – дуже розбірливо і зрозуміло:
    Калинка, калинка, калинка моя!
    В саду ягода малинка, малинка моя!
    Що за чортівня? Ледь дочекався, допоки кохана доспівала. Повернулася, розпашіла, рум'яна, задоволена. Лишень запах від неї... Паленим чимось і аптечкою, чи що?
    – Ну як? – очі виблискують.
    – Чудово. Слухай, мені щось кепсько трохи. Ходімо додому.
    Не дуже їй це до вподоби стало, втім, погодилася.
     ***
    Вночі спрацювала сигналізація. Вискочив на балкон, дивлюся, хтось біля машини тупцяє. Крикнув. Незнайомцю хоч би що. Ох же ж, начувайся. Швидко натягнув штани, мимохідь ухопив перше-ліпше, що під руку трапилося. Виявилося – швабра. Вибіг, роззирнувся. Нікого. Обійшов машину, обдивився, по колесах постукав. Дивина. Примарилося? Зібрався було йти, коли вловив запах свіжовиритої землі. Рвучко обернувся.
    Удар. Прилетіло добряче, в очах потемніло, швабра відлетіла геть. Хоч не в машину влучила. Ніби чимось крижаним приклали у щелепу. До зірок на небі додалися зірки в очах. Постать схилилася наді мною, з-під каптура визирнуло обличчя. Трясця, Іванич! Тіло скувало, перехопило подих. А він повільно хилився до мене. Тікати! Проте члени не слухалися, ніби розбиті паралічем. В штанях раптом стало вогко і тепло.
    Іванич ухопив задерев’янілу кінцівку, потягнув до себе. Трясця! Рівні білі зуби уп’ялися в зап’ясток. Біль був пекельним. Крижаний вогонь заструменів рукою, розлився тілом. Біль вибухнув і перш ніж розірвав свідомість на шмаття, перш ніж вбити і зачати мене наново я почув:
    - Outside the dawn is breaking
    But inside in the dark I'm aching to be free...**
    Прокинувся від власного крику. Холодний піт струменів чолом. Поглянув на зап’ясток – жодних ушкоджень,  проте чомусь боліла рука.
     ***
    Інга втекла десь із подружками, тож вечір видався вільним. І можна було цілком присвятити його собі коханому. Чим я і зайнявся.
    Сидів на балконі – курив, сьорбав пиво, дивився на смарті футбол. З цим клятим карантином спорт вкляк, тож доводилося переглядати старі матчі. Був у цьому і певний шарм – тоді «Динамо» ще могло вигравати.
    – Ет, гарний був матч, – долинуло ззаду.
    Я скочив на ноги, облився пивом.
    Іванич сидів на перилі, легковажно звісивши ноги ззовні. Задумливо шкрябав щоку.
    Я перехрестився.
    – Із-зийд-д-д-д-ди!
    – Ага, зараз, – відмахнувся мрець. Помовчав, чекаючи моєї реакції. Не дочекався, продовжив:
    – Ти сідай. Побалакаємо.
    – Я…Т-т-ти… – сам не зрозумів, що хотів сказати.
    – Та заспокойся. Шкодити не буду, не бійся.
    – Як ти з-зайш-шов? Я ж т-теб-бе не зап-п-рош-шував, – від хвилювання я почав заїкатися. Гарячково згадував, що знаю про всіляких упирів.
    – Казочки, – пхикнув Іванич, – маячня то все. Якщо тебе еретрофіл схарчити захоче – проковтне і без запрошень.
    – Ти ж мертвий! – випалив я, врешті припинивши заїкатися, – я тебе зараз… чимось як нахитну! Забирайся!
    – Не зовсім і мертвий. Тіло, так, не витримало. А от у духу є двадцять днів, щоб силу передати.
    На мить Іванич замовк, аж раптом:
    – Гол!!! – загорлав щосили.
    А аж присів від несподіванки. На дисплеї Шева вчергове розписався у воротах «Барси».
    – Іваничу, я, звісно, пам’ятаю, що бухнути ти був гаразд. Але щоб допитися до чортиків і сили якоїсь – не думав навіть. Та й про себе теж такого не думав, якщо чесно.
    – Дурень ти, Стасику, хоч на розумного скидаєшся. В силу не віриш, а в забобони усілякі – залюбки.
    Гість щось замурмотів, клацнув пальцями і над ними спалахнув вогонь. Іванич покрутив вогнисту кульку, перекинув з долоні на долоню. На мить мені здалося, що над келихом з пивом майнув дим, проте не певен, що не привиділося. Вогонь у його руках згас.
    – Сумнівний доказ.
    – Тьху ти, докази йому покажи. Не хочеш – то й не вір. Твоє право. Але силу я тобі вже почав передавати, тож приймай.
    – А як не схочу?
    – А ти подумай, зваж плюси і мінуси. Усіляко, вміти чаклувати – все краще, ніж не вміти.
    – Логічно. Але ж у вас завжди якісь війни, розбірки, всяке таке.
    – Ти у якому столітті живеш? – пхекнув Іванич.
    Я мовчав. Він продовжив:
    – Маячня то все. Казочки. Воюють за що? Переважно за вплив, ресурси і владу. Ну сам подумай – нащо війни, коли в померлого все одно є двадцять днів на передачу знань. Рідко, коли чаклун не встигає і його сила полишає світ. Тобто, ресурс ти не вигадаєш. Вплив? А нащо він, коли ти і сам можеш багато чого. Влада? А що, прості люди за неї не гризуться? Ото ж бо й воно. До того ж, війна йде і без чаклунів, якщо ти не забув.
    – Не забув, – промурмотів знічено.
    – То що, учню? На навчання зовсім мало часу лишилося.
    – Трясця, – лайнувся я.
    – Що таке?
    – Вай-фай відвалився.
    – Зомбі, – Іванич скривився.
    – Це тут до чого?
    – А ти вниз поглянь.
    Я слухняно визирнув з балкону. Унизу зграйка підлітків сунули вулицею, всі, як один, втупивши погляди у телефони.
    – І що?
    – Ще їх щезниками почали називати. Де вони, там Інтернет зникає. Чомусь. Скіл у них такий виробився в процесі еволюції. Мабуть. Я точно не певен.
    І дійсно, як тільки діти зникли з-за рогом, Інтернет відновився.
    – А був би магом, тобі б на це байдуже було. Пальцями б клацнув і дивишся собі далі.
    На мить я замислився. А чому б і ні, врешті-решт?
    – Вмовив.
    – Тоді опівночі чекаю на даху.
     ***   
     – Учню, час тренуватися, – Іванич закинув руки за голову, відкинувся холодному даху.
    Я знизав плечима. Мовляв, час – то ходімо.
    – Покатаємося, – вчитель хитро примружив око.
    – Гайда. Тільки в мене ключі вдома.
    – Тьху ти! Хто ж на машині ганяє? Байк – наше все.
    – Та де ж ми його візьмемо?
    – Хех, ти даєш, Стасику. Третій день навчаєшся, а питання як були дурні, так і лишилися. Вчися, доки я ж... – він осікся, – вчися, коротше.
    Іванич хвацько скочив на ноги, підійшов до самісінького краєчку даху. Зробив якісь паси і затягнув:
    – Feel the power of the wheels let's drink to riding steel
    Livin hard and ridin fast***
    Підійшов і собі, зиркнув униз, на глибину дев'яти поверхів. Барвистий туман, що клубочився довкола рук вчителя, допоки він наспівував закляття, осів на асфальті. Форма його пливла, змінювалася, переливалася, доки не застигла справжнім байком.
    – Твою ж в чорта-біса! – присвиснув я. – Ілюзія?
    – Справжнісінький. Сила кристалізації. Ідеї.
    – І що, так будь-яку ідею можна кристалізувати?
    – Назагал – так. Питання лише в тому, як довго ти зможеш її підтримувати в такому стані. Ходімо вже, що ж я даремно сили витрачаю.
    Спустилися з даху. Байк направду завівся. Іванич скочив за кермо, я ледь встиг застрибнути позаду нього. Сталевий кінь ревнув і вчкурив галопом.
    – Let the game begin hear the starting gun****
    – Що?
    – Нічого!
    Ми вилетіли з подвір'я і помчали якнайдалі від спального району. До гаражного масиву і далі, де розкинулися городи містян.
    Лишаючи позаду куряву, байк вискочив на ґрунтовку. Ми мчали до пагорба, що височів прямо посеред городів. Подейкували, то курган, що в народі називався Козацьким пагорбом. Проте, за словами Іванича, то було місце сили, вузол ниток, чи струн, як називав їх вчитель. Він часто вибирався до пагорба, напувався музикою і гармонією Всесвіту. От, врешті і вибралися разом.
    – Трясця! – крізь ревище двигуна розчув я лайку вчителя.
    – Що там? – загорлав у відповідь.
    – Зайнято. Шабаш. – Іванич заглушив байк.
    – Відьми?
    – Ні, переверткині. Дослухайся.
    На пагорбі вгадувалися вогники, я напружив слух і дійсно розчув.
    "Зорі прозорі вгорі,
    Вам спиться, чи не спиться?"
    – Зазирнемо на вогник? – всміхнувся вчитель.
    – Та ну. Бачив я тих молодих вовчиць, – я повернув усмішку.
    – Між іншим, моя теж переверткиня. Тільки після смерті дізнався. Мабуть, теж там.
    – До речі, про дружин. А скажи-но, вчителю, бо все забуваюся спитати – а чого ти тоді, в караоке, коли моя виспівувала, раптом позаду неї калінку заводив? Зовсім же не твій репертуар.
    – В якому караоке? Ти про що?
    – Та за тиждень після твоєї... гм...
    – Не мигдальничай, так і кажи – смерті. Я ж усе розумію.
    – Ну от, ми ходили в караоке, моя – на сцену. А потім ти позаду неї вигулькнув.
    – Не було мене там. Що співали? – Іванич враз став серйозним.
    На місяць набігла хмара, кинула тінь на обличчя вчителя. З темряви виблискували лише зелені очі.
    – Калінка моя. Здається.
    – Трясця!
    – Що?
    – Хорошого нічого. Це її адепти бавовників навернути намагалися. І продовжують далі. То ж закляття призову було. Просте, проте сильне, зараза. Злі в них чари, первісні, дрімучі. Весь світ еволюціонує, разом з ним змінюємося і ми, і магія наша. А бавовники – ні. Як застрягли десь у царському кріпацтві, так і жодного поруху вперед. В них навіть ієрархія сувора зберігається, чого у решти магів немає давно. За старшого на місці – барин. Десь графи існують, проте їх – не бачив. За батюшку-царя мовчу взагалі. Це тобі, брате, не техно-біо-нано-ІТ-інші варіанти чаклунів. Навіть не еретрофіли чи негоморти. Коли було, кажеш?
    – Десять днів уже. Чи, вірніше, одинадцятий пішов.
    – І чому ти мовчав, йолопе?! Я витрачаю час і силу, а ти про найважливіше мовчиш. Завтра на пагорб приїдемо, тепер лише тут вчитимешся. Тобі так легше буде. І ти поспостерігай за своєю, треба ж зрозуміти, наскільки їй барин мізки про... гм... пробавовнив.
    – А шанс врятувати є хоч?
    – Він завжди є. Допоки ти боротися ладен.
    Байк знову загарчав і здійняв куряву з-під коліс.
     ***
     Сьогодні пагорб виявився порожнім, тож нам ніхто не заважав.
    – Що дружина?
    – Ти знаєш, якась справді дивна. Я раніше не звертав уваги, але тепер бачу – так. Сьогодні он замість борщу щі наварила. Гидота та ще, звісно. – Я аж сплюнув спересердя. Додав:
    – І наспівувала "во поли береза стояла".
    – Діло – труба. Все навіть гірше, ніж я думав.
    – І що робити?
    – Для початку – тренуватися.
    – Та то ясно.
    – Коли ясно – починай. Начаклуй мені, гм... цеглину.
    – Добре.
    Я заплющив очі. Уявив цеглину. Форму, колір, шорстку поверхню. Уявив, як проводжу пальцями по ребру. Змахнув руками, відбиваючи у повітрі розмір. Не допомогло. Напружився. Дуже хотілося, щоб прямо зараз ця клята цеглина з'явилася на пагорбі. Гепнулася б Іваничу на ногу, в чорта-біса! Уявив кельму і будівельника. Точні рухи, рівні рядочки, якими вона вкладається.
    – Не можу, – набурмосився я.
    – Бачу. А є спосіб простіше. Дивися.
    Іванич змахнув рукою, тихо заспівав:
    – All in all it was just a brick in the wall.*****
    На витягнутій долоні проявилася цеглина. Вона потріскалася і викришилася, з одного боку сірів цемент.
    – Простіше, правда ж?
    – Чому саме музика? – відповів я питанням.
    – Можна старими методами. Стихійними, наприклад. Але то довго. Та й ти достеменно не знаєш виробничого циклу, щоб його уявити і відтворити в голові. А можна музикою. Чим музика не стихія? Меломагія.
    – Саме роком?
    – Не обов'язково. Просто я дуже люблю рок, – вчитель всміхнувся.
    – І все?
    – Ні. Ще в ньому шалена енергетика прихована. От віриш, не уявляю, щоб я чаклував під Сердючку.
    Я теж не уявляв.
    – А ще, тексти пісень легше запам'ятовуються. От мені, приміром, простіше заспівати smokeonthewater, fireinthesky******, щоб викликати полум'я, аніж пригадувати хімічний процес горіння. Зрозумів?
    – Так.
    – Спробуй знову. Щось на свій розсуд.
    Я замислився. Які тексти пісень пригадувалися? Заплющив очі. Щось дзенькнуло об землю. Іванич розреготався:
    – Я теж його слухав раніше.
    Розплющив очі. В пальцях вчителя виблискував огірок. Алюмінієвий... І земля під ногами вкрилася брезентом.
    – Молодець, – ляснув мене по плечу Іванич. Тільки обережніше з цим. Ану, як наступного разу на "Титаніку" опинимося.
    – Та ну тебе. Краще скажи, як же мені дружину рятувати.
    – Як-як? Барина вбий і все. Решта бавовників розбіжиться – в них із самоорганізацією туго. Чекатимуть, допоки нового зверху пришлють. І взагалі, базікати годі – чаклуй давай. Менше тижня лишилося.
     ***
     – Інга сьогодні сама не своя весь день. Ходила, як сновида. Алєгрову наспівувала. Посварилися разів із п'ять, ревнувати з якогось переляку почала.
    Ми з вчителем сиділи на даху нашого будинку. Сірів світанок і за якісь півгодини ми маємо розійтися. Назавжди.
    Останні три дні навчання закінчувалося тут. І коли двірники ще протирали очі за філіжанкою кави чи, може, чогось міцнішого, ми розходилися. Щоб на вечір знову зустрітися.
    – Розв'язка близько, – зітхнув Іванич.
    Сьогодні він був сумним, зовсім не схожим на себе. Напевно, і я б так виглядав в останні хвилини свого існування.
    – Я боюся, вчителю. Не впоратися, не врятувати Інгу.
    – Все вийде, ти гарний учень. Кращий від мене, коли вчився я. Шкода, що не встиг допомогти з дружиною. Був би хоч один гідний вчинок. А так... Все життя сіре. Ніби ж і не зовсім пень іще трухлявий був, а жонка не підпускала майже. Нещасний раз на два-два з половиною тижні, хіба ж це нормально? Знущання якесь. Жили ото, як брат із сестрою. Тільки ті гризуться рідше. Напевно. Робота ніяка – токар, на майже мертвому і нікому не потрібному заводі-довгобуді, який ніколи і не добудують. За копійчану зарплатню. Сина он не зміг виростити. Лобуряка вимахав, а розуму не нажив. За інститут тільки і плати. Був би розумним, їй-бо йому б силу передав. А так... Довелося тобі.
    Я мовчки слухав. Такого Іванича побачив вперше. І нормальний же чоловік виявився. Так, життя не дуже склалося. Так, могутній же чаклун, проте нічого собі не начарував. А міг же. Та бодай сину мізки вправити. А не став втручатися. Чи зможу я так? Не знаю.
    Попід будинком загальмувало таксі. З автівки вивалилося четверо молодиків. Чергова новітня нечисть – клабери – розповзається по домівках. Парубки смикалися, ніби досі перебували в нічному клубі. Машина від'їхала, проте розходитися ніхто не поспішав.
    – Бувай, Стасику, – голос Іванича відволік мене від клаберів.
    Його постать підсвітилася м'яким сяйвом. Здалося, ніби він вбраний у сліпуче біле. І каптур на голові, як тоді, вперше.
    – Бувайте, вчителю, – прошепотів я.
    – Щасти тобі, – Іванич розвів руки і тихо затягнув:
    – We're leaving ground
    Will things ever be the same again?
    It's the final countdown...********
    Зник, раптово. От тільки був і одразу не стало. Сподіваюся, йому там, де саме, не знаю, буде добре.
    Я поглянув униз і сторопів. Клабери скупчилися під моїм балконом, розмахували руками і щось гомоніли. Що саме – не чутно.
    Левітувати я вже навчився, тому не вагаючись шубовснув униз. Опустився позаду молоді.
    – Барыня ты моя, сударыня ты моя, – почув я.
    Он воно що, ніякі це не клабери. Кодло бавовників.
    Зиркнув на свій балкон. Трясця. А Інга вже на балконі. В усій красі, себто – в чому мама народила. Очі заплющені, руки перед собою витягнуті, через перило перелізти збирається. Ні, так не піде.
    – Не заважаю?
    Один з бавовників рвучко обернувся.
    – Эх, дубинушка, ухнем!
    І насправді, ніби палицею межі очі отримав. Я розтягнувся на асфальті, певно, на мить втратив свідомість, бо ж супротивник виявився ближче, ніж очікував. Я скочив на ноги, гарячково намагаючись пригадати бодай якусь бойову пісню. Чи щось про зброю, бажано вогнепальну. Втім, і меч зараз виявився б зовсім не зайвим. Як на ту біду, в голову нічого не йшло. Ще двійко бавовників долучилися до першого, лише четвертий продовжував наспівувати щось і на мене уваги не звертав.
    Трійця наступала на мене півколом. Щось м'яке, проте шорстке, схоже на повсть, вдарило у щоку. Проступила кров. Гупнуло у груди. Не знаю, що саме зробили бавовники, але, здається, ребра в мене поламані.
    Глянув на балкон. Інга вже перекинула одну ногу за перило, осідлавши його, немов хвацька вершниця. Трясця! Не встигаю, ще мить і шубовсне униз. Як же не вистачає Іванича! Втім, його вже немає і покладатися варто лише на себе. Зброя! Мені потрібна зброя!
    Неймовірно закортіло закурити. Кинути все, піднести вогник до цигарки і міцно затягнутися.
    Вогник! Я ледь не ляснув себе по лобі. Бавовники мають чудово горіти!
    – All I hear is "Burn!"********
    Вони спалахнули. Всі разом, навіть той, що не брав участі у бійці. Барин, напевне.  Він затнувся, замовк, повалився долілиць. Вороги каталися по землі, намагаючись збити полум'я. Намарно. Над тілами здіймався масний дим.
    Дружина на балконі завмерла. Повільно відкрила очі і закричала.
    "Хоч би не звалилася!" – майнула думка.
    Інга впала. Всередину. Я щодуху помчав додому. Забулося, що міг просто здійнятися і полетіти.
    Не пам'ятаю, як увірвався в квартиру, як вибіг на балкон.
    Дружина лежала непритомна. Оглянув, чи не забилася. Ніби все в порядку, принаймні на перший погляд.
    Врешті перевів подих. Обійшлося? Не знаю. На сьогодні – так. Я підняв Інгу і відніс на ліжко.
    Важкенька ж видалася ніч, нічого не скажеш. Ледь стало сил роздягнутися і примоститися поруч із дружиною.
     ***
    Продер очі від крику. Дружинин голос сягав верхньої межі сопрано. Чомусь згадалася казка про Джельсоміно. Я мимоволі поглянув на вікна. Ні, все добре, скло ціле і навіть не думало тріскатися.
    – Що за ревнощі, кохана?
    – Де ти вештаєшся ночами?! – лементувала Інга.
    – Сплю поруч із тобою!
    – Спить він! Не бреши! Я учора на ніч вимила підошви твоїх черевиків, а зранку вони у пилюці і бруді! Коханку завів?!
    Ага, коханку. Хто ще з нас топлес дефілював на балконі вночі? Ет, які ж тяжкі будні меломага – ти ніч не спиш, рятуєш її, а замість вдячності – коханку завів. Тьху ти!
      
     
    * Survivor – Burning heart (в довільному перекладі: палаюче серце готове вибухнути, ця невгамовна жага пошуку відповідей, здіймається, як паросток у темну ніч. В палаючому серці)
    ** Queen – The show must go on (в довільному перекладі: займається світанок, але у темряві я прагну бути вільним)
    *** Manowar – Return of the warlord (в довільному перекладі: відчуй силу коліс, давай вип'ємо за сталь, живи жорстко і їдь швидко)
    **** Manowar – Number one (в довільному перекладі: нехай почнеться гра. Чую стартовий постріл)
    ***** Pink Floyd – Another brick in the wall (в довільному перекладі: загалом, це була лише цеглина в стіні)
    ****** Deep Purple – Smoke on the water ( в довільному перекладі: дим по воді, вогонь у небі)
    ******* Europe – The final countdown (в довільному перекладі: ми залишаємо Землю. Чи залишиться усе колишнім? Це останній відлік)
    ******** Deep Purple – Burn! (в довільному перекладі: І все, що я чую – палай!)