10:21 26.09.2020
Вітаємо переможців конкурсу "Міське фентезі"!

1 Дракотик at005 Серце чорта

2 Гайовиця at002 Директор саду, котрого немає

3 Сокира at003 Хлопці із лісу



11:30 04.08.2020
Вітаємо переможців 54-ого конкурсу!

1 Анастасія Гетманська as012 Блакитна стрічка

2 Христя Хмиз as020 Псун

3 Цьогобіччя as007 Як спіймати Колобка на мінному полі


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Міське фентезі Фінал

Автор: Гайовиця Количество символов: 39954
Міське фентезі Фінал
рассказ открыт для комментариев

at002 Директор саду, котрого немає


    

     На мертвий стовбур в’яза біля ніг Майки Гайовиці з несамовитим карканням плюхнувся молодий крук. Доклав:
    – Люди приходили, Хазяйко. З будівництва. Із залізом та триногами.
     Майка полинула яром хмаркою ліщинового пилку, стала на східному пагорбі й витріщилась на зловісний кістяк будівлі, що простягнувся вздовж кордону її земель. Коли вона засинала восени, під нього лише розчищали місце, убивши для цього всі рослини на землях її сестри Бузинки. Тепер же кам’яний монстр міцно вп’явся пазурами у землю, ледь оформлені прорізи склепінчастих вікон чорніли на тлі бузкового неба.
    – Четверо панів із паперами, – вів далі крук. – Креслили, малювали. Забивали кілки у твою землю. Ось у такому оперенні, – він кинув їй під ноги латунний ґудзик від форменого мундиру Імперії.
    – Нащо мені ця двоголова курка? – Майка з огидою обійшла шматочок металу з карбованим орлом. Та серце в неї захололо. Коли вбили Бузиновий яр почалося саме з цього. Люди з залізом та триногами. Химерний птах на яскравих латунних ґудзиках.
    – Знаєш, що воно буде, Симеоне? – кивнула вона на темну споруду.
    – Люди називають це храмом розуму. Уні-вер-си-тет-ом,– догідливо поділився знаннями Симеон. – Добре годують його. Каменем, деревом і вапном. Собою навіть. А ще рослини. Може чула скрип? З осені почалося – вози і вози з рослинами. Вирвані з корінням, у діжках чи у купах землі. Але всі мертві або хворі, здорових нема.
    Гайовиця здригнулася. Мертві рослини? Хоча чому дивуватися? Хто ще окрім людей здатен завезти рослину помирати далеко від рідної землі, щоб нагодувати кам’яного велета?
    Вгорі, на кінчику списа небесного Мисливця, спалахнула зірка – холодно й невблаганно, і одночасно Майка відчула втручання в кордони гаю. Не таке, як звичайно, не той слід, який залишала людина, хай навіть і мала намір зрубати дерево чи красти рибу з Вербового ставу. Цей слід був вогненний. Від ходи істоти, що топтала зараз її землю, тремтіли трави й дерева.
    – Посланник! – пронизливо каркнув Симеон.
    «Посланник, еге ж», – зло усміхнулася Майка сама до себе. Це він сам так себе називав. Лісовики й лісниці кликали його Катом – іншого імені для нього у них не було. Якщо Архістратиг щось і ненавидів, то це твань і гаї, місця, де знайшли прихисток старі боги та змії. То невже тепер настала її черга? Не може бути, що це вже кінець?! Не може бути, щоб він і справді хотів її смерті?! Може, вийде… домовитись?
    Безгучно линучи на крилах сови над східним кордоном, Гайовиця побачила його згори і зрозуміла, що помилилась. Михаїл не шукав її, крокував помалу, впевнено ступаючи. Наче вже по своїй землі. Так, наче її гай вже скорився йому, наче йому належала у ньому найменша травинка.
    Майку скрутила судома люті.
    Нічого. У неї ще достатньо влади, щоб показати йому: він тут непроханий гість. Тож римські сандалії Архангела ступали твердо й упевнено, аж доки тверда земля на його шляху не перетворилася на твань.
     Михаїл розправив крила, рвонувся, та твань тримала міцно, мов смола. Архангел завертівся, відчайдушно шукаючи, куди застромити списа, хоч якоїсь опори, та скрізь було те саме болото: чорне й шипляче, з пам’яттю сильною, мов підніжжя всіх семи пагорбів. 
    – От же худоба! Мразота! – вилаявся Архангел, марно силкуючись не забризкати сліпучо-білі крила, і недбало поворушив пальцями, ніби підкликаючи когось. Латунь із ґудзика з двоголовим орлом, залишеного у траві Симеоном, розтеклася по поверхні болота тонким шаром і одразу ж застигла.  Михаїл незграбно видерся на латунну плямку і склав крила. Ноги геть почорніли.
    – Ох пильнуй, бо глибоко, – глузливо вишкірилася до нього Майка з тіні ялини. Ховатися, розпорошуючись на рослини чи позичаючи свідомість тварин у гаю, вона не стала. Таке годиться, щоб стежити, охороняти, не для протистояння. Тож стала перед ним у подобі – жінки у зеленій сукні, зі шкірою чорною і гладенькою, мов кора буків після дощу, і жовтогарячими зміїними очима.
    Архістратиг утомлено зітхнув.
    – От що ви, лісові демони, за створіння такі? Скільки не намагаюся взяти це місто під опіку, зробити з нього щось пристойне – все закінчується болотом. Скільки ще століть мине, доки тут усвідомлять важливість пристойної дороги, – він гидливо витрусив бруд із сандалії.
    – В нас є дороги, – зашипіла Майка. – Для тих, хто вміє шанувати нас. Не для тих, хто порушує чужі кордони. Ти на моїй землі.
    – Вже на своїй. І те, що ти мене не втопила, лише доводить моє право, – холодно повідомив Посланник. – Люди приходили, якщо ти не помітила. І прийдуть іще, щоб цивілізувати це місце, зробити з твоїх хащів щось доцільне.
    – Як зробили це із землями Бузинки? Після того, як ти її убив?!
    Обличчя Михаїла скам’яніло.
    – Не смій звинувачувати мене в убивстві! Я у своєму праві. Забула? Я лише уособлення людської волі. Лише виконую вирок. Люди наслідують землю – такою є воля Отця, тож жити тобі чи ні, вирішують саме вони. Я благословив те, що вони зводять. І я милосердний, тож дам тобі вибір. Можу вбити тебе зараз – чи можеш залишитися і вмирати щоразу, як сини Адама забиратимуть когось із твоїх підопічних. Обирай. 
    – А ти не зарано почав погрожувати? Милість нам пропонує той, хто жметься на плямці з латуні, мов на острівці? – каркнув Симеон, сідаючи на плече Хазяйці.
    Кат з розмаху кинув у нього списом. Майка запищала, першим весняним скриком синиці пробуджуючи в омертвілій деревині пам’ять про рух соків, що колись живили її. З окутого залізом древка вистрілили паростки. Спис упав на землю і з лютою жагою почав проростати у твань.
    Михаїл зітхнув і висмикнув дротик з пояса.
    – Господь свідок, я цього не хотів. Ти спізнаєш гнів Божий.
    – Якщо це Його гнів, хай спускається сам!
    Перший дротик розітнув повітря, розбивши на порох зелений серпанок з кленового цвіту, яким укрила себе Гайовиця. Порожній силует осів та розсипався, але до того часу Майка вже була на сусідньому пагорбі. 
    – Яка ж ти дурна! – гукнув їй Кат через яр. – Всі ви, трав’янисті демони, такі! Сліпі й уперті! Не бачите, коли надходить час програвати!
    Він злетів у повітря та ринувся за нею. Майка велетенськими стрибками помчала до Либіді, до західних кордонів своєї землі, подалі від усього людського, до матері-річки – туди, де він, можливо, розгубиться й ослабне. Другий дротик свиснув повз гостре вухо. Майка у відповідь жбурнула у ворога кілька щільних сіток з глоду та кропиви. Кат вихопив меча і рубонув непокірні віти. Кожне зрубане стебло віддавалося уколом у Майчиному тілі. Нічого, то ще квіточки. Коли люди візьмуться вирубувати дерева, стане набагато гірше. Кожне відчуватиметься, мов засипана сіллю рана, мов оббілований палець, зірваний ніготь чи вивихнуте плече. Зрештою її тіло розтягнуть, розірвуть на частини, і тоді цій землі кінець.
    Гайовиця задихалася від страху та відчаю. Кілька митей двобою, і вона вже виснажилась. А що зробила? Вважай нічого. Навіть такі дрібні, порівняно з її колишніми силами чари ослабляли тепер ледь не до непам’яті. Тож вона не стала чекати, доки Кат виплутається з чигирів – вужем пірнула у земляну нору під липовим корінням і повалилася на землю у невеличкій печерці.
    Архангел не переслідував її. Навіщо? Коли вже люди націлилися на її гай, йому випаде ще не одна нагода розквитатися.
    – Матір, – рештками згасаючої свідомості взмолилася Майка до води, що просочувала глинисту землю. – Дай мені сил. Дай мені сил умерти гідно. Дай мені сил не благати його про смерть.
     
    ***
    Гайовиця сіла на краю урвища, підтягнувши коліна до грудей. Будь-хто, перетинаючи яр у сутінках, вирішив би, що бачить старий підгнилий пень із вивернутим корінням. Майка злегка розгойдувалась, утішаючи себе. Як вчинити, коли надходить час помирати? Коли попереду не осінній сон, не зимове заціпеніння, а справжня смерть – порожнеча й непам’ять. Хтозна?
    Найліпше було б створити Хранителів – пробудити до життя найміцніші гайові дерева, щоб навіть коли її не стане, їм вистачило мудрості самим подбати про рівновагу та добробут усього гаю. Та це варто було починати заздалегідь, за багато років. Адже важко собі уявити щось більш самозакохане, ніж пробуджений, але геть невихований міцний дуб чи горіх. Він висмокче всі прилеглі землі досуха, поділившись у кращому разі із родичами, та безсоромно зведе зі світу усі дрібніші за себе рослини. Ні, Хранителів створювати вже пізно. Та й однаково їй не стало б на це сил. Ані зараз, ані у минулі п’ятдесят років. Без щирих жертв про такі витівки годі й мріяти.
    На гілку в’яза поряд із нею сів Симеон.
    – Ти оглухла? – поцікавився він.
    – Та чую, – відмахнулася Гайовиця, думаючи про своє.  І справді вже якийсь час у сутінках над землею плив свист окарини – флейти з праху й кісток землі. Майка не звертала на нього уваги, тим паче, що простенька й незугарна мелодія постійно плуталася, час від часу затихаючи зовсім, ніби той, хто грав, уперше взяв інструмент до рук. Та варто було дослухатися, як вона скам’яніла від гніву. Не може такого бути!  
    – Я теж чую, якщо тобі раптом цікаво, – розвіяв її сумніви невблаганний Симеон.
    Серед вечірньої тиші знову і знову звучав поклик: «Пані цієї землі, озвися». Фальшиво та уривчасто, але флейта промовляла до Майки, заклинала іменем, яким Гайовиця сама себе називала.
    Засичавши, мов гадюка, Хазяйка промчала гаєм, здіймаючи ворохи торішнього листя. Зухвалець сидів просто біля її верби. Вона сподівалася побачити когось із місцевих відьом чи чаклунів, що остаточно загубили береги; якогось безголового закоханого селюка, що вирішив погратися у піжмурки з долею. Та на камені поряд із Вербовим ставом сидів зосереджений блідий чоловік у мундирі Імперії. Ніздрі Майки залоскотав запах теплої крові, перемішаний з гострою ноткою аконіту, вовчої трави. Волосся в зухвальця було руде, шкіра веснянкувата, немов зацілована сонцем. Блакитні очі нерухомо витріщалися у простір, немов він глибоко замислився чи молився. За хвильку зайда відняв флейту від уст, витрусив вологу з отвору свистка і подув знову – невдало, і вдруге теж. Лише на третій раз флейта невміло й хрипко виспівала Майчине ім’я.
    – Чого тобі?! – Гайовиця у три стрибки опинилася перед зухвальцем і вхопила його за барки. Той задихнувся, впустив флейту з рук, але не закричав, навіть не заплющився. Дивився просто їй у вічі, яких за звичайних обставин не мав би бачити. І однак бачив – кутики його очей сяяли, намащені соком первоцвіту.
    – Оцей був тут вчора, – підшептав крук з ялинового верховіття над галявиною. – Сварився з трьома рештою. Казав, що твої землі більш годяще місце для саду ніж пустирище на півдні.
    Майка посилила хватку та пальці одразу ж пронизав пекучий біль. Полин у кишенях і чотирилистий барвінок-могильник у петлиці. Потужно. Трохи старомодно, навіть, як на чаклуна. Будь-хто з місцевих просто насипав би коло сіллю. Навчений чаклун у мундирі Імперії?!
     Гайовиця спробувала принюхатись до чужинця та полин пік, мов сама кров землі – розпечена лава. Квітка барвінку теж додавала – огортала чоловіка блакитним сяйвом. Повітря всередині цієї захисної аури впивалося у шкіру Майки сотнею крижинок. 
    – Мені дуже прикро, – хрипко мовив зухвалець. – Я підозрюю, наскільки, звісно, можу, що це має бути боляче.
    Він не був зверхній. Не було в його душі зловтішної радості людини, що отримала владу над нечистю. Не було бажання познущатися. Байдуже. Це ще не робить його гідним життя!
    Гайовиця розлютовано пирхнула. Ні, ти глянь на нього, він підозрює! За свої очі хай би переживав, їм від первоцвіту теж не солодко. Мусив би знати – спроби побачити те, що смертним бачити не слід, погано закінчуються. Ходитиме тепер, мов напівсліпий кріт. З навченими чаклунами таке трапляється. Катюзі по заслузі.
    Полин пік так, аж Майці здавалось, що її шкіра лопається і злазить із пальців. Та вона не дозволила собі навіть скривитися. Убити його, звісно, не вийде та не зізнаватися ж у цьому відверто.
    – Будь ласка. Я не хочу нікому завдавати болю, –  знову повторив чужинець, ніби почув її думки. – Якщо відпустиш мене, я покладу полин і ми зможемо поговорити. Моє ім’я Віллібальд Бессер, я – ботанік. Мене призначено директором ботанічного саду, який планують розбити ось тут, на цьому місці.
    – Я тут Хазяйка! – ревнула Майка.
    – Знаю, – він швидко здійняв руки перед собою. – Я теж беруся за цей е-е… проєкт не з власної волі, тож маю до тебе, як би це краще сказати… пропозицію. Якщо тобі не байдужа доля цього місця, вислухай, прошу! Можливо, ми могли б допомогти одне одному.
    «Допомогти? О, так. Допоможи мені, загарбнику, покидьку, убивце! Поклади свою палючу траву». 
    Вона відпустила його.
    – Дякую, – Зайда залишив одну руку піднятою, іншою швидко вивернув кишені, викидаючи стебла полину на землю. Потім дуже обережно підніс руку до петлиці мундира та висмикнув звідти барвінок. Поклав квітку на найближчий кущ і відступив на кілька кроків. У яру, мов на прохання Хазяйки, зітхнув вітерець. Синій вогник могильника, що дарував чужинцю захист, здійнявся у повітря і відлетів кроків на двадцять. Квітка барвінку ще не встигла торкнутися землі, а Майка вже повалила чужинця на землю, дряпаючи йому горло гострими кігтями.
    – Ось як я відзначу останній день свого життя! Розквитаюся хоч з одним із вас! Знищу, розберу на кісточки! – з насолодою гарчала вона, наслухаючи панічні удари його серця, вдихаючи їдкий запах його страху. Запах аконіту посилився. Мабуть, ця гірка отруйна нотка була притаманна запаху його тіла. Та вовча трава ніяк не загрожувала Гайовиці. Зараз її взагалі мало що обходило.
    – Буде боляче повір! Бо я, на відміну від тебе, страшенно хочу завдати болю. Тебе колись рвали на частини корінці? Проростали зсередини віти? – шипіла Майка, чекаючи, коли ж він заверещить, коли благатиме змилосердитись. Та дивний зайда уперто прохрипів:
     – Вислухай мене. Кому від того гірше? Потім зможеш убити.
    От же ж дурне теля. Він за крок від смерті та все одно не здається. Злісно пирхнувши, Майка послабила хватку, відсунулася.
    – Ти люта на наш рід і в тебе на це багато причин, – з трудом вимовив Бессер. – Але, може, я й справді допоможу. Просто припусти таку можливість.
    – З чого ти взяв, що я потребую допомоги?
    – Бо обличчя твоєї землі збираються змінити, яри засипати, місцину звільнити від рослин і вирівняти. – Він сів, кашляючи, розтираючи шию. – Твій гай зітруть з лиця землі. Але я можу врятувати це місце. Доки я директор – я вирішую, яку територію обгородити та які рослини зберегти. Засипати яр дуже дорого, навряд чи київський магістрат погодиться з планом пана Беретті. Я ж запропоную міській раді інший варіант. Твій гай почистять, але дуже обережно. Яри залишаться як природні укриття для вразливих видів рослин. Ти втратиш деяких із своїх дітей, але не всіх. І найголовніше – залишишся господинею на своїй землі на багато років.
    – І що ти попросиш взамін?  – прогарчала Майка. –  Не кажи, що нічого, директоре порожнього місця. Я не така дурна.
    Зайда відвів очі. Трохи помовчав, ніби зважував свою пропозицію.
    – Бачила вози з рослинами, що привезли сюди? – за хвильку спитав він. – Це мій сад, мої вихованці, про яких я дбав далеко звідси, у Кременці на Волині. Чи радше те, що від них залишилось… – він затнувся, ніби щось і досі душило його, не давало говорити. Зрештою опанував себе. – Його теж стерли з лиця землі. Викопали, викорінили. І перевезли сюди. – Слова падали важко, наче камені. Майка бачила, з якою силою тисне йому на серце чорна туга.
    У ній закипіла лють. Не могло бути так, щоби він хоч на дрібку знав, як воно їй! Не могло, адже тоді їй довелося б інакше подивитися на людей. Саме зараз вона не готова була цього зробити.
    – Взамін я прошу тебе прийняти мої рослини – тих із моїх вихованців, які пережили дорогу з Кременця. Допомогти їм зміцніти і освоїтися. А ще – не дати їм забути кривду, якої їм було завдано.
     – І як я по-твоєму маю це зробити?
    Він мовчав. Груди судомно здіймалися, ніби йому бракувало повітря.  
    – Створи їм Хранителів, – зрештою тихо вимовив дивний чужинець.
    – Що? – Гайовиця блискавично позадкувала від нього, незграбно відштовхуючись від землі руками і ногами. Підскочила і застигла у мисливській стійці, мов лиса. Знову принюхалася до зайди – перелякано, насторожено. Аконіт, первоцвіт, «зелені» руки. Нічого незвичного, якщо він і справді той, ким назвався – ботанік, садівничий.
    – Але звідки… Ні, чекай! – різко перебила вона себе. – Нехай навіть так. Що далі? Що потім? Тобто я маю прийняти твої рослини, пробудити в кількох із них свідомість, виховати, а потім терпіти на своїх землях людей, які приходитимуть до твого саду?
    – До нашого, – швидко вставив він.
    Майка виразно загарчала.
    – Тобто я маю дозволити їм приходити сюди безборонно, терпіти їхнє варварство і невігластво? А за це ти залишиш мені те, що й так моє? Направду зухвалості людей немає меж!
    – Але це єдиний спосіб! Інакше цьому місцю кінець, невже ти не розумієш?! – палко вигукнув він, проте одразу ж урвав себе. Віддихався і продовжив уже більш стриманим тоном. – Я все одно прагнутиму зберегти тут обличчя природи, навіть, як ти не приймеш угоди, адже щиро вірю, перекроювати ландшафти – безглузда й варварська у своїй суті дія. Але разом… Разом ми могли б здійснити дещо більше, ніж просто зберегти магію, що написана на обличчях цих пагорбів, – на цих останніх словах у його голосі прорізався якийсь дивний трем. Гайовиці так і не вдалося зрозуміти, яке почуття його викликало. Дивна суміш гніву, горя та відчайдушної надії. 
    Він розвернувся і щось потягнув із-за каменю, на якому сидів на початку їхньої розмови.
    – Я знаю, що до вас не прийнято звертатися без дарів. Тож я приніс це тобі. У дар. Ось, – він став на коліна і, трохи повозившись із мотузками, відкрив великий шкіряний капшук. Всередині виявився саджанець деревця зі світлою сріблястою корою та широким м’язистим листям. Зайда притяг його сюди разом із грудкою землі.
    Майка принюхалася й ледь не чхнула від гострого присмаку алкалоїдів. Характер у деревця був іще той. Таку кору пожуєш – і серце буде битися дуже повільно, а може, й зовсім зупиниться. Вона знала такий тип рослин, подібні хитруни зазвичай квітнуть так, що аж подих захоплює. 
    – Це магнолія оголена. Magnoliadenudata, – сказав директор неіснуючого саду. – Є думка, що це найдревніше дерево на землі, що воно бачило світанок світу. А ще воно гарно квітне і тому подобається людям.
    – А це обов’язково? Подобатися вам? – уїдливо поцікавилась Гайовиця.
    – Інколи це єдиний вихід, – він тихо зітхнув, майже непомітно.
    Майка мовчки розглядала кволий паросток заморської рослини. Такий ніжний і такий пихатий – геть зовсім чужий цій землі. Так довго, аж зайда не витримав.
    – То що скажеш?
    Замість відповіді Майка  простягнула руку і зламала деревцю вершок.
    – Ти людина, – виплюнула вона з ненавистю. – Тобто зрадливець. Загарбник. Гадаєш, я настільки дурна, щоб повірити тобі? Що б ти мені не пропонував і для чого, це обернеться лише на користь людям. Тож моя відповідь – ні! – Вона крутнулася на місці і зникла у вирі вербового листя. Дерева у гаю загомоніли, вгинаючись від сильного пориву вітру.
    Майка озирнулася на чужинця з пагорба. Директор неіснуючого саду схилився над понівеченою рослиною, витягнув з кишені складаний ніж і відтяв зламану частину таким дбайливим і ніжним рухом, аж Гайовиці здалося, що у неї в жилах замість солодкої живиці раптом заструменів отруйний сік віхи.
    Та як він сміє! Невже у нього – варвара і чужинця – у серці більше любові до рослин, ніж у неї, Хазяйки Гаю?!
    Пальці й досі були липкі від соку зламаного паростку. Майка відвернулася.
    Внизу у темному яру зайда в мундирі Імперії обережно загорнув саджанець назад у капшук, закинув його на спину й почав важко спинатися вгору крутою стежкою.
    Майже одразу потому у верхівках молодих буків, що росли на кордоні гаю, загув буревій. Він здійняв куряву, кленовий цвіт, підняв з підліску торішнє листя й грубо кинув його Майці в обличчя. Гайовиця вклякла, де стояла, наслухаючи владне гудіння вітру та перестрашений шепіт своїх дітей у гаю.
    Над містом збиралася буря.
    Йшла зі сходу, звідки завжди  приходила у гаї найбільша небезпека – з Печерських пагорбів, від золотих бань церков. Синє вечірнє небо з кришталевими краплями зірок скаламутилося за лічені миті. У повітрі запахло вологою, дніпровською водою і озоном – сліпучою небесною люттю. Гай принишк, ніби закопувався глибше у землю, липи і буки стогнали з переляку. Та що там, від загрози, що насувалася разом із чорними хмарами, тремтіли корені навіть у дубів.
    Гайовиця судомно схлипнула. Отже Архангел таки домігся свого. Обіцяв їй Божий гнів і ось він. Майку мимоволі затрусило.
    «Ні! Не час скімлити від страху. Ця мить все одно колись би настала, тож нема чого нити, жалюгідна боягузко, – сказала вона собі. – Встань, розпрями плечі. Вийди назустріч. Май мужність умерти гідно, з високо піднятою головою».
    – Ялиною, липою, осикою і вільхою… Дубом, грабом, буком і глодом, – Майка крокувала до краю пагорбу, швидко торкаючись на ходу кори своїх вихованців, виспівуючи останнє благословення.
    – Прощавай, Симеоне.
    Крук розпачливо каркнув, рвонувшись до Хазяйки, та наступний порив вітру ледь не розбив його об дерево.
    Гайовиця полинула на центр галявини і стала біля того самого валуна, де розмовляла із зайдою. Звела очі до каламутного чорного неба.  Вона ж бо не вмиратиме, як Бузинка, зацькована й спопеліла у якійсь норі – ні! Вона подивиться просто в очі цьому крилатому сучому сину!
    Небеса розірвала блискавка.
    Архангел не схибив. Громова стріла вдарила просто у Майку.
    Все сталося так швидко, аж Гайовиця навіть нічого не встигла подумати. По траві довкола майнули вогненні сполохи, випалюючи її, перетворюючи верхній шар ґрунту на камінь, а домішки піску у ньому – на скляні прожилки. У повітрі запахло гаром, розколотим, обпеченим деревом. А потім усе тіло Гайовиці затерпло, аж вона припинила його відчувати. Майка рвонулася, спробувала згадати літні сутінки, трави, що наливаються соками. Хотіла одного – згаснути зі щасливим спогадом, аж раптом почула гнівний, несамовитий крик і мимоволі розплющилася.
    Кат стояв перед нею і золоті очі його палали од люті, а ще – невже таке можливо? – вона побачила у них подив і страх.
    – То залишилися іще люди, які вірять у тебе? Приносять тобі жертви?! – обурено гримнув Михаїл і небеса відгукнулися погрозливим гуркотом. – Я з’ясую, хто це! Нехай начуваються!
    Гнівно вгативши списом об землю, Посланник розправив крила й відлетів, а Майка Гайовиця лишилася тремтіти у колі обпаленої трави на землі, що взялася окалиною.
    Сталося щось нечуване. Архангел ударив її громовою стрілою, а вона стоїть живісінька. Що він там казав про жертви? Майка поворушила пальцями, просто щоб перевірити, чи ті й досі їй коряться, і знову відчула на них липкий сік маленького заморського деревця.
    Той чужинець приніс його їй. Найцінніше, що в нього було. Найдорожче, що зміг врятувати. Очі Гайовиці розширилися від раптового розуміння. Невже вона настільки закам’яніла у своїй зневазі, що навіть не відчула сили, якою наповнив її його дар?
    Майка обхопила себе руками, розтираючи плечі, що й досі поколювали від сили заряду блискавки, і повалилася просто на згарище. Занурювала у попіл пальці, вимащувала щоки, чолом, вустами хапала гірку золу і думала про одне: хто б не був насправді той Віллібальд Бессер – сьогодні він урятував їй життя.
     
    ***
    Майка розмірковувала всю ніч і ще день. Зважилася лише у сутінках. Покликала Симеона і вийшла з Гаю до Міста тінню, хмаркою з пелюсток квітів та пилку рослин. Простувала вулицями разом із вітерцем, затерпаючи від жаху і огиди. Все, що колись вона пам’ятала зеленим, стало пустелею, курява стояла над дорогами, задушливий і дрібний пил роздирав горло.
    Картинок, які Майка надивилася того дня, вистачило б, щоб звести з розуму будь-якого лісового духа, але Гайовиця мала мету: хай там що розшукати Зеленого директора, як вона тепер подумки називала рудого зайду. Та дуже скоро переконалася, що це буде набагато складніше, ніж їй здавалося. Лісницям взагалі непросто відшукати конкретну людину серед скупчення інших людей, надто всі вони для них схожі. Проте директор неіснуючого саду, якщо постійно працював із рослинами, мав увесь просякнути зеленим духом, тож Гайовиця планувала розпитати рослини й птахів, поцікавитися новинами грибниці поміж корінням, як робила у себе вдома, коли хотіла про щось дізнатися.
    Та її спіткало розчарування. Молода поросль трави на вигоні навіть не зрозуміла її звертання, грибниця за такої посухи давно вмерла, а напівпритомні кущі бузку були такі кволі, що без суттєвого жертвопринесення годі було й думати їх турбувати.
    Що ж, нема на те ради.
    – Можна було і дозволу спитати! – обурено розверещався Симеон, коли вона запозичила його тіло і злинула над понівеченими землями Бузинки, прямуючи до скупчення будинків за ними.
    – Отримаєш кілька білок, не вередуй, – пирхнула Хазяйка й відчула, як десь у далекому куточку вдоволено сокорить схожа на зіжмакану ганчірку свідомість крука, передчуваючи кривавий бенкет. Довелося ще сильніше натиснути, розпросторюючи себе аж до найдальших куточків Симеонової черепушки. Крук ображено запищав.
    – Годі подумки жерти, бо мене виверне, – наказала птахові Гайовиця. – Шукай краще, де пахне аконітом, де будинок просякнув зеленим духом, щось таке.
    Вони літали десь із півгодини, досліджуючи подвір’я й садиби, аж доки з палісаду біля кособокого флігеля не долинув до неї раптом ледь чутний поклик: «Сестро!»
    Гайовиця стала в кущах бузку поряд із будинком. Відпущений Симеон полетів на дах чистити пера і скаржитися на долю. Майка швидкими кроками попрямувала просто у центр квітника до розквітлого куща, чиї жовті квітки нагадували запашну піну.
    «Сестро!» – покликали її знову.
    Гайовиця торкнулася м’язистого листка рододендрона і опинилася на широкій луці під скелею, у самому серці червневого полудня. Дивний зайда – Зелений директор – був там, стояв спиною до неї, оповитий спекотним серпанком, заквітчаний вінком із білих троянд. Жінка з зеленою шкірою обвивала руками його шию, пристрасно цілуючи у вуста. Відволікшись на мить, вона глянула за спину своєму коханцю і підморгнула Майці. У її бурштинових очах іскрився сміх. Гайовиця злегка вклонилася й подумки відпустила листок рододендрона. Видіння щезло. Облитий жовтими квітками кущ у дворі темного флігеля тихо зітхав на вітрі. Щедро насаджені довкола плетисті троянди торочили якісь стародавні нісенітниці, щось про віслюка, який любився з богинею.
     – Волинська Пані, – пирхнула Майка, роздратовано і водночас потішено. – То он хто у нас розкидається справжніми іменами і благословеннями.
    Ясно тепер, чому цей хитрий заброда не обмочив штанів, зустрівшись із нею минулої ночі. Майка принюхалася до билець ґанку – ну, звісно. Руки дивного зайди залишили там стільки зеленого духу, аж дивно, як деякі дошки ще не попроростали.
    – Мені прикро. Мені страшенно прикро, Віллібальде Готлібовічу, – раптом долинув до неї високий голос з розчахнутого поряд вікна. – Та я нічого не міг удіяти.
    Гайовиця рушила вздовж будинку і майже одразу помітила Бессера крізь розчахнуте вікно. Зелений Директор сидів за столом, заваленим товстелезними, обгорнутими цератою, зошитами. Навпроти нього в кріслі розмістився чоловік з тонкими губами, хамуватим безпринципним обличчям і велетенською сяйливою зіркою на мундирі
    – Ви провалили мого учня на захисті, Рудольфе! Блискучого вченого, вагу праць якого не піддає сумніву ані Декандоль, ані великий Гумбольд! –  Бессер подався вперед, стиснувши пальцями бильця крісла.
    Його співрозмовник розтягнув губи у ввічливій усмішці.
    – Пан Анджейовський не витримав захисту. Це не моя провина.
    Віллі зітхнув і перегнувся через стіл, буравлячи співрозмовника очима.
    – Скажіть мені, пане Траутфеттере, чесно, в очі. Гляньте на мене і скажіть, що походження Антонія не має до цього жодного стосунку. Їм не потрібен поляк на чолі кафедри. А ви були тільки раді прислужитися.
    Чоловік у кріслі навпроти скрушно зітхнув і окованим сріблом кінцем тростини придушив павука, що виповз зі щілини в підлозі.
    – Я вас не розумію.
    Бессер відкинувся в кріслі.
    –  Зате я вас зрозумів прекрасно. Не йметься сісти на моє місце, Рудольфе? То раджу вже зараз починати благати колег про насіння, якщо ви, звісно, плануєте робити перші посадки весною. Я сьогодні прийняв останню партію рослин з Кременця – вісімдесят відсотків зразків втрачено. Ті саджанці, що якимось дивом перенесли дорогу дуже кволі. Навряд чи вони переживуть наступну зиму. Кременецького саду, як такого, більше немає.
    Чоловік із зіркою підскочив з крісла і з жахом витріщився на співрозмовника.
    – Та це ж… Це жах! Сум! Якщо не буде саду, чим зможе похвалитися імператору Київський округ? Чому ви раніше не доповіли, Бессере? Не змушуйте мене думати, що це умисна недбалість!
    Очі Зеленого Директора спалахнули гнівом.
    – Хіба я віддав наказ викопати насадження? Хіба я перевозив рослини, мов валку каторжан, зневаживши будь-які приписи здорового глузду?
    – Так, так, – Траутфеттер позадкував, роздратовано втягнувши повітря. – Звісно, колего. Даруйте, я погарячкував. Але ж це правдивий жах! Катастрофа! Навіть страшно уявити, як засмутиться Його Величність.
    – Направду, – Бессер розсіяно потер затерпле під окулярами перенісся. – Усвідомити нарешті, що не всі трофеї можна помістити до кунсткамери і залити формаліном, йому буде, певно, надзвичайно гірко.
    Чоловік із зіркою відскочив від нього, мов від прокаженого, і якийсь час стояв посеред кімнати, хапаючи ротом повітря.
    – Ви… ви… – зрештою видушив з себе він. – Та за такі висловлювання… Даруйте, я змушений вас покинути. Не можу більше собі дозволити залишатися у товаристві… – він урвав себе і квапливо рушив до дверей, зупинившись лише на порозі, щоб гидливо оглянути себе, так наче боявся забруднитися об щось у кімнаті. – Недарма його сіятельство граф Уваров хоче здихатися вашого кременецького кодла!
    – Всього найкращого, Рудольфе, – усміхнувся Бессер йому в спину.
    Двері гупнули. Зелений директор опустив голову і затулив руками обличчя. Майка вишкірилася і з вітерцем послала йому на стіл блідо-жовтий первоцвіт. Квітка з легким шурхотом впала між сторінок. Віллі підвів голову і на мить застиг, витріщаючись на пуп’янок. Потім повільно простягнув руку, зламав стебло між пальців і намастив очі.
     Гайовиця стежила: чи не затремтять його руки? Шукала хоч якусь ознаку вагання. Невже він справді не знає, чим платить за можливість її бачити?
    – Ти так втратиш зір.
    – Це я вже зрозумів, дякую, – він повернувся до неї, знімаючи тонкі скельця у золотій оправі. – Але страшенно незручно розмовляти з повітрям. Почуваюся, мов божевільний. Однак, що це я, проходь, прошу, – він підвівся, вклонився, жестом запрошуючи її зайти.
    Майка попливла до вікна та ледве перетнула підвіконня, як вигнулася дугою від болю, вишкіривши зуби.
    – Що? Що таке? – кинувся він до неї.
    – Залізо…
    Бессер обмацав лиштви і наштрикнувся на ніж без ручки. Похапцем викинув лезо у вікно, заплямувавши підвіконня кров’ю. Майці, що важко відсапувалася на підлозі, довелося на якийсь час геть зовсім припинити дихати – від запаху свіжої крові у неї паморочилося в голові. Зелений директор присів поряд – посадив зручніше, допоміг спертися на стіну.
    – Вибач. Це не я, повір. Служниці. І гадки не мав, що туди можна щось запхнути.
    Дарма він так близько. Майка ледве стримувалась, щоб зубами не вгризтися у його руку на своєму плечі. Якби вона так сильно не потребувала від нього відповідей – вже випила б до краплі.
    – Минулося?
    Майка повільно кивнула.
    Він підвівся, пройшов кімнатою, ще раз перевіряючи одвірки, обмацуючи рами вікон. Навіть зняв розп’яття зі стіни, хоча воно її не обходило. Зупинився лише біля дверей найдальшої кімнатки. Затримався на мить, ніби завагався. 
    – Твій син у безпеці, – озвалася вона з підлоги. – Залиш оберіг. Я прийшла не мститися, а подякувати.
    Майка підвелася, хоча ноги й досі трусилися, й зазирнула просто у вічі дивному зайді.
    – Ти врятував мені життя. Хоча за те, що я зробила вчора, не варто було. Я не знала, що здатна зробити боляче рослині. Хай якій чужій.
    Він криво усміхнувся й похитав головою.
    – Ми всі себе не знаємо. Якби мені ще два роки тому сказали, що я колись вдаватимусь до е-е… магії, аби повернути бодай якийсь сенс своєму існуванню, я розреготався б тій людині в обличчя.
    – Навіщо ти приходив до мене? Ти цілком здатен насадити свій сад на моїх землях. Тобі такому, як ти є, насправді не потрібен ані мій дозвіл, ані моя допомога. Звісно, якби я затялася проти тебе і твоїх рослин, наша битва була би тяжкою. І однак ти виграв би… З часом. 
    – Я не ґвалтівник, – скривився він, ніби вона припустила, щось глибоко йому огидне. – Кажеш я виграв би з часом? У мене його немає. Зараз я ще директор, але це ненадовго. Мене скоро приберуть звідси, змусять поїхати.
    – Ти хочеш помсти? Я розумію, – гаряче перебила його Гайовиця.
    Він схилив голову до плеча.
    – Помсти? Ні. Єдине, що я ще здатен зробити на цій уже програній війні – зберегти пам’ять про злочин. Адже ще кілька десятиліть і Імператор з ґвалтівника перетвориться у пам’яті нащадків на доброчинця й просвітника. Пам’ять про його злочини згасне, її зітруть, розчинять, викорінять з людських душ, так само, як викорінили мій сад. І я ніяк не зможу цьому завадити, якщо ти мені не допоможеш.
    Майка довго мовчала, намагаючись перетравити сказане.
    – Я не відмовляюся від угоди, – зрештою зітхнула вона. – Але мені не стане сил на те, чого ти просиш. Принаймні без плати.
    Очі Бессера спалахнули дикою радістю.
    – Назви свою ціну, – сказав директор неіснуючого саду.
    Майка з жахом позадкувала від нього.
    – Ти божевільний. Вона тобі зависока.
    – Це не тобі вирішувати.
    Гайовиця знесилено заплющила очі. Запах крові, що поволі згорталася на його порізі, зводив її з розуму. Що за дурість… Навіщо  вона взагалі опирається? Він пропонує плату добровільно. Та й щедру. Такої ніхто не давав їй, відколи нога Ката ступила на землі Дитинця. Зрештою, хіба їй відомий інший спосіб зміцнити гайового духа так, щоб він встояв проти Архангела ще принаймні кілька століть?
    – Ти правий, – прошелестіла Майка, голодною тінню пригортаючись до нього, припадаючи спраглими вустами до рани на його долоні. – Вирішую тут не я.
     
    ***
    Тієї ночі, як і щовечора опісля, доки старішав молодик, вона танцювала на городику на березі Либіді, де Зеленому директору звеліли висадити привезені рослини. І від її рухів та благословень підняли присохлі віти сріблястий клен і біла акація, інжир та ясен білоцвітний, тюльпанове дерево та сонячне дерево гінко, налилися життям стеблини монарди, рудбекії та пурпурової наперстянки.
    Коли ж місяць став повновидим і білим, мов молоко, Майка пробудила свідомість у чотирьох найстарших гайових дерев – дуба, ялини, липи та бука і навчила їх мови Творіння. Ще через день від Либіді прийшов Зелений директор і приніс із собою два капшуки з двома найсильнішими своїми вихованцями – магнолією та каштаном. Разом із Майкою вони посадили їх під захистом північного схилу неподалік один від одного. А тоді, всівшись на землю перед чужоземними деревцями, Гайовиця заспівала їм пісню творіння, зачувши перші ноти якої, танцювати починали навіть камені і трава. Згодом, на прохання Гайової Пані, королівна Ялина і король Дуб, королівна Липа і королевич Бук прийняли нових Хранителів у своє коло і вклонилися їм, як рівним: Герцогу Магнолій – тонкому біловолосому юнакові, лицарю у срібному обладунку, і Господарю Каштану – кароокому і м’язистому воїну, озброєному шпичастою булавою.
    
     ***
    Гайовиця не чекала його тієї ночі, тож навіть трохи здригнулася, помітивши темну постать під північним схилом біля двох молодих дерев. Зелений директор сидів на поваленому стовбурі і раз у раз витягав руку, щоб торкнутися листя своїх вихованців. Саджанці й справді добре прийнялися. Навіть зараз вона відчувала, як двигтять їхні соки, нарощуючи ніжну кору, як розправляється під землею коріння, жадібно смокчучи воду й солодкі соки землі.
    Майка виступила з тіні верби.
    – Ходи сюди, – Віллі підвівся, сяючи  до неї відкритою й чистою усмішкою. Очі вже мав застиглі, мов у рептилії, їхній блиск немовби хтось притлумив, опустивши зсередини серпанок. Тонкі вправні пальці жваво працювали, намацуючи шийну хустку, розстібаючи жилет і сорочку, відкриваючи груди.
    Вона підійшла та не кинулася до його тепла, як завжди, – жадібно і невситимо. Зупинилася за півкроку. Ніздрі в Майки тремтіли від близькості солодкої й теплої трапези, і однак її вразив холод, що вже оселився в його жилах. Запах аконіту зник. Іржа, сіль і смерть – ось чим від нього пахло.
    – Віллі, благаю… – взмолилася вона. – Не треба. Навіщо ти так із собою? Має бути інший спосіб.
    – Я його не знаю, – він лагідно попестив пальцями її чорну шорстку щоку. – А ти?
    – Ні! –  крикнула вона, аж із ліщинових заростів порснула в небо сороча зграя. – Я не хочу! Не хочу!
    – Чому? – стривожився він. – Ти передумала щодо угоди?
    – Ні, але…  Було б легше, якби ти ненавидів мене. Як решта. А ти  робиш це без огиди, без жаху, без жалю!
    Він звів брови.
    – Чому я маю ненавидіти тебе? Ти живиш мої мрії.
    – Але ти помираєш, Віллі!
    – Так. Боюся, це й справді остання наша зустріч. Але залиш мені дрібку, щоб я зміг повернутися додому.
    – Тебе забудуть! – різко і зло викрикнула вона. – Тут. У цьому місті. Ніхто з людей тут не пам’ятатиме, що ти зробив для них, не пам’ятатиме й не шануватиме твого імені, Віллібальде Свіберте Жозефе Готлібе Бессер! – Вона викарбувала кожне з його імен окремо й повільно, немов опускала камінці на дно ставу. Плок, плок, плок, плок і плок.
    Чула, як на мить завмерло, а далі сильно забилося його серце. Відчувала, як збирає він рештки сил, щоб заговорити душевні рани, що разом розкрилися, притлумити гнів і біль. Надто багато розчарувань.
    – Нехай, – зрештою видихнув він, опанувавши себе. – Сад буде закладено. Мої дерева пам’ятатимуть, хто посадив їх і для чого. Вони будуть. Значить, цей край ніколи й нікому не впокорити. Якщо люди хоч трохи вшанують моїх вихованців, то вшанують і мене. Тому нехай. Це вже багато. Більше ніж я міг сподіватись.
    Він підвів руку, ніби поправити окуляри, аж раптом блискавичним рухом кинув їх на землю і розтрощив ногою. Ще мить, щоб нахилитись, і над Вербовим ставом поплив гострий, невблаганно привабливий, дух свіжої крові.
    – Ах ти ж… – люто зашипіла Майка та змушена була застигнути на місці, затамувавши подих, щоб не кинутися до глибокої рани на його зап’ястку. Минула хвилина… друга. Краплини згорталися на траві.
    – Ти радше віддаси все землі? – докорив він їй, підводячи голову. – Скільки років ти щойно втратила – десять? П’ятнадцять? Благаю, Майко, – його голос знову став лагідним, аж їй запекло у грудях. – Не зневажай мого дару вдруге.
    
     ***
    Коли вона закінчила, він повернувся і рушив стежкою нагору, туди, де чорною прямокутною громадою підносився у небо кістяк університету. Перші кроки вийшли геть плутаними, він кілька разів послизнувся на глинистій стежці, потім опанував себе, розпрямив спину і пішов на диво впевненим кроком.
    – Віллі… – покликала Майка.
    Та він не озирнувся.
    Тоді пішла й вона. Розчинилася у тумані, пірнула у земляну нору і за мить стояла вже на пагорбі над Вербовим, а тепер Ботанічним ставом.
    Віти молодої магнолії та  каштану тихо кивали на вітрі.
    – Зважайте, – сказала Майка деревцям. – Ви сильні, але не пніться вгору надто швидко, доки не матимете сильного коріння, що втримає вас у будь-яку бурю. Хто надто жадібний і росте швидко – зрештою програє, от як теперішній імператор. Ми, духи ярів та боліт, це добре знаємо. Затямте й ви.
    Гайовиця ще раз торкнулася кори молодих дерев і пробурмотіла благословення. Ці двоє стануть окрасою її гаю, окрасою людського саду. Що вже тут. Нехай.
    Якщо знайшлася людина, здатна умерти, щоб жили рослини, нехай її гай буде і людський теж.  
    Майка глянула у темне небо. Мисливець чатував. Зірка на кінчику його списа сяяла так само холодно та невблаганно. І однак для Майки Гайовиці змінилося все.
    – Аха-ха-ха-ха-ха-ха-ха! Охо-хо-хо-хо-хо-хо-хо! – нестримно зареготала вона просто у вічі жорстоким небесним псам-гончакам.
    – Аха-ха-ха-ха-ха-ха-ха! Охо-хо-хо-хо-хо-хо-хо! – верескливо ринуло гаєм.
    «Ми ще поживемо, – промовляв цей сміх. – Ми ще поборемось».
     
    Віллібальд Бессер помер 11 жовтня 1842 року у своєму будинку в Кременці від хвороби викликаної, як тоді звично було казати, великим сумом.
    Першим директором Ботанічного саду при Київському університеті й понині вважається Рудольф Траутфеттер.

    

  Время приёма: 15:06 13.09.2020