 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Тендітна дівчина в довгій сукні до литок та подертих капцях легко крокувала вузькою вуличкою. Чорна хустка, уквітнена яскравими трояндами, охоплювала тонку постать, утримуючи за спиною дівчини португальську гітару. Інструмент був вочевидь не з тих, що вішають на стіну в якості декору: крутобокий, схожий на половинку груші, з довгим грифом, виглажденим до блиску дотиками лагідних пальців.
Вулиця зміїлася, видираючись нагору подекуди сходами, подекуди навпростець; світло нечастих ліхтарів розливалося теплими золотими калюжами по викладеному візерунками біло-чорному килиму бруківки. Будинки рясніли орнаментами плиток на стінах. Над усім цим стелею панувало липневе чорнильне небо, довершуючи ілюзію подорожі коридорами неймовірного міста-палаца.
Дівчина безтурботно розмахувала букетиком лазурово-синіх квітів, який тримала в руках, та наспівувала сама до себе:
“Якби я чайкою піднеслась
у небо над Лісабоном,
у лазурі тій небесній
змалювала би крило,
що поринуло у море,
і злетіти не змогло.” (1)
Зважаючи на другу годину ночі та тіні, якими дихали вузькі провулки, така сміливість сторонньому спостерігачеві могла видатися дивною.
- Диви, яка краля!
Наслідки дівочої безтурботності не забарилися.
Четверо парубків, траєкторія рішучого поступу котрих скидалася на шлях сп’янілої дзиґи, вивалилися з тіней. Молодики вочевидь прямували з одного бару до наступного, але трохи заблукали, залишивши вогні гучного Високого Кварталу далеко позаду.
Дівчина озирнулася, темне волосся шовковим крилом ковзнуло по спині, зачепивши струни гітари. Інструмент обізвався ледь чутним мелодійним зойком.
Троє хлопців заходилися жваво, хоч і не надто тверезо відпускати традиційно пласкі компліменти, а четвертий завмер, зачепившись поглядом за дівочий погляд.
“...і, в погляді тім заплутавши,
собі моє серце забрав”(1), - тихо проспівала дівчина, підморгнула, посміхнулася і зробила крок до стіни.
Хлопець закліпав очима, але дівчина вже розчинилася в теплому літньому повітрі, ніби й не було її.
Жовті ліхтарі освітлювали ідеально порожню вулицю, що так саме, як і кілька хвилин до цього, неквапливо повзла нагору, поблискуючи відполірованим мільйонами кроків камінням бруківки.
В густому липневому повітрі поволі танув тонкий аромат квітів.
***
- По барах?
- Та щось поки не хочеться, - Данило розвалився на хостельному ліжку, ліниво гортаючи стрічку соцмережі.
- Поки тобі не хочеться, час спливає.
- То йдіть без мене.
- Усю культурну програму прогавиш, - Сашко спробував натиснути на болюче. - Що ти за блогер після цього.
- Стоп’ятисота кайпіріня - то культурна програма? Ви ж не просихаєте, - пирхнув Данило. - Та йдіть вже. Я знайду, чим ся зайняти.
Хлопці спочатку покепкували, а втім рукою махнули. Кожен має право на примхи. Вони ще до вильоту домовилися: якщо колективні розваги стануть не до вподоби, то розбіжуться на чотири боки. Жодних образ. Турпоїздки перетворюються на суцільний жах, якщо бажання натовпу не співпадають із твоїми. То ж краще робити те, що кожному до смаку, а ввечері обмінюватися денними враженнями, аніж пересваритися під час узгодження "культурної програми".
Друзі, пробігшись по обов’язкових екскурсіях та наклацавши селфачів у головних чекпойнтах, зазначених тріпедвайзером, суцільно й віддано поринули у дегустацію місцевої кухні та вивчення винної карти дискотек і барів, навіть стрип-клуб знайшли у десяти кроках (Янчик не полінився порахувати) від головної площі, у яку перетікав Лісабонський аналог Хрещатику - проспект Свободи. А хлопець узявся за вивчення географії історичних кварталів міста.
Почалося все з дівчини. Тієї, що вони зустріли в провулку, до якого потрапили, заблукавши у першу ніч в Лісабоні.
На ранок голови боліли в усіх, а в Данила найдужче. І навіть не тому, що він більше за інших випив, а тому, що йому ніхто не вірив. Товарищі запевняли, буцімто ніякої дівчини в тому провулку не було, лише Сірий невпевнено зауважив, що якусь тінь бачив, але то, мабуть, кицька пробігла. Та й якби була, де б вона поділася - там ані дверей, ані бічних вуличок.
Данило свідченням друзів не довіряв. На тій стадії сп’яніння, на якій вони усі вночі перебували, примаритися могло що завгодно, від уявної дівчини до її відсутності. Тому наступного дня замість лікувати похмілля в найближчому кафе він поплентався на місце вчорашньої зустрічі. Звісно ж, нікого там не знайшов, тому розширив район пошуку, розуміючи, що вчиняє тупо: дівчина могла бути туристкою, яка вже давно поїхала собі далі, випадковою перехожою, або просто нечастою гостею в центрі.
Ранок дня третього й останнього в Лісабоні Данило зустрів із новою “геніальною” ідеєю. Якщо пошук не допомагає, то може, варто влаштувати засідку? Літак завтра по обіді, час ще є, хоч і спливає. Рано чи пізно його незнайомка має з'явитися. Вчорашні розмірковування про те, що дівчина могла бути такою ж чужинкою у старовинному кварталі, як і сам Данило, на ранок із голови вивітрилися.
Товарищі ще відсипалися після нічної вилазки по барах, а Данило вже крокував Лісабонськими провулками.
При денному світлі місто загубило частину нічної загадковості, але не втратило ані краплі шарму. Та сама знаменита біло-чорна бруківка, ті самі чудернацькі, мов вивернуті ванними кімнатами назовні, будинки, облицьовані плиткою азулежу. Зрідка траплялися стіни без плитки, вкриті полущеною штукатуркою, але й вони не стояли голі - місцеві вуличні митці добряче над ними попрацювали. В гарному сенсі добряче: Лісабонський стріт арт не мав нічого спільного із пересічним "тут був Вашку".
Навіть у глухому провулку, де Данило зустрів свою таємничу незнайомку, за трубою водостоку ховалося крихітне, завбільшки з долоню, зображення дівчини у традиційному вбранні початку минулого сторіччя, що притисла до грудей корзину, повну квітів.
Та що казати про стіни, коли навіть підлога наповзла на міську вертикаль суворим мозаїчним жіночим обличчям. Мурал прикрашав початок підйому до Алфами. Учора Данило спробував затягти сюди друзів, але після короткої прогулянки, локацію приятелі забракували: тутешні вулички виявилися не просто крутими, а майже вертикальними.
Перед обличчям Данило застряг надовго, намагаючись зрозуміти, чи то задум автора змішав низ і боки, чи то вулиця виявилася настільки крутою.
“Якби я чайкою піднеслась
у небо над Лісабоном…"(1)
Данило сіпнувся і заозирався. Та сама пісня. Голос інший, але слова і мелодію він упізнав напевне.
Позаду не було нікого, та й спів лунав не звідти, а спереду. Не знайшовши джерело звуку, парубок знову повернувся до муралу. Після “вдало” проведеної ночі, в голові ще паморочилося, в очах пливло і двоїлося. Жінка з мозаїки натхненно прикрила повіки та ворушила вустами, промовляючи слова пісні.
Данило моргнув та протер очі. Мурал був на місці - холодний і нерухомий камінь бруківки складався в сумне, проте рішуче обличчя. Ніщо на ньому не ворушилося - портрет і портрет.
"Серце чисте, мов сльоза,
у моїх, у грудях, билось.
Мов любов, в твоїх руках
на долонях умістилась
чистого серця сльоза."(1)
Голос продовжував виводити мелодію, а Данило лише зараз помітив, що і голос, і лункий звук гітари мають легке хрипотіння, притаманне лише старим платівкам. А ще через кілька секунд хлопець нарешті зорієнтувався у просторі, і зрозумів, що за пару кроків від нього, на вулиці-терасі просто над мозаїчним стріт артом, гостинно відчинила двері крихітна кав'ярня.
Як він пробіг кільканадцять крутих та дуже різнокаліберних сходинок, хлопець незчувся. Навіть не встиг злякатися і зніяковіти від власної ламаної філфаківської португальської:
- Яка така пісня зараз є грає? - звернувся він до суворої пишнотілої офіціантки пост-бальзаківського віку.
- Амалія, - засяяла посмішкою вона, дивлячись на Данила, як на власну дитину, яка щойно сказала перше "мама".
Хлопець зніяковів ще більше. Звичка португальців щиро радіти кожному слову, яке намагається сказати їхньою мовою іноземець, змушувала його нервувати. То вчора він сміливий був і міг із себе вичавити щось більше, ніж "чотири кави з вершковими піроженками". А зараз, коли залишки алкогольної сміливості випарувалися з його голови разом із упевненістю у власних лінгвістичних здібностях, хлопець дуже добре розумів, що у фразі з дев'яти слів, три з яких артиклі, примудрився зробити чотири помилки. Проте, зрозумів він це вже після того, як задав питання. Коли складав слова докупи, то кращого варіанту в голові не народилося.
- Амалія Родрігеш, наша королева фаду! - помітивши, що Данило змішався, докладніше пояснила жіночка. - Чайка… Seagull... - напруживши лоба, пригадала вона англійське слово. - Так пісня ся називає. Назва. Пісні. Це те, про що питав?
- Так, про це, - закивав Данило.
- Сідай, - рішуче підсунула офіціантка хлопця до хиткого крихітного столику в кутку. - Ще раз поставлю. Кофе?
Данило кивнув.
- Вершкове тістечко не пропоную, то для туристів. Дам тобі небесне сало.
- А що це? - Данило ледь стримався, щоби не пирснути.
- Смаколик, - відрізала офіціантка. - Домашнє, нашої власної випічки, має ся сподобати.
Ну звісно, що смаколик. Несмачної їжі він тут ще не пробував. Проте, "небесне сало"? Хто так десерти називає. Хіба що одесити до "сала в шоколаді" додумалися, але й воно виявилося при близькому знайомстві фейком, звичайнісіньким пташиним молоком.
Португальське "сало" теж нічого спільного зі справжнім салом не мало, навіть кольором під цей корисний продукт не маскувалося. Симпатичний вологий кексик на смак віддавав чи то перевареним ананасом, чи то гарбузовим цукатом.
Кава виявилася, як завжди, неперевершеною. Вдихнувши оксамитовий аромат, хлопець примружився. Хрипкий голос зі справжнього вінілового програвача, що притулився за стійкою баристи, м'яко лоскотав душу.
- Saudade. Знаєш, такого слова не існує в жодній мові…
Ну, почалося. Цю фішку вони ще на заняттях в універі проходили. Кожна мова пишається власною унікальністю, але, мабуть, лише португальцям стало оригінальності розвести цілу філософію навколо одного-однісінького слова. Мовби, ним одним можна описати цілий спектр людських почуттів, від банальних нудьги та суму до смутку та туги за чудом.
- Цікавишся фаду? - продовжила розпитувати офіціантка.
Жінка вочевидь нудьгувала: година рання, туристи ще не попрокидалися після нічних розваг, і у кафе, крім Данила, відвідувачів не було.
- Мені подобається, - хлопець вирішив бути чемним. Не те, щоби він був фанатом місцевого аналогу шансону... Проте, з філологічної точки зору признавав, що Лісабонська музична візитівка подекуди могла похизувати цікавими римами і красивою лірикою. - Цю пісню, “Чайку”, чув якось вночі. Дівчина співала.
- Ааа, заходили слухати фаду до якоїсь ресторації, - зраділа офіціантка. - А де? Мабуть, в “Клубі фаду”, туди усі туристи йдуть…
- Та ні, just вулицею дівчина йшла і співала, - Данило заходився описувати незнайомку, часто-густо замінюючи слова, що раптом не пригадувалися, англійськими.
Офіціантка, яка на початку розповіді кивала на кожне слово, ввічливо посміхаючись та підказуючи слова, під її завершення замовкла і дивилася на Данила якось дивно.
- Здається, я закохався, - закінчив він розповідь банальною фразою.
Співрозмовниця продовжувала мовчки дивитися так, ніби хлопець щойно щонайменше голову з плечей зняв і поклав біля серветки. Під цим поглядом Данило знову змішався та раптово зрозумів, що не так вже й збрехав. Нічна незнайомка дійсно перетворилася для нього на ману. Викинути її з думок він не міг та, відверто кажучи, і не намагався.
- З візитом тут чи плануєш залишитися? - врешті поцікавилась офіціантка.
- Завтра відлі… - Данило замовк. Чомусь здалося, що саме зараз він має відповісти правильно. Що від його відповіді залежить. Що? Щось дуже важливе. - You know, маю завтра їхати. But, буду пробувати вступати до Лісабонського Університету на Master degree. Я дуже вподобав Лісабон.
Жінка знову гостинно посміхнулася і раптово підморгнула:
- Це місто має душу. Неможливо не закохатися в неї, - промовила вона і відійшла за стойку.
Данило взагалі не це мав на увазі під “закохався”, але не погодитися не міг.
Вони з товаришами на кожні канікули робили короткі туристичні вилазки - дякувати безвізу, від Києва до Парижа ближче, ніж до Дніпра. Проте в жодній Європейській столиці хлопець ще не почувався так затишно, як у місті, що розмовляє мовою, обраною Данилом під впливом саундтреку з чергової частини нескінченних пригод Віна Дизеля та його тачок. Континентальна португальська виявилася дуже несхожою на бразильську, яку викладали в універі, і це додавало конфузу. Та все одно у Лісабоні дихалося вільніше, ніж у тих містах, де доводилося шукати з місцевими порозуміння інтернаціональною англійською.
“Про Жулію-Квіткарку
Це місто співає
Печалі вітрами
У спогадів дзвоні.
Гей, Жуліє-Квіткарко,
Твій голос лунає
Палкими ночами
Фадистів словами
В душі Лісабону.”(2)
Кави він випив не одну, а цілих три чашечки. Просидів майже годину, слухаючи музику та роздивляючись крізь прочинені двері, як вулиця повниться туристами і перехожими. Офіціантка більше балачки не розводила - почали з'являтися інші відвідувачі, які теж потребували уваги і кави.
Засідку слід було влаштовувати ближче до місця зустрічі. Звісно ж, сидіти у кафе було зручніше, проте дівчина могла йти не знизу, а згори, і тоді Данило обов’язково її прогавить.
- Заходь ввечері до нас. Послухаєш справжнє живе фаду. З душею, - гукнула до хлопця офіціантка, коли той помахав їй на прощання.
До вузького коридору однієї з вулиць він повернув лише тому, що липневе сонце почало добряче припікати, а її крихітні балкончики, уквітнені вивішеною для просушки білизною, сходилися настільки близько, що майже не пропускали палючі промені. Й майже одразу пожалкував, що облишив ідею написати про Лісабонський стріт арт. З пошарпаних стін кожного будинку на хлопця дивилися чорно-білі фото.
Старі обличчя, згорблені постаті - вони жили своїм життям, кудись поспішали в справах, визирали із розкритих вікон, сумували та посміхалися.
Раптовий гуркіт та басовитий котячий “нявк” змусив Данила зупинитися. Від крутого підйому хлопець геть захекався, тому завбачливо вхопився за стіну перш ніж подивитися вгору на збурювача спокою. На балконі третього поверху сидів здоровезний чорно-білий кіт та, мов нічого не трапилося, ретельно наводив марафет на шовковисту шубку. На хлопця тваринка витріщилася круглими, мов два повних місяці, жовтими очима із таким обуренням, що Данило навіть трохи зніяковів. Дійсно, коцур в себе вдома, а тут “ходють” усілякі недолугі туристи, у вікна зазирають.
Данило поспіхом відвів очі, зробивши вигляд, що милується стіною, та пирснув. На фото, у яке він уперся поглядом, повнувата, сива, мов кульбабка, сеньора дивилася на той самий балкон, що й сам хлопець за мить до того. Навіть поза в старої була точнісінько, як Данилова.
Голова все одно запаморочилася. Данилу навіть хитнуло, і стіна, за яку він вхопився, стала у нагоді. Бабця з фото кинула на хлопця хитрий погляд та підморгнула, а коли в очах розвиднілося, дона Антонія (як свідчив підпис під фото) вже знову уважно вдивлялася в котячий балкон.
Данило ледь стримав бажання перехреститися: щось надто часто йому сьогодні здається, що вуличні зображення ворушаться.
- Там тупик, - із вікна, що стирчало просто посеред стіни приблизно на висоті другого поверху, визирнув похилого віку сеньор та привітно помахав Данилові рукою. - Not way! Close! - додав він ламаною англійською. Потім трохи подумав і видав ще й французькою: - Pas de passage.
- Знаю, - кивнув Данило. - Хочу відпочити.
На доказ власних слів, він присів просто на бруківку на початку провулку, у якому зникла його нічна незнайомка, та жбурнув рюкзак поруч.
- Алфама не щадить слабаків, - гордовито посміхнувся дідусь. - Удачі!
Данилові стало трохи образливо, що цей сеньор, який, на перший погляд, ледь не розсипається від віку, “слабаком” назвав двадцятидворічного хлопця. Проте доля правди в його вислові була: після кількох майже безсонних ночей та без щоденної звички дряпатися на вертикальні вулички, вижити в цьому кварталі важко навіть молодому.
Поки хлопець ображався та розмірковував, як буде правильніше: чи то побажати сеньору гарного дня, чи вже треба казати “гарного вечора”, стулка вікна тихо грюкнула, зачиняючись. Данило все одно голову підняв, збираючись хоч рукою помахати на прощання, проте вперся поглядом подерту стіну, викрашену в світло-жовтий колір. Стіну, без жодних ознак вікон чи дверей.
Про всяк випадок, Данило помацав собі лоба. Температури, здається, немає, проте перегрів від літнього сонця, вочевидь, дається взнаки.
Сидіти на одному місці було нудно. До того ж, роздивлятися в цьому провулку було майже нічого. Єдине зображення, що прикрашало подерті стіни навколишніх будинків - квіткарку з корзиною - на його вчорашньому місці біля водостоку Данило не побачив. Навіть не полінувався підвестися та придивитися ближче: малюнок знайшовся на тій самій будівлі, проте геть на іншій стіні.
“Непосидливий який стріт арт”, - пробурмотів хлопець і розсміявся.
Певно, то його пам’ять підвела, але і думка про настінні малюнки, що можуть переповзати на більш сонячне місце, хлопцеві видалася потішною. А що? Сьогодні в нього вже досить глюків, замішаних на місцевому “наскальному живопису” трапилося.
Тинявся в провулку Данило кілька годин, час плинув повільно, але хвилини пролітали непомітно. Телефон давно розрядився, попередньо повідомивши, що ліміт мобільного інтернету вичерпано. Данило не шкодував: все одно, інформація, яку він нарив про Лісабонську майже народну музику, в хлопця ледь не з вух лізла. До детального вивчення предмету його стимулювала думка, що пісня - то єдина ниточка, яка натякає на те, де можна спробувати пошукати дівчину. І чому він учора так бездарно день змарнував? Вартувало пройтися по місцевих рестораціях, де співають “живе” фаду. Наявність гітари та вбрання дівчини натякало, що вона може виявитися однією з таких виконавець, що розважають туристів у місцевих кав’ярнях. Якщо вірити офіціантці, кожен заклад на туристичний сезон намагався винайняти хоча б офіціанта, який може заспівати “під мінус”, а краще - справжнього виконавця із власним інструментом.
Ідея обшукати кав’ярні розбудила думки про те, що поснідати нормально не завадило би. Чи то вже пообідати? Від вранішнього “небесного сала” залишилися лише приємні спогади, а глибокі тіні та ліхтарі, що розквітали по стінах один за одним, натякали, що радше вже про вечерю замислитися.
Провулок був майже безлюдний, туристи сюди забрідали зрідка, місцевих, крім дідуся у зниклому вікні, видно не було. Хлопець вперше пожалкував, що посадив телефон, не подумавши зазирнути до гугломапи. Ось що зараз не завадило би, адже навмання він буде блукати цими вуличками всю ніч, проте гарантії, що обшукає усі кав’ярні, не пропустить жодної, не матиме.
Та чого вже краяти себе. Треба скласти якийсь план і його дотримуватися. План почати згори і спускатися, перевіряючи усі ресторанчики на шляху, здався Данилові нічим не гіршим за будь-який інший. До того ж, ось він, короткий шлях нагору, Данило просто перед ним сидить.
Хлопець підвівся, озирнувся і рушив далі вглиб щілини між будинками, що помилково вважала себе провулком. Щілина ставала дедалі вужчою, бруківка задиралася вгору і вже за десяток кроків перетворювалася на круті вузькі сходи, підніматися по яких навіть худорлявому хлопцеві доводилося боком.
“Як у колодязі”, - пробурмотів Данило, та звів очі вгору. Кажуть, із дна колодязю можна зорі серед дня побачити. Цікаво, а звідси їх видно? Хоч вже далеко не день, проте й не повноцінна ніч ще.
Зорей видно не було, лише клаптик нереально синього неба - такого синього над Києвом літніми вечорами не буває. Чесно кажучи, взагалі майже ніколи не буває. Хіба що навесні, коли воно добряче умите травневими зливами та ще не встигло вицвісти від літньої спеки.
Блакить неба на мить змарніла, ніби просто над Даниловою головою пронісся літак. Чорно-золотиста тінь вкрила провулок, а потім щось боляче вдарило хлопця по голові, і остаточно зсутеніло.
***
Темрява не відступала, і Данило навіть злякався, що осліп від удару. Але звівши погляд, побачив зорі.
- Дійсно, видно, - констатував він, почуваючи себе капітаном очевидністю.
В ситуації в цілому було щось дуже неправильне, але що саме, хлопець поки що вирішити не міг. Може надто темна темрява у провулку, а може те, що хлопець сидів на сходинці, притулений до стіни, а провулком гуляв свіжий нічний бриз. Коли ніч встигла повноцінно прийняти зміну у дня, Данило не помітив. Поряд лежав добрячий шмат покрученого пластика, розмальованого з одного боку жовто-чорними смугами фарби з балончику. Залишки заводського принту з іншого боку свідчили про те, що колись цей пластик був частиною тари для якоїсь будівельної маячні.
- Слідство дійшло висновку, що жертва знепритомніла внаслідок удару по голові неважким предметом, - пробурмотів хлопець, розмірковуючи, чи не варто звернутися до лікаря. Його, нібито, не нудило, гуля на потилиці боліла несильно, а в голові не паморочилося. - Ще б зрозуміти, звідки воно тут взагалі узялося, - додав він. - Не з неба ж упало, дійсно.
Втім, версія з небесним походженням пластикового непотребу була найвірогіднішою. Адже, за мить до того, як втратити свідомість, хлопець бачив, що над головою щось пролетіло. Навряд чи то був літак, надто низько. Може дрон?
Продовжувати блукати провулком, до якого з неба сипляться підозрілі речі, хлопець не ризикнув. Тим більше, що за кілька кроків Данило протиснутися між будинками не зможе. То ж краще повернутися назад і шукати інший шлях.
Коли жертва небесного сміття видряпався із провулку, він остаточно переконався, що ніч вже захопила світ. Тепла, лагідна, вона вкривала місто пухнастою невагомою ковдрою, під яку навіть свіжий річний вітерець з Тежу пробивався із помітним зусиллям.
Щілина неохоче випустила хлопця з обійм та захлопнула за його спиною свою пащу. Принаймні, якийсь шум позаду Данило почув чітко, навіть озирнувся, але нічого незвичного не помітив. Підняв голову, перевіряючи, чи не з'явилося вікно з дідусем у жовтій стіні, яка зараз, при світлі ліхтарів, видавалася білою.
Вікно не з'явилося, стіна рішуче відгородилася від хлопця подертою штукатуркою і нові дива являти не поспішала. Навіть малюнок з квіткаркою знову десь подівся.
Данило із хрустом розправив плечі, із задоволенням вдихнув нічне повітря, сповнене аромату квітів. Щось таке ворухнулося у спогадах. Ніби й знайоме, навіть ностальгійне, проте зовсім недавнє.
Внизу, біля повороту, майнула знайома постать.
- Агов! - гукнув він до дівчини.
Але та навіть не озирнулася, продовжувала легко крокувати вниз вулицею. Закинувши рюкзак на плече, Данило побіг за марою.
Дівчина не квапилася, та наздогнати її не виходило: вартувало хлопцеві прискорити кроки, як вуличка робила крутий віраж, за яким ховалася втікачка. А коли Данило кидався бігти і добігав до рога, знаходив за ним дівчину, що неквапливо крокувала на такій самій відстані від нього, як і раніше.
Капці ляскотіли по каменях бруківки, гітара тихо зітхала на кожному кроці, а за невеличкою корзинкою з квітами, яку дівчина тримала в руках, тягнувся хвіст квіткових ароматів.
- Зачекай, будь ласка, - Данило не витримав перегонів і попросив ласки.
Дівчина озирнулася, помахала рукою і... пішла собі далі.
Шум вечірнього міста прокрався до тиші маленьких вуличок, нагадав, що зовсім поряд існують люди. Багато людей. Десь внизу гуркотіли трамваї, з прочинених дверей маленьких ресторанчиків лунав веселий сміх, випливали апетитні запахи та звуки музики.
Біля дверей вранішньої кав'ярні, в теплому прямокутнику світла і ароматів смаженого м'яса та випічки з корицею, примостилася парочка хитких столиків. Незважаючи на теплу погоду, відвідувачі щільно набилися всередину, лишивши зовнішні столики порожніми. З приміщення сріблястими переливами чулися перебори гітарних струн.
Незнайомка зупинилася біля дверей, примостила корзину на краєчок столика та притулилася до стіни біля входу. Данило прискорився, проте напереріз йому до кав’ярні проскочила весела компанія. Туристи пройшли повз дівчину, ледь не зачепивши її, а вона з місця не рушила - так і стояла, прикривши повіки та лагідно посміхаючись. На шумних прибульців зашикали, і ті замовкли, тихенько прослизнувши до вільного столика.
Данило рішуче попрямував до дівчини. Він не має права прогавити такий шанс познайомитися. Це, принаймні, буде ввічливо. Дійсно, він іде за незнайомкою майже від самого верху Алфами, невже дівчині не цікаво, що то за маніяк її переслідує?
- Доброї но… - почав хлопець, але в цю мить і до того негучний гомін всередині кав’ярні вщух, і гітара показала повний голос.
Посмішка дівчини стала ширшою, її старенька гітара невідомо яким чином виявилася перекинутою з-за спини наперед, пальці злетіли над струнами.
“Про Жулію-Квіткарку
Гітари-пліткарки
Розкаже струна:
Нічним Лісабоном
За музики зовом
Крокує вона.”(2)
Густий чоловічий голос з кав’ярні оксамитом стелився, відтіняючи дзвінкий і чистий дівочий. Публіка за дверима дивилася лише на поважного сеньора, який обіймав гітару, сидячі на невеликому подіумі в дальньому кутку приміщення. На дівчину, що стояла біля входу і підспівувала, уваги не звертав ніхто.
В Данила подих перехопило. Всесвіт звузився до розміру прямокутника теплого світла, недбало кинутого на гладенькі камінці бруківки, а щось живе і тепле всередині, навпаки, розрослося до розмірів нескінченності, до якої відлітав чистий дівочий голос.
Хлопець подумки потягся за цим голосом, відчуваючи, як оживає місто. Данилові здалося, що він чує кожен камінь, кожен будинок, кожну істоту, від людини до горобця, що живе і дихає повітрям Лісабону. І всі вони завмерли, розчинилися в простих словах пісні, яка лунала у нічному небі, у переборах гітарних струн.
“Химерна постава,
Що під звуки гітари
У фаду живе:
“Ось квіти на продаж,
Та купити не зможеш
Кохання моє”.”(2)
Данило з головою поринув у мелодію і не відразу зрозумів, що дівчина дивиться на нього впритул.
- Ці нові пісні такі цікаві, - піймавши погляд хлопця, співачка посміхнулася.
- Не така вже вона і но… - невідомо чому почав сперечатися хлопець, подумки давши собі ляпаса. От тупко! Не час переказувати низку цікавих фактів, що за день прокрастинації в телефоні начитався.
Дівчина була згодна, що не час. Вона приклала палець до вуст, наказуючи йому помовчати, а потім підмогрнула і почала танути.
“Про Жулію-Квіткарку
Це місто співає
Печалі вітрами
У спогадів дзвоні.
Палкими ночами
Фадистів словами
В душі Лісабону.”(2)
Із останніми словами приспіву, дівоча постать остаточно розчинилася у чорнилах ночі, лише відлуння її голосу ще якийсь час домішувалося до голосу співака, що продовжував виводити пісню в залі кав’ярні. Данило залишився стояти біля дверей, дивлячись на порожній прямокутник світла та крихітне зображення дівчини з корзиною квітів на стіні біля дверей кав’ярні. ТІЄЇ САМОЇ дівчини.
Коли підійшла знайома офіціантка, він не помітив. Здається, вона щось казала, кудись хлопця вела - той не звертав уваги. Прийшов до тями, коли вже зробив перший ковток духмяного зеленого вина та впізнав знайомі слова “Чайки”:
“Серце чисте, мов сльоза,
в моїх грудях зупинилось.
Як любов в твоїх руках,
серце назавжди лишилось
у твоїх долонях в дар.”(1)
- Отямився? - офіціантка посміхнулася.
- Здається… - Данило все ще був приголомшений, проте почав розуміти, коли звертаються до нього. - Мені на голову ось це впало, - невідомо чому почав він виправдовуватися, навіть витяг із рюкзака шматок сміття, який “прилетів” до нього в провулку. - Дякую вам. Я піду, треба з містом попрощатися, завтра додому. Скільки я винен?
- Лісабон пригощає, - посміхнулася офіціантка. - Ти повернешся, - додала вона упевнено і підморгнула.
Данило лише головою смикнув. Здається, якщо йому сьогодні ще хтось - чи щось - підморгне, він збожеволіє.
- А щодо цього, - офіціантка показала на жовто-чорний пластик в руці Данила, - зазирни до Алкантари, як підеш прощатися.
Прощатися Данило не пішов. Просидів до світанку на смотровому майданчику, з якого відкривався вид на місто.
Потім довелося годину будити друзів, бігати по кімнаті хостелу, розшукуючи розкидані речі, допомагати Янчику трамбувати торбу з сувенірами - лоукост перевізник не дозволяв більше одного чемодану на пику. Звісно ж, до Янчикова чемодана усе не влізло, Сірий і власних магнітиків напакував з верхом, а Данило викидати учорашній шмат пластику відмовився на відсіч.
Убер не їхав, і довелося змиритися, що останні непрогуляні гроші довелося спустити на таксі. Хитрий водій, побачивши туристів, включив лічильник та пирнув у мішанину Лісабонських вулиць, плутаючи сліди та накручуючи кілометри.
Данилові було все одно. Він жадібно дивився на місто, що пропливало за вікном.
- Пробки, - пояснив таксист, заходячи на нове коло.
- Що він каже? - пожвавився Сірий. - Скільки ще їхати, ми на реєстрацію спізнимося.
- Пробки об’їжджає, - переклав Данило. - Давайте завершувати екскурсію, - звернувся він до таксиста португальською.
Той ображено засопів, пробурмотів щось під ніс про занадто розумних туристів, проте слухняно прискорився, припинивши безцільні блукання.
Та Данилові було вже не до морального стану таксисту: стіну, повз яку вони щойно проїхали, прикрашала велетенська бджола, складена зі шматків сміття та викрашена чорно-жовтою фарбою з балончика.
- Який це район? - перервав бурмотіння таксиста Данило.
Втім, відповідь він знав.
Алкантара.
Що це йому дає? А бозна. Проте до Лісабону Данило ще повернеться. Може і назавжди.
________________________
(1)Gaivota
Alain Oulman/Alexandre O'Neill
(переклад автора)
Якби я чайкою піднеслась
у небо над Лісабоном,
у лазурі тій небесній
змалювала би крило,
що поринуло у море,
і злетіти не змогло.
Серце чисте, мов сльоза,
у моїх, у грудях, билось.
Мов любов, в твоїх руках
на долонях умістилась
чистого серця сльоза.
Якби ж моряк португальський,
за сім морів поспішавши,
перш, ніж відплисти, зізнався,
як погляд мій він упіймав
і, в погляді тім заплутавши,
собі моє серце забрав.
Серце чисте, мов сльоза,
у моїх, у грудях, билось.
Мов любов, в твоїх руках
на долонях умістилась
чистого серця сльоза.
Як прийде час з життям прощатись,
я попрошу усіх птахів,
тобі, моряче, передати
останній ясний погляд мій,
що сповнений очей твоїх
і першого кохання мрій.
Серце чисте, мов сльоза,
в моїх грудях зупинилось.
Як любов в твоїх руках,
серце назавжди лишилось
у твоїх долонях в дар.
Як любов в твоїх руках,
серце назавжди лишилось
у твоїх долонях в дар.
======
Se uma gaivota viesse
Trazer-me o céu de lisboa
No desenho que fizesse,
Nesse céu onde o olhar
É uma asa que não voa,
Esmorece e cai no mar.
Que perfeito coração
No meu peito bateria,
Meu amor na tua mão,
Nessa mão onde cabia
Perfeito o meu coração.
Se um português marinheiro,
Dos sete mares andarilho,
Fosse quem sabe o primeiro
A contar-me o que inventasse,
Se um olhar de novo brilho
No meu olhar se enlaçasse.
Que perfeito coração
No meu peito bateria,
Meu amor na tua mão,
Nessa mão onde cabia
Perfeito o meu coração.
Se ao dizer adeus à vida
As aves todas do céu,
Me dessem na despedida
O teu olhar derradeiro,
Esse olhar que era só teu,
Amor que foste o primeiro.
Que perfeito coração
Morreria no meu peito,
Meu amor na tua mão,
Nessa mão onde perfeito
Bateu o meu coração.
_______________________________________
(2)A Júlia florista
Leonel Vilar/ Joaquim Pimentel
(переклад автора)
Про Жулію-Квіткарку
Гітари-пліткарки
Розкаже струна:
Нічним Лісабоном
За музики зовом
Крокує вона.
Химерна постава,
Що під звуки гітари
У фаду живе:
“Ось квіти на продаж,
Та купити не зможеш
Кохання моє”.
Про Жулію-Квіткарку
Це місто співає
Печалі вітрами
У спогадів дзвоні.
Гей, Жуліє-Квіткарко,
Твій голос лунає
Палкими ночами
Фадистів словами
В душі Лісабону.
Лясокчуть постоли,
Повітря крамоли
Пронизує шлях.
Де Жулія проходить,
Захоплює подих
У міста в грудях.
Вщуха суєта:
В дівочих устах
Співає кохання.
Красу бачать люди,
В притислій до грудей
Корзині з квітками.
======
A Júlia florista
Boêmia e fadista
Diz a tradição
Foi nesta Lisboa
Figura de proa
Da nossa canção
Figura bizarra
Que ao som da guitarra
O fado viveu
Vendia as flores
Mas os seus amores
Jamais os vendeu
Ó Julia florista
Tua linda história
O tempo marcou
Na nossa memória
Ó Júlia florista
Tua voz ecoa
Nas noites bairristas
Boêmias, fadistas
Da nossa Lisboa
Chinela no pé
Um ar de ralé
No jeito de andar
Se a Júlia passava
Lisboa parava
Para a ouvir cantar
No ar um pregão
Na boca a canção
Falando de amores
Encostado ao peito
A graça e o jeito
Do cesto das flores
|
|
|
|
Время приёма: 14:25 13.09.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев