11:30 04.08.2020
Вітаємо переможців 54-ого конкурсу!

1 Анастасія Гетманська as012 Блакитна стрічка

2 Христя Хмиз as020 Псун

3 Цьогобіччя as007 Як спіймати Колобка на мінному полі


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Міське фентезі Фінал

  Количество символов: 13970
Міське фентезі Фінал
рассказ открыт для комментариев

at030 Мій друг Хаус


    З чого розпочати цю історію? Мало хто задумується, що усе довкола нас: дерева, тварини, автомобілі, будівлі теж мають душі. Щоправда, називати ці сутності прийнято трошечки іншим, але схожим словом – дУхами. Зазвичай люди вважають себе винятковими істотами, в тому числі і в питанні володіння душами, але насправді це не так. А ще, окрім духів-душ, кожна людина, тварина, рослина, будівля мають свою історію. Недавно, не пам’ятаю де, прочитав, що Бог створив людей, щоб було що почитати. Гарно сказано! Особливо, зважаючи на те, що я – письменник, і моє завдання – записувати історії, вигадані або не вигадані.
    Написати добру історію не так уже й просто. Недостатньо її почути, запам’ятати та занотувати. Мало просто побачити. Навіть коли вигадуєш те, чого ніколи не було – історія може вийти так собі. Банальна та нецікава. Читачі таке не люблять. Адже 99% свого часу вони й так проводять банально і нецікаво. Вовтузяться за маршрутом робота-дім-робота, холодильник-диван-туалет. Світу божого не бачачи. І читати ту ж тривіальну нудоту у викладенні письменника їм миттєво набридає. Читачам потрібно подавати щось приголомшливе, цікаве або хоча б інтригуюче. Щоб змушувало сміятися або плакати. Потрібна така історія, щоб читач не ліг спати, читав до ранку аж поки не дочитає.
    – Зараз-зараз, потерпи, уже за ось-ось, буде про тебе. Не хвилюйся, Хаусе. Це такий прийом, експозиція, прелюдія, приказка чи, точніше, передказка. Переважно я не розпочинаю свої історії з описів перестрілок та вбивств. Хоча, можливо, дарма. Я стараюся, як то кажуть, заходити здалеку, – відчуваю, як Хаус зазирає через плече, читає, що я пишу. Припускати, що духи будинків вміють читати трохи безглуздо. Але я впевнений, що невідомо яким чином, Хаус знає, про що я пишу. І йому приємно, що ця історія про нього. Так, Хаус – мій друг і водночас дух нашого будинку за номером 18А на вулиці Сонячна.
    Коли я придбав цю квартиру самого будинку ще не було. Тільки обгороджений зеленим бляшаним парканом майданчик з дашком над тротуаром. Якщо зазирнути через розчинену браму, то можна було розгледіти величезний котлован, в якому зараз підземний паркінг. Але що вдієш, тривалі і багатостраждальні пошуки інших, готових, варіантів, не дали бажаного результату. І духи тих будинків не зустріли мене доброзичливо. Переступаючи поріг, я відчував їхнє: «Ну ось, ще один приперся. Походить, подивиться, порознюхує, а потім піде і не повернеться. Як же набридли нам оці візитери. Приходять – і зразу незадоволено кривляться, це їм не те і те їм не так». У старих будинків духи теж старі. А старі духи – як старі люди: вічно чимось не задоволені. Звісно, був ризик, що Сонячна, 18А теж мене не сприйме мене своїм, але на щастя все обійшлося, нам комфортно разом. Ми навіть, можна сказати, товаришуємо. Дух нового будинку, теж як дитина – а діти люблять, коли дорослі розказують казки чи якісь історії. Тому наша дружба була невідворотною. Та ще й заселився я одним із перших, тому з ким затоваришувати в Хауса було не так багато варіантів. Хаусом я назвав його з двох банальних причин: це англійською будинок, а крім того, так звали головного героя мого улюбленого серіалу. Можливо, в нього є інше ім’я, але його він мені не повідомляє. Хто зна, можливо нам й направду не можна знати справжні імена духів, щоб не отримати над ними владу. Та, оскільки, Хаус влаштовує і його і мене, то нічого іншого ми не вигадуємо.
    Отже, довелося мені чекати поки цеглина за цеглиною виросте оця симпатична дев’ятиповерхівка. Спочатку я не відчував Хауса. Залізобетонні колони та перекриття, цегляні стіни. Ніякої душі/духу в них не відчувалося. Але коли я одного разу прийшов на оглядини своєї квартири – будівельники якраз добудували «мій» восьмий поверх, я відчув – тут уже хтось є. Хтось спостерігає. Спостерігає боязливо, ховаючись, боїться проявитися, ще зовсім молодий та недосвідчений. Також, я відчув, що тут мені писатиметься так, як ще ніде не писалося. Ця одвічна письменницька манія: шукати місця де натхнення не полишатиме. Хотів було написати, що насправді ніяких спеціальних місць не буває і все залежить від самодисципліни та таланту. Але то буде якось непослідовно, в духів будинків я вірю, а от «натхненні місця» заперечую. Чому б не існувати духам місць? Адже ж є так, що в одних місцях добре відпочивається, в інших – добре кохається. Врешті, кожен у своєму домі знає місця де добре спиться. Чому це не може бути спричинено спеціалізованими духами?
    Минуло ще трохи часу, будівництво закінчилося, я отримав довгождані документи та почав займатися ремонтом. Щось робив самотужки, щось робили наймані майстри. Поспішав: хотів якнайшвидше переїхати, щоб почати писати. Я вже давно знав, де стоятимуть стіл та стілець, звідки падатиме світло, який краєвид буде у вікні, і навіть з якого боку дутиме кондиціонер. Врешті, не зважаючи на мільйон недоробок, було прийнято рішення – пора! А що самотньому мужчині потрібно? Сяке-таке ліжко, холодильник та газова плита. Ідеально, якщо буде де прийняти душ. Крім того, мені потрібні вищезгадані стіл та стілець, а ще комп’ютер з доступом в світову павутину. Телевізор у моєму «райдері» відсутній.
    Так, я самотній. Але, сподіваюся, це тимчасово. Виявляється, буває так, що з духом знаходиш спільну мову, а з дружиною (уже колишньою) – ні. Але я не впадаю у відчай. Навіть такий негативний досвід може колись знадобитися для опису душевного стану літературного героя, який перебуватиме в аналогічній ситуації. Врешті, чому б не зацитувати справжнього доктора Хауса: «Жоден вид на світі не створює пару на все життя. І не потрібно про лебедів, вони зраджують як і всі, просто у них піар кращий аніж в кроликів».
    Так, людей поряд зі мною нема, зате є Хаус. Якось він з цікавості попросив мене показати йому Г’ю Лорі і тепер час від часу аматорська копія доктора Хауса візуалізується на моєму диванчику. Чесно кажучи, мені при цьому трохи некомфортно. Набагато зручніше, коли дух невидимий. Мабуть, Хаус це відчуває і не зловживає. Сказати йому не візуалізуватися я боюся. Це ж дитина, образиться і більше не приходитиме. Полетить як Карлсон до себе на дах. Насправді його візуалізація, це ще та пародія. Час від часу зникають то ноги, то руки, то взагалі, видимою залишається сама голова. Форма тіла нестабільна, Хаус то товстішає то, на очах, стає худющим. Видно, що молодий дух ще поки не вміє досконало копіювати людей. Але відверто сміятися з того я теж утримуюсь.
    Хаус любить підглядати за жильцями. А чом би й ні? Чим йому ще займатися? Дитина ж. А потім мені розказує: в якій квартирі вчора був скандал, в якій бурхливий секс. Де святкували день народження, а де продовжується ремонт. Останнє я і так добре чую, безшумних перфораторів, як і доброї звукоізоляції поки не винайшли. Також мені не потрібно розказувати, як наді мною дві майбутні зірки світового футболу років приблизно дев’яти та десяти розігрують кубок чемпіонів. Добре чутно коли забивається гол, який рахунок та суперечки: хто кого штовхнув та хто порушив правила.
    Оце перечитав написане і зрозумів, не вистачає перчинки. Не вистачає екшену! Ось вам, тримайте. Розкажу, який Хаус бешкетник. Історія про сусідку. Не знаю, чи то він помітив, що я косо на неї поглядаю, а можливо, й облизуюся мимоволі, коли вона поряд проходить. Чи просто випадкове хуліганство. Не знаю, як він це підлаштував по таймінгу. Хоча, що тут невідомого? Я секунд тридцять тикав таблеткою в замок, аж поки двері відкрилися. Щойно зрозумів, чия то заслуга. А спрацювала таблетка, коли в під’їзд надумала зайти сусідка з шостого поверху. Чемно привіталися, викликали ліфт.
    Викликали ліфт, зайшли, натиснули кнопки «своїх» номерів поверхів. Але не встигли проїхати й чотирьох поверхів, як ліфт здригнувся і зупинився, світло зникло.
    – Б..., – вилаялася колега по нещастю.
    – Б..., – луною повторив я. В лексиконі письменника не виявилося більш влучних слів.
    Треба буде якось того «б...» позбутися в остаточній редакції, але знайти доречний відповідник, який відображав би ту ж гаму почуттів, ту ж експресію одним словом, буде дуже непросто.
    – А в мене ще й як на зло телефон розрядився, – приречено сказала вона.
    Що ж нічого дивного, у батарей телефонів всіх моїх колишніх подруг була та ж вада, у найвідповідальніший момент завжди вони були розряджені.
    – Донт воррі, мій ще наполовину заряджений, – я ввімкнув ліхтарик. Сніп білого світла вихопив з темряви лице панянки.
    – Не світіть в очі!
    – Вибачте.
    Поки ще не пізно, опишу зовнішність колеги по нещастю. А зовнішність була ефектною: симпатичне личко з зеленими очима, талія без зайвих кілограмів (мабуть, із спортзалу не «вилазить»), ноги «від вух», коротка зачіска розмальована кольорами, назви яких мені не відомі. Праву руку від плеча до зап’ястя прикрашало кольорове татуювання з зображенням квіточок та листочків. Ймовірно, перелік татуювань на цьому не обривався, але про це можна було тільки фантазувати. Хіба що прихильники п’ятого розміру бюсту залишилися б розчарованими. Та це їхні проблеми. Не знаю, можливо, я надто сором’язливий чи надто старомодний, чи ще щось таке, але такі ефектні жінки мене завжди лякали. Мені якось було лячно з ними мати справу. «Сірі мишки» – оце моє. Шкода, та з часом з’ясовується, що в тих сірих мишках живуть злючі зміюки. Якби не оце вимикання світла, крім тривіального «Доброго дня», я б ніколи нічого їй не сказав.
    – Тут десь має бути контактний телефон, потрібно викликати ліфтера.
    – Поки світло не ввімкнуть, нам нічого не світить, – відповів я, набираючи номер рятувальної служби. Як на зло, ніхто не відповідав. Коли набрав вдруге, то було вже «зайнято».
    – Логічно, – погодилася вона. Може, постукаємо у двері?
    – Можна, але будинок напівпорожній. Сумнівно, що хтось нас почує.
    – Що ж робити?
    – Давайте хоча б познайомимося. Віктор.
    – Аліна.
    – Дуже приємно.
    Щоб не сидіти без діла, ми кілька хвилин гупали в двері та стіни ліфта, але як я і передбачав, ніхто нас не почув.
    – Привіт! Ну що, як ви тут? – Хаус матеріалізувався поряд з нами. Чудово, що його бачив тільки я, інакше не уявляю, як би зреагувала Аліна.
    Тут мене осяяло: це ж Хаус! Це він, скотиняка! Він усе підлаштував. Це чудко додумалося закрити мене в ліфті удвох із сусідкою.
    – Ввімкни світло, негайно! – подумки наказав я йому.
    – А куди це ти так поспішаєш? Ти ж так мріяв опинитися з нею на одинці? Давай, вперед, дій: обійми її, поцілуй.
    – Хаусе, це так не працює, особливо в наш час. За таке приставання можна легко опинитися за ґратами. Та й, крім того, я не готовий. Я з вулиці, спітнілий. Вона тільки через вихованість мовчить про це.
    – Вічно ви люди знаходите мільйон відмовок для того, щоб нічого не робити.
    – Це так не працює, Хаусе! Одна справа еротичні фантазії та чоловічі теревені, а інша сучасні реалії міжстатевих стосунків. До жінок в наш час навіть торкатися без дозволу не можна, а не те що «обійми-поцілуй».
    – Як у вас все складно! Що ж, я тут зайвий, мені тут не раді, я вас залишаю.
    – Світло ввімкни! – «крикнув» я навздогін, аж тоді усвідомив, що нікуди Хаус не втече, а продовжуватиме підглядати за нами.
    – А ви вже застрягали в ліфті? – несподівано запитала Аліна.
    – Та ні, якось досі не доводилося.
    – Насправді, це навіть дещо романтично – залишитися наодинці з незнайомим мужчиною. Скажіть, відверто, я вам подобаюся? Хоча, відчуваю, що так, подобаюся. Помічала, як ви на мене дивитися, як кіт на сметану.
    – Хіба це так помітно?
    – Звісно, помітно. А ще я відчуваю, коли мужчини дивляться мені вслід. Можливо, я навіть читаю їхні думки, їхні хтиві бажання.
    – Відьма! – подумав я. А вголос сказав:
    – Чесно кажучи, не думав, що такий підтоптаний екземпляр як я може зацікавити таку красуню як ви, Аліно.
    – Чому ж не може. Дайте вашу руку, – продовжила вона.
    Автор зупиняє опис еротичної сцени, ще навіть як слід його не розпочавши. Тому що весь діалог після відвідування Хауса – вигадка. Така сцена годилася б для бульварного чтива, але я не пишу бульварних романів. Нічого звабливого Аліна не сказала. Ми ще трохи посиділи в ліфті при світлі ліхтарика. Врешті, Хаус переконався, що нічого цікавого з того сидіння не вийде, ввімкнув світло, ліфт запрацював. Аліна вийшла на шостому, я на восьмому. Ми чемно попрощалися і посміхнулися одне одному на прощання. Пригода закінчилася.
    
    – А хіба це екшн? – запитав Хау, коли ми разом перечитали текст.
    – Ну, екшн, не екшн, але хоч якісь події.
    – І яка мораль? Ще одна невикористана можливість.
    – Можливо, мораль якраз в тому, що життя по суті складається з втрачених шансів та невикористаних можливостей і потрібно намагатися, що б відсоток використаних був якомога більшим від нуля. Правда, приклад не зовсім доречний. Але то вже інше питання.
    
    – Прочитав, я вашу писанину.
    – Так, Миколо Івановичу, і що скажете?
    – Що скажу? Дарма ви перестали пити таблетки. З вогнем граєтеся. Стан ваш погіршується. От уже ваш Хаус почав потроху візуалізуватися. Це дуже тривожний сигнал.
    – А може спробувати якось перейти на менше дозування? Щоб Хаус і не зникав і не візуалізувався?
    – Дався вам, Вікторе, той Хаус.
    – Але мені з ним прекрасно пишеться! Я стільки написав за останній місяць. І, мені здається, дуже якісні тексти виходять.
    – Гіпоманіякальна фаза... – з сумом підсумував лікар. – Як професіонал, іншої поради, аніж відновити курс лікування у повному обсязі я вам дати не можу. А як читач, навпаки хотів би щоб ви продовжили писати. Конфлікт інтересів. Цікаво, що про це сказав би Хаус.
    – Але його тут нема, дух будинку не може полишати своє обійстя.
    – Я маю на увазі справжнього доктора Хауса.
    – А-а-а, вибачте, не зрозумів.
    
    Ввечері Хаус знову сидів на моєму дивані і спостерігав як я набираю текст. Вислухавши переказ діалогу з лікарем він деякий час мовчав.
    – То що, знову питимеш свої таблетки та згадуватимеш мене як прикре непорозуміння? Перетворишся в звичайну людину, яка витрачає все життя на перегляд ютюбу та гортання фейсбуку? – з докором виголосив він.
    – Як ти міг таке подумати, ми ж друзі, Хаусе! Я вирішив ніяких таблеток не пити!
    – Не сподівався! От, не повіриш, не сподівався! – пожвавішав Хаус. – Чи ти вибрав мене тільки через свою писанину?
    – Ні, Хаусе, не через писанину. Просто таблетки дуже дорогі, – не знаю чи вдало пожартував я.