11:30 04.08.2020
Вітаємо переможців 54-ого конкурсу!

1 Анастасія Гетманська as012 Блакитна стрічка

2 Христя Хмиз as020 Псун

3 Цьогобіччя as007 Як спіймати Колобка на мінному полі


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Міське фентезі Фінал

  Количество символов: 23480
Міське фентезі Фінал
рассказ открыт для комментариев

at018 Штинко - викрадач шкарпеток


    Ранковий ринок оживав. Його ряди наповнювались покупцями, наче судини затерплої руки – кров’ю. Над столом зі спіднім одягом застиг небритий худорлявий чоловік. Немите волосся закріплене назад у коротенький хвостик. Стурбований погляд невпевнено ковзав по товару.
    – Мені, будь-ласка, шкарпетки, п’ять пар. Оці, житомирські. Або ні, – він завагався, – краще сім. Так, сім штук. Тобто, сім пар. Ось ці, так, для сорок другого розміру, так.
    Він закинув свіженький тканинний букет у пластикову торбинку та, жбурнувши продавчині недбале «Дякую», роздратовано посунув крізь базарний натовп.
    Чоловіка звали Орест. У нього була проблема. Ось уже кілька місяців у нього реально не ладилось зі шкарпетками. Так, саме з ними. Справа в тому, що вони почали безнадійно зникати. У його ж квартирі! Ну, не зовсім зникати. Часто він знаходив одну штуку з пари, але іншої – наче слід простигав. Потім, він серйозно взявся контролювати весь свій шкарпеткообіг. Та дзуськи! Вони безслідно щезали! Іноді він таки їх знаходив, але були вони не такі, як зазвичай, а добряче пошарпані та вихолощені, наче над ними хтось знущався.
    Колись в юності Орест дивився серіал «Паранормальне явище». То ж чим далі продовжувались пропажі, тим більше він схилявся до думки, що в його домі діє щось нечисте. Він навіть дав ім’я цьому привиду – Штинко. Оскільки, як іще може називатися істота, яка викрадає поношені шкарпетки та невідомо що з ними робить? І певно ж, що той дух точно не повинен пахнути парфумами від «Діор» чи «Шанель».
    Отже, Штинко. Він винен у цьому гармидері.
    Якось розповів про свою проблему колезі на роботі. Той зайшовся сміхом та порадив знайти жінку, бо вже ж, мовляв, йому давно пора.
    «Жінку», чесав голову Орест. «Ага, до чого тут жінка до шкарпеток? Вона що, допоможе мені їх знаходити?»
    Тоді йому потрібна дружина, спеціально натренована на запахові сигнатури шкарпеток. Щоб відшуковувати їх у горах зім’ятого та хронічно непраного одягу.
    Друзів, щоб обговорити своє життя, в Ореста не було. Якось не склалось, так, як і з особистим життям. А вірний інтернет сказав йому з монітору холодним ґуґлівським:
    «Потрібно розмістити в квартирі ляльку-домовичка. Оберіг від злих хатніх духів. Точно допомагає.»
    Так і зробив.
    «Усе, Штинко, кінець тобі!»
    +++
    Штинко мирно сопів на трубах теплопункту. Раз-у-раз його замурзане личко сіпалось, а іноді він крутився, так що сторонній спостерігач, певно перелякався б, що урбіт впаде зі свого імпровізованого ліжечка. Але завдяки куцому тільцю, дух сантехніки та міських каналізацій втримувався та похропував собі далі. Про те, що його тут випадково здибають люди, він не переймався: вони не могли бачити урбітів. Лише тоді, коли останні активують тверду Прояву.
    Йому снився дивний сон. Ніби, над містом згущувались хмари, але якісь дивні, не сірезні, а злісно-чорні. Дійсно, чорні, наповнені чимось таким незвичним. Смолою? Смердючою застояною рідотою з каналізаційних труб? Ні. Ось-ось має уже піти той зловісний дивний дощ. Над масивами нависла приречена тиша. І зненацька з неба почали падати…
    Інтер’явка Штинка враз завовтузилась та видала писклявеньку мелодію.
    – А щоб тобі прокладка стерлась, щоб тобі… – він стрепенувся. Заглипав дрібненькими загубленими оченятами.
    – Алло! – та буркнув злісно: до вуха він підніс розвідний ключ.
    Знайшов справжнє невгамонне джерело неспокою. На дисплейчику висвітилось «Домовик, бульвар Шевченка, 5». Урбіт тицьнув брдним пальчиком по зеленому значку на прохрипів:
    – Алло! Так!
    – Штина, привіт, а, вибач, розбудив тебе, мабуть. Я чув, там уночі у вашому районі трубу прорвало.
    – Та, хай йому…Дома, ти би ще пахучого ранку побажав.
    – Чуєш, ти як відіспишся, приходь до мене в дім. Тут є один пацієнт, людина. Але без тебе не розібратись.
    – «Шевченка, 5! Даханна!» серцебиття Штинка прискорилось, бо він уже давно не бачив свою кохану.
    
    +++
    – І чому це, бетонний ти сину, ти не можеш розібратися сам? – насторожив своє загострене обличчя Штинко. – Якби не Даханна…
    Домовик з бульвару Шевченка, 5 уже чекав на нього біля під’їзду. На перший погляд, він скидався на інтелігента-алкоголіка – приземкуватого чоловічка з високим чолом та довгими бакенбардами. Одягнений він був у секондхендівські клітчаті штани та потертий, на два розміри більший сірезний піджак Хоча цей урбіт і був невисокий, але Штинко узагалі ледь діставав йому до шиї!
    – У мене купа справ, ти знаєш, ті люди. Там треба сварки розгрібати та скандали між жильцями ОСББ. Бо повбивають одне одного. Залізобетонно.
    – Ти так видяшнувся, як на весілля, Свята Над’ява.
    – Та сьогодні будуть збори, крім людських, ще і наші, урбітські. Будемо вирішувати районні питання – парковик буде, купа дорожників та тротуарників, ну, то таке.
    – Збадьоритися є чим? А то Прояви цієї ночі мене виснажили.
    – Не питання. – Домовик дістав з внутрішньої компактний термос та протягнув його сантехніку. – Тут кава. Даханні привіт передати?
    Штинко зробив два ковтки ще гарячого напою. Шморгнув носиком.
    – Сам навідаюсь. То що там за пацієнт?
    – Побачиш. У нього вже щось із нервами не того. Геть випав з життя будинку. На жильців почав визвірюватись. Знайдеш йому шкарпетки, та й усе.
    
    +++
    В затхлій кімнатці припала пилом хтива тиша. Її гармонію порушували ліниві звуки кліків мишки. Орест розсівся у кріслі перед ноутбуком. В реальному світі його ніби не існувало. Він облизував язиком пересохлі губи. На екрані змінювали одна одну фото з оголеними жінками.
    Навколо валялись якісь девайси, що мали жалюгідну подобу ноутбуків з розчахнутими черевами, комп’ютерні плати, вінчестери та кабелі.
    Штинко стояв за його спиною. Звісно, чолов’яга його не помічав. Добре, що поки тверду Прояву не активував, а то би вже точно напоровся та розчавив якусь детальку.
    – Ох, зовсім запущено все. ¬– промимрив дух сантехніки. – Ще і смердить так, хоч ключем розвідним прорубуй шлях. Добре, – зітхнув він. – Треба шукати твої шкарпетоси. – Та пішов крізь чоловіка, стіл з комп’ютером та стіну, наче їх не існувало.
    За півгодини усі до єдиної втрачені предмети непопулярного одягу були знайдені. Штинко у режимі густенької Прояви дбайливо розклав їх у місцях концентрації інших таких же предметів, раз-у-раз відразливо фукаючи. Господар житла не бачив, як дивним чином по квартирі пересуваються по повітрі шкарпетки, та як вони по-материнськи дбайливо вкладаються в ящик з брудним одягом у ванній. По тому знову навис ззаду над сердегою, що завзято клікав по картинках гарячого сайту.
    Штинко зобразив гримасу нудьги.
    – Таке неподобство потрібно завершувати. – прошепотів урбіт та почесав голову.
    Спершу він вирішив покликати старого друга. Нахилився над ноутбуком Ореста та гукнув:
    – Мережко! Мережко, вилазь, треба допомога.
    За хвильку з екрану вигулькнула голівка маленького чоловічка з віртуальним шоломом на голові. Істота зняла пристрій. Стало видно його кущисту борідку та блискучу лисину. У Штинка впився роздратований погляд інтернет-урбіта.
    – Чого тобі?
    – Привіт, треба твоя послуга. Ти в Ютубі добре орієнтуєшся?
    – Тьху, які питання! Що, треба щось начаклувати для цього ледацюги? – кивнув Мережко на чоловіка, обличчя якого знаходилось на відстані якихось десяти сантиметрів від нього. Якби Орест тільки знав, що навколо нього відбувається. Але ні. Він був увесь у світі спокус.
    – Так, як бачиш, все сумно.
    – Та я зараз у півтора кліка все владнаю. – запевнив комп’ютерний суб’явник. – тільки ти ауру відповідну створи.
    – Само собою, з мене могорич!
    – Не варто, а це що, твоя ініціатива?
    – Та принагідно… Жаль стало чолов’ягу.
    – Ех, ти, добряк, окей. Все зробимо. – Мережко натягнув свій шолом та зник в моніторі так само безслідно, як і з’явився.
    Натомість, активувавши м’якенький рівень Прояви, що дозволяв йому витати у повітрі, не підкоряючись законам гравітації, дух сантехніки та каналізаційних систем почав свою частину процес порятунку.
    Спочатку до кімнати Ореста залетіла велика муха. Вона почала доймати його, ніби уся еволюція саме до цього її тільки і підводила. Знервований чоловік вирішив застосувати проти нападниці серйозну зброю. Згорнув у трубочку газету та почав методично вистежувати комаху по всій квартирі. Погоня завершилася над його ноутбуком. Газета зачепила тачпад, курсор мишки змістився та відкрив інший браузер, де уже висіло відкрите вікно Ютубу. Смачний хлопок газетою «Ось тобі!» – курсор навівся на одне з відео.
    «Бзззззз!»
    Ще удар! Натиснулась бокова клавіша «Ентер».
    Муха жива. Вона хутко чкурнула до привідкритих дверей балкону та вилетіла геть із помешкання. Комаха виконала свою місію. Штинко тварин не підставляє.
    – Дякую! – кинув урбіт навздогін крилатій помічниці. Сам витер з чола піт. – Ху, довелось трішки пововтузитися. Чого ж не зробиш для тих людей! – гаркнув він награно прямо в лице Оресту. Та очі останнього знову були прикуті до монітору.
    Там запустилось відео відомого лектора-психолога «Як змінити своє життя раз і назавжди уже сьогодні».
    Штинко задоволено хмикнув своїм голкастим носиком та дістав інтер’явку.
    – Схоларик, привіт, це Штинко. Є справа. Скажи, у тебе в школі неодружені вчительки є? Що? Так, за тридцять – саме те, що потрібно. Є тут сіромаха один. Треба рятувати, бо зовсім зачахне.
    
    +++
    Схоларик-35, Дух школи № 35, сутулий урбіт з великими окулярами на кирпатому носі, та Штинко стояли у переповненому галасом шкільному коридорі. Добра дюжина хлопчаків молодших класів ганяли футбол гумкою-стирачкою. Групи школярів проходили крізь урбітів. Та останні не звертали на них ні найменшої уваги. Погляди їх були прикуті до серйозної жіночки світловолосої, яка топала коридором міцно стиснувши губи та під пахвою – папку з паперами.
    – Оця? – спитав Штинко.
    – Так. – поправив окуляри Схоларик. – Надто зациклена на роботі, педантична, вимоглива, але я ж то знаю, що вона – добра людина. Просто ангел, якщо чесно. Потрібен хтось, хто розтопить оцей блокуючий лід. Хтось, м-м-м, навіжений.
    – У ній – прихована краса, як я кажу, можливо, вони обоє розкуються? – уголос міркував Штинко. – Ох, ці люди, вони такі.
    – Добре, до справи! – сказав шкільний дух. – Їм обом втрачати нічого.
    Процес пішов уже наступного дня.
    
    +++
    Якось на перерві Ольга набирала маму, але палець її зісковзнув та потрапив на сусідній номер вгорі по списку – «Майстер.рем.комп.техн.» І де він у неї узявся? Як же ж співпало, що у неї вчора раптом виникли проблеми зі звуком мікрофона у ноутбуці! Усе ніяк не знаходила часу занести в ремонт!
    
    Орест здивовано зиркнув на дисплей свого смартфону. До нього телефонував «Репетитор англійської». Коли він записав цей номер? А колись він дійсно налаштовувався вивчити ту кляту інтернаціональну мову! А ще вчора під час перегляду одного депресивного фільму у нього в моніторі вискочила реклама школи англійської мови.
    Підняв. О, це виявилась репетиторка! Та ще і з таким м’якеньким голосочком!
    +++
    Штинко і Даханна розляглись на даху шістнадцятиповерхівки, обійнявшись, та любуючись зоряним небом.
    – Це те, що мені не вистачає у тих вузьких смердючих приміщеннях.
    – Чого, Штинусику, зірок? – заграли оченята Даханни, господарки цього даху.
    – Так, і файної урбіти поряд. – романтично промовив дух та раптом міцно лапнув свою подругу за сідницю.
    – Ах, ти ж… – спробувала протестувати дахівниця, та, натомість, сама накинулась на Штинка та дико впилась у його губи.
    Потім вони знову лежали під нічним небом, насолоджуючись буттям.
    – Цікаво, – замислилась Дахава, а над’явні живуть на зірках?
    – Жаль, що ми не можемо запитати в них, як-от люди – явні, ми ж всього-навсього – суб'явні істоти. – позіхнув Штинко. – скромні міські пройдисвіти.
    – Що було б без таких пройдисвітів, як ти? – гладила його плече урбіта. Треба було б колись спробувати використати людей у ролі перекладачів.
    – Ти ж бачиш, що ті люди не тямлять, які мають можливості.
    – Так, на жаль. До речі, як той сердега? – спитала дахівниця.
    – А, – задумався покровитель сантехніків. ¬– Не знаю, треба поглянути, як у нього склалося. Принаймні, ми з Тридцять П’ятим Схолариком зробили для них багато. – Він підвівся, та підійшов до дахової огорожі. – А ось, власне, як то кажуть, масага про людягу: він повертається.
    Урбіти уважно стежили з даху за злегка згорбленим чоловіком, що у прохолодних вересневих сутінках широким кроком заходив у двір висотного будинку. Він, здається, знову був роздратований.
    +++
    «Це знову він винен! Так, він! Клятий Штинко!»
    Орест не хотів думати, що відбулось цього вечора.
    Мало бути побачення. Романтична зустріч у затишному кафе, підсвіченому рожевими матовим лампами. А перетворилось усе в катастрофу! Гірше, ніж поразка національної команди України збірній Іспанії! Та що там порівнювати! Краще б Україна програла 20:0!
    А все так добре розпочалось! Кілька днів тому він випадково познаходив свої шкарпетки. Усі! Певно, той домовичок таки дійсно допоміг!
    Потім він познайомився з Ольгою. Теж якось так, випадково, але мило. Розмовляли з нею, поки телефон не розжарився! Сьогодні він таки наважився з нею зустрітись. Так, відео з Ютубу дали йому необхідної впевненості та рішучості. Але ненадовго.
    У кафе він так активно розповідав їй щось, жестикулював. У пориві тієї інформаційної тиради, задкуючи, він спотикнувся об фігурну ніжку сусіднього столика. Та врізався з такою силою, що з правою ноги злетів черевик і оголив його ступню. На ній була шкарпетка, на п’ятці якої красувалася щира масштабна дірка. Упавши на п’яту точку, він задер ноги достатньо високо, щоб Ользі відкрилась уся та субвзуттєва краса. Ось такий, хай йому грець, інтим.
    Як він її не помітив раніше?! Поспішав? Щоб у нього коли-небудь були діряві шкарпетки? Ніколи в житті! Саме тому він був такий впевнений. А дірку зробив Штинко! Точно він, бісове створіння!
    Звичайно, після цього інциденту уся його впевненість попливла, наче дніпровський лід навесні. Щось городив, потів, наче марафонець, чомусь смикався, хихикав не до ладу, уникав прямого контакту з її очима. А далі – гірше: плутався в замовленнях, збиваючи з пантелику офіціанта, так що Ользі довелось самій уточнювати усе. А коли оплачував рахунок, то так несамовито настоював на тому, що він її пригощає, що аж слина з рота вилітала. Слина! Ні, то все клятий Штинко! Він усе зіпсував.
    Вдома Орест виливав усі емоції стінам. Лаявся та голосно кляв Штинка та усіх духів міста, якщо такі взагалі існували. У секунду чергового приступу гніву, схопив бідну ляльку-домовичка та жбурнув її об стіну. Потім, правда, коли відпустило, погладив її та повернув оберіг на місце.
    Штинко стояв прямо перед чоловіком. Той розкидав кляті шкарпетки по всі квартирі, випускаючи пари злості. Комп’ютерний майстер жбурнув прямо у нього тією самою дірявою шкарпеткою. Правда, вона не завдала духові ніякої шкоди, просто пролетівши наскрізь. Ніякої фізичної шкоди. Але душа урбіта була зранена. Якби Орест уздрів його обличчя в той момент, то закляк би від жаху. Воно перекосилось від люті.
    «Це я винен?! Та якби не я, то в тебе, неборако, не було б ніякого просвітку в житті! Лише голі тьотки в моніторі!»
    Штинко хотів просто повернутись до Даханни, але в його урбітській істоті було забагато злості. Він помститься цьому зарозумілому, жалюгідному, невдячному людязі! О, і його помста буде страшна!
    З цими думками дух сантехніки покинув помешкання Ореста. Та ненадовго. Вночі він ще навідається.
    +++
    Чоловік охолонув. Здається, його тіло поважчало, і він бухнувся у крісло перед ноутбуком. Випадково зачепив мишку. Комп’ютер вийшов зі сплячого режиму. Там був відкритий то й же браузер з розвиваючими відео. Він їх переглянув уже багато. Запустилась котрась із численних психологічних лекцій. Цього разу на тему спілкування.
    «Активно слухати? Як це? Він слухав її активно?»
    В цей момент з дисплею виліз енергійний Мережко. Він зняв віртуальний шолом, пильно втупився в обличчя чоловіка. Почесав лисину.
    – Ніби діє. Гм, процес пішов. – прошепотів інтернет-урбіт.
    Орест схилив голову. Губи заграли.
    «Та я тільки те і робив, що сам говорив, розчавив її шквалом своїх слів. Аж слина летіла! А це, як каже психолог, ознака невпевненості. А чи слухав я її? Ні, я бачив тільки себе. Я завжди бачив тільки себе, Штинко тебе забирай! Я зациклений на собі. Ще, певно, і з рота тхнуло…А-а!»
    Комп’ютерний майстер ледь підвівся, мов налитий чавуном. Почовгав у коридор. Там висіло велике дзеркало. Увімкнув світло. Поглянув на себе. Він недбало побрився, уже давно не був у перукаря. Нігті непідстрижені.
    «Мені уже тридцять, а живу, наче нерозвинене дитя, наче пацан.»
    – Коли ви вже візьмете відповідальність за своє життя? Коли ви станете мужчинами? – доносився голос спікера з ноутбука.
    Орест стиснув кулаки. Напружившись, натужно вдихнув повітря, ніби збирався пірнати дуже глибоко. Дуже глибоко в себе. Його очі розширились.
    І потім він різко видихнув.
    
    +++
    – Навіщо ти припер цю валізу сюди? – здивувалась Даханна.
    – Треба для роботи. – процідив Штинко та підійшов до краю даху. Унизу протирало очі ранкове осіннє місто.
    – Що з тобою? Ти злий. Дуже злий, я бачу.
    – Все добре. Пройде. Маленькі прикрощі на роботі.
    – Даханна відчула щось недобре. Вона запитально нахилила голівку та приступила до коханого.
    – Кажи, що у валізі.
    Штинко відвів погляд.
    – Зараз побачиш. – вичавив дух сантехніків та каналізацій. – Зараз буде цікаве явище.
    – Яке? – вражено закліпала Даханна.
    Штинко прицмокнув та уп’явся поглядом в очі дахівниці. Вона ще ніколи не бачила його таким розлюченим.
    – Шкарпеткопад, називається. Чула про таке? Ні? І я ні, а воно відбудеться. – Він суворо підняв маленький пальчик угору. Вугільні оченята палали гнівом. – За будь-якої погоди.
    
    +++
    Орест сидів на ліжку, обхопивши голову руками. Він плакав. Чи сміявся? Ні, він таки реготав. Аж стогнав, бо сил уже не було. Від того психологічного ступору він провалився у незвіданий конвергентний стан.
    Сьогодні він вийшов з Ольгою на зв’язок через Фейсбук. І коли він встиг додати її у друзі? Певно, під час побачення в кафе. Виявляється, вона живе недалечко, та захотіла прогулятись. Він запропонував їй зустрітись. Так! Не зважаючи ні на що. І вона за? Через десять хвилин вона підійде до його будинку по дорозі в парк!
    І все було б добре. Якби Орест не виявив, що уночі враз зникли усі шкарпетки. Усі! Навіть тієї, з діркою на п’ятці, теж немає!
    Штинко поставив йому мат.
    Орест опанував себе. Він винен сам.
    «Не потрібно було мені клясти цього міського духа».
    Чоловік підвівся, одягнувся. Прополоскав рот освіжаючою рідиною. На босі ноги одягнув кроси, а на обличчя – безпричинну усмішку.
    «Чорт забирай, ми живемо лише раз! Так сказав спікер, і це, трясця, кришталево-чиста правда!»
    Орест поправив похилену ляльку-домовичка.
    «Треба буде зробити їй кілька компліментів. Тільки ненав’язливих.»
    Він впевнено рвонув на себе двері квартири, а, зачиняючи, ефектно бахнув ними.
    
    +++
    – Він виходить. – буркнув Штинко.
    – Ні! – крикнула Даханна.
    Урбіт активував режим твердої Прояви. Біло-сірий голуб, що, напузившись, дрімав на виступі даху, зненацька помітив, як з повітря матеріалізувався коротенький чоловічок із замурзаним обличчям та смолистими оченятами. Він упевнено підійшов до великої валізи.
    – Ні! – потягнулась до свого активатора Даханна. Тепер голуб побачив біля карлика ще і струнку дівчину, трішки вищу за нього. – Ти хоч знаєш, що таке, прощати? Вони ж люди, вони ж сліпі! Проігноруй просто. Над’явні уже і так покарали бідолагу!
    
    +++
    Орест побачив її уже у дворі. Ольга рухалась швидше та підійшла майже до самого під’їзду.
    – Привіт! – засяяло обличчя чоловіка.
    – Привіт! – усміхнулась жінка.
    – То що, прогуляємось?
    +++
    Штинко таки прорвався до краю будинку. Попри перепони Даханни. Він був фізично міцнішим та продерся на низенький уступ даху. Дівчина затримала лише одну його руку. Нею урбіт тримав її на дистанції. Іншою ж він поставив ношу на цегляну опору, дістався до замка валізи та шарпнув за ручку, вивільняючи увесь її вміст.
    
    +++
    Кілька секунд вони повільно ішли доріжкою попід будинком.
    – Як тобі погода? – ляпнув Орест.
    – Чесно, якась дивна: ні то тепло, ні то на дощ збирається.
    І в цей момент асфальт почали бомбардувати перші шкарпетки.
    Чоловік поглянув угору та зойкнув. Інстинктивно він притулив до себе Ольгу, відтісняючи її, сполохану, подалі від будинку, до газону. Зрештою, вона спіткнулась об бордюр, та обоє завалились на м’яку траву. Майстер накрив жінку собою.
    А шкарпетки граційно кружляли у повітрі та невблаганно приземлялись на тротуар, автомобілі, квітник та проїжджу частину двору.
    Оговтавшись, чоловік помітив, що небезпека минула. Сконфужена пара сиділа на траві, віддихуючись.
    – О, май гад, що це було? – спитала вчителька, оглядаючись.
    – Орест зняв зі свого плеча одну зі шкарпеток та кислувато усміхнувся:
    – Оце та, з діркою на п’ятці, яку я вдягнув учора.
    Жінка опанувала себе.
    – Кажуть, під час каменепаду не потрібно тікати від скелі, а навпаки – притулятись до неї.
    – Але це ж були не каміння, а шкарпетки! – скривився Орест.
    – От тобі і погодка – шкарпеткопад. А я думала, бруківка якась на голову летить. Ху!
    – Так. – хихикнув чоловік. І до чого б це?
    – До великих змін, певно. Я так думаю, – й поперхнулась і собі смішком.
    Орест поглянув угору. На даху шістнадцятиповерхової висотки виднілись дві приземкуваті постаті.
    – Я знаю, кому дякувати за них. – сказав тихо він. І усміхнувся уже сміливіше.
    Ольга теж підвела очі. Там уже нікого не було.
    – Я думаю, що тільки собі самому.
    Тут вона помітила, що один кросівок чоловіка злетів і його ступня була боса.
    Орест перехопив її погляд та награно зітхнув.
    – У мене хтось украв усі шкарпетки, а потім ось так пожартував.
    – То це все – твої? – жінка роззирнулась.
    Він кивнув.
    – Тепер уже не мої. Це – минуле. І добре, що воно вже не в моєму домі.
    – Ти навіжений.
    А тоді вони зайшлися натужним реготом, аж поки у животах не звело м’язи. І було їм добре. Вони відпустили усі затиснені почуття та емоції, що роками ниділи у них в душах. Лежали на траві, тримались за руки, і їм нікуди уже не хотілось іти.
    Та все ж чоловік поволі підвівся.
    – Я не можу залишити двір в такому стані. Двірник Васіліч буде лаятися.
    
    +++
    Домовик вискочив з під’їзду та охнув. Він задер голову угору уздрів на даху знайомих урбітів, розвів руками та гукнув:
    – Шановний, ей, Штинко! Ми так не домовлялися! Ти ж мав, здається, зібрати шкарпетки людини Ореста, а не розкидати їх по двору, наче весільні цукерки? А я вже акт прийому-передачі підписав! Га?
    – Вибач, не стримався. – пробурчав Штинко, та урбіт унизу звісно його не почув.
    
    Молоді люди старанно зібрали усі тканинні опади у пластиковий пакет та викинули у найближчий сміттєвий контейнер.
    – Здається, цього неподобства ніхто не помітив. – промимрив чоловік.
    – А куди далі? В парк? – спитала Ольга, дістаючи з сумочки пляшечку з дезінфекційною рідиною.
    – Ні, на ринок. – підставив він їй долоні для обприскування. – Потрібно купити нові шкарпетки. Пар так з десять. Як там англійською? – примружився, розтираючи антибактеріальний розчин. – Ай хев ерджент нід?
    
    +++
    Голуб, той самий, біло-сірий, побачивши закінчення шоу, злетів з даху та намірився відвідати найближчу площу у пошуках їжі. Та спершу він ринувся вниз, у двір, продемонструвавши крутий віраж. При цьому він вирішив виштовхнути із себе обтяжливий вантаж, щоб полегшити політ.
    
    Побачивши пташиний послід на своєму плечі, Орест навіть не усміхнувся: після останніх подій його уже нічого не дивувало. Він лише стоїчно закліпав та спитав залиту сміхом Ольгу:
    – А це який знак? До чого?
    – Ти що не знав? Вимова англійською у тебе ще нічого так, на трійочку з плюсом. Але з основ теорії забобонів – тверда двійка. Це ж – до грошей!
    
    +++
    – Гарний жарт із голубом, до речі. – примітив Штинко. – Я думаю, шкарпетки – то таки не моє. – зітхнувши, констатував він, жбурнув ненависну валізу на рубероїдне покриття даху та відімкнув режим Прояви. – Піду краще ремонтувати людям сантехніку.
    Даханна, вийшла з Прояви та все ще тримала його за руку. Вона не зводила погляду з радісної парочки унизу. Її обличчя просвітліло. З грудей вивергнувся легкий сміх.
    – Хтозна, може, якраз і навпаки?