11:30 04.08.2020
Вітаємо переможців 54-ого конкурсу!

1 Анастасія Гетманська as012 Блакитна стрічка

2 Христя Хмиз as020 Псун

3 Цьогобіччя as007 Як спіймати Колобка на мінному полі


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Міське фентезі Фінал

  Количество символов: 20924
Міське фентезі Фінал
рассказ открыт для комментариев

at023 І прийде час


    

    
    – Ольку, не встигнемо!
    – Через реп’яхи, так коротше!
    Дітлахи неслись крізь парості будяків і колючок. Бур’ян ціпко хапав за одежу і дряпав загорілу шкіру. Та кого це спинить коли кортить подивитись, як старі баби ворожбу роблять. Про це хлопцям розповіла подружка Тала, онучка однієї з заявлених чаклунок.
     А моя баба сьогодні буде "Посуху шукати"!
    – А доведи!Мишко не вщухав, бо вірити у Заболотянські плітки про Талчину бабку, він навідріз відмовлявся. Щоб засуха зійшла – дощу треба, а це вже природне явище. Не вистачало ще, щоб різні баби його за власним бажанням викликали.
    Розповідати про домашні справи баба Мудра заборонила Талі під острахом вишмагати кропивою. Але вже так кортіло довести своїм міським друзям, що вона говорить чисту правду. Тож, підслухавши як Мудра з сестрами через засуху зібрались Посуху шукати, поспішила до Михайла і Олега, сказати щоб чекали її в очереті на березі Солокії, вечором. Місце особливе, у Заболотті там зворотня сторона світу.
    На вечір, як умовлено, хлопці вишмигнули з хати і майнули через розмиту вулицю до річки. Місько біг попереду, Олег трохи відстав, але зрівнявшись вони нарешті дістались місця. Тала вже чекала, діти забрались у очерет і причаїлись. На окраїні завидніли три фігури, що помалу наближались до річки.
    Баба Мудра, та дві її одноутробні сестри Хитра і Грамотна, в світі Марія, Явдоха та Василина, дійсно славились на все Заболоття дивними справами. Більше правда Хитра, та і замовляння знала і ворожбити вміла, і, подеколи, навіть, чари наводила. І хоч всі сестри вроки знімали, все ж баба Явдоха вважалась самою здібною.
     Марія, в свою чергу, займалась онукою, за очами якої все село пліткувало, ніби дівчинка їй не рідна. Марія на те не зважала, тільки щось шепотіла у спини особливо говірким сусідкам, щоб до Тали не доходили дурнуваті розмови. Коли аж приїхали до сусідів на літо два хлопці Талчині однолітки. У Марії аж в грудях клекотало від того, щоб бува чого лишнього не бовкнули на подвір’ї Левчуків, де Тала пропадала разом з хлопцями.
     Баба Грамотна, вона ж Василина, все заспокоювала Мудру:
    – Та не прив'яжеш її, скоро в школу піде, і що?
    – А як белькне лишнього тим малим про наші справи, а вони їй?
    – Діти, що з них взяти, ніхто не матиме їм віри.
    – Ой, Васька, ми так з неї діла не зробимо, та й не знати чи є в ній сили?
    Грамотна лиш плечима тиснула і сьорбала трав'яний чай з блюдця. Як на лихо рік був посушливий, пшениця чекала в полях хоч на краплю води. Це і займало Василинин розум, бо ж мала досить паїв, з яких жила.
    – Хитра заходила, завтра вечором підем "Посуху шукати", нема ради на ту спеку. Щось там у Хомута сталось, зуба даю.
    – Мішок візьміть, підем як потемніє.
    – Я тебе прошу, кому ми треба.
    – Очі кругом є.
    На тому сестри розійшлись і на наступний день, як умовились, посунули до водойми. На плечі у Мудри висіла вицвіла торба, в якій від ходи, а може і ні, тремтів вміст. Три баби спустились з пагорба, так би ніколи не сказав, що всі пенсіонерки. Здалеку ввижалось, що три молодиці легким приступом крокували на річку. Врешті сестри дістались покатого берега. Добряче озирнувшись по всіх сторонах жінки опустились на землю роблячи трикутник. В середину Мудра звалила свою поклажу. Баба Явдоха занурила обидві долоні в мішки і явила на світ три висушені тхорячі шкірки.
    Хутро норовило розсипатись від набридливої молі, що клубом випорснула з мішка, коли вміст був вже у руках сестер.
    Василина та Марія доторкнулись до Явдохи і кожна різким рухом гепнула шкірку, що тримала у руках, до долу. Над жінками розрісся стовп світла, а коли він згас, то жодної з сестер на місці не було. Сторонній людині, могло б знатись, що то блискавка вдарила в землю, в таку спеку це не рідкість. Тим більше, що за декілька годин і справді розверзилась буря і довгоочікуваний дощ нарешті зросив поля.
    Проте діти, що затамувавши подих спостерігали за діями сестер, чітко бачили: коли три допотопні шкірки вдарились об землю, всіх трьох жінок накрило своєрідним куполом, а потім цей купол миттєво вибухнув. Малеча повискакувала зі свого укриття подивитись ближче що трапилось.
     Тала почала тихенько плакати, вона вже і не рада була, що сказала хлопцям. В думках почала кружляти думка, що це сталось бо вони підглядали. Мабуть через їхнє втручання щось не так пішло і тепер бабця зникла назавжди. Олег легенько торкнувся її руки, намагаючись втішити, а Мишко, повернувшись від води, розгублено промовив:
      – Я коли дроти в розетку запхав теж так було: бахнуло, засвітилось і мене як відкине, може і їх відкинуло, тільки дуже далеко. Ходімо додому, може твоя баба потім прийде.
      – А якщо не прийде, то треба у поліцію подзвонити і її шукати будуть, так у всіх кінах роблять.
    Тала кивала головою і пускала сльози, розмазуючи їх брудними руками по щоках, але все ж згодилась піти додому. Компанія дісталась Талчиного подвір’я і зупинилась під хлипкою хвірткою продовжуючи вистроювати здогадки куди ж запропастились сестри.
     
    ***
     
    Час вповільнився, простір монотонно плавав навколо сестер. Та старі відовки не вперше опинялись тут. Сплеск світла викривив людський світ і явив на очі всіх тих, від кого люди цураються і хрестяться, а подеколи, і просто приймають за дитячі казки.
    Мудра підвелась і озирнулась навколо, вони так само знаходились на березі Солокії, але все тепер текло за законами Хомута. Хитра і Грамотна долучились до сестри і стали обабіч. Шкірки ожили і тепер, здавалось жили своїм життям. Тхори тикались носами у повітря і щось винюхували. Врешті звірі потягнулись до берега, де почулись голоси:
      – Маленька бешкетниця!
      – Ласе м’ясо!
      – Зась вам, то Мудрина дівка!
    Жінки придивились. Хлюпотіння води видалось зовсім поруч, і на поверхню визирнуло блідо-зелене обличчя потопельниці, за нею вбачалось ще декілька. Одна з русалок показалась на березі, спритно змостивши собі з комишів сідало і тихенько зашепотіла собі під ніс. Грамотна дратівливо наблизилась до русалки.
      – Кажи, мокра, що треба!
    Химера підморгуючи жінці, кокетливо почала нагладжувати волосся, що зліпилось від води і мулу.
      – Відьми, відьми, мають хвіст!
    Істота зареготала і її подружки вторили їй хижим гомоном.
      – Хвіст смачний і м’якенький, живенький, з теплою кровичкою!
    Останні слова вона пробулькала, бо з рота, дощенту забитого гострими зубами, рікою потекла слина.
     Марія долучилась до сестри. Василина плюнула в воду і нарікливо подивилась на русалку.
      – Я тобі корову в річку заведу, як скажеш що за «хвіст».
    Очі русалок засвітились голодом. Істоти шипіли на перебій.
      – Скажи!
      – Їжа, їжа!
      – Хвіст… Розкажи!
    Згодившись між собою жительки річки витягли на поверхню вкритого водоростями велетенського коропа. Одна з русалок схопила його і жбурнула прямо у руки Мудри.
      – Дивись!
    Жінка провела долонею над слизьким риб’ячим боком, натомість з’явилось видіння. Ось – вони з сестрами йдуть до берега, ось – сідають в трикутник, ось – переносяться з людського світу, а ось – на місці, звідки вони зникають, вбачається її онука зі своїми товаришами. Діти обшукують місце, а потім хлопці йдуть разом з Талою в напрямку села.
    Марія тяжко зітхнула. Явдоха уїдливо шикнула на сестру:
      – Здасть нас, розвісять наші тельбухи по тинах й годі.
      – Не мели дурні, – огризнулась Василина, – скажеш «забування», на ранок ніц не згадають.
      – Яська права, дівка занадто багато чує, але не розуміє, мусимо щось вдіяти.
    Сестри повернули коропа, який спішно хлюпнув хвостом у очеретяних паростях, далі спостерігати за всім, що твориться в тому і в цьому світах.
    Але питання з Посухою лишалось не вирішеним, тхори продовжували щось нюшити. Врешті Явдоха показала пальцем в сторону Заболоття, туди ж спрямували свої носи і оживші шкірки.
    – Дивись, казала, що то у Хомута щось сталось!
    Жінки роздивлялись своє село тепер іншими очима: замість звичних будинків – старі пустки, замість вулиць – стежки, вкриті полином, а посеред цього безладдя то тут, то там виникали тіні і деінде кошлаті, кремезні постаті.
    – Яська, ти в нас очиста, а ну придивись! – Вглядалась Марія у те, що донедавна було затишним сільським поселенням.
    – Пішли, – Явдоха вже вчіпилась поглядом у одну з істот, – Бомбора запитаємо, чи наша Посуха на місці, і чого це він про свій обов’язок забув.
    – Знову на гору дертись?! Курча мати, де ж на то все сили взяти? – Василина вхопилась за спину і зашкандибала догори, слідом за сестрами.
    Тут – у крихкому світі Хомута, вона враз відчула скільки їй насправді. Хомут тягнув до себе все, що мало хоч краплю потойбічної сили, кожне повернення сюди смоктало енергію.
    Ось і вулиця Січових Стрільців, але тепер тут ні Дому культури, ні пам’ятника полеглим бійцям. Бородатий ідол стоїть на місці пам’ятника, закривши обидва обличчя дерев’яними руками.
    – Здоровий будь, Хомут, хай твоя сила береже нас від мороку і напасті!
    Всі три відьми вклонились ідолу до землі. Тхори видерлись на потьмянілу маківку боввана і зашкрябали по дереву. Почулось хрипіння, хрускіт і важкий стогін. Віковічне дерево застогнало, опускаючи неповороткі руки і відкриваючи обличчя. Відкрились дерев’яні повіки, врешті, виплюнувши полишене осяче кубло з ротів бовван відповів на два голоси.
    – І вам зичу здоровя, сестри! Хке! Га! – Ідол випльовував рештки кубла. – Що вас веде у Хомутів світ?
    Мудра виступила наперед і промовила:
    – Дивна засуха зав’язла у нашому світі, чи бува не втік ніхто з твоїх підопічних?
    Ідол замислився, і так вже довго думав, що майже заснув. Явдоха не витримала і голосно гаркнула:
    – Вогонь! Горимо!
    Згадка про полум’я змусила Хомута стривожено завертіти зіницями.
    – Де вогонь?
    – Помилочка вийшла, обізналась, – Явдоха відвела погляд на небо, де вже вийшли обидва місяці. – Так що там з істотами?
    – Бомбор всім відає, сестри. Шукайте брамника, я лиш живлю світ, а не слідкую за ним, – з тими словами очі Хомута скосились в сторону провулка Сагайдачного, де одиноко поскрипувала затягнута мохом хижка.
    – Довгих років тобі, – сестри посунули у пошуках незмінного Бомбора.
    – І вам, – відповів Хомут і тихо додав, – скоро побачимось…
    Жінки зупинились перед порогом, що майже зрісся з землею. Грамотна постукала у єдине на все помешкання віконце.
    «Гуп, гуп».
    Тиша, а потім ледь чутний скрип вушок. На порозі постав невеликий чоловік, що тримав у руці скляну банку, вщент заповнену світляками.
    – Ох… – Чоловік потер очі. – Ото гості! Сто років нікого з відьом не бачив, а тут аж три, і хто! Панна Хитра… І ви…Решта. Що ж, ласкаво прошу.
    Він ступився з проходу запускаючи сестер всередину. Хата нагадувала льох. Полиці, що тримались на стінах, заставлені банками, на кшталт тої, що чоловік тримав у руках.
    – Бомборе, може даш трохи світла, – Явдоха прискіпливо хмикнула роздивляючись слоїки.
    – Так-так… Звісно, моя дорога… Гей! – Він торкнувся крайньої банки, яка задзвеніла, і стукнула наступну. Так, по черзі, кожна посудина починала мелодійно дзвеніти, а їх вміст – загорався різнобарвними кольорами.
    – Вже краще, – буркнула Грамотна, – але, може запропонуєш нам сісти.
    Чоловік схаменувся, щось забубонів, та врешті, клацнувши пальцями створив з повітря стіл і чотири табурети.
    – Чаю? – На столі миттєво вималювався казан, від якого потягнувся солодкий аромат.
    Подякували, але вдома поп’ємо. – Мудра відсунула від себе кружку, яка настирно лізла їй до рук.
    Бомбор сидячі на місці без кінця смикався і відводив погляд, знервовано перебираючи зв’язку ключів, що кріпилась до його  масивного поясу. Повисла неприємна тиша. Василина прокашлялась чітко запитала:
    – Бомборе, твої в’язні на місці?
    Казан хлюпнув вміст на стіл, і застукав дном ніби його тримали чиїсь знервовані руки.
    – Е-е… Звісно, – тихо і невпевнено відповів той.
    – Ну знаєш! – Явдоха підскочила з місця і вхопила чоловіка за бари. – Ти мені не бреши! Змилась твоя тварюка, всі поля засохли!
    Вона вмить відскочила, Бомбор вищирився, підвівся і збільшився у розмірах, підперши головою стелю. Обличчя, маленьке і м’яке, тепер набуло ведмежих рис, а руки майже перетворились на лапи.
    – Хто ти відьма, щоб мені вказувати як глядіти в’язнів!? – загримів чоловік.
    Але за мить перед Явдохою опинився той самий маленький чоловічок з в’язкою ключів.
    – Май совість, Ясю, я ж тобі не корчмар з забігайлівки, я – Брамник! – Він знову затих, а потім зам’явшись вимовив. – Але так, ви праві, дещо я все ж проґавив.
    Він сів, і не дивлячись у очі почав розповідь:
    – Я, як завжди обходив двері, ви ж розумієте: стихії, негоди, всяке буває. Коли Буревій вирветься, коли Дощ зовсім браму розмоче. Але того дня все було тихо: навіть Завірюха не вила. Аж тут чую, гуркіт у двері. Відкрив. До мене не часто гості заходять, останній раз хіба Зороостр приволік мені у скрині черговий Ураган. Ви ж знаєте, він за тими вітрами все життя ганяє. Так от, дивлюсь на порозі незнайомець, весь в лахмітті з ніг до голови, каже: «Я тобі, Бомборе, приніс під нагляд цілого водяного».
    Незнайомець цей, теж як ви, людиною пахне. Та й добре, мені нема різниці хто що приволік, мені аби всі під наглядом були.
    А той незнайомець знав певно мою слабкість. Я ж істот не тримаю у клітках, вони тут нікому шкоди не заподіють. Тут нікого окрім них, та нас з Хомутом немає. А він вже своє хомутиння так запустив кругом, що вся їхня, тобто істот, сила майже зникає. Так от, я й побіг  до річки, куди незнайомець показав. Русалок кликнув, кажу: «Де там водяний», а вони мені: «Не було нікого». Я подивився, а незнайомця і сліду немає, і ключі мої, як на біду, у хижці лишив. Побіг швидко назад, ключі на місці, двері замкнуті, але й незнайомця немає.
    Я всіх своїх підопічних обійшов. Всі двері на замках. Я й заспокоївся. Зрозумів, що Посухи нема коли час пройшов. Всі бушують подеколи, а вона найбільше на свободу рвалась, а після того випадку замовка. Я браму відкрив – нема. Тихо і темно, а бувало зайдеш до неї, а там пеклом віє, все в піску, ступити нема куди, піт ллє. А тепер – тиша.
    Тепер от і ви прийшли. Що ж, доведеться втікачку вертати, бо як увійде в силу, все перепалить. Жодного ростка земля не випустить. Візьметесь?
    Василина зітхнула і підвелась.
    – Що ж, тут нам більше робити нема чого. Вертаємось, треба цю заразу піймати. Я точно без бульби цього року лишусь…
    Сестри посунули на вихід, мовчки докоряючи брамнику.
    – Стійте, я вам скриню дам, в неї загоните, до Хомутиння вистачить дотягнути, а там за двері Посуху і під ключ.
    Бомбор клацнув і в руки до Явдохи опустилась невелика скринька, обвита паростками.
    – То Хомутова лоза, ніхто не вирветься. – Бомбор прокашлявся і поглянувши на хитру додав. – Ти цей, Ясю, заходь коли будеш мала час…
     Хитра, Мудра і Грамотна гепнувши шкірками знову повернулись до людського світу. Дорогою додому жінки думали кожна про своє, Мудра про те, як пояснити Талі, що чужих ворожба не стосується і скільки сил треба щоб Посуху осідлати. Явдоха – плювалась від натяків Бомбора, а Василина гадала, яку б корову з сільського стада заманити в річку, на поталу русалкам. Бо ж не розрахуєшся – бунт здіймуть, чого доброго за людей візьмуться. Проте вдома чекала несподіванка.
     
    ***
     
    Діти стояли під воротами поки ніч зовсім огорнула чорним простирадлом Заболоття.
    – Може пішли до нас там почекаємо? – Запропонував Місько.
    – Ні, мені краще тут лишитись, – Тала відчинила хвіртку і закрокувала додому.
    – Пішли, – Олег потягнув брата у напрямку своєї хати, і хлопці неохоче пошкандибали туди, де вже горіло світло у вікнах.
    Як тільки брати зайшли до двору, біля хвіртки виникла темна фігура з пучком кропиви.
    «Як я цю траву розтер, так і вам з пам’яті зітреться».
    Розтоптавши на землі кропиву, незнайомець посунув у бік Мудриної хати.
    Тала тихенько присіла на старий диван. Пружини хруснули заіржавілими боками, невдоволено стискаючись. Час йшов повільно, раптом у дворі зашаруділо, чиясь голова промелькнула понад вікнами. Дівчинка підскочила до дверей і спішно їх розчахнула:
    – Бабо… – Вона відступила назад, в дверях виник чоловік замотаний у балахон і переступив поріг.
    Тала заціпеніла від остраху. Тишу розірвав хриплуватий низький голос.
    – Час…
    – Ви хто? Я бабу покличу! – Тала втиснулась у стіну.
    Незнайомець рвучко кинувся до дівчинки і схопивши за руку потягнув на двір.
    – Пу-устіть! – Тала звела крик, та схоже, почув її тільки пес Бровко у дворі Левків. Важка рука не давала більше дівчинці сказати ні слова. До вух долетіли слова:
    – Хоч пара з вуст, і стару Мудру вже ніколи не побачиш, зрозуміла!?
    Тала похитала головою. Вони вийшли на вулицю. Швидким кроком чоловік тягнув за собою Талу, яка ледь встигала перебирати ногами. Проте йшли вони аж ніяк не з села. Вони прямували як раз до дитячого майданчика біля дитсадка. Взявши дівчинку під пахву, ніби мішок з поросям, чоловік швидко перемахнув через пліт садочка і опинився біля накритого павільйону.
    Все тут дихало спекою, здавалось на небі зараз день, і сонце нестерпноо нагріває все, до чого дотягаються його промені. Біля вкопаних протекторів було найжаркіше.
    Тала не розуміла що вони тут роблять. Раптом чоловік випустив її руку, штовхнувши прямісінько до пофарбованих різнокольорових шин. Тала зашпорталась, але встигла випростатись, перш ніж гепнутись підборіддям об кут пісочниці.
    Раптом щось забурлило у піску. Прямо на талу звідти визирали два жовтих ока. Перелякана дівчинка озирнулась на незнайомця, але від того не лишилось і сліду. Натомість піщинки всередині майданчика закрутились вихором, повіяло спекою. Явір, що навис над майданчиком, ураз засипав все довкола жовтим скукоженим  листям.
    Власник очей витріщився на Талу, примружився і завив. Гарячий вітер задмухав з усіх чотирьох сторін, утворюючи під ногами все більші і більші вирви.
    Щось майнуло збоку, і голос над вухом прошепотів:
    – Хапай її, хапай за вуха!
    Раптом все затихло, а за секунду вибухнуло жаром и пилюкою. Закружляло навколо Тали листя і жовта трава, піт потік градом. І перед дівчинкою матеріалізувався великий лис. Тварина підігнула передні лапи, ніби готувалась до стрибку і врешті кинулась на дівчинку, вищиривши ікла.
    Тала тільки виставила перед собою руки, які ухопили перше, що потрапило в долоні – лисячу шию. Тварина підстрибнула разом з дівчинкою, що вчепилась у тепле жовте хутро. Лис помчав територією садочка, намагаючись струхнути свою «вершницю». Мов навіжений кінь, лис мчав дорогою підкидаючи задні лапи, а все живе навколо перетворювалось на пустелю. Квіти і трава стиснулись під напором жару і скрутились у однаково коричневу труху, земля тріскала, мов ніколи не знала дощу.
    Серце Тали скажено калатало, у роті пересохло, та руки вперто продовжували триматись за лиса.
    «Ти керуєш стихією, людина над природою! Тримай за вуха!»
    У скаженій гонці, Талі все ж вдалось перемістити долоньки до лисячих вух і щосили за них вчепитись.
    Раптом лис стишив стрибання, і тепер Талі здалось, що тварина піддається її керуванню.
    «Все легко, мов правиш Зіркою, що впряжена у фіру дядька Івана!»
    Так! Так! Сусід і правда, коли везли минулого разу сіно з поля, дав Талі покерувати Зіркою. Ось так: і кінь, а тепер вже й лис, загальмував. Тала голосно закричала, копіюючи інтонацію дядька Івана:
    – Гайта!
    Лис повернувся на право, обгинаючи будівлі садочка, повертаючись до пісочниці.
    – Стій!
    Лис зупинився, покірно слухаючись дівчинку.
    Біля пісочниці вже зустрічали. Три тхори, збільшившись до розмірів добрих вовкодавів, гарчали на незнайомця. А поруч стояли баба Мудра з сестрами.
    Марія відкрила скарбничку і з подивом промовила до онуки:
    – Накажи їй, щоб лізла всередину!
    Лис шипів, але Тала серйозно і врівноважено виконала прохання баби.
    – Лізь!
    Тварина рушила до Мудри, Тала злізла, випустивши вуха. Зі скриньки вирвався стовп іскор і підхопивши лиса засмоктав його, захлопнувши кришку.
    – Бабо, ти бачила! А він кинувся, а я його, як Зіроньку і він слухався!
    – Цить! – Мудра вся тряслась від гніву. – З тобою пізніше поговоримо!
    Тала притихла, опустивши голову. А Мудра вже знайшла на кого виплеснути гнів.
    – Знімай каптур! – Заричала вона до незнайомця. – Знімай і покажу свою морду! За те, що випустив на волю Посуху і викрав дитину, ти навічно підеш у краї Хомутиння!
    Незнайомець повільно скинув лахміття з голови відкриваючи обличчя.
    – Мамо, не сварись…
    Мудра кинулась чоловікові на груди і залилась сльозами. Він тільки ніяково обіймав її за плечі.
    – Тітко Ясю, тітко Василина, як ся маєте?
    – Ну ти Артеме і падлюка! – Напустилась на чоловіка Явдоха.– Десять років жодної звістки! Окрім згортка з малечею на порозі! Хоч би матір пошкодував.
    У відповідь – тільки потиск плечима.
    – Немає часу, – Врешті відповів чоловік, відсторонюючи від себе Мудру. – Мамо, я маю її забрати. Вона вже у силі, що й сказати, тісно їй буде тут. Он як Посуху загнала, час її вчити.
    Тхори раптом злились в одне ціле, а на їх місці стояв тепер один звір. Хутро тхора сяяло, міцні лапи ледь стояли на місці, їх кликала дорога. Не зрівняти з тими потьмянілими, висохлими шкірками, що годували міль у мішку.
     
    – Овва! Дивись як ожив. – Плеснула в долоні Грамотна. – Провідники наші тепер іншу господиню знайшли, значить і нам, дівки, скоро треба буде до Хомута на гостину. Га, Яська! Не відвертишся тепер від залицяльника.
    Ледь чутний сміх з присмаком гіркоти потонув у шумі рясної зливи.